Кримінально-правова характеристика складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Наукову категорію «місце вчинення злочину» у теорії права розглядають з точки зору дії кримінального закону в просторі та як ознаку об'єктивної сторони складу злочину [115, с. 198; 288 с. 11]. У підручниках місце вчинення злочину визначають як певну територію, на якій вчиняється злочин [80, с. 104], певну територію або інше місце де відбувається суспільно-небезпечне діяння і настають його суспільно-небезпечні наслідки [84, с. 143-144], певну територію де було почато і закінчено суспільно-небезпечне діяння або настав злочинний результат [83, с. 148], територію на якій було почато, закінчено суспільно-небезпечне діяння або настав злочинний результат [247, с. 133]. Дискусійним серед наведених визначень є віднесення до місця вчинення злочину місця настання його суспільно-небезпечних наслідків. Згідно ч. 2 ст. 6 КК України злочин вважається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

Об'єднує наведені визначення категорії те, що у кожній з них йдеться про той аспект місця вчинення злочину якому воно властиве для кожного реального вчиненого злочину у зв'язку з тим, що кожен наведений злочин вчиняються не поза простором, а на певній території [158, с. 269]. Науковий підхід у якому враховано й те, що місце вчинення злочину є ще й ознакою складу злочину має місце у теорії права. Науковці зазначають, що місце вчинення злочину повинно розглядатися з позиції двох аспектів: широкого - це частина фізичного простору, територія, на яку поширюється юрисдикція тієї чи іншої держави; у вузькому-просторова характеристика злочину, що безпосередньо вказана чи розуміється в диспозиціях кримінально-правових норм і впливає на на кваліфікацію, індивідуалізацію кримінальної відповідальності та покарання [[46, с. 12; 115, с. 198]. Українська дослідниця К. В. Юртаєва розкриває поняття місця вчинення злочину як «певну територію, об'єкт або ділянку місцевості, де щось відбувається» [288, с. 11]. Місце вчинення злочину не вказано у диспозиції норми, тому, виходячи із конститутивних положень теорії права, не є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину, однак лише на перший погляд. Звернемо увагу на особливості стадії постановлення рішення суддею (суддями), яка відбувається виключно у нарадчій кімнаті. Відповідно до ст. 366 та 367 КПК України, після останнього слова обвинуваченого, суд негайно видаляється до нарадчої кімнати для ухвалення вироку, про що головуючий оголошує присутнім у залі судового засідання. Відповідно до ст. 160 КАСУ постанова приймається, складається і підписується у нарадчій кімнаті і проголошується прилюдно негайно після виходу суду з неї. Такі самі вимоги застосовуються до судових рішень судів апеляційної інстанції, зокрема, після закінчення перевірки підстав для апеляційного перегляду колегія суддів видаляється до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення (ч. 5 ст. 196). Статтею 82 ГПК визначено, що рішення приймається господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими учасниками господарського процесу, а також доказів, які були витребувані господарським судом, у нарадчій кімнаті. Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Тобто, законодавець визначає обов'язком судді постановити судове рішення виключно у нарадчій кімнаті, крім випадків, винесення ухвал в судовому засіданні із занесенням відомостей про це до журналу судового засідання.

Варто вказати, що визначення категорії «нарадча кімната» у законодавстві відсутнє. Разом з тим, обов'язковими умовами перебування у ній є ізоляція (від сторонніх осіб, колег, засобів зв'язку) та безперервність перебування у ній, крім перерв для відпочинку. М. Й. Штефан дає визначення терміну «нарадча кімната» як окремого приміщення суду, призначеного для обговорення суддями наслідків розгляду справи та постановлення по них рішень. Дане визначення спонукає до ряду нових запитань тому, на наш погляд, не може вважатись повним. Так, визначаючи нараду кімнату як окреме приміщення суду, виникає питання законності рішення, що постановлене у службовому кабінеті головуючого. Якщо трактувати дане визначення буквально, то прийняття рішення суддею у своєму кабінеті - порушення таємниці наради. На наше переконання, важливим є додержання режиму нарадчої кімнати, що полягає у обмежені у спілкуванні, використанні засобів зв'язку, нерозголошенні відомостей про хід судового розгляду та міркувань під час перебування у ній стороннім особам, близьким членам родини. Отже, вважаємо, що даючи визначення терміну необхідно підходити до нього у більш широкому сенсі. Пунктом 4 ч. 5 ст. 55 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року визначено обов'язок суддів не розголошувати таємницю нарадчої кімнати, порушення цієї вимоги є підставою для дисциплінарної відповідальності служителів Феміди (ст. 92 Закону). З аналізу норм процесуальних кодексів та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року вбачається за доцільне виокремити обов'язкові ознаки «нарадчої кімнати»:

а) певне приміщення;

б) ізольованість, перебувати у приміщенні мають право лише суддя та судді, що беруть участь у справі колегіально;

в) конфіденційність, що полягає у нерозголошені міркувань нарадчої кімнати, забороні спілкування як з учасниками цивільних, господарських, адміністративних правовідносин/кримінального провадження, близькими родичами, третіми особами щодо ходу перебування у нараді, обмежені у використанні засобів зв'язку;

г) безперервність, за виключенням часу, необхідного для відпочинку.

Виокремлення обов'язкових ознак дає підстави визначити термін «нарадча кімната» як певного режиму перебування судді (суддів) у приміщенні (кімнаті) у якій забезпечується ізольованість, конфіденційність та безперервність перебування у ній з метою ухвалення судового рішення за результатами розглядупроваджень / позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг, заяв про перегляд за нововиявленими та виключними обставинам.

