Кримінально-правова характеристика складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Як вказують В. І. Павликівський, І. М. Острівний, особа може не усвідомлювати, що перешкоджає діяльності журналіста або байдуже ставитися до цього факту [155, с. 81]. Законом України № 993-VIII від 04 лютого 2016 року редакцію ч. 1 ст. 171 КК України змінено, розширено перелік форм об'єктивної сторони складу злочину, серед них: незаконне вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених журналістом матеріалів і технічних засобів, якими він користується у зв'язку із своєю професійною діяльністю; незаконна відмова у доступі журналіста до інформації; незаконна заборона висвітлення окремих тем; показ окремих осіб; критика суб'єкта владних повноважень; а так само будь-яке інше умисне перешкоджання здійсненню журналістом законної професійної діяльності. Оскільки форми дії об'єктивної сторони узагальнено словосполученням «будь-яке інше перешкоджання», можна зробити висновок, що незаконне вилучення, незаконна відмова, незаконна заборона, критика суб'єкта владних повноважень є самостійними формами перешкоджання.

У статті 24 Закону України «Про інформацію» наведені деякі інші форми перешкоджання, зокрема, будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.

Варто звернути увагу, що «перешкоджання» використовується законодавцем щодо журналістської діяльності, що стосується посягання на інститут ЗМІ використано термін «втручання» (ст. 36 Закону УРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» [191]. Закон України «Про інформацію», зокрема ст. 24 «Заборона цензури та заборона втручання в діяльність засобів масової інформації», вказує на певне ототожнення законодавчих дефініцій «перешкоджання» та «втручання». Відповідно до ст. 15 Конституції України цензуру в Україні заборонено. Чинне вітчизняне законодавство містить спеціальну заборону щодо втручання в діяльність засобів масової інформації у формах, не передбачених нормативно-правовими актами України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів.

Відповідно до Закону України «Про інформацію», нормативно-правовий акт поширюється на відносини, що полягають у створенні, збиранні, одержанні, використанні, поширенні, охороні, захисті інформації. Обмеження, перепони, заборони щодо законних операцій з інформацією, передбачених Законом України «Про інформацію» охоплюється терміном «перешкоджання». Наведені у ч. 1 ст. 171 КК України, ст. 24 Закону України «Про інформацію» форми можуть бути використані суддею за для реалізації мети перешкоджання. Враховуючи широкий спектр професійної діяльності журналістів, у КК України не можливо та не доцільно визначати усі його форми. Форму «перешкоджання» доцільно встановити під час досудового розслідування конкретного кримінального провадження з метою оцінки як правозастосовним органом так і судом фактичних обставин події злочину в їх повноті [172, с. 150].

На наш погляд, крім наведених форм, суддя може скористатись такими формами перешкоджання як сприяння (прохання) у формі листа до правоохоронного органу відкрити кримінальне провадження щодо журналіста, забороні журналістам бути присутніми в залі суду повністю або на певних етапах судового слідства, крім законних заборон такої присутності, визначених п. 1-5 ч. 2 ст. 27 КПК України. При встановленні суб'єктивних ознак діяння судді (суддів) необхідно звернути особливу увагу на вольову ознаку (свідоме бажання перешкодити діяльності журналіста).

«Lex neminem cogit ad impossibilia» - латинський вислів, що перекладається як «закон від жодного не вимагає неможливого». Законність розглядаються як базовий принцип діяльності державного апарату та його структур [242, с.18]. А. М. Колодій відносить законність до числа основних юридичних принципів права [68, с. 174]. Г. Л. Невзоров вважає, що до визначення «законності» необхідно віднести такі категорії: законність є принципом діяльності всіх суб'єктів, сутність полягає у суворому й неухильному виконанні та дотриманні легітимних норм права всіма суб'єктами права; виховною і примусовою силою держави і тільки в межах її компетенції належить забезпечувати точне й неухильне дотримання тільки легітимних норм права як з огляду форми так і з огляду змісту [145, с. 176]. На думку В. В. Копєйчикова, законність - основний з принципів діяльності державних органів, громадських організації, посадових осіб і поведінки громадян [233, с. 249]. З наведеного В. В. Копєйчиковим тлумачення варто зробити висновок, що законність як принцип поведінки та засада професійної діяльності притаманний не лише сфері юриспруденції, а й усім іншим сферам, у тому числі, ЗМІ.

Критерії законності професійної діяльності журналіста мають свої особливості. Правовий статус діяльності розкривається через права, обов'язки та гарантії діяльності, визначені для його суб'єкта. Права та обов'язки журналіста визначені у ст. 29, 30, 32 Закону УРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації», ст. 26, 27 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» передбачені права, обов'язки журналіста редакції друкованого ЗМІ. При цьому, журналіст редакції, користується правами журналіста, визначеними у ст. 29, 30, 32 Закону УРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації».

Аналогічні за змістом права та обов'язки щодо творчих працівників телерадіоорганізацій передбачені ст. 38, 39 Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Журналісти інформаційних агентств (творчі працівники, які збирають, одержують, створюють та готують інформацію для інформаційного агентства і діють від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням), відповідно до ст. 21 Закону України «Про інформаційні агентства», мають права та виконують обов'язки, визначені чинним законодавством України про пресу, телебачення і радіомовлення. Тобто критеріями законності діяльності журналіста, на наш погляд, є правомірна реалізація такої діяльності, тобто на підставах і в порядку, визначених Законами України «Про пресу та інші засоби масової інформації», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення»; межі наданих повноважень, така діяльність повинна бути реалізована виключно у межах наданих законодавством прав журналісту, журналісту редакції та інформаційного агентства та виконання обов'язків, передбачених для даного суб'єкта [172, с. 151].

