Основи міжнародного права

Поняття та основні етапи розвитку міжнародного права, його функції та співвідношення з внутрішньодержавним правом. Міжнародна міжурядова організація як суб’єкт міжнародного права. Судові рішення та доктрина визнаних фахівців з міжнародного права.

Рубрика Государство и право
Вид краткое изложение
Язык украинский
Дата добавления 28.05.2015
Размер файла 242,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття та основні етапи розвитку міжнародного права

Міжнародне право -- особлива правова система, яка складається із принципів і норм, що регулюють відносини між його суб'єктами.

Прослідковуючи розвиток міжнародного права, можна розбити Його на такі етапи: міжнародний право судовий

* період стародавнього часу;

* від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року;

* від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 р. та 1907 р.;

* від Гаазьких конференцій миру до заснування ООН і формування сучасного міжнародного права.

І етап - стародавні часи.

Міжнародне право виникло і почало складатись, розвиватись водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі, точніше в тих державах, де був високий рівень цивілізації (державах, що знаходились в долині Тигру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів).

Найдавнішим договором - між містами Лагаш і Умма (" 3100 р. до н.е.) узгоджувались такі питання: державний кордон, непорушність знаків; розв'язання спорів міжнародним шляхом (на основі арбітражу); санкції гарантувались клятвами і звертанням до богів.

Іншим важливим договором цього періоду став Договір між царем Хаттушілем і фараоном Рамзесом II (? 1300 р. до н.е.) про укладення миру "наперед і до кінця вічності". Суб'єктами правовідносин визначались фараони, царі, князі тощо, проте умов цього договору не завжди дотримувалися.

У свою чергу, Договір між династіями Чу і Цзінь (577 р. до н.е.) був укладений про союз і спільне ведення війн (Китай).

Першому етапові становлення міжнародного права властиве започаткування розвитку норм посольського права (особиста недоторканність у Стародавній Індії, проксени в Стародавній Греції), права війни тощо.

Важливу роль у розвитку міжнародного права відіграла Римська держава.

Здійснення зовнішніх зносин і укладення договорів (договори миру і союзу, дружби і гостинності) здійснювали народні збори і сенат. Дотримувались принципу дипломатичної недоторканності.

Формується "римське право народів" (jus gentium), основним інститутом якого було становище людини в державі і міжнародних відносинах.

Важливу роль у середні віки в міжнародному праві відіграла Київська Русь. Тут активізувався процес укладання міжнародних договорів, насамперед двосторонніх. Тільки з Візантією було підписано три договори київських князів: договір "миру і любові" 907 p.; рівноправна, міждержавна угода з політичних, економічних, військових і юридичних питань 911 p., союзний договір щодо територіальних питань і посольського права 944 р.

Ще за часів Київської Русі мала місце "таємна дипломатія", прикладом якої був договір київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра.

II етап - міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.

Падіння Західної Римської імперії у V ст. супроводжувалось "приватними війнами" між феодалами. Це зумовило розвиток права війни, права зовнішніх зносин та права міжнародних договорів. Зокрема, виникає право самостійного провадження зовнішніх зносин і укладання договорів (насамперед, союзницьких договорів) з метою захисту прав та інтересів.

Як правило, поширеними були договори у письмовій формі (латинню або мовою сторін). Обов'язковими визнавались гарантійні забезпечення договору - видача заручників (родичі особи), застава цінностей, території тощо.

Активно розвивається дипломатичне право, створюються постійні дипломатичні представництва, виникає інститут консулів, а також визнавалась недоторканність послів.

І77 етап розвитку міжнародного права - від Вестфальського миру 1648 р. до першої Гаазької конференції миру.

Вестфальський мирний конгрес завершив поділ Європи після Тридцятирічної війни підписанням Вестфальського трактату (Вестфальського миру) 1648 р. Умови цього договору обговорювались ще з 1634 p., серед яких ключовими стали: релігійні відносини; територіальні зміни; політичний устрій Європи. Міжнародні принципи, які історично створені цим договором, пізніше, в 1789 p., були відтворені у Декларації прав людини і громадянина.

Після війн між Францією і Росією 1812 р. заслугою зовнішньої політики Росії стало об'єднання європейських держав у своєрідний союз для реалізації спільних цілей і захисту від зовнішніх посягань, їх результатом є Паризький трактат 1814 р. з питань територіальних претензій.

У 1815 р. на Віденському конгресі було прийнято низку міжнародно-правових документів, а саме: Декларація про припинення торгівлі неграми, Віденський регламент, угода про делімітацію кордонів, вільне судноплавство тощо.

Отже, у цей період активізувався міжнародний договірний процес, який сприяв територіальним змінам у світі та певним зрушення у сфері прав людини.

IVетап - від Гаазьких конференцій до формування сучасного міжнародного права.

Гаазькі конференції були присвячені двом основним напрямкам співробітництва держав на той час:

- регулюванню збройних конфліктів;

- мирному розв'язанню спорів.

2. Особливості та функції міжнародного права

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

-- координуючу функцію -- полягає в тому, що за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

-- регулюючу функцію -- полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне існування та спілкування;

-- забезпечувальну функцію -- полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;

-- охоронну функцію -- полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) карати порушників.

Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від національного, є:

1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжнародного права поступово формуються та належним чином закріплюються основними суб'єктами цього права -- суверенними державами. Учасники міжнародних відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважаються юридично зобов'язаними діяти відповідно до диспозиції цих норм, якщо тільки останні не є нормами jus cogens. Так, ядерні випробування, проведені у травні 1998 р. в Індії та Пакистані, не можна кваліфікувати як порушення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., оскільки ці країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні як без'ядерні держави. Норми національного права встановлюються уповноваженим законодавчим органом держави. Усі суб'єкти національного права (фізичні та юридичні особи) незалежно від своєї особистої оцінки доцільності цих норм зобов'язані додержуватися прав і виконувати обов'язки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві законодавчого органу, який стоїть над державами, взагалі не існує, тому нормативні джерела міжнародного права утворюються державами на основі згоди його суб'єктів.

2. У системах національного права діє принцип обов'язкової юрисдикції, згідно з яким позивач передає спір на судовий розгляд незалежно від волі відповідача. У міжнародному праві діє принцип факультативної юрисдикції. Той чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжна

родний арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторони обирають на основі взаємної згоди.

3. Основні суб'єкти національного права -- фізичні та юридичні особи, яким притаманні правоздатність і дієздатність. Ці особи перебувають під владою та виконують закони держави. Основними суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, які в силу своєї суверенності наділені вищою владою. Відносини держави й індивіда у сфері національного права -- це відносини влади та підвладного; відносини між суверенними державами -- міжвладні, а не підвладні. Відносини між державами -- суб'єктами, які наділені найвищою владою, -- предмет регулювання міжнародного права.

Над суб'єктами міжнародного права не існує владної структури, яка могла б встановити обов'язкові для них правила поведінки та забезпечувати їх виконання. Над державами, які вступають у відносини в тій чи іншій сфері, не існує ніякої наддержави чи іншої публічної влади, якій законодавча, виконавча чи судова влада незалежної держави була б підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН без згоди незалежної держави для неї не обов'язкові.

4. Суверенна (найвища) влада держави діє в межах її території та здійснюється її державними органами. Дія національних законів може поширюватися за межі її території, у тому числі на її громадян, які тимчасово чи постійно перебувають на території іноземної держави, але застосування засобів владного примусу на іноземній території забороняє і національне, і міжнародне право. Норми міжнародного публічного права -- регулятор міждержавних відносин.

5. Додержання норм національного права забезпечує спеціальний апарат державного примусу. Додержання норм міжнародного права здійснюється шляхом застосування засобів індивідуального (силами держави, права якої порушено) або колективного примусу, межі та форми якого визначені принципами та нормами міжнародного права.

Таким чином, можна констатувати, що в сучасному світі існують дві взаємозалежні системи права: право внутрішнє, яке обіймає системи національного права окремих держав, і міжнародне право, обов'язкове до виконання всіма державами -- суб'єктами та творцями цього права. Системи внутрішнього права багатьох сучасних держав не відповідають міжнародним стандартам. Але, певна річ, мають місце і проникнення, і взаємовплив принципів і норм цих систем одна на одну.

3. Співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права

Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права в силу своєї важливості завжди привертала до себе підвищену увагу юристів-міжнародників.

У доктрині міжнародного права були вироблені три концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: одна дуалістична 1 і дві моністичних 2.

Німецький юрист-міжнародник Г. Трипель і його італійський колега Д. Анцилотти - видні прихильники дуалістичної концепції - вважали, що міжнародне право і національне право «являють собою окремі правопорядки».

Представники моністичних концепцій виходять із визнання єдності обох систем права, вважаючи, що міжнародне і внутрішньодержавне право - це частини єдиної системи права. Монистическое напрямок міжнародно-правової думки у свою чергу ділиться на дві гілки: I) концепцію примату (верховенства) внутрішньодержавного права; 2) концепцію примату міжнародного права.

Перша концепція знайшла широке поширення в кінці XIX - початку XX ст. серед німецьких юристів. Теоретичну основу даної концепції склали ідеї Гегеля про те, що держава є «дух у його субстанціональної розумності й безпосередній дійсності», тому держава є «абсолютна влада на землі». Виходячи з цього воно є правомочним з власної волі створювати і змінювати не тільки норми внутрішньодержавного права, але й норми «внешнегосударственного» (міжнародного) права. Продовжуючи цю думку, один з яскравих представників даного напрямку юридичної науки А. Цорн стверджував, що міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно є правом державним.

Концепція примату внутрішньодержавного права одержала поширення наприкінці XIX - початку XX ст. у Німеччині, тому що в цей час економіка країни була на підйомі і їй потрібні були нові ринки збуту і сировини. Але навіть буржуазне міжнародне право представляло певну перешкоду на шляху німецької експансії. Це й викликало появу концепції верховенства внутрішньодержавного права над міжнародним, щоб теоретично виправдати дії німецького мілітаризму на міжнародній арені.

Самим же авторитетним представником другого моністичного напрямку (концепції примату міжнародного права) є австрійський юрист-міжнародник і філософ Г. Кельзен. В даний час дана концепція широко поширена серед вчених-юристів.

