Кримінально-правова характеристика складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

З аналізу законодавства КК інших країн відомо, що подібний за об'єктивними та суб'єктивними ознаками склад злочину передбачено у КК Латвійської Республіки, Республіки Болгарії, Республіки Білорусі. Кримінальна відповідальність передбачена й за інші діяння, що охороняють правосуддя від посягання як «зсередини» так і «ззовні». З аналізу кримінального законодавства інших країн прослідковується тенденція виокремлення об'єкту певного виду, що охороняють процедуру судового розгляду. До прикладу, у КК Грузії у окремому Розділі «Злочини проти виконання судових актів», «Злочини проти судової влади» [249, с. 115, 120]. Вказане свідчить про усвідомлення особливого місця злочинів, що посягають на правосуддя в системі злочинів та аналізованого складу злочину зокрема. Враховуючи досвід деяких країн склади злочину, що охороняють правосуддя «зсередини», на наш погляд, мають бути згруповані за окремим родовим об'єктом.

Родовий об'єкт, відображаючи характер суспільної небезпеки певної групи злочинів, використовується як критерій класифікації окремих складів злочинів за тотожними або однорідними суспільними відносинами у певній групі та їх подальшій систематизації в Особливій частині КК України [8, с. 98-99; 231, с. 102-103]. Родовий об'єкт об'єднує відповідні тотожні чи однорідні взаємопов'язані відносини і визначає характер суспільної небезпеки відповідної групи злочинів [8, с. 52]. В. Я. Тацій підкреслює, що «групувати суспільні відносини треба не довільно, а на підставі об'єктивно існуючих критеріїв, які обумовлюють їх тотожність або однорідність.

На даному етапі український законодавець об'єднав злочинт, що встановлюють відповідальність за злочинні посягання на правосуддя у Розділі ХVІІІ КК України «Злочини проти правосуддя» за родовим об'єктом кримінально-правової охорони. Судді можуть бути суб'єктами відповідальності за вчиненнях деяків злочин: порушення права на захист (ст. 374), постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375), невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист (ст. 380), розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 381), розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування (ч. 2 ст. 387), втручання в діяльність захисника чи представника особи (ч. 2 ст. 397). Варто вказати, що у науці кримінального права існує позиція, відповідно до якої під здійсненням правосуддя розуміють не тільки специфічну діяльність суду по розгляду вищезгаданих справ, а й діяльність органів та установ, які сприяють йому у цьому: органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, установ, які виконують рішення суду, що набрали законної сили, а також діяльність окремих осіб, уповноважених законом на участь у судочинстві, - захисників, представників особи по наданню правово допомоги, судових експертів, тощо [244, с. 7].

Аналіз норм КК, що діяли на території України засвідчив, що родовий об'єкт посягання, передбаченого Розділом VIII «Злочини проти правосуддя» встановлено у Кримінальному кодексі 1960 року. У чинному Кримінальному кодексі система злочинів збережена. Склади злочину, що охороняють належну процедуру судового розгляду, у тому числі «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» розташовані у розділі XVIII «Злочини проти правосуддя». Як зазначає В. О. Навроцький, визначення родового об'єкта злочинів проти правосуддя передбачає встановлення точного змісту самого поняття «правосуддя» [134, с. 524].

Поняття «правосуддя» у вітчизняній літературі трактують у вузькому і широкому сенсі. Під правосуддям у вузькому сенсі розуміють діяльність суду з розгляду і вирішення ним справ відповідних категорій. У широкому сенсі - це не лише діяльність суду з розгляду справ, а й діяльність органів та установ, які йому сприяють, а також діяльність окремих осіб, уповноважених законом на участь у судочинстві - захисників, представників, судових експертів, тощо. В. О. Навроцький підкреслює, що суд, як і будь-який державний орган не є самодостатнім і не може діяти без взаємодії з органами, які готують кримінальні справи до судового розгляду (дізнання та досудового слідства, прокуратури) та які займаються виконанням судових рішень. Об'єктивність, справедливість та законність правосуддя не може бути забезпечена, якщо вказані органи будуть діяти неправильно, вчинятимуться посягання на їх діяльність [133, с. 8]. Другий спосіб щодо розуміння функції правосуддя полягає у виключенні із розділу XVIII КК України складів злочину, які безпосередньо не посягають на правосуддя, а також уточнення окремих складів злочинів [21, с. 76; 137, с. 734].

Семантично термін «правосуддя» означає «суд за правом», а термін «судочинство» - діяльність суду. Відтак, перший термін акцентує увагу на змісті (за правом), а другий - на формі (діяльність суду). Якщо у випадку здійснення судочинства йдеться про діяльність суду, то у випадку відправлення правосуддя - про діяльність із розгляду справ з певною метою (досягнення справедливості, розв'язання конфлікту, захист прав та свобод людини, юридичних осіб, держави), тобто можемо говорити не про будь-яку діяльність суду, а таку, що відповідає певній меті. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора наголошено на тому, що «...правосуддя за своєю суттю визначається таким тільки за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» [204].

Разом з тим, Конституцією України проголошено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. Особливе місце серед міжнародних джерел права належить Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» приписи якої є обов'язковими з моменту ратифікації цього акту. Статтею 6 КЗПЛ проголошено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення [187].

