Основи міжнародного права

Матеріальна відповідальність настає у формі репарації, реституції і субституції.

Репарація - це відшкодування суб'єктом-порушником матеріальної шкоди грішми, товарами, послугами тощо. Репарації призначаються за окремі міжнародні правопорушення, в результаті яких було завдано матеріальні збитки. Цей вид відповідальності часто застосовувався державами переможцями у війні стосовно переможеної сторони, утім, його не слід плутати з такою забороненою на сьогодні формою відповідальності як контрибуція. Основна відмінність контрибуції від репарації полягає в меті: для репарації це відшкодування завданих збитків, а для контрибуції - пограбування переможеної держави.

Окрім цього, існує так звана надзвичайна репарація, яка проявляється в обмеженні права держави-порушниці використовувати свої матеріальні ресурси; метою таких дій є запобігання вчиненню аналогічних правопорушень у майбутньому.

Під реституцією розуміють повернення державі-жертві правопорушення майна, незаконно вивезеного з її території. Реституція може відбуватись у формі повернення промислового обладнання, наукових лабораторій, транспортних засобів тощо. Практикується також субституція - заміна неправомірно знищених або пошкоджених унікальних об'єктів (як правило, творів мистецтва) на рівноцінні.

У випадках, коли завдані збитки не можуть бути відшкодовані реституцією в натурі, потерпіла держава може вимагати компенсацію в грошовому еквіваленті. Як зазначає проф. В.Г. Буткевич, компенсація може не тільки охоплювати реальні матеріальні збитки, понесені державою-жертвою, а й включати проценти, втрачену вигоду.

Статті про відповідальність держав передбачають інший підхід до визначення форм та видів відповідальності.

По-перше, обов'язок держави відшкодувати завдану шкоду передбачає повне відшкодування (ч.1 ст. 31), але поняття шкоди розкриває лише 2 види збитків - матеріальні й нематеріальні, що робить встановлення третього виду (морально-матеріальної) недоцільним .

По-друге, Статті передбачають лише три форми відповідальності: реституцію, компенсацію і сатисфакцію. При цьому необхідно звернути увагу на порядок викладення: від матеріальної відповідальності до моральної, яка застосовується лише в тих випадках, коли неможливо відшкодувати завдані збитки матеріально. Зрозуміло, що у більшості правопорушень шкода може завдаватись не лише матеріальним об'єктам, і тому дві форми відповідальності будуть застосовуватись одночасно.

Форми відповідальності визначаються у Статтях таким чином. Реституція - вимога відновити стан, який існував до вчинення протиправного діяння (ст. 35). Компенсація - вимога компенсувати (у фінансовому виразі) ті збитки, що не були відшкодовані реституцією, включаючи, наскільки це передбачено, упущену вигоду (ст. 36). Сатисфакція - визнання порушення, висловлювання жалю, офіційне вибачення або інша аналогічна дія, яка має на меті відшкодувати ті збитки, що не можуть бути відшкодовані реституцією та компенсацією (ст. 37)

46. Міжнародно-правова відповідальність держав за шкідливі наслідки правомірної діяльності

Міжнародне право в окремих випадках допускає міжнародно-правову відповідальність, коли держава здійснювала правомірні дії.

Класичним прикладом такої відповідальності є, зокрема, наслідки огляду іноземних торгівельних кораблів військовими кораблями інших держав у разі достатньої підозри, що судно займається піратством; у випадках, коли така підозра виявилася безпідставною, держава прапору військового судна має відшкодувати заподіяні збитки. Не менш чітко цей вид відповідальності ілюструє «абсолютна» відповідальність держави, яка запускає космічний об'єкт, за виплату компенсації за збитки, які цей космічний об'єкт завдав на поверхні землі або повітряному судну в польоті.

У доктрині часто таку відповідальність називають абсолютною або об'єктивною. Останнім часом почала з'являтись критика подібних тверджень, утім, нажаль, далеко не завжди підкріплена належною аргументацією. Але недоліки аргументації не впливають власне на правильність оцінки. Дійсно, об'єктивною таку відповідальність називати неможна, оскільки, як вже було зазначено у попередньому параграфі, термін «об'єктивна відповідальність» застосовується абсолютно в іншому контексті.

В свою чергу, «абсолютна відповідальність» є просто некоректним терміном, який з позицій юриспруденції не має сенсу, оскільки існують випадки звільнення від відповідальності. Зокрема, такі випадки передбачені навіть у міжнародному космічному праві, положення якого щодо відповідальності вважаються найбільш жорсткими.

Так, винятки з правового формулювання "абсолютної відповідальності" згідно зі ст. 3 Конвенції про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об'єктами 1972 р. (далі - Конвенція про відповідальність 1972 р.) становлять випадки завдання шкоди в рамках "космічних аварій", тобто тих, що відбуваються не на поверхні Землі. У таких випадках відповідальність має місце тільки за наявності винної поведінки держави, що запускає, або осіб, за дії яких вона відповідає. Держава, що запускає, може домогтися звільнення від абсолютної відповідальності, якщо вона зможе довести, що шкода цілком або частково стала результатом грубої недбалості або дії чи бездіяльності з боку держави-позивача або фізичних чи юридичних осіб, яких вона представляє (ч. 1 ст. 6). Крім того, положення Конвенції про відповідальність 1972 р. не поширюються на випадки шкоди, завданої в рамках космічної діяльності держави, що запускає, громадянам даної держави або іноземним громадянам, які беруть участь у космічних проектах держави, що запускає (ст. 7).

Відповідальність за правомірну діяльність з 1978 року розглядалась Комісією з міжнародного права, спеціальними доповідачами якої, після численних обговорень, представлено Проект статей про відповідальність держав за шкідливі наслідки діянь, не заборонених міжнародним правом.

Утім, як свідчить Тіунов, обговорення Генеральною Асамблеєю Проекту статей з цієї теми наочно розкрило велику кількість проблем у цій сфері та неприйняття її рядом держав. Через це Комісія вирішила спочатку розглянути питання про попередження транскордонних збитків від небезпечних видів діяльності.