Г. Кельзен, виходячи зі своєї «чистої теорії права», вважав, що співвідношення між міжнароднимправопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Слід зазначити, що міжнародне право і внутрішньодержавне право - це дві самостійні системи права, що знаходяться у взаємозв'язку і взаємодії. Об'єктивно не існує примату однієї системи права над іншою, оскільки вони регулюють різні види соціальних відносин. Однак у зв'язку з тим що норми міжнародного права мають на меті забезпечити загальний мир і безпеку, захистити права та основні свободи людини, сприяти плідній співпраці держав у різних областях, тобто закріплюють і забезпечують досягнення вищих цінностей людства, держави можуть у своєму конституційному і поточному законодавстві проголосити визнання верховенства норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Робиться це не в силу об'єктивно властивого верховенства системи міжнародного права над внутрішньодержавним, а з метою свідомого об'єднання потенціалу двох систем права в справі досягнення та охорони вищих цінностей людської цивілізації.

1 Дуалізм (лат. dualis - двоїстий) - двоїстість, роздвоєність.

2 Монізм (гр. monos - один) - філософське вчення, яке визнає основою всього сущого одне начало: матерію або дух; противоп. - Дуалізм. Співвідношення міжнародного публічного та міжнародного приватного права

Міжнародне публічне право - це сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

У свою чергу, міжнародне приватне право -- це система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з "іноземним елементом".

Однак загалом більшість юристів МПрП визначає як галузь національного, а не міжнародного права, оскільки воно має міжнародний предмет регулювання, але інші джерела. Термін "колізійне право" є занадто широким, оскільки його можна тлумачити як такий, що охоплює не лише колізії між приватним правом різних країн, але й колізії у сфері публічного права.

Поняття "міжнародне приватне право" має різний зміст у різних національно-правових системах. Водночас, основа МПрП залишається незмінною -- колізійні норми, за допомогою яких визначають ситуації, коли застосовується національне приватне право, а коли іноземне приватне право. Підручники з МПрП дедалі частіше включають ще й такі питання, як міжнародний цивільний процес і навіть колізійні питання публічного права (міжнародне кримінальне право, міжнародне адміністративне і міжнародне валютне право).

Обговорюється також питання, чи є МПрП частиною публічного або приватного права. Відповідь на це питання залежить від того, де проводиться межа між приватним і публічним правом, а також від особливостей правової системи окремої країни.

У сучасній доктрині стосовно місця МПрП в юридичній системі склалося три основних підходи. На думку представників першого підходу, міжнародне право у широкому смислі складається з МПрП та МПП. Прихильники другого підходу переконані, що МПрП входить у систему внутрішнього права держави. Водночас, деякі з них виділяють МПрП як самостійну галузь права. Представники третього підходу розглядають МПрП як "полісистемний комплекс", що складається з двох видів норм МПрП: міжнародно-правових норм і внутрішньодержавних норм (О. Макаров, Р. Мюллерсон, К. Разумов, В. Храбсков).

Загалом спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права, оскільки вони:

* у широкому розумінні регулюють міжнародні відносини;

* їх загальні засади стосуються основних принципів міжнародного публічного права;

* і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави;

* міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, встановлюючи у такий спосіб загальні правові умови міжнародного співробітництва в різних галузях.

У зв'язку з цим деякі науковці вважають недоцільним виділяти міжнародне приватне та публічне право як окремі галузі права.

Але окрім спільних рис існують і відмінні. Розмежування між МПрП і МПП можна здійснювати на таких підставах:

- за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави і нації, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві - фізичні та юридичні особи. МПП лише делегує свою юрисдикцію окремим іншим суб'єктам;

- за предметом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві - міжнародні приватноправові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

- за джерелами: міжнародний договір, міжнародний звичай та ін. у міжнародному публічному праві, а також національне законодавство, міжнародні договори та ін. в міжнародному приватному праві;

- за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це узгодження волі держав; у міжнародному приватному праві - подолання колізій;

- за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві передбачається міжнародно-правова відповідальність, у міжнародному приватному праві -- цивільно-правова;

- за сферою дії: у міжнародному публічному праві її можна визначити як глобальну (охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).

Таким чином, співвідношення міжнародного публічного права і міжнародного приватного права характеризується їх взаємозв'язком, який зумовлений тим, що вони регулюють міжнародно-правові відносини, які виходять за межі однієї держави і пов'язують дві або більше держав (у тому числі внутрішньодержавні відносини, які випливають із зазначених міжнародних).

4. Система міжнародного права

Система міжнародного права являє собою комплекс юридичних норм, що характеризується принциповою єдністю й одночасно упорядкованим підрозділом на відносно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути).

Системі міжнародного права властива характерна для неї структура. Під структурою розуміються внутрішня організація системи, розташування і з'єднання її елементів, характер їхнього взаємозв'язку.

Сформований комплекс основних принципів міжнародного права об'єднав, організував і співпорядкував раніше розрізнені групи норм. З'явилася ще одна ознака системи -- ієрархія норм, встановлення їхньої співпідпорядкованості. Поступово формується міжнародне процесуальне право, яке є ознакою зрілості правової системи.

Норма міжнародного права -- це створене угодою суб'єктів формально визначене правило, що встановлює для них права, обов'язки і забезпечується юридичним механізмом. Норма являє собою загальне правило, розраховане на невизначену кількість випадків. Тому в доктрині здавна ведеться суперечка про те, чи є нормою постанова договору, що закріплює конкретне врегулювання і не піддягає застосуванню до інших випадків. Подібна постанова має ознаки норми: вона регулює відносини сторін, юридично обов'язкова, проте не розрахована на кількаразове застосування. Такого роду постанови зазвичай іменують Індивідуальними нормами.