У рішенні «Сокуренко і Стригун проти України» [201] ЄСПЛ вказав, що вислів «суд, встановлений законом» полягає у тому, що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (Zand v. Austria). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства (Coeme and Others v. Belgium). ЄСПЛ вказує, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» термін «судом, встановленим законом» у п. 1 ст. 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

О. З. Хотинська-Нор вказує, що зазначена правова позиція дає можливість виділити дві умови відповідності критерію «суд, встановлений законом»: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції) [275, с. 34]. Науковці слушно зауважують, що вимога законності суду (суд, створений на підставі закону) поширюється не тільки на правову основу існування самого суду, а також і на склад суду у кожному провадженні [31, с. 5].

Відповідно до ст. 124 Конституції України [71], правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Статтею 125 КУ (у редакції від 02.06.2016 р.) визначено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди. Загалом, принципи діяльності суду, гарантії незалежності, порядок та підстави притягнення до відповідальності передбачено Розділом VIII «Правосуддя» КУ. Статтею 131 передбачено, що в Україні діє Вища рада правосуддя, до відання якої належить:1) внесення подання про призначення судді на посаду; 2) ухвалення рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності; ухвалення рішення про звільнення судді з посади; надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою, тощо. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року передбачено, що для забезпечення прозорості відбіркового та кваліфікаційного іспитів діє Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ст. 72-74 Закону). Для розгляду дисциплінарного провадження щодо судді діє Вища рада правосуддя (ст. 108 Закону), діяльність якої регулюється Законом України «Про Вищу раду правосуддя» [195].

Отже, з норм КУ, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу раду правосуддя» доцільно зробити висновок, що функцію правосуддя здійснюють в Україні виключно суди, відомчий контроль за діяльністю суддів покладено на спеціально утворені органи у сфері правосуддя. Виходячи з наведеного, функція правосуддя є конституційною, що здійснюється судами та спеціально утвореними органами у сфері правосуддя, діяльність яких визначається законом. Віднесення спеціально утворених органів у сфері правосуддя до Розділу VIII Конституції України «Правосуддя» свідчить про особливе місце органів, що здійснюють професійний добір та відомчий контроль у системі правосуддя [174, с. 148].

З наведеного зробимо висновок, що родовим об'єктом злочинів, передбачених Розділом XVIII КК України, є певна група охоронюваних кримінальним законом однорідних взаємопов'язаних суспільних відносин, що забезпечують організацію та здійснення правосуддя судами та спеціально утвореними органами у сфері правосуддя. Враховуючи те, що це певна група суспільних відносин, які повинні бути об'єктом кримінально-правової охорони, пропонується склади злочину, суб'єктами у яких є судді та спеціально утворені органи у сфері правосуддя розташувати у окремому Розділі XVIII КК України за назвою «Злочини у сфері правосуддя».

Особливості та соціально-правовий зміст злочину, передбаченого ст. 375 КК України, як і будь-якого іншого, визначаються насамперед безпосереднім об'єктом, під яким у науці кримінального права розуміється складова частина суспільних відносин, що належить відповідному родовому об'єкту відповідних злочинів. Безпосередній об'єкт становить ті конкретні суспільні відносини, що поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК України і яким заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння злочином, що підпадає під ознаки цього складу [17, с. 112; 78, с. 132-149].

Залежно від наукових поглядів на об'єкт посягання, по-різному можна розглядати характер і обсяг злочинного діяння, яке характеризує постановлення неправосудного судового рішення. У теорії кримінального права питання щодо безпосереднього об'єкта злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового вироку, рішення, ухвали або постанови» вирішуються неоднозначно. Одні науковці безпосереднім об'єктом визначають «нормальну діяльність по відправленню правосуддя» [162, с. 117], «принцип законності в діяльності судів по розгляду цивільних і кримінальних справ» [99, с. 195], інші - «відносини, спрямовані на виконання завдань судочинства, в якій би сфері воно не здійснювалося» [168, с. 237], «відносини по здійсненню правосуддя відповідно до закону для охорони прав держави і громадянина» [97, с. 341] тощо.

До розділу ХVІІI Особливої частини КК «Злочини проти правосуддя» вміщено норми про відповідальність за посягання на існуючу в нашій державі систему правосуддя [79, с.106]. Усі передбачені розділом XVIII КК України злочини, виходячи з їх безпосередніх об'єктів, можуть бути розподілені на такі групи: злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду (ст.ст. 371, 372, 374, 375, 376-1, 397 КК); злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів присяжних та інших учасників судочинства (ст.ст. 377, 378, 379, 398, 399, 400 КК); злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі ( ст.ст. 373, 383, 384, 385, 386 КК); злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та припинення злочинних посягань (ст.ст. 380, 381, 387, 395, 396 КК); злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду ( ст.ст.382, 388, 389, 390, 391, 392, 393, 394 КК). Варто зазначити, що національне законодавство розглядає правосуддя як діяльність, пов'язану з правосуддям, право на здійснення якої надано лише суддям (ст. 124 КУ). В.К. Глистін при характеристиці злочину, що передбачає відповідальність суддів за винесення завідомо неправосудного судового акта, зазначає: «Даний злочин, безперечно, найтяжчий із всіх посягань проти правосуддя» 95, с. 341. В. А. Новиков, досліджуючи кримінальну відповідальність за винесення завідомо неправосудних вироку, рішення чи іншого судового акта, також відмічає, що суспільна небезпека злочину збільшується у зв'язку з тим, що його вчиняють судді. Ця обставина підвищує суспільну небезпечність даного злочину і дає підстави відносити його до найбільш небезпечних злочинів проти правосуддя 176, с. 177.

