Основи міжнародного права

Отже (і це принципово для розуміння сутності звичаю!), міжнародний звичай є не повторюваним правилом, а загальною практикою застосування такого правила. Очевидно, що спрощення розуміння звичаю до рівня простого правила поведінки заважатиме у подальшому чітко сформулювати критерії для його визначення і запитання про належність чи неналежність певного норми до звичаєвих залишиться без відповіді.

Є дві складові звичаю: об'єктивну (свідчення загальної практики) і суб'єктивну (визнання у якості правової норми). Аналогічне розмежування використовується також у міжнародній судовій практиці. Зокрема, у справі про континентальний шельф (Лівія проти Мальти, Міжнародний Суд ООН, 1985) зазначалось, що сутність звичаєвого міжнародного права слід шукати у дійсній практиці та opinio juris держав. Розглянемо ці елементи детальніше.

Об'єктивна складова міжнародного звичаю проявляється у загальній практиці, для позначення якої використовується термін usus. Не порушуючи у межах цієї роботи проблему існування регіонального звичаю, зазначимо основні запитання, що виникають при з'ясування суті загальної практики як складової звичаю:

· що можна розглядати як практику;

· чи повинні абсолютно всі держави бути залучені до цієї практики;

· як часто ця практика повинна повторюватись;

· чи повинна така практика бути єдино існуючою, або може існувати практика, що суперечить їй.

Як практику у контексті встановлення звичаю традиційно розглядають насамперед договірну практику держав і рішення міжнародних судових органів, а також зроблені від імені держави заяви, документи soft law, національне законодавство, рішення національних судових органів, тобто те, що може підтвердити наявність дієвої позиції держави з певного питання.

У класичному міжнародному праві для встановлення звичаю існував критерій тривалості застосування. Зокрема, можна знайти інформацію про те, що звичай мав формуватися впродовж ста років, а у подальшому цей період було скорочено. Очевидно, що динамічне сьогодення не залишає державам такої «розкоші», як столітній (чи навіть десятилітній) період для формування норми права і тому на перший план виходить фактор сталості і розповсюдженості практики, а не тривалості її застосування.

Певною мірою допомогти у з'ясуванні критеріїв практики як основи звичаю може визначення суті звичаю, побічно надане у рішенні по справі про право притулку (Колумбія проти Перу, Міжнародний Суд ООН, 1950): «постійна та уніфікована практика, визнана юридично обов'язковою». Що це означає?

По-перше, практика має бути постійною, тобто сталою, незмінною; не тотожною (адже тотожна практика можлива лише за ідентичних умов, а це є a priori неможливим), а такою, що в цілому, в найбільш суттєвих моментах узгоджується з попередньою. Проф. Касезе, із посиланням на справу про військову та напіввійськову діяльність у та проти Нікарагуа (Нікарагуа проти США, Міжнародний Суд ООН, 1980) зазначає, що «…можливі приклади неузгодженості (практики - прим. автора) з нормою не обов'язково означають, що норма не виникла. Практика держав не повинна бути абсолютно одноманітною».

По-друге, практика має бути уніфікованою: тобто має в цілому узгоджуватись практика держав, найбільшою мірою залучених до певної діяльності. Саме такий висновок можна зробити з рішення у справі про континентальний шельф Північного моря (ФРН проти Данії, ФРН проти Нідерландів, Міжнародний Суд ООН, 1969): «Практика держав, у тому числі держав, чиї інтереси найбільшої мірою порушено, повинна бути … і поширеною територіально, і уніфікованою».

Слід звернути увагу на те, що для встановлення виникнення нового міжнародного звичаю не обов'язково доводити, що він підтриманий абсолютно всіма державами. Достатньо вказати, що практика переважної більшості залучених до певної діяльності держав у цілому відповідає такій нормі або що ці держави були обізнані з необхідністю дотримання цієї норми.

Отже, можемо визначити основні вимоги до об'єктивної складової міжнародного звичаю:

· повинна існувати об'єктивна практика держав, які найбільшою мірою залучені до відповідної діяльності;

· така практика повинна бути сталою та уніфікованою;

· практика, що розглядається, має або бути єдино визнаною або значною мірою «переважувати» будь-яку іншу практику.

Суб'єктивна складова міжнародного звичаю. Визначивши, що держави мають робити і як, розглянемо таке запитання: чому вони поступають саме таким чином.

Наведених вище вимог до практики вочевидь недостатньо для того, щоб визнати її звичаєвою нормою. Для того, щоб відмежувати просто сталу поведінку держав (так звані «узвичаєння» чи «звичаєвості», наприклад, правила дипломатичного етикету) від звичаєвих норм міжнародного права, використовують конструкцію opinio juris sive necessitatis або скорочено opinio juris. Ця конструкція означає, що поведінка держав є такою, оскільки вони вважають, що саме вона вимагається міжнародним правом. Іншими словами, формула opinio juris означає, що держави визнають певну поведінку юридично обов'язковою.

Обов'язковість суб'єктивної складової для визнання виникнення міжнародного звичаю неодноразово підкреслювалась в практиці міжнародних судових органів. Зокрема, класичним прикладом у цій сфері є рішення у справі про судно «Лотос». Обґрунтовуючи відсутність звичаєвої норми, за якої держави не мали права вимагати для здійснення правосуддя видати їм капітана іноземного судна, винного у зіткнинні з судном іноземної держави, Постійна Палата Міжнародного Правосуддя зазначила, що хоча більшість держав, перебуваючи у такий ситуація, як Туреччина, утримались від судового переслідування такого капітана, немає підтверджень того, що вони зробили так через наявність юридичного зобов'язання. Необхідність наявності opinio juris для встановлення звичаю підтверджувалось й у подальших рішеннях Міжнародного Суду ООН, зокрема у рішеннях по справах про континентальний шельф Північного моря (ФРН проти Данії, ФРН проти Нідерландів, Міжнародний Суд ООН, 1969) підкреслювалось: «…для встановлення нової звичаєвої норми певний обсяг сталої практики повинен бути підкріплений opinio juris» і далі: для формування звичаю необхідно довести впевненість у тому, що практика стає обов'язковою, оскільки вимагається нормою права.