Класифікація норм. Взявши за основу лише найважливіші критерії, можна припустити наступну класифікацію міжнародно-правових норм:

* за змістом і місцем в системі -- цілі, принципи, норми;

* за сферою дії -- універсальні, регіональні, партикулярні;

* за юридичною силою -- імперативні, диспозитивні;

* за функціями в системі -- матеріальні, процесуальні;

* за способом створення та формою існування, тобто за джерелом: звичайні, договірні, норми рішень міжнародних організацій. Модель бажаного стану в майбутньому, що суб'єкти погодилися реалізувати спільними зусиллями і додали їй юридичної сили, називається міжнародно-правовою метою.

Статут ООН визначив основні цілі міжнародного права:

* підтримувати мир і безпеку;

* розвивати дружні відносини;

* здійснювати співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав і свобод людини;

* створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права.

Цілі договору служать критерієм законності заходів для його реалізації.

Характерною рисою міжнародного права є наявність у ньому комплексу основних принципів, під якими розуміються узагальнені норми, що відображають характерні риси, а також головний зміст міжнародного права й мають вищу юридичну силу. В рамках міжнародного права існують різні види принципів. Серед них важливе місце займають принципи-ідеї. До них належать ідеї світу і співробітництва, гуманізму, демократії тощо.

Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами називає наступні принципи.

Принцип незастосування сили чи загрози силою. В якості головної мети Статут ООН постановив: позбавити прийдешні покоління від нещасть війни, прийняти практику, відповідно до якої збройні сили застосовуються не інакше, як у загальних інтересах. Статут заборонив застосування не тільки збройної сили, але і сили взагалі. Більш того, заборонена навіть погроза силою будь-яким чином, несумісним з цілями ООН.

Статут передбачає можливість застосування сили чи погрози силою лише в двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії. По-друге, у порядку здійснення права на самооборону у випадку збройного нападу, доти, доки Рада Безпеки не прийме необхідних мір для підтримки міжнародного миру і безпеки.

Принцип мирного вирішення спорів закріплено у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячено ряд резолюцій ГА, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирний дозвіл міжнародних спорів ] 982 р. Першим багатобічним актом, що встановив цей принцип, був Статут Ліги Націй.

Відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. сформулювала принцип у такий спосіб: "Кожна держава вирішує свої міжнародні суперечки з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість".

У Статуті ООН говориться, що принцип невтручання не дає Організації права на втручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від держав-членів представляти такі справи на вирішення у порядку Статуту. Статут ООН передбачає розвиток співробітництва по значному колу питань явно внутрішнього характеру (наприклад, сприяння підвищенню рівня життя, повної зайнятості населення, загальної поваги прав людини).

Принцип співробітництва. Ідея всебічного співробітництва втілена в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права. Принцип зобов'язує держави співпрацювати одна з одною, незалежно від розходжень в їхніх політичних, економічних і соціальних системах. Визначені також основні напрямки співробітництва: підтримка миру і безпеки; загальна повага прав людини; здійснення міжнародних відносин у економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій областях відповідно до принципів суверенної рівності та невтручання; співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом; сприяння економічному росту в усьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

Принцип рівноправності і самовизначення народів втілено у Статуті ООН, у якому в якості однієї з цілей Організації зазначено: "Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів, а також приймати інші відповідні міри для зміцнення загального миру".

Зміст принципу вперше розкрито в Декларації про принципи міжнародного права: "Всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право у відповідності зі Статутом ООН".

Принцип суверенної рівності. У Статуті ООН у статті про принципи на перше місце поставлено пункт, який говорить: "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів". Основний зміст принципу полягає в наступному: держави зобов'язані поважати суверенну рівність і своєрідність одне одного, а також усі права, властиві суверенітету, поважати правосуб'єктність інших держав. Кожна держава має право вільно обирати і розвивати свою політичну, соціальну, економічну і культурну систему, встановлювати свої закони й адміністративні правила. Всі держави володіють рівними основними правами й обов'язками. Вони зобов'язані поважати право одне одного визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права.

Держави повинні сумлінно виконувати свої зобов'язання по міжнародному праву.

На відміну від інших принципів, які складалися в процесі розвитку міжнародного права, принцип сумлінного виконання зобов'язань по міжнародному праву затверджувався разом з цим правом. Без нього міжнародне право не було б правом, саме в ньому укладене джерело юридичної сили міжнародного права. Він належить до категорії необхідного права.

Заключний акт НБСЄ 1975 р. доповнив приведений перелік трьома принципами: непорушність кордонів, територіальна цілісність, повага прав людини.

У Декларації про принципи міжнародного права зміст принципу непорушності кордонів викладається в розділі про принцип незастосування сили: "Кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози чи її застосування силоміць з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи як засіб вирішення міжнародних спорів, у тому числі територіальних спорів і питань, що стосуються державних кордонів.

Принцип територіальної цілісності. Територія є матеріальною основою держави, необхідною умовою її існування. Тому держави приділяють особливу увагу забезпеченню її цілісності. Статут Ліги Націй зобов'язував поважати і зберігати проти всякого зовнішнього нападу територіальну цілісність держав-членів. Статут ООН зобов'язує утримуватися від загрози чи її застосування силоміць проти територіальної недоторканності держав.

