Основи міжнародного права

У 1991 р. в Сомалі почалася громадянська війна, яка призвела до загибелі понад 300 тис. осіб, а 5 млн людей опинилися під загрозою голоду. Для ліквідації масового голоду і запобігання масової різанини населення в 1992 р. Організація заснувала операцію ООН у Сомалі (ЮНОСОМ). У 1993 р. замість ЮНОСОМ була сформована Юнік-2 в цілях відновлення порядку, сприяння примирення і відтворення громадянського суспільства та економіки Сомалі.

У 1992 р. для сприяння здійсненню мирної угоди між урядом і Мозамбіцька національним опором Рада Безпеки заснував операцію ООН уМозамбіку (ЮНОМОЗ). У рамках ЮНОМОЗ здійснювалися спостереження за припиненням вогню, контроль за демобілізацією комбатантів, координація гуманітарної допомоги. ЮНОМОЗ успішно завершила свою місію в січні 1995 р.

ООН сприяла припиненню 12-річного конфлікту в Камбоджі. Більше 21 тис. миротворців зі 100 країн брали участь в операції ООН в Камбоджі. Відповідно до Угод 1991 ООН заснувала тимчасовий орган ООН у Камбоджі (ЮНТАК). Його завдання зводилось до здійснення спостереження за припиненням вогню, роззброєння комбатантів, репатріірованію біженців, організації та проведення вільних і справедливих виборів. Завдання ЮНТАК була успішно виконана, і у вересні 1993 р. вона ліквідована.

ООН відіграла важливу роль у закінченні 8-річної війни між Іраном і Іраком. Вжиті Радою Безпеки і Генеральним секретарем посередницькі зусилля призвели у серпні 1988 до припинення вогню та визнання обома країнами мирного плану ООН 1987 Після припинення вогню між двома протиборчими арміями були розміщені військові спостерігачі Організації у складі Ірано-Іракської групи військових спостерігачів Організації Об'єднаних Націй (ІІГВНООН) з метою контролю за припиненням військових дій і виведенням військ. ІІГВНООН завершила свою діяльність в 1991 р.

ООН зіграла аналогічну миротворчу роль в Афганістані. По завершенні що тривали протягом шести років переговорів, які проводилися особистим представником Генерального секретаря послом

Д. Кордовесом, Афганістан, Пакистан, СРСР і США в квітні1988 підписали угоди, які мали на меті врегулювання конфлікту. Для перевірки ходу виконання угод ООН направила спостерігачів, що входять до складу місії добрих послуг ООН в Афганістані і Пакистані. З завершенням виведення радянських військ відповідно до графіка в 1989 р. завдання місії була виконана.

ООН доклала багато зусиль для врегулювання конфлікту в колишній Югославії. Прагнучи сприяти відновленню миру, Організація в 1991 р. ввела ембарго на постачання зброї, а Генеральний секретар та його особистий представник сприяли в пошуках шляхів врегулювання цієї кризи. Миротворчі сили - сили Організації Об'єднаних Націй з охорони (СООН), розгорнуті в 1992 р., прагнули створити умови миру і безпеки в Хорватії, сприяли доставці вантажів гуманітарної допомоги в Боснію і Герцеговину та сприяли тому, щоб колишня Югославська Республіка Македонія не була втягнута в конфлікт. У 1995 р. СООН були розділені на три операції, що охоплюють три країни. У той час коли тривали переговори, що проводилися під егідою ООН, миротворчі сили ООН та установи Організації робили зусилля для підтримки припинення вогню, захисту населення і надання гуманітарної допомоги.

На початку 1995 р. «блакитні каски» ООН також були присутні в багатьох інших «гарячих» районах. Місії ООН прагнули внести свій внесок у забезпечення безпеки та досягнення примирення в Руанді (МООНПР, заснована в 1993 р.), встановленнясвіту в Анголі (КМООНА, 1989 р.), спостереження за референдумом у Західній Сахарі (МООНРЗС, 1991 р.) і відновлення нормальних умов на Кіпрі (ВСООНК, 1974 р.).

Військові спостерігачі перебували в Таджикистані (МООНТ, заснована в 1994 р.), в Ліберії (МНООНЛ, 1993 р.), в Грузії (МООННГ, 1993 р.), на ірако-кувейтського кордоні (ІКМООНН, 1991 р.) і в штаті Джамму і Кашмір - на лінії припинення вогню між Індією і Пакистаном (ГВНООНІП, 1949 р.). ООН не має своїх збройних сил. Згідно зі Статутом Рада Безпеки укладає з державами угоди про надання в його розпорядження військових контингентів і відповідних засобів обслуговування.

Генеральна Асамблея в своїй Резолюції Л/Яе8/48/42 від 10 грудня 1993 доручила Генеральному секретарю включати в угоди, укладені з державами, що надають контингенти, статтю, відповідно до якої ці держави вживають заходів до того, щоб особовий склад їх контингентів , що беруть участь в операціях ООН з підтримання миру, мав повне уявлення про принципи та норми відповідного розділу міжнародного права, зокрема міжнародного гуманітарного права, і принципи та цілі Статуту ООН.

Ці сили застосовуються в загальних інтересах всіх держав - членів ООН. Вони необхідні для того, щоб реагувати на пряму агресію, будь вона неминучої або фактичної. Однак нерідко на практиці має місце ситуація, коли укладаються угоди про припинення вогню, але вонине дотримуються. У цьому випадку Організація змушена направляти військові підрозділи для відновлення стабільності і припинення вогню. На думку ООН, назріла необхідність у використанні Радою Безпеки підрозділів примусу до миру в чітко визначених обставин і з заздалегідь окресленим колом ведення. Такі підрозділи, виділені державами-членами, могли б використовуватися на вимогу відповідних держав і складатися з добровольців, які виявили бажання піти на таку службу. Розгортання та операції таких сил повинні здійснюватися з санкції Ради Безпеки; також як і сили з підтримки миру, вони перебували б під командуванням Генерального секретаря ООН. Такі підрозділи примусу до миру не слід лякати з силами, які можуть бути в остаточному підсумку створені відповідно до ст. 42 і 43 для реагування на акти агресії, або з військовим персоналом, який уряду можуть погодитися мати в якості резервного контингенту для надання в розпорядження операцій з підтримки миру. Миротворчість нерідко є прелюдією до підтримання миру - точно так само, як розгортання сил ООН на місці може розширити можливості запобігання конфлікту, забезпечити миротворчі зусилля і в багатьох випадках служити передумовою для миротворчості.