Обов'язково необхідно зупинитись на проблемі визнання міжнародно-правового звичаю суб'єктами міжнародного права. Як вже зазначалось вище, міжнародне право твориться самими суб'єктами, а тому звичаєва норма міжнародного права також повинна бути схвалена суб'єктом. Специфіка звичаю як джерела міжнародного права полягає у тому, що, на відміну від «прямої та дієвої» згоди при укладанні міжнародної угоди, згода із застосуванням звичаю може бути мовчазною, «такою, що мається на увазі», тобто може виводитись з факту відсутності заявленого протесту держави при застосуванні до неї певної звичаєвої норми. У західній доктрині міжнародного права для тлумачення цих особливостей використовується термін «tacitum pactum» (мовчазна угода).

13. Загальні принципи міжнародного права

Визначення загальних принципів права як джерела міжнародного публічного права є досить непростим питанням. Основна проблема полягає у класичному розмежуванні принципів права (як певних узагальнень) і норм права як основних елементів його системи: вважаємо, що саме (і лише) норми права можуть бути його джерелами у формально-юридичному розумінні; у свою чергу, принципи права є певною абстракцією, яка може суттєво впливати (і впливає) на нормотворчий та (особливо) правозастосовний процес, але навряд чи можуть використовуватись у судовому провадженні як основа для винесення рішення суду. Очевидно, що суд може і, більш того, повинен керуватись принципами права при винесенні рішення, але основою його рішення має бути конкретна норма права. Проте, у випадках відсутності прямого регулювання певної ситуації нормами міжнародного права суд у своєму рішенні має спиратись на певні «загальні засади права та правосуддя», які визначаються ст. 38.1.с Статуту Міжнародного Суду ООН як «загальні принципи права».

Можна було б припустити, що «цивілізовані нації» обізнані з принципами міжнародного права і вважають їх такими, що увійшли до загальних принципів права, але зіставлення часу закріплення цієї норми та загальновизнаної кодифікації принципів міжнародного права дає підстави для критики такої концепції. Дійсно, перший загальновизнаний міжнародний документ, що однозначно кодифікує основні принципи міжнародного права (Декларація ООН про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин та співробітництва держав в рамках ООН 1970 р.) з'явився майже на 25 років пізніше ст. 38.1.с і майже на 51 рік пізніше Статуту Постійного Суду Міжнародного Правосуддя, на основі якого було сформульовано ст. 38. Отже, основні принципи міжнародного права наразі є чітко визначеними та кодифікованими, а загальні принципи права - ні.

Проте не слід ототожнювати терміни «основні принципи міжнародного права» і «принципи міжнародного права». Якщо перші є чітко визначеними, були остаточно сформульовані порівняно нещодавно і мають виразну договірну природу, інші тісно пов'язані з принципами національних правових систем (оскільки значною мірою базуються на них), що призводить, як ми згодом побачимо, до часткового збігання.

Таким чином, постає два питання: що відноситься до загальних принципів права і які з них «визнані цивілізованими націями»?

Очевидно, що власне засади формування ООН заперечують можливість розмежування націй на «цивілізовані» і «не цивілізовані». Так, у Статуті ООН та ряді інших фундаментальних міжнародно-правових документів закріплено принципи суверенної рівності держав та самовизначення народів, які абсолютно не допускають подібну диференціацію.

Як правило, зазначають, що фразу «визнані цивілізованими націями» було запозичено з відповідної дефініції, закріпленої у Статуті Постійного Суду Міжнародного Правосуддя, і на сьогодні вона не є актуальною. Водночас ця фраза може тлумачитись і в іншому ключі: її необхідно розуміти як відсилку до принципів права, визнаних європейською цивілізацією, тобто принципів права у традиційному європейському розумінні. У будь-якому випадку, на сучасному етапі її значення навряд чи існує.

Більш цікавим є питання про сутність цих «загальних принципів». Одна з відомих позицій відносить до них загальні принципи юридичної техніки, відомі ще з часів Стародавнього Римського права, які так чи інакше відтворені абсолютно в усіх національних правових системах, зокрема, «par in parem non habet imperium» («рівний над рівним права не має»), «lex posteriori derogate lege priori» («наступний закон відміняє попередній») і т.д. Утім, можна навести приклади, які значно рідше використовуються у цьому контексті, але мають не менше (якщо не більше) значення: «ex injuria jus non oritur» («порушення норми права нового права не утворює»), принцип естопель.Утім, існує й інша точка зору. Зокрема, проф. Мережко зазначає, що «правила логіки не можуть бути основою для виникнення прав та зобов'язань» і тому до загальних принципів права необхідно відносити такі принципи як сумлінне виконання зобов'язань, розумність та справедливість. Заперечувати те, що зазначене є загальними принципами права - абсолютно неможливо; наведені положення безперечно є загальними принципами права. Але виникає інше питання: наскільки вказані положення є самобутнім джерелом і можуть виконувати основне призначення загальних принципів права як джерела міжнародного публічного права, тобто врегульовувати відносини, не впорядковані нормами права? Річ у тім, що сумлінне виконання зобов'язань (хоч, безсумнівно, і є однією з основних загально-правових засад) на сьогодні існує в якості і звичаєвої, і договірної норми; справедливість, як ми далі побачимо, може виступати окремим джерелом (ст. 38.2); розумність, вочевидь, є оціночною категорією, а її визначення й застосування є завжди дискусійними.