Принцип поваги прав людини закріплено, крім Статуту ООН, у Загальній декларації прав людини 1948 р. і в двох пактах 1966 р.: один -- про цивільні та політичні права, інший -- про економічні, соціальні і культурні права. Було укладено ряд конвенцій з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.), про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 p.), про ліквідацію всіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 р.), про права дитини (1989 р.) тощо.

5. Поняття суб'єкта міжнародного права. Особливості міжнародної правосуб'єктності. Первинні та вторинні суб'єкти міжнародного права

Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Якщо максимально спростити це визначення, то отримаємо таке: суб'єктом міжнародного права є той, хто має права і несе обов'язки відповідно до норм міжнародного права.

Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-правовими нормами, є передумовою, але не головною рисою суб'єкта. Основна властивість суб'єкта -- юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків установлених цими нормами.

Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:

-- держави;

- народи (нації), що борються за незалежність;

- міжнародні (міжурядові) організації;

- державоподібні утворення;

Міжнародна правосуб'єктність є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права, що виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

У різні періоди змінювалися домінуючі критерії міжнародної правосуб'єктності: у минулому вважалося, що одним з важливих елементів є можливість оголошення і ведення війни проти іншого суб'єкта міжнародного права. Тепер - це здатність мати права та обов'язки, здатність їх здійснювати, реальним відбиттям чого є можливість брати участь у міжнародних договорах на рівних правах з іншими державами..

Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи:

1) міжнародна правоздатність;

2) міжнародна дієздатність;

3) міжнародна деліктоздатність;

4) участь у міжнародній нормотворчості.

Міжнародна правоздатність - це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації, що борються за незалежність, - з моменту їх визнання; міжнародні міжурядові організації - з моменту вступу документів про їх заснування в силу; фізичні особи.

До поняття міжнародної дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Міжнародна деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність.

Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб ipso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Нею володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за незалежність.

Галузева правосуб'єктність - це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин (наприклад, міжнародні міжурядові організації).

Спеціальна правосуб'єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Нею володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації.

Право міжнародної правосуб'єктності охоплює також такі інститути як визнання та правонаступництво.

Отже, можна зробити висновок, що поняття міжнародна правосуб'єктність означає здатність бути суб'єктом міжнародного права. її обсяг у різних видів суб'єктів істотно відрізняється.

Виділимо деякі міжнародно-правові документи, що визначають правосуб'єктність. Наприклад Акт про визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії і недоторканності ЇЇ території 1815 р. У ньому, зокрема, зазначається, що держави, які його підписали (Австрія, Франція, Великобританія, Росія, Португалія, Прусія), "урочисто визнають постійний нейтралітет Швейцарії і ручаються за цілісність і недоторканність її володінь в нових межах, що зазначені актом Віденського конгресу".

До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності. Деякі вчені сюди також відносять і нації" що борються за своє самовизначення. Загалом нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування за створення власної держави на основі національного суверенітету, характеризуються особливим становищем серед суб'єктів міжнародного права. Прикладом цього є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 3236 1974 р. стосовно Палестини.

До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні організації і державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи. Основна їх відмінність полягає в тому, що вони створюються первинними суб'єктами в процесі міжнародного спілкування.

6. Держава як суб'єкт міжнародного права

Вв сучасному міжнародному праві йдеться про три основні складові держави: територія, населення, публічна влада, під якою розуміється суверенна влада (над нею не може бути ніякої іншої влади). Крім того, публічна влада має бути ефективною (легітимною). Хоча це оцінювальне поняття, і тому посилання на ефективність не завжди дозволяє вирішити питання про правосуб'єктність держави.

Усі держави рівноправні та володіють суверенітетом. Проте у міжнародному праві переважає думка, що абсолютного суверенітету не існує (нерідко він обмежується з метою забезпечення прав людини, забезпечення безпеки тощо). Юридична рівність держав як суб'єктів міжнародного права означає, що ніхто не може нав'язувати свою волю, обов'язки без її згоди. Держави в односторонньому порядку можуть визнати свій правовий статус. Наприклад, відмовляючись від певних союзів, не бажають вступати в певні міжнародні відносити і цим самим звужують коло своїх прав та обов'язків або проголосити статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо), оголосити себе безядерною державою тощо.

Держави мають право:

· укладати міжнародні договори;

· брати участь у діяльності міжнародних організацій;

· підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв'язки;

· виступати стороною у Міжнародному суді ООН;

· у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.

Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обовґязків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обовґязок самому поважати це право та ін.

Обовґязки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обовґязку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобовґязання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобовґязання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб. У разі порушення міжнародно-правових зобовґязань держава як субґєкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи.

Різна за обсягом міжнародна правосубґєктність у простих і складних держав. Законодавство багатьох федеративних держав визнає сьогодні за членами федерації право зовнішніх зносин (право укладати міжнародні договори, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права самостійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодавчо за ними визнається суверенітет). У разі потреби держави можуть укладати міжнародні договори про співробітництво своїх територіальних одиниць. Наприклад, Україна є учасником Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р., Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. тощо.

7. Міжнародна міжурядова організація як суб'єкт міжнародного права

У доктрині міжнародного права такі організації загальновизнано вважаються суб'єктами міжнародного права. Таке положення характерне і для самого міжнародного права, що підтверджується Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (п. 4 ст. 2) і Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (ст. 3). Статус міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права підтверджений також у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. "Про відшкодування збитку, понесеного на службі ООН", що відобразилося і в подальшій практиці Суду.