Отже, критеріями професійної діяльності журналіста є її обмеження лише тією журналістською діяльністю, фахом, яка пов'язана з створенням, збиранням, одержанням, зберіганням, використанням, поширенням інформації в порядку визначеному законодавством у даній сфері правового регулювання. Якщо суддею особі, яка є журналістом за фахом, але мала намір провести відео зйомку судового розгляду не у зв'язку з журналістською професійною діяльністю, а для інших особистий цілей відмовлено у відеозйомці у зв'язку з бажанням приховати певні факту ходу судового слідства, у такому випадку ознака «професійності» діяльності журналіста відсутня. Відповідно, не вірно як кваліфікуючу ознаку застосовувати мету «перешкоджання професійній діяльності журналіста».

Відповідно до положень статті 1 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» [185] публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

За змістом закону визначається публічна інформація з обмеженим доступом, зокрема: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація. Загалом проблема забезпечення доступу до інформації є невід'ємним елементом реалізації широкого спектру прав і свобод осіб і охоплює не лише реалізацію права на інформацію, не лише журналістів, а й поєднує в собі забезпечення прав громадян з суб'єктами владним повноважень. У зв'язку з тим, що публічна інформація створюється, знаходиться, отримується у суб'єктів владних повноважень або інших розпорядників публічної інформації її правове регулювання пов'язано з питаннями правового регулювання інформаційного забезпечення та інформації діяльності органів публічної влади. Отже, у даному контексті особливого значення набувають права усіх категорій громадян на доступ до публічної інформації.

Статті 18 та 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Рекомендація Ради Європи: № R (81) 19 про доступ до інформації та № R (2008) про доступ до офіційних документів, виконання вимог Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 05 жовтня 2005 року № 1466 «Про виконання обов'язків та зобов'язань Україною», План заходів з виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затверджений Указом Президента України від 20 січня 2006 року № 39, Концепція подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», затверджена Указом Президента України від 11 вересня 2006 року № 742 містять обов'язок правової охорони групи правовідносин у сфері доступу до публічної інформації. Отже, за для реалізації вимог наведених міжнародних актів, доцільно доповнити норму ст. 375 КК України метою у такій редакції: «перешкоджання доступу до публічної інформації».

Останнім часом зростає кількість звернень до правоохоронного органу із заявами (повідомленнями) про перешкоджання організації та проведенню мітингів, вуличних походів і демонстрацій, яке набуває резонансу, якщо вчинене шляхом постановлення неправосудного судового рішення. Стаття 39 КУ надає громадянам «право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Норми приблизно такого ж змісту існують і в актах міжнародного законодавства, зокрема, Загальній декларації з прав людини і основоположних свобод (ст. 20), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 21), Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (ст. 11).

Законодавством передбачено обов'язок завчасно повідомити орган місцевого самоврядування про проведення відповідного заходу. Тлумачення приписам ч. 1 ст. 39 Конституції України надано КСУ у Рішенні від 19 квітня 2001 року № 4- рп /2001 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).

Вирішуючи питання про встановлення обмежень у реалізації права на мирні зібрання, суди інколи вдаються до оцінки «своєчасності» та «повноти» повідомлення організаторів мирного зібрання органу влади про запланований захід. Наприклад, Окружний адміністративний суд м. Севастополя у постанові від 22 травня 2010 року дійшов висновку, що: «відповідачка повідомила Ленінську районну державну адміністрацію міста Севастополь про намір проведення пікету за три дні до його проведення, що позбавляє позивача, як орган виконавчої влади, здійснити всі необхідні заходи для підготовки проведення даного пікету». При цьому суд послався на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», який діяв на момент ухвалення рішення і передбачав подання заяви не пізніш як за десять днів до дати проведення заходу. Суд вказав також на те, що у повідомленні про мирне зібрання «не зазначені строк, мета, форма, місце проведення та кількість учасників пікету», що не відповідає указу Президії Верховної Ради СРСР. Тому «порушення порядку організації пікету» визнано достатньою підставою для його заборони. Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим, який у постанові від 02 липня 2010 року дійшов висновку, що здійснення повідомлення за один день до заходу «дає можливість органу виконавчої влади вжити заходи щодо забезпечення громадського порядку», тому визнав, що відповідачі завчасно сповістили орган про проведення мітингу.

Окружний адміністративний суд м. Києва у своєму рішенні від 29 листопада 2011 року обмежив право кількох неурядових організацій та приватних осіб на проведення демонстрації, зокрема, у зв'язку з неінформуванням ними Київської міської державної адміністрації про свій намір за десять днів. У подальшому, 16 травня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції. У своєму рішенні апеляційний суд зазначив, що Указ 1988 року суперечить Конституції України, оскільки він вимагає від організаторів отримання дозволу на проведення демонстрації та дозволяє органам виконавчої влади забороняти такий захід, натомість ст. 39 Конституції України передбачає, що органи влади лише повідомляються про заплановану демонстрацію, і лише судові органи мають право встановлювати обмеження на її організацію.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Вєренцов проти України» констатовано: «втручання становитиме порушення ст. 11 Конвенції, якщо воно не «встановлене законом», не переслідує одну або більше легітимних цілей та не є «необхідним в демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей» [200]. Отже, у контексті практики ЄСПЛ з метою попередження втручання у свободу мирних зібрань та незаконних обмежень у реалізації права, передбаченого Конвенцією про захист прав і основоположних свобод (ст. 11), Конституцією України (ст. 39) пропонується у кваліфікуючому складі ст. 375 КК України передбачити мету «перешкоджання реалізації права на мирні зібрання», що відповідатиме вимогам ст. 39 КУ замість «перешкоджання законній професійній діяльності журналіста».