Так, принцип «pucta sunt servanda» було абсолютно однозначно визнано одним з базових принципів міжнародного права (не загальним принципом права!) у переважній більшості справ. Але при його використанні Міжнародний Суд ООН жодного разу не посилався на ст. 38.1.с., обмежуючись, в залежності від справи, констатацією звичаєвої чи договірної природи цієї норми.

Принцип сумлінності («the good faith principle») згадується не лише у класичній трійці документів, що розкривають принципи міжнародного права, а й був використаний, зокрема, у справах про випробування ядерної зброї. Так, обґрунтовуючи обов'язковий характер односторонніх зобов'язань, Міжнародний Суд ООН назвав принцип сумлінності одним із основних принципів, що керують створенням і виконанням правових зобов'язань. Утім, у подальших рішеннях було підкреслено, що принцип сумлінності не може виступати єдиним джерелом зобов'язання, що залишає відкритим питання про його існування як окремої, самобутньої форми закріплення норми права (тобто джерела права).

Як приклад використання у міжнародній судовій практиці загального принципу права часто цитують справу про фабрику у Хожуві (див. вище). Так, загальновідома цитата з цієї справи про те, що «кожне порушення формального зобов'язання (домовленості) створює зобов'язання репарації», є не лише «принципом міжнародного права», а «загальною концепцією права» («a general conception of law»). Але це жодною мірою не змінює характер цієї норми.

До речі, саме на прикладі цього положення можна запропонувати пояснення самобутності загального принципу права як окремого джерела міжнародного права: незважаючи на те, що принцип може отримати договірне закріплення чи мати звичаєву природу, його особливість полягає в аскіоматичності, у відсутності необхідності доведення його обов'язковості через обов'язковість для відповідної сторони певної угоди чи визнання нею певного звичаю.

Своєрідний (і досить дискусійний) приклад застосування закріпленого на національному рівні принципу права у практиці Міжнародного Суду ООН наводить проф. Шоу, посилаючись при цьому на справу енергетичної компанії «Барселона»: оскільки міжнародному публічному праву невідомий суб'єкт «компанія з обмеженою відповідальністю», то прийняти адекватне рішення щодо такого суб'єкта без посилання на відповідні інституції права національного буде проблематично. На нашу думку, наведений приклад доцільніше було б використовувати в контексті розкриття співвідношення і взаємодії міжнародного права з національним, але він дозволяє запропонувати ширше розуміння загальних принципів права не лише як узагальнених правил, а й як сталих, загальновизнаних правових явищ. Утім, наведене припущення автора є концептуальним і вочевидь потребує більш ґрунтовної аргументації.

Слід пам'ятати, що формально ст. 38 не відносить загальні принципи права до «додаткових» чи «другорядних» джерел міжнародного права. Утім, не менш очевидно, що наразі їх юридичний вплив, за умов існування прямого юридичного регулювання певної ситуації, буде значно меншим за вплив договорів чи звичаїв. Проф. Шоу, розмірковуючи на цю тему, зазначає, що принципи права можуть утворювати окреме джерело права, але з надзвичайно вузьким обсягом застосування.

Підсумовуючи цей параграф, ще раз наголосимо на таких принципово важливих моментах:

· ст. 38.1.с передбачає існування окремого джерела міжнародного права - загальних принципів права;

· нормативного чи загальновизнаного переліку таких принципів не існує;

· як правило, вважають, що до цього виду джерел належать загальноюридичні принципи (або явища), відомі усім основним правовим системам світу, хоча вони можуть фактично збігатися з окремими принципами міжнародного права чи процесу;

· незважаючи на те, що певні загальні принципи права можуть дублюватись міжнародно-правовими нормами, які мають договірну чи звичаєву природу, принципи кардинально відрізняються від таких норм своєю аксіоматичністю, тобто відсутністю необхідності доведення їх юридичної обов'язковості;

· загальні принципи права можуть використовуватись для загального спрямування юридичного процесу, а також для врегулювання відносин при відсутності прямої юридичної регламентації; але за умов існування норми права, що прямо і безпосередньо врегульовує певні відносини, має застосовуватись саме ця норма, а не загальні принципи права.

14. Судові рішення та доктрина визнаних фахівців з міжнародного права як додаткові джерела міжнародного права.

Ст. 38.1.d містить посилання (у російсько- та україномовних варіантах) на «судові рішення» (англ. - «judicial decisions»). На відміну від попередніх, у цьому пункті прямо зазначається, що судові рішення не виступають окремим джерелом, адже мають застосовуватись як «допоміжний засіб для встановлення норм права». Більш того, згідно зі ст. 59 Статуту Міжнародного Суду ООН, рішення Суду обов'язкові виключно у конкретному спорі і лише для сторін цього спору. Це значно обмежує роль судових рішень у порівнянні з тією, що вони мають в англо-американській правовій системі, унеможливлюючи застосування stare desicis, тобто прецедентну систему судочинства.

У цьому контексті постає два запитання: які рішення охоплюються терміном «судові рішення» і як вони можуть застосовуватись?

