Основи міжнародного права

Рада ЄС (Європейська Рада міністрів) -- переважно політичний орган ухвалення рішень у ЄС, що затверджує або коригує пропозиції Європейської Комісії, якій доручено виконання рішень Ради міністрів. Рада ЄС характеризується двома основними ознаками: 1) її засідання відбуваються не на постійній основі; 2) склад Ради та її назва змінюються залежно від порядку денного її роботи, із залученням різних представників урядів держав-членів (на рівні міністрів) до участі в засіданнях. Наприклад, залежно від порядку денного збираються міністри закордонних справ (Рада із загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (ЕКОФШ), сільського господарства тощо, формуючи загалом дев'ять конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і впливу політичних чинників у розв'язанні певного питання. Незважаючи на змінність складу Ради міністрів, вона залишається єдиною інституцією.

Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється кожні півроку. Рішення Ради готують близько 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, котрий здійснює політичну підготовку рішень. Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість для процедурних питань; кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену "вагу" голосу) для питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення для питань про вступ нових членів, оподаткування, проблем спільної зовнішньої та безпекової політики, питань правосуддя та внутрішніх справ.

Прийняті законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Постанови є обов'язковими для виконання і стають частинами національних законодавств. Директиви також обов'язкові, але залишають за державами право вибору методів виконання.

Європейська Комісія (Комісія ЄС) -- виконавчий орган ЄС, який має досить обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Вважається "двигуном європейської інтеграції", оскільки має майже виняткове право на законодавчу ініціативу. Саме до її компетенції належить переважна більшість ініціатив у сфері фінансів. Крім того, Комісія забезпечує нагляд за виконанням прийнятих рішень. Відповідно до своїх повноважень Комісія повинна:

-- розробляти й пропонувати законодавчі акти;

-- керувати запровадженням політики ЄС;

-- розпоряджатися бюджетом;

-- підтримувати зовнішні відносини;

-- забезпечувати нагляд та контроль за дотриманням законів ЄС;

-- вказувати шляхи та перспективи розвитку.

Отже, завдання Комісії ЄС стисло можна сформулювати так: ініціатива (підготовка законодавчих ініціатив, які після прийняття стають постановами та директивами, необхідних для досягнення певних цілей, виконання (забезпечує виконання положень договорів про ЄС) і контроль (гарантує виконання затверджених законопроектів). Відповідно до договору про ЄС Комісія несе відповідальність щодо управління фондами Співтовариства, що становлять частину його бюджету.

Комісія складається з двадцяти незалежних членів разом з президентом і п'ятьма віце-президентами. Як член колективного органу кожен член комісії керує одним або кількома напрямами діяльності (аналогічно міністру уряду) і відповідає за роботу певного адміністративного департаменту -- генерального директорату, що працює з відповідною галуззю. Комісію призначають на п'ятирічний строк за згодою країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Комісії у її діяльності допомагає власний адміністративний апарат.

Європейський Парламент -- одна з п'яти інституцій Європейського Союзу; пройшла шлях від спостерігача за органами найвищої влади до повноцінного парламенту демократичної держави. Сучасні повноваження Європейського Парламенту передбачають участь у законодавчому процесі, бюджетні процедури, участь у виборах Комісії і в процесі вироблення й ухвалення рішень, зокрема й надання згоди на асоціацію чи приєднання нових держав.

Починаючи з 1979 р., Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Місця в ньому (626 до останнього розширення і 732 після) розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Маастрихтська та Амстердамська угоди значно розширили права Європарламен-ту, який виконує такі основні функції:

-- разом із Радою бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);

-- контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;

-- поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.

Наразі Європарламент складається з 17 постійних комітетів, які спеціалізуються в конкретній сфері політики ЄС: Комітет з питань закордонних справ, прав людини, спільної політики безпеки та оборони; Комітет з питань бюджету; Комітет з бюджетного контролю; Комітет з питань прав і свобод громадян, юстиції та внутрішніх справ; Комітет з питань економіки та грошово-кредитних справ; Комітет з питань права та внутрішнього ринку; Комітет з питань промисловості, зовнішньої торгівлі, досліджень та енергетики; Комітет з питань зайнятості та соціальної сфери; Комітет з питань екології, охорони здоров'я та споживчої політики; Комітет з питань сільського господарства та розвитку села; Комітет з питань рибальства; Комітет з питань регіональної політики, транспорту і туризму; Комітет з питань культури, молоді, освіти, засобів масової інформації та спорту; Комітет з питань розвитку та співробітництва; Комітет з питань конституційної сфери; Комітет з питань прав жінок і рівних можливостей; Комітет з питань звернень.

У назвах комітетів загалом відображаються їхні специфічні інтереси і в цілому визначаються обов'язки відповідно до положень угод і міжінституційних відносин. Наприклад, Комітет з питань бюджету забезпечує: здійснення Євро-парламентом бюджетних повноважень; обговорення проекту бюджету з витрат; співробітництво з Комітетом бюджетного контролю; бюджетне виконання, управління та контроль. На Комітет з бюджетного контролю покладено: зобов'язання щодо контролю за фінансовими, бюджетними й адміністративними заходами здійснення стосовно спільного бюджету ЄС; фінансові інструкції; закриття, презентація та перевірка рахунків і балансових звітів Співтовариств; контроль виконання поточних бюджетів; підготовка законодавчих пропозицій щодо регулювання бюджетної процедури, перевірка випадків шахрайства і порушень; розгляд повідомлень і пропозицій Суду аудиторів і виконання цих обов'язків у співробітництві з Комітетом з бюджетних питань. Комітет з питань економіки та грошово-кредитних справ здійснює контроль щодо функціонування внутрішнього ринку; забезпечує вирішення питань монетарної політики, платіжного балансу (регулювання руху капіталу), реформи світової грошово-кредитної системи.