2.4 Суб'єкт постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Визначення так званого у теорії кримінального права «загального суб'єкта злочину» надано у ч. 1 ст. 18 КК як фізичної осудної особи, яка вчинила злочин у віці з якого може наставати кримінальна відповідальність. Визначення «спеціального суб'єкта злочину», надане у ч. 2 ст. 18 КК України, дає змогу визначити спільні його ознаки, такі як: 1) фізична особа; 2) осудність; 3) вік з якого може наставати кримінальна відповідальність; 4) певна особа. Остання ознака породжує найбільше питань у практичній діяльності та серед наукового кола.

Н. С. Лейкіна і Н. П. Грабовська зазначають, що спеціальними називаються такі суб'єкти, які володіють конкретними особливостями, зазначеними в диспозиції статті. При цьому, визнання деяких осіб спеціальними суб'єктами обумовлено, насамперед, тим, що внаслідок займаного ними положення вони вже можуть скоювати злочини, які не можуть бути вчинені іншими особами [104, с. 315]. У радянський період серед науковців, які досліджували проблеми кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, поширеною була класифікація злочинів проти правосуддя за ознаками, що характеризують суб'єкта злочину. Зокрема, керуючись цим критерієм, радянські науковці - дослідники злочинів проти правосуддя - виділяли групу злочинів проти правосуддя, що вчинялися службовими особами органів дізнання, досудового слідства, суддями; групу злочинів, що вчинялися окремими громадянами (злочини із загальним суб'єктом). Крім цього, деякі науковці виділяли групи злочинів, що вчинялися спеціальними суб'єктами за іншими критеріями: вчинення злочинів засудженими; особами, на яких покладено обов'язок сприяти діяльності органів дізнання, досудового слідства, суду. [ 197, с.9]. На наш погляд, досліджувати статус судді необхідно надавши аналіз завдань, що стоять перед таким суб'єктом та вимог до посади. Для визначення ознак судді як спеціального суб'єкта злочину необхідно звернутися до чинного законодавства у сфері правосуддя.

Частиною 2 ст. 128 КУ визначено, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Відповідно до ст. 127 КУ правосуддя здійснюють судді. У визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді. Для суддів спеціалізованих судів відповідно до закону можуть бути встановлені інші вимоги щодо освіти та стажу професійної діяльності (ч. 4 ст. 127 КУ). Наведене відображено у ч. 1 ст. 69 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції від 02 червня 2016 року.

Статтею 147 КУ визначено, що Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції. Вимоги до посади судді КСУ визначені ч. 3 ст. 147 КУ, серед них: 1) громадянство України; 2) володіння державною мовою; 3) вік, не менше сорока років на день призначення (п. 2 ч. 1 ст. 149-1 КУ передбачено підставу для припинення повноважень судді - досягнення сімдесяти років); 4) вища юридична освіта; 5) стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ятнадцять років; 6) високі моральні якості; 7) рівень компетентності.

Конституцією України [71] (ч. 1 ст. 128), Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від № 4734 від 02 червня 2016 року (п. 18 ст. 79) передбачено, що подання про призначення на посаду судді Вища рада правосуддя подає Президенту України, а Президент проводить призначення на посаду судді. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом [195].

Кандидат на посаду судді апеляційного та Верховного Суду повинен відповідати загальним вимогам до посади судді та за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердити здатність здійснювати правосуддя в апеляційному порядку та Верховному Суді. Додатковими критеріями на посаду судді апеляційного суду та Верховного Суду (ч. 1 ст. 28, ч. 1 ст. 38 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів») є наявність у кандидата однієї з таких вимог: 1) стаж роботи не менше 5 років, для судді Верховного Суду - десяти років; 2) науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше 7 років, для судді Верховного Суду - десяти років; 3) досвід професійної діяльності адвоката, для судді апеляційного суду - щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше сім років, для судді Верховного Суду - десяти років; 4) сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених п. 1-3 - сім років для судді апеляційного суду, для судді Верховного Суду - десяти років.

Окремо зупинимось на ролі Верхового Суду як суб'єкта вчинення злочину, передбаченого ст. 375 КК України. Статтею 125 КУ передбачено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Відповідно до п. 12 Розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, Верховний Суд і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до ст. 125 Конституції, але не довше ніж п'ять років.

До прийняття Закону «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року Верховний Суд України виконував функцію суду касаційної інстанції у цивільних та кримінальних справах. Завданням Верховного Суду України, як судового органу, є захист прав, свобод та інтересів осіб шляхом розгляду і вирішення справ, що передбачає прийняття рішень по суті спору. Пунктом 2 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 02 червня 2016 року передбачено, що Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом. Відповідно до ст. 37 Закону, передбачено створення у складі Верховного Суду Великої Палати Верховного Суду; Касаційного адміністративного Суду; Касаційного господарського Суду; Касаційного кримінального Суду; Касаційного цивільного Суду із новою структурою і складом та складатиме систему судоустрою нарівні із місцевими та апеляційними судами.