Використаний термін «judicial decisions» може тлумачитись досить широко, охоплюючи як рішення Міжнародного Суду ООН, так і інших міжнародних судових й арбітражних органів, і навіть рішення національних судів. Конкретний вплив того чи іншого рішення залежить від багатьох факторів; щонайменше, від рівня органу, що прийняв рішення, та значення конкретного рішення для розвитку подальшої практики у відповідній сфері. Окрім цього, при вирішені спору можуть братись до уваги рішення національних судів Сторін як такі, що виступають свідченням opinio juris відповідної держави. У кожній із зазначених категорій можна наводити численні приклади рішень, посилання на які використовуються досить часто. Зокрема, такими є рішення Міжнародного Суду ООН у справах про військову та напіввійськову діяльність у та проти Нікарагуа, про дипломатичний та консульський персонал США у Тегерані, про континентальний шельф Північного моря та багато інших; серед міжнародних арбітражних рішень часто звертаються до рішень трибуналу між США та Іраном, Арбітражної комісії з колишньої Югославії; часто можна зустріти звернення до рішень Верховного Суду США.

Це означає, зокрема, що Міжнародний Суд ООН ретельно досліджує власну практику при винесенні рішення у подібних справах, чим забезпечується у тому числі й послідовність («спадковість») рішень.

Утім, слід пам'ятати, що відповідні рішення не створюють норми права, а лише застосовуються для визначення належних джерел регулювання. Наприклад, звернення до судових рішень може застосовуватись з метою відшукування попередньо встановленого існування певного звичаю або для посилення аргументації; окрім цього, відомі судові справи можуть виступати наочними прикладами застосування конкретних норм міжнародного права. Водночас, деякі рішення, що традиційно цитуються, або, частіше, обґрунтування при прийнятті таких рішень, були настільки важливими для розвитку відповідної галузі, що вийшли за межі традиційного тлумачення вже існуючих норм права. Саме тому досить популярною відповіддю не обмежених жорстким позитивізмом юристів-міжнародників на запитання про існування прецеденту у міжнародному праві є «юридично він не існує, але практично - майже так».

Однак, ще раз слід підкреслити, що це не означає існування прецеденту як окремого джерела міжнародного права, а радше повинно спонукати студентів докладніше вивчати практику міжнародних судових і арбітражних органів для більш глибокого розуміння сутності міжнародного права та механізмів його застосування.

5. Доктрина

Окрім судових рішень ст. 38.1.d містить посилання ще на одне додаткове джерело - на вчення найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй, які зазвичай об'єднують терміном «доктрина міжнародного права».

У період становлення міжнародного публічного права доктринальні погляди відомих фахівців дійсно відігравали значну роль. Класичним прикладом впливу доктрини на практику правового регулювання міжнародних правовідносин є праці Гуго Гроція. Слід зазначити, що використання праць відомих фахівців як нормативних текстів на певному етапі розвитку було характерним для усіх галузей права; зокрема, у цьому контексті можна згадати періоди глоссаторів і постглоссаторів у міжнародному приватному праві. Але з часом такий вплив суттєво зменшується.

Роль доктрини як джерела міжнародного права полягала у регламентації відносин, неврегульованих нормами права, тобто в заповнюванні «білих плям» правового простору. Очевидно, що принципове зростання нормативних інструментів регламентації призвело до зменшення впливу доктрини як безпосереднього джерела міжнародного права, а її роль принципово змінилась - як і судові рішення, доктрина в наш час використовується для встановлення норми права. Це означає, що звернення до праць відомих фахівців можливе для з'ясування факту існування певної звичаєвої норми чи її сутності. Утім, неможна сказати, що роль доктрини взагалі нівельовано. Зовсім ні, адже в умовах відсутності на міжнародному рівні законодавчого органу саме доктрина є інструментом, що формує праворозуміння юристів, а відтак - сприяє виникненню і становленню уніфікованих норм.

Утім, на нашу думку, саме поняття допоміжного джерела «доктрина міжнародного права» у новітній період зазнало певних змін. Зокрема, пріоритет зміщується від теоретичних праць окремих фахівців у бік доповідей Комісії ООН з міжнародного права, що розглядаються у якості надзвичайно авторитетних досліджень і часто de facto використовуються як легальні тлумачення відповідних правових норм. Авторитетними є також доробки Інституту міжнародного права в Генті та Академії МП у Гаазі.

Ст. 38.2 передбачає за згодою сторін право Міжнародного Суду ООН вирішувати справи за принципом ex aequo et bono, тобто за справедливістю. На цій підставі ряд авторів виділяє справедливість як окреме джерело міжнародного права.

Загальновідомо, що жодна зі справ не була вирішена Міжнародним Судом ООН із посиланням на ст. 38.2, але чи означає це, що приймаючи рішення Суд не посилався на справедливість? Чи є інші джерела міжнародного права «несправедливими»? Чи є справедливість, зрештою, окремим джерелом міжнародного права, яким можуть користуватись суб'єкти? Очевидно, що досягнення справедливості є основною метою кожного судового чи арбітражного провадження. Але чи можна сказати, що справедливість є окремим джерелом міжнародного публічного права? Якщо вважати, що джерелом права є особлива зовнішня форма прояву норми права, то відповідь очевидна - ні. Навіть якщо базуватись на іншому, більш гнучкому підході до суті поняття «джерело міжнародного права», відповідь не буде суттєво відрізнятись. Так, проф. Шоу зазначає, що визнання справедливості окремим джерелом права є щонайменше дискусійним, а проф. Маланчук називає таку можливість «вельми сумнівною». Але це не означає відсутність посилань на справедливість як з боку суб'єктів міжнародних судового і арбітражного проваджень, так і з боку міжнародних судових і арбітражних органів; навпаки, такі посилання є досить чисельними. Справа в тому, що це звернення робиться своєрідним способом, як, наприклад, у вищезгаданій справі про континентальний шельф Північного моря, - із посиланням на принцип справедливості. Очевидно, на цій підставі проф. Маланчук і зазначає, що звернення до справедливості як до окремого джерела все ж таки можливо за умов відстоювання концепції природного права.