Першою принципово важливою рисою відповідальності за правомірну діяльність є предмет діяльності - об'єкти підвищеної небезпеки. При завданні шкоди іншим державам цими об'єктами, держави-власники об'єктів мають нести відповідальність навіть у тих випадках, коли в їх діяльності не було складу міжнародного правопорушення або між настанням їх діяльністю та настанням шкоди не було безпосереднього, прямого та недвозначного зв'язку.

Другою особливістю є підстави виникнення відповідальності: фактичною підставою для відповідальності за правомірну діяльність буде не діяння держави, а незалежна від неї подія, що призвела до заподіяння збитку.

При цьому подія повинна кваліфікуватись як непереборна сила; збитки повинні мати матеріальний характер; вимагається прямий зв'язок між аварією об'єкта підвищеної небезпеки та матеріальним збитком.

Третьою принципово важливою особливістю відповідальності за правомірну діяльність є її договірна природа: держава може нести відповідальність за правомірну діяльність виключно в тих випадках, коли висловлює на це явну, пряму і недвозначну згоду. На сьогодні подібна згода держав вже закріплена у великій кількості документів. Окрім раніше наведених двох, таку відповідальність передбачено

· Конвенцією про відшкодування збитків, заподіяних іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні (Рим, 1952 р.),

· Конвенцією про відповідальність щодо третіх осіб в галузі атомної енергетики (Париж, 1960);

· Конвенцією про відповідальність операторів ядерних суден (Париж, 1962 р.),

· Конвенцією про цивільну відповідальність за ядерні збитки (Відень, 1963 р.) та Додатковим протоколом до неї 1997 р.,

· Конвенцією про цивільну відповідальність за збитки, заподіяні забрудненням нафтою (Брюссель, 1969 р.),

· Конвенцією про додаткові відшкодування ядерних збитків (Відень, 1997 р.) та іншими.

Це означає, що, як абсолютно правильно засвідчив Тіунов, на сьогодні у міжнародному праві не існує загальновизнаного принципу щодо відшкодування будь-якої шкоди, завданої без порушення міжнародно-правових зобов'язань. Існуючі угоди передбачають лише відповідальність за збитки, завдані джерелами підвищеної небезпеки.

Але, на жаль, не усі висновки Тіунова є безспірними. Зокрема, за Тіуновим, згадана відповідальність по суті не ґрунтується виключно на завданні збитків, а все ж таки настає за порушення міжнародного зобов'язання, оскільки передбачається відповідними угодами. Втім, це твердження навряд чи є правильним, оскільки норми відповідних угод не порушуються, адже ними прямо передбачають такі випадки.

47. Міжнародно-правова відповідальність міжнародних організацій

Джерела, які регламентують підстави, межі та обсяг відповідальності міжнародних міжурядових організацій можна розділити на дві категорії. По-перше, це статути міжнародних організацій, які визначають обсяг їх правосуб'єктності, а отже й обсяг відповідальності. По-друге, міжнародну відповідальність міжнародних організацій передбачає ряд універсальних міжнародних угод. Зокрема, передбачено відповідальність за збитки, заподіяні в результаті космічної діяльності міжнародної організації, та за ядерні збитки в тих випадках, коли організації виступають у якості операторів ядерних суден.

Проф. Буткевич також зазначає, що відповідальність спеціалізованих установ ООН передбачається ст. 57 Статуту ООН, але цей пункт представляється нам дискусійним. Дійсно, в тексті ст. 57 використовується термін «відповідальність», але, на нашу думку, застосовується він в абсолютно іншому значенні - йдеться про те, що спеціалізовані установи відповідальні за певні сфери, тобто діють у певних сферах і повинні забезпечувати розвиток відповідних напрямів, а не несуть відповідальність у розумінні інституту міжнародної відповідальності.

Необхідно також враховувати, що на рівні de lege ferenda існує Проект статей про відповідальність міжнародних організацій за міжнародну протиправну діяльність, що розробляється Комісією міжнародного права.

Окрім цього, однією з норм, які обґрунтовують можливість настання відповідальності міжнародних організацій у випадку порушення універсальних норм міжнародного права, є консультативний висновок Міжнародного суду ООН «Difference Relating to Immunity from Legal Process of a Special Rapporteur of the Commission on Human Rights» (1999). Значущість цього висновку, а саме параграфу 66, полягає у тому, що він, вперше в міжнародно-правовій практиці, чітко розмежовує поняття «судово-процесуальній імунітет», передбачений обов'язковою для всіх членів ООН Конвенцією про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй 1946 р., та необхідність несення відповідальності у вигляді надання компенсації в тих випадках, коли ООН чи її агенти, які діяли в офіційній якості, своїми діями завдали матеріальних збитків іншим суб'єктам.

Часто стверджують, що для настання міжнародно-правової відповідальності міжнародної організації, необхідна наявність протиправної поведінки, порушення міжнародних зобов'язань, вини організації, наявність збитку і причино-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою.

Утім, Проект Статей про відповідальність міжнародних організацій у ст. 3 відтворює протилежний підхід. Зокрема, у цій нормі зазначається, що «міжнародно-правове діяння МО має місце, коли будь-яке діяння, що полягає у дії чи бездіяльності:

а) приписується міжнародній організації за міжнародним правом;

б) є порушенням міжнародно-правового зобов'язання цієї МО».

За ч. 1 ст. 4, міжнародній організації може бути приписане діяння її органа чи агента, при чому під терміном «агент» у даному випадку розуміються посадові особи або інші особи чи утворення, через яких така організація здійснює свою діяльність (ч. 2).

При чому, якщо орган чи агент міжнародної організації діє саме в такій якості, то його поведінка буде приписуватись МО навіть у випадках перевищення повноважень або прямого порушення наказів (ст. 6).

Але це не єдиний випадок. Як зазначає Нгуен Куок Динь, правопорушення держав, які діють від імені міжнародної організації, також може бути приписано цій організації.