З наведеного зробимо висновок, що у контексті судової реформи Верховний Суд розглядається як орган касаційної юрисдикції у складі системи судоустрою, повноваження яких визначені п. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якого Суд здійснює правосуддя.

З урахуванням новел судової реформи в Україні, положень законодавства у сфері судоустрою та статусу суддів, Верховний Суд є особливим суб'єктом у системі правосуддя у зв'язку із специфікою ухвалених Судом рішень для суспільства та єдності судової практики, правові позиції якого є обов'язковими для усіх нижчестоящих судів, пропонуємо вчинення злочину Верховним Судом виокремити як особливо кваліфікуючу ознаку у ст. 375 КК України.

Для визначення змісту статусу судді як суб'єкта аналізованого злочину доцільно проаналізувати кожну вимогу до посади окремо:

а) громадянство України. Підстави та порядок набуття громадянства України визначені Законом України «Про громадянство України». Відповідно до ст. 6 громадянство України набувається: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини у дитячий садок чи заклад охорони здоров'я, дитячий будинок сімейного типа чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною недієздатною опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами. Громадянство України кандидата на посаду судді не повинно бути припинено з підстав, передбачених ст. 17 Закону України «Про громадянство України»;

б) віковий ценз. Частиною 3 ст. 127 КУ визначено, що вік кандидата на посаду судді повинен бути не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років. Окремої межі віку для кандидата на посаду судді апеляційної та касаційної інстанції законодавством не передбачено. Частиною 3 ст. 148 КУ проголошено, що суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який володіє державною мовою, на день призначення досяг сорока років. Пунктом 2 ч. 4 ст. 126 КУ передбачено як підставу для припинення повноважень судді досягнення суддею шістдесяти п'яти років. Для судді КСУ підставою для припинення повноважень є досягнення сімдесяти років (п. 2 ч. 1 ст. 149-1 КУ);

в) наявність вищої юридичної освіти. Відповідно до п. 1 ч. 6 ст. 69 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вищою юридичною освітою є вища юридична освіта ступеня магістра (або прирівняна до неї вища освіта за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста), здобута в Україні, а також вища юридична освіта відповідного ступеня, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому законом порядку. Кількість вищих навчальних закладів, які забезпечують юридичну освіту, в Україні нині сягає майже 300, тоді як до 1991 року - 6 державної форми. У Польщі їх налічується лише 25 (із них 10 - приватні), у Німеччині - 44 (із них - 1 приватний), у Франції - близько 80. Порядок отримання вищої освіти в Україні врегульовано Законом України «Про вищу освіту»;

г) науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права. Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 69 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» науковим ступенем є науковий ступінь у сфері права, здобутий у вищому навчальному закладі України (університеті, академії чи інституті, крім вищих військових навчальних закладів) або аналогічному вищому навчальному закладі іноземної держави. Науковий ступінь, здобутий у вищому навчальному закладі іноземної держави, повинен бути визнаний в Україні в установленому законодавством порядку; стажем наукової роботи є стаж професійної діяльності у сфері права на посадах наукових (науково-педагогічних) працівників у вищому навчальному закладі України (університеті, академії чи інституті, крім вищих військових навчальних закладів) чи аналогічному вищому навчальному закладі іноземної держави;

д) стаж професійної діяльності у сфері права. Відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 69 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» стажем професійної діяльності у сфері права є стаж професійної діяльності особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти. О. М. Толочко зазначає: відсутність у законі певних критеріїв до віднесення певних видів діяльності до роботи у галузі права призводить до нечіткості при визначенні кваліфікаційними комісіями суддів та Вищою радою юстиції деяких видів діяльності як юридичної практики (наприклад, виконання обов'язків депутата органів місцевого самоврядування, викладацька діяльність, тощо). Досить часто стаж сприймається формально (включений до необхідного стажу у галузі права часу перебування в частково оплачуваній відпустці або додатковій відпустці по догляду за дитиною). Такий стаж, як вважає О. М. Толочко, не забезпечує професійного рівня майбутнього суддів [238, с. 44].

Держкомітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики 11 жовтня 2010 року прийнято Класифікатор видів економічної діяльності (КВЕД), у якому окремими кодами позначається «Діяльність у сфері права» (секція М, розділ 69, група 69.1, клас 69.10) та «Діяльність у сфері юстиції та правосуддя» (секція О, розділ 84, група 84.2, клас 84.23). Дослідивши змістове наповнення цих груп, можна прийти до висновку, що передбачені в них види діяльності не в повній мірі відповідають сучасним уявленням про роботу в галузі права. З одного боку, вони охоплюють сфери, стаж роботи в яких не відноситься до роботи у галузі права (наприклад, управління в'язницями та виправними закладами), з іншого боку, у них не передбачені деякі види діяльності, стаж роботи на яких дає особі право на зайняття суддівських посад в адміністративних судах (наприклад, викладацька робота, на посадах слідчого, прокурора тощо). У зв'язку з такою невизначеністю на посаду судді місцевого суду претендує будь-яка особа, яка має стаж роботи у сфері права не менше п'яти років. З одного боку, такий законодавчий підхід може розглядатися як прояв демократії, з іншого - не сприяє добору на посаду судді кваліфікованих юристів.