Важливо розуміти, що принцип справедливості не впливає на дію конкретних норм права, він не може «конкурувати» з нормами чи змінювати їх. В той же час, справедливість та принцип справедливості неодноразово називались частиною міжнародного права.

Як зазначає проф. Шоу, принцип справедливості є втіленням правосуддя і виводиться з норм права, що мають бути застосовані у справі. Мета його застосування - динамічне внесення необхідних змін у негнучку систему, обмежену жорстким виконанням існуючих правил. Принцип справедливості у таких випадках виступає своєрідним «мірилом» припустимості чи навіть легітимності певних дій. Зокрема, саме у такій якості він згадується у ст. 59 Конвенції ООН про морське право 1982 р.

Однак, у такому випадку справедливість аж ніяк не може бути визнана окремим джерелом і, будучи притаманною усім правовим системам, фактично виступає одним із загальних принципів права у розумінні ст. 38.1.

15. Поняття та класифікація норм міжнародного права

Норма міжнародного права - це правило поведінки, яке створюється державами та іншими суб'єктами міжнародного права узгодженням своїх позицій і визнається ними як юридично обов'язкове, спрямоване на регулювання відносин між учасниками міжнародних відносин.

Виходячи із загальної теорії права, слід виділити основоположні характерні риси, притаманні нормам міжнародного права, що можна розглядати як:

- узагальнене правило поведінки суб'єктів міжнародного права;

- юридичну обов'язковість застосування;

- наявність санкцій (а не лише моральних наслідків і здорового глузду);

- розгалужену їх класифікацію і т.д.

Більшість міжнародно-правових норм створюється у два етапи:

* узгодження волі суб'єктів міжнародного права стосовно правил поведінки;

* надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

У загальній теорії права визнано, що норми права з точки зору логіко-юридичного підходу мають трьохланкову структуру - гіпотеза, диспозиція, санкція. У правовій нормі міститься насамперед вказівка на те умов, за яких норма підлягає застосуванню, згодом викладається саме правило поведінки і, нарешті, зазначаються наслідки невиконання цього правила.

Тому, на відміну від внутрішньодержавного права, міжнародно-правові норми складаються переважно з двох елементів -- гіпотези і диспозиції.

Можна виділити кілька підходів та критеріїв класифікації норм міжнародного права, зокрема:

- за сферою дії (колом учасників) норми міжнародного права поділяються на універсальні і партикулярні (локальні або регіональні);

- за юридичною силою або способом правового регулювання - диспозитивні та імперативні норми;

- за обсягом і змістом приписів - загальні і спеціальні норми міжнародного права;

- за способом створення і формою існування - звичаєві, договірні норми, норми рішень міжнародних організацій;

- за функціями і змістом правил поведінки - матеріальні і процесуальні норми міжнародного права;

- за характером приписів, що містяться в нормах - норми-принципи, норми-визначення, норми-повноваження, норми-зобов'язання, норми-заборони;

- за роллю у механізмі міжнародно-правового регулювання - регулятивні й охоронні норми.

Універсальні норми - це ті норми, які регулюють міжнародні відносини за участю всіх або переважної більшості держав та інших суб'єктів міжнародного права, відповідають загальнолюдським інтересам та потребам, а також сприймаються всіма або переважною більшістю держав та інших суб'єктів міжнародного права. Наприклад Статут ООН, норми про нерозповсюдження ядерної зброї тощо.

Локальні норми - це такі норми, які покликані регулювати відносини двох або декількох держав і пов'язані з їх взаємними інтересами. Локальні норми, у свою чергу, поділяються на двосторонні та багатосторонні.

Регіональні норми діють у межах країн одного регіону (право Європейського Союзу, угоди в рамках СНД).

Відповідно до ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року імперативна норма - це норма, яка приймається та визначається міжнародним співтовариством у цілому як така, відхилення від якої неприпустиме, та яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права Такого ж характеру. Суб'єкти міжнародного права не можуть на свій розсуд змінювати обсяг та зміст прав і обов'язків, передбачених імперативними нормами.

Серед імперативних норм особливу групу складають так звані норми jus cogens. До таких норм належать: основні принципи міжнародного права, спеціальні (галузеві) принципи (наприклад принцип свободи відкритого моря), а також деякі інші норми (про дипломатичні імунітети, про міжнародні польоти тощо). Норми jus cogens мають найвищу юридичну силу і решта норм повинні їм відповідати.

Диспозитивною є така норма, у межах якої суб'єкти міжнародного права самі визначають свою поведінку, взаємні права та обов'язки у залежності від обставин та інтересів.

Регулятивні норми надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій.

Охоронні норми виконують функцію захисту міжнародного правопорядку від порушень, передбачають настання відповідальності і санкції відносно правопорушників.

Матеріальні норми фіксують права й обов'язки суб'єктів міжнародного права, їх правовий статус і т.д. Процесуальні норми регламентують порядок реалізації матеріальних норм.

Міжнародно-правові норми діють, лише коли вони реалізуються. Під реалізацією розуміють здійснення учасниками міжнародних правовідносин встановлених у нормах міжнародного права правил.

Юридичними формами здійснення міжнародно-правових норм є:

* дотримання;

* виконання;

* використання;

* застосування.

16. Основні принципи міжнародного права

Основні принципи міжнародного права є загальновизнаними нормами вищого порядку, які утворюють фундамент міжнародного права і покликані забезпечити стабільне та ефективне функціонування міжнародної системи.