Особливістю місця вчинення злочину як ознаки об'єктивної сторони є те, що виходячи з того, що моментом закінчення постановлення судового рішення є його доведення до відома учасників процесу (проголошення), місце складання неправосудного рішення та його доведення до відома не збігаються між собою, за виключенням випадків проголошення тексту рішення у службовому кабінеті, де відбувалася процедура «нарадчої кімнати». Залу судового засідання не можна вважати місцем вчинення злочину у зв'язку з тим, що фактичні дії об'єктивної сторони «постановлення» завершуються до проголошення неправосудного рішення у залі суду, тобто до виходу з нарадчої кімнати текст неправосудного судового рішення складено, надруковано, підписано суддею. Зазначимо, що тлумачення обов'язкових ознак ч. 1 ст. 375 КК України дає підстави визначити таке особливе місце вчинення злочину як «нарада кімната». Виконання усіх дій об'єктивної сторони, що полягають у оцінці фактичних обставин, складанні та підписанні судового рішення забезпечується у нарадчій кімнаті, тому її необхідно вважати місцем вчинення злочину, передбаченого ст. 375 КК України. Елемент неможливості постановлення судового рішення без виходу до нарадчої кімнати у всіх видах судочинства, крім випадків ухвалення рішень безпосередньо під час судового розгляду із занесенням відомостей про це до журналу судового засідання, дає підстави визначити місце вчинення злочину ознакою складу злочину.

У зв'язку з тим, що «постановлення» як форма об'єктивної сторони аналізованого складу злочину складається з етапів, час як її ознака підлягає встановленню правозастосовним органом для з'ясування обставин події правопорушення в їх повноті. У науковій літературі були спроби визначення часу вчинення злочину однак, як правило, зміст поняття у наведених визначеннях різниться. Час вчинення злочину - означений у законі проміжок часу протягом якого може бути вчинено злочин. Так, до прикладу, злочини «перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача» (ст. 157 КК України), «надання неправдивих відомостей до органу ведення Державного реєстру виборців або фальсифікація виборчих документів, документів референдуму, підсумків голосування або відомостей Державного реєстру виборців» (ст. 158 КК України), «незаконне використання виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на референдумі, голосування виборцем, учасником референдуму більше ніж один раз» (ст. 158-1 КК України) можуть бути вчинені лише у виборчий період. Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (ст. 272 КК України) - під час виконання робіт із підвищеною небезпекою. На наш погляд, відсутність у кримінально-правовій нормі вказівки на час вчинення злочину не дає підстав віднести ознаку часу вчинення злочину до обов'язкових, але має значення для характеристики об'єктивної сторони складу злочину і вирішення питання чи міг суддя (судді) постановити неправосудне судове рішення, чи не перебував у відрядженні або відпустці, а також для обрахування строків давності вчинення злочину.

У контексті ст. 375 КК України часом вчинення злочину є період вчинення суспільно-небезпечного діяння. Між дією «постановлення» та настанням суспільно-небезпечних наслідків може бути значна різниця у часовому просторі. Особливістю ознаки часу для аналізованого складу злочину є те, що діяння поєднує у собі декілька етапів: виходу до нарадчої кімнати, обмірковування щодо фактичних обставин, підбір кримінально-правової норми, складання та підписання тексту судового рішення. «Постановлення» може охоплюватися тривалістю часу у хвилинах, годинах, днях. При кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 375 КК України різниця між постановленням та настанням тяжких наслідків може складати певний проміжок часу.

Якщо суддя вчиняє діяння безпосередньо спрямоване на постановлення завідомо неправосудного судового акту, але злочин не доведено з причин, що не залежали від його волі, варто говорити про замах на злочин. Тому час завершення складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, може не настати, але «постановлення» завжди матиме час почату виконання дії, яким слід вважати час виходу судді (суддів) до нарадчої кімнати. Злочинний намір на постановлення неправосудного акту може виникнути до виходу суду до нарадчої кімнаті, до прикладу, у момент отримання неправомірної вигоди, прохання «авторитетної» особи, тобто під час судового розгляду позовної заяви/ обвинувального акту, але час початку «постановлення» у контексті аналізованого складу злочину збігатиметься із часом виходу до нарадчої кімнати. Таким чином, часом вчинення постановлення завідомо неправосудного судового рішення є часовий період, що починається з моменту виходу складу суду до нарадчої кімнати, триває у період перебування суддів (суддів) у нарадчій кімнаті під час обмірковування фактичних обставин, кримінально-правової кваліфікації злочину/обґрунтованості позовної заяви та складання тексту судового рішення і його підписання. Моментом завершення постановлення необхідно вважати момент доведення судового рішення до відома учасників (проголошення тексту судового рішення іменем України). При кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 375 КК України часом слід вважати час (проміжок часу) настання суспільно-небезпечного наслідку, що перебувають у причинному зв'язку з дією.

Однією з найбільш дискусійних у теорії права ознак є обстановка вчинення злочину. Теорія кримінального права до цього часу не вирішила належним чином проблеми відносно змісту категорії «обстановка вчинення злочину». Під обстановкою вчинення злочину розуміють конкретні об'єктивно-предметні умови в яких вчинюється злочин. У кримінально-правовій доктрині існують наступні визначення обстановки вчинення злочину: В. М. Кудрявцев обстановку вчинення злочину тлумачить у широкому та вузькому значенні: а) у вузькому розумінні ця обстановка обмежується комплексом речей, явищ і процесів, які відбуваються у зовнішньому світі; б ) у широкому - включає місце, час та інші конкретні умови його вчинення [90, с. 22]; Г. О. Крігер обстановку визначає як одну з умов, що використовується винним для досягнення своєї мети або є таким збігом подій і обставин, які свідчать як про більшу так і про меншу суспільну небезпеку злочинця і злочину [76, с. 121]; Є. В. Фесенко пояснює її як сукупність передбачених законом обставин, які є зовнішнім оточенням злочинного діяння та характеризуються присутністю людей або певних подій [260, с. 131]; Н.Ф. Кузнецова розуміє під обстановкою сукупність взаємодіючих чинників (людей, матеріальних предметів, природних і соціальних процесів) в умовах яких відбувається суспільно-небезпечне діяння [93, с. 45]; І.П. Козаченко, І.О. Харь, В.К. Матвійчук вказували, що обстановка може бути або необхідним елементом складу злочину, кваліфікуючою або обтяжуючою ознакою [67, с. 66].