51. Загальна характеристика міжнародного кримінального права

Міжнародне кримінальне право бере свій початок з норм міжнародного звичаю, які тривалий час забороняли піратство і воєнні злочини149. Нині важко назвати конкретно, коли саме виникли перші норми міжнародного кримінального права. На думку одних дослідників, вони беруть початок з епохи Стародавнього Єгипту та часів класичної Греції, на думку інших - з епохи середньовіччя, треті вважають, що норми міжнародного кримінального права вперше сформовані уXIX ст., четверті обґрунтовують, що про міжнародне кримінальне право можна вести мову тільки з XX ст., коли відбулися перші спроби притягнення світовою спільнотою до відповідальності осіб, які вчинили злочини під час Першої світової війни.

Стосовно самого терміна "міжнародне кримінальне право", то він виник на межі XIX і XX ст. і позначав норми, які регулювали співробітництво держав по боротьбі із такими злочинами, як работоргівля, торгівля наркотиками, підробка грошей та ін., що зачіпали інтереси декількох держав. Однак широке використання цей термін одержав тільки після Другої світової війни, що пов'язано з діяльністю Нюрнберзького та Токійського міжнародних воєнних трибуналів. Незважаючи на нетривале функціонування вказаних трибуналів, вони суттєво вплинули на подальший розвиток системи міжнародної кримінальної юстиції і міжнародного кримінального права загалом. Зокрема, Статути цих трибуналів закріпили спеціальні принципи міжнародного кримінального права, до яких варто віднести: невідворотність кримінального покарання за злочини проти міжнародного права; посадове становище особи не звільняє її від персональної відповідальності; якщо держава не встановлює покарання за дії, віднесені за міжнародним правом до категорії злочинів проти миру і людства, то це не є обставиною, яка звільняє винного від міжнародної кримінальної відповідальності; незастосування строків давності до воєнних злочинців.

Міжнародне кримінальне право - це комплексна галузь міжнародного права, яка складається з таких під галузей, як міжнародне матеріальне кримінальне право (міжнародне кримінальне право у вузькому розумінні), міжнародне кримінально-процесуальне право, міжнародне кримінально-виконавче право та норми, що регламентують оперативно-розшукову діяльність. Іноді до їх переліку відносять і норми, які стосуються судоустрою. До міжнародного матеріального кримінального права належить сукупність принципів і норм, які встановлюють злочинність протиправних діянь, регулюють питання співучасті, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання тощо. Міжнародне кримінально-процесуальне право регулює питання розслідування міжнародних злочинів, судового розгляду справи, перегляду рішення суду, встановлює правовий статус суб'єктів міжнародного кримінального судочинства. Міжнародне кримінально-виконавче право встановлює правовий статус засуджених, формулює стандарти поводження з ними, а також регламентує питання співробітництва держав у вказаній сфері. Норми, які регламентують оперативно-розшукову діяльність, регулюють співробітництво держав з відвернення та розкриття злочинів, розшуку винних осіб та їх затримання.

Необхідно наголосити на тісному зв'язку міжнародного кримінального права з внутрішньодержавним кримінальним, кримінально-процесуальним, кримінально-виконавчим та нормами, які регламентують оперативно-розшукову діяльність. Саме під впливом указаних галузей внутрішньодержавного права було сформоване міжнародне кримінальне право. Тому в них є досить схожі норми, які стосуються вини, осудності, віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, звільнення від кримінальної відповідальності, правового статусу підозрюваних, обвинувачених, прокурора та захисника, стадійності провадження по справі тощо. Однак притягнення до кримінальної відповідальності осіб, а також їх покарання виключно на підставі норм міжнародного права є неможливим. Це пов'язано з недостатньо сформованим інституційним механізмом, а також фактичною відсутністю у міжнародному праві санкцій за міжнародні злочини. Міжнародні кримінальні суди та трибунали мають досить обмежену юрисдикцію, крім того, з самого початку заснування та діяльності міжнародних судів та трибуналів передбачалось, що вони не будуть підміняти собою національні суди, які відіграють ключову роль у боротьбі з міжнародними злочинами. Тому міжнародне кримінальне право втілюється передусім через національні правові системи. А отже, відвернення і припинення міжнародних злочинів, покарання винних осіб можливе тільки за умови поєднання міжнародного кримінального права та вказаних галузей національного права.

Міжнародне кримінальне право тісно пов'язане з іншими галузями міжнародного права. Тепер спостерігається тенденція, коли серйозне порушення основних галузевих принципів і норм міжнародного гуманітарного права, права прав людини, повітряного, морського, екологічного та деяких інших галузей міжнародного права стає міжнародним злочином. Особливо тісний зв'язок простежується між нормами міжнародного кримінального та міжнародного гуманітарного права. У міжнародному гуманітарному праві існує інститут кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права. Крім того, у назвах самих міжнародних кримінальних трибуналів часто присутня вказівка на порушення норм саме міжнародного гуманітарного права150, що підкреслює особливий, тісний взаємозв'язок указаних галузей міжнародного права. Наприклад, Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 р.; Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид й інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і громадян, відповідальних за геноцид й інші схожі порушення, вчинені на території сусідніх держав, у період з 1 січня 1994 р. по 31 грудня 1994 р.

Основними джерелами міжнародного кримінального права є міжнародний договір та звичай.

