Кримінально-правова характеристика складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Отже, на даному етапі можна стверджувати про становлення кримінально-правової охорони правосудного судового рішення від незаконних діянь судді (суддів). Виокремлення норм, що охороняють інститут правосуддя у системі злочинів в Уложенні 1649 року (завідомо несправедливе вирішення справи, обумовлене користю або особистою неприязню) свідчило про усвідомлення особливого місця правосудного судового акту у тогочасних джерелах права, що стало кроком для сучасної кодифікації злочинів в системі злочинів проти правосуддя.

V. Етап - доба радянського права

Характерною особливістю періоду є те, що норми природного права адресовані до всіх правоздатних суб'єктів і покликані дотримуватись закріплених у них приписів у зв'язку з тим, що останні відповідають вимогам абсолютної справедливості. Згідно з теорією соціального натуралізму О. М. Костенка, природне право - це правила відносин між людьми у суспільстві, що випливають із законів соціальної природи.

Варто вказати, що зміна уряду країни у 1917-1920 роках, гетьманат Павла Скоропадського, Директорія, влада більшовиків зумовлювали використання силового впливу у зв'язку з чим були створені військові суди, що пов'язано з веденням у цей час воєнних дій. Акцент судових органів зміщено в бік репресій. Після встановлення влади більшовиків прийнято перший Кримінальний кодекс радянського періоду у якому злочини проти правосуддя зосереджені в розділах «Про злочини проти порядку управління» і «Посадові злочини». У кодексі передбачено відповідальність за винесення суддями з корисливих або інших особистих мотивів неправосудного вироку, за невиконання без поважних причин своїх обов'язків народними засідателями, незаконний привід, незаконне затримання, примушування до дачі показань.

Особливістю КК УСРР 1927 року є те, що норми, як і норми КК УСРР 1922 року, передбачали відповідальність лише за винесення неправосудного вироку. Проте, згодом ст. 114 була змінена і набула такого змісту: «Постановлення суддями з корисливих чи інших особистих мотивів неправосудного вироку, рішення чи висновку». КК УСРР 1922 року доповнено положенням про відповідальність народних засідателів за невиконання без поважних причин своїх обов'язків. Правовий аналіз кримінальних кодексів радянського періоду засвідчив про відсутність розміщення норм за ознакою родового об'єкту злочинів проти правосуддя.

Уперше за радянських часів правосуддя як родовий об'єкт відображено у главі VIII «Злочини проти правосуддя» у Кримінальному кодексі 1960 року, у якому визначено обов'язкові ознаки складів злочину, декриміналізовані діяння, що не становили значної суспільної небезпеки. У КК дії представників слідства, суду, виправно-трудових установ, організацій та окремих осіб, від яких залежить виконання завдань правосуддя зведені до єдиного об'єкта посягання - правосуддя в розумінні досудової діяльності, судового розгляду справ та діяльності, пов'язаної з реалізацією судових рішень. Варто зробити висновок, що розташування норм у КК 1960 року у сфері правосуддя є більш логічним та обґрунтованим у порівнянні з КК 1922 та 1927 років у зв'язку з тим, що в основі розташування покладено послідовність (стадії) виконання завдань правосуддя.

VI. Етап - сучасна доба ( з 1991 року - до теперішнього часу)

Акт прийняття незалежності України, яким проголошено незалежність України та утворено самостійну державу - Україну. Разом з цим Актом 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України». З моменту проголошення незалежності чинними на території України вважаються тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки. Незалежність України визнана як колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством так і державами, що не були колишніми республіками СРСР після референдуму, що в свою чергу стало поштовхом для формування незалежних українських судів. Можемо з певністю стверджувати, що Акт проголошення Верховною Радою незалежності України від 24 серпня 1991 р. та всенародний референдум його затвердження від 1 грудня 1991 р. були історично справедливі, і тому цілком правомірно акцентувалось у постанові нашого парламенту, що ця незалежність проголошується “продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні [с. 56, с. 3]

У статті 8 Конституції України у редакції 1996 року відображено конституційний принцип правової держави - верховенство права, що відображує суть концепції природного права. Принцип верховенства права (англ. - the rule of law) наука тлумачить як панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і правової держави. Як визначає Ю. Шемшученко, принцип верховенства права - це принцип природного права як сукупності ідеальних, духовних і найвищою мірою справедливих уявлень про право. Але в державі діє не ідеальне, а позитивне право, виражене у законах та інших його джерелах. Воно є результатом державної правотворчої діяльності [279, с. 76].

Розширення системи злочинів проти правосуддя у КК у редакції 1960 року зумовило прийняття низки галузевих нормативних актів, у тому числі законів «Про статус судів» від 15 грудня 1992 року, «Про органи суддівського самоврядування» від 02 грудня 1994 року, «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів України» від 02 грудня 1994 року, «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року. Правовим актом, що встановлює відповідальність, у тому числі суддів, є Кримінальний кодекс у редакції від 05 квітня 2001 року, у якому передбачена кримінальна відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. На наше переконання, розміщення норми, що передбачає кримінальну відповідальність суддів в одному розділі з нормами, що врегульовують кримінальну відповідальність органу досудового розслідування (ст. 371-374 КК) та інших учасників судового розгляду (ст. 384-387 КК) є суперечливим розумінню особливостей кримінально-правової охорони правосуддя, що за результатами історичного розвитку правової думки стало правовим підґрунтям формування окремого родового об'єкту у КК.

Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, що схвалена Указом Президента України від 20 травня 2015 року № 276, визначено, що судова реформа в Україні включатиме як оновлення законодавства, так і прийняття змін до Конституції України. Законом України «Про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя» переглянуто процедуру призначення на посаду суддів, підстави затримання або утримування під вартою суддів до винесення обвинувального вироку судом, тощо.

У статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [195] у редакції від 02 червня 2016 року закріплено право на справедливий суд, що передбачає захист прав, свобод та інтересів кожного у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Порядок затримання судді передбачає виключні випадки надання згоди Вищою радою правосуддя на затримання судді за вчинення злочину (ст. 49).

Внесення змін до КУ щодо правосуддя, прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 02 червня 2016 року свідчить про усвідомленням особливої ролі правосуддя для суспільства, високі кадрові, професійні та моральні якості кандидатів на посаду суддів є одним з інструментів захисту прав людини і громадянина, втіленими у законодавство у зв'язку з прийняттям змін щодо правосуддя.

Отже, дослідження джерел права дає підстави визнати, що відповідальність судді (суддів) за неправосуддя є історично обґрунтованою. Дослідження джерел права, що регулюють кримінальну відповідальність суддів свідчить про усвідомлення особливого місця правосудного судового рішення у джерелах права, її поетапне становлення та формування окремого об'єкту кримінально-правової охорони. Аналіз ґенези відповідальності за постановлення неправосудного судового рішення дає підстави визначити кримінальну відповідальність як історично обґрунтований вид юридичної відповідальності суддів, що врегульований нормами права в залежності від етапів історичного розвитку суспільства за постановлення неправосудного судового рішення, що виражається у формі кримінального покарання та його правових наслідках.

Важливо зупинитись на стані наукового дослідження злочинів, що посягають на правосуддя. Окремі аспекти злочинів проти правосуддя досліджувалися в роботах науковців: П. П. Андрушка, Ю. В. Бауліна, В. П. Базова, Р. В. Вереша, В. К. Грищука, З. А. Загиней, А. П. Закалюка, О. І. Заліска, О. В. Капліної, О. О. Кваші, О. М. Костенка, М. Й. Коржанського, П. С. Матишевського, М. І. Мельника, А. А. Музики, В. В. Мульченка, В. О. Навроцького, О. С. Новакова, М. І. Панова, А. В. Савченка, Н. П. Сизої, Є. Л. Стрельцова, В. Я. Тація, В. П. Тихого, В. І. Тютюгіна, Є. В. Фесенка, П. Л. Фріса, М. І. Хавронюка, Н. М. Ярмиш та ін.

Об'єктивні за суб'єктивні ознаки складу злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» були предметом наукових розробок П. П. Андрушка, Ю. В. Бауліна, О. І. Заліска, С. Є. Дідика, В. М. Єднака, О. В. Капліної, Н. Д. Квасневської, О. О. Кваші, О. М. Костенка, П. С. Матишевського, М. І. Мельника, А. А. Музики, В. О. Навроцького, М. І. Панова, Є. В. Фесенка, П. Л. Фріса, М. І. Хавронюка [41].

З точки зору правової природи відповідальності суддів заслуговує на увагу дисертація на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук Овчаренко О.М. «Юридична відповідальність суддів: питання теорії та практики» (2016 р.), у якій зроблено висновок, що юридична відповідальність судді є різновидом юридичної відповідальності, особливості якої обумовлені специфікою правового статусу судді як носія владних повноважень. Відповідальність полягає у застосуванні заходів державного примусу до судді, який вчинив неправомірне діяння. Запропоновано класифікацію відповідальності за її суб'єктом. Автор обґрунтувала, що до судді як спеціального суб'єкта, який вчиняє правопорушення в межах відправлення правосуддя, мають застосовуватись спеціальні процедури провадження (насамперед дисциплінарного та кримінального), вчинення ж суддею правопорушень не обумовлених виконанням посадових обов'язків, має переслідуватись на загальних засадах [149, с. 103, 167].

У дисертаційному дослідженні 2015 року О. І. Заліска на тему: «Правосуддя в Україні як об'єкт кримінально-правової охорони» визначено поняття кримінально-правової охорони правосуддя, проведено аналіз історичного розвитку відповідальності суддів, об'єкта, предмету та потерпілого від злочинів проти правосуддя, досліджено зв'язок об'єкта та суб'єкта. Серед іншого на підставі аналізу потерпілого доведено, що потерпілим від злочинів проти правосуддя є фізична особа, а також держава та суспільство, яким внаслідок вчинення злочинного посягання на суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя, що охоплюють діяльність суду з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також функціонування інших органів і осіб, що сприяють діяльності суду з відправлення правосуддя задля досягнення його завдань, завдається шкода або виникає загроза спричинення такої шкоди [52, с. 126, 207].

З точки зору проблемних питань кримінальної відповідальності за втручання в діяльність осіб, що здійснюють правосуддя, варто звернути увагу на дисертаційні дослідження А. Г. Мартіросяна 2011 року «Кримінальна відповідальність за втручання в діяльність осіб, що здійснюють правосуддя» та Є. Г. Бершова «Кримінальна відповідальність за втручання в діяльність судових органів». За результатами аналізу тематики дослідниками визначено підстави та принципи криміналізації втручання в діяльність судових органів, які з одного боку засвідчують необхідність законодавчого закріплення кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 376 КК України, а з іншого - виявляють певні недоліки останнього, зокрема щодо часткової невідповідності редакції ст. 376 КК України системно-правовому принципу, а також принципу безпрогальності правового регулювання. Також виявлено та охарактеризовано найбільш поширені способи втручання в діяльність судових органів.

Окремим питанням злочинів проти правосуддя присвячено дисертаційне дослідження на здобуття наукового ступеню кандидата юридичних наук С. Є. Дідика 2009 року за темою: «Кримінально-правова охорона правосуддя від незаконних діянь судді як спеціального суб'єкта злочину», де висвітлені об'єктивні та суб'єктивні ознаки деяких складів злочинів проти правосуддя. Дослідником проаналізованого спірні та дискусійні питання та зроблено висновок, що така властивість завідомо неправосудного акта, як вирішення справи по суті, повинна застосовуватися при кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 375 КК України [39, с. 105]. Концептуальною для науки кримінального права є позиція про необхідність доповнення КК України нормою, яка передбачала б відповідальність судді (суддів) за постановлення через недбалість неправосудного рішення, яким вирішується справа по суті, якщо ним спричинено тяжкі наслідки [39, с. 134, 153].