Серед науковців точаться дискусії щодо наявності у складі злочину додаткового об'єкта кримінально-правової охорони суспільних відносин. Зокрема, Н. Д. Квасневська безпосереднім об'єктом постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови визначає правосуддя як порядок відносин між людьми, що базується на законах природи та регламентується нормами права, орієнтований на утвердження верховенства права через ухвалення правосудного рішення [61, с. 78].

Безпосередній об'єкт злочину відображає зміст постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення, його протиправну спрямованість. Це насамперед те суспільне відношення, проти якого безпосередньо спрямовано суспільно небезпечне діяння [83, с. 114]. Здебільшого поділ об'єктів злочину на основний безпосередній та додатковий безпосередній притаманний злочинам, які заподіюють шкоду одночасно декільком суспільним відносинам. У цьому випадку, виходячи із загальноприйнятого «горизонтального» поділу безпосередніх об'єктів, один безпосередній об'єкт є основним (головним), а інші - додатковими. До прикладу, при перевищенні влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу, якщо воно супроводжувалось насильством або погрозою застосування насильства (ч. 2 ст. 365 КК України), основним безпосереднім об'єктом є суспільні відносини, які визначають зміст нормальної діяльності правоохоронних органів та їх посадових осіб, додатковим обов'язковим об'єктом - здоров'я потерпілого. Додатковим факультативним об'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 438 КК України «Порушення законів та звичаїв війни», як вказує В.П. Базов, можуть бути відносини власності (наприклад, у разі руйнування під час війни об'єктів життєдіяльності цивільного населення) [8, с. 57]. Додатковим факультативним об'єктом можуть бути честь, гідність, здоров'я потерпілого при вчиненні хуліганства. Як додатковий безпосередній об'єкт можуть виступати такі суспільні відносини, що захищаються лише попутно, оскільки ці відносини неминуче ставляться в небезпеку заподіяння шкоди при вчиненні посягання на основний об'єкт [205, с. 24-25]. На думку В. Я. Тація, додатковий об'єкт так само як і основний безпосередній об'єкт має важливе значення для визначення соціально-політичної сутності вчиненого злочину, встановлення тяжкості наслідків, що настали або можуть настати.

Н. Д. Квасневська, характеризуючи право на справедливий суд як обов'язковий об'єкт злочину включає у його зміст такі елементи як доступ до правосуддя, незалежність і безсторонність суду (інституціональні), обґрунтування судових рішень (процесуальні). Разом з тим, на наш погляд, право на справедливий і публічний розгляд, розумність строків розгляду справи, незалежність і безсторонність, розгляд справи судом встановленим законом є складовими елементами правосуддя, а не окремими об'єктами кримінально-правової охорони злочину, передбаченого ст. 375 КК України і поставлені під охорону цілої групи суспільних відносин Розділу XVIII КК України. У зв'язку з цим не відображають індивідуальних ознак суспільних відносин, що перебувають під кримінально-правовою охороною. Крім того, визначення об'єкта злочину як «права на щось» суперечить концепції тлумачення «об'єкта злочину як суспільних відносин». Погоджуємося із позицією П. С. Матишевського, що те чи інше злочинне діяння поряд з основним та додатковим об'єктом іноді посягає на якісь інші соціальні блага, не може бути підставою для визначення цих благ об'єктом злочину оскільки вони не відображають специфіки злочину і не впливають на кваліфікацію [123, с. 75].

Враховуючи наведене, поділ об'єктів злочину на основний безпосередній та додатковий безпосередні притаманний злочинам, які заподіюють шкоду одночасно декільком суспільним відносинам. Вважаємо, що склад злочину, передбачений ст. 375 КК України, є однооб'єктним (посягає на один конкретний об'єкт кримінально-правової охорони). Для визначення безпосереднього об'єкта злочину доцільним є застосування класифікації об'єкту злочину «за вертикаллю». З огляду на наукові дослідження таких відомих вчених, як І. Я. Фойницький, М. Д. Сергієвський, А. А. Піонтковський, М. І. Бажанов, В. М. Кудрявцев, В. В. Сташис, В. Я. Тацій, М. І. Панов , положення КЗПЛ, положення Розділу VIII Конституції України «Правосуддя», безпосереднім об'єктом аналізованого злочину є конкретні суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя суддею (суддями) та спеціально утвореними органами у сфері правосуддя, що поставлені під охорону ст. 375 КК України [169, с. 125].