Отже, Комісія, Рада та Парламент утворюють "інституційний трикутник'', що відіграє ключову роль у прийнятті фінансових рішень у ЄС. Процес прийняття рішень у ЄС на перший погляд здається занадто ускладненим, проте закладений у ньому механізм перевірок і противаг є суттєвим для демократичного процесу, котрий має грунтуватися на відкритій дискусії, консультаціях і консенсусі.

Розроблення законопроектів починає Європейська Комісія з власної ініціативи або на прохання Європарламенту чи Європейської Ради міністрів, яка не може прийняти рішення без офіційної пропозиції з боку Комісії ЄС. Пропозиції надходять до Ради міністрів, а далі передаються до відповідних комітетів Європарламенту. У комітетах Європарламенту до проектів вносяться поправки і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як про них буде повідомлено на черговому засіданні Парламенту. Водночас проекти передаються до економічного та соціального комітету, або комітету регіонів. Позиції парламенту та названих вище комітетів повідомляються Комісії ЄС, яка на їх основі вносить поправки до законопроекту. Далі проект рішення знову потрапляє до Європейської Ради міністрів і Європарламенту для другого читання, але попередньо розглядається на рівні комітетів, голосується на щомісячній пленарній сесії парламенту і повертається до Ради міністрів, яка і приймає остаточне рішення. У ході цього процесу Комісія ЄС може внести зміни або поправки до своєї пропозиції. Після прийняття рішення саме Європейська Комісія організовує контроль за виконанням.

"Інституційний трикутник" доповнюється ще двома важливими інституціями -- Судом Європейського Союзу та Палатою аудиторів.

Суд Європейського Союзу -- орган, створений у 1952 р. Договором про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, який забезпечує дотримання права в ЄС. Оскільки Суд ЄС має надзвичайно великий обсяг обов'язків, Єдиний європейський акт (1987 р.) передбачив створення Суду першої інстанції -- додаткового судового органу, покликаного "розвантажити" і максимально допомогти Суду ЄС виконувати його основну функцію. Отже, Суд ЄС та Суд першої інстанції втілюють судову гілку влади Євросоюзу.

Суд розглядає суперечки між державами-членами, між Союзом і країнами ЄС, між інститутами, фізичними особами або спільними органами і Союзом; готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням національного суду); висловлює свою думку щодо міжнародних угод. Хоча суд не наділений примусовими повноваженнями, в переважній більшості випадків сторони виконують рішення суду, спираючись на концепцію дотримання спільних інтересів.

Рахункова палата (Палата аудиторів) -- колегіальний орган, заснований 1975 р., який забезпечує зовнішній контроль спільних європейських фінансів і консультативний розгляд бюджетних проектів ЄС.

У сфері бюджетного планування значну роль відіграють дорадчі органи ЄС -- Європейський економічний і соціальний комітет (виражає позиції громадянського суспільства з соціальних та економічних питань) та Комітет регіонів (виражає позицію регіональних та місцевих органів влади).

Європейський економічний і соціальний комітет -- інституція, що представляє інтереси держав -- членів ЄС в економічній і соціальній сферах і здійснює дорадчі функції. Функція Комітету полягає у наданні Комісії та Раді своїх висновків щодо запланованих до ухвалення правових актів у випадках, передбачених договором, тобто тоді, коли консультації з ним є необхідною передумовою законності ухваленого правового акта, але не мають обов'язкової юридичної сили. Крім того, Комісія і Рада можуть ухвалювати рішення про додаткові консультації з Економічним і соціальним комітетом, що виходять за межі потреб, зазначених у Договорі. Європейський Парламент також може консультуватись із комітетом. Економічний і соціальний комітет має повноваження надавати висновки з власної ініціативи, які проте не можуть набувати правової чинності. На вимогу Європарламенту, Комісії і Президії Ради Комітет здійснює постійний контроль за внутрішнім ринком з метою виявлення порушень. Двічі на рік він організовує форум Спільного ринку країн-членів для аналізу поточного стану.

Членів комітету пропонують національні уряди і формально призначає Рада міністрів. Склад комітету має забезпечити належне представництво всіх держав -- членів різних груп, які діють в економічній і соціальній сферах суспільного життя. На практиці для забезпечення широкого спектра представлених інтересів члени комітету поділяються на три групи, що є приблизно однаковими за чисельністю:

1) підприємці, з яких лише менша половина є представниками промисловості; інші -- переважно від державних підприємств, комерційних організацій, банків, страхових компаній тощо;

2) наймані працівники; переважна більшість у цій групі є членами національних профспілок;

3) різноманітні організації, що здійснюють представництво за інтересами (спілки споживачів, торгові палати, об'єднання сільськогосподарських виробників тощо).

Групи працюють дещо подібно до політичних груп у Євро парламенті: проводять регулярні зустрічі (приблизно 90 засідань щорічно), на яких розглядаються питання спільних інтересів, обговорюється щоденна робота Комітету, погоджуються позиції під час голосування стосовно пропозицій і проблем, що мають розглядатися на пленарних засіданнях.

Основна робота Комітету зводиться до надання фахових висновків з питань економічного і соціального розвитку ЄС у розрізі таких напрямів:

-- сільське господарство та його розвиток у розрізі регіонів;

-- економічний та грошово-кредитний розвиток;

-- зайнятість, соціальна політика і громадянство;

-- зовнішні відносини;

-- формування єдиного ринку, виробництво та споживання;

-- розвиток транспорту, енергетики, інфраструктури й інформаційного суспільства.

Пленарні засідання проводяться в Брюсселі впродовж двох днів приблизно дев'ять або десять разів на рік.

