Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

ДИСЕРТАЦІЯ

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ)

ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО ВИРОКУ, РІШЕННЯ,

УХВАЛИ АБО ПОСТАНОВИ

ПОНОМАРЬОВА Марина Сергіївна

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право»

Київ - 2018

АНОТАЦІЯ

Дисертація присвячена кримінально-правовій характеристиці складу злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» у зв'язку з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя» № 1401-VIII від 02.06.2016 року та пріоритетами реформування системи судоустрою, визначеними у Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки.

За результатами аналізу розвитку кримінальної відповідальності за неправосуддя та її етапів доведено, що відповідальність за неправосудні дії судді є історично обґрунтованим видом юридичної відповідальності суддів. На підставі дослідження норм кримінальних кодексів зарубіжних країн, у яких запроваджено кримінальну відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення, виявлено спільні та відмінні тенденції кримінально-правової охорони правосуддя у зарубіжних країнах.

На підставі аналізу родового та безпосереднього об'єкта злочину зроблено висновок, що особливістю родового об'єкта злочину є кримінально-правова охорона правосуддя. Доведено доцільність згрупувати кримінально-правові норми, що охороняють правосуддя як конституційну функцію у окремому розділі Особливої частини КК за назвою «Злочини у сфері правосуддя». Основним безпосереднім об'єктом злочину визначено конкретні суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя, що поставлені під охорону ст. 375 КК України.

Вирок, рішення, ухвала та постанова розглянуті як предмет складу злочину. Доведено, що рішення Конституційного Суду України є предметом складу злочину, враховуючи їх розташування у окремому Розділі XII Конституції України «Конституційний Суд України» після змін щодо правосуддя від 02.06.2016 р. запропоновано доповнити КК новою статтею 375-1 щодо кримінальної відповідальності суддів Конституційного Суду України та запропоновано її редакцію. Проаналізовано ознаки, що характеризують потерпілого від злочину.

Проведений аналіз об'єктивної сторони та тяжких наслідків злочину засвідчив особливість проаналізованого злочину, яким у кожному випадку його вчинення завдаються наслідків у зв'язку з особливістю об'єкта кримінально-правової охорони, які, як доведено у дослідженні, не повинні мати кримінально-правового значення. Автором обґрунтовано, що для вираження діяння судді, враховуючи приписи Конституції України (ст. 126, 129-1, 147) та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 15, 48, 49), у редакції норми необхідно термін «постановлення» замінити терміном «ухвалення».

Місце вчинення злочину, яким визначено нарадчу кімнату, та час розглянуто як обов'язкові ознаки об'єктивної сторони складу злочину. Обґрунтовано кримінально-правове значення місця, часу постановлення неправосудного судового рішення. Надано визначення неправосудності та її ознак та зроблено висновок, що ознака скасування судового рішення як вимога для визнання такого рішення неправосудним є факультативною ознакою. Запропоновано авторську редакцію ст. 375 КК України та доведено необхідність доповнити КК приміткою для статей 375 та 375-1 КК України у який визначити неправосудне судове рішення.

При дослідженні суб'єктивної сторони складу злочину зроблено висновок, що ознака «завідомо» у конструкції норми, враховуючи фах і професійну підготовку судді (суддів), що постановляє судове рішення призводить до змістовного навантаження і повинна бути виключена з її редакції. Доведено, що мета «перешкоджання законній професійній діяльності журналіста» після внесення змін до ч. 2 ст. 375 КК України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій законної професійної діяльності журналіста» № 421-VIII від 14.05.2015 р. є обов'язковою ознакою складу злочину.

Враховуючи суспільні потреби та положення європейських стандартів у сфері доступу до публічної інформації обґрунтовано необхідність доповнення ч. 2 ст. 375 КК метою «перешкоджання доступу до публічної інформації або реалізації права на мирні зібрання». Автором зроблено висновок, що умисне ухвалення неправосудного судового рішення суддями Конституційного Суду України може вчинятися з метою «порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України, порушення конституційного принципу розподілу влад» та запропоновано авторську редакцію ст. 375-1 КК.

Проаналізовано деякі обставини, що обтяжують покарання за постановлення завідомо неправосудного судового рішення, зокрема: вчинення злочину повторно; групою осіб за попередньою змовою; вчинення у зв'язку з виконанням потерпілим службового обов'язку; тяжкі наслідки, завдані злочином; вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку. Проведено аналіз проблем розмежування складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови із деякими суміжними складами злочину. Доведено, що розмежувальною ознакою основних складів (ч. 1, 2 ст. 371 та ч. 1 ст. 375 КК України) є ознака спеціального суб'єкта. Обґрунтовано, що конкуренція кримінально-правових норм у складі злочину, передбаченому ст. 364 КК України, може бути лише частковою у зв'язку з тим, що спеціальна норма не відображає усіх елементів загальної. Склад злочину, передбачений ст. 375 КК, є спеціальним щодо складу злочину ст. 364 КК України, за правилами теорії права, застосуванню підлягає спеціальний, крім випадків вчинення суддею самостійного діяння, що охоплюється ст. 364 КК України суддею. Склад злочину, передбачений ст. 368 КК України, є таким, що містить декілька альтернативних діянь та виступає самостійним складом щодо складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України. Об'єктивна сторона складу злочину, неправомірна вигода, що є предметом складу злочину, кваліфікуюча ознака «з використанням наданої їй влади або службового становища» є розмежувальними ознаками із складом злочину, передбаченим ст. 375 КК України. Проаналізовано сучасні визначення судової помилки. Наведені критерії розмежування умисного неправосудного судового рішення та судової помилки. Проаналізовано концепцію віднесення судової помилки до інституту юридичної відповідальності. Зроблено висновок, що судді не повинні нести юридичної відповідальність за ненавмисні судові помилки, прийняті у межах розсуду, якщо суддею обрана правомірна альтернатива.