Вагомість міжнародного договору як джерела міжнародного кримінального права обумовлюється тим, що це джерело чітко, у письмовій формі встановлює склади відповідних міжнародних злочинів, регулює питання, пов'язані з розслідуванням таких злочинів, розшуком та затриманням винних осіб тощо. Водночас у зв'язку з тим, що положення міжнародного договору зобов'язують тільки учасників такого договору, продовжує широко застосовуватися міжнародний звичай, тобто правило поведінки, яке в результаті тривалого та одноманітного застосування в аналогічних ситуаціях визнається як юридично обов'язкове. Ведучи мову про співвідношення звичаєвих і договірних норм, варто зауважити, що договірні норми дуже часто засновуються на звичаєвих нормах, а також розглядаються як відображення змісту норм звичаєвого міжнародного права. Це стосується, зокрема, Гаазьких конвенцій 1899 р. та 1907 р., Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв збройних конфліктів, а також додаткових протоколів до них 1977 р.

Отже, міжнародне кримінальне право - це система принципів та норм, що регулюють співробітництво держав з відвернення та розкриття злочинів, розшуку винних осіб та їх затримання, встановлюють процесуальний порядок розслідування міжнародних злочинів те судового розгляду справи міжнародними судами та трибуналами, а також визначають правовий статус засуджених та стандарти поводження з засудженими.

52. Право мирного розв'язання міжнародних суперечок

Міжнародний спір - це специфічні політико-правові відносини, що виникають між двома або більшою кількістю суб'єктів міжнародного права і відображають протиріччя, які існують у межах цих відносин. Тобто це спір, що виникає між державами або іншими суб'єктами з питання юридичного факту чи правового регулювання певних відносин.

У Статуті ООН для кваліфікації конфліктних відносин використовуються поняття "спір" та "ситуація", але їх визначення не наводяться. Згідно з доктриною міжнародного права, а також практикою Ради Безпеки і Міжнародного Суду ООН

--спір має місце у випадку, коли держави взаємно пред'являють претензії з приводу одного і того ж предмету спору;

- ситуація виникає, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним пред'явленням претензій, хоч і породжує непорозуміння між ними.

Таким чином, ситуація - категорія більш широка, аніж спір.

Існування певних відмінностей ще не зумовлює наявності спору між державами. Після визнання факту існування спору виникає обов'язок вирішити цей спір. Міжнародний спір має вирішуватися лише мирними засобами на основі принципу мирного розв'язання міжнародних спорів.

Класифікація міжнародних спорів у науковій літературі здійснюється за різними критеріями:

1) за ступенем безпеки для міжнародного миру;

2) за об'єктом або предметом спору (політичні, юридичні, економічні, соціальні, військово-політичні);

3) за просторовим розповсюдженням (локальні, регіональні, глобальні);

4) за колом суб'єктів чи сторін (двосторонні, багатосторонні). Найпоширенішими є політичні та юридичні міжнародні спори.

Вони можуть виникати у різних сферах діяльності держав, щодо тлумачення або застосування того чи іншого міжнародного договору, у разі виникнення питання про відповідальність тощо (юридичні спори). Політичні спори не передаються на розгляд судів та арбітражів, а вирішуються політичними засобами.

Згідно зі Статутом ООН важливе значення має поділ міжнародних спорів на такі, продовження яких може загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, і спори, що не мають таких ознак (ст. 33). Перші в доктрині називаються кваліфікованими, останні - звичайними.

Ряд міжнародно-правових актів регулювали мирні засоби вирішення міжнародних спорів задовго до Статуту ООН. У1889 р. І Гаазька мирна конференція створила комісію з питань посередництва і третейського суду та прийняла Конвенцію про мирне вирішення міжнародних суперечок. 1907 року II Гаазька мирна конференція переглянула прийняту конвенцію, а у 1928 р. було прийнято паризький договір "Про відмову від війни" (Пакт Бріана-Келлога), згодом Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., Манільську декларацію про мирне вирішення спорів 1982 р.

Таким чином, основними джерелами мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є:

* конвенція "Про мирне вирішення міжнародних суперечок" 1907 р.;

* Статут ООН 1945 р.;

* Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.;

* принципи врегулювання спорів та Положення процедури НБСЄ з мирного врегулювання спорів 1991 р.

Загалом розрізняють два основних способи вирішення міжнародних спорів: дипломатичний і судовий. Дипломатичні процедури не завжди приводять до ефективного й остаточного розв'язання спорів, оскільки держави, що беруть участь у спорі, залишають за собою право прийняття остаточного рішення. При застосуванні судових процедур держави погоджуються та підпорядковуються рішенню, зміст якого їм на початку процедури не відомий.

Згадані міжнародно-правові документи перелічують такі мирні засоби вирішення міжнародних спорів: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод, а також інші засоби. Переговори, обстеження, посередництво, добрі послуги, примирення належать до дипломатичних способів вирішення міжнародних спорів; судові процедури - це міжнародні судові установи, різні третейські суди і арбітраж.

Якщо всі можливі засоби не допомогли і виникає спір, важливо точно визначити дату його виникнення (у випадку війни, наприклад, залежно від міжнародно-правової регламентації статусу нейтральних держав, відбувається обчислення відшкодування, яке повинно надаватися; часто з цим пов'язана також можливість звернення до судових органів тощо). Проте важко сформулювати загальну норму з приводу фіксації дати виникнення міжнародних спорів.

Загалом спори виникають, коли суб'єкти чітко демонструють або виражають свою незгоду щодо права, претензій або поведінки іншого суб'єкта. Проте на практиці поширені ситуації, коли відносини погіршилися, виникло напруження, створюється перед-конфліктна ситуація, а за взаємною згодою, навіть після виникнення спору, який може досягти великої інтенсивності, спір може зникнути. В юридичних категоріях важко врахувати різноманітність та складність конкретних випадків.

53. Погоджувальні засоби: переговори, добрі послуги, посередництво, встановлення фактів, примирення

Роль дипломатів у міжнародних відносинах полягає в зниженні напруженості, пошуках компромісів. Часто у ділових відносинах погане врегулювання краще війни.

Найпоширенішим засобом врегулювання міжнародних спорів є переговори. Це спосіб вирішення питань, що виникають у відносинах між суб'єктами міжнародного права під час безпосереднього контакту уповноважених осіб відповідних зацікавлених суб'єктів міжнародного права.

Тобто переговори передбачають налагодження контактів між конфліктними сторонами за участі офіційних представників.