Основними вони іменуються тому, що є принципами загального міжнародного права і поширюються на всіх суб'єктів міжнародного права, на відміну від галузевих міжнародно-правових принципів. Загальновизнано, що основні принципи міжнародного права - це імперативні норми (Jus cogens), тобто відхилення від них ні індивідуально, ні за угодою суб'єктів міжнародного права неприпустиме. Саме це забезпечує їх універсальний характер, а врешті-решт і стабільність та ефективність функціонування міжнародної системи. Це означає, що будь-яке порушення основних принципів міжнародного права будь-яким суб'єктом міжнародного права призводить до спричинення серйозної шкоди законним інтересам інших суб'єктів. Внаслідок того, що сучасне міжнародне право - відносно молода система права, її основні принципи € критерієм правомірної поведінки в тих сферах міжнародних відносин, які ще не врегульовані конкретними міжнародно-правовими нормами. Звідси випливає, що дотримання основних принципів міжнародного права абсолютно обов'язкове для всіх його суб'єктів.

У сучасному міжнародному праві принцип суверенної рівності держав означає повагу їх суверенітету і юридичної рівноправності в міжнародних відносинах. З цього випливає обов'язок кожної держави поважати право іншої держави здійснювати законодавчу, виконавчу та судову владу в межах своєї території без втручання з боку інших держав. І на цій основі самостійно реалізовувати свої права й обов'язки як суб'єкта міжнародного права. Друга складова цього принципу означає юридичну рівність усіх держав незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань.

У п. 2 ст. 2 Статуту ООН закріплено, що держави - члени ООН зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе за Статутом ООН зобов'язання, тобто міжнародних зобов'язань треба не просто дотримуватися, а сумлінно виконувати їх вимоги. Незважаючи на те, що наведене положення Статуту ООН буквально поширюється тільки на членів ООН і на зобов'язання за Статутом цієї організації, в міжнародному праві прийнято його тлумачити розширено і відносити до всіх суб'єктів міжнародного права, а також до всіх видів міжнародних зобов'язань. Вказані зобов'язання можуть витікати із загальних і спеціальних міжнародних договорів, міжнародного звичаю, з обов'язкових рішень міжнародних органів і організацій (наприклад, Міжнародного Суду ООН, Ради Безпеки ООН та ін.).

Концепція добросовісного виконання міжнародних зобов'язань закріплена в багатьох договорах, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, рішеннях Міжнародного Суду ООН, деклараціях держав. Проте, з юридичного погляду, найважливішими міжнародними актами, крім Статуту ООН, у якому зафіксований цей принцип, є Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Стаття 26 Конвенції 1969 р. встановлює: "Кожний чинний міжнародний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися". Далі в цій Конвенції говориться: "Учасник (угоди. - В.К., Л.Т.) не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним угоди" (ст. 27). Це правило направлено на заборону односторонньої довільної відмови від виконання зобов'язань за договором. У Конвенції 1969 р. також підкреслюється, що міжнародний договір повинен сумлінно тлумачитися (ст. 31), зрозуміло, з метою його добросовісного виконання. Оскільки без правильного розуміння змісту договору навряд чи можна розраховувати на його добросовісне застосування.

Принцип мирного розв'язання спорів

Однією з новел сучасного міжнародного права є принцип мирного розв'язання спорів між державами. Класичне міжнародне право не знало такого принципу, тому війна вважалася правомірним засобом досягнення мети зовнішньої політики держав, хоча певні кроки з упровадження норми про мирне розв'язання спорів були зроблені міжнародним співтовариством ще в кінці XIX - на початку XX ст. Конференцією миру в Гаазі в 1899 р. почався період сучасної історії судового розв'язання міжнародних спорів. Різні делегації висунули на ній пропозиції про створення постійного міжнародного суду. 29 жовтня 1899 р. конференція схвалила Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка кодифікувала право і практику добрих послуг, посередництва й арбітражу, а також передбачала створення Постійного третейського суду. Друга Конференція миру, що відбулася в Гаазі в 1907 р., переглянула цю конвенцію, зберігши й укріпивши новий суд. Врешті-решт, до Конвенції 1899 р. і до Конвенції 1907 р. або одночасно до них обох приєдналося 47 держав. Сутність цього принципу зводиться до обов'язку держав вирішувати будь-які міжнародні суперечки, що загрожують міжнародному миру або не загрожують йому, глобальні й регіональні, життєво важливі і другорядні, виключно мирними засобами. Процедура і конкретні засоби мирного розв'язання міжнародних спорів відповідно до Статуту ООН залишаються на розсуд держав. Найчастіше держави вдаються до дипломатичних переговорів з метою вирішити міжнародну суперечку. Якщо не вдається вирішити міжнародний спір одним засобом, слід використовувати інший (або інші). Зокрема, для розв'язання міжнародних суперечок можуть притягуватися міжнародні судові й арбітражні органи, регіональні організації. Так, у рамках ОБСЄ є певна нормативна база для мирного розв'язання міжнародних спорів - Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ 1992 р. Ця конвенція передбачає такі примирливі механізми, як Примирна комісія, Арбітражний трибунал для розгляду спорів і Суд із примирення і арбітражу. Більш того, в цьому документі міститься великий перелік обов'язкових і факультативних процедур, що підлягають вибору сторонами спору для розв'язання конкретної міжнародної суперечки з урахуванням її специфіки.

Закріплення принципу незастосування сили або погрози силою також є характерною рисою сучасного міжнародного права, що відрізняє його від класичного міжнародного права. У період між двома світовими війнами робилися спроби обмежити застосування сили або погрози нею в міжнародних відносинах. Проте імперативна норма про заборону застосування сили або погрози силою була вперше сформульована в п. 4 ст. 2 Статуту ООН: "Всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй".