Сформульовано в порядку de lege ferende нову редакцію ст. 375 та запропоновано доповнити КК новою статтею 375-1 КК.

Ключові слова: відповідальність суддів, правосуддя, система судоустрою, неправосудне рішення, суддя, присяжний, судовий захист.

SUMMARY

The thesis is devoted to the criminal law profile of the components of crime `Knowingly unjust sentence, decision, decree or resolution made by a judge (judges)' in connection with adoption of the Law of Ukraine On Amendments on Justice to the Constitution of Ukraine No. 1401-VIII of 02.06.2016 and the priorities of reforming of the judicial system, judicial proceeding and related legal institutes for 2015-2020 as defined in the Judicial System Reforming Strategy.

According to the analysis results of the development of criminal liability for injustice and its stages it has been proved that the responsibility for the unjust actions of a judge is a historically grounded form of legal liability of judges. Based on the study of the criminal code rules and regulations of foreign countries, which sets criminal responsibility for the knowingly unjust judicial decision, identifies common and specific tendencies of criminal legal protection of justice in foreign countries.

On the basis of the generic and direct crime object analysis it was concluded that the distinctive feature of the generic crime object is the criminal legal protection of justice. It has been proved that grouping the criminal law rules and regulations that protect justice as a constitutional function in a separate section of the Special Part of the Criminal Code entitled `Crimes in the field of Justice' is expedient. The main direct crime object is defined as specific social relations in the field of ??administration of justice that are under protection of Art. 375 of the Criminal Code of Ukraine.

Sentence, decision, decree or resolution are considered as the subject of a crime. It is proved that the decision of the Constitutional Court of Ukraine is the subject of the crime, taking into account their location in a separate Section XII of the Constitution of Ukraine `The Constitutional Court of Ukraine'; after amendments concerning justice of 02.06.2016 it was proposed to supplement the CC with a new article 375-1 regarding criminal liability of judges of Constitutional Court of Ukraine and its editing was proposed. Characteristics of the crime victim have been analysed.

Analysis of the objective side and severe consequences of the crime revealed the peculiarity of the analysed crime, which, in each case of its commission, is being impacted in connection with peculiarity of the object of criminal legal protection, which, as proved in the study, should not have criminal legal value. The author found that for the expression of an act of a judge, taking into account the provisions of the Constitution of Ukraine (Art. 126, 129-1, 147) and the Law of Ukraine On the Judicial System and the Status of Judges (Art. 15, 48, 49), in standard wording it is necessary to replace the term `decision' with the term `adoption'.

Crime scene, which is a counselling room, is considered to be a mandatory feature of the crime. The crime place and time are defined as obligatory corpus delicti features. In the event of a crime under the influence of circumstances which presented real grounds for fear for life, health, personal security, as well as for life, health, personal security of close relatives (the privileged set), circumstances present an obligatory feature of corpus delicti objective aspect. The definition of injustice and its features is given and it is concluded that the feature of the cancellation of a judicial decision as a requirement to declare such a decision as unlawful is an optional feature. Author's edition of the Art. 375 of the CC of Ukraine was proposed and it is proved necessary to supplement the CC with a note to articles 375 and 375-1 of the CC of Ukraine in which to determine an unjust judicial decision.

In studying the subjective side of the crime it was concluded that the feature `knowingly' in standard construct, taking into account the specialist field and professional training of a judge (judges) making a judicial decision, has a substantial meaning and should be excluded from its edition. It is proved that the purpose of `obstructing the legitimate professional activity of a journalist' after changes to part 2 of Art. 375 of the CC of Ukraine On Amending Certain Legislative Acts of Ukraine Concerning Amplification of the Guarantees of Legal Professional Activity of a Journalist No. 421-VIII of 14.05.2015 is a mandatory feature of the crime.

Taking into account the public needs and provisions of European standards in the field of access to public information the necessity of supplementing part 2 of Art. 375 of the CC with a purpose to `prevent the access to public information or the exercise of the right to peaceful assembly' has been justified. The author concludes that the deliberate adoption of an unjust judicial decision by judges of the Constitutional Court of Ukraine may be committed in order to `violate the constitutional principle of democracy, change the constitutional order of Ukraine, violate the constitutional principle of the distribution of power' and proposes the author's edition of part 2 of Art. 375-1 of CC.