Окремо слід зупинитись на стані дослідження злочину, який посягає на правосуддя «зсередини», не лише порушуючи при цьому права людини, а й підриваючи авторитет судової гілки влади, що є вкрай ганебним в умовах судової реформи та триваючого люстраційного процесу, постановленні суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішенні, ухвали або постанови.

На сьогодні єдине комплексне монографічне дослідження об'єктивних та суб'єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, здійснено Н. Д. Квасневською на тему: «Відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови в Україні (кримінально-правове та кримінологічне дослідження)» (2010 р.), у якому дано характеристику об'єктивним та суб'єктивним ознакам складу злочину. Серед концептуальних позицій науковець визначає обов'язкові ознаки складу злочину, зокрема: об'єкт та предмет злочину, суспільно небезпечну дію, спосіб, час та обстановку вчинення злочину, спеціальний суб'єкт злочину, умисну форму вини, мотив та мету. До факультативних ознак складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, відносить наслідки, причинний зв'язок між дією і наслідками, місце вчинення злочину [61].

Дослідниця піднімає питання виокремлення природного права на справедливий судовий розгляд як обов'язкового додаткового безпосереднього об'єкта злочину. Також автором обґрунтовано положення про недоцільність запровадження кримінальної відповідальності за необережне постановлення неправосудного акта через неможливість законодавчо регламентувати процес формування думки, уявлень, почуттів і вражень судді та з огляду на наявність ст. 367 КК України, відповідно до якої необережне постановлення суддею неправосудного акта може кваліфікуватись як службова недбалість [61, с. 163].

Більш сучасним є дослідження В. М. Єднака на тему: «Кримінальна відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови з корисливого мотиву» (2015 р.). Цікавим для правозастосовного органу є визначення як обов'язкового елементу неправосудності судового рішення факту перегляду рішення вищестоящою інстанцією, тобто, апеляційним або касаційним судом, Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами. Піддані науковому аналізу і відображенню положення щодо вмісту поняття тяжких наслідків, предмету злочину, у тому числі висновків Конституційного Суду України [47, с. 169, 188].

Не дивлячись на вагоме значення результатів наведених досліджень для науки кримінального права варто констатувати, що не всі актуальні питання піддані науковому дослідженню та містять шляхи їх вирішення. Дискусійними питаннями кримінально правової характеристики складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови як серед науковців так і правозастосовного органу залишаються наступні позиції: 1) визначення об'єкта злочину та наявності додаткового об'єкту кримінально-правової охорони суспільних відносин; 2) визначення ознаки неправосудного судового рішення та її елементів; 3) наукові підходи до визначення тяжких наслідків та їх вмісту як ознаки об'єктивної сторони складу злочину;4) тлумачення категорії завідомо, враховуючи фаховість та кваліфікаційний рівень судді (суддів), який постановляє судове рішення; 5) наявність потерпілого як особи права якої порушені; 6) скасування рішення вищестоящим судом як обов'язкової умови кваліфікації діяння за ст. 375 КК України; 7) рішень Конституційного Суду України як предмету складу злочину; 8) критерії розмежування злочину із деякими складами злочину Розділу «Злочини у сфері службової та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг»; 9) реалізація у ст. 375 КК завдань, визначених у «Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки».

Варто вказати, що дискусії щодо обов'язкових та факультативних ознак та інших положень відповідальності суддів за неправосудне рішення точаться й серед правників. Так, у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ неодноразово відбувались такі обговорення у світлі нового законодавства України. Заступник голови ВССУ С. Кравченко найбільш важливим питанням називав позицію притягнення до кримінальної відповідальності за прийняття завідомо неправосудного рішення, якщо воно набрало законної сили і не було змінене чи скасоване судами вищих рівнів. Разом з тим, не менш суперечливим є правомірність притягнення до відповідальності за ухвалення завідомо неправосудного рішення судді Конституційного Суду України [165].

Суддя ВССУ Д. Луспеник у контексті конституційних змін щодо правосуддя зазначив: «Статус судді - це не лише сукупність його прав та обов'язків, - сказав доповідач, - а й відповідальність перед державою за вчинені дії. І нас сьогодні будуть цікавити не дії судді поза межами суду і процесу, а саме дії при відправленні правосуддя» [26].

Варто констатувати, що незважаючи на численні засідання пленуму, робочих груп, Науково-консультативної ради суду, ВССУ не прийняв постанову пленуму про відповідальність судді за постановлення завідомо неправосудного судового рішення, яка є вкрай актуальною та очікуваною. На думку Д. Луспеника, причина цього полягає в архаїчності самої природи ст. 375 КК України, адже, за його словами, позиції науковців, представників вищих державних органів та інших заінтересованих осіб, до яких суд дослухається, є кардинально протилежними [26].