Зміст цього принципу зводиться до такого:

а) агресивна війна є злочином проти миру, який тягне за собою відповідальність згідно з міжнародним правом;

б) держави зобов'язані утримуватися від пропаганди агресивних воєн;

в) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення державних кордонів іншої держави або як засіб розв'язання міжнародних суперечок;

г) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення міжнародних демаркаційних ліній;

д) держави зобов'язані утримуватися від актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;

е) кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність;

ж) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави;

з) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі.

У п. 5 ст. 2 Статуту ООН встановлено: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй надають їй всемірну допомогу в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до цього Статуту, і утримуються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовує дії превентивного або примусового характеру".

Дію цього принципу можна проілюструвати на прикладі агресії Іраку проти Кувейту в серпні 1990 р., коли Рада Безпеки ООН у зв'язку з грубим порушенням Іраком міжнародного права прийняла резолюцію № 661, якою накладала на нього економічні й фінансові санкції, з метою спонукати його уряд відновити міжнародний мир і безпеку. Пізніше була прийнята резолюція № 670, що посилювала санкції проти Іраку. Відповідно до цього принципу, всі держави були зобов'язані докладати всі зусилля для сприяння ООН у реалізації санкцій проти Іраку й утримуватися від надання допомоги цій державі, тим самим спонукаючи Ірак до дотримання норм міжнародного права. При цьому деякі держави, наприклад СРСР і Франція, що підтримували з Іраком активні торговельно-економічні відносини, були вимушені відмовитися від економічної вигоди заради забезпечення миру і безпеки - загальної цінності всього міжнародного співтовариства - шляхом підтримки ООН в її зусиллях з відновлення миру в районі Перської затоки і згортання своїх економічних і фінансових зв'язків з Іраком.

Суть принципу надання допомоги ООН у здійснюваних нею заходах полягає в консолідації міжнародного співтовариства в справі досягнення мети Організації Об'єднаних Націй і створення несприятливих умов для держави, проти якої застосовуються превентивні або примусові дії, унаслідок порушення нею міжнародного права.

Принцип співробітництва держав

Статут ООН закріплює юридичний обов'язок держав "здійснювати міжнародну співпрацю в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру" (п. З ст. 1). У сучасному міжнародному праві існує саме обов'язок держав співпрацювати одна з одною і з ООН. До 1945 р. співпраця між державами залежала від їх доброї волі, з ухваленням Статуту ООН до міжнародної практики увійшов принцип співробітництва держав. Обов'язок держав співпрацювати одна з одною і ООН має дві основні причини. По-перше, підтримувати мир і безпеку можна тільки за допомогою співпраці в різних сферах міжнародного життя; по-друге, сучасні проблеми настільки ускладнилися, що поодинці їх вирішити вже практично неможливо. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зокрема зафіксовано: "Держави співпрацюють в економічній, соціальній і культурній галузях, а також у сфері науки і техніки та сприяють прогресу в світі у сфері культури й освіти. Держави повинні співпрацювати в справі сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються". Без співробітництва у зазначених сферах навряд чи можна розраховувати на прогрес і скільки-небудь значущі досягнення. Об'єднавши зусилля, держави можуть з мінімальними витратами досягти вагомих результатів. Не випадково принцип співробітництва закріплений у статутних документах регіональних організацій, у багатьох міжнародних договорах, у резолюціях міжнародних організацій і в деклараціях держав.

Принцип невтручання має безпосередній стосунок до принципу суверенної рівності держав. Зрозуміло, у процесі історичного розвитку людської цивілізації і міжнародного права ці принципи взаємодіяли та впливали один на одного. У п. 7 ст. 2 Статуту ООН закріплено сучасне значення принципу невтручання: "Цей Статут жодною мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй представляти такі справи на вирішення в порядку цього Статуту; проте цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Розділу VII".

Принцип непорушності державних кордонів

принцип непорушності кордонів тісно пов'язаний із принципом територіальної цілісності держав. Роблячи замах на державний кордон, держава також чинить замах і на територіальну цілісність іншої держави. Тому дотримання принципу непорушності кордонів одночасно укріплюватиме і територіальну цілісність держав.

Є також схожість між цим принципом і принципом недоторканності державних кордонів. Останній означає повагу і непорушення конкретної лінії кордону будь-якої держави, прокладеної на місцевості. Неприпустимо в односторонньому порядку переносити прикордонні стовпи і знаки, що позначають лінію державного кордону, перетинати ЇЇ поза встановлених місць і з порушенням наявних правил. Цей принцип також включає право здійснювати контроль з боку будь-якої держави за перетином її кордонів фізичними особами і транспортними засобами. Проте принцип непорушності кордонів і принцип недоторканності кордонів відрізняються сферою застосування: перший є регіональним, другий - універсальним.

Наявність вказаних принципів зовсім не означає, що кордони є чимось застиглим і несхильним до будь-яких змін. Держави мають право змінювати і лінію кордону між ними, обмінюватися певними ділянками території і передавати ділянку своєї території, як правило на відшкодувальних засадах, іншій державі (цесія). Водночас усі ці операції повинні здійснюватися за взаємною згодою і на основі міжнародного права. При цьому недопустимі односторонні дії, тим більше із застосуванням сили.

Принцип територіальної цілісності

Мета цього основного принципу міжнародного права - забезпечення стабільності міжнародної системи, оскільки ніщо так не дестабілізувало міжнародні відносини, як посягання на територіальну цілісність держав. З огляду на це в п. 4 ст. 2 Статуту ООН закріплено положення про заборону використовувати силу або загрозу силою "проти територіальної недоторканності держав". Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. розвиває це положення і встановлює, що "територія держави не повинна бути об'єктом військової окупації, що є результатом застосування сили в порушення положень Статуту. Територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті погрози силою або її застосування. Жодні територіальні придбання, що є результатом погрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними". Аналогічні положення містяться в ст. IV Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ.

