Основи міжнародного права

Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтралізацією. Нейтралізована територія - поняття більш широке, що передбачає встановлення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накладає на державу зобов'язання бути нейтральною у процесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія. Прикладом такої території є Магелланова протока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 1881 року оголошена "нейтралізованою назавжди". Договором між США і Панамою 1997 року Панамський канал оголошений "постійно нейтральним". Нейтралізація Антарктики випливає з Вашингтонського договору 1959 року, де закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєнного характеру.

Особливою формою нейтралізації є оголошення постійного нейтралітету держави -- договірного (гарантованого) чи декларативного (негарантованого). Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтралітет у період ведення воєнних дій, при якому держава, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті на стороні будь-якої з воюючих держав.

25. Міжнародні території

Території зі змішаним режимом

Існують території, які хоч і не входять до складу державних територій, але певні держави мають на них суверенні права та відповідну юрисдикцію. До таких територій відносять континентальний шельф та виключні економічні зони, а також, з певними застереженнями, Арктику та вод міжнародних рік, проток і каналів.

Континентальний шельф та виключні (морські) економічні зони держав утворюють суцільну полосу територій зі змішаним правовим режимом між державними і міжнародними територіями. По відношенню до цих просторів за кожною прибережною державою закріплена юрисдикція на природні ресурси цих територій: це всі питання розвідки (та інших наукових досліджень) й видобутку природних (мінеральних і біологічних) ресурсів континентального шельфу та виключної економічної зони, а також охорона природного середовища цих територій. Суверенітет держави поширюється також на право будувати штучні острови, установки і споруди, що знаходяться на континентальному шельфі та у виключній економічній зоні. В Україні, з метою визначення правового режиму виключної (морської) економічної зони, був прийнятий Закон «Про виключну (морську) економічну зону України» 1995 р.

При цьому режим судноплавства, польотів над ВМЕЗ, а також прокладка кабелів залишаються і на цих територіях «свободами» регулюються відповідно до міжнародного права.

У визначенні об'єму прав держави по відношенню до континентального шельфу та виключної економічної зони головна роль належить міжнародному праву, а не внутрішньому. Особлива ситуація пов'язана з правовим регулюванням сухопутної державної території загального користування - арктичним архіпелагом Свальбард (Шпіцберген), що нині належить Норвегії. З одного боку, архіпелаг - суверенна частина Норвегії, а з іншого, згідно Паризького договору про Шпіцберген 1920 р. на ньому діє режим загального користування (тобто така територія визнається міжнародною).

Арктика

На відміну від Антарктики, не існує міжнародно-правового акту, що визначає статус арктичного регіону в цілому. Важлива характеристика Північного Льодовитого океану (Арктики), закріплена в Конвенції ООН з морського права - як районів відкритого моря, «покритих льодами».

Крім того, Арктика - єдиний регіон, де діє, як звичай, право «полярних секторів»: це одностороннє волевиявлення полярних держав⁷, не оспорене іншими державам, про те, що їхня територіальна юрисдикція поширюється на усі землі й острови та льодові поля, прилеглі до їхніх берегів, що знаходяться в межах полярного сектору. Арктичним сектором кожної з цих держав є простір, основою якого слугує узбережжя цієї держави, а боковою лінією - меридіани від Північного полюсу до східних та західних кордонів цієї держави. Судна та літаки інших держав, відповідно до секторального принципу можуть плавати та літати в межах арктичного сектору лише зі згоди прилеглої держави, причому лише в мирних і наукових цілях.

Таким чином, правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права та національного законодавства арктичних держав. Конвенція ООН з морського права 1982 р. надає право приарктичним державам вживати заходів для охорони природного середовища в своїх секторах.