Ґрунтовними та таким, що розкриває елементи, на наш погляд, є визначення поняття, висловлене М. І. Пановим та О. М. Костенко, що містить наступні ознаки: певні умови (їх сукупність); у них знаходить розвиток об'єктивна сторона злочину; наступає злочинний результат [156, с. 114]. Виходячи з позиції М. І. Панова, О. М. Костенка, конкретні умови в яких вчиняється злочин повинні мати істотний вплив на вчинену дію, направляти у певному розумінні розвиток причинного наслідкового зв'язку, обумовлювати характер і ступінь тяжкості шкідливих наслідків, що настали і тому слугувати невід'ємними ознаками злочину в цілому і окремих його елементів зокрема.

Існує позиція, що обстановкою вчинення злочину є розгляд конкретної справи судом у формі судового засідання, яке завершується постановленням акту [61, с. 47]. Так, Одеським апеляційним господарським судом проведено узагальнення фактів тиску на суддів та втручання у діяльність судів України, яке засвідчило, що випадки тиску на суддів стали звичайним явищем сьогодення, більше того, набули загрозливих для існування демократичного суспільства масштабів [256]. У тексті Узагальнення наведено наступні факти: «під час розгляду суддею господарського суду Одеської області справи, пов'язаної з визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, договору про поділ нерухомого майна, та визнання права власності на будівлі і приміщення відбулися наступні події: здійснено напад на головуючого суддю по справі та нанесено йому тілесні ушкодження; заблоковано входи до будівлі суду; металевим ланцюгом за допомогою замка до огорожі прикуто сміттєвий бак з ганебним написом стосовно судді, у провадженні якого знаходилась справа; пошкоджено майно будівлі суду - вибито скло з обох частин центральних вхідних скляних дверей; заблоковано рух автотранспорту по вулиці, на якій знаходиться суд; неодноразово надходили від невідомих осіб повідомлення про наявність вибухових пристроїв у приміщенні суду». Наведено й такий приклад: «у квітні 2014 року представники Хмельницького відділення «Правого сектору» та ГО «Хмельниччина. Самооборона і контроль» після пікетування будівлі апеляційного суду Хмельницької області групою у кількості 50-60 осіб здійснила виїзд автобусом до приватного будинку голови апеляційного суду Хмельницької області де провели несанкціонований мітинг. Із матеріалів відеозаписів та повідомлень заступників голови суду, які спілкувались з пікетувальниками, представники «Правого сектору» повідомили, що з метою примусу голову суду подати заяву про складання повноважень голови суду вони будуть застосовувати «всі допустимі їм засоби, аж до підпалу приміщення». У наведеному Узагальненні вказано також про факти прояву психологічного впливу та тиску на суддів, якими є мітинги, погрози, блокування роботи суду, не підтвердженні факти мінування будівель суду, упереджені матеріали в ЗМІ. Отже, навколишня обстановка, погрози життю, здоров'ю судді та членів їх родини, мітинги та демонстрації можуть суттєво впливати на психічне ставлення судді (суддів) при розгляді обвинувального акту/позовної заяви та розкриватись через суб'єктивні ознаки при постановленні судового рішення. Сукупність таких обставин сприяє настанню злочинного результату у виді постановлення неправосудного судового рішення, бажаного для групи людей або конкретної особи. У рішенні ЄСПЛ «Шмушкович проти України» [202] Суд вказав на мету п. 1 ст. 6 КЗПЛ, а саме підпорядкування судових рішень громадському контролю, а отже, надання можливості громадськості вивчити спосіб, у який суди підходять до такого типу справ. Вказане відображує принципи доступу до правосуддя та відкритості судового провадження. Разом з тим, масові порушення, погрози, тиск з боку громадськості або їх відсутність утворюють обстановку вчинення злочину, яка у даному випадку виступатиме факультативною ознакою складу злочину і має суттєве значення. За таких обставин, варто вказати про вплив обстановки на зміст вини як сукупності психічних елементів, у яких відображаються конкретні ознаки правопорушення, які виражають певне ставлення особи до цих ознак. Отже, на наш погляд, при вчиненні злочину під впливом обстановки, яка давала реальні підстави побоюватись про життя, здоров'я, особисту безпеку, а також життя, здоров'я, безпеку близьких осіб обстановка виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину, може бути підставою для виокремлення у привілейованого склад злочину у КК.

Конституцією України встановлено, що «судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних» (ч. 2 ст. 129). В. О. Навроцьким здійснено глибокий аналіз питання кримінальної відповідальності учасників колегіального органу. Колегіальний розгляд кримінальних справ у кримінальному судочинстві може призначатися й залежати від такого критерію, як суворість та вид передбаченого КК України покарання. На думку В. О. Навроцького, для притягнення до відповідальності кожного з учасників колегіального органу потрібно встановлювати причинний зв'язок між діями окремих учасників і рішенням колегіального органу в цілому та між рішенням і наслідками, які настали. Науковець пропонує таке правило кваліфікації: «якщо злочин вчинено внаслідок виконання рішення колегіального органу, то за нього несе відповідальність кожний учасник такого органу, який голосуванням чи в інший спосіб сприяв його прийняттю» [135, с. 287]. В. О. Навроцький вказує, що «не викликає сумніву, що відповідальність за дії, вчинені при прийнятті колегіального рішення, покладати можна лише на осіб, які виступали «за» прийняття такого рішення. …відповідальність учасників за дії, вчинені в складі колегіальних органів, можлива лише тоді, коли рішення приймаються відкритим голосуванням чи позиція окремого його учасника може бути виявлена і зафіксована якимось іншим чином» [135, с. 287].