Прямі переговори (дипломатичні переговори, переговори дипломатичними каналами) - найбільш розповсюджений і простий спосіб вирішення спорів між державами. Переговори проводяться на рівні різних посадових осіб держави: глав держав або глав урядів (на вищому рівні), міністрів закордонних справ, дипломатичних представників.

Переговори, спрямовані на врегулювання спору, часто відбуваються на послідовних ієрархічних рівнях. У міждержавних відносинах вони розпочинаються на рівні дипломатичних представників, далі, якщо не досягнуто успіху, продовжуються на рівні міністрів закордонних справ і згодом на рівні глав держав чи урядів. Те саме стосується контрактів про промислове співробітництво, наприклад, переговори можуть розпочатися між інженерами, продовжуватися між відповідальними за проект і, нарешті, між президентами компаній. Іноді конвенційні інструменти (договори чи контракти) передбачають ці методи.

Переговори можуть бути двосторонніми або багатосторонніми.

Різновидом прямих переговорів є консультації. Вони, як правило, використовуються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв'язку з обставинами, що виникли знову. Консультації можуть також застосовуватися як підготовча стадія до переговорів.

Якщо в результаті переговорів згоди не було досягнуто, конфліктуючі сторони для остаточного розв'язання спору повинні звернутися до третьої сторони за сприянням у його вирішенні.

Добрі послуги - один з видів мирного вирішення спорів, зміст якого полягає у наданні державам-учасникам спору третьою державою або міжнародною організацією матеріальних можливостей для встановлення контакту і ведення переговорів між ними. Добрі послуги можуть бути надані на прохання сторін спору, з ініціативи третьої держави або міжнародної організації. З початком переговорів між сторонами спору повноваження третьої держави або міжнародної організації припиняються. Якщо держави-учасниці спору запрошують третю державу взяти участь у переговорах, то добрі послуги переходять у посередництво.

Отже, у наданні добрих послуг беруть участь 3 сторони: дві конфліктуючі сторони, третя за власної ініціативи.

Посередництво -- це засіб мирного врегулювання міжнародних спорів, відповідно до якого обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), яка бере участь у переговорах як самостійний учасник. Тобто при посередництві беруть участь 3 рівноправних сторони: дві конфліктуючі і третя посередник, що призначається за згодою обох конфліктуючих сторін.

У цих процедурах, які застосовуються до міждержавних та транснаціональних спорів, сторони звертаються до третьої сторони за допомогою в пошуку вирішення їх непорозумінь. Сторони спору можуть наперед передбачити процедуру або звернутися до цього після виникнення спору.

Відмінність між цими різними типами процедур має до певної міри академічний характер, на практиці часто важко знайти між ними різницю. Спільним у них є те, що вони не є процедурами судового характеру, тобто третя сторона не уповноважена винести обов'язкове рішення, розроблене за умови змагальної участі зацікавлених сторін.

Численні міжнародні організації наділені широкими повноваженнями для врегулювання спорів, що можуть виникнути між їх членами. Втручання цих організацій стосується головним чином врегулювання міждержавних спорів, але іноді також і транснаціональних спорів.

На універсальному рівні важливу роль у цій справі відіграє Організація Об'єднаних Націй. її Генеральна Асамблея обговорює "справи", "питання", "спори", "ситуації", що можуть викликати протистояння деяких членів Організації, з приводу яких вона уповноважена рекомендувати " заходи ", які не мають примусового характеру (наприклад, закликає держави-члени утримуватися від постачання зброї якійсь державі, розірвати з нею дипломатичні стосунки та інше). Рада Безпеки може вживати заходів, які не мають юридично обов'язкового характеру, але спрямовані на те, щоб перешкодити застосуванню сили та сприяти встановленню згоди між сторонами. Установчі акти багатьох спеціалізованих інституцій системи ООН надають певним органам (Асамблея, Рада Безпеки) повноваження для розв'язання певних спірних питань, які виникають між їх членами, або стосовно виконання їхніх обов'язків у рамках Організації.

Завдання підтримання миру, врегулювання спорів або " виправлення ситуації" практично не відрізняються між собою.

Організація африканської єдності, Організація американських держав або Арабська ліга, ряд європейських регіональних організацій також реалізують важливі функції з метою сприяти врегулюванню спорів між їх членами (шляхом посередництва, примирення чи арбітражу).

54. Проблема визнання у міжнародному праві. Поняття та засоби міжнародно-правового визнання

Проблеми, що виникли у світі наприкінці XX століття внаслідок суттєвих геополітичних змін (розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини, поява більше, ніж двох десятків нових держав-суб'єктів міжнародного права, їх визнання або невизнання міжнародним співтовариством), яскраво свідчать, що інститут визнання в міжнародному праві досі залишається одним із найменш розроблених та найбільш дискусійних, а правова практика визнання держав є надзвичайно неоднорідною. Зумовлено це, тим, що, inter alia, нові держави з'являються на міжнародній арені порівняно нечасто, адже відомо лише декілька періодів, коли утворення нових держав можна назвати масовим. Крім того, процес ускладнюється тим, що утворення нової держави та її міжнародно-правове визнання завжди викликають зіткнення інтересів існуючих держав - членів міжнародного співтовариства, а це очевидно не сприяє розробці та впровадженню одноманітної та прозорої регламентації відповідних процесів.

Засадниче значення міжнародно-правової регламентації інституту визнання яскраво підкреслює той факт, що ще у 1949 р., на своїй першій сесії, Комісія міжнародного права ООН внесла питання кодифікації інституту визнання держав й урядів пунктом «а» до довгострокової програми роботи, поставивши його перед питаннями правонаступництва, режиму відкритого моря та територіальних вод, права договорів, дипломатичних зносин та імунітетів. Як відомо, перераховані позиції у подальшому набули узгодженого міжнародно-правового регулювання, за єдиним винятком інституту визнання.