У вересні 1996 р. 8 арктичних держав (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія та Швеція) підписали в Оттаві Декларацію про створення Арктичної Ради - регіональної міжнародної організації. Метою Арктичної Ради є здійснення співробітництва, координації та взаємодії арктичних держав за активної участі корінних народів Півночі та інших мешканців Арктики із загальноарктичних питань; контроль і координація за виконанням екологічних програм, розробка, координація і контроль за виконанням програм сталого розвитку; поширення інформації, заохочення інтересу та освітніх ініціатив з питань, пов'язаних з Арктикою.

З 2007 року Росія оголосила, що відновлена північноокеанська магістраль «Севморпуть» надає послуги з міжнародних морських перевезень від Мурманська до Чукотки, що сприяє розвантаженню традиційних морських шляхів, передовсім тих що проходять через Суецький канал.

Міжнародні ріки, протоки та канали

Міжнародні ріки. Це судноплавні ріки, що протікають територією кількох держав і мають судноплавний вихід до моря⁸. Режим таких рік зазвичай визначається угодою між прибережними державами, чи більш широкими угодами з членством всіх зацікавлених держав. Основними принципами, якими керуються держави при встановленні правового режиму міжнародних рік, є наступні:

держави, через територію яких протікає міжнародна ріка, регулюють питання навігації за взаємною згодою;

торгівельне судноплавство на міжнародних ріках, якщо немає заперечень з боку прибережних держав, відкрите для судів усіх держав;

кожна прибережна держава повинна виконувати роботи, необхідні для забезпечення навігації, у своїй частині ріки;

військове судноплавство регулюється лише прибережними державами з врахуванням їх безпеки.

Міжнародні домовленості з питань режиму судноплавних міжнародних рік відомі, починаючи від Вестфальського миру 1648 року. Віденський конгрес 1815 р. закріпив свободу судноплавства по головним міжнародним рікам Європи. На початку ХХ ст. міжнародними ріками були визнані: Рейн, Вісла, Дунай, Одер, Ельба, а також Нігер, Конго⁹, Ла-Плата, Амазонка, Св. Лаврентія, Колорадо, Ріо-Гранде.

Регулювання питань, пов'язаних з підтриманням порядку на найбільш важливих річних шляхах міжнародного значення, здійснюється спеціальними комісіями чи бюро, сформованими з представників прибережних держав та інших зацікавлених держав¹⁰. Якщо в минулому режим міжнародних річок стосувався виключно судноплавства, то сьогодні зростає значення регулювання річок у господарських цілях: для отримання електроенергії, для потреб промисловості та сільського господарства. В даному випадку діє загальний принцип: будь-які способи використання не повинні наносити шкоди законним інтересам інших прибережних держав. Більше того, прибережні держави повинні спільно та кожна окремо вживати заходи, необхідні для збереження ріки. Конкретно ці питання вирішуються шляхом прийняття двосторонніх угод між державами, що межують.

^ Україна є учасником членом Конвенції з судноплавства на Дунаї 1948 року, важливої для міжнародних річкових та змішаних перевезень. Учасниками Дунайської конвенції є, крім України, Австрія, Болгарія, Сербія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Росія та Румунія. Ці держави як суверени на своїх ділянках ріки регулюють умови судноплавства, встановлюють правила плавання та заходу суден в порти, здійснюють митний, санітарний та екологічний контроль, підтримують умови нормального судноплавства.

Відповідно до ст. 1 Конвенції, навігація Дунаєм повинна бути вільною та відкритою для громадян, торгівельних суден та товарів усіх держав на основі рівності по відношенню до портових і навігаційних зборів та умов торгівельного судноплавства. Конвенція відповідає інтересам не лише придунайських, але і інших зацікавлених держав. Судна, що плавають Дунєм, мають право заходити в порти, здійснювати в них навантажувально-розвантажувальні роботи, посадку та висадку пасажирів, дотримуючись при цьому чинних у відповідній прибережній державі нормативів. Придунайські держави зобов'язані утримувати свої ділянки ріки у судноплавному стані та здійснювати необхідні роботи для забезпечення нормальних умов судноплавства. Згідно ст. 30 Конвенції плавання Дунаєм військових кораблів непридунайських держав забороняється, а військових кораблів прибережних держав за межами їх ділянок річок може здійснюватися за домовленістю між зацікавленими придунайськими державами.