Комітет регіонів -- консультативний орган, створений у 1993 р, у рамках Маастрихтського договору, який забезпечує представництво регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. Завдяки створенню Комітету регіонів регіональні та місцеві органи отримали можливість брати участь у діяльності ЄС, щоб просувати спільні інтереси та за необхідності представляти і лобіювати їх врахування на рівні Союзу.

Комітет регіонів, який є за своєю суттю дорадчою інституцією, здійснює систематизацію та концентроване представництво регіональних і місцевих інтересів у законотворчому процесі ЄС. Комітет регіонів функціонує як допоміжна інституція, з якою мають консультуватись Рада, Комісія та Європейський Парламент насамперед з питань, які безпосередньо зачіпають інтереси регіонів. Без консультацій з комітетом не вирішуються питання освіти, культури, охорони здоров'я, фондів регіонального розвитку, проектування транс'європейських мереж. Консультативні повноваження Комітету регіонів було поширено на подальші напрями політики Співтовариства, зокрема питання, пов'язані із забезпеченням зайнятості, а також на соціальну й екологічну політику після укладення Амстердамського договору.

Роботу комітету забезпечують вісім постійних комісій і чотири підкомісії.

Комісія 1: Регіональний розвиток, економічний розвиток, місцеві та регіональні фінанси (підкомісія 1: Місцеві та регіональні фінанси).

Комісія 2: Просторове планування, сільське господарство, полювання, рибальство, лісництво, морське навколишнє середовище та гірські райони (підкомісія 2: Туризм і сільські райони).

Комісія 3: Транспорт і системи комунікацій (підкомісія 3: Телезв'язок).

Комісія 4: Міська політика.

Комісія 5: Планування та використання землі, довкілля й енергетики. Комісія 6: Навчання й виховання.

Комісія 7: Громадянство Європи, дослідження, культура, молодь і споживачі (підкомісія 7: Молодь і спорт).

Комісія 8: Економічна і соціальна єдність, соціальна політика й охорона здоров'я.

Висновки Комітету обговорюються на засіданнях зазначених восьми фахових комісій, після чого виносяться на пленарне засідання для їх остаточного ухвалення.

Важливу роль у реалізації фінансової та монетарної політики ЄС відіграють фінансові інституції--Європейський інвестиційний банк і Європейський центральний банк.

Європейський інвестиційний банк створено у 1958 р. відповідно до Договору про Європейське економічне співтовариство. Відповідно до ст. 267 Договору основне завдання Банку полягає у сприянні за допомогою своїх власних ресурсів і доступу на ринок капіталу збалансованому та стійкому розвитку спільного ринку. Це означає, що Банк переважно має діяти як джерело інвестиційних ресурсів для проектів, які сприяють досягненню певних цілей ЄС. Банк працює на некомерційній основі, уповноважений давати позики та гарантії для полегшення фінансування трьох типів проектів у всіх секторах економіки:

1) проектів для розвитку найменш розвинутих регіонів ЄС;

2) проектів для модернізації або конверсії підприємств, розвитку підприємницької діяльності в нових галузях, які є пріоритетними з огляду на прогресивне функціонування спільного ринку;

3) проектів, що мають спільний інтерес для декількох країн-членів (підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв'язку, охорони навколишнього середовища, енергетики).

Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статутного капіталу, накопичених резервів, а також запозичених коштів. Проекти, в які Банк вкладає гроші, мають відповідати певним критеріям, а саме:

-- сприяти виконанню завдань ЄС, зокрема підвищувати конкурентоспроможність європейської промисловості та малих підприємств, стимулювати розвиток інформаційних технологій;

-- здійснюватись переважно на користь найвідсталіших регіонів;

-- залучати інші джерела фінансування.

Приблизно 90 % від банківських позик Європейського інвестиційного банку призначаються для реалізації проектів у межах держав-членів, а решта -- для проектів поза їх межами. За межами Європейського Союзу Банк здійснює фінансові операції як за рахунок власних коштів, так і (за умови одержання відповідних повноважень) за рахунок бюджетних коштів ЄС або окремих країн -- учасниць Союзу. Крім країн -- членів ЄС, Банк надає кредити країнам, які підписали з Європейським Союзом угоди: учасникам Ломейської конвенції; країнам, що підписали угоди про співробітництво, а також перебувають в асоціації з ЄС (наприклад, країнам -- членам Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ)). Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш численною є група з країн, що розвиваються (зокрема Африки, Карибського басейну і Тихого океану, які свого часу в місті Ломе (Тоголезька Республіка) підписали відповідні конвенції, що передбачають досить широку кооперацію між цими країнами і ЄС, у тому числі надання учасникам Ломейської конвенції фінансової допомоги і кредитів).

Банк надає кредити як державним, так і приватним позичальникам у промисловості, сільському господарстві, екологічній та енергетичній інфраструктурі, сфері послуг, комунікацій. Кредити надаються для особливих типів проектів, що мають особливе значення для ЄС.

Банк може здійснювати фінансування інвестиційних програм спільно зі структурними фондами, що функціонують під керівництвом Європейської Комісії (Європейським фондом розвитку, Європейським соціальним фондом, Європейським фондом сільськогосподарської орієнтації і гарантій). Європейський інвестиційний банк фінансує не більше 50 % вкладених у проект коштів (строк надання кредитів: 7--12 років для проектів у сфері промисловості; 20 і більше років для проектів з розвитку інфраструктури).

У рамках Європейського інвестиційного банку з 1994 р. діє Європейський інвестиційний фонд, який надає довгострокові гарантії для фінансування транс'європейських транспортних та комунікаційних і енергетичних сіток, а також для розвитку малих і середніх підприємств.