Отже, інститут визнання на сьогодні ґрунтується переважно на звичаєвих нормах й основних принципах загального міжнародного права, і лише окремі його аспекти регламентуються багатосторонніми й двосторонніми договорами зацікавлених держав, рішеннями міжнародних організацій, а також дипломатичними документами окремих держав. Учені також звертають увагу на цілий ряд документів, у яких згадуються деякі аспекти питання визнання: Декларація про надання незалежності для колоніальних держав і народів 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН та ін. Важливу роль у розумінні сутності й природи визнання відіграють доктрини відомих учених, оскільки інститут визнання, як жоден інший у міжнародному праві, розроблявся переважно на доктринальному рівні. Оскільки питання визнання тісно пов'язані із дипломатією та міжнародними відносинами, інститут визнання став предметом дослідження дипломатів і державних діячів, які, аналізуючи проблеми практики його застосування, висували пропозиції, виходячи з поглядів, домінуючих у сучасну їм історичну епоху.

Визнанням у міжнародному праві називають явно виражений або мовчазний акт суверенної держави, що констатує вихід на міжнародну арену нового суверенного утворення або, за певних умов, уряду, спрямований на встановлення між сторонами, що визнає, та що визнається, відносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Отже, об'єктом визнання можуть виступати:

· держава

· уряд, який представляє державу у її відносинах з іншими суб'єктами міжнародного права

· органи руху національного визволення.

Визнання є одностороннім актом держави, утім деякі сучасні учені заперечують виключно односторонній характер акту визнання. Зокрема, Ф.Р. Гасимов зазначає: «у випадках виникнення двох або більше нових держав і урядів та закріплення визнання у спільному документі такий акт набуває двостороннього характеру», і наводить приклад Паризько-Дейтонських угод 1996 р., за якими Союзна Республіка Югославія й Республіка Боснія і Герцеговина взаємно визнали одна одну у якості суверенних незалежних держав.

Оцінка наведеної концепції цілком залежить від того, що саме розуміти під терміном «двосторонній акт».

Якщо Ф.Р.Гасимов мав на увазі лише можливість одночасного визнання двома державами одна одної у єдиному документі, то це дійсно так. І яскравим прикладом подібної процедури визнання є Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Антігуа і Барбудою.

Утім, поняття двосторонньості у праві найчастіше використовують за аналогією з термінами «двостороння» та «одностороння» угоди, розуміючи під «двосторонністю» виникнення взаємних зобов'язань завдяки діям однієї зі сторін, як це виникає, зокрема, при здійсненні договору купівлі-продажу у формі прийняття акцепту. У такому сенсі з наведеною концепцією, вочевидь, погодитись не можна, адже факт визнання не зумовлює виникнення обов'язків для суб'єкта, якого визнано.

Проте, не слід вважати, що односторонній (у такому сенсі) характер визнання не може призводити до виникнення так би мовити технічних зобов'язань. Очевидно, що якщо визнання відбувається шляхом підписання двостороннього документу, у якому, inter alia, закріплюється бажання розвивати двосторонні відносини та заснувати консульство, чи посольство - то це призведе до виникнення певних зобов'язань (наприклад, створити умови для встановлення дипломатичних відносин, для зміцнення торгово-економічних зв'язків тощо). Принципово важливим є те, що визнання держави А державою Б не зобов'язує державу Б вчинювати аналогічні дії, тобто визнавати державу А. Ще раз підкреслимо, що у такому розумінні визнання завжди є одностороннім актом.

Протилежним визнанню, є акт протесту, який означає відмову держави визнати юридично значиму ситуацію, створену поведінкою іншої (інших) держави правомірною, кваліфікуючи її у якості протиправної, оскільки йому відомо про наявність такої ситуації. Протест має бути явно вираженим і так чи інакше доведеним до відома держави, якій він адресований, можливо, і до відома інших зацікавлених держав.

Юридичні наслідки протесту різноманітні залежно від того, визнає, чи ні держава-адресат протесту наявність у її діянні (дії чи бездіяльності) протиправності.

Визнання може бути мовчазним, або наочно засвідченим.

Під мовчазним, як правило, розуміють відсутність у розумний термін заяви державою протесту проти юридично значимої ситуації, що виникла. Презюмується, що коли держава упродовж розумного строку не реагує негативно на юридично значиму поведінку іншої держави, або реагує позитивно, вступаючи з нею у правовідносини з приводу цієї події, то вона визнає таку подію правомірною. У зворотному випадку держава має висловити протест.

Наочно засвідчене визнання має видаватися органом, який, відповідно до конституції держави, репрезентує її у зовнішніх зносинах і може бути оформлене як лист, офіційне комюніке, угода про встановлення дипломатичних, або консульських відносин, про основи взаємовідносин і співробітництво, декларація, дипломатична нота тощо.

В Україні рішення про визнання іноземних держав, відповідно до п.4 ст.106 Конституції України ухвалює Президент України.

55. Визнання держав. Концепції (теорії) визнання

Протягом тривалого часу утворення держави відносили виключно до питань історії та соціології, оскільки вважалося, що цей процес перебуває поза галуззю права, виступаючи стосовно нього, як дещо дане.

Сучасний етап виникнення нових держав, в основному, був пов'язаний із розпадом соціалістичної співдружності й окремих держав у Центральній та Східній Європі на початку 90-х рр. XX століття, в результаті чого припинили існування три федерації: СРСР (1991 р.), Чехословаччина (1993 р.), ОФРЮ (1991-1992 рр.). Практика визнання нових держав, що виникли на їх тлі, не є однорідною, а її вплив на становлення звичаєвих норм є дискусійним, адже в умовах сучасних міжнародних відносин кожна держава самостійно вирішує, визнавати їй нове політичне утворення, чи ні, перетворюючи акт визнання на засіб політичного впливу на новостворену державу.

Визнання за своєю природою -- це право держави, яке вона реалізує, якщо бажає мати справу із новою державою як членом міжнародного співтовариства. Разом з тим, у деяких ситуаціях обов'язок надавати визнання може передбачатися з метою нормалізації відносин. Зокрема, Паризько-Дейтонські угоди 1996 г. накладали на Союзну Республіку Югославію та Республіку Боснію і Герцеговину зобов'язання визнати одна одну суверенними незалежними державами, у порядку пост-конфліктного урегулювання та виконання рішення Ради Безпеки ООН Ірак у 1994 р. визнав суверенітет Держави Кувейт.