Для спостереження за виконанням Конвенції 1948 р. заснована міжнародна організація - Дунайська комісія (місцезнаходження - м. Будапешт) з представників усіх придунайських держав - членів Конвенції. Дунайська комісія встановлює єдину систему навігаційної шляхової обстановки; складає та видає навігаційні карти; вирішує питання плавання, річкового контролю; приймає рекомендації з уніфікації митного та санітарного контролю тощо.

Міжнародні протоки. Конвенція ООН 1982 року розрізняє:

Протоки, що з'єднують різні райони відкритого моря чи виключних (морських) економічних зон і мають міжнародний статус.

1. Протоки, що характеризуються змішаним режимом, оскільки проходять через акваторії державних вод (наприклад, Босфор і Дарданелли).

Основним джерелом регулювання режиму проток обох категорій є угоди спеціально присвячені статусу цих проток¹¹. Крім того, особливістю проток другої категорії є те, що крім міжнародної угоди і відповідно до неї, режим експлуатації такої протоки підпорядковано ще й національній юрисдикції прибережної держави.

Регламентація плавання по чорноморським протокам регулюється Конвенцією про режим чорноморських проток, підписаною 1936 р. в Монтре, якою підтверджено принцип свободи торгівельного судноплавства в протоках (ст. 2-7) та обмежено право проходу військових кораблів. Нечорноморські держави можуть проводити по протокам лише легкі надводні кораблі. Одночасно через протоки можуть проходити не більше 9 військових кораблів загальною тоннажністю до 15 тис. т. (ст. 14). Загальний тоннаж військових кораблів всіх нечорноморських держав, що знаходяться в Чорному морі, не повинен перевищувати 45 тис. т. Підводні човни повинні проходити протоки лише в надводному стані. Військові кораблі, що проходять протоки транзитом, не можуть використовувати повітряні судна, як могли б на них знаходитися (ст. 15). Чорноморські держави повинні попередньо сповіщати турецький уряд про прохід своїх кораблів принаймні за вісім днів, нечорноморські - за п'ятнадцять. У повідомленні необхідно вказувати місце призначення, назву, тип та кількість кораблів, а також дату проходу в початковому напрямку і при поверненні. Які б не були цілі перебування в Чорному морі, військові кораблі неприбережних держав не можуть залишатися там більше двадцяти одного дня (п. 2 ст. 18).

Міжнародний канал - штучна гідротехнічна споруда, яка з'єднує водні простори. Такими каналами є Суецький, Кільський, Панамський та інші. Усі вони проходять по територіям держав і знаходяться під її юрисдикцією, але для забезпечення міжнародного судноплавства на них поширено міжнародно-правовий режим. Міжнародні канали слід відрізняти від проток, які є природними морськими шляхами, і від національних (внутрішніх) каналів, які для міжнародного судноплавства не використовуються.

^ Суецький канал (офіційно відкритий для судноплавства в 1869 р.) - штучний водний шлях із Середземного моря в Індійський океан, який проходить по території Єгипту. Правовий режим Суецького каналу було визначено (Костянтинопольською) Угодою з забезпечення вільного користування Суецьким каналом 1888 р. Згідно ст. 1 зазначеної Конвенції Канал, як у військовий, так і в мирний час, буде завжди вільний і відкритий для усіх комерційних і військових суден будь-якої держави. В Договорі також зазначається, що жодна з держав-учасниць угоди не буде домагатися територіальних чи комерційних переваг, привілеїв в міжнародних угодах, які можуть бути пізніше укладені щодо цього Каналу. До Каналу ніколи не буде застосовано право блокади. Військові дії забороняються безпосередньо у водах Каналу, в його вхідних портах та на відстані до 3 миль від цих портів, навіть якщо Єгипет виступає однією з воюючих сторін (ст. 4). Згідно ст. 7 даної Конвенції держави не будуть утримувати у водах Каналу (включаючи озеро Тімса й Гіркі озера) жодних військових суден. Але у вхідних портах, Порт-Саїді та Суеці, вони будуть мати право утримувати не більше двох військових суден для кожної держави. Зазначеним правом не будуть користуватися сторони, що воюють.