Європейський центральний банк (офіційна дата створення -- 1 червня 1998 р.) розпочав роботу на початку липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні у результаті прийняття рішення главами держав та урядів ЄС про перехід до третього етапу Економічного та валютного союзу. Його було створено на базі Європейського валютного інституту, який функціонував з 1994 р. і підготував запровадження спільної валюти на другому етапі розвитку Економічного валютного союзу.

Органами Європейського центрального банку, які ухвалюють рішення, є Рада директорів банку, Рада Європейського центрального банку та Розширена рада банку. Європейський центральний банк разом із національними центральними банками країн -- членів ЄС входить до складу Європейської системи центральних банків. Керівні органи Європейського центрального банку, що ухвалюють рішення, здійснюють керівництво Європейською системою центральних банків. Зокрема, Рада директорів банку відповідає за провадження грошової політики відповідно до директив і рішень. Рада Європейського центрального банку є найвищим органом Європейської системи банків, уповноваженим ухвалювати рішення. До складу Ради банку входять члени Ради директорів банку, голови національних центральних банків тих країн-членів, які увійшли до зони євро, а також, без права голосу, Голова Ради ЄС з питань економіки й фінансів та член Комісії. Рада Європейського центрального банку видає важливі директиви та постанови, ухвалює рішення і вживає необхідних заходів задля виконання завдань, покладених договором на Європейську систему центральних банків.

Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів євровалют щодо євро 31 грудня 1998 р. Завдяки цьому з 1 січня 1999 р. 11 із тоді ще 15 країн -- членів ЄС ввели нову грошову одиницю -- євро. Отже, з 1 січня 1999 р. Європейський центральний банк взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти (євро), а також за політику відсоткових ставок і грошової маси у зоні євро. Крім того, Європейський центральний банк має право:

-- на висловлення своєї думки стосовно всіх пропозицій про ухвалення правових актів ЄС та щодо всіх проектів законів національних офіційних органів влади, які стосуються його сфери повноважень;

-- звернення із запитами про надання статистичних даних, необхідних для його роботи, представництво у сфері міжнародного співробітництва, участь у діяльності міжнародних валютних установ.

Таким чином, Європейський центральний банк займає чільне місце у Європейській системі центральних банків, а його основним завданням є розроблення основних напрямів грошово-кредитної політики Європейського економічного і валютного союзу.

Отже, ЄС поступово трансформується з міжнародної організації, з економічного та політичного союзу західноєвропейських країн в об'єднання держав з єдиною валютою, громадянством, кордонами, єдиною зовнішньою і внутрішньою політикою.

40. Поняття міжнародно-правової відповідальності. Суб'єкти міжнародно-правової відповідальності

Міжнародно-правова відповідальність - це сукупність правових відносин, що виникають у зв'язку з правопорушенням, вчиненим якою-небудь державою чи іншим суб'єктом міжнародного права, чи через збитки, заподіяні однією державою іншій у результаті правомірної діяльності. В одних випадках ці правовідносини можуть стосуватися безпосередньо тільки держави-правопорушниці і постраждалої держави, в інших - можуть торкатись прав й інтересів усього міжнародного співтовариства.

Відповідальність суб'єктів міжнародного права виступає як визначений інструмент правового регулювання міжнародних відносин і стимулює функціонування міжнародного права. Норми, що стосуються до відповідальності держав, охоплюють не одну яку-небудь галузь міжнародного права, а всю сукупність міжнародно-правових відносин. Ці норми сприяють здійсненню всіх інших норм міжнародного права і є нібито загальною гарантією їх дотримання. Тому зустрічається твердження, що заперечення міжнародно-правової відповідальності держави рівносильне руйнуванню міжнародного права.

Комісія міжнародного права визначила зміст міжнародної відповідальності як "наслідки діяння в плані відшкодування збитку і відповідних санкцій", а також дала таку класифікацію деяких принципів міжнародно-правової відповідальності:

* принцип, що встановлює відповідальність стосовно всіх міжнародно-протиправних дій держави;

* принцип, що визначає суб'єктів таких дій;

* принцип, що визначає умови наявності міжнародно-протиправних дій;

* принцип незастосування внутрішнього права для визначення наявності цих дій.

Ознаками, що характеризують міжнародну відповідальність, є такі:

1) полягає в застосуванні до держави-правопорушниці санкцій міжнародно-правових норм;

2) настає за здійснення міжнародного правопорушення;

3) спрямована на забезпечення міжнародного правопорядку;

4) пов'язана з визначеними негативними наслідками для правопорушника;

5) реалізується в міжнародних правоохоронних правовідносинах, що виникають між державою-правопорушницею і потерпілою державою, а іноді також між державою-правопорушницею і міжнародним співтовариством.

Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти міжнародного публічного права. Як правило, це держави, інші суб'єкти міжнародного права. У визначених випадках ними можуть стати і фізичні особи, наприклад, при здійсненні ними злочинів проти людства. Однак при цьому міжнародно-правова відповідальність фізичних осіб є особливого роду кримінальною відповідальністю і за своєю природою відрізняється від відповідальності інших суб'єктів міжнародного права.

Існує два види суб'єктів правовідносин, що виникають у випадку міжнародно-правової відповідальності: суб'єкти міжнародного правопорушення і суб'єкти міжнародних претензій.

До першого відносяться держави-правопорушники, що безпосередньо несуть міжнародно-правову відповідальність. До другого відносяться потерпілі в результаті здійснення міжнародного правопорушення, у широкому розумінні це ті, хто вимагають відшкодування заподіяного правопорушенням збитку чи вживають заходів відносно держави-правопорушника.

Іноді в міжнародному праві держав-правопорушників називають активними суб'єктами відповідальності, а потерпілих -пасивними.