Історії відомі і приклади и колективного визнання держав: на Вестфальському конгресі у 1648 р. його учасники визнали Швейцарію й Нідерланди; у 1878 р. Франція, Німеччина, Італія, Росія, Англія, Австро-Угорщина й Туреччина колективно визнали Румунію, Сербію, Чорногорію; у 1919 р. на Паризькій мирній конференції Англія, Франція й інші держави колективно визнали Польщу й Чехословаччину.

Сучасна практика держав і міжнародно-правова доктрина свідчать про те, що до нових політичних утворень застосовуються загальновизнані вимоги державності, закріплені у декількох міжнародних документах.

Традиційним переліком зазначених умов є ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав 1933 p.:

держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати такі ознаки: постійне населення, певну територію, уряд, здатність вступати у стосунки з іншими державами.

Проф. Лукашук відносив до умов, що застосовуються до визнання держави, вимоги до держав, які бажають вступити до ООН: миролюбність, прийняття зобов'язань за Статутом ООН, здатність виконувати ці зобов'язання.

За словами молодого російського дослідника Ф.Р.Гасимова, до «старих, традиційних критеріїв визнання» сьогодні додані нові, котрі були застосовані Європейським Співтовариством до колишніх радянських та югославських республік.

У Декларації про «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі», прийнятій Європейським Співтовариством 16 грудня 1991 р., деталізовано умови, яким мають відповідати нові держави. Ф.Р.Гасимов об'єднує їх у три групи:

· внутрішній устрій нових держав має відповідати стандартам ЕС. Сюди можна віднести питання демократії, дотримання прав людини, гарантування прав етнічних і національних меншин;

· зобов'язання нових держав щодо забезпечення регіональної безпеки. Це питання непорушності кордонів, котрі можуть бути змінені лише мирними засобами за угодою, зобов'язання вирішувати всі спори про правонаступництво та регіональні спори шляхом угоди, включаючи використання арбітражу;

· нові держави мають взяти на себе зобов'язання щодо питань глобальної міжнародної безпеки, перш за все - про нерозповсюдження ядерної зброї.

У цьому контексті цілком логічним видається твердження проф. Бліщенка: «якщо держава відповідає необхідним критеріям, але не визнається, в цьому випадку може йтися не лише про недружній акт, але й про акт неправомірний у контексті п. 2 і 3 ст. 1 Статуту ООН, котрі вимагають розвивати дружні відносини між націями і здійснювати міжнародну співпрацю у вирішенні міжнародних проблем»

Висування вимог до держав, що претендують на визнання, прийняття та розгляд їх заяв, ухвалення рішень щодо відповідності нових держав цим вимогам з боку регіональної організації було абсолютно новим в історії визнання. При чому ці вимоги як передумова визнання не суперечили нормам міжнародного права.

Концепції (теорії) визнання

Внаслідок тривалої гострої дискусії між юристами-міжнародниками у всьому світі, предметом якої були юридичні наслідки визнання для нової держави, сформувалося декілька теорій визнання держави: конститутивна, декларативна та проміжна теорія сера Херша Лаутерпахта.

Зміст конститутивної теорії полягає в тому, що визнання є складовою частиною держави, так би мовити конституює, створює нову державу для світового співтовариства, а без нього нове політичне утворення не може бути рівноправним учасником міжнародних відносин. Позиції конститутивної теорії домінували у західній науці міжнародного права (Г. Кельзен, Л. Оппенгейм, Д. Анцілотті). Утім, останнім часом її підтримують російські дослідники й державні діячі (Г.М. Вельямінов, О.Н. Хлестов, А.Г. Ходаков).

А.Г. Ходаков, директор Правового департаменту МЗС РФ, вважає, що сучасна міжнародна практика, в тому числі й російська, не підтверджує тезу про те, що достатньо державі створитися, якось конституюватися, проголосити суверенітет і незалежність, і вона стає суб'єктом міжнародного права. На його думку, саме визнання, причому не з боку окремої держави, а з боку міжнародного співтовариства як такого в цілому, робить утворення, що претендує на статус держави, дійсно суб'єктом міжнародного права. І навпаки, без такого визнання, навіть якщо є визнання з боку однієї-двох держав, можна нескінченно довго проголошувати незалежність і суверенітет, але це так і залишиться пустою декларацією.

Ф.Р. Гасимов пов'язує зміцнення позицій конститутивної теорії визнання у сучасних умовах із вивільненням науки від ідеологічних перепон, що, в свою чергу отримало вияв у заснуванні шляхом широкомасштабного визнання й прийняття до міжнародних організацій держави, яка не відповідає критеріям, вказаним вище (Боснія і Герцеговина), а також у невизнанні самопроголошених утворень (Придністров'я), котрі своїми діями являють загрозу регіональній та міжнародній безпеці.

І.П. Бліщенко, апологет декларативної теорії визнання, заперечує таку позицію, вважаючи, що відродження конститутивної теорії не відповідає новим політичним реаліям. На думку дослідника, визнання може лише допомогти в нормалізації відносин між державою, яка визнає і тою, що визнається, оскільки, незалежно від держави, котра визнає, держава, що визнається, існує і може вступати у відносини з іншими державами і бути учасником універсальних міжнародних угод».

Відповідно до декларативної теорії, держава стає суб'єктом міжнародного права ipso facto свого утворення, а визнання лише декларує появу на міжнародній арені нового суб'єкта. Такий підхід закріплений, зокрема, у Статуті Організації американських держав (ст.9). Нгуен Куок Дінь також стверджує, що визнання не є складовим елементом держави: її існування - це факт, з яким мають рахуватися інші держави, незалежно від того, визнали вони це, чи ні.

Учені-прихильники декларативної теорії обстоюють думку про те, що визнання має бути обов'язковим міжнародно-правовим актом нормалізації відносин з виниклою державою. Відмова у визнанні вважається недружнім актом, порушенням принципу співпраці держав відповідно до Статуту ООН.