Більш того, на практиці сфера відповідальності організацій розширюється за рахунок відповідальності за нормативні акти, що завдали шкоди окремим приватним (фізичним) особам. Зокрема, така норма передбачена ст. 215 Угоди про створення ЄС (Маастрихт, 1992).

Проф. В.Г. Буткевич абсолютно правильно зазначає, що Міжнародна організація несе відповідальність за протиправну поведінку своїх виконавчих органів та персоналу. Утім, на нашу думку, наведені посилання на укладення ООН у 1957 - 1965 рр. угод із Бельгією, Грецією, Італією, Люксембургом і Швейцарією про відшкодування збитку, який було заподіяно громадянам цих країн та їхньому майну Збройними силами ООН у Конго під час миротворчих операцій, навряд чи можна назвати вдалими, оскільки правовою підставою укладання таких угод був не інститут міжнародної відповідальності, а внутрішні правила ООН про відшкодування збитків, завданих її персоналом. Вважаємо, що наведення у якості прикладу відшкодувань, здійснених у цьому контексті ООН, не є коректним у тому числі і через існування Конвенції про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй 1946 р.

У доктрині міжнародного права повністю визнано, що міжнародним організаціям властива як політична, так і матеріальна відповідальність.

Політична відповідальність можлива у разі прийняття дискримінаційного рішення з обмеженням державного суверенітету як членів, так і держав, котрі не є членами організації; порушення положень угоди про штаб-квартиру; неправомірне застосування збройних сил тощо.

Матеріальна відповідальність міжнародної організації може призводити як до безпосередньої відповідальності організації, так і до солідарної відповідальності міжнародної організації та держав-членів. Чітко ілюструє останній варіант вище згадана Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об'єктами, ст. XXII.3 якої встановлює солідарну відповідальність на таких засадах:

· претензії висуваються насамперед МО, яка здійснила запуск об'єкта;

· коли організація впродовж півроку не компенсувала суми заподіяного збитку, держава-позивач може порушувати питання про відповідальність держав-членів цієї організації.

Необхідно пам'ятати, що відповідальність МО інколи може виникати виключно на основі попередньої спеціальної заяви.

Так, за ст. XXII.1 Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічним об'єктом 1972 р., міжнародна організація, яка здійснює космічну діяльність, несе таку саму відповідальність, як і держава, якщо вона робить відповідну заяву і більшість держав-членів цієї організації є державами-членами Конвенції про відповідальність і Договору про космічний простір.

На сьогодні такі заяви зробили ЄКА (Європейське космічне агентство) і ЄВРТЕЛСАТ (Європейська організація супутникового зв'язку).

Проблемним є питання реалізації відповідальності міжнародної організації, оскільки існуючі системи (наприклад, юрисдикція міжнародних судів та трибуналів) розроблялись переважно з урахуванням відповідальності виключно держав і просто не здатні вирішувати це питання. А участь міжнародних організацій у ряді міжнародних угод на рівні з державами (наприклад, участь ЄС на рівні з своїми державами-членами у ВТО та Конвенції ООН з морського права 1982 р.) настільки поодинокі, що не можуть суттєво вплинути на загальну картину.

Абсолютно правильно зазначають, що практично щодо усіх міжнародних організацій питання їх відповідальності може вирішуватись їх власним внутрішнім трибуналом. Утім, необхідно пам'ятати, що функції таких трибуналів, як правило, обмежені сферою трудових правовідносин МО з її співробітниками та схожими питаннями, і тому подібні трибунали просто не можуть застосовуватись, наприклад, при визначення відповідальності міжнародної організації за порушення своїх зобов'язань перед державами. Такі трибунали також не можуть розглядати ані позови третіх держав, ані позов держави-члена до організації.

На звичаєвому рівні частково врегульовано лише перше з цих питань: у випадку ініціювання питання про відповідальність третьою державою воно може вирішуватись або спеціальними комісіями з вирішення спорів, або відповідальність може бути перекладено на держави-члени цієї міжнародної організації.

Але це не означає, що згадані адміністративні трибунали взагалі не відіграють ніякої ролі у контексті питання відповідальності міжнародної організації. Ні, і Адміністративний трибунал ООН, і Адміністративний трибунал МОП, що має юрисдикцію щодо більшості спеціалізованих установ ООН, мають досить розвинену практику, а їх рішення є обов'язковими для сторін у спорі. Справа в тому, що сфера їх діяльності є надзвичайно вузькою (порушення трудових контрактів, умов найму, визначення розміру компенсації тощо).

48. Поняття та загальна характеристика міжнародно-правового примусу в міжнародному праві

Поняття примусу в міжнародному праві логічно пов'язано із такими категоріями як сутність міжнародного права та інститут міжнародно-правової відповідальності. Як підкреслює проф. І.І. Лукашук, правове регулювання міжнародних відносин є абсолютною необхідністю, відповідно надання міжнародному праву юридично обов'язкової сили неминуче.

Міжнародно-правовий примус полягає в застосуванні до учасників міжнародних відносин, в першу чергу держав, заходів морального чи фізичного впливу з метою підтримання правопорядку, попередження і покарання за порушення міжнародно-правових норм, відновлення порушених суспільних відносин та відвернення шкідливих наслідків, досягнення цілей загальної і спеціальної превенції.

Характеристику міжнародно-правового примусу доцільно провести в контексті відмінностей від правового примусу в національному праві.

По-перше, міжнародно-правовий примус не має наднаціонального характеру, в міжнародних відносинах відсутній єдиний орган, уповноважений застосовувати заходи примусу, застосування заходів примусу здійснюється не по “вертикалі”, а по “горизонталі” суверенно рівними суб'єктами міжнародного права - державами.

По-друге, міжнародно-правовий примус може носити як індивідуальний так і колективний непрямий характер, зумовлений застосуванням заходів примусу за посередництвом міжнародної міжурядової організації. Прикладом застосування примусу індивідуального характеру є справа про дипломатичний та консульський персонал Сполучених Штатів в Тегерані (Іран). США висунули вимогу про скорочення числа співробітників посольства Ірану у Вашингтоні, потім розірвали дипломатичні зносини з Іраном та заборонили поїздки у цю державу власним громадянам. Крім того, США заблокували іранські авуари, що знаходилися під їхнім контролем, в тому числі вклади в американських банках та їх зарубіжних філіях, а також намагалися звільнити заручників за допомогою сили, США також увели ембарго на торгівлю.