В 1957 р. Єгипет зареєстрував в ООН Декларацію про Суецький канал, яка являє собою одностороннє міжнародно-правове зобов'язання поважати положення Конвенції 1988 р. і забезпечити свободу судноплавства по Каналу. На виконання положень конвенції Урядом Єгипту у спеціальних Правилах плавання Суецьким каналом визначена докладна регламентація проходу суден через Канал.

^ Кільський канал (офіційно відкритий в 1895 р.) - штучний водний шлях між Балтійським і Північним морем, що проходить територією Німеччини. До Першої світової війни Німеччина вважала Кільський канал своїм внутрішнім водним шляхом, проте Версальський мирний договір 1919 р. закріпив міжнародно-правовий режим каналу і встановив, що канал має бути відкритим на рівноправній основі для військових і торгівельних суден усіх держав, які дотримуються миру у відносинах з Німеччиною. Свобода судноплавства по каналу підтверджена німецькими Правилами плавання Кільським каналом.

^ Панамський канал (офіційне відкриття відбулося в 1920 р.) - штучний водний шлях між Атлантичним і Тихим океаном, що проходить по території Панами. Цей Канал протягом тривалого часу контролювався США. В результаті тривалої боротьби Панама домоглася укладення в 1977 р. з США двох нових договорів - про Панамський канал (був чинний до 1999 р.) і про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу. Договір про постійний нейтралітет і функціонування Панамського каналу, який є безстроковим, надає право користуватися каналом суднам і військовим кораблям усіх держав як у мирний, так і воєнний час на рівній, недискримінаційній основі (ст. ІІІ). В зазначеному Договорі проголошується, що Канал є постійно нейтральним. З 1 січня 2000 року над Каналом було повністю відновлено суверенітет Панами. Разом з тим США домоглися визнання за собою деяких особливих прав, зокрема вони є гарантом нейтралітету Каналу. Військові кораблі та допоміжні судна Панами і США мають право на швидкий транзит через канал (ст. VI Договору про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу).

26. Території з особливим та спеціальним режимом

Категорії населення у міжнародному праві

Під населенням у міжнародному праві розуміють сукупність усіх індивідів, які проживають у конкретний момент на території тієї чи іншої держави і підпорядковуються її юрисдикції.

Загальноприйнято поділяти все населення на декілька категорій: громадян, іноземців (громадян інших держав) та осіб без громадянства (апатридів). Іноді виокремлюють й інші категорії населення, зокрема осіб із подвійним громадянством (біпатридів). Однак в абсолютній більшості держав не передбачено особливого правового статусу осіб, що володіють подвійним громадянством. За національним законодавством, їх розглядають або як громадян указаної держави (у випадку, коли володіють її громадянством), або як іноземців. Г. Мелков зазначає, що законодавство Латвії окремо виділяє ще одну особливу категорію населення - так званих негромадян45. До них відносять осіб, які постійно проживають на території цієї держави, однак не виконали особливих процедур для набуття громадянства.

Крім того, особливий правовий статус передбачено для біженців і осіб, що шукають притулок. Варто також зауважити, що всі особи, які хоча і знаходяться на території певної держави, але користуються дипломатичними імунітетами і не належать до складу населення. Таким чином, ключовою ознакою, необхідною для віднесення тієї чи іншої особи до населення держави, є поширення на цю особу юрисдикції держави. Остання здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції: законодавчу, адміністративну та судову.