У науці кримінального права відсутній єдиний підхід щодо співвідношення поняття та взаємозв'язку об'єкта та предмету злочину. М. Й. Коржанський, В. М. Кудрявцев, О. М. Трайнін, Є. А. Фролов вказують, що обов'язковою ознакою предмета злочину слід визнавати спрямований на такий предмет безпосередній злочинний вплив при посяганні на суспільні відносини [240, с. 178-179; 268, с. 218]. А. А. Музика, Є. В. Лащук вказують, що взаємозв'язок об'єкта і предмета посягання полягає у встановленні співвідношення на рівні предмета суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом [131, с. 97]. В. Я. Тацій, розглядаючи це питання дійшов до необхідності виокремлення такого елемента як предмета злочинного впливу під яким пропонується розуміти певний елемент суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, який зазнає безпосереднього злочинного впливу і якому насамперед завдається шкода. Таким предметом виступає суб'єкт, сам соціальний зв'язок, або ж предмет суспільних відносин [231, с. 59]. М. І. Панов зазначає про те, що не можна вважати вірним віднесення до предмета злочину дії (діяльність) учасників суспільних відносин оскільки при такому підході предмет ототожнюється з об'єктом [157, с. 72]. А. А. Музика, Є. В. Лащук цілком обґрунтовано вказують про неможливість ототожнення предмета з будь-яким елементом суспільних відносин [131, с. 98].

Окремо варто зупинитись на механізмі заподіяння шкоди об'єкту злочину. Як наукову категорію поняття «механізм злочину» вперше було використано О. М. Васильєвим [77, с. 7, 8]. Найбільш змістовним є визначення механізму злочину, надане О. М. Кустовим, який визначає як систему процесів взаємодії учасників злочину, як прямих, так і непрямих, між собою і з матеріальним середовищем, поєднаних із використанням відповідних знарядь, засобів та інших окремих елементів обстановки. Механізм злочину закономірно обумовлює виникнення криміналістично значимої інформації про злочин, його учасників та результати [101, с. 11, 12]. Виходячи з наведених визначень, механізм злочинної діяльності суб'єкта входить у механізм розслідуваної події, яким охоплюється також діяльність інших учасників злочину, їх взаємодія із предметом злочинного посягання, і, як наслідок, ці елементи складають механізм злочину.

Вживаючи термін «механізм» зазвичай підкреслюють «складний і динамічний характер явища» [107, с. 12]. З. І. Кірсанов систематизував елементи механізму злочину в такий спосіб: особа (особи), що реалізує злочинний задум цілеспрямованою поведінкою (діями); спосіб злочину (підготовки, вчинення і приховування); потерпілий, його поведінка, пов'язана зі злочином; предмет злочинного посягання; знаряддя, засоби злочину та інші предмети, використані у злочинних цілях (наприклад, інструменти для виготовлення знарядь злочину); особи, побічно пов'язані зі злочином, наприклад, ті, які несвідомо здійснили допомогу в придбанні чи прихованні знарядь або засобів злочину; матеріальна обстановка (середовище), в якій готувався, відбувся злочин або були вжиті заходи із його приховування. До структури механізму злочину О. М. Кустов включає: діяльність суб'єкта злочинної події; комплекс (сукупність) дій, вчинків та інших рухів жертви злочину; комплекс (сукупність) дій, вчинків та інших рухів осіб, які виявились побічно пов'язаними зі злочинною подією; окремі елементи обстановки, використовувані учасниками злочинної події, включаючи предмет злочинного посягання [101, с. 21, 22].

За таких обставин, механізм заподіяння шкоди об'єкту посягання варто розглядати не у зв'язку із впливом судді як суб'єкта на особу потерпілого, а на його предмет, беручи до уваги соціальний взаємозв'язок між учасниками суспільних відносин. Як результат - порушуються суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, а їх учасникам завдається істотна шкода (чи створюється загроза її заподіяння). Суб'єктами заборонених суспільних відносин виступають, з одного боку самі злочинці, з іншого - жертви їх незаконних дій, суспільство, держава. Зміст таких відносин (тобто соціальний зв'язок) полягає у вчиненні суспільно небезпечного діяння, що містить склад певного злочину. Предметом заборонених суспільних відносин можуть виступати будь-які матеріальні та нематеріальні цінності (як блага, так і антиблага) [138, с. 95, 107].

При постановленні завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови суб'єктами суспільних відносин виступають з однієї сторони держава в особі конкретного судді, з другої сторони - громадянин. При постановленні суддею завідомо неправосудного судового рішення злочинне посягання відбувається безпосередньо на сам соціальний зв'язок. Соціальний зв'язок (зміст відносин) полягає у тому, що одна сторона (суддя, який уособлює діяльність судової гілки влади) взаємодіє з громадянами (потерпілий, учасник правовідносин щодо яких суддею розглядається спір) шляхом постановлення судового рішення, яким вирішується правовий спір по суті, розглядаються питання про поновлення прав учасників цього зв'язку. Саме такі відносини знаходяться під охороною кримінального закону. При скоєнні злочину суб'єкт судової гілки влади порушує права іншого суб'єкта суспільних відносин (учасник правовідносин щодо яких суддею розглядається спір).

Зробимо висновок, що при постановлені завідомо неправосудного судового рішення шкода завдається не предмету суспільних відносин оскільки у ньому наявні усі вимоги до судового рішення, серед них: реквізити, чітка структура, містяться посилання на норми матеріального та процесуального права, тобто «зовнішньо» судове рішення відповідає усім вимогам до такого рішення. Злочинним посяганням шкода завдається, на наш погляд, безпосередньо соціальному зв'язку, правосуддю як елементу суспільних відносин, що є соціальною цінністю та, у контексті ст. 375 КК, предметом злочинного впливу. Таким чином розкривається механізм заподіяння шкоди соціальному зв'язку.