Circumstances that amplify the punishment for the adoption of a knowingly unjust judicial decision have been determined, in particular: committing a crime repeatedly; by a group of persons in collusion; committing a crime in connection with victim's performance of its duty; drastic consequences of a crime; committing a crime against a minor, an elderly person. The problem analysis of delimitation of the crime components of knowingly unjust sentence, decision, decree or resolution of a judge (judges) with some complementary components of the crime has been made. It is proved that the distinctive feature of the main components (part 1, 2 of Art. 371 and part 1 of Art. 375 of CC of Ukraine) is a special subject feature. It is substantiated that competition of criminal law rules and regulations in the crime provided in Art. 364 of CC of Ukraine may be only partial due to the fact that the special rule does not reflect all elements of the general one. Components of the crime, stipulated in Art. 375 of CC, are special with regard to the components of the crime of Art. 364 of CC of Ukraine, according to the rules of the theory of law, special components of crime are to be applied, except for cases of committing an independent act by a judge, which is covered by Art. 364 of CC of Ukraine. Components of the crime, stipulated in Art. 368 of CC of Ukraine, are such that contain several alternative deeds and act as an independent components regarding components of a crime, provided by Art. 375 of CC of Ukraine. The objective side of the crime, the wrongful benefit, which is the subject of the crime, qualification feature `using the authority or power granted to it' are the features that differ from components of the crime provided for in Art. 375 of CC of Ukraine. Modern definition of a judicial error has been analysed. Criteria for distinguishing a deliberate unjust judicial decision and a judicial error have been given. Concept of assigning a judicial error to the institute of legal responsibility has been analysed. It has been concluded that judges should not be legally liable for unintentional judicial errors made at their discretion, if the judge has chosen a legitimate alternative.

A new edition of Art. 375 has been formulated de lege referenda and it has been proposed to supplement the CC with a new Article 375-1 of CC.

Keywords: liability of judges, justice, court system, wrongful decision, judge, jury, judicial protection.

ЗМІСТ

Перелік умовних позначень

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика кримінальної відповідальності за постановлення неправосудного судового рішення

1.1 Поняття та ґенеза кримінальної відповідальності за неправосудне судове рішення

1.2 Характеристика законодавства інших країн за неправосудне судове рішення

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Об'єктивні та суб'єктивні ознаки постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

2.1 Об'єкт та предмет постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

2.2 Об'єктивна сторона постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

2.3 Суб'єктивна сторона постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

2.4 Суб'єкт постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

2.5 Обставини, що обтяжують покарання за постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Проблеми розмежування постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови із суміжними складами злочину та відмежування від складів інших правопорушень

3.1 Концептуальні засади розмежування постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови із суміжними складами злочину (поняття та структура розмежування)

3.2 Питання відмежування постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови від суміжних складів злочину. Судова помилка

Висновки до розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

КУ - Конституція України

КК України - Кримінальний кодекс України

КПК України - Кримінальний процесуальний кодекс України

ЦПК України - Цивільний процесуальний кодекс України

ГПК України - Господарський процесуальний кодекс України

КАСУ - Кодекс адміністративного судочинства України

КУпАП - Кодекс України про адміністративні правопорушення

ВРУ - Верховна Рада України

ВРЮ - Вища рада юстиції

ВККСУ - Вища кваліфікаційна комісія суддів України

ВССУ - Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ

ЄС - Європейський Союз

ЄСПЛ - Європейський суд з прав людини

КСУ - Конституційний Суд України

ЗМІ - Засоби масової інформації

КЗПЛ - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів. Принцип правової визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, закріпленого положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тобто поваги до остаточного рішення суду. У рішенні у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року Європейський Суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. злочин кримінальний неправосудний рішення

Метою Стратегії реформування системи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, схваленої Указом Президента України від 20 травня 2015 року № 276/2015 є визначення пріоритетів реформування задля практичної реалізації принципу верховенства права та забезпечення функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейським цінностям та стандартам захисту прав людини. У зв'язку з процесом реформування системи судоустрою набуває особливого значення судове рішення як акт правосуддя. Отже, окремою обставиною, що обумовила необхідність дослідження обраної теми є неузгодженість чинної редакції статті 375 КК України із завданнями судової реформи та потребами суспільства.

Відсутність єдиної позиції щодо розуміння ознак складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, зокрема, поняття неправосудного судового рішення, обов'язковості перегляду неправосудних рішень вищестоящими судами, ознаки «завідомо», предмета злочину мало місце при обговоренні проектів постанов пленуму суду з питань кримінальної відповідальності судді (суддів) за постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

Важливим кроком у підвищенні ефективності та якості національної системи судоустрою стало прийняття 02 червня 2016 року змін до Конституції України (щодо правосуддя) та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у новій редакції. Відповідно до положення ч. 1 ст. 126 Конституції України вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Наведене положення Конституції України, яке прямо вказує на відповідальність суб'єктів правосуддя, свідчить про необхідність вирішення теоретичних проблем щодо узгодженості чинної редакції ст. 375 КК України із завданнями судової реформи та потребами українського суспільства, що в свою чергу обумовило необхідність здійснення кримінально-правової характеристики складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

Підтвердженням важливості судового рішення як акту правосуддя стало прийняття Верховною Радою України постанови від 24 лютого 2014 року № 775-VІІ «Про реагування на факти порушень суддями Конституційного Суду України присяги суддів», у якій зазначено, що Рішенням від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 року № 2222-IV Конституційний Суд України у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України.