І. Є. Марочкін вказує, що «не всяка діяльність юристів робить юристів професіоналами, які будуть готові повноцінно здійснювати функції носіїв судової влади» [120, с. 18]. У зв'язку з обізнаністю помічників суддів із колом обов'язків та професійними навичками останніх оскільки реалізація їх обов'язків сприяє набуттю професійного досвіду М. Д. Савенко пропонує закріпити досвід роботи помічником судді у законі [211, с. 11]. Практика запровадження обов'язкової практичної діяльності на посаду судді досить успішно зарекомендувало себе у деяких зарубіжних країнах, зокрема, в Польщі та РФ. На наш погляд, у зв'язку з врегулюванням статусу помічника судді у законі (ч. 2 ст. 157 Закону), не має необхідно залучати додаткові витрати з бюджету на створення цією категорії службовців, які з урахуванням спеціалізації, безпосереднього досвіду практичної діяльності можуть серед інших категорій бути кандидатами на посаду суддів, але не доцільно обмежуватися лише цією категорією;

е) компетентність та доброчесність. У літературі використовуються різні критерії щодо визначення ознак особистості, що мають професійно-визначальний характер: «якості», «критерії», «властивості», «здібності». У словнику якість - це внутрішня визначеність предмету або явища, яка становить його специфіку, це така сутнісна характеристика, завдяки якій він є самим цим предметом. Основними якостями ділової людини у науковій літературі визначають: відповідальність, організованість, практичність. У теорії відокремлюється науковий напрям, що має назву «судова антропологія» і досліджує уявлення про суддю-людину, специфіку його впливу на соціальне середовище, його духовну сферу, формування правової думки. Не дивлячись на визначення процедури судочинства у процесуальних джерелах, функцію правосуддя при розгляді конкретних правовідносин виконує людина, на яку покладені функції професійного судді, що дає підстави свідчити про залежність сприйняття фактичних обставин від морально-психологічних якостей судді як людини та подальший вплив на ефективність правосуддя індивідуальних рис.

Професійна діяльність судді є складною та соціально значимою як для осіб, на яких поширюється коло правовідносини так і суспільства в цілому. П.Г. Виноградов писав: проголошувати, застосовувати та виконувати право можливо більш складне й велике мистецтво ніж організовувати армію, будувати, перемагати в бою [25, с. 5]. Судова антропологія повинна забезпечити аналіз професійних якостей судді у поєднанні з особою судді та визначити професійно корисні якості судді для забезпечення ефективності справедливості судової діяльності. К. К. Платонов у концепції динамічної функціональної структури особистості у структурі особи визначав підструктури: 1) підструктуру спрямованості, що полягає у сукупності сталих, соціально значущих якостей особистості (світогляд, ціннісні орієнтації, соціальні настанови, мотиви); 2) підструктуру досвіду, що включає знання, навички тощо; 3) підструктуру властивостей, пов'язаних із психічними процесами, що проявляються в пізнавальних процесах, психічних, емоційних станах; 4) підструктуру темпераменту, що поряд із соціальними факторами впливають на формування характеру і здібностей людини [164, с. 15]. Вважаємо, що кожна з наведених К. К. Платоновим підструктур проявляється у поведінці та професійній діяльності судді, а тому має враховуватись при професійному доборі. Неможливо визначити критерії компетентності та доброчесності у нормах права, їх доцільно оцінювати у сукупності з професійним та життєвим досвідом кандидата на посаду судді;

ж) володіння державною мовою. Відповідно до Конституції України (ст. 10), державною мовою в Україні є українська. Застосування мов врегульовано ст. 6 Закону України «Про застосування державної мовної політики», відповідно до якого українська мова як державна мова обов'язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються законом.

Отже, професійний статус судді поєднує в собі права, обов'язки, гарантії діяльності судді. Суддя Конституційного Суду України набуває повноважень з моменту складання ним присяги на спеціальному пленарному засіданні Суду (ч. 6 ст. 148 КУ), суддя системи правосуддя набуває повноважень судді після складання ним тексту присяги (ст. 59 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Тобто, суддя повинен бути у встановленому законом порядку призначеним на посаду, його повноважень тривати, тобто не бути звільненим або його повноваження не повинні бути припиненими з підстав, визначених Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» на момент вчинення діяння, передбаченого ст. 375 КК України.

Варто звернути увагу, сам факт досягнення певного віку, неспроможність виконувати обов'язки за станом здоров'я, порушення присяги не свідчить про припинення повноважень судді. Так, у висновку Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України постанови Верховної Ради України «Про попереднє ухвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України» (реєстр № 4105) вказано, що суддя звільняється з посади тим органом, що його призначив чи обрав, досягнення граничного віку є лише підставою для припинення повноважень компетентним органом.

Таким чином, суб'єктом складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, є суддя (судді) як фізична осудна особа, що є громадянином України, досягла віку, необхідного для призначення кандидата на посаду судді, має необхідний стаж професійної діяльності у сфері права, у передбачених законом випадках, науковий ступінь та стаж наукової роботи у сфері права, наділена рисами компетентності, володіє державною мовою, призначена на посаду у встановленому законом порядку та наділена на момент винесення неправосудного судового рішення повноваженнями судді у конкретному провадженні/цивільній/господарській справі.