У випадку із застосуванням примусу колективного непрямого характеру, як підкреслює С.В. Черніченко, хоча фактично примус буде здійснюватися конкретними державами-членами міжнародної організації, юридично він буде виходити з самої організації. Так, 16 червня 1993 р. Рада Безпеки ООН, діючи відповідно до Розділу VII Статуту ООН, наклала обов'язкове ембарго на поставки до Гаїті нафти, нафтопродуктів, зброї та поліцейського обладнання і заморозила кошти уряду Гаїті та його лідерів, а у подальшій резолюції, ухваленій 16 жовтня 1993 р., уповноважила держави-члени для примусового забезпечення санкцій вживати збройні сили.

По-третє, заходи міжнародно-правового примусу застосовуються до учасників міжнародних відносин, якими є як індивіди (фізичні особи), так і держави. Примусові заходи, що можуть полягати у нанесені шкоди матеріального характеру, застосовуються як до посадових осіб, що представляють державу (наприклад, членів уряду), так і до населення держави. Це проявляється в економічних санкціях, що застосовуються щодо держави-порушника, і мають негативний характер для населення держави в цілому, що має враховуватися при застосуванні примусу. Наприклад, у випадку із Гаїті при уведенні у травні 1994 р. ембарго на торгівлю Рада Безпеки ООН зробила виняток для ліків та харчових продуктів.

Зазначимо, що примус інколи розглядається як поняття, протилежне “застосуванню сили”, тобто як будь-яка форма тиску, крім застосування сили, достатньо серйозна для того, щоб змінити рішення фізичної особи (представника держави) або власне держави, по відношенню до яких такий тиск застосовується. Питання про застосування сили або погрози силою постало у зв'язку із формулюванням п. 4 ст. 2 Статуту ООН, в якому зазначено: “Усі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об'єднаних Націй”.

Однак, на сьогодні утвердилася точка зору про те, що застосування сили, яке відповідає цілям ООН, є правомірним і може охоплюватися поняттям міжнародно-правового примусу. Так, в ст. 5 Статуту ООН зазначаються “дії превентивного або примусового характеру”, що були застосовані Радою Безпеки проти держави-члена ООН, а Глава VII Статуту ООН “Дії щодо загрози миру, порушень миру та актів агресії” надає повноваження Раді Безпеки ООН приймати рішення про те:

– які заходи, не пов'язані із застосуванням збройних сил, повинні застосовуватися для здійснення його рішень (повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучень, а також розірвання дипломатичних відносин) - ст. 41 Статуту ООН;

– застосовувати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання чи відновлення міжнародного миру і безпеки (демонстрації, блокада та інші операції повітряних, морських або сухопутних сил держав-членів ООН) - ст. 42 Статуту ООН.

Статутом ООН передбачено також право на індивідуальну або колективну самооборону, зокрема, в ст. 51 зазначено, що Статут жодним чином не торкається невід'ємного права на індивідуальну чи колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад на члена Організації, поки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримання миру і безпеки. Заходи, що вживаються членами Організації при здійсненні цього права на самооборону, повинні бути невідкладно повідомлені Раді Безпеці ООН та жодним чином не торкатися повноважень і відповідальності Ради Безпеки відповідно до Статуту щодо вжиття в будь-який час таких заходів, що Рада Безпеки вважатиме за необхідне для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Використаний в Статуті термін “невід'ємне право” по відношенню до колективної чи індивідуальної самооборони в подальшому був розвинутий практикою Міжнародного Суду ООН, який підтвердив існування звичаєвого права самооборони. Зокрема, у справі Нікарагуа проти США, яка знаходилося на розгляді Міжнародного Суду 7 років (1984-1991 рр.) та стосувалося спору між вказаними державами щодо подій, які відбулися у Нікарагуа після падіння проамериканського уряду А. Сомоси в липні 1979 р. та дій США. Нікарагуа звинуватило США у вчиненні численних актів прямого та непрямого застосування сили або загрози силою (в тому числі економічною), в грубому втручанні у внутрішні справи Нікарагуа, порушенні її територіального суверенітету та права мирного торгового мореплавства держав, у вбивствах мирних жителів Нікарагуа, порушенні фундаментальних норм звичаєвого та загального конвенційного міжнародного права (зокрема положень Статутів ООН 1945 р., ОАД 1948 р. та двостороннього договору між Нікарагуа та США про дружбу, торгівлю та мореплавство 1956 р. Згідно позиції Нікарагуа США порушили п. 4 ст. 2 Статуту ООН та звичаєве правове зобов'язання утримуватися від застосування сили або загрози силою. Натомість позиція США ґрунтувалася серед інших аргументів на тому, що Суд має відмовитися від розгляду справи оскільки оспорювані факти є результатом надання пропорційної та необхідної допомоги в порядку колективної самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН на прохання зацікавлених сторін: держав Ель-Сальвадор, Гондурас і Коста-Ріка. Розглядаючи “невід'ємне право” держав на індивідуальну і колективну самооборону, Суд зазначив, що його слід розглядати як певне “природне” право, яке важко пояснити, інакше як, не виходячи з його звичаєво-правової природи. У висновку від 7 липня 1996 р. з питання про законність загрози та застосування ядерної зброї Суд зазначив, що “не може не враховувати наріжне право кожної держави на виживання та, відповідно, право на самооборону у відповідності із статтею 51 Статуту ООН, коли виживання держави поставлено під загрозу”.