Теоретичну основу дослідження проблем постановлення неправосудного судового рішення складають роботи таких вчених як: П.П. Андрушко, Ю.В. Баулін, В.П. Базов, Р.В. Вереша, В.К. Грищук, C.Є. Дідик, В.М. Єднак, З.А. Загиней, А.П. Закалюк, О.І. Заліско, О.В. Капліна, М.І. Карпенко, Н.Д. Квасневська, О.О. Кваша, О.М. Костенко, М.Й. Коржанський, П.С. Матишевський, М.І. Мельник, А.А. Музика, В.В. Мульченко, В.О. Навроцький, О.С. Новаков, М.І. Панов, А.В. Савченко, Н.П. Сиза, Є.Л. Стрельцов, В.Я. Тацій, В.П. Тихий, В.І. Тютюгін, Є.В. Фесенко, П.Л. Фріс, М. І. Хавронюк, Н. М. Ярмиш та інших вчених.

Не зменшуючи ролі робіт вищевказаних науковців для науки кримінального права необхідно визнати, що не всі спірні питання складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, піддані науковому аналізу оскільки більшість наукових досліджень здійснено до внесення змін у 2016 році до Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних кодексів. Важливим завданням проведеного дослідження була необхідність приведення редакції ст. 375 КК України у відповідність до Рекомендації № (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів», положенням КЗПЛ, практики ЄСПЛ та позитивного досвіду інших країн, що і обумовило актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України в межах науково-дослідної роботи на тему: «Проблеми підвищення ефективності кримінальної юстиції України» (номер державної реєстрації 0117U002703).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є формування на підставі аналізу теоретичних засад кримінально-правової характеристики складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови власних висновків і практичних рекомендацій щодо удосконалення кримінально-правової норми, визначеної у ст. 375 КК України, визначення критеріїв розмежування суміжних складів злочину для забезпечення єдиного підходу правозастосовними органами при кваліфікації діяння. Мета дослідження конкретизується у таких завданнях:

- дослідити ґенезу кримінальної відповідальності за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови та охарактеризувати стан наукової розробки проблеми;

- охарактеризувати об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови;

- провести поглиблений аналіз вироку, рішення, ухвали, постанови суду першої, апеляційної, касаційної інстанцій, Конституційного Суду України як предмета складу злочину, що досліджено;

- проаналізувати питання судової помилки та її значення для кримінально-правової кваліфікації діяння, вчиненого суддею;

- проаналізувати особливості статусу професійного судді (суддів) та суду присяжних як суб'єктів складу злочину постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови;

- провести аналіз розмежувальних ознак складу злочину із суміжними складами злочинів;

- розробити пропозиції по вдосконаленню закону України про кримінальну відповідальність за постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови і практики його застосування.

Об'єктом дослідження є сукупність суспільних відносин у сфері постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

Предметом дослідження є кримінально-правова характеристика складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

Методи дослідження. Наукове дослідження побудовано на застосуванні загального системно-структурного методу, основні елементи якого забезпечили високий ефект побудови моделей розв'язання поставлених завдань. Для досягнення поставленої в роботі мети та розв'язання відповідних їй завдань під час аналізу предмету дисертаційного дослідження були використані такі загальнонаукові та спеціально-наукові методи: аналізу - під час розгляду питань кримінально - правової характеристики складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, які потребують процедури розділу цілого на частини (підрозділи 1.1, 1.2; Розділи 2, 3); синтезу - при здійсненні кримінально-правової характеристики постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, для вирішення яких була використана процедура об'єднання кількох елементів у єдине ціле (як правило, застосовується під час формулювання понять (підрозділи 1.2, 2.1); порівняльно-правовий метод - під час аналізу спільних та відмінних ознак у законодавстві інших країн за неправосуддя; індукції - для формулювання висновків щодо існуючої практики застосування положень кримінального закону щодо постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, за результатами аналізу наявного емпіричного матеріалу; абстрагування - для виявлення окремих тенденцій у практиці застосування ст. 375 КК України (підрозділи 1.1, 1.2, Розділ 2); моделювання - для встановлення всіх можливих випадків, коли постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови слід кваліфікувати як злочин, вчинений у співучасті, а також судом присяжних; системного аналізу - під час встановлення місця й значення кримінально-правової норми у загальній системі норм кримінального законодавства та в системі норм Розділу XVIII Особливої частини КК України (підрозділ 2.2, Розділ 3); юридичний (догматичний) - при розкритті змісту юридичних термінів, які використовуються у чинній редакції ст. 375 КК України, формулюванні юридичних понять, з'ясуванні дійсного змісту ознак і елементів юридичного складу постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення тощо; соціологічний - у процесі дослідження матеріалів правозастосовної практики, проведення анкетування суддів, прокурорів та адвокатів, опрацювання статистичних даних.

Емпіричну базу дослідження складають рішення апеляційних та місцевих судів, правові висновки Верховного Суду України, статистичні дані Генеральної прокуратури України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за 2013-2017 роки, результати анкетування районних суддів, суддів Вищого адміністративного суду України, прокурорів та адвокатів, матеріали 7 кримінальних проваджень та ухвалених судових рішень, що перебували на розгляді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у період з 2013-2017 рр. Основні положення і висновки, подані у роботі, ґрунтуються на аналізі чинного законодавства України, досягненнях правової науки, а також аналізі зарубіжного законодавства у відповідній сфері відносин.