Окремо варто зупинитись на інституті суду присяжних. Суди присяжних на українських землях під Росією були введені судовою реформою 1864 року. Присяжні брали обов'язкову участь у тяжких кримінальних злочинах, зокрема, за які загрожувала кара понад 10 років ув'язнення або кара смерті, та в політичних і релігійних злочинах. Під Австрією суди присяжних були введені у 1873 році. Присяжні розглядали справи злочинів і проступків політичних, вчинених друкованим словом, і підсудних, яким загрожувала кара смерті, довічне ув'язнення чи тюрма понад 10 років (винятково також справи підсудних, яким загрожувало позбавлення волі менше 10 років). На українських землях під Польщею діяли спочатку суди присяжних, передбачені Конституцією 1921 року і австрійським карно-процесуальним правом, яке далі було чинне в Галичині. Польський карно-процесуальний кодекс 1928 року також передбачав суд присяжних. У Чехословаччині суд присяжних діяв до 1930-х років. Наведена тенденція була наслідком поступового обмеження прав громадян на участь у безпосередньому здійсненні державної влади та запровадження фактичної підконтрольності присяжних державі шляхом об'єднання їх у єдину судову колегію із професійними суддями. Головне теоретичне обґрунтування полягало у відсутності у присяжних фахової юридичної підготовки, низькою правовою культурою громадян.

З історії відомо, що аналогом інституту народних засідателів у романо-германській правовій сім'ї є відправлення правосуддя за участю шеффенів. В Болгарії вони мають назву судових засідателів (болг. съдебните заседатели), в Польщі - лавники (пол. іawnik, мн. іawnicy).

У науці відсутній єдиний підхід щодо визначення присяжного суб'єктом злочину. Так, А. М. Бойко, А. В. Галахова, Н. Р. Ємєєва, Є. Л. Осіпова, А. Ю. Карташов вважають, що суб'єктами складу злочину можуть бути лише професійні судді [60, с. 17]. Як вважає Є. Л. Осипова, для винесення правосудного вироку необхідні спеціальні знання у галузі матеріального та процесуального права, якими має володіти особа, яка здійснює відправлення правосуддя професійно. В. І. Тютюгін, Н. Д. Квасневська, Є. В. Фесенко тлумачать суб'єкта злочину, передбаченого ст. 375 КК України, більш широко, включаючи і народних засідателів та присяжних.

Відповідно до ч. 4 ст. 124 КУ, ч. 4 ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. У визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних (ст. 127 КУ). Частина 2 ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. Частина 1 ст. 63 Закону визначено, що присяжним є особа, яка у випадках, визначених процесуальним законом, та за її згодою вирішує справи у складі суду разом із суддею або залучається до здійснення правосуддя.

Згідно з Рекомендацією № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухваленою Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 року, зазначається, що положення цієї рекомендації застосовується щодо кожної особи, яка здійснює судочинство, до кола цих осіб належать ті, на кого покладено вирішення питань конституційного, кримінального, цивільного, комерційного та адміністративного права. Викладені у цій рекомендації принципи застосовуються також щодо громадських суддів (непрофесіоналів) та до інших осіб, що здійснюють судочинство, якщо тільки з контексту не стає очевидним, що ці принципи застосовуються виключно до суддів-професіоналів, як це виявляється у випадках, коли йдеться про оплату та професійну суддівську кар'єру [199].

У Монреальській універсальній декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція з незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) регламентується, що положення цієї декларації, зокрема щодо відповідальності суддів, «…застосовуються і до інших осіб, які виконують суддівські функції, включаючи арбітрів (третейських суддів) і державних прокурорів, за винятком випадків, коли посилання на контекст цих положень робить їх невідповідними і такими, що не можуть бути застосовані» (п. 41) [130]. Виходячи з вимог законодавства у сфері правосуддя, присяжний виконує функцію правосуддя у складі суду і, відповідно, і тому повинен бути суб'єктом відповідальності у випадку вчинення злочину, передбаченого ст. 375 КК.

У підрозділі проаналізовано вимоги до посади судді як спеціального суб'єкта системи правосуддя. Вимоги до посади суді передбачені законодавством у сфері правосуддя, зокрема, ч. 3 ст. 127 КУ, а саме: 1) громадянство України; 2) вік, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років; 3) вища юридична освіта; 4) стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років; 5) компетентність, доброчесність; 6) володіння державною мовою. Особливістю статусу судді апеляційного та Верховного Суду є наявність певного стажу роботи, наукового ступеню у сфері права та певного стажу наукової роботи у сфері права або певного досвіду адвокатської діяльності як однієї з умов, що передбачено ст. 28 та 38 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів».

Вимоги до посади судді КСУ визначені ч. 3 ст. 147 КУ, серед них: 1) громадянство України; 2) володіння державною мовою; 3) вік, не менше сорока років на день призначення (п. 2 ч. 1 ст. 149-1 КУ передбачено підставу для припинення повноважень судді - досягнення сімдесяти років ); 4) вища юридична освіта; 5) стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ятнадцять років; 6) високі моральні якості; 7) рівень компетентності.

Отже, суб'єктом складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, є суддя (судді) як фізична осудна особа, що є громадянином України, досягла віку, необхідного для кандидата на посаду судді, має необхідний стаж професійної діяльності у сфері права, у передбачених законом випадках науковий ступінь та стаж наукової роботи у сфері права, наділена рисами компетентності, володіє державною мовою, призначена на посаду у встановленому законом порядку та наділена на момент винесення неправосудного судового рішення повноваженнями судді у конкретних правовідносинах. Доведено, що виходячи з вимог ч. 4 ст. 124 КУ, ч. 4 ст. 5 закону України «Про судоустрій і статус суддів» присяжний виконує функцію правосуддя у складі суду і, відповідно, є суб'єктом правосуддя і тому повинен бути суб'єктом злочину, передбаченого ст. 375 КК. Пропонується ч. 1 ст. 375 КК України після слів суддею (суддями) доповнити словосполученням «судом присяжних».