Законодавство України регламентує, що справи в «судах розглядаються суддею одноособово» чи «колегіально» (ст. 406 ГПКУ, ст. 23-24 КАС, ст. 18-19 ЦПК). Відповідно до ст. 31 КПК України кримінальне провадження в суді першої інстанції розглядається колегіально щодо злочинів за вчинення яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років; довічне позбавлення волі. Кримінальне провадження в апеляційному та касаційному порядку здійснюється колегіально судом, крім випадків, передбачених ч. 9 ст. 31 КПК. Кримінальне провадження у Верховному Суді України здійснюється колегіально у всіх випадках. Перегляд судових рішень за нововиявленими та виключними обставинами здійснюється колегіально, якщо таке рішення було ухвалено колегією суддів. Отже, перелік проваджень у яких судові рішення приймаються колегією суддів є значним. З норм процесуальних джерел зрозуміло, що розгляд провадження колегіально забезпечується у випадках складності справи, суворості передбаченого покарання з метою якісного та більш професійного розгляду спірних правовідносин. Разом з тим, не у всіх випадках постановлення неправосудного судового рішення здійснюється у змові суддів при колегіальному розгляді. Не варто виключати випадки злочинної змови декількох суддів та її відсутністю між іншими суддями, які висловили у рішенні окрему думку.

Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК України злочин вважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. На рівні загальноприйнятного в науці кримінального права України підходу до розуміння ознак групи осіб за попередньою змовою виділяється дві основні ознаки форми співучасті: 1) мінімальний склад групи (2 і більше); 2) змова про вчинення між двома виконавцями, яка виникла до вчинення запланованого злочину. Теоретики вказують про те, що у ч. 2 ст. 28 КК України стосовно дій групи осіб за попередньою змовою, види співучасників не названі. Вказане наводить на думку, що законодавець не обмежує групу осіб за попередньою змовою тільки співвиконавством, а й має на увазі й співучасть із розподілом ролей. Загалом, у кримінально-правових джерелах переважає позиція, що групу осіб можна ставити у провину тільки за наявності співвиконавства. При такому погляді автори не виключають технічного розподілу функцій [289, с. 54]. Враховуючи наведене, спільний намір суддів постановити неправосудне рішення підриває засади судочинства та становить надзвичайну суспільну небезпеку, тому має бути виокремлено як кваліфікуючу ознаку складу злочину.

2.3 Суб'єктивна сторона постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 375 КК, виступає у якості внутрішньої сторони цього злочину та характеризує психічну діяльність судді або присяжного, що відображає ставлення її свідомості і волі до постановлення неправосудного судового рішення. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину, що розглядається, характеризують відповідні юридичні ознаки: а) вина; б) мотив; в) мета вчинення злочину. Ці ознаки пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину є різними.

Вина (culpa, schuld, culpabilite) є основною обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину. У контексті постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови вина визначається психічним ставленням суб'єкта злочину до об'єктивних ознак цього складу злочину. Конституція України у ст. 62 встановила, що «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Наведене положення є поштовхом для глибинного аналізу суб'єктивної сторони злочину, встановлення наявності вини, її форм. Якщо звернутися до історії, зародками вини як обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони злочину є ідея справедливості. Згідно існуючих точок зору, перша вказує про те, що категорія справедливості єдина для всіх часів, народів і є незмінною. На думку В.И. Хайруліна, «правда в русском правовом сознании может отождествляться как с истиной, так и со справедливостью » [273, с. 83]. Тобто, необхідність оцінки дій суб'єкта як свідомого вчинку запроваджена релігійними догмами, наприклад, гріх як порушення Десяти Заповідей Божих та ставлення людини до гріху. Правового значення при визначенні кримінальної відповідальності набувають питання визначення форм вини при вчиненні злочину в епоху «Судебников» (XV-XVI ст.). Уложення 1649 року розрізняло ненавмисне, умисне й випадкове вчинення діяння (прямий і непрямий умисел), залежно від чого диференціювалась відповідальність за правопорушення (ст. 198 глави X; глава XXII та ін.). У 1830 році зроблена спроба кодифікувати російське законодавство шляхом видання Повного зібрання законів Російської імперії. На основі Зібрання законодавства у 1832 році виданий Звід законів Російської імперії, а у 1845 році введено Уложення про покарання кримінальні та виправні, у якому у окремій главі передбачено неправосуддя, тобто умисне винесення неправосудного вироку, незаконне звільнення від покарання або призначення необґрунтовано м'якого покарання, що об'єднано у главу «Про неправосуддя».

Стосовно суб'єктивної сторони вчиненого суспільно небезпечного діяння в науці кримінального права все частіше розрізняють суб'єктивну сторону злочину як явище реальної дійсності та суб'єктивну сторону складу злочину як сукупність ознак, визначених у статті закону,особливо у тих випадках, коли йдеться про злочини, передбачені так званими «формальними» складами [139, с. 123-128].

У цілому в сучасній кримінально-правовій теорії існує низка концепцій вини, зокрема: теорія небезпечного стану, коли вина особи за вчинене діяння встановлюється за рахунок оцінки небезпечності такої особи, а вчинення нею діяння вважається одним із симптомів такого небезпечного стану; оціночна (нормативна) теорія, коли вина особи за вчинене діяння «зводиться» до оціночної характеристики її судом; психологічна теорія, що передбачає обов'язкову необхідність встановлення внутрішнього суб'єктивного ставлення особи до своїх суспільно небезпечних і протиправних дій і шкідливих наслідків від таких дій [225, с. 164]. Універсальність суб'єктивної сторони дозволяє окремим дослідникам стверджувати, що вона не лише окремий елемент складу злочину, а й сукупність усіх об'єктивних та суб'єктивних обставин, які «дозволяють» конкретній людині демонструвати своє негативне ставлення до цінностей суспільства.