На відміну від самооборони, яка є правомірним застосуванням сили, та відповідно входить в поняття міжнародно-правового примусу, неправомірним застосуванням сили є агресія. В резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 р. агресія визначається як використання збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави або будь-яким іншим чином, несумісне із Статутом ООН. Внаслідок прийняття цієї резолюції було закріплено визначення саме збройної агресії, залишаючи дискусійним питання про агресію як таку в міжнародному праві. Радянським Союзом в 1953 р. було внесено в ООН проект визначення агресії, в якому поряд із збройною формою агресії передбачалися економічна та ідеологічна форми агресії.

Питання про визнання використання економічних та ідеологічних заходів тиску в якості агресії, тобто протиправного застосування сили певного масштабу та певної якості носить не тільки доктринальний характер. Як зазначає С.В. Черніченко, якщо припустити, що найбільш серйозні та великомасштабні акти економічної та ідеологічної агресії є порушеннями миру, рівноцінними відповідним актам збройної агресії, виникає питання про їх розгляд в якості підстав для самооборони та про певний різновид або еквівалент збройного нападу. Це може призвести до невиправданого розширення підстав самооборони та надати можливість відповісти на економічну або ідеологічну агресію збройними заходами без санкції Ради Безпеки, тобто фактично привести до відродження інституту превентивної самооборони, що категорично заперечується Статутом ООН.

49. Заходи міжнародно-правового примусу: класифікація та особливості застосування

Існує декілька підходів щодо визначення заходів міжнародно-правового примусу, інколи їх ототожнюють з поняттям “санкції”. Як зазначає проф. Буткевич В.Г., під міжнародно-правовими санкціями слід розуміти правомірні примусові заходи, які застосовують суб'єкти міжнародного права для припинення міжнародного правопорушення, відновлення прав потерпілих суб'єктів та виконання правопорушником зобов'язань унаслідок відповідальності, що виникла у відповідь на правопорушення. У вітчизняній науці міжнародного права набула визнання концепція В.А. Василенка, згідно якої заходи міжнародного примусу в залежності від підстав їх застосування можуть поділятися на:

– міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги;

– міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами за допомогою міжнародних організацій.

Прибічники іншої точки зору вживають термін “санкції” на позначення примусових заходів, що здійснюються тільки міжнародними організаціями, натомість по відношенню до держав має використовуватися термін “контрзаходи”. Як зазначає проф. І.І. Лукашук, така термінологія знайшла відображення в практиці Комісії міжнародного права ООН.

Іншими вченими використовується поділ на військові (збройні) та невійськові заходи примусу, що має розмежувати заходи із застосуванням збройної сили (наприклад, операції з підтримки миру ООН) та без застосування збройної сили (економічні санкції, розрив дипломатичних зносин тощо).

Якщо в основу класифікації заходів міжнародно-правового примусу покласти критерій їх спрямування, мети, то їх можна поділити на:

1) заходи запобігання (попередження) - спрямовані на виявлення і не допущення міжнародного правопорушення, забезпечення міжнародного правопорядку;

2) заходи припинення - дії, спрямовані на примусове припинення міжнародного правопорушення, недопущення поширення його наслідків, забезпечення можливостей для притягнення винних до відповідальності ;

3) заходи міжнародно-правової відповідальності - санкції, що застосовуються до порушників норм міжнародного права.

Однак, така класифікація, що зазвичай застосовується у національному праві, не дозволяє провести чітке розмежування між заходами міжнародно-правового примусу, оскільки окремим заходам міжнародно-правового примусу властиві як попереджувальна так і відновлювальна функції одночасно.

Заходи міжнародного примусу залежно від кола його суб'єктів також можуть поділятися на: заходи колективного та індивідуального характеру.

Підтримуючи позицію проф. І.І. Лукашука щодо розподілу заходів міжнародно-правового примусу на санкції та контрзаходи, зазначимо, що при характеристиці окремого заходу примусу зазвичай використовується декілька критеріїв (суб'єктний склад, підстави, збройний характер тощо).

Так, контрзаходи традиційно включають реторсії та репресалії. Під реторсіями розуміються заходи впливу однієї держави на іншу, що переслідують мету змусити останню припинити недружелюбні, несправедливі, дискримінаційні, але тим не менш правомірні дії. Реторсією не може бути неправомірна поведінка, тому реторсія має відповідати нормам міжнародного права, прикладом застосування реторсії як правомірної дії держави у відповідь на порушення норм міжнародного права буде виступати розірвання дипломатичних зносин. Як правило реторсії застосовуються однією державою у відповідь на дискримінацію її громадян в іншій державі, при обмеженні економічних відносин, причому реторсії зазвичай носять тотожний характер заходам, проти яких спрямовані. Інколи реторсії як правомірні заходи примусу застосовуються державою і при вчиненні правопорушення іншою державою.

Більш серйозним за наслідками та характером контрзаходом є репресалії, що являють собою односторонні (індивідуальні) заходи примусу у відповідь на правопорушення. Як сформульовано у визначенні Інституту міжнародного права в 1934 р., репресалії являють собою заходи примусу, що відхиляються від звичайних норм міжнародного права, приймаються однією державою внаслідок незаконних дій, вчинених проти неї іншою державою, та мають за мету примусити останню, шляхом нанесення їй шкоди, до дотримання права. Оскільки репресалії здійснюються відповідно до міжнародного права, але є відповіддю на правопорушення, вони можуть виходити за межі міжнародного права за умов дотримання принципу пропорційності та припинення при досягненні своєї мети.

В доктрині міжнародного права на сьогодні не існує єдності щодо визнання законними репресалії збройного характеру. Збройні репресалії в сучасній міжнародно-правовій літературі визначаються як дії, що протирічять міжнародному праву, з військового примусу, ужиті у відповідь на дії іншої держави, що також протирічять міжнародному праву (Нгуєн Куок Дінь). Як зазначалося, існують певні межі застосування репресалій, встановлені міжнародним правом, та спрямовані на забезпечення їх співрозмірності вчиненим правопорушенням, та не допущення зловживань правом, крім того репресалії не мають шкодити інтересам третіх держав. Заборона збройних репресалій випливає також з положень міжнародно-правових актів, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. міститься пряма заборона збройних репресалій: “держави зобов'язані утриматися від актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили”. Як зазначає проф. Буткевич В.Г., сучасне міжнародне право не визнає таких репресалій, як бомбардування, захоплення чужої території, блокада, інтервенція тощо, тому правомірними можуть бути лише політичні та економічні репресалії, зокрема, позбавлення (тимчасове) або обмеження дипломатичних привілеїв та імунітету офіційних представників держави-порушниці, ембарго, секвестр майна, замороження банківських вкладів і т.п.