2.5 Обставини, що обтяжують покарання за постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Не дивлячись на те, що проблематика призначення покарання належить до числа активно досліджуваних, у юридичній літературі і в правозастосовній діяльності суперечливо вирішуються, зокрема, питання про правову природу та класифікацію пом'якшуючих й обтяжуючих обставин, зміст окремих із них та їх співвідношення із кваліфікуючими і привілейованими ознаками, доречність «подвійного» (при кваліфікації злочину та призначенні покарання) врахування одних і тих же обставин, шляхи конкретизації в законі кримінально-правового значення пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставини [43, с. 205]. Доктриною доведено, що обставини, які претендують на віднесення їх до таких, що пом'якшують та обтяжують покарання, повинні бути нехарактерними для більшості злочинів і водночас притаманними більш - менш широкому колу злочинних посягань, непохідними від інших пом'якшуючих та обтяжуючих обставини, уособлювати значущість впливу на міру покарання. При цьому, спрямованість їх впливу на міру покарання повинна бути чітко визначена [167, с. 206].

Ще за часів чинного Кримінального кодексу УСРР 1922 року у главі «Посадові злочини» передбачалася відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення з корисливих чи інших особистих мотивів неправосудного вироку. У статті 7-1 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік до числа тяжких віднесено такі злочини як притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності за обтяжуючих обставин; постановлення неправосудного судового рішення, що призвели до тяжких наслідків; примушування до давання показань за обтяжуючих обставин [152].

Обираючи міру покарання, суд зобов'язаний врахувати наявні в кримінальному провадженні обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання. Щоправда, з цього правила є два винятки. По-перше, на підставі ч. 2 ст. 67 КК України суд, залежно від характеру вчиненого злочину, має право не визнати певні обставини обтяжуючими, мотивувавши своє рішення у вироку. Тобто обставини, які обтяжують покарання, можуть бути поділені на обов'язкові і факультативні. Йдеться про те, що обставина, віднесена законодавцем до числа обтяжуючих і встановлена у конкретному провадженні судом, на переконання останнього, не була пов'язана з характером вчиненого злочину. Доречність існування положення, закріпленого у ч. 2 ст. 67 КК України, і пов'язаного з ним суддівського розсуду зазвичай пояснюється потребою забезпечити індивідуалізацію покарання, виявити гуманне ставлення до того, хто вчинив злочин. З тим, щоб існуючу судову практику привести у відповідність з «буквою закону», у ч. 2 ст. 67 КК після слів «залежно від характеру вчиненого злочину» необхідно включити слова «та інших обставин» [91, с. 207].

Зупинимося окремо на обставинах, що можуть бути такими, що обтяжують покарання за неправосудне судове рішення. А) повторність злочину. М.С.Таганцев вказував, що у Соборному уложенні 1649 року повторність розглядалась як ознака, що свідчила про підвищену суспільну небезпеку особи, її закоренілість та моральну зіпсованість [228, с. 308]. Деякі вченні вважають, що множинність може виявлятися у вигляді повторності, рецидиву та сукупності злочинів [91, с. 287]. Так, В. К. Грищук до форм множинності злочинів відносить: а) повторність злочинів; б) рецидив злочинів; в) сукупність злочинів [33, с. 366]. Інші автори виділяють лише дві форми множинності злочинів: повторність і сукупність злочинів [269, с. 5]. Дещо іншої думки дотримується В. П. Малков, який вважає, що не можна однаково оцінювати повторність та рецидив з точки зору форм множинності злочинів; вони становлять поняття «не одного класу», а різної форми прояву. У п. 2 Постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив та їх правові наслідки» від 04 червня 2010 року № 7 вказано, що передбачені у розділі VII Загальної частини КК повторність, сукупність та рецидив злочинів є окремими формами множинності злочинів, кожна з яких має специфічний кримінально-правовий зміст. Для повторності не має значення, чи було особу засуджено за раніше вчинений злочин. Разом з тим, судова практика і науковці наполягають на засудженні за попередній злочин як обов'язковій умові інкримінування повторності нового злочину, притягнення є лише обвинуваченням, а не твердженням про доведеність вини і фактичних обставин скоєного.

Н. Д. Сергєєвський вказував, що для наявності повторності злочинних діянь потрібно аби покарання за перший злочин було відбуте або щоб була постанова суду про засудження особи. Варто погодитися, що сам факт попереднього повідомлення про підозру за ст. 375 КК України не має вирішального значення, за результатами судового розгляду можливо постановлення виправдувального вироку, закриття провадження з реабілітуючих підстав. Вважаємо, що повторність у діях судді наявна у випадку нового вчинення злочину, передбаченого ст. 375 КК, якщо щодо нього набрав чинності вирок суду, у якому суддю визнано винним за ст. 375 КК України.