Як вказує Є. Л. Стрельцов, суб'єктивна сторона події злочину - це певною мірою відображення у вчинках конкретної людини її ставлення до дій, а якщо казати на більш загальному рівні - реалізація її світогляду у конкретних вчинках [225, с. 160]. Саме це має основне значення для пізнання змісту злочину, установлення меж відповідальності особи, яка його вчинила. Підкреслюючи це, А. А. Піонтковський вважав, що суб'єктивне ставлення будь-якої особи у вчиненні злочину існує незалежно від свідомості слідчого і судді, а процес розслідування справи є процесом пізнання об'єктивної істини - достовірного встановлення факту вини або невинуватості особи у вчиненні розслідуваного діяння. Суб'єктивна сторона складу злочину, на думку Є. Л. Стрельцова, - характеристика внутрішньої сторони злочину, установлення якої дає можливість виявити психологічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Обов'язковою ознакою цього елементу складу злочину є, як відомо, вина, яка може бути виражена у формі умислу або необережності.

Обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони виступають вина, мотив та мета особи при вчиненні відповідних діянь. Інколи до факультативних ознак відносять й емоційний стан винної особи. О. Ф. Кістяківський вказував, що ставлення людини до своїх діянь або їх наслідків може бути різним, але «то или иное участие воли субъекта в совершении известного преступного действия и в происхождении его последствия столь необходимо, что, при отсутствии его, деяние, как бы оно ни было вредно, может быть только по внешней форме тождественно с преступлением» [45, с. 312]. Судові рішення («оріки») «вже через те, що вони нормують тільки дотичні правні випадки, не можуть мати зобов'язуючої сили для інших випадків, хоч як подібних». Водночас, суддя не може ухилитися від «рішення якоїсь справи тим, що... нема в законі відповідної правної постанови» [5, с.405]. У контексті постановлення неправосудного судового рішення суддею суб'єктивна сторона виражає ставлення суб'єкта до об'єктивних ознак. Інтелектуальна ознака полягає в усвідомленні суспільної - небезпеки діяння, у випадку вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, та передбаченні його наслідків, тобто неправосудності судового рішення, порушенні норм матеріального і процесуального права, що відображено у «зовнішній» формі, судовому рішенні та можливості настання тяжких наслідків. Суб'єкт усвідомлює, що посягає безпосередньо на соціальний зв'язок, не зовнішню форму, акт правосуддя, якому «зовнішньо» притаманні усі ознаки судового рішення, а правовідносини у сфері правосуддя. Вольова ознака полягає у бажанні постановити неправосудне судове рішення. Інтелектуальна та вольова ознаки поєднуються у свідомості судді при вчиненні діяння та утворюють форму вини суб'єкта. Спеціальна підготовка, освіта, досвід на посаді судді, проходження відбіркового іспиту судді характеризують усвідомлення та бажання ухвалити рішення, що не є актом правосуддя за своєю правовою суттю.

Науковці одностайні у поглядах на склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 375 КК України як такий, що вчиняється виключно з прямим умислом [61, с. 148; 2, с. 111]. Ступінь вини як елемента поняття вини є кількісною оціночною категорією, та, на думку В. А. Ломака, «має практичне значення, оскільки реалізація кримінальної відповідальності та призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце - заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося» [110, с. 162]. П.А. Воробей, досліджуючи проблеми кваліфікації злочину та кримінально-правового ставлення у вину, відзначив що ці два поняття співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення у вину - її змістом [28, с. 153 ].Утворюючи психологічний зміст суспільно-небезпечного діяння ця сторона злочину є його внутрішньою (по відношенню до зовнішньої сторони злочину) стороною - невід'ємною від суб'єкта [81, с. 115]. В. А. Ломако вірно зазначає, що інтелектуальна ознака умислу в цих випадках містить лише усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння, а вольова ознака умислу в таких злочинах обмежується бажанням вчинення конкретної дії чи бездіяльності [110, с. 9]. Тобто, суб'єкт злочину повинен усвідомлювати, що постановляє неправосудне судове рішення і повинен бажати цього. При цьому, наслідок, хоча і може настати, але законодавцем не включений до складу ч. 1 ст. 375 КК України. Під час кваліфікації діяння форма вини до настання наслідку не має кримінально-правового значення і не може бути предметом доказування. Тому заслуговує на увагу позиція вчених, які виключають можливість непрямого умислу в злочинах з формальним складом [37, с. 41].

Заслуговує на увагу пропозиція Р. В. Вереша, яку підтримали А. І. Рарог [196, с. 93-94] та Є. В. Фесенко [262, с. 139], що вміст вини у злочинах, вчинених як з умисною так і необережною формами вини, тобто формулу ставлення винної особи до діяння (у злочинах із формальним складом) та суспільно-небезпечних наслідків (у матеріальних складах) необхідно визначити окремо [23, с.16]. У науці кримінального права розроблено поняття змішаної форми вини (складна або подвійна форма вини). Такий підхід відображений у працях Р. В. Вереша, С. В. Гончаренка, П. С. Дагеля, В. Є. Квашиса, Г. А. Крігера, П. С. Матишевського, О. А. Пінаєва, А. І. Рарога, М. І. Хавронюка та інших. Водночас серед науковців і практиків немає єдності в підходах до вирішення низки проблем кваліфікації деяких злочинів зі змішаною формою вини.