У конструкції норми ст. 375 КК України на особу потерпілого міститься посилання у ч. 2 ст. 375 КК України «ті самі дії, вчинені з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста». Отже, є підстави стверджувати, що при посяганні на суспільні відносини у сфері організації та здійснення правосуддя суддею (колегією суддів), судом присяжних та спеціально утвореними органами у сфері правосуддя кінцевим результатом злочинної діяльності є постановлення завідомо неправосудного судового рішення у зв'язку з чим підкреслюється зв'язок об'єкта і предмета злочину, але варто говорити, що предмет злочину є самостійним елементом у складі злочину, який у контексті проаналізованого злочину взаємодіє з суспільними відносинами яким завдається шкода.

У теорії кримінального права окремо приділяється значна увагу визначенню предмета як ознаки складу злочину у цілому та предмета злочину, передбаченого ст. 375 КК України, зокрема. Відповідні проблеми досліджували А. В. Галахова, С. Є. Дідик, О. Ю. Карташов, О. О. Кваша, Н. Д. Квасневська, М. Й. Коржанський, Є. В. Лащук, Л. В. Лобанова, В. О. Навроцький, О. Е. Радутний, Ш. С. Рашковська, В. Я. Тацій, Є. В. Фесенко.

Слово «предмет» (лат. - objectum) у тлумачному словнику визначено як будь-яке конкретне матеріальне явище, субстанція, річ [237, с. 716]. Визначення поняття предмета злочину вирізняється фундаментальним значенням для кримінально-правової доктрини, законотворення і юридичної практики. А. А. Музика, Є. В. Лащук пропонують визначення загального поняття предмета злочину як факультативної ознаки об'єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та шляхом безпосереднього впливу на які (або без такого впливу) вчиняється злочинне діяння [131, с. 109]. Дослідники вказують, що при аналізі предмета злочину як кримінально-правового поняття притаманні йому численні ознаки складають систему ознак, що пропонується згрупувати у наступні групи: а) фізичні ознаки, які включать матеріальність, кількість, якість, форму, стан, структуру; б) соціальні ознаки: вартість, безпечність або небезпечність для людини, приналежність окремій особі, тощо; в) юридичні ознаки: наявність злочинного діяння, вчиненого з приводу відповідних матеріальних цінностей; наявність мети впливу на бажаний для винуватого предмет; форма законодавчого визначення (як саме - безпосередньо чи опосередковано предмет злочину визначений у кримінально-правовій нормі); факультативність (предмет не є обов'язковим для всіх складів злочину); «підпорядкованість» предмета об'єкту злочину. Особливої уваги заслуговує така ознака предмета як «підпорядкованість об'єкту злочину», що розглянута не в структурі суспільних відносин, а у вигляді самостійної факультативної ознаки об'єкта посягання [131, с. 118].

В. Я. Тацій вказує, що предметом злочину є будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину. Тобто до предмета злочину він відносить лише певні речі, а не будь-які цінності [231, с. 17]. А. А. Музика, Є. В. Лащук називають критерій розмежування поняття предмета злочину та предмета суспільних відносин саме приналежність останнього до структурних елементів суспільних відносин. Предметом злочину називають матеріальні цінності, що мають позитивні або негативні властивості, тобто матеріальні блага чи нематеріальні анти блага [131, с. 100, 101].

Вважається, що предмет злочину не може претендувати на роль самостійної ознаки складу злочину. Така позиція обґрунтована тим, що склад злочину являє собою сукупність його обов'язкових елементів (об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єктивної сторони і суб'єкта злочину). Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає склад злочину і, отже, кримінальну відповідальність. Предмет же злочину є не обов'язковим, а факультативним стосовно загального поняття складу злочину. Отже, його можна називати лише ознакою, а не елементом складу злочину. З такою позицією погоджуються А. А. Музика, Є. В. Лащук вказуючи, що предмет не є обов'язковим для усіх складів злочину. Факультативність предмета злочину слугує відмежуванню його від предмета суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, адже предмет суспільних відносин - це обов'язків елемент суспільних відносин, який не може бути факультативною ознакою [131, с. 118].

Враховуючи те, що у диспозиції норми статті 375 КК види предмета зазначено, то можна говорити, що склад злочину є предметним. Для аналізованого складу злочину ознака предмету є обов'язковою, оскільки вичерпний перелік судових рішень визначено у конструкції норми. Предметом складу злочину є вирок, рішення, ухвала та постанова, їх перелік є вичерпним. Варто погодитись із позицією О. О. Кваші, яка вказує, що відповідальність за цією статтею настає незалежно від того: а) яка судова інстанція постановила ці судові акти (суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції); б) яка галузева належність розглянутої судової справи (кримінальна, цивільні, адміністративна, господарська); в) яким складом суду було постановлено судовий акт - судом колегіально чи суддею одноособово 62, с. 200. Кожний вид предмету є самостійним судовим актом правосуддя у зв'язку з тим, що правова природа вироку, рішення, ухвали та постанови є різною, кожне конкретне судове рішення має свої особливості, покликане врегулювати встановити певні факти або врегулювати спір про право. Варто у контексті аналізу складу злочину надати характеристику кожного виду предмету злочину окремо.