Принцип поваги прав людини і основних свобод

Формально принцип поваги прав людини і основних свобод не закріплений у ст. 2 Статуту ООН, але логічно його можна вивести з вищезгаданих положень, а також ст. 55 і 56. У першій з них проголошується, що "з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями.... Організація Об'єднаних Націй сприяє:

с) загальній повазі і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії".

У ст. 56 міститься зобов'язання членів ООН здійснювати спільні і самостійні дії в тісній співпраці з Організацією Об'єднаних Націй для досягнення мети, вказаної в ст. 55.

У розвиток положень Статуту ООН із захисту прав людини і основних свобод міжнародне співтовариство розробило і прийняло Хартію (Білль) про права людини, що складається із Загальної декларації прав людини 1948 р.. Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 р. Проте гостре протистояння періоду холодної війни значною мірою перешкоджало ефективній співпраці держав різної соціально-економічної орієнтації у сфері захисту прав людини і основних свобод. Потепління міжнародного клімату на початку 70-х років привело до того, що в ст. VII Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. був зафіксований як самостійний принцип поваги прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. У ній, зокрема, проголошується таке: "Держави-учасниці... заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення цивільних, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які витікають з гідності, властивої людській особі, і є істотними для її вільного і повного розвитку"1. До цього можна додати, що вони е також істотними для мирного! гармонійного розвитку міжнародних відносин.

І це справді так, оскільки в XX ст. не було жодного великого або малого збройного конфлікту між двома демократичними державами, що поважають права людини й основні свободи. В сучасному світі вважається поганим тоном не виконувати норми міжнародного права взагалі і насамперед у сфері захисту прав людини. Разом з ООН, регіональні організації (Рада Європи, Організація американських держав, Африканський Союз та ін.) у засновницьких і поточних документах закріплюють принцип поваги прав людини і основних свобод, докладають чимало зусиль для його ефективної реалізації. Чітко розуміючи, що держави, які не поважають права людини і основні свободи, становлять небезпеку не тільки для стабільного розвитку міжнародних відносин і плідної співпраці між державами, а й для міжнародного миру і безпеки.

Відмінною рисою сучасного етапу розвитку принципу поваги прав людини і основних свобод є заохочення індивідів та їх об'єднань до активної участі в розвитку концепції прав людини і основних свобод, а також у їх захисті з використанням засобів національного і міжнародного права. У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць ОБСЄ від 15 січня 1989 р. зафіксовано, що держави - учасниці ОБСЄ "поважатимуть право своїх громадян, самостійно або спільно з іншими, здійснювати активний внесок у розвиток і захист прав людини та основних свобод". І це вельми симптоматична тенденція, коли індивід є не тільки об'єктом міжнародних угод у сфері прав людини, а й активним актором на міжнародній арені із захисту своїх прав і основних свобод.

Принцип самовизначення народів

в актах ООН проголошується право народів, а не націй на самовизначення, на відміну від більшовицьких документів. Це зроблено для того, щоб не ускладнювати реалізацію цього права для поліетнічних народів. Тому в преамбулі Конституції України - багатонаціональної держави - проголошено, що Основний Закон країни прийнятий на основі реалізації українською нацією, всім українським народом права на самовизначення.

Необхідно також зазначити, що право народів на самовизначення є саме право, а не обов'язок. Від доброї і вільно висловленої волі народу залежить вибір його подальшої долі: створювати свою незалежну державу (або приєднатися до вже існуючої держави) чи ні. А ось обов'язок кожної держави сприяти індивідуально або колективно реалізації принципу самовизначення народів існує. І народ, якому будь-яка держава перешкоджає реалізувати відповідно до міжнародно-правових норм принцип самовизначення, має право звертатися в ООН і одержувати з її боку підтримку на використання засобів впливу на таку державу аж до вживання збройної сили.

У науці міжнародного права деякі вчені виокремлюють два аспекти принципу самовизначення народів: зовнішній і внутрішній. Перший означає право народу створювати свою суверенну державу, приєднуватися до іншої держави або об'єднуватися з нею. Другий аспект полягає в тому, що з досягненням самостійності нації і народи, що входять до складу суверенної держави, зберігають право на свої природні багатства і ресурси, на культурний і релігійний розвиток та створення національно-територіальних автономій.

Здійснення принципу самовизначення народів, як уже наголошувалося, має відбуватися в контексті дотримання всіх основних принципів міжнародного права в їх єдності і взаємозв'язку. В Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. проголошується, що ніщо в цій Декларації не "повинне тлумачитися як санкціонуюче або заохочуюче будь-які дії, які вели б до розчленовування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, діючих з дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів...; і, внаслідок цього, мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без розрізнення раси, віросповідання або кольору шкіри.

17. Поняття права міжнародних договорів. Основні джерела права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, яка об'єднує сукупність правових норм, що регулюють порядок укладення, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.

Договори були відомі практиці держави задовго до появи міжнародного права, оскільки у взаємовідносинах незалежних утворень угода є єдиним засобом мирного врегулювання. З появою міжнародного права договори між державами набувають правового характеру. У міру зростання потреби в регулюванні міжнародних відносин зростає і роль договорів.

Об'єктом права міжнародних договорів є власне міжнародний договір. Він укладається для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Значення договорів визначається також і тим, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.

Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були правові звичаї. Перший кодифікований акт у сфері права міжнародних договорів був прийнятий 1928 р. на конференції американських держав - Гаванська конвенція про договори, яка мала регіональний характер, оскільки діяла лише в Латинській Америці. З появою Організації Об'єднаних Націй і створенням в її рамках Комісії міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала одним з головних завдань, поставлених перед комісією.