Одна з найбільш дискусійних у науці форм вини є злочинна недбалість. Як зазначає В. А. Нерсесян, вина як юридична категорія передбачає не взагалі психічне ставлення людини до будь-чого, а її ставлення до конкретно визначених у законі обставин - наслідків. Якщо обов'язковість такого ставлення законом безпосередньо не передбачена, відповідно, не може бути і психічного ставлення як варіанта вини. Віднесення до вольового моменту ознаки «повинен був і міг передбачити» є спірним, її можна розглядати лише як нереалізовану потенційність свідомості та волі. У прямому розумінні в цій формулі немає й інтелектуального моменту. А це означає, що дійсне психічне ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків при недбалості відсутнє [146, с. 114]. В. Е. Квашис зазначає, що необережна вина «виходить за межі психічного ставлення суб'єкта до наслідків [63, с. 29]. Наприклад, концепція американського професора Ю. Холла щодо проблеми караності необережної поведінки полягає у тому, що «недбала поведінка, яка є результатом неусвідомленої необережності, має бути виключена із кола кримінально караних діянь; неусвідомлена необережність не може розглядатись як форма вини, що має кримінально-правове значення, - вона може обґрунтовувати лише цивільну або моральну відповідальність» [291, с. 246]. Р. В. Вереша наводить тлумачення необережності з Кримінального кодексу Швейцарії. Необережність «має місце, якщо особа, що вчинила злочин або проступок, діє внаслідок необачності, що суперечить обов'язку, не враховуючи наслідки своєї злочинної поведінки і не беручи їх до уваги. Необачність суперечить обов'язку, якщо особа не додержується заходів обережності, які вона зобов'язана застосувати через обставини або її особисті якості» [216, с. 55], а відсутність передбачення наслідків діяння не свідчить про відсутність будь-якого ставлення взагалі до настання таких наслідків.

Слід зазначити, що прихильники психологічної теорії вказують, що відсутність передбачення суспільно-небезпечних наслідків не є порожнечею у психіці, а є ставлення із позитивним змістом, тобто в момент вчинення діяння особа має реальну можливість передбачити суспільно-небезпечні наслідки.

Як зазначає Р.В. Вереша, у філософії прийнято розрізняти абстрактну і реальну можливість. Абстрактна можливість - це відсутність будь-яких умов, що породжують окремі явища, зокрема і тих, що перешкоджають їх виникненню. Така можливість може бути порівняна з категорією випадковості. Реальна можливість означає наявність низки необхідних умов реалізації, тобто перетворення в дійсність певного явища. Наприклад, судове рішення, яким провадження у справі закрито на підставі ст. 47 КК України (у зв'язку із зміною обстановки) мотивуючи тим, що правопорушник що мав намір протиправним шляхом захопити приміщення і розпоряджатися його активами з подальшим доведенням підприємства державної форми власності до банкрутства, на час розгляду судом справи не є директором підприємства. Тяжкими наслідками у даному випадку є банкрутство такого підприємства у зв'язку з неефективним його керівництвом, відсутністю необхідного досвіду керівної роботи у правопорушника, який, як встановлено судом, не має освіти, фаху, лише намір володіти активами підприємства у зв'язку з високою його рентабельністю. Суддя (судді), який має життєвий та професійний досвід, освіту, не має бажання настання таких наслідків, однак встановивши особу обвинуваченого, його професійні навички свідомо (виникає психічне ставлення до такого наслідку) може припустити такий негативний наслідок діяльності правопорушника. Якщо ж суддя у своєму неправосудному рішення позбавляє матір, яка не має психічної хвороби, але згідно висновку лікаря-психіатра має психічні розлади батьківських прав, у якої у зв'язку з таким судовим рішенням виникає стійка психічна хвороба, у такому випадку суддя не міг передбачати реакцію психології жінки, оскільки це є індивідуальною реакцією психічного стану людини, але, дослідивши в судовому засіданні довідку про наявність психічних розладів, допитавши лікаря-психіатра міг передбачити можливість настання таких наслідків, але легковажно розраховував на їх відвернення. У такій ситуації, на наше переконання, мова йде про злочинну самовпевненість. Ставлення до наслідку при злочинній недбалості належить до категорії випадковості, викликає труднощі при доведенні і не часто зустрічається на практиці. Загалом, негативні наслідки від вчинення злочину матимуть місце у кожному випадку, але знаходяться за межами складу злочигу і тому не повинні бути виокремленні у окрему кваліфікуючу ознаку.

Таким чином, вважаємо, що формою вини складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України є прямий умисел, ч. 2 ст. 375 КК України може бути злочином із змішаною формою вини, тобто прямий умисел щодо дії та непрямий умисел або злочинна самовпевненість щодо суспільно-небезпечних наслідків.

Звернувши увагу на особливості стадії постановлення судового рішення суддею (суддями), яке здійснюється у нарадчій кімнаті та полягає у ізоляції від спілкування під час оцінки судом фактичних обставин та складанні тексту з подальшим доведенням до відома учасників, психічне ставлення особи може розкриватись як через усвідомлення порушення таємниці перебування у нарадчій кімнаті так і подальшого доведення неправосудного судового рішення до відома учасників.

У конструкції норми аналізованого складу інтелектуальна ознака відображена ознакою «завідомо». При цьому, термін «завідомо» використовується як у складах злочинів із загальним (ст. 383 КК) так і спеціальним суб'єктом (ст. 371, 372 та 384 КК). Проаналізуємо випадки використання даної ознаки у Кримінальному кодексі України, зокрема, ч. 2 ст. 136 КК України, об'єктивна сторона якого полягає у ненаданні допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомленні про такий стан дитини належним установам чи особам. Суб'єкт ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває у небезпечному стані та суб'єкт спричинення такого стану у даному випадку не співпадають. Суб'єктом вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 136 КК України, є будь-яка особа, що досягла 16-річного віку, особи, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на яких законом чи іншим нормативним актом покладено обов'язок надавати допомогу особам, що перебувають в небезпечному для життя стані; 3) інших осіб, які зобов'язані за законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам та усвідомлює, що спричинив небезпеку та/або безпорадний стан і бажає це приховати. Тобто, загальний суб'єкт не має практичного досвіду у сфері медицини та фахової освіти. Суб'єктом вчинення злочину, передбаченого ст. 198 КК України є особа, яка придбала, зберегла чи збула майно завідомо одержане злочинним шляхом. У даному випадку необхідно встановити обізнаність суб'єкта вчинення злочину, передбаченого ст. 198 КК України, у одержанні майна іншою особою саме злочинним шляхом (крадіжка, грабіж, заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою, тощо) та звернути особливу увагу на вольову ознаку, тобто бажання збути таке майно. У наведених прикладах, на наш погляд, обґрунтовано термін «завідомо» підкреслює, що такий суб'єкт не має відношення до первинного діяння, тобто, до прикладу, спричиненню небезпечного стану малолітньої особи або одержання майна злочинним шляхом, саме тому розкриває внутрішнє ставлення загального суб'єкта до діяння та його правових наслідків.