Провести розмежування між реторсіями та репресаліями не завжди легко, оскільки досить складно оцінити внутрішню законність заходів та оскільки вони завжди оскаржуються державою проти якої вони спрямовані, також не існує систематизованого переліку таких заходів (це може бути припинення виконання діючих угод, конфіскація майна, закриття портів, арешт суден, ембарго).

Різновидом контрзаходів є самооборона, яка включає індивідуальну та колективну самооборону в розумінні ст. 51 Статуту ООН (у випадку збройного нападу), тобто у відповідь на акт збройної агресії. Самооборону слід відрізняти від інтервенції, що полягає у діях, які вчинюються однією державою з метою проникнути у сферу компетенції, що належить виключно іншій державі, для того щоб надати останній допомогу у вирішенні її проблем, або, щоб вирішити їх самій, або ж примусити таку державу вирішити їх згідно її волі. Інтервенція може бути як індивідуальна, так і колективна, здійснюватися в рамках міжнародної організації або в межах міждержавних відносин, збройного чи невійськового характеру.

В практиці міжнародних відносин та міжнародно-правовій доктрині утвердився термін “гуманітарна інтервенція”, під якою розуміється втручання, пов'язане із застосуванням воєнної сили, здійснюване однією державою або групою держав у внутрішні справи іншої держави з метою усунення масових і грубих порушень прав людини в цій державі, якщо вона не бажає чи не спроможна самостійно захистити права людини на власній території. Слід погодитися із висновками українських вчених Неліпа М.І. та Мережка О.О. про те, що: гуманітарна інтервенція не сумісна не тільки із такими імперативними нормами сучасного міжнародного права, як принцип невикористання сили у міжнародних відносинах і принцип невтручання, але і з низкою інших основних принципів міжнародного права, передусім таких, як: принцип мирного співіснування, суверенної рівності держав, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав і мирного врегулювання спорів; гуманітарна інтервенція повинна юридично кваліфікуватися як акт агресії; практика застосування гуманітарної інтервенції часто призводить до порушення норм і принципів міжнародного гуманітарного права та погіршення ситуації з правами людини; держави світу все ж таки мають певний арсенал юридично правомірних засобів міжнародного захисту прав людини в інших країнах, які не пов'язані із використанням воєнної сили. Таким чином, гуманітарна інтервенція, що здійснюється без санкції Ради Безпеки ООН, суперечить основним принципам сучасного міжнародного права і становить реальну загрозу як мирним міждержавним відносинам, так і самим правам людини.

Міжнародні організації можуть застосовувати примусові заходи - санкції, що носять внутрішній характер (позбавлення права голосу, членства в організації), та зовнішній (пов'язані та непов'язані із застосуванням збройних сил). На підставі ст. 41 та 42 Глави VII Статуту ООН Рада Безпеки ООН має право прийняти рішення про застосування:

– заходів, не пов'язаних із застосуванням збройних сил (повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучень, а також розірвання дипломатичних відносин);

– таких дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання чи відновлення міжнародного миру і безпеки (демонстрації, блокада та інші операції повітряних, морських або сухопутних сил держав-членів ООН).

Застосування зазначених колективних збройних заходів по підтримці або відновленню міжнародного миру та безпеки має здійснюватися тільки за рішенням Ради Безпеки та у випадку існування загрози миру та акту агресії.

Як у випадку із розмежуванням збройної агресії та індивідуальної гуманітарної інтервенції, доцільно розглянути міжнародно-правову природу застосування збройної сили в цілях міжнародно-правового захисту прав людини в рамках ООН. Для того, щоб збройна сила могла бути застосована для захисту прав людини, порушення прав людини мають бути кваліфіковані як порушення миру чи загроза мирові та прийняте на підставі Глави VII Статуту ООН відповідне рішення Ради Безпеки ООН. Операції гуманітарного характеру, що здійснювалися під егідою ООН в Іраку, Сомалі, Руанді та Боснії є єдиною правомірною альтернативою гуманітарній інтервенції в рамках існуючого міжнародного правопорядку.

Санкції, що були застосовані до Іраку за його агресію по відношенню до Кувейту, являють один з прикладів використання примусових заходів як економічного, так і збройного характеру, що в підсумку дозволило припинити агресію. Однак, виконання резолюцій Ради Безпеки щодо обов'язкової участі членів ООН в застосуванні санкцій пов'язане із можливими втратами, як політичними, так і економічними, що є певною перешкодою ефективному використанню цього інструменту підтримання миру.

Сучасний механізм міжнародно-правового примусу має забезпечити дієву реалізацію норм міжнародного права, однак перешкодою цьому стають чинники політичного, економічного характеру, порушення норм міжнародного гуманітарного права при здійсненні примусових заходів збройного характеру. Незважаючи на усталеність принципу незастосування сили в міжнародних відносинах, на жаль, досі застосування збройної сили, економічних санкцій розглядається як найбільш дієвий засіб примусу, що в підсумку призводить до загибелі цивільного населення, його голодування та зубожіння, що вимагає перенесення акценту в механізмі примусу на використання дипломатичних та політичних способів врегулювання конфліктів.

50. Порядок застосування примусу Радою Безпеки ООН. Види заходів такого примусу

Для забезпечення швидких і ефективних дій члени ООН покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки і погоджуються в тому, що при виконанні його обов'язків, що випливають з цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їхнього імені.

Рада Безпеки подає на розгляд Генеральної Асамблеї щорічні доповіді і в міру потреби спеціальні доповіді.