Насамперед суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути держави як основні суб'єкти міжнародного права. У зв'язку з цим виникає питання про міжнародно-правову відповідальність членів федеративної держави. Прийнято вважати, що за правопорушення, вчинене членом федерації, несе відповідальність сама федерація, навіть якщо компетенція федерації не поширюється на питання, що відносяться до міжнародного правопорушення,

У деяких випадках поряд з федеративною державою відповідальність несе і сам член федерації. Йдеться про випадки, коли він виступає на міжнародній арені як суб'єкт міжнародного права і є безпосередньо міжнародним правопорушником. У цих випадках, на думку Фердросса, "відповідальність держави-члена доповнюється ще відповідальністю союзної держави за дії цієї держави-члена ".

Суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути і міжнародні організації. На практиці склалися певні норми, пов'язані з відповідальністю міжнародних організацій перед своїми посадовими особами і службовцями. Вона також може нести відповідальність перед державами, що є чи не є її членами, за неправомірне діяння органів цієї організації, наприклад за збиток, нанесений у результаті її військових чи політичних дій. Відповідальність міжнародних організацій виникає з порушення ними міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел права. Це передбачається за Договором про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р.; Конвенцією про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами 1972 р.

У випадку матеріальної відповідальності міжнародних організацій треба мати на увазі, що їх засоби складаються з внесків держав-членів, тому можливі два варіанти: 1) встановлення солідарної відповідальності організації і держав-членів; 2) установлення відповідальності самої організації. У першому випадку всі претензії про відповідальність пред'являються організації та державам-членам. У другому ж претензії пред'являються організації безпосередньо, а вона вже сама вирішує питання про розподіл тягаря відповідальності між своїми членами.

Окремі особи також можуть притягатись до міжнародно-правової відповідальності, зокрема міжнародної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. Така відповідальність була передбачена в Статуті Міжнародного військового трибуналу для покарання головних військових злочинців європейських країн

1945 p. й у Статуті Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р. Вони включали до злочинів злочин проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб передбачається також у Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. й у Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 р.

Такі акти передбачають міжнародну кримінальну відповідальність фізичних осіб у двох формах: у формі відповідальності перед міжнародним карним судом, створюваним ad hoc, як це було на Нюрнберзькому і Токійському процесах, і у формі відповідальності перед національним судом, що передбачено нормами міжнародного права, як це має місце в Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього і Женевській конвенції про захист жертв війни.

Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше настає за умови, що їхні злочинні діяння пов'язані зі злочинною діяльністю держави. При цьому держави, винні в здійсненні злочину, несуть міжнародну відповідальність, а фізичні особи - міжнародну кримінальну відповідальність. Здійснення особою злочинних діянь на виконання наказу не звільняє її від кримінальної відповідальності. Для покарання таких осіб застосовується як міжнародна, так і національна юрисдикція. Офіційний статус особи також не звільняє її від кримінальної відповідальності.

У міжнародному праві немає терміну давності щодо відповідальності за міжнародні злочини. Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року вказує, що представники державної влади і приватні особи, винні в здійсненні зазначених злочинів і співучасті в них, несуть відповідальність незалежно від часу здійснення злочину.

Крім Нюрнберзького і Токійського трибуналу, рішеннями Ради Безпеки ООН були створені ще два Міжнародних трибунали: у 1993 році для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 року, і в 1994 році для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди і громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші подібні злочини, вчинені на території сусідніх держав у період з 1 січня по 31 грудня 1994 року.

Також прийнято статут Міжнародного кримінального суду для покарання осіб, винних у вчиненні злочинів проти миру і безпеки людства. Якщо за відповідною угодою не створено спеціального міжнародного суду, держава, на території якої знаходиться злочинець, зобов'язана передати його суду або видати іншій державі, на території якої було здійснено злочин.

Суб'єктами міжнародних претензій, що випливають з відповідальності держави-правопорушника, є суб'єкти міжнародного права, насамперед держави. При цьому коло держав, що можуть бути суб'єктами претензій з приводу відповідальності, не обмежується тільки тими державами, що постраждали від міжнародного правопорушення. У випадку звичайних міжнародних правопорушень суб'єктом претензій про відповідальність є потерпіла держава. Інша ситуація, коли йдеться про міжнародні злочини. Наприклад у випадках агресії й інших порушень миру та інших міжнародних злочинів не тільки безпосередньо потерпіла держава, але й інші держави вправі виступати суб'єктами претензій, що випливають з відповідальності, і вдаватись до пов'язаних з нею заходів відносно держави-правопорушника.

Таким чином, у результаті міжнародного правопорушення суб'єктами цих правовідносин можуть бути не тільки держава-правопорушник і постраждалі держави, але й у ряді випадків також інші держави. Реальною політичною і юридичною основою такого положення є зацікавленість усіх держав у забезпеченні і збереженні миру та безпеки, у дотриманні інших основних принципів міжнародного права.

Суб'єктами міжнародних претензій про відповідальність, крім держав, можуть бути і міжнародні організації, що володіють відповідною правосуб'єктністю. Насамперед, це стосується випадків порушення державами міжнародного миру і безпеки чи їх погрози.

Щодо претензій фізичних осіб у практиці міжнародних відносин вважається, що якщо особі заподіяний збиток унаслідок дії іноземної держави і держава, громадянином якої він є, виступає до держави-правопорушника з вимогою відшкодувати цей збиток, тобто здійснює право на його дипломатичний захист, то вона захищає власні міжнародні права, порушені в особі її громадянина. Це положення визнане в ряді рішень міжнародних судів.

За загальним правилом, фізичні особи, не будучи повноправними суб'єктами міжнародного права, не можуть бути суб'єктами міжнародного правопорушення чи претензій про відповідальність. У випадку заподіяння особі збитку з боку іноземної держави, особа може захищати свої права або користуючись статусом іноземця і звертаючись в цій державі до місцевих засобів правового захисту, або користуючись статусом громадянина і звертаючись до держави свого громадянства за дипломатичним захистом. Захищаючи права особи, держава виступає суб'єктом не цих індивідуальних прав, а права на захист своїх громадян.