Міжнародні організації створюються первинними суб'єктами міжнародного права на основі угоди між ними, тому належать до групи вторинних (похідних) суб'єктів міжнародного права. Такі угоди є засновницькими актами міжнародних організацій. У цих актах визначаються мета і завдання організації, її організаційно-структурний порядок і регулюються відносини організації з державами-членами.

На відміну від держав, міжнародні організації є специфічним суб'єктом міжнародного права. Так, вони не володіють суверенітетом і своєю територією. Вступати у міжнародно-правові відносини така організація може лише у межах своєї компетенції, визначеної в її засновницькому документі - статуті (договорі, угоді). Відповідно до засновницьких актів міжнародних організацій держави-члени можуть мати свої представництва при них, а представництво організацій у вказаних державах - відносно рідкісне явище. Спеціальна правоздатність міжнародних організацій полягає також у тому, що вони не можуть бути стороною у спорі, який розглядається Міжнародним Судом ООН. Відомо, що такою стороною може бути тільки держава.

За волевиявленням держав-членів міжнародна організація може припинити існування як суб'єкт міжнародного права. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) у 1991 р. була розформована і втратила міжнародну правосуб'єктність. У таких випадках можливі питання про правонаступництво щодо майна, фондів, деяких функцій. Проте такий інститут стосовно міжнародних організацій практично не розроблений.

8. Державоподібні утворення як суб'єкти міжнародного права

Державоподібне утворення - це особлива історично сформована політико-релігійна або політико-територіальна одиниця (Ватикан, Мальтійський орден).

Міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень, до яких належать так звані вільні міста та території (Краків -- до 1846 р.; "вільна держава Данциг" - 1920-1939 рр.; "вільна територія Трієст"); а також такі специфічні утворення як Ватикан і Мальтійський Орден обумовлюється міжнародними договорами. Державоподібні утворення мають певну подібність з державами, проте не володіють у повному обсязі притаманними державам ознаками.

Такі учасники міжнародних відносин мають право укладати міжнародні договори з іншими суб'єктами міжнародного права, відкривати дипломатичні та інші представництва, брати участь у роботі міжнародних організацій тощо.

"Вільні міста" у минулому мали спеціальний міжнародно-правовий статус, що визначався відповідним договором. Одним із таких договорів був Віденський трактат 1815 р., який закріпив за Краковом статус "вільного, незалежного й абсолютно нейтралізованого" міста. Краків мав цей статус до 1846 р, За Версальським мирним договором 1919 р. Данциг (Гданськ) отримав особливий статус "вільної держави", який мав верховенство на власній території, міг бути позивачем і відповідачем у міжнародних судових інстанціях1. Цей статус Данцига проіснував до 1939 р. Створення "Вільної території Трієст" було передбачено Мирним договором з Італією 1947 р. Фактично вона не була утворена, а її частини увійшли до складу Італії та Югославії.

Ватикан як суб'єкт міжнародного права підтримує активні зовнішні зв'язки з багатьма державами світу, особливо з тими, де великий вплив католицької церкви. Сам Святий престол має статус спостерігача в ООН, МОП, ЮНБСКО й інших міжнародних організаціях; є членом Всесвітнього поштового союзу, Міжнародного агентства з атомної енергії (MATATE), Міжнародного союзу електрозв'язку та ін.; бере участь у роботі багатьох міжнародних конференцій; укладає двосторонні й багатосторонні угоди, тим самим реалізуючи свою міжнародну правосуб'єктність.

У літературі трапляються твердження, що державоподібним утворенням є і Мальтійський орден, створений у період хрестових походів як військова і медична організація. Орден управляв Родосом з 1309 по 1522 р., а в 1530 р. був переданий Мальті за договором з Карлом V як володіння Сицилійського королівства. Цей статус був утрачений у 1798 р. У1834 р. Мальтійський орден було трансформовано у філантропічну організацію з місцезнаходженням у Римі. Він не має ні своєї території, ні населення, тому навряд чи можна визнавати за ним міжнародну правосуб'єктність як державоподібного утворення, незважаючи на те, що він підтримує дипломатичні відносини більше, ніж із 40 державами.

9. Особливості міжнародної правосуб'єктності народів і націй, що реалізують своє право на самовизначення

Зазвичай народи реалізують право на самовизначення під керівництвом національно-визвольних рухів, організацій і фронтів, які й виражають їх суверенну волю на міжнародній арені, а щодо самих народів здійснюють законодавчі й виконавчі функції. Таким чином, народи стають учасниками міжнародно-правових відносин, тобто суб'єктами міжнародного права. Так, народ Намібії реалізував право на самовизначення під керівництвом Народної організації Південно-Західної Африки (СВАПО), Анголи - Народного руху за визволення Анголи (МПЛА), Алжиру - Фронту національного визволення (ФНВ) Алжиру. Боротьбу палестинського народу за створення власної держави очолює Організація визволення Палестини (ОВП). Після здобуття незалежності національно-визвольні рухи, організації і фронти, як правило, стають правлячими політичними партіями у своїх країнах.

На відміну від держав, які за міжнародним правом не можуть застосовувати силу або загрозу силою, народи, що реалізують право на самовизначення, мають право застосовувати всі форми боротьби, у тому числі озброєну. Насамперед це стосується тих випадків, коли метрополія насильно перешкоджає здійсненню права на самовизначення.