Науково-теоретичним підґрунтям роботи стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі кримінального права, теорії права, філософії та деяких інших наук.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним з перших комплексних теоретичних досліджень проблем кримінально - правової характеристики складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови після внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) у 2016 році, прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в новій редакції. Наукову новизну дисертації становлять такі основні положення.

вперше:

1) визначено, що родовим об'єктом злочину є тотожні суспільні відносини у сфері організації та здійснення правосуддя. З урахуванням наведеного, запропоновано згрупувати кримінально-правові норми, що охороняють правосуддя як конституційну функцію, у окремому розділі Особливої частини КК. Обґрунтовано, що безпосереднім об'єктом злочину є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя суддею одноособово/ колегією суддів або судом присяжних, що поставлені під охорону ст. 375 КК України;

2) обґрунтовано, що окрім дії до обов'язкових ознак складу злочину, що досліджено, слід відносити місце та час вчинення злочину. Доведено, що склад злочину є формальним, наслідки від злочину знаходяться за межами складу злочину, на підставі чого запропоновано у ч. 2 ст. 375 КК України словосполучення «що спричинили тяжкі наслідки» виключити з редакції норми;

3) надано визначення поняття неправосудного судового рішення, яке пропонується зазначити у примітці до статті 375 КК України;

4) обґрунтовано, що злочин, передбачений ст. 375 КК України, може бути вчинено лише умисно. З урахуванням цього та враховуючи професійний статус судді (суддів), що постановляє судове рішення, запропоновано ознаку «завідомо» виключити із конструкції проаналізованої кримінально-правової норми. Запропоновано у ч. 2 ст. 375 КК України, як кваліфікуючу ознаку, визначити вчинення злочину з метою перешкоджання доступу до публічної інформації або реалізації права на мирні зібрання;

5) визначено, що злочин може бути вчинено лише спеціальним суб'єктом - суддею (суддями) чи судом присяжних. Враховуючи особливості статусу Верховного Суду у системі судоустрою, запропоновано визначити як особливо кваліфікуючу ознаку вчинення злочину суддею (суддями) Верховного Суду.

Обґрунтовано доцільність кримінальну відповідальність суддів Конституційного Суду України у разі постановлення суддями умисного неправосудного судового рішення передбачити у окремій кримінально-правовій нормі;

удосконалено:

6) предмета злочину, види якого в конструкції норми пропонується узагальнити словосполученням «судове рішення», що відповідатиме положенням Конституції України після змін щодо правосуддя;

7) терміну «постановлення» як форми об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України, який запропоновано замінити терміном «ухвалення» неправосудного судового рішення;

дістали подальшого розвитку:

8) пропозиції доповнити кваліфікований склад злочину ознаками, що характеризують особу потерпілого як: вчинення злочину щодо неповнолітнього, недієздатного, особи похилого віку або поєднаного із засудженням невинного у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину;

9) критерії розмежування складу злочину, що досліджено, з суміжними складами злочину;

10) обставини, що можуть обтяжувати покарання за постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, як: вчинення злочину повторно; групою осіб за попередньою змовою; вчинення у зв'язку з виконанням потерпілим службового обов'язку; вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції можуть бути використані у:

законотворчій діяльності - при розробці змін до КК України щодо кримінально - правової характеристики складу злочину постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Основні пропозиції, викладені у роботі, впроваджені у проекті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації кримінальної відповідальності суддів за постановлення завідомо неправосудного судового рішення» (реєстр. № 6193 від 15.03.2017. Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у наукову діяльність Комітету з питань правової політики та правосуддя Верховної Ради України № 04-29/15-1513 від 17.07.2017р.);

правозастосовній діяльності - як рекомендації щодо вдосконалення організаційних і методичних засад слідчої, прокурорської і судової практики;

науково-дослідній роботі - для подальших досліджень правових та практичних проблем кримінально-правової характеристики постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення у кримінальному праві;

навчальному процесі - для підготовки навчально-методичних комплексів, навчальних посібників, методичних матеріалів під час викладання навчальної дисципліни «Кримінальне право», а також при підготовці підручників, навчальних посібників та іншої літератури для юридичних навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й отримані висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: «Цінність права як найефективнішого регулятора суспільних відносин» (м. Харків, 02-03 жовтня 2015 р.); «Права людини та проблеми організації і функціонування публічної адміністрації в умовах становлення громадянського суспільства в Україні» (м. Запоріжжя, 22-23 квітня 2016 р.); «Сучасні проблем розвитку державності та напрямки їх вирішення через призму правотворчої діяльності» (м. Харків, 20-21 травня 2016 р.); «Особливості розвитку публічного і приватного права в Україні» (м. Харків, 15-16 липня 2016 р.).