41. Підстави для виникнення міжнародно-правової відповідальності

Виділяють такі підстави міжнародної відповідальності: нормативні (правові), юридико-фактичні та процесуальні.

Під нормативною підставою відповідальності розуміють договір, закон чи інше джерело права, у силу чи на підставі якого суб'єкт може бути притягнутий до відповідальності. Нормативною підставою міжнародної відповідальності є міжнародно-правові акти, що встановлюють міжнародні зобов'язання, порушення яких може бути кваліфіковане як міжнародне правопорушення. До них В. А. Василенко зараховує міжнародний договір і міжнародний звичай, рішення міжнародних судів, рішення міжнародних (міжурядових) організацій, що за статутом цих організацій обов'язкові для держав-членів, а також односторонні міжнародно-правові акти держав. Останні встановлюють обов'язкові правила поведінки для даної держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб тощо.

Також треба розрізняти нормативні підстави міжнародної відповідальності і норми, на підставі яких поводження держави може бути кваліфіковане як міжнародне правопорушення.

Нормативною підставою міжнародної відповідальності можуть бути тільки міжнародно-правові акти. У ст. 4 проекту статей про відповідальність сказано: "Діяння держави може бути кваліфіковано міжнародно-протиправним лише на підставі міжнародного права. На таку кваліфікацію не може впливати кваліфікація цього ж діяння відповідно до внутрішньодержавного права як правомірного".

Нормативна підстава припускає можливість настання відповідальності, але його недостатньо для виникнення конкретних відносин юридичної відповідальності. Для реалізації відповідальності необхідна наявність спеціальних юридико-фактичних обставин чи так званих юридичних фактів, що породжують правоохоронні відносини.

Правопорушення як визначений різновид юридичних фактів і складає юридико-фактичну підставу відповідальності. Сукупність ознак, що характеризують певне правопорушення, називається складом правопорушення. У міжнародних арбітражних і судових рішеннях така категорія, як правило, прямо не згадується, однак часто вказується на сукупність умов, необхідних для встановлення наявності конкретного правопорушення.

Специфіка сучасних міжнародних відносин і міжнародного права, відсутність загальнообов'язкової для держав судової чи іншої процедури ускладнюють притягнення до відповідальності за вчинення міжнародного правопорушення.

Відрізняють проблему встановлення юридико-фактичної підстави відповідальності від проблеми встановлення умов її існування. Якщо підставою міжнародно-правової відповідальності держави є склад правопорушення як сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, то, як правило, для того, щоб потерпілі чи уповноважені міжнародні органи могли почати процес притягнення до відповідальності, досить об'єктивного факту порушення міжнародного зобов'язання державою, що виражається в міжнародно-протиправному діянні її органів чи посадових осіб.

Процесуальні підстави - це наявність процедури розгляду справ про правопорушення і притягнення до міжнародно-правової відповідальності. В одних випадках ця процедура детально зафіксована у міжнародно-правових актах, в інших - її вибір залишено на розгляд органів, які застосовують заходи відповідальності,

42. Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння

Універсальний міжнародно-правовий документ, який би регламентував відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, до сьогодні відсутній. Утім, Комісія міжнародного права ООН відзначила необхідність розробки відповідних документів ще у 1949 р., а першу частину першого проекту було прийнято комісією у першому читанні у 1980 р. на основі спеціальних доповідей, представлених у 1969-1979 р. Узагальнення основних положень проекту відбулось у 1996 р., а у 2001 р. Комісією міжнародного права було передано Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння на обговорення Генеральній Асамблеї ООН у першому читанні.

У подальшому, 12 грудня 2001 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла для обговорення Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, а 2 січня 2004 р. - провела ряд організаційних заходів у цій галузі й постановила включити до порядку денного на 62 сесію (2007 р.) пункт про обговорення цього документу.

На сьогодні питання правового статусу і навіть назви цього документу є дискусійним. Вважаємо, що найбільш зваженою є така позиція:

1) оскільки документ було прийнято Комісією міжнародного права та (у першому читанні) Генеральною Асамблеєю ООН, і після цього в жодному документі цих органів стосовно нього не застосовувався термін «проект» (draft), документ слід називати Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння (далі - Статті);

2) очевидно, що на сьогодні документ не є джерелом міжнародного права, проте й нехтувати ним неможна, оскільки факт його схвалення свідчить про відповідність переважної більшості викладених у ньому норм загальній практиці у сфері відповідальності; слід також згадати той факт, що одну з ранніх редакцій ще у 1986 р. було використано Міжнародним Судом ООН у так званій «справі Нікарагуа» (щоправда, лише у якості текстуального відтворення звичаєвих норм, а не окремого документу).

Сучасне визначення міжнародної відповідальності було представлене у 2001 р. Комісією міжнародного права ООН у коментарі до ст. 1 Статей: «Термін «Міжнародна відповідальність» охоплює нові правовідносини, що виникають за міжнародним правом у зв'язку з міжнародно-протиправним діянням держави». Пояснюючи термін «нові правовідносини», Комісія зазначила, що це «усі види нових правовідносин, які можуть виникнути в межах міжнародного права у результаті протиправного діяння держави незалежно від того, чи обмежуються ці відносини правовідносинами між державою, що вчинила протиправне діяння, і державою, яка безпосередньо постраждала, або ж вони поширюються також на інших суб'єктів міжнародного права, і незалежно від того, чи сконцентровані вони на зобов'язанні винної держави відновити у правах державу, яка постраждала, і компенсувати заподіяні їй збитки (шкоду), або охоплюють також право самої держави, яка постраждала, або інших суб'єктів міжнародного права застосувати до винної держави будь-яку санкцію, допустиму міжнародним правом».