Утім, неможна забувати про конститутивне значення визнання по відношенню до його правових наслідків. Як зазначив Н.А. Ушаков, визнаючи нову державу, існуюча тим самим визнає її міжнародну правосуб'єктність і свій обов'язок у відносинах з нею керуватися принципами і нормами загального міжнародного права. Дане твердження є дещо дискусійним, оскільки, на нашу думку, держава повинна керуватись основними принципами міжнародного права у відносинах з усіма суб'єктами без винятку, незалежно від факту визнання чи невизнання такого суб'єкта державою.

Проміжну теорію сформулював сер Херш Лаутерпахт, котрий доводив, що нове політичне утворення має визнаватися суб'єктами міжнародного права, якщо воно відповідає необхідним ознакам державності за міжнародним правом.

56. Визнання урядів

Уряд не володіє міжнародною правосуб'єктністю, проте саме він представляє державу на міжнародній арені, реалізує її суверенітет у міжнародних відносинах. Тому у випадку зміни уряду шляхом, інакшим, ніж передбачений законодавством держави, яку він представляє (громадянська війна, революція, державний переворот), такий уряд підлягає міжнародному визнанню. Якщо уряд прийшов до влади конституційним шляхом, у його визнанні не має потреби; більш того, визнання чи невизнання легітимного уряду може бути розцінене як втручання у внутрішні справи держави. Утім, якщо уряд здійснює свої повноваження всупереч міжнародному праву, невизнання й заклик утриматися від відносин із ним є цілком правомірними. Зокрема, у консультативному висновку про діяльність уряду ПАР у Намібії - колишньої підмандатної території ПАР - Міжнародний Суд ООН встановив: «держави-члени ООН зобов'язані визнати протиправність перебування Південної Африки в Намібії і в силу нечинності актів, здійснюваних Південною Африкою від імені Намібії, утриматися від будь-яких актів, зокрема, відносин із урядом Південної Африки, що передбачають визнання правомірності цієї присутності й цієї адміністрації або актів допомоги чи сприянні такій присутності». Відповідно, визнання, чи не визнання уряду міжнародним співтовариством може бути потужним засобом впливу й умовою його повноцінної діяльності.

Крім того, визнання уряду має важливі юридичні наслідки, які полягають у:

1) користуванні урядом та його дипломатичними представниками традиційними імунітетами;

2) повазі до його судових рішень стосовно осіб;

3) екстериторіальній дії його законодавчих та адміністративних актів у внутрішньому правопорядку держав, котрими його визнано.

Міжнародна практика визнання урядів є надзвичайно розвиненою, причому іноземні держави використовують її для аргументації розвитку активних дипломатичних відносин з новим урядом.

Західні дослідники міжнародного права вказують на суттєву різницю між визнанням держав і урядів: на їх думку, останнє може бути відкликане.

Якщо розглядати факт визнання або не визнання урядів з точки зору відповідності основним принципам загального міжнародного права, може виникнути логічне запитання: чи не порушують держави, визнаючи, або не визнаючи уряд, що прийшов до влади, як правило, за неясних політичних обставин, принцип невтручання у справи, що належать до внутрішньої компетенції держави? Тим більше, що дослідники часто вказують на те, що «невизнання іноземних урядів часто використовується як свідчення несхвалення, визнання іноземного уряду інколи помилково тлумачиться як таке, що домислює схвалення». Загальновідомо, що Сполучені Штати Америки не визнавали іноземні уряди, яки їх не задовольняли, а Сполучене Королівство, як правило, визнавало всі уряди, які реально контролювали свої території, не згадуючи про їх схвалення чи несхвалення.

Існує декілька традиційних поглядів на вказану проблему. Перший відомий у науці міжнародного права як доктрина Естрада. У 1930 році міністр закордонних справ Мексики витупив із заявою: «Мексика не виступає з питання оголошення визнання. Мексика вважає, що дана практика є образливою. Мало того, що вона порушує суверенітет інших держав, - в результаті такої практики внутрішні справи таких держав можуть стати предметом оцінки в тому чи іншому смислі з боку інших урядів».

Відповідно до цієї концепції, невизнання уряду, який прийшов до влади в результаті реалізації народом права на самовизначення, може розцінюватися по-перше, як порушення відповідного принципу міжнародного права, а по-друге, як недружній акт. Професор Маланчук зазначає, що на практиці доктрина Естрада просто замінює виразно висловлене визнання домислюваним. Проф. Лукашук також вказує на те, що сьогодні все більше держав (Великобританія, США, Бельгія, Австралія) відмовляються від практики заяв про визнання урядів, обмежуючись встановленням або відмовою від встановлення дипломатичних зв'язків. Щоправда, сутність від зміни форми визнання не змінюється, проте завдяки такій практиці пом'якшується роль іноземної держави як судді у справі оцінки законності уряду»

Друга концепція, яка має назву «доктрина законності» виникла внаслідок численних переворотів у Латинській Америці, була обґрунтована у 1907 році еквадорським дипломатом К. Тобаром і підтримана Президентом Венесуели Р. Бетанкуром. Відповідно до «доктрини Тобара», держави можуть «відмовити у визнанні будь-якого уряду де-факто, створеного революційним шляхом всупереч конституційному режиму». На той час викладена позиція була слушною, проте у системі права не закріпилася, оскільки суперечила принципу невтручання.

Сьогодні найбільш актуальною є доктрина «ефективного контролю», до якої приєднуються сучасні російські та західні дослідники міжнародного права. Відповідно до цієї концепції, визнання уряду являє собою правовий акт, що ґрунтується на дійсності, а не на законності нових органів урядової влади. Поняття дійсності уряду означає реальну здатність здійснювати всі державні функції, в тому числі, підтримку порядку та безпеки всередині країни, а також виконання зовнішніх обов'язків. На думку пана Нгуена, не зважаючи на всі відступи, що мають місце на практиці, ця вимога є юридичною умовою існування держави. Відповідно, відмова у визнанні ґрунтується на тому, що новий уряд не має ефективного контролю над територією, про що він оголосив.