Публікації. Основні результати дисертації, висновки та пропозиції, отримані автором у процесі роботи над темою дисертації, опубліковано у 5 наукових фахових виданнях України, 1 виданні, розміщеному у науковому виданні іншої держави, та 4 тезах доповідей на всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ)ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО СУДОВОГО РІШЕННЯ

1.1 Поняття та ґенеза кримінальної відповідальності за неправосудне судове рішення

Процес розвитку суспільства обумовлений прагненням до створення справедливого правосуддя. Розвиток інституту правосуддя та відповідальності за порушення належної процедури його відправлення коріниться в історії правової науки. Суспільний поштовх та європейські стандарти у сфері правосуддя ставлять перед наукою кримінального права нові завдання, направлені на оптимізацію кримінально-правової охорони правосуддя, вирішення яких недоцільне без аналізу етапів історичного розвитку кримінальної відповідальності за цей злочин.

Питанням історичного розвитку відповідальності за неправосуддя приділено увагу в роботах Д. І. Багалія, М. І. Бажанова, Л. Д. Гаухмана, О. І. Заліска, О. О. Кваші, О. Ф. Кістяківського, О. М. Лазаревського, О. О. Маліновського, В. Д. Меньшагіна, Д. П. Міллера, А. А. Піонтковського, Н. П. Сизої, М. С. Таганцева, С. І. Тихенка, І. В. Теличенька, М. І. Хавронюка, М. М. Ясинського та інших.

Особливо важливим у контексті нашого дослідження є визначення історичного періоду становлення правосуддя як окремленого родового об'єкту кримінально-правової охорони оскільки вказує на історичні особливості періоду, які обумовили усвідомлення правосуддя як самостійного об'єкта, її ролі та значення.

І. Етап княжої доби (Х-ХІІІ ст.)

З аналізу джерел права періоду княжої доби вбачається, що джерелом права виступали правові звичаї (норми звичаєвого права). З виникненням держави панівні верства пристосовували звичаї до особистих інтересів та застосовували їх примусовою силою державних органів. Письмовими джерелами Давньоруської держави були договори з Візантією 911, 944 та 971 років, князівські статути, «Руська правда».

У історії Київської Русі слово «суд» вперше згадується в Статуті князя Володимира (995-996 рр.) «Про десятини, суди і людей церковних». Із прийняттям християнства видані церковні закони, що систематизовані під назвою «Статут Володимира» та «Церковний Статус князя Ярослава Мудрого». Останній передбачав порядок судочинства, що побудований на співвідношення поняття порядку і гріху, суд був церковним, покликаний забезпечити юридичні та моральні поняття, що становили основу суспільних інтересів.

Особливістю «Руської правди» є те, що у джерелі виділялися склади злочинів проти осіб, які здійснювали правосуддя. Характерною рисою періоду є те, що на даному етапі судовий процес мав змагальний характер. Судове рішення ухвалювалось в усній формі. Як вказує О. І. Заліско, однією із перших серед злочинів проти правосуддя передбачена відповідальність за неправдивий донос (ст. 20 Просторова редакції) [52, с. 40]. Відбиток на суд у Київській Русі накладав той факт, що роль судді виконував князь і суд не був відокремлений від адміністрації. Норми права захищали здебільшого інтереси пануючих кіл староруського суспільства [277, с. 248-249]. Загалом, усі судові органи даного періоду користувалися такою повагою, що жодна вирішена ними справа не підлягала оскарженню, а рішення суду було остаточним 215, с. 90. За часів князювання Володимира Мономаха складено повний звід російських законів - «Велика Російська Правда» (1113 р.), що поєднав в собі грамоту Ярослава новгородцям 1015 року, «Правду Ярославичів», Статус Володимира Мономаха. У «Повчанні дітям» Володимира Мономаха засуджується «брехня», князь закликав вершити «суд по - правді». Судові функції виконував князь самостійно, не допускалось виявлення милосердя до найбільш незахищених верств населення.

З аналізу даного етапу прослідковується тенденція, що у давньоруському законодавстві містилися норми про суд «по-правді». Змагальність судового процесу, визначення його процедури, запровадження відповідальності за неправдивий донос свідчить про початок запровадження кримінальної відповідальності за неправосудне судове рішення.

ІІ. Етап литовської доби (XIV-XVI ст.)

Відбиток на джерела права накладав той факт, що українські землі входили до складу інших держав і на їх території, відповідно, діяли різні джерела права: Руська Правда, Литовські статути, Римське право. Важливим джерелом для становлення інституту правосуддя стало прийняття Литовських статутів. Статут виступає як кодекс права на Лівобережній Україні. Здебільшого кодекс шляхетського права відображав інтереси шляхти. Литовський статут є пам'яткою русько-литовського права. Він містить у собі багато правових положень звичаєвого права білоруського, українського і російського народів. Разом з тим, Литовський статут 1566 року насичений значною кількістю норм кримінального права, в яких визначається різниця між відповідальністю шляхти і простих людей. Норми процесуального права містилися у різних розділах статуту, однак статут містив окремий розділ IV «Про суддів і суди» [159, c. 73-74]. У джерелі до злочинів проти суду віднесено підробку документів і печаток, лжесвідчення в суді, виготовлення фальшивих монет.