У рішенні у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року Європейський Суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Однак, про наявність прогалин та неврегульованих питань в українському законодавстві вказав Європейських Суд у справі «Олександр Волков проти України». ЄСПЛ окреслив у цій справі системні проблеми судової системи України, які неповністю вирішені до теперішнього часу та вказав на безліч системних прогалин в українському законодавстві щодо процедур призначення суддів, просування на посаді і звільнення, надмірну політизацію української судової системи, залежність її від інших гілок влади. До того ж цей факт визнано не одиничним випадком, а проблемою фундаментального й системного характеру. Однак, ключовим у рішенні є необхідність вжиття Україною загальних заходів, спрямованих на розв'язання фундаментальних проблем правової системи України, що випливають з неспроможності держави дотриматися принципу розподілу влад і забезпечити дію принципу верховенства права [203]. О.М. Литвак вказує, що латентна злочинність має свої різновиди: (природна, коли про вчинення злочину достовііно знають лише самі правопорушники та причетні до цього особи) і штучна (виникає у випадку небежання потерпілих, свідків та посадових осіб, які повинні протидіяти злочиннності, сповіщпти про вчиненні злочини правоохоронні органи, давати правдиві свідчення) [106, с.63]

На підставі аналізу статистичних даних відомо, що станом на грудень 2017 року обліковано 17 кримінальних правопорушень за ст. 375 КК України. Упродовж 2013 -2017 років судами з ухваленням остаточного рішення розглянуто 8 кримінальних проваджень цієї категорії. Серед них, за результатами судового розгляду ухвалено 2 виправдувальні вироки, які не набрали законної сили. У 1 випадку особу виправдано, у 2 - провадження закрито у суді у зв'язку із спливом строків давності притягнення до відповідальності, 1 особу звільнено від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 375 КК України на підставі Закону України «Про амністую у 2014 році». Всього судами ухвалено 2 обвинувальні вироки. 1 - вирок на підставі угоди про визнання винуватості та 1 - у якому особу звільнено від відбуття покарання з випробуванням. Аналіз розглянутих судами кримінальних проваджень за ст. 375 КК України за видом юрисдикції у якому постановлено неправосудне судове рішення дає підстави констатувати, що у 2017 році предметом перегляду було 1 неправосудне судове рішення, ухвалене у адміністративній справі, 1 - у господарській справі. Рішення набрали законної сили. У 2016 році 1 судове рішення - у справі про адміністративне правопорушення, 1 - у цивільній справі. Рішення не набрали законної сили. Серед рішень ухвалених у 2015 році 2 - у цивільній справі. Судами прийнято рішення про закриття провадження на підставі ст. 49 КК України (у зв'язку з закінченням строків давності), 1 - у адміністративній справі. Серед рішень, ухвалених у 2013 році 2 - у цивільній справі, серед них: 1 особа звільнена на підставі ст. 49 КК (у зв'язку з спливом строків давності.)

Загалом, у 2014 році після перегляду ВССУ 3-х кримінальних проваджень за ст. 375 КК - 2 рішення набрали законної сили, 1 скасовано з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції. У 2015 році - 1 перебувало на розгляді за результатами якого рішення скасовано з призначенням розгляду в суді апеляційної інстанції. У 2016 році серед переглянутих жодне рішення не набрало законної сили. У 2017 році - 1 перебуває на розгляді. Тобто, лише 2 рішення після перегляду ВССУ набрали законної сили. Основними причинами порівняно незначної кількості ухвалених за ст. 375 КК України судових рішень, що мають статус остаточного, є, по-перше, недосконалість законодавства у сфері кримінально-правової охорони правосуддя, у тому числі проаналізованого складу злочину; особливий з точки зору фаховості та професійних навичок статус судді як суб'єкта злочину; не в повній мірі ефективна діяльність органів, що здійснюють контроль за судами системи судоустрою; політичний вплив на суб'єктів правосуддя. На підставі аналізу кримінальних проваджень, що були предметом перегляду касаційного суду та ухвалених за результатами касаційного провадження судових рішень за ст. 375 КК України (2013-2017 рр.) виявлено відсутність єдності судової практики щодо розуміння ознак складу злочину. Отже, варто констатувати, що спірні та дискусійні питання обов'язкових та факультативних ознак складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, на сьогоднішній день повною мірою не знайшли свого вирішення ні у науці, ні у практичній площині.

Важливим кроком у підвищенні ефективності та якості національної системи судоустрою стало прийняття у 2016 році змін до Конституції України (щодо правосуддя) та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в новій редакції. Відповідно до положення ч. 1 ст. 126 Конституції України вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Наведене положення Конституції України, яким прямо вказано про відповідальність суб'єктів правосуддя свідчить про необхідність вирішення спірних та дискусійних теоретичних проблем щодо узгодженості чинної редакції ст. 375 КК України із завданнями судової реформи та потребами українського суспільства, що в свою чергу обумовило необхідність окремого наукового дослідження питань кримінально-правової характеристики складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

1.2 Характеристика законодавства інших країн за неправосудне судове рішення

У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів 1994 року зазначено, що всі рішення стосовно професійної кар'єри суддів повинні ґрунтуватися на об'єктивних критеріях, а відбір та кар'єра суддів - на основі заслуг, беручи до уваги кваліфікацію, чесність, здібності та вміння [199, с. 11]. Положення щодо незалежності, об'єктивності, компетентності й неупередженості суддів також відображені у Бангалорських принципах поведінки суддів, схвалених резолюцією 2006/23 Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року [9, с. 28].

З метою запровадження позитивних законодавчих положень інших країн щодо кримінально - правової характеристики злочину постановлення завідомо неправосудного судового рішення, доцільно проаналізувати норми кримінального законодавства пострадянських країн та держав країн романо-германської системи права, зокрема, Білорусі, Голландії, Грузії, Іспанії, Італії, Литви, Молдови, Польщі, Росії, Франції, ФРН, тощо. Як вказує М. І. Хавронюк, названі країни мають найкращий досвід кримінально-правової охорони суспільних відносин в умовах демократії та ринкової економіки, який продовжують запозичувати переважна більшість латиноамериканських, африканських держав та деякі держави Сходу (Японія, Південна Корея тощо) [271, с. 23]. У законодавстві ряду європейських держав простежується тенденція визнання постановлення суддею завідомо неправосудного рішення злочином під впливом актів міжнародного законодавства, зокрема, Конвенція РЄ про корупцію в контексті кримінального права (1999 р.) містить вказівку про недопустимість хабарництва суддів і посадових осіб міжнародних судів [69, с. 353].