Проаналізувавши текст Статей в цілому, вважаємо, що можна запропонувати таке визначення міжнародно-правової відповідальності за міжнародно-протиправні діяння: це обов'язкові наслідки міжнародно-протиправного діяння держави, які створюють обов'язок у повному обсязі відшкодувати завдані збитки шляхом реституції, компенсації чи сатисфакції.



43. Приписування державі порушення міжнародного зобов'язання

Зокрема, держава має нести відповідальність за дії таких суб'єктів:

· будь-якого органу держави, який має статус державного органу за внутрішньодержавним правом (ст. 4), навіть якщо такий орган і діяв із перевищенням своїх повноважень чи порушуючи приписи (ст. 7);

· особи чи утворення, що не є органом держави, але уповноважених державою здійснювати елементи державної влади - у випадках дії таких суб'єктів у названій якості (ст. 5), навіть якщо такі особи чи утворення діяли із перевищенням своїх повноважень чи порушуючи приписи (ст. 7);

· особи чи групи осіб, які при вчиненні міжнародного протиправного діяння діяли під керівництвом чи контролем держави (ст. 8);

· особи чи групи осіб, які фактично здійснювали елементи державної влади за умови відсутності органів офіційної влади держави чи в умовах нездатності таких органів здійснювати владні функції (ст. 9).

Держава також має нести будь-які діяння, які не приписуються державі вищевикладеними нормами, але які держава визнала як власні діяння (ст. 11).

Часто зазначають, що державі не приписуються дії повстанських рухів. Твердження це дискусійне, оскільки за загальним правилом держава має нести відповідальність за діяння, вчинені на території її юрисдикції (принаймні, в контексті прямого невиконання міжнародно-правових зобов'язань). На жаль, в такому випадку політичні аргументи часто стають більш впливовими, ніж правові.

Норма щодо відповідальності держави за дії повстанських рухів сформульована у Статтях так: поведінка повстанського руху, який стає новим урядом держави, розглядається як діяння цієї держави за міжнародним правом (ст. 10.1), аналогічно, якщо повстанський рух в результаті своєї діяльності створює нову державу, то його поведінка також розглядається як поведінка цієї державі (ст. 10.2). Отже, держава може нести відповідальність за діяння повстанських рухів у тих випадках, коли такі рухи стають уособленням публічної влади.

44. Підстави звільнення від міжнародно-правової відповідальності

За певних умов поведінка суб'єкта, котра не відповідає його міжнародним зобов'язанням, може не призвести до відповідальності. Відповідна практика була узагальнена у Статтях, корті містять спеціальну главу щодо визначення обставини, які виключають міжнародно-правову відповідальність.

Доктрина міжнародного права розділяє такі обставина на дві групи:

· обставини, що виключають виникнення міжнародно-правової відповідальності (відсутні елементи corpus delicti, тобто поведінка не є міжнародним правопорушенням);

· обставини, що звільняють від реалізації міжнародно-правової відповідальності (є corpus delicti, але додаткові обставини не дозволяють застосувати міжнародно-правову відповідальність).

На сьогодні друга категорія обставин не кодифікована, а перша (обставини, що виключають протиправність, а отже, виникнення відповідальності) представлена у главі V Статей.

Обставинами, що виключають виникнення відповідальності, Комісія міжнародного права ООН вважає «випадки, коли, незважаючи на наявність двох умов існування міжнародного протиправного діяння, не можна зробити висновок про його існування».

Обставини, які виключають протиправність діяння, Комісія міжнародного права розділяє на дві групи:

· такі, що є результатом вольових дій суб'єкта (згода, самооборона, контрзаходи);

· обставини, що склалися незалежно від волі суб'єкта (форс-мажор, лихо, стан необхідності).

Згода (Consent). Згідно ст. 20 згода держави A на поведінку держави B як таку, що не відповідає її міжнародним зобов'язанням щодо A, виключає щодо неї і протиправність у межах отриманої згоди. Отже, можливість відповідальності не виключається за межами згоди. Згода повинна відповідати умовам та вимогам, які стосуються згоди держави на дійсність для неї міжнародного договору, тобто виключаються тиск, помилка, підкуп або насильство над тим, хто дає згоду. Згода має бути чітко виражена. Вона не знімає відповідальності щодо третьої держави.

Самооборона (Self-defence). У ст. 21 закріплено, що «протиправність діяння держави виключається, якщо ці діяння є законними заходами самооборони, застосованими відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй». Виділяють необхідну самооборону і самооборону від агресії.

Самооборона має відповідати таким вимогам:

· їй повинен передувати збройний напад;

· самооборона може застосовуватися лише до вживання заходів Радою Безпеки ООН;

· держава, що здійснює самооборону, не повинна підміняти повноважень Ради Безпеки ООН;

· самооборона має бути пропорційна до характеру нападу;

· самооборона обмежується територіально (війська держави, що обороняється, не повинні перетинати державний кордон без прямої санкції Ради Безпеки).

Контразаходи (Countermeasures) як підстава, що звільняє від відповідальності, регламентовані ст. 22 та главою 2 частини 3 (ст. 49-54). Контрзаходи, у розумінні Статей, є тимчасовим невиконанням міжнародно-правових зобов'язань держави, що застосовує такі заходи до держави, яка несе відповідальність (ст. 41.2). Виключною метою контрзаходів є спонукання держави до виконання своїх зобов'язань. (41.1)

Основними вимогами до застосування контрзаходів є

· пропорційність (повинні бути відповідними тяжкості завданої шкоди) - ст. 51; не можуть бути безмежними. Виключені збройні репресалії, певні позаправові заходи, які не можна визнати як відповідні, тобто не пов'язані з конкретним правопорушенням заходи непотерпілої сторони;

· дотримання встановленої процедури (ст. 52)

Принципове значення має ст. 50.1, у якій перелічуються зобов'язання, що не можуть порушуватися контрзаходами:

· утримуватись від загрози силою або її застосування;

· захист основних прав людини;

· зобов'язання гуманітарного характеру, які забороняють репресалії;

· інші зобов'язання, що ґрунтуються на імперативних нормах загального МП.