Кримінальний процесуальний кодекс України узагальнює такі види рішень як вирок та ухвала у главі 29 «Судові рішення», що вказує на законодавчу класифікацію обвинувального, виправдувального вироку та ухвали як видів судових рішень. Статтею 343 КПК України визначено такі види вироків: виправдувальний, який ухвалюється, якщо не доведено, що вчинене кримінальне правопорушення у якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діяннях обвинуваченого є склад правопорушення; у випадках, передбачених п. 1 та 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, тобто відсутність події та складу злочину; та обвинувальний, якщо обвинувачений визнається винуватим, суд ухвалює обвинувальний вирок і призначає покарання, звільняє від покарання та його відбуття, у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, або застосовує інші заходи, передбачені законом України про кримінальну відповідальність [85].

Відповідно до ч. 2 ст. 43 КПК України засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Відповідно до ст. 369 та 370 КПК України вирок - це судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті. Судове рішення у якому суд вирішує інші питання викладається у формі ухвали. Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення [85].

Ухвала суду є актом застосування судом норм процесуального права. Ухвали постановляють суди загальної юрисдикції в Україні у кримінальному, цивільному, господарському і адміністративному провадженні. Крім того, ухвали постановляють Конституційний Суд України і третейські суди. Окрема ухвала - вид судового рішення, за допомогою якого суд реагує на виявлені під час судового розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Інститут окремих ухвал з'явився у радянському процесуальному праві у 1960-х роках. Вперше норма закріплена у ст. 38 Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік в редакції від 08 грудня 1961 року, в подальшому включена до кодексу УРСР 1963 року. Статтею 90 ГПК України закріплено право суду постановити окрему ухвалу у випадку, якщо при вирішенні господарського спору будуть виявлені порушення законності або недоліки в діяльності підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу. Стаття 166 КАСУ передбачає право суду, який розглядає справу при виявленні порушень закону постановити окрему ухвалу й направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин. Норми що надають судам право постановити окрему увалу передбачено у ч. 1 та 2 ст. 265 ЦПК Азербайджанської Республіки, ч. 1 ст. 325 ЦПК Республіки Білорусь, ч. 1 ст. 253 ЦПК Республіки Казахстан, ч. 1 ст. 227 ЦПК Киргизької Республіки, ч. 1 ст. 226 ЦПК Російської Федерації.

Постанова - вид судового рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються по суті вимоги адміністративного позову. Статтею 284 КУпАП передбачені наступні види постанов: про накладення адміністративного стягнення; застосування заходів впливу до неповнолітніх; закриття справи. У господарському судочинстві постанова у господарському судочинстві може бути про: залишення рішення місцевого господарського суду без змін, а скарги без задоволення; скасування рішення повністю або частково і прийняття нового рішення; скасування рішення повністю або частково і припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду повністю або частково; зміну рішення (ст. 103 ГПК).

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги ухвалює судові рішення у формі постанов згідно з вимогами, встановленими статтею 34 та главою 9 розділу II КАСУ, з урахуванням особливостей, зазначених у главі 9 (ст. 355 КАСУ). За наслідками перегляду судових рішень у цивільному, господарському та кримінальному судочинствах, суд касаційної інстанції приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III ЦПК (ст. 415 ЦПК, 291 ГПК, ч. 1 ст. 441 КПК). Процедурні питання, пов'язані з рухом кримінального провадження, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду кримінального провадження, оголошення перерви, зупинення кримінального провадження, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом касаційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному кодексом (ч. 2 ст. 441 КПК).

Згідно статистичних даних, за результатами перегляду ВССУ судових рішень у кримінальних провадженнях за останні роки Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ переглянуто та змінено приблизно 51,6% судових рішень [227]. Найбільший відсоток скасованих і змінених за апеляціями учасників вироків (ухвал) по регіонах складає такий показник: Закарпатська область - 13,8 %, Кіровоградська - 13,5 %, Черкаська - 12 %, Вінницька - 12,8 %, Чернівецька - 11,4 %, Херсонська - 11,1 %, Запорізька - 11 %.

Найчастіше підставами для скасування вироків в апеляційному порядку, як і в попередні роки, були істотні порушення вимог кримінального процесуального закону (ст. 412 КПК, ст. 370 КПК у редакції 1960 р.) Із них судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов'язковою (п. 4 ч. 2 ст. 412 КПК) та через порушення права обвинуваченого на захист; неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК). Із поверненням справи публічного обвинувачення на додаткове розслідування через неповноту досудового слідства (ч. 1 ст. 374 у редакції КПК 1960 р.) за апеляціями скасовано вироки стосовно 174 осіб. Найбільший відсоток осіб, стосовно яких за результатами розгляду касаційних скарг скасовано вироки апеляційних судів, ухвалених ними в апеляційному порядку спостерігається в судах областей: Херсонській - 50 %, Одеській - 46,2 %, Львівській - 43,8 %, Тернопільській - 42,9 %, Черкаській - 38,1 %. Підставами скасування (ст. 438 КПК) у касаційному порядку вироків місцевих і апеляційних загальних судів є: істотне порушення вимог КПК, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Варто зазначити, що не кожен переглянутий вищими інстанціями вирок може бути предметом складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, для цього необхідно наявність ознак об'єктивної та суб'єктивної сторони складу злочину в їх сукупності.