Рада Безпеки зможе в відповідно до своїх обов'язків за Статутом ООН підтримувати і зміцнювати міжнародний мир і безпеку лише в тому випадку, якщо рішення Ради будуть користуватися повною підтримкою міжнародного співтовариства і якщо сторони, що беруть участь у конфліктах, будуть виконувати ці рішення в повному обсязі.

Функції та повноваження Ради Безпеки зводяться до наступного: а) підтримувати міжнародний мир і безпеку у відповідності з цілями і принципами ООН; б) розслідувати будь-які суперечки або ситуації, які можуть викликати міжнародні тертя; в) робити рекомендації щодо методів врегулювання таких суперечок або умов їх дозволу; г) виробляти плани для створення системи регулювання озброєнь, визначати наявність загрози миру або акту агресії і робити рекомендації про заходи, які належить прийняти; д) закликати держави - члени ООН до застосування економічних санкцій та інших заходів, не пов'язаних з використанням збройних сил , для попередження або припинення агресії: е) вживати військові дії проти агресора; ж) робити рекомендації щодо прийому нових членів та умов, на яких держави можуть стати учасниками Статуту Міжнародного суду; з) здійснювати у стратегічних районах функції ООН по опіці; і) робити рекомендації Генеральній Асамблеї щодо призначення Генерального секретаря і разом з Генеральною Асамблеєю вибирати суддів Міжнародногосуду; к) представляти щорічні і спеціальні доповіді Генеральній Асамблеї.

Роль ООН, і зокрема Ради Безпеки, у підтриманні миру та забезпеченніміжнародної безпеки зводиться до здійснення наступних чотирьох заходів.

1.Превентівная дипломатія - це дії, спрямовані на попередження виникнення спорів між сторонами, недопущення переростання існуючих спорів у конфлікти й обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення. Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї А / Ле5/47/120 А від 18 грудня 1992 превентивна дипломатія може зажадати таких заходів, як зміцнення довіри, раннє попередження, встановлення фактів і інші заходи, при здійсненні яких слід належним чином поєднувати консультації з державами - членами, тактовність, конфіденційність, об'єктивність і транспарентність.

2.Міротворчество - це дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою таких мирних засобів, які передбачені в главі VI

Статуту ООН.

3.Поддержаніе світу - це забезпечення присутності ООН в даному конкретному районі, яке пов'язане з розгортанням військового і (або) поліцейського персоналу ООН, а нерідко і цивільного персоналу.

4.Міростроітельство в постконфліктних період - це дії, спрямовані на запобігання спалаху насильства між країнами і народами після ліквідації конфлікту або конфліктної ситуації.

На думку ООН, ці чотири види діяльності в сукупності, здійснювані за підтримки всіх членів, здатні стати цілісним внеском ООН у забезпечення миру в дусі її Статуту!.

Коли Раді Безпеки повідомляють про виникнення загрози миру, він просить сторони досягти згоди мирними засобами. Рада може виступити в ролі посередника або сформулювати принципи врегулювання спору. Він може просити Генерального секретаря провести розслідування і представити доповідь про ситуації, що склалася. У разі початку бойових дій Рада Безпеки вживає заходів до забезпечення припинення вогню. Він може за згодою зацікавлених сторін направити в конфліктні райони місії з підтримання миру для ослаблення напруженості і розведення протиборчих сил. Рада Безпеки має право розмістити миротворчі сили для запобігання відновлення конфлікту. Він володіє повноваженнями примушувати до виконання своїх рішень шляхом введення економічних санкцій і прийняття рішення про застосування колективних військових заходів.

Правовий статус миротворчих сил ООН визначається угодою між ООН і державою, що приймає. Відповідно до цих угод після прийняття Радою Безпеки рішення про заснування операції з підтримки миру відповідні держави-члени зобов'язані сприяти здійсненню мандату цієї операції.

Згідно зі ст. 5 і 6 Статуту Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки може призупинити здійснення прав і привілеїв, які належать державі як члену організації, якщо проти нього Радою Безпеки були зроблені дії превентивного або примусового характеру. Держава - член ООН, систематично порушує принципи, закріплені у Статуті, може бути виключено з Організації Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.

Рада Безпеки діє від іменівсіх членів Організації. Відповідно до ст. 25 Статуту члени Організації погоджуються «підкорятися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх». Згідно зі ст. 43 вони зобов'язуються надавати в розпорядження Ради Безпеки на його вимогу і у відповідності до особливої угоди чи угодами необхідні для підтримання міжнародного миру і безпеки збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу. Така угода або угоди визначають чисельність і рід військ, ступінь їхньої готовності і їхнє загальне розташування і характер наданих засобів обслуговування й допомоги.

Статут ООН наділяє Рада Безпеки правом на застосування тимчасових і примусових заходів. Тимчасові заходи спрямовані на запобігання погіршення ситуації і не повинні завдавати шкоди правам, домаганням або становищу зацікавлених сторін. Такі заходи можуть включати вимогу до сторін припинити збройні дії, відвести війська на певні рубежі, а також вдатися до тієї чи іншої процедури мирного врегулювання, включаючи вступ в безпосередні переговори, звернення до арбітражу, використання регіональних організацій і органів. Тимчасові заходи не носять примусового характеру. Вони не є юридично обов'язковими для сторін, але Рада Безпеки відповідно до ст. 40 Статуту ООН «належним чином враховує невиконання цих тимчасових заходів».

Примусові заходи поділяються на заходи, не пов'язані з використанням збройних сил, і на дії з застосуванням збройних сил (ст. 41і 22 Статуту).Застосування їх - виключна компетенція Ради Безпеки, складова одне з найважливіших його повноважень.

Відповідно до ст. 41 Статуту примусові заходи, не пов'язані з використанням збройних сил, можуть включати повний або частковий перерва економічних відносин, залізничних, морських, воздушньгх, поштових, телеграфних, радіо та інших засобів сполучення, розрив дипломатичних відносин, а також інших заходів подібного характеру.