Аналіз норм права, що врегульовують відповідальність за винесення неправосудного акта суддею у пострадянських країнах засвідчив, що таке діяння міститься у Кримінальному кодексі Російської Федерації (глава 31 «Злочини проти правосуддя» (ст. 305) [254, с. 153]. Разом із тим, серед злочинів проти правосуддя, включених до глави 31 КК РФ, є такі, що не мають відповідних аналогів у законодавстві України, а саме: неповага до суду (ст. 297), незаконне звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 300); фальсифікація доказів та результатів оперативно-розшукової діяльності; (ст. 303). За конструкцією норми, що охороняють правосудне судове рішення у КК РФ та КК Республіки Білорусь побідні. До злочинів проти правосуддя, передбачених главою 34 Розділу ХІІІ КК Білорусі, також віднесені такі діяння як: втручання у вирішення судовтх справ або провадження попереднього розслідування (ст. 390); інсценування отримання хабара чи комерційного підкупу (ст. 396); завідомо незаконний обшук (ст. 398); незаконне звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 399); невиконання вироку суду про позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 417); перешкоджання виконанню покарання у вигляді конфіскації майна (ст. 420).

У КК Білорусі окремим родовим об'єктом у системі злочинів виокремлено «Злочини проти інтересів служби», суб'єктами вчинення яких можуть бути й судді. Діяння, вчинені органом досудового слідства мають особливості, однак норми, що врегульовують кримінальну відповідальність за постановлення неправосудного судового рішення, виходячи з їх особливого місця в системі злочинів, повинні бути зосереджено у окремому розділі «Злочини у сфері правосуддя».

Аналіз Кримінального кодексу Грузії засвідчив, що у джерелі міститься окремий розділ ХІІ «Злочини проти судової влади», який об'єднує чотири глави: «Злочини проти діяльності судових органів», «Злочини проти процесуального порядку отримання доказів», «Діяння, спрямовані проти запобігання і розкриття злочинів» та «Злочини проти виконання судових актів» 249, с. 115, 117, 118, 119. Разом з тим, ст. 334 КК Грузії встановлює відповідальність за незаконне звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого чи підозрюваного у вчиненні злочину, ст. 366 глави «Службові злочини» регламентовано відповідальність суддів за винесення незаконного вироку чи іншого судового рішення. На наш погляд, розміщення норми, що врегульовує відповідальність за неправосудне рішення у главі «Службові злочини», за наявності спеціального розділу «Злочини проти судової влади», є суперечливим концепції, притаманної багатьом країнам, кодифікації норм права за родовим об'єктом суспільних відносин і не відображає суспільної небезпеки діяння, яке посягає на різні по своїй суті суспільні відносини, нормальну службову діяльність установ і посадових осіб та засади судочинства, які порушує суддя, постановляючи неправосудне судове рішення.

Актуальним у контексті нашого дослідження є положення Кримінального кодексу Латвійської Республіки, у конструкції складів злочину якого передбачені такі кваліфікуючі ознаки діяння як: вчинення злочину з корисливих мотивів, поєднане з обвинуваченням у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину чи з фальсифікацією доказів (ст. 291) [253, с. 270]. КК Республіки Молдова відносить до судових актів вирок, ухвалу, постанову і як суб'єкта вчинення визначає виключно суддю (ст. 307). Кваліфікуючими ознаками злочинного діяння, що полягає у винесенні неправосудного рішення є обвинувачення у вчиненні тяжкого, особливо тяжкого чи надзвичайно тяжкого злочину.

На відміну від КК Латвійської Республіки, КК Республіки Молдова, КК Білорусі, КК РФ, кримінальне законодавство деяких країн Європи не запроваджує кримінально-правову охорону правосудного судового рішення окремо за родовою ознакою, а відносить склад злочину до Розділу «Злочини у сфері службової діяльності». У КК Франції аналогічно кримінальному закону КНР, КК ФРН, КК Нідерландів норми, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини проти правосуддя, не об'єднані за ознаками родового об'єкта у межах одного розділу, а містяться у різних.

Необхідно зазначити, що кримінальне законодавство ФРН окремо виділяє грубу необережність як різновид необережної форми вини. За даними дослідження М. І. Хавронюка, законодавчого визначення терміну «грубої необережності» у Загальній частині кримінальних кодексів європейських країн не існує [271, с. 212], проте вказана термінологія вживається в нормах Особливої частини і, здебільшого, є критерієм розмежування злочину й проступку (наприклад, за КК Іспанії заподіяння смерті людини через грубу необережність - це злочин, а через легку необережність - проступок (ст. 142 і 621) [251, с. 26, 125]. М. І. Хавронюк зазначає, що кримінально-правове поняття «груба необережність» заслуговує на увагу у зв'язку з тим, що «існує цілком конкретне, аналогічне цивільно-правове поняття - як у чинному Цивільному кодексі (ЦК) України (ст. 337, 340, 350, 1193), так і в цивільному законодавстві інших держав.

У радянському цивільному праві критерієм розмежування простої і грубої необережності визнавався різний ступінь передбачення шкідливих наслідків у поєднанні з різним ступенем повинності такого передбачення; якщо має місце передбачення наслідків, поєднане з легковажним розрахунком уникнути їх при можливості й обов'язку особи передбачити неминучість заподіяння шкоди - в наявності саме груба необережність. У німецькій кримінально-правовій доктрині грубою необережністю визнаються ті діяння, при вчиненні яких наявним є особливо великий ступінь необдуманості [271, с. 243].