Проаналізувавши положення трьох статутів, Ю. Сеньків класифікувала злочини проти правосуддя, виділивши дві великі групи складів злочину, вчинені судовими чиновниками. У другій групі злочинів, учинених учасниками судового процесу, дослідниця виділила чотири підгрупи (три - за часовою ознакою): 1) до винесення судового рішення; 2) у ході судового розгляду; 3) після винесення судового рішення; 4) злочини, вчинені адвокатом [215, с. 89-91]. Кримінально-правова охорона правосуддя на даному етапі свідчить про початок запровадження та нормативне врегулювання системи розмежування злочинів в залежності від об'єкту посягання та про підвищення правової думки, що охороняла інститут правосуддя.

ІІІ. Етап - козацько-гетьманської доби (XVI-XVIII ст.)

Джерелом права козацької доби залишалися звичаї, які спирались на загальноприйнятих нормах поведінки. Показовими у цьому контексті були неписані «Права й звичаї» Запорозької Січі, які у теорії отримали назву «козацьке право». Суди у своїй діяльності широко використовували норми козацького права цього періоду. Простота, справедливість, відсутність судової тяганини є характерними рисами періоду козацької доби [10, с. 46]. Нормативні акти періоду, як письмові так і усні формувались під впливом «словесного права і здорового глузду».

Норми церковного права, що існувало у період гетьманщини, передбачали повагу до влади (влада від Бога). Згідно з Царською грамотою уряду Росії від 27 березня 1654 року, за Україною визнавалося право мати власні суди і судитися за своїми старими правилами [5, с. 238; 40, с. 286]. У Інструкції гетьмана Апостола 1730 року з метою зменшення кількості апеляцій і скарг встановлювалася відповідальність суддів за постановлення неправосудного рішення, за що «...суддів теж карано або штрафовано, коли доведено їхню необ'єктивність» [166, с. 149]. Період української історії з 1648 по 1783 рік визначний існуванням власної державності. Це був особливий державно-політичний устрій з елементами військової республіки під назвою Гетьманщина. Як відомо, однією з ознак держави є наявність власної судової системи та судочинства. На основі вивчення архівного матеріалу того періоду дисертанткою зроблено висновок про високий ступінь розвитку процесуальних форм здійснення правосуддя в Гетьманщині [217, с. 4]. Розгляд кримінальних справ у період гетьманщини проходив колегіально у складі голови і виборних суддів, які обиралися на два місяці шляхом жеребкування зі складу старшин і підстаршин. Особливістю було те, що до складу колегій не могли входити особи, звання яких були нижче ніж ті, що мали підсудні [171, с. 40]. За універсалом 1760 року було реорганізовано Генеральний військовий суд. У 1763 році універсалом Кирила Розумовського було запроваджено земські суди - для розгляду цивільних справ, гродські - для кримінальних та підкоморські суди для розгляду межових спорів. Створення судів для розгляду справ за галузевою компетенцією давало змогу більш кваліфіковано і швидко здійснювати правосуддя [217, с. 6].

Характерною рисою періоду є те, що судовий розгляд стає більш побідний до сучасного. Спочатку встановлювались особи учасників, вирішувались питання, пов'язані із неявкою, дослідження доказів починалось із оголошення скарги потерпілим, надавалось слово обвинуваченому, потім суд переходив до допиту свідків. Після з'ясування всіх обставин колегія більшістю голосів постановляла вирок (декрет), який проголошувався в тому ж засіданні. Класифікація злочинів за об'єктами посягання в ордері як і Інструкції окремо виділена не була. Характеризуючи розгляд справ ХVІІ ст. варто вказати, що судова постанова або вирок складали частину судового протоколу. Про високий розвиток судового процесу вказує можливість апеляційного оскарження. Кожний суддя мав право висловити свою окрему думку, процес був гласним.

У гетьманських інструкціях і ордерах набули розвитку норми Литовських статутів, що містили вказівки на здійснення справедливого правосуддя без хабарництва і за законом. Аналіз історичного періоду засвідчив, що інститут відповідальності суддів за неправосудне рішення за окремим родовим об'єктом встановлений ще не був, але організація судового процесу безумовно свідчить про високий розвиток правової думки тогочасного суспільства.

IV. Етап - доба позитивного права

Період характеризується більш чіткою визначеністю норм позитивного права (від лат. posit - покласти) у сфері охорони правосуддя саме у писаних джерелах, зокрема, Новгородській та Псковській судній грамоті, Судебнику 1497 та 1550 років, Уложенні 1649 року. Так, у нормах Новгородської судної грамоти простежуються положення подібні до сучасних принципів судочинства як рівність усіх перед законом і судом, законність, змагальність сторін. Стаття 26 грамоти передбачала порядок судочинства у судах вищої інстанції, а саме забороняла отримувати хабарі та вирішувати справу по дружбі.