У тих випадках, коли зазначені вище заходи стають недостатніми або неефективними, Рада Безпеки на основі ст. 42 Статуту має право вживати збройними силами ООН дії, необхідні для підтримки міжнародного миру і безпеки. Всі члени ООН зобов'язуються надавати в розпорядження Ради Безпеки на його вимогу збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу через територію, територіальні води і повітряний простір. Особливим видом примусових заходів є призупинення здійснення прав і привілеїв будь-якого члена ООН, у відношенні якого Рада Безпеки ухвалила рішення про дії примусового характеру. Таким заходом є також виключення з членів ООН за порушення Статуту (ст. 6).

Порядок роботи. Рада Безпеки проводить свої засідання практично щодня з метою розгляду питань своєї порядку денного, попередження загрози миру, прийняття різних заходів щодо контролю за конфліктами та їх врегулювання і мобілізації регіональної та міжнародної підтримки цих дій. З метою забезпечення безперервності роботи кожен член Ради Безпеки повинна бутизавжди представлений у місці перебування ООН. У його засіданнях без права голосу може брати участь будь-яка держава - є членом Ради Безпеки, якщо обговорюване питання будь-яким чином зачіпає інтереси цього члена Організації. На засідання Ради може бути запрошено держава - є членом ООН, якщо воно є стороною у спорі, що розглядається Радою Безпеки. Причому він ставить такі умови для участі держави - яка не є членом Організації, які знайде справедливими.

Засідання Ради Безпеки, за винятком періодичних засідань (такі засідання проводяться два рази на рік), скликаються Головою в будь-який час, коли останній вважає це за потрібне. Однак проміжок між засіданнями повинен бути не більше 14 днів.

Голова скликає засідання Ради Безпеки у випадках, якщо: а) будь-які суперечка або ситуація доведені до відома Ради Безпеки відповідно до ст. 35 або п. 3 ст. 11 Статуту ООН; б) Генеральна Асамблея робить рекомендації або передає будь-яке питання Раді Безпеки відповідно до п. 2 ст. І; в) Генеральний секретар звертає увагу Ради Безпеки на будь-яке питання відповідно до ст. 99 Статуту ООН.

Засідання Ради Безпеки зазвичай проводяться в місці перебування ООН (тобто в Нью-Йорку). Проте будь-який член Ради або Генеральний секретар може запропонувати, щоб Рада Безпеки збирався в іншому місці. Якщо Рада Безпеки приймає таку пропозицію, він виносить рішеннящодо місця та терміну, протягом якого Рада буде засідати в цьому місці.

Головування в Раді Безпеки здійснюється його членами по черзі в англійському алфавітному порядку їх найменувань. Кожен голова займає цю посаду протягом одного календарного місяця.

Англійська, арабська, іспанська, китайська, російська та французька мови є як офіційними, так і робочими мовами Ради Безпеки. Речі, виголошені на одному з шести мов, переводяться на інші п'ять мов.

Рішення та постанови. Кожен член Ради Безпеки має один голос. Для вирішення питань по суті потрібна більшість у дев'ять голосів, але це кількість повинна включати голоси всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки. У цьому полягає суть принципу одноголосності п'яти великих держав. Цей принцип має особливе значення для успішного функціонування всієї системи безпеки в рамках ООН. Він покладає на великі держави головну відповідальність за ефективність діяльності Організації. СРСР (а тепер Росія) і США досить часто використовували своє право вето.

Рада Безпеки на своїх засіданнях приймає рішення та рекомендації. У будь-якому випадку вони іменуються резолюціями, які є юридично обов'язковими (ст. 25, 48 та ін.)

Допоміжні органи. Згідно зі ст. 29 Статуту Рада Безпеки може засновувати такі допоміжні органи, які він знайде необхідними для виконання своїх функцій.

Всі ці органи підрозділяються на дві групи: постійні і тимчасові. Дочисла постійних відносяться Військово-Штабний комітет, Комітет експертів, Комітет з прийому нових членів, Комітет з питання про засіданнях Ради Безпеки поза Центральних установ.

З числа постійних органів найважливішим є Військово-Штабний комітет (ВШК), статус якого визначений у ст. 47 Статуту. Він розробляє плани застосування збройних сил, дає поради і надає допомогу Раді Безпеки з усіх питань, що належать до військових потреб Ради Безпеки у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, до використання військ, наданих у його розпорядження, командуванню ними, а також регулювання озброєнь і можливого роззброєння.

Цей комітет складається з начальників штабів постійних членів Ради Безпеки або їхніх представників. Будь-який член Організації, не представлений постійно в комітеті, запрошується останнім співпрацювати з ним, якщо ефективне здійснення обов'язків комітету вимагає участі такої держави - члена Організації в роботі комітету.

ВШК підпорядковується Раді Безпеки, несе відповідальність за стратегічне керівництво будь-якими збройними силами, наданими у розпорядження Ради.

Комітет проводить свої засідання зазвичай один раз на два тижні. Однак це правило порушується. Тимчасові органи створюються Радою Безпеки для розслідування конкретної ситуації та підготовки повної доповіді. Вони проводять свої засідання в міру необхід хідності. Як приклад відзначимо Комісію з розслідування агресії, вчиненої найманцями проти Республіки Сейшельські Острови (створена в 1981 р.). Комітет для вивчення проблеми малих держав узв'язку з питанням про можливість їх прийому в члени ООН (заснований у 1969 р.)

Сгагус миротворчих сил ООН. Першою операцією ООН з підтримання миру була місія спостерігачів зі штаб-квартирою в Єрусалимі - Орган ООН зі спостереження за виконанням умов перемир'я (ОНВУП), заснований в травні 1948 р. і діє до цих пір. З 1948 р. ООН здійснила близько 40 операцій з підтримання миру на чотирьох континентах. Серед найбільших були операції в Конго (тепер Заїр), Камбоджі, Сомалі та колишньої Югославії. В даний час здійснюється 16 операцій за участю близько 70 тис. чоловік з 77 країн - членів ООН. З 1948 р. в силах ООН проходили службу понад 720 тис. військовослужбовців і було задіяне також кілька тисяч цивільних службовців.