У сфері захисту правосуддя від незаконних рішень на особливу увагу заслуговує Кримінальний кодекс Іспанії, у якому Книга 2 містить Розділ «Злочини проти судової влади», який нараховує 26 складів злочину. Глава І передбачає відповідальність суддів за такі діяння: винесення (умисне) незаконного вироку чи рішення (ст. 446), винесення незаконного вироку або рішення через грубу необережність чи незнання, яке не вибачає (ст. 447), відмову винести вирок чи рішення без законної причини (ст. 448), злісне затягування правосуддя (ст. 449) [251, с.203, 204]. Особливістю кримінальних джерел права КК Іспанії, так само як і КК КНР, є диференціація залежно від виду судового провадження (кримінального, цивільного, адміністративного), у якому було постановлено неправосудний акт.

У Кримінальному кодексі Італії у Розділ III «Злочини проти судової влади» не міститься складів злочину, що врегульовують відповідальність за постановлення суддею неправосудного рішення. У випадку ухвалення незаконного рішення дії судді можуть бути кваліфіковані за нормами глави І «Злочини посадових осіб проти публічної влади». Зокрема, як одержання хабара окремо за дії у межах посадових обов'язків (ст. 318) і за дії, не передбачені посадовими обов'язками (ст. 319), з метою вирішення цивільної, кримінальної або адміністративної справи в суді [252]. Суб'єктом цих злочинів є особа, яка виконує законодавчі, судові або адміністративні функції. На наш погляд, така систематизація не свідчить про чіткість розташування складів злочину за родовим об'єктом.

Кримінальний кодекс Данії аналогічно КК Італії не виокремлює злочини за таким родовим об'єктом як неправосуддя. У главі 16 «Злочини, що вчиняються при здійсненні державної функції» передбачено поряд з іншими складами злочинів щодо службових осіб склад злочину, що посягає на правосуддя. Зокрема, у § 146, коли будь-яка особа, яка наділена юрисдикційною чи іншою державною владою приймати рішення з будь-якого питання щодо прав приватних осіб, при цьому проявлятиме несправедливість при розгляді чи вирішенні справи 250, с. 131.

Аналіз складів злочину, що врегульовують відповідальність за винесення неправосудного акта суддею у пострадянських країнах засвідчив, що таке діяння міститься у КК Латвійської Республіки, Республіки Болгарії, Республіки Білорусі, Російській Федерації. Кримінальна відповідальність передбачена за «Завідомо незаконне ув'язнення під вартою», «Завідомо незаконне затримання чи привід». З аналізу кримінальних джерел інших країн прослідковується тенденція виокремлення об'єктів певного виду, що охороняють процедуру судового розгляду, до прикладу, у КК Грузії у окремому Розділі «Злочини проти судового порядку», главі 34 «Злочини проти правосуддя» КК Республіки Білорусь. Вказане свідчить про спробу кодифікації тотожних із складом злочину «Постановленням суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» діянь у межах єдиного об'єкту охоронюваних відносин.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Становлення в Україні норм законодавства про кримінальну відповідальність суддів за умисне неправосудне судове рішення було складним і суперечливим процесом. Аналіз історичних джерел права у сфері правосуддя дав підстави зазначити, що суспільство здавна усвідомило особливості кримінально-правової охорони правосуддя у зв'язку з чим виокремлювало правосуддя як окремий родовий об'єкт кримінально-правової охорони суспільних відносин. На підставі аналізу джерел права визначено етапність розвитку кримінальної відповідальності за неправосуддя: 1) етап княжої доби (Х-ХІІІ ст.); 2) етап литовської доби (XIV-XVI ст.); 3) етап - козацько-гетьманської доби (XVI-XVIII ст.); 4) етап - доба позитивного права; 5) етап - доба радянського права; 6) етап - сучасна доба (з 1991 року - до теперішнього часу).

Стан дослідження проблем кримінально - правової характеристики злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» засвідчив, що сучасними дослідниками здійснювались спроби провести аналіз ролі та значення кримінально-правової охорони правосуддя в системі злочинів. На підставі наукового аналізу визначено обов'язкові елементи та ознаки складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України як-то: об'єкт та предмет злочину, суспільно небезпечну дію, спосіб, час та обстановку вчинення злочину, спеціального суб'єкта злочину, умисну форму вини, мотив та мету. До ознак об'єктивної сторони складу злочину віднесено наслідки, причинний зв'язок між дією і наслідками, місце вчинення злочину. Аналіз стану наукового дослідження проблематики дав підстави визначити коло спірних та дискусійних питань, вирішення яких сприятиме виконанню завдань, визначених у «Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки», що є невідкладним заходом.

З аналізу кримінальних кодексів зарубіжних країн у сфері кримінально-правової охорони правосуддя простежується наступні спільні у порівнянні з національним законодавством тенденції: 1) у пострадянських країнах (КК Білорусі, Латвії, Литви, РФ) передбачено діяння у виді постановлення неправосудного рішення суддею; 2) з конструкції норми кримінальних кодексів пострадянських країн встановлено, що суб'єктом відповідальності за неправосудне судове рішення є професійні судді; 3) постановлення неправосудного судового рішення за законодавством зарубіжних країн вчиняється у формі дії, бездіяльність, до прикладу, що полягає у не скасуванні неправосудного судового рішення судом вищої інстанції не є кримінально караною; 4) покарання за постановлення завідомо неправосудного судового рішення у порівняні із злочинами у сфері службової діяльності є більш тяжким і передбачає позбавлення волі на певний строк.