Правовий статус населення на території певної держави в основному зумовлює її національне законодавство. Така ситуація склалася історично і є логічним втіленням виключного суверенітету держави на її території. Однак із розвитком міжнародного права воно все більше впливає на правове регулювання статусу населення загалом та окремих його груп. Можна виокремити дві основні групи норм міжнародного права, які регулюють питання, пов'язані зі статусом населення, а саме: 1) норми, які встановлюють загальні стандарти правового статусу індивіда; 2) норми, які є безпосередніми підставами для виникнення суб'єктивних прав та обов'язків особи.

Норми міжнародного права визначають перелік основних прав, свобод, обов'язків людини і громадянина, встановлюють їх зміст та загальні принципи реалізації. Вони також встановлюють особливості правового статусу іноземців та їх дипломатичний захист, реадмісію тощо. Норми міжнародного права регулюють спірні питання, що виникають у зв'язку з наявністю в особи подвійного громадянства. Вони визначають особливості правового статусу дипломатичного персоналу та встановлюють випадки, коли на них поширюється юрисдикція держави перебування. До сфери регулювання міжнародного права відносять також питання співробітництва держав з питань екстрадиції. Норми міжнародного права передбачають заходи, які мають на меті запобігання виникненню випадків безгромадянства. Саме нормами міжнародного права встановлюються особливості правового статусу біженців та осіб, що шукають притулок. Крім того, норми міжнародного права передбачають обов'язок держав захищати своє населення від геноциду, воєнних злочинів, етнічних чисток, злочинів проти людства, встановлюють загальну заборону рабства. Вони також передбачають, що міжнародна спільнота зобов'язана контролювати стан виконання норм міжнародного права, які регулюють права та свободи людини, й у випадку встановлення грубих порушень цих положень передбачають відповідальність держав та винних осіб за такі правопорушення. Ними передбачено можливість використання сили, в тому числі військової, для запобігання та припинення таких порушень, у разі якщо держава самостійно не здатна це зробити. Вони регулюють низку інших питань.

27. Поняття та джерела міжнародного морського права

Міжнародне морське право -- інститут міжнародного права, що регулює відносини між державами та іншими субґєктами міжнародного права стосовно статусу, порядку використання та охорони морських просторів, у тому числі континентального шельфу, морського дна і природних ресурсів моря.

Предметом регулювання міжнародного морського права є порядок взаємовигідного використання державами світового океану в мирних цілях.

Міжнародне морське право ґрунтується на визнанні основних принципів міжнародного права:рівності всіх держав, великих і малих, незастосування сили і загрози силою, вирішення спорів мирними засобами та ін. З цього випливають основні норми міжнародного права: свобода користування відкритим морем всіма державами світу як тими, котрі мають, так і тими, котрі не мають доступу до моря; право рівного користування природними ресурсами морських просторів і морського дна, принцип загальної спадщини людства.

Морське право (або право моря) регламентується великою кількістю міжнародних договорів. Серед них найбільш вагоме місце займають акти Женевської конференції з морського права 1958 р., котра прийняла чотири конвенції: про територіальне море і прилеглу зону, про відкрите море, про континентальний шельф, про риболовство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, у морському праві діяли і продовжують діяти міжнародні звичаї. Великий масив відносин, також регулює внутрішнє законодавство держав.

Протягом віків джерелами міжнародного морського права визнавалися винятково міжнародні звичаї. Бурхлива науковотехнічна революція в галузі морського транспорту і всебічна інтенсифікація процесів дослідження і використання морів і океанів в ХХ ст. призвели до необхідності прогресивного розвитку і кодифікації морського права.

Перша конференція ООН з морського права відбулась в 1958 р. в Женеві. На ній було прийнято 4 конвенції з морського права:

· Конвенцію про відкрите море 195.8 року;

· Конвенцію про територіальне море та прилеглу зону 1958 року; Конвенцію про континентальний шельф 1958 року; Конвенцію про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 року.

На конференції так і не вдалося досягти компромісу з питання ширини територіального моря (3,6 чи 12 морських миль).

На Другій конференції ООН з морського права в 1960 р. в Женеві теж не вдалося вирішити це питання. Окремі держави почали довільно розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль, що призвело до напруження у відносина~ між морськими державами, які використовували свої морські флоти і залежали економічно від використання ресурсів світового океану.