Окрім цього держава, що застосовує заходи, не звільняється від зобов'язань з процедури врегулювання спорів та від зобов'язання поважати недоторканість дипломатичних агентів, консульських посадових осіб, дипломатичних та консульських приміщень, архівів та документів (ст. 50.2).

Форс-мажор (force majeure) означає непереборну силу або непередбачену зовнішню подію, які не піддавались контролю держави і за вказаних обставин зробили дотримання зобов'язання держави матеріально неможливим (ст. 23.1.). Йдеться, наприклад, про природні катаклізми або про трагічну випадковість (катастрофи). У таких випадках держава повинна бути абсолютно позбавлена можливості упередити негативні наслідки або проявити власну волю, щоб змінити ситуацію. Утім, держава втрачає можливість посилатись на форс-мажор у тих випадках, коли ситуація, що виникла, була зумовлена (навіть частково) діями самої держави або коли держава самостійно погодилась нести ризик виникнення такої ситуації.

Держава може послатись на лихо (ситуацію небезпеки, distress) як на підставу, що виключає протиправність діяння, в тих випадках, коли виконавець, діючи в умовах лиха, хоч і завдав шкоди, але «не мав іншого розумного способу зберегти своє життя або життя ввірених йому осіб» (ст. 24.1.). Наведене положення не застосовується в тих випадках, коли ситуація лиха була повністю або частково зумовлена діями держави, що посилається на неї, або діяння виконавця створили більшу або аналогічну небезпеку.

Стан необхідності (Necessity) досить часто використовується державами як аргумент для звільнення від відповідальності. Саме тому, для унеможливлення спекуляцій цим терміном, у Статтях сформульовано перелік випадків, коли держава в будь-якому разі не може послатись на нього: міжнародним договором передбачена можливість такої ситуації і відповідні їй дії не визнані виправданими; держава, яка здійснила такі дії, сама сприяла створенню стану необхідності, через що вона ж не виконала своїх міжнародних зобов'язань (ст. 25.2.). Одночасно з цим чітко сформульовано два виняткові випадки, за яких таке посилання є можливим:

· діяння, що завдало шкоди, було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої загрози;

· це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвим інтересам держави або держав, щодо яких існує вказане зобов'язання, або міжнародного співтовариства в цілому.

Завершуючи цей параграф, необхідно зазначити два фундаментальні принципи звільнення держави від міжнародно-правової відповідальності, які, на жаль, часто не знаходять належного відтворення в академічній літературі.

По-перше, жодна норма МП не може виправдовувати порушення зобов'язання, що походить з імперативної норми загального МП (ст. 26).

По-друге, застосування норми, що виключає відповідальність, не порушує

· обов'язку дотримання зобов'язання після усунення умов, що виключали відповідальність; необхідності компенсації будь-яких матеріальних збитків, завданих діянням держави



45. Види і форми міжнародно-правової відповідальності

В теорії міжнародного права, як правило, виділяють два види міжнародно-правової відповідальності: матеріальну відповідальність і нематеріальну (політичну). Поширена думка про те, що вид відповідальності безпосередньо визначається видом завданої шкоди: тобто при матеріальній шкоді начебто наступає виключно матеріальна відповідальність, а при завданні нематеріальної шкоди - нематеріальна. Утім, з цим навряд чи можна погодитись, оскільки навіть лише визнання протиправності певної поведінки, що завдала матеріальних збитків, як ми далі побачимо, виступає формою нематеріальної відповідальності - сатисфакцією; так само, за умов відсутності матеріальної шкоди (наприклад, при зверненні особи до Європейського суду з прав людини) держава може нести матеріальну відповідальність.

Інколи нематеріальну відповідальність називають «моральною», «політичною» або «морально-політичною». З такою позицією важко погодитись, оскільки, по-перше, таке дроблення мало підтверджується практикою реалізації міжнародно-правової відповідальності, а по-друге, зводити відповідальність за порушення норм МП до моральності не зовсім коректно. Безперечно, міжнародна мораль суттєво впливає на характер певних обмежень щодо порушення норм МП, але замінити собою юридичну відповідальність вона не може. Окрім цього необхідно брати до уваги певну умовність терміну «політична відповідальність», адже будь-яка відповідальність держави має політичні наслідки.

Нематеріальна відповідальність може виступати в формі сатисфакції та ресторації.

У доктрині міжнародного права під сатисфакцією розуміють задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, заподіяної «честі й гідності» держави. Сатисфакція буває простою і надзвичайною. До простої сатисфакції відносять визнання неправомірності вчинених дій; принесення вибачення; висловлення офіційного співчуття тощо; до надзвичайної - демілітаризацію і скорочення збройних сил; контроль за використанням наукового потенціалу; тимчасове обмеження суверенітету держави; призупинення діяльності державних органів; здійснення влади органами іншої держави; реорганізація політичної системи тощо.

Ресторація - це зобов'язання відновити попередній стан певного матеріального об'єкта. Класичним прикладом ресторації є відновлення екологічного стану в забрудненому регіоні.

Формою політичної відповідальності також виступають призупинення прав та привілеїв, які випливають із членства у міжнародній організації, або виключення з міжнародної організації.