Відмінними у законодавстві зарубіжних країн у порівнянні з національним є наступні тенденції: 1) законодавцем Франції, ФРН передбачено більш широке коло неправосудних діянь судді, як, до-прикладу, незаконне розголошення інформації про судовий розгляд; підроблення даних, що мають доказове значення; 2) криміналізація більш широкого кола діянь у сфері кримінально-правової охорони правосуддя притаманна також пострадянським країнам, як, до прикладу, у КК Білорусі передбачено відповідальність за фальсифікацію доказів у цивільній чи господарській справі особою, яка бере участь у справі, або її представником; чи наклеп щодо судді, присяжного засідателя, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, судового пристава, судового виконавця; незаконне звільнення від кримінальної відповідальності у КК РФ; 3) у КК Італії, Іспанії, Данії відповідальність за неправосудні рішення судді підпадає під ознаки службових злочинів; 4) у КК ФРН, КК КНР, КК Франції передбачено самостійний склад злочину за хабарництво, вчинене суддею; 5) у КК Білорусі, крім основного покарання, для судді при постановлені неправосудного судового рішення передбачено додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посаду на певний строк; 6) в залежності від рівня правового розвитку суспільства та проблем, що стоять перед законодавчим органом у КК ФРН, Латвійської Республіки передбачені кваліфікуючі ознаки складу злочину: тяжкість злочину у якому винесено неправосудне судове рішення, фальсифікація доказів та виокремлено у складі злочинів проти правосуддя мету вчинення злочину; 7) законодавцем Іспанії та ФРН окремо виділено грубу необережність як різновид необережної форми вини, що є критерієм розмежування злочину й проступку; 8) у КК Іспанії, КНР, Франції, Латвійської Республіки склад злочину, що врегульовує відповідальність за постановлення суддею завідомо неправосудного судового рішення розташований у розділі «Злочини у сфері службової діяльності».

РОЗДІЛ 2. ОБ'ЄКТИВНІ ТА СУБ'ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ) ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО ВИРОКУ, РІШЕННЯ, УХВАЛИ АБО ПОСТАНОВИ

2.1 Об'єкт та предмет постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Потерпілий від злочину

У теорії кримінального права категорія об'єкта злочину залишається однією з найбільш дискусійних. Проведений аналіз засвідчив, що поняття об'єкта злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового вироку, рішення, ухвали або постанови» недостатньо досліджено в юридичній літературі, що підкреслює актуальність зазначених суспільних відносин у зв'язку з тим, що впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину, розкриває безпосередній об'єкт злочину, передбаченого ст. 375 КК України, та має ключове значення для вирішення питання розміщення складу злочину у КК.

Питання загального об'єкта злочину досліджували М. І. Бажанов, В. П. Базов, Л. С. Білогриць-Котляревський, С. Б. Гавриш, І. Е. Каіржанов, О. Ф. Кістяківський, М. І. Карпенко, Є. В. Лащук, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Г. П. Новосєлов, В. Д. Спасович, М. С. Таганцев, В. Я. Тацій, А. Н. Трайнін, І. Я. Фойницький, П. Л. Фріс та інші. Проблемі об'єкта злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали, або постанови» приділено увагу в роботах М. І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова, Ю. М. Грошевого, С. Є. Дідика, О. О. Дудорова, В. М. Єднака, О. В. Капліної, Н. Д. Квасневської, О. О. Кваші, В. А. Клименка, М. С. Таганцева, І. А. Тітко, В. І. Тютюгіна.

З метою всебічного дослідження терміну «об'єкт» вважаємо за необхідне надати лексичне та юридичне тлумачення категорії. Так, термін «об'єкт» походить від латинського «objectum» - об'єкт, предмет, у філософії позначає те, на що спрямована активність (реальна і пізнавальна) певного суб'єкта [286, с. 259].

У теорії права існували різні концепції щодо розуміння об'єкта злочину. Першою як самостійний науковий погляд на розуміння об'єкта злочину виникла концепція «суб'єктивного права», яка знайшла своє відображення у працях німецького юриста П. Фейєрбаха. Свою роль відіграла й теорія нормативістів, основу якої становили погляди І. Канта, зміст якої полягав у тому, що злочином вважається лише порушенням певної норми, а сутністю злочину виступає його юридична форма. Прихильниками цієї концепції були М. С. Таганцев [100, с. 175, 176], І. Я. Фойніцький, Л. С. Білогриць-Котляревський [257, с.163]. Прихильник теорії соціальних цінностей О. Ф. Кістяківський об'єктом злочину називає людину з її правами та установами, які нею створюються як суспільною істотою. До об'єкта охорони, на його думку, належать здоров'я, свобода, речі, тварини, «установи» і навіть певний склад думок. Прихильниками концепції цінностей (благ) як об'єкта злочину були А. Н. Трайнін [241, с.174], М. А. Стручков [226].

При визначенні об'єкта постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови варто звернутися до поглядів А. А. Піонтковського, який зазначав, що суспільні відносини є змістом правових відносин, а правові відносини - формою суспільних відносин. Науковець вказував: «охорона всієї системи відносин пролетарської диктатури передбачає і безпосередню охорону окремої особи» [161, с. 338], а «безпосередній об'єкт може бути суспільним відношенням, але у більшості випадків таким не є» [160, с. 142].

Я. М. Брайнін, М. Й. Коржанський, В. М. Кудрявцев, Б. С. Никифоров, М. І. Панов, А. А. Піонтковський, В. В. Сташис, В. Я. Тацій О. Е. Фролов та інші вважають, що об'єктом злочину є охоронювані нормами кримінального закону суспільні відносини. Підставою для такого висновку стали положення, що суспільство є «сумою соціальних зв'язків», яке лежить в основі системи суспільних відносин [160, с. 51]. Законодавчо це положення було закріплено у «Керівних началах з кримінального права РСФРР» 1919 року, де зазначалося, що злочином є «дія або бездіяльність, яка небезпечна для цієї системи суспільних відносин», «злочин є порушенням порядку суспільних відносин, охоронюваного кримінальним правом».