Третя конференція ООН з морського права відбулася в 197 з-1982 роках, було проведено 11 сесій цієї конференції. ]з грудні 1982 р. на Ямайці на спеціальній сесії Конференції була підписана Конвенція ООН з морського права 1982 року, що визначила правовий режим морів і океанів. Конвенція набула чинності в 1994 р. після їі ратифікації 60 державами-учасницями.

Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародними договорами. Конвенція ООН з морського права 1982 року має переважну юридичну силу ЩОДО Женевських конвенцій 1958 року для держав, які є учасницями всіх цих конвенції (ст. 311 Конвенції ООН з морського права 1982 року).

Конвенція ООН з морського права 1982 року - основне джерело сучасного міжнародного морського права. Вона складається з 17 розділів (320 статей), 9 додатків, які регулюють правовий статус і режим використання морських просторів.

28. Характеристика міжнародного дипломатичного права

Дипломатичне право являє собою сукупність міжнародно-правових норм, що регулюють статус і функції дипломатичних представництв. Деякі автори цю систему норм відносять до посольському праву. Поряд з правом спеціальних місій, дипломатичних правом в його застосуванні до відносин держав з міжнародними організаціями або в рамках міжнародних конференцій, консульському право входить до складу права зовнішніх зносин. Право зовнішніх зносин - одна з найбільш старих галузей МП. Вона є результатом дипломатичної діяльності, яка виникла як сукупність офіційних контактів між державами в мирний час ще в глибоку давнину. Право зовнішніх зносин виникло і розвивалося насамперед як посольське право, тобто як сукупність норм, що визначали становище посла. І тільки до початку XX ст. можна говорити про процес перетворення посольського права в дипломатичне, тобто в сукупність норм, все більше і більше регулюючих всі офіційні зносини держав. Паралельно з виникненням і розвитком посольського права виникла і розвивалася дипломатична служба. В кінці XIX - початку XX в. спостерігається початок процесу злиття дипломатичної та консульської служби. Це призводить до створення єдиної зовнішньополітичної служби, організація дипломатичних зносин та консульських зв'язків стає єдиною.

29. Система державних органів зовнішніх зносин

Зовнішні зносини -- частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні звґязки і відносини між державами та іншими субґєктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Право зовнішніх зносин є галуззю сучасного загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють становище і діяльність субґєктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Система права зовнішніх зносин. Право зовнішніх зносин -- це єдина самостійна галузь міжнародного права, що складається із таких чотирьох частин: дипломатичне право; право спеціальних місій; дипломатичне право міжнародних організацій; консульське право. У кожній із цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання -- офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Органи зовнішніх зносин -- державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями.

Види органів зовнішніх зносин:

1. Закордонні -- органи, які знаходяться за межами території держави. Вони в свою чергу поділяються на:

a. Постійні:

* дипломатичні представництва держав (посольства і місії);

* консульські представництва;

* постійні представництва держав при міжнародних організаціях.

b. Тимчасові:

* спеціальні місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів тощо;

* делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях;

* інші.

2. Внутрішньодержавні -- органи, які постійно знаходяться на території держави. Вони в свою чергу поділяються на:

a. Органи, що представляють державу з усіх питань (парламент, глава держави, глава уряду, відомство іноземних справ)

b. Органи, що представляють державу тільки в одній галузі його зовнішніх зв'язків (міністерство зовнішньої торгівлі; інші міністерства і відомства в межах встановлених законом).

30. Види дипломатичних представництв

Дипломатичне право - це норми міжнародного права, які регламентують порядок дипломатичних зносин між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. При розгляді дипломатичного права як частини права зовнішніх зносин доцільно звернути увагу, насамперед, на такі питання як:

* внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності;

* міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордоном;

* інститут торговельних представництв у сучасному дипломатичному праві і дипломатичні привілеї та імунітети і т.д.