Варто звернути увагу, що у законодавчій конструкції аналізованого складу злочину, ознака «завідомо» кореспондується зі ознакою «неправосудне» і визначає інтелектуальний момент умислу щодо акту, який постановляє суддя, тобто вказує, що суб'єкт не помиляється, а усвідомлює незаконність, необґрунтованість (неправосудність) постановленого рішення у справі, вольова ознака розкриває, що винний повинен усвідомлювати, що таке рішення є неправосудним.

Варто зазначити, що статус професійних суддів та вимоги до посади професійного судді в Україні врегульовано Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [195] та Кодексом професійної етики суддів, якими передбачено наявність юридичної освіти, стажу роботи, досягнення певного віку, знання мови, проходження спеціальної підготовки та складання іспитів [66].

Професійна освіта, фах, вік, досвід роботи є гарантіями усвідомлення діяння, рівень теоретичної та професійної підготовки, доводять намір судді постановити саме неправосудне рішення (вольову ознаку), тому питання про некомпетентність судді не може виникати. Орган досудового розслідування не повинен встановлювати професійний рівень судді у зв'язку з тим, що недостатній рівень підготовки, на наше переконання, не може свідчити про не усвідомлення неправосудності постановленого судового рішення. Вважаємо недоцільним посилання на ознаку «завідомо» у конструкції норми, що призводить до змістовного навантаження та породжує дискусії правозастосовного органу. Пропонуємо ч. 1 ст. 375 КК України викласти у наступній редакції: «Умисне ухвалення суддею (суддями) неправосудного судового рішення».

Важливе значення в характеристиці суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 375 КК України, відіграють такі ознаки як мотив і мета. Мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони умисного складу злочину у разі, якщо він безпосередньо визначений у диспозиції закону або якщо у диспозиції про нього не зазначено, але наявність такого мотиву випливає з характеру діяння. Як у наукових працях, так і в КК України можна знайти такі мотиви, як корисливий, хуліганський, особиста неприязнь, тощо. У зв'язку з тим, що мотиви і мета впливають на ступінь тяжкості злочину, законодавець може вказати їх у деяких складах злочину як кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки. Конструкцією ч. 2 ст. 375 КК України передбачено корисливий мотив, інший особистий інтерес. Таким чином, мотив виступає у якості обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК.

На сьогодні сформувалося кілька напрямків у розумінні категорії «мотив». Так, наприклад, за О. М. Леонтьєвим та С. Л. Рубінштейном, мотив - це «предметована» потреба [210, с. 14; 105, с. 40]. Як вказує Ю. В. Орлов, виходячи з такого розуміння, мотив виступає проміжною ланкою між потребою та кінцевим результатом, метою і є усвідомленим началом людської діяльності. Але проблемним у цьому баченні видається розмитість сутнісної характеристики мотиву та його вираження через інші, суміжні категорії, такі, як потреба, цілі, предмет [151, с. 116]. Такий самий недолік простежується у західних теоріях мотиву, в яких останній наповнюються змістом через характеристику потреб, інстинктів, потягів (Р. Ардрі, К. Лоренц, А. Маслоу, Д. Моріс, З. Фрейд та ін.) або ж через опис процесу перебігу реакції людини на зовнішні подразники (Л. Берковіц, Р. Берон, Б. Скінер та ін.). Теорія А. Маслоу звертає увагу на те, що незадоволена потреба є вихідним станом у розгортанні процесу діяльнісної активності, поведінки [122, с. 117].

Корисливий мотив доволі часто використовується законодавцем у конструкціях норм, у тому числі Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» (ч. 3 ст. 371, ч. 2 ст. 375, ч. 2 ст. 383, ч. 2 ст. 384 КК України). Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, вчинене з корисливих мотивів супроводжується процесом формування злочинного наміру, поєднаного з мотивом ухвалення неправосудного рішення. М. Й. Коржанський та А. Ф. Зелінський вказують, що користь несе в собі негативну моральну оцінку спонукання, вказує на егоїстичний зміст. Корисливий мотив виникає з індивідуальної потреби та особистого інтересу [54, с. 39]. Для правильної кваліфікації дії, враховуючи те, що мотив зазначений у конструкції норми правозастосовному органу необхідно розкрити зміст даної категорії як обов'язкової ознаки під час досудового розслідування. Корисливий мотив при постановленні неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови полягає у намірі заволодіти майном, грошовими коштами, отримати пільги, переваги тощо.

Окремо необхідно зупинитися на мотиві вчинення злочину «в інших особистих інтересах». Термінологія, що вживається для позначення одного і того ж явища є доволі різноманітною: «особистий інтерес», «приватний інтерес», «інтерес окремої особи», «законний інтерес» тощо [234, с. 252]. Використання терміну «приватний» підкреслює пряме протиставлення інтересів конкретної особи інтересам суспільства і держави. Як справедливо вказує І. А. Тітко, у кримінальному судочинстві це не завжди так. Наприклад, інтерес конкретної особи, потерпілої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, що полягає у відновленні порушених прав збігається з інтересом суспільства і держави щодо притягнення до відповідальності та справедливого покарання особи, яка це правопорушення вчинила.