З наведених підходів вбачається, що при визначенні об'єкта постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови вирішальне значення має охорона певних суспільних відносин нормою кримінального права. Підкреслюючи важливість нормативного елемента об'єкта злочину, М. Д. Сергієвський зазначав, що тільки об'єднання двох елементів - інтересів усього суспільства (конкретних благ або інтересів), яке є порушенням норм закону, та безпосереднього предмета посягання створюють поняття об'єкта. М. І. Бажанов, розвиваючи концепцію, зазначав, що «нормативний момент у визначенні об'єкта є необхідним, оскільки не кожне відношення є об'єктом злочину, а тільки те, яке охороняється, захищається нормами кримінального права» [7, с. 31]. Тому, питання об'єкта злочину обов'язково повинно бути пов'язано з нормою кримінального права, під охороною якої перебувають відповідні відносини [7, с. 4; 266, с. 6-8; 8, с. 71].

Варто зазначити, що наведені теорії щодо об'єкта злочину мають своє наукове підґрунтя, а тому можуть існувати у науковому середовищі. Як вказує С.В. Михайлов, визначає інтерес у широкому розумінні як потребу суб'єктів суспільних відносин закріпити в юридичній формі гарантії реалізації та захисту їх інтересів, а також найбільш об'єктивне відображення вказаних інтересів у нормах права [128, с. 87]. Разом з тим, варто вказати, що блага можуть використовуватись не лише для соціально корисної, а й для антисуспільної мети. Вважаємо, що категорія об'єкт злочину, є більш широкою, всеохоплюючою, у контексті аналізованої проблеми, правовою категорією. Безумовно, має своє наукове підґрунтя розробка категорії інтересу в праві, але необґрунтованою є спроба ототожнення категорії інтересу і суспільних відносин при вирішенні проблеми об'єкта.

Ми поділяємо позицію авторів, які вважають, що «об'єктом будь-якого злочину завжди виступають об'єктивно існуючі в суспільстві відносини між людьми, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність» [78, с. 102]. Такий підхід взятий за основу при розміщені складів злочинів у КК України. Таким чином, можна констатувати, враховуючи наукові дослідження таких відомих вчених, як М. І. Бажанов, В. М. Кудрявцев, М. І. Панов, А. А. Піонтковський, В. В. Сташис, М. Д. Сергієвський, В. Я. Тацій, І. Я. Фойницький та інших, що, зважаючи на положення чинного Кримінального кодексу України, загальним об'єктом злочину, у тому числі складу злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» є сукупність суспільних відносин, що перебувають під охороною кримінального закону [147, с. 50].

Окремо існує у науковому просторі теорія класифікації безпосереднього об'єкта злочину «за-горизонталлю». Окремі науковці висловлюють позицію, що поділ об'єктів «за-вертикаллю» є неповним. Так, Б. С. Нікіфоров вважає, що тричленна класифікація не є суто науковою, оскільки відповідно до багатьох складів злочину виокремлюється лише два види об'єктів: загальний і родовий (спеціальний), або загальний і безпосередній [147, с. 106]. М. І. Федоров не підтримуючи тричленну класифікацію зазначав, що загального об'єкта злочину не існує. Він - це лише поняття, а не реальне явище суспільного життя. Тому загальний об'єкт ні для науки, ні для практики нічого не дає і від нього потрібно відмовитися [259, с. 181].

Як вказує С.Я.Лихова, визначення змісту загального об'єкта має вирішальне значення, адже необхідно визначити, що в цілому, які феномени захищає така галузь права як кримінальне право [108, с. 72]. Є. А. Фролов виокремлював підгруповий (видовий) об'єкт злочину, що займає проміжне місце між родовим та загальним об'єктом і є частиною, підсистемою родового об'єкта, перебуваючи з ним у відносинах «рід-вид» [268, с. 206]. Як зазначає В. Я. Тацій, виділення видового (під групового) об'єкта не суперечить тричленній класифікації, а існує поряд із нею - для виокремлення окремих груп суспільних відносин, які входять до родового об'єкта. В. Я. Тацій вказує також: «значення родового об'єкта злочину полягає насамперед у тому, що він дає змогу провести класифікацію всіх злочинів та кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення» [78, с. 111]. На думку російського дослідника Л. Л. Круглікова, ієрархія об'єктів у Особливій частині КК РФ виглядає так: 1) загальний об'єкт; 2) об'єкт розділу; 3) об'єкт глави; 4) груповий об'єкт; 5) підгруповий об'єкт; 6) видовий об'єкт; 7) безпосередній об'єкт, який порушується конкретним посяганням [86, с. 109].

У чинному Кримінальному кодексі України склади злочину згруповані за підставі родового об'єкту охорони суспільних відносин, зокрема, Розділ XVIII «Злочини проти правосуддя». З метою комплексного аналізу складу злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» доцільно охарактеризувати види об'єкта злочину «за-вертикалю». Відомо, що чотириступенева система класифікації злочинів існує в кримінальних кодексах штатів і Зразковому кримінальному кодексі США 1962 року, який хоч і не має офіційного характеру, однак увібрав у собі досвід розвитку американського кримінального права, основні положення Зразкового КК США, що дає можливість однаково тлумачити головні інститути кримінального права. Ідея видового об'єкта, який співвідноситься з родовим об'єктом як частина із цілим підтримана В. Я. Тацієм, який вважає, що це сприятиме як вдосконаленню кримінального законодавства, так і його більш чіткому застосуванню [231, с. 87,88]. Л.В. Лобанова зазначає, що «Построение классификаций преступления против правосудия не должно освобождать ученых от группировки данных посягательств по традиционному, зарекомендовавшему себя критерию - с учетом признаков основного непосредственного объекта преступления. Без такой группировки невозможно представить, что именно в правосудии подлежит особой опеке со стороны уголовного закона» [109, с. 35]