Виходячи з редакції ст. 32 КК, ознаками повторності є: вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини кодексу; за відсутності ознак продовжуваного злочину; у окремих випадках, передбачених Особливою частиною КК; за відсутності звільнення від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом; непогашена судимість. На наш погляд, відсутність повторності у диспозиції конкретних складів злочину проти правосуддя (крім ч. 2 ст. 393 КК) свідчить про підкреслення законодавцем особливостей безпосереднього об'єкта і, виходячи з цього, конкуренція між обтяжуючою обставиною і кваліфікованим складом відсутня, а повторність є обставиною, що може обтяжувати покарання судді;

б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 або 3 ст. 28 КК). У кримінально-правових джерелах переважає позиція, що форму співучасті «за попередньою змовою групою осіб» можна ставити у провину лише за наявності співвиконавства. Автори не виключають можливості технічного розподілу функцій у рамках спів виконавства [138, с. 135; 1, с.4]. Варто погодитися із Н. М. Ярмиш, яка вважає, що прихильники позиції, що групу осіб можна ставити в провину коли між співучасниками має місце розподіл ролей в юридичному сенсі [290, с. 223] не визначають різниці між технічним розподілом ролей та видами співучасті. Автор звертає увагу, що співвиконавством є, коли особа виконує хоча б частину об'єктивної сторони. У Постанові пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 2005 року «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями» [190] висловлюється позиція, що вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб є простою формою співучасті. Аналогічна позиція висловлюється у п. 24 Постанови пленуму ВСУ «Про судову практику про злочини проти життя та здоров'я особи» № 2 від 07 лютого 2003 року [193].

Н. М. Ярмиш виокремлює такі ознаки «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» як: два і більше виконавців, об'єднання зусиль учасників. Варто звернути увагу на те, що таке об'єднання, виходячи із законодавчого визначення, повинно відбутися до початку вчинення злочину (виконання об'єктивної сторони або її частини). Отже, злочин передбачений ст. 375 КК України, може бути вчинено за попередньою змовою групою осіб, коли кожен суддя як учасник групи виконує частину об'єктивної сторони постановлення завідомо неправосудного судового рішення. Таку ситуація можна змоделювати лише при колегіальному постановленні судового рішення за результатами розгляду кримінального провадження/позовної заяви. Виходячи з чинної редакції ч. 2 ст. 28 КК, судді повинні домовитись про постановлення рішення, що не є актом правосуддя по своїй суті, до початку вчинення злочину, тобто до виходу суду до виходу до нарадчої кімнати для прийняття рішення по суті. Змова осіб можлива, як нам видається, і на стадії перебування у нарадчій кімнаті, але така змова не є попередньою у контексті ч. 2 ст. 28 КК і, відповідно, не може визнаватись обставиною, що обтяжує покарання. Варто звернути увагу, що кожен з членів колегії повинен виконувати діяння щодо «постановлення», тобто порушення норм матеріального та/або процесуального права, складання тексту, підписання, проголошення рішення «іменем України». Суддя, який умовлянням або погрозами схилив суддів до постановлення завідомо неправосудного судового рішення, самостійно висловивши окрему думку, у якій висвітлив підстави незгоди із проголошеним судовим рішенням, не є співвиконавцем у розумінні ч. 2 ст. 28 КК, його дії необхідно кваліфікувати за іншим видом співучасті в залежності від наміру і суб'єктивних ознак. У дослідженні обґрунтовано позицію, що колегіальне постановлення неправосудного судового рішення повинно визнаватися кваліфікуючою ознакою аналізованого складу. З теорії права відомо, що у випадку конкуренції між кваліфікованим складом (спеціальна норма) і обставиною, що обтяжує покарання (загальна норма), застосуванню підлягає спеціальна;

в) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку. Вчинення посягання щодо особи, яка виконує службовий або громадський обов'язок є ознакою основного складу ряду злочинів, зокрема, ст. 342-345, 347, 348, 350, 352 КК; посягання на державних чи громадських діячів у зв'язку з їх державною чи громадською діяльністю (ст. 112, 346 КК); посягання у зв'язку з діяльністю щодо охорони громадського порядку (ст. 348 КК).

Як вказує В. О. Навроцький, під службовими обов'язками звичайно розуміють обов'язки, які визначені посадою, виконання яких корисне, потрібне, необхідне для організації, установи, де працює особа (потерпілий від злочину). Про виконання обов'язків можна говорити щодо тієї особи, яка перебуває на службі - є штатним працівником організації чи установи, отримує зарплату виконану роботу. Ця ознака є вирішальною для відмежування виконання службових обов'язків від виконання громадських повноважень, що здійснюється безоплатно. Виконання службових обов'язків нерозривно пов'язане з реалізацією службовою особою своїх прав і компетенції. Тому, таке посягання повинно бути пов'язане з перешкоджанням реалізації своїх прав потерпілим або є помстою за його попередню діяльність чи спрямоване на те, щоб не допустити її реалізації в майбутньому. Вчений вірно звертає увагу, що у складах злочинів, передбачених ст. 342, 343, 345, 346, 347 КК, під виконанням слід розуміти лише виконання владних функцій. У складах ст. 350, 352 КК, виконання службових обов'язків є виконанням будь-яких обов'язків, у зв'язку з якими особа визнається службовою, тобто владних, розпорядчих, тощо. Позиція, що виконання службових обов'язків - діяльність особи, яка входить до кола її повноважень відображена у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику про злочини проти життя та здоров'я особи». З наведено вбачається, на наш погляд, що термін «службова особа» у контексті п. 4 ч. 1 ст. 67 КК доцільно тлумачити у широкому сенсі, як у примітці до ст. 364 КК України.