Як і держави, народи, що реалізують право на самовизначення, мають повну міжнародну правосуб'єктність і належать до первинних суб'єктів міжнародного права. Вони можуть встановлювати відносини з державами і міжнародними організаціями, брати участь у роботі міжнародних конференцій, укладати двосторонні й багатосторонні міжнародні угоди.

Необхідно підкреслити, що право на самовизначення мають лише ті народи, у яких немає своїх національних держав, наприклад, палестинці або курди. При цьому не слід плутати право національних меншин захищати свою національно-культурну самобутність із правом народів на самовизначення. Відповідно до ст. 27 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права 1966 р., національним меншинам не може бути відмовлено у праві користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і користуватися рідною мовою. Іншими словами, національні меншини мають права добиватися у межах держав, на території яких вони проживають, створення для них національно-культурної або національно-територіальної автономії, але не права на самовизначення, оскільки за чинним міжнародним правом воно їм не належить.

10. Поняття та види джерел міжнародного права

Чи існує в міжнародному праві загальновизнаний перелік джерел? Вичерпного нормативного та обов'язкового для суб'єктів переліку джерел міжнародного права не існує. Як правило, у такій якості розглядають ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Так, виділяють дві групи джерел міжнародного права: так звані «статутні» (тобто закріплені у Статуті Міжнародного Суду ООН) і «нестатутні» (тобто не згадані у цьому документі).

Статутні джерела

Ст. 38 містить дві частини. Розглянемо першу з них.

«Суд, що зобов'язаний вирішувати передані йому спори відповідно до міжнародного права, застосовує:

a) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють норми, прямо визнані державами, які є сторонами у спорі;

b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

d) із застереженням, зазначеним у ст.59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів різних націй з публічного права, у якості допоміжного засобу для визначення правових норм.»

Часто джерела з цього переліку розділяють на основні та допоміжні, відносячи при цьому до основних лише міжнародні конвенції та міжнародний звичай. Утім, термін «допоміжне джерело» використовується лише у ст. 38.1.d. (по відношенню до судових рішень і доктрини), і таким чином не може безпідставно застосовуватись також і до ст. 38.1.с. З іншого боку, загальні принципи права дійсно застосовуються значно рідше, ніж міжнародні конвенції чи звичаї, але це не створює підстави для оголошення їх другорядним джерелом; рідше вживаним - так, але не другорядним.

Нестатутні джерела

Період після створення ООН характеризується кардинальним прискоренням темпу розвитку міжнародного права. Значною мірою це пов'язано у тому числі і зі зміною палітри джерел міжнародного права: так, у попередні періоди міжнародне право було у цілому звичаєвим (і навіть сьогодні більшість юристів-міжнародників вважає, що термін «загальне міжнародне право» відсилає саме до звичаєвих норм), а починаючи з 1945 р. переважна частина найвизначніших питань міжнародного життя отримала договірну регламентацію. Окрім підвищення ролі міжнародних договорів слід також відзначити тенденцію розширення способів правового регулювання міжнародного життя, результатом якої є формування концепції так званих нестатутних джерел, тобто джерел, не зазначених у Статуті Міжнародного Суду ООН. Не роблячи наперед висновку щодо підтримки чи заперечення цієї концепції, можна вказати, що до таких джерел відносять:

1. Резолюції міжнародних міжурядових організацій

2. «Миттєвий звичай» («instant custom»)

3. Односторонні зобов'язання

11. Міжнародний договір як джерело міжнародного права

Ст. 38.1.а. називає таке джерело як «міжнародні конвенції». Однак, було б помилкою вважати, що використана дефініція охоплює лише міжнародно-правові документи з назвою «конвенція». Тут необхідно згадати положення ст. 2.1.а. Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., яке дає визначення міжнародного договору. З урахуванням предмету конвенції, можна зробити висновок, що міжнародний договір - це угода, укладена між суб'єктами міжнародного права згідно з положеннями міжнародного права, незалежно від того, міститься вона в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від назви таких документів. Поширеними є декілька назв типів міжнародно-правових документів, у тому числі й «конвенція». Отже, є всі підстави вважати, що, виходячи зі змісту ст. 38.1.а., джерелом міжнародного публічного права є міжнародний договір.

Проте в науці міжнародного права склалося дві точки зору на місце договорів у системі джерел міжнародного права: 1) визнання пріоритетним джерелом договору; 2) визнання пріоритетним джерелом звичаю.

Прихильники превалюючої ролі міжнародного договору як джерела сучасного міжнародного права виводять його першорядність із таких висновків:

1. Після Другої світової війни кількість міжнародних договорів різко зросла і вже давно подолала першу сотню тисяч. Питома вага міжнародних договірних норм явно перевищує норми, що випливають з інших джерел міжнародного права.

2. Міжнародний договір є чітко висловленою згодою держав, зручним засобом формулювання норм, взаємних прав і зобовґязань. Наявність як самого міжнародного договору, так і його норм і, що не менш важливо, їх зміст досить легко встановити.

3. Міжнародний договір дає змогу оперативно врегулювати міжнародні проблеми, що виникли.