З аналізу процесуальних кодексів за видами судочинства варто зазначити, що судове рішення це - процесуальний документ, яким розгляд провадження вирішується по суті, що містить свою структуру, обов'язкові реквізити та відповідає вимогам процесуального законодавства до такого виду рішень. Ухваленням рішення в Україні закінчується розгляд цивільних і господарських справ, рішення видає Конституційний Суд України. Рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Таким чином, враховуючи визначеність видів судових рішень у статті 375 КК України як вироку, рішення, ухвали та постанови, їх реквізитів, вимог до складання та набрання чинності судовим рішенням у процесуальних джерелах, кожне рішення є самостійним актом правосуддя та самостійним предметом складу злочину.

Однією з новел змін до ГПК в редакції від 15.12.2017 є інститут наказного провадження. Як визначає ст. 147 ГПК, судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами вимог, передбачених ст. 148 ГПК. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими законом для виконання судових рішень. Особа має право звернутися до суду з вимогами в наказному або спрощеному позовному провадженні на свій вибір.

Відповідно до ч.3 ст.156 ГПК, копія судового наказу, що надсилається боржникові, має містити інформацію про веб-адресу такого рішення до Єдиного державного реєстру судових рішень. За змістом ч.2 ст.156 ГПК, одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача про видачу судового наказу разом з доданими до неї документами. Оскільки у ст.150 ГПК не йдеться про обов'язок заявника надати суду копії відповідної заяви, суд має самостійно її виготовити. Отже, виходячи з положень ГПК, зокрема, ч. 1 ст. 232 ГПК, судовий наказ є самостійним судовим рішенням.

З аналізу Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», під дію терміна «рішення» ЄСПЛ підпадають: а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод; б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України; г) рішення Європейського суду з прав людини про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України. Серед актів правосуддя шляхом яких юридичні справи вирішуються по суті («остаточні» судові рішення, ухвали) та акти, що сприяють вирішенню процесуальних аспектів (встановлення порядку дослідження доказів, допит свідків, тощо). Отже, рішення ЄСПЛ поділяють також на ухвали decisions (ухвали) та judgments (постанова, рішення).

Здебільшого у своїх наукових розробках вчені дійшли згоди, що термін «рішення суду» є найбільш загальним і охоплює усі можливі рішення суду. У статті 129-1 КУ у редакції від 02 червня 2016 року передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Таким чином, у нормі Конституції України узагальнено усі види судових рішень словосполученням «судове рішення» [71]. Конструкція норми ст. 375 КК України викладена таким чином, що вид рішення суду не залежить від інстанційності, виду судочинства та складу суду - одноособового чи колегіального.

У контексті аналізованої проблеми можна стверджувати, що не кожне судове рішення є предметом складу злочину. На наш погляд, предметом аналізованого складу злочину є судові акти по суті розгляду спору якими встановлюються, припиняються правовідносини, визнається винуватість або не винуватість особи, тощо. Така позиція відображена у ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 02 червня 2016 року, де вказано «судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом». Питання обов'язковості судових рішень як конституційної засади судочинства досліджуються у науці [274, с.9].

Судові рішення - це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального та процесуального права [57]. Пункт 2 Постанови пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» визначає, що рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Виходячи з приписів ст. 129-1 Конституції України у редакції від 02 червня 2016 року, положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пропонуємо у ч. 1 ст. 375 КК України види предметів злочину узагальнити єдиним словосполученням «судове рішення».

В умовах реформування судово-правової системи України з урахуванням європейських стандартів організації та здійснення правосуддя актуальним є питання вдосконалення норм чинного законодавства щодо юридичної відповідальності суддів, зокрема суддів Конституційного Суду України. Це питання стало найбільш актуальним після відомих подій, пов'язаних з Революцією Гідності 2013-2014 років в Україні та прийняттям постанови парламентом - Верховною Радою України «Про реагування на факти порушень суддями Присяги суддів» від 24 лютого 2014 року № 775-VІІ [192] у якій зазначено, що Рішенням від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України. Цим Рішенням, на думку Верховної Ради України, Конституційний Суд України порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад. У пункті 4 цієї постанови доручається Генеральній прокуратурі України порушити кримінальне провадження по факту прийняття Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 і притягнути усіх винних до відповідальності.