Змістові акценти у словосполученнях «приватний інтерес» та «особистий інтерес» дещо різняться. Прикметник «приватний» вживається для відмежування певного виду інтересів від інтересів держави або суспільства, словосполучення «особистий інтерес» вказує на належність інтересу конкретному суб'єкту правовідносин. Інтереси юридичної особи (інтереси того, хто займається господарською діяльністю; інтереси окремих юридичних осіб; інтереси власника; інтереси юридичної особи приватного права, інтереси юридичних осіб). При цьому, така особа, власник речі або майна можуть не бути потерпілими, однак є суб'єктами, які впливають на кінцевий результат, що полягає у постановленні суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови на їх користь. На наш погляд, ознака «в інших особистих інтересах» не охоплює інтереси третіх осіб, які «ззовні» є поштовхом для постановлення неправосудного рішення і не є учасниками судового розгляду. Враховуючи наведене, норму ч. 2 ст. 375 КК України доцільно доповнити кваліфікуючою ознакою «в інтересах третіх осіб». Неправосудне рішення може бути ухвалено не на користь власного інтересу, а в інтересах третіх осіб. До прикладу, неправосудне рішення, яким звільнення особи від відбуття покарання на підставі ст. 75 та 76 КК України за корупційний злочин, що прямо заборонено пп. «г» п. 2 Прикінцевих положеннях Закону України «Про Національне антикорупційне бюро» від 14 жовтня 2014 року у зв'язку з вказівкою керівництва чи проханням близького родича судді (членів його родини, близьких осіб). Враховуючи наведене, кваліфікований склад злочину доцільно доповнити мотивом вчинення злочину «в інтересах третіх осіб».

Як зазначив Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації № R (96) 4 «Про захист журналістів за умов конфліктів і тиску», ухваленій 03 травня 1996 року на 98-й сесії, у демократичному суспільстві свобода засобів масової інформації та вільне й безперешкодне здійснення журналістами їхніх функцій важливе, зокрема, для інформування громадськості, вільного формування й вираження думок та ідей, а також для перевірки діяльності органів державної влади [186]. Внесені законодавчі зміни прийняті на виконання Резолюції 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про виконання обов'язків та зобов'язань Україною» від 05 жовтня 2005 року [178], згідно з п. 12.4 якої Україна має створити рівні умови діяльності для всіх засобів масової інформації, переглянувши закон 1997 року «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» [184] (Додаток до Рекомендації № R (96) 4, Принцип № 8).

Загалом, питання діяльності журналістів як представників засобів масової інформації четвертої гілки влади вперше порушено з прийняттям Закону СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації». Важливу роль у забезпеченні свободи слова та інформаційної політики відіграли зміни, внесені Законом України 14 травня 2015 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій законної професійної діяльності журналіста», якими ч. 2 ст. 375 КК України доповнено ознакою «з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста» [181].

У останні роки спостерігається тенденція зростання спроб прямого перешкоджання роботі засобів масової інформації (далі - ЗМІ), включаючи фізичні напади на журналістів [184]. Так, органом досудового розслідування встановлено, що забудовник території у м. Ірпінь Київської області, коли журналісти одного з телеканалів у зв'язку із скаргами мешканців м. Ірпеня потратили на територію де ведеться забудова, агресивно поводячись, силоміць забрав камеру у журналіста та намагався вивести останнього за межі території забудови. Дії особи органом досудового розслідування кваліфіковано за ч. 1 ст. 171 КК України. Рішенням Апеляційного суду Київської області обвинуваченого визнано невинуватим у вчиненні інкримінованого правопорушення посилаючись на те, що під час судового розгляду не здобуто беззаперечних доказів того, що дії забудовника були направлені саме на перешкоджання професійній діяльності журналіста і вчинені з прямим умислом. Непоодинокі факти реєстрації відомостей за ч. 1 ст. 171 КК України у Єдиному реєстрі досудових розслідувань мали місце під час Революції Гідності у період з 21 листопада 2013 року до лютого 2014 року. Саме тому, встановлення конкретних ознак «перешкоджання законній професійній діяльності журналіста» має вирішальне значення для визначення мети складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України.

Для правильності визначення мети як обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, необхідно проаналізувати кожну дефініцію. Так, термін «перешкоджання» нерідко вживається законодавцем як діяння об'єктивної сторони того чи іншого складу злочину. Термін «перешкоджання» використовується у ст. 157, 160, 170, 171, 174, 180, 340, 341, 351, 363-1, 382 і 386 КК України та тих складах злочину, якими КК доповнено Законом України № 421-VIII від 14 травня 2015 року. Здебільшого термін вжито для характеристики дії об'єктивної сторони злочину. На необхідності належного тлумачення терміна «перешкоджання» в розрізі положень ст. 171 КК України звертав увагу П. С. Берзін: «…основні проблеми полягають у відсутності однозначного тлумачення поняття “перешкоджання”, яке повинно базуватися передусім на сукупності прав та обов'язків усіх працюючих в Україні журналістів. Тому юридична сторона перешкоджання полягає у порушенні законних прав журналіста під час виконання ним своїх службових обов'язків. Недотримання зазначених ознак перешкоджання призведе до неминучих порушень прав і свобод ЗМІ взагалі й журналістів зокрема» [11, с. 14]. Разом з тим, під час опису суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 341 КК України, законодавець використав термін «перешкоджання» для позначення суб'єктивної сторони вчинюваного злочину - мети злочину - «з метою перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій». У окремих нормах (ст. 243, 343, 344, 376 КК України) для визначення мети вчинюваного злочину використано дуже близький за змістом термін «перешкодити».