Так, міжнародне співтовариство не визнало уряд Яна Сміта, що прийшов до влади у Родезії у 1965 р. й оголосив її незалежність від Великобританії. Уряд Сміта складався з білих родезійців і не мав ефективного контролю над територією держави, проте його підтримали Португалія і ПАР, надаючи кредити, можливості для експорту й військові формування. На противагу білому уряду сформувався Патріотичний фронт Зімбабве, який розпочав збройну боротьбу за права корінної африканської більшості. Рада Безпеки ООН закликала держави не визнавати уряд Сміта й протягом 1966 - 1967 років вводила проти Родезії все більш жорсткі санкції відповідно до глави VII Статуту ООН. В результаті спільних дій міжнародного співтовариства у Родезії були проведені вибори, які привели до влади уряд, сформований більшістю і була визнана держава Зімбабве.

Окрім ефективного контролю, уряд повинен мати безпосередній зв'язок з територією та населенням, що проживає на цій території. На думку І.П. Бліщенка, це об'єктивні критерії його визнання, що можуть виявлятися у керівництві боротьбою за звільнення. Історії відома значна кількість прикладів, коли визнання міжнародним співтовариством уряду, який керує боротьбою народу за самовизначення, було трансформоване у визнання нової незалежної держави.

Так, після створення у 1947 році Ісламської Республіки Пакистан, її провінція Східний Пакистан, населення якої (близько 50 млн.) складалося переважно з бенгальців, зазнавала економічних і соціальних утисків з боку влади Західного Пакистану. У 1970 році на виборах у Східному Пакистані перемогла партія Народна ліга, яка виступала за надання провінції широкої політичної та економічної автономії у межах єдиного Пакистану. У відповідь на це Західний Пакистан розпочав масовий терор бенгальського населення, що спричинило втечу близько 10 млн. біженців до сусідньої Індії та початок національно-визвольної боротьби бенгальського народу. Народна ліга стала органом національно-визвольного руху, підтриманим більшістю населення Східного Пакистану. У 1971 році було проголошено Народну Республіку Бангладеш, тимчасовий уряд якої складався із лідерів Народної Ліги й керував боротьбою із Калькутти, у той час, як Пакистан здійснював збройні напади на Індію, котра була змушена оголосити війну. Індія визнала уряд Республіки Бангладеш, до неї приєднався й СРСР і низка інших держав. При обговоренні питання про ситуацію на Індостанському півострові у Раді Безпеки ООН США та КНР заперечили право бенгальського народу на самовизначення, тим самим не визнавши уряд Народної Республіки Бангладеш. Утім, вже у грудні 1971 р. новий уряд Бангладеш, сформований в результаті виборів і підтриманий народом, розпочав роботу, 17 вересня 1974 року Народна Республіка Бангладеш увійшла до ООН і стала повноправним членом світового співтовариства.

Отже, яким чином визнання уряду співвідноситься із визнанням держави? Різницю між ними виявити не завжди просто. Визнання держави завжди передбачає і визнання уряду цієї держави. Хоча, скажімо, у 1960 р. колишнє Бельгійське Конго отримало незалежність і світове співтовариство визнало новостворену Республіку Заїр, у якій протягом тривалого часу була відсутня ефективна влада. Проте із визнанням уряду проблема набагато складніша через значну кількість фактичних ситуацій. Визнання уряду, як було зазначено вище, може спричинитися до визнання держави, але далеко не завжди означає визнання держави, яку він представляє.

Спеціального аналізу потребує питання визнання урядів, які перебувають у вигнанні або так званих емігрантських урядів. Вказаній проблемі значну увагу приділяв відомий радянський учений Д.І.Фельдман. Виділяють декілька способів виникнення таких урядів:

1) якщо уряд змушений залишити територію своєї держави в результаті її окупації ворогом під час війни (уряди Греції, Голландії, Бельгії, Норвегії під час Другої Світової Війни)

2) якщо уряд змушений залишити територію своєї держави в результаті поразки у громадянській війні (уряд Чан Кайши, який емігрував на острів Тайвань, зазнавши поразки від комуністичного уряду Мао Цзедуна; уряд громадянської Іспанії, змушений емігрувати після громадянської війни 1938 р.)

3) коли уряд утворюється за кордоном під час війни, або миру (Тимчасовий уряд Чехії під час Першої Світової Війни, Тимчасовий уряд Алжирської Республіки, заснований у 1958 р. у Каїрі).

Д.І. Фельдман зазначає, що необхідність визнання емігрантського уряду, навіть з урахуванням збереження його складу та конституційного приходу до влади диктується особливим становищем, у якому опинився уряд. Оскільки йдеться навіть не про визнання нового уряду, а про підтвердження визнання старого. Учений вказує на те, що емігрантський уряд для збереження представницького характеру має відповідати низці вимог: мати зв'язок із народом і брати активну участь у боротьбі проти окупантів.

Одним із перших юридичних наслідків визнання емігрантського уряду є встановлення або продовження дипломатичних відносин. Так, уряд США заявив про продовження дипломатичних відносин із емігрантським урядом Польщі у 1939 р., всього при уряді Польщі було акредитовано близько 30 дипломатичних представників іноземних держав, при емігрантському уряді Бельгії - 40.

Визнані уряди, перебуваючи в еміграції під час Другої Світової Війни, продовжували представляти свої держави у міжнародних відносинах шляхом укладання та скасування міжнародних угод. Емігрантський уряд Греції оголосив нечинними угоди про перемир'я з Німеччиною та Італією, підписав угоди про співпрацю із Югославією, США, СРСР тощо. Уряд Голландії, перебуваючи у еміграції, обмежив торгівлю з Японією, уклав декілька торгівельних угод із Великобританією, США, Бельгією тощо. Отже, визнання емігрантських урядів дало змогу укладати нові міжнародні договори та виконувати зобов'язання, покладені на них довоєнними угодами.

На особливу увагу заслуговує ситуація із урядом Польщі, який отримав визнання світового співтовариства, перебуваючи у еміграції під час війни, уклав низку міжнародних угод про співпрацю у боротьбі проти агресора, проте втратив контроль над власною територією. На території Польщі був створений уряд, який мав підтримку населення країни й здійснював ефективне керування державою.

Цей факт свідчить про надзвичайно важливе значення критерію дійсності, ефективного контролю, який ставиться до будь-якого уряду.

57. Співвідношення інститутів визнання і членства у міжнародних організаціях