4. Переважаючої ролі міжнародний договір набув у другій половині XX ст., коли цілі інститути (прав людини, роззброєння і контролю за його здійсненням, міжнародної боротьби зі злочинністю тощо) і навіть галузі між народного права (міжнародне ядерне право, міжнародне космічне право, міжнародне договірне право, міжнародне посольське і консульське право, міжнародне морське право, міжнародне економічне право та ін.) або набули договірного оформлення, або почали розвиватися здебільшого через укладення відповідних міжнародних договорів.

5. Форма викладу норм міжнародного договору дає можливість здійснювати чіткий контроль за його виконанням як міждержавними і внутрішньодержавними інституційними механізмами, так і неурядовими організаціями, широкою громадськістю.

6. Глобальні та інші подібні проблеми сучасного міжнародного життя поставили перед державами та міжнародними організаціями вимогу здійснювати свідомий, узгоджений вплив на міжнародні відносини, що є можливим лише через міжнародний договір.

7. Лише через міжнародний договір можна програмувати міжнародні відносини, викликати до життя нові відносини або сприяти їх виникненню.

8. Процедура укладення міжнародного договору порівняно проста. Період його створення значно коротший за період створення міжнародного звичаю або іншого джерела міжнародного права.

9. Норми міжнародного договору не ведуть до суперечливого тлумачення або специфічного, особливого розуміння.

10. Механізм реалізації міжнародних договорів ефективніший за механізм реалізації міжнародного звичаю або іншого джерела міжнародного права.

11. Міжнародний договір можна використовувати для регулювання будь-якої сфери міждержавних відносин. У сучасних міжнародних відносинах зґявилися цілі галузі міждержавних стосунків, які взагалі не можуть бути врегульовані без міжнародного договору або регулюються виключно договором (роззброєння, співробітництво в атомній промисловості, міжнародна безпека, економічна, науково-технічна та інші види спеціалізованої співпраці).наголошуючи на перевагах міжнародного договору як джерела міжнародного права, не слід забувати й про його недоліки. Більшість договорів є результатом компромісу, якого вдалося досягти в результаті переговорів. Але часто це досягається за рахунок чіткості, ясності формулювання. Значна більшість принципів та універсальних норм міжнародного права навіть у найавторитетніших міжнародних угодах формулюється дещо звужено (на відміну від того, як вони функціонують століттями у звичаєвому міжнародному праві). Багато таких угод за кількістю її сторін часто поступаються відповідним міжнародним звичаям, які визнають сучасні субґєкти міжнародного права.

12. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права

За останнє століття співвідношення кількості міжнародних договорів й міжнародних звичаїв принципово змінилося у бік збільшення кількості прийняття перших і зменшення кількості застосування других. Це сталось як внаслідок прогресивного розвитку міжнародного права (договірного закріплення нових, раніше невідомих норм), так і у зв'язку з успішною кодифікацією в рамках міжнародних договорів вже існуючих звичаєвих норм. Проте, варто пам'ятати, що угоди утворюють зобов'язання лише для їх учасників, в той час як абсолютна більшість принципово важливих правостворюючих договорів охоплює далеко не всі держави. У випадках виникнення спору між державою-учасником угоди і державою, яка не бере в ній участі, положення угоди не можуть застосовуватись, і в таких випадках юристи звертаються до звичаїв (які були кодифіковані цією угодою або які могли виникнути на базі її використання). Саме тому цій категорії джерел необхідно приділити значну увагу, зумовлену ще й тим, що, з певними застереженнями, в правовій системі України таке джерело права як звичай не використовується і його суть для більшості юристів недостатньо відома.


Подобные документы

  • Поняття та предмет науки міжнародного приватного права. Система міжнародного приватного права як юридичної науки. Засновники доктрини міжнародного приватного права. Тенденції розвитку та особливості предмета міжнародного приватного права зарубіжних країн.

    реферат [30,3 K], добавлен 17.01.2013

  • Дослідження співвідношення міжнародного та національного права в дуалістичній і моністичній теоріях. Аналіз конституцій різних країн щодо впливу міжнародних норм і договорів на національне законодавство. Закріплення основних принципів міжнародного права.

    реферат [207,2 K], добавлен 08.01.2014

  • Сутність, структура та значення сучасної системи міжнародного права, головні етапі її становлення та закономірності розвитку. Проблеми визначення поняття та класифікація джерел міжнародного права. Основні принципи та норми цього правового інституту.

    курсовая работа [47,3 K], добавлен 15.01.2013

  • Взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Суб'єкти міжнародного приватного права - учасники цивільних правовідносин, ускладнених "іноземним елементом". Види імунітетів держав. Участь держави в цивільно-правових відносинах.

    контрольная работа [88,2 K], добавлен 08.01.2011

  • Дослідження поняття та основних рис сучасного міжнародного права. Характеристика особливостей міжнародного публічного і приватного права. Міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року і до першої Гаазької конференції миру.

    контрольная работа [28,1 K], добавлен 08.11.2013

  • Міжнародні економічні відносини, їх зміст і значення. Поняття та класифікація норм міжнародного права. Механізм міжнародно-правового регулювання. Поняття та система джерел міжнародного економічного права. Прийняття резолюцій міжнародних організацій.

    контрольная работа [34,3 K], добавлен 08.11.2013

  • Методи міжнародного приватного права. Відмінності між приватним і цивільним правом. Аналіз підств, згідно з якими МПП вважають самостійною галуззю права. Співвідношення МПрП, колізійного, конфліктного права. Регулювання нормами МПрП податкових відносин.

    контрольная работа [28,3 K], добавлен 08.09.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.