Отже, у постанові Верховної Ради України йдеться про такі порушення суддів Конституційного Суду України, як: а) порушення засадничого конституційного принципу народовладдя; б) зміна конституційного ладу України; в) порушення конституційного принципу розподілу влад. Суддя Конституційного Суду України М. І. Мельник зазначає: «Варто зазначити, що практика неналежного здійснення Конституційним Судом України конституційного контролю змін до Основного Закону України набула системного характеру» [150]. Згідно з Висновком Європейської Комісії «За демократію через право» (Висновок «Про конституційну ситуацію в Україні» від 20 грудня 2010 року про те, що відновлення - за Рішенням Конституційного Суду України - чинності тексту Конституції України 1996 року шляхом визнання неконституційним Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 року № 2222-IV» «порушило питання легітимності діючих інститутів державної влади, оскільки президента та парламент було обрано на основі конституційних положень, які надалі було визнано такими, що втратили чинність», а також, що «унаслідок цього Рішення Конституційного Суду України Президент України набув набагато більше повноважень, ніж це було відомо виборцям на момент його обрання» та що відтоді «діяльність головних органів державної влади базується на нормах, змінених Судом, а не нормах, змінених Верховною Радою України як демократично легітимним органом» (п. 70 Висновку).

З урахуванням зазначеного, вирішення питання щодо відповідальності суддів Конституційного Суду України, та віднесення Рішень КСУ до предмета аналізованого складу злочину, має міжгалузевий характер, та потребує глибокого теоретичного аналізу як з точки зору дії норм, зокрема, конституційного, так і кримінального права.

Фундаментальною ідеєю конституціоналізму, а відтак і ключовим завданням конституції кожної держави, є забезпечення прав і свобод людини і громадянина як через ефективне та справедливе правосуддя в державі, так і певне обмеження судової влади, яке утверджується, перш за все через визначення її системи та засад організації та державний контроль за її діяльністю. З урахуванням того, що визначення порушень з боку суддів Конституційного Суду України було здійснено Верховною Радою України, вирішальним є визначення контрольних повноважень парламенту України за діяльністю судових органів. Вважаємо, що визначальна роль контрольної функції парламенту - Верховної Ради України зумовлена тим, що формування громадянського суспільства в Україні та відповідної йому демократичної, соціальної, правової держави можливе лише за умови забезпечення ефективного контролю з боку народу, як першоджерела влади, яку він здійснює, зокрема, через сформований ним єдиний загальнодержавний представницький орган законодавчої влади, оскільки згідно ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є саме народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Категорія «конституційний контроль» (фр. «сontrolе» -проверка, а также наблюдение с целью проверки [220], с. 483) поєднує у собі сукупність таких юридичних ознак: вид органів, уповноважених здійснювати контрольну функцію, зміст та обсяг їх компетенції, форми та види конституційного контролю. Встановлення в державі певної моделі конституційного контролю зумовлено певними факторами, як-то: особливості правової системи, місцем і роллю судових рішень у системі джерел права, функціонуванням судової системи з урахуванням національних, історичних і культурних традицій [163, с. 550].

З теорії конституційного права відомо, що предметом конституційного контролю можуть виступати законодавчі та інші нормативно-правові акти, рішення, дія або бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які призводять до настання певних юридичних наслідків. Заслуговує уваги позиція В. Ф. Погорілка, який звертав увагу, що значне місце в системі механізмі захисту прав і свобод людини «належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у світовій конституційній практиці здійснюються в двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних прав і свобод» [70, с. 215-216].

Майданник О.О. вважає парламентський контроль провідним видом контролю в системі державного контролю в Україні, який виступає як «одна із основних функцій Верховної Ради України, що охоплює всі напрямки і види її контрольної діяльності, реалізується у визначених Конституцією України та законами України межах і проявляється у здійсненні парламентом юридично значимих діянь, спрямованих на визначення ступеню відповідності діяльності та правових актів підконтрольних суб'єктів законам України, шляхом виявлення, отримання аналізу, узагальнення отриманих даних, інформації з питань контролю, її оцінки на основі співставлення із приписами закону, та, при виявленні порушень, - застосуванні встановлених у законодавстві санкцій та інших заходів впливу» [114, с. 67]. Окремі дослідники зазначають, що непрямий парламентський контроль з боку Верховної Ради України здійснюється стосовно діяльності судів та правоохоронних органів при призначенні парламентом шести суддів Конституційного Суду України, при обранні суддів в системі судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, при наданні згоди Верховної Ради України на затримання чи арешт судді, при призначенні трьох членів Вищої ради юстиції і т. ін. [285]. З урахуванням положень п 33 ст. 85 Конституції України та внесених змін до Конституції України (щодо правосуддя) вважаємо за необхідне прийняття закону України щодо парламентського контролю в Україні, в якому повинні знайти відображення питання парламентського контролю за діяльністю судів та інших органів судової влади.

Отже, предметом конституційного контролю можуть виступати відповідні рішення органів судової влади. Контрольна функція Верховної Ради України реалізується у визначених Конституцією України та законом України межах. При цьому, такий контроль може здійснюватись з урахуванням «спеціальних процедур». Згідно п. 33 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією та законом. З урахуванням вимог п. 33 ст. 85 Конституції України існує необхідність прийняття закону України про парламентський контроль, в якому повинні знайти відображення і питання парламентського контролю за діяльністю Конституційного Суду України та інших органів судової влади та межі здійснення такого контролю. Цілком слушно суддя Конституційного Суду України С. В. Шевчук в інтерв'ю виданню «Юридична газета» від 06 жовтня 2015 року зазначає, що «Конституційний суд повинен гарантувати верховенство народу над державою і висловлювати волю народу, яка втілена в Конституції. А Конституція втілює в собі не лише волю народу, але й неписані принципи природного права, які не можуть бути змінені ніколи…» [285].