Важливою правовою пам'яткою Росії був прийнятий на Земському соборі 1550 року Судебник, який ґрунтувався на положеннях Судебника 1497 року [40, с. 286]. Судебник 1497 року закріпив новий вид злочину - злочини проти суду, у якому вперше встановлено відповідальність посадових осіб за порушення порядку судочинства [208, с. 72]. Особливістю дії Судебника 1550 року є те, що у джерелі проведено чітку межу між службовим злочином і добросовісною помилкою судді. У разі хибного рішення без хитрощів, тобто через добросовісну помилку, хибу чи недостатній досвід, суддя кримінальної відповідальності не ніс, оскільки в його діях відсутній склад злочину [208, с. 73]. Судебник 1550 року на відміну від згаданих не лише нормативно встановлював заборону на здійснення тих чи інших діянь, а й передбачав відповідні негативні наслідки для осіб, що їх допустили у виді санкції стосовно осіб судових органів за винесення неправосудного рішення в результаті отримання хабара. Матеріальна відповідальність полягала у зобов'язанні повернути позивачеві суму позову й судові витрати у трикратному розмірі. Дія Новгородської і Псковської судних грамот, Судебників 1497 та 1550 років не поширювалася на територію українських земель, але вони відобразились у нормах Соборного уложення 1649 року.

Уложення 1649 року містило окрему главу Х «Про суд», в якій відслідковувалася більш визначена система злочинів проти правосуддя. Стаття 3 Судебника 1550 року передбачала склад посадового злочину - винесення неправильного рішення в результаті отримання хабара, визначено процедуру здійснення судочинства, запроваджено відповідальність за звинувачення суддів в умисному неправосудді. За родовим об'єктом злочини проти правосуддя розміщені поруч із посадовими злочинами, у ст. 2-7 Судебника. Як і у Судебнику 1550 року, в Уложенні чітко розмежовувалися судова помилка при прийнятті рішення суддею та умисне постановлення неправосудного рішення. Стаття 12 передбачала відповідальність за підміну судових документів, за хабар чи з особистих мотивів. Статті 15-17 були спрямовані на боротьбу з тяганиною, відмовами розглядати справи, пов'язані з вимаганням хабара 42, с. 42. Загалом, за посягання на суддю передбачалися найбільш суворі заходи покарання. Так, у разі образи судді словом застосовувалось биття батогом. До прикладу, за нанесення тілесної шкоди покарання застосовувалось у виді відсікання руки. На даному етапі сформульовані норми, що передбачали покарання за винесення несправедливого вироку щодо будь-якої зі сторін за мотивами ворожнечі або дружби або за обіцянку в залежності від чину судді [10, с. 45]. Варто вказати, що саме в Уложенні 1649 року простежено тенденцію щодо становлення правосуддя як окремого об'єкта кримінально-правової охорони, що мало вагомий вплив на розвиток українського законодавства у сфері охорони правосудного судового рішення [171, с. 41].

У 1743 році були прийняті «Права, за якими судиться малоросійській народ». Важливе правове значення має вказаний акт у зв'язку з тим, що проступки та злочини проти правосуддя були розташовані в Розділі 7 «О судах, судьях и других персонах к суду надлежащих и о содержании правового порядка в делах судебных» та Розділах 8, 20 та 25. Усі проступки та злочини проти правосуддя, які були передбачені Правами можна класифікувати на такі групи: а) проступки та злочини, які вчиняються суддями та іншими службовими особами, які приймають участь у здійсненні правосуддя; б) проступки та злочини, які вчиняються учасниками процесу; в) проступки та злочини, які вчиняються іншими особами [279, с. 5]. Дослідження правових джерел періоду свідчить про початок запровадження кримінально-правової відповідальності саме за неправосудне судове рішення, вчинене умисно, «по-дружбі» чи у зв'язку з отриманням хабара. Здійснено спробу відмежування умисного неправосуддя від добросовісної помилки судді, при якій настання відповідальності не передбачалося.

Важливе значення для дослідження історичного розвитку відповідальності суддів має Уложення про покарання кримінальне та виправне 1866 року, у якому система злочині проти правосуддя набула більш чіткого унормування, зокрема, кримінальна відповідальність суддів за постановлення неправосудного вироку чи рішення передбачалася у п'яти статтях. Особливістю Уложення 1649 року є те, що злочини у сфері правосуддя, умисне винесення неправосудного вироку, незаконне звільнення від покарання або призначення необґрунтовано м'якого покарання об'єднані у главу «Про неправосуддя». На початку ХХ ст. почали формуватися і діяти народні суди у зв'язку з чим суб'єктами відповідальності за злочини були не лише судді, а й присяжні засідателі. При цьому, притягнення до кримінальної або цивільної відповідальності могло мати місце лише при доведеності здійснення судом умисного неправосуддя, сам по собі факт перегляду вищестоящою інстанцією рішення (вироку) судді у справі не вважався достатньою підставою для настання відповідальності.

Уложення 1903 року містило низку норм, які передбачали відповідальність за посягання на правосуддя службовцями. Відповідно до ст. 636 Уложення, службовцем визнавалася будь-яка особа, яка виконувала обов'язки або тимчасово виконувала доручення державної або громадської служби, до службовців належали також судді. Такі особи притягалися до кримінальної відповідальності за перевищення влади (ст. 636),бездіяльність влади (ст. 639), невжиття заходів чи невчинення дій з переслідування злочинців або про приведення у виконання судових рішень (ч. 4 ст. 369). Негативною, на наш погляд, рисою даного джерела є те, що відповідальність за злочини проти правосуддя в Уложенні 1903 року передбачалась у різних главах, зокрема і серед службових злочинів. Розміщення даних норм серед різних родових об'єктів кримінально-правової охорони негативно відобразилося на місці і значенні інституту правосуддя в системі кримінального законодавства.