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

Дипломатичні ранги відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 року:

¦ Надзвичайний і Повноважний Посол;

¦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу;

¦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу;

¦ радник 1-го класу;

¦ радник 2-го класу;

¦ перший секретар 1-го класу;

¦ перший секретар 2-го класу;

¦ другий секретар 1-го класу;

¦ другий секретар 2-го класу;

¦ третій секретар;

¦ аташе.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно і може бути позбавлений цього рангу лише за вироком суду.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням міністра закордонних справ України. Інші ранги присвоюються Міністром закордонних справ України за поданням атестаційної комісії міністерства.

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу - особи з дипломатичним рангом (радник, секретар, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу, члени обслуговуючого персоналу.

Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва - члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва (референти-перекладачі, технічні секретарі, канцелярський персонал, діловоди, шифрувальник, бухгалтерські працівники тощо). Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. дає можливість призначати такими працівниками громадян держави, в якій акредитоване представництво. Члени адміністративно-технічного персоналу мають привілеї та імунітети, що прирівняні до привілеїв та імунітетів дипломатів, за винятком того, що імунітет від цивільно-правової й адміністративної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, вчинені ними не під час виконання своїх службових обов'язків.

Обслуговуючий -- садівники, прибиральниці, водії, кухарі, вахтери і т.д.

У міжнародному праві та дипломатичній практиці сукупність дипломатичних представників у країні перебування, колективне об'єднання з протокольних приводів називають дипломатичним корпусом.

Дуайєн - особа, обрана очолювати дипломатичний корпус (обирається найстарша й найдосвідченіша особа). Якщо дипломатичний корпус знаходиться в державі з католицькою релігією, то, як правило, дуайєном обирається нунцій.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:

представництво акредитуючої держави у державі перебування;

захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;

ведення переговорів з урядом держави перебування;

консульська;

інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

На нашу думку, доцільно також зупинитися на понятті та функціях торгівельних представництв.

Торговельне представництво - це частина дипломатичного Представництва в окремій державі, здійснює свою діяльність під загальним керівництвом посла (посланника) і підзвітне профільному міністерству (зовнішньої торгівлі або економіки і т.д.). Поширені випадки, коли торговельне представництво очолював торгівельний представник, якого призначає уряд.

Інститут торговельних представництв введений до системи зовнішніх зносин держав завдяки практиці колишнього Союзу РСР і був закріплений у Віденській конвенції 1961 р. У дипломатичній практиці цей інститут є складовою частиною відповідних посольств і місій.

Основними функціями торговельних представництв за кордоном є:

¦ видання дозволів на здійснення торговельних операцій установам, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ регулювання і контроль діяльності організацій, які мають дозвіл на самостійний вихід на зовнішній ринок;

¦ запровадження операцій із зовнішньої торгівлі для організацій, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ видача дозволів на ввезення товарів, свідоцтв про проходження товарів, дозволів на транзит товарів через країну;

¦ контроль у країні перебування за виконанням законів про зовнішню торгівлю організаціями, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ вивчення загальних умов і торговельної кон'юнктури у країні перебування.

Найважливішою правовою гарантією здійснення функцій торговельних представництв за кордоном є забезпечення їх відповідними привілеями та імунітетами (як складової частини дипломатичних представництв) відповідно до міжнародного права. Мається на увазі недоторканність помешкань торговельних представництв, недоторканність їх архівів і документів, митні привілеї, користування прапором і емблемою акредитуючої держави, податкові чи фіскальні привілеї тощо.

31. Склад і функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає функції дипломатичних представництв з позиції міжнародного права. До них належать такі:

1) представництво акредитуючої держави в державі перебування;

2) захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

3) ведення переговорів з урядом держави перебування;

4) з'ясування всіма законними засобами умов і подій у державі перебування та повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

5) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у сфері економіки, культури і науки (ст. 3).

Крім того, дипломатичні представництва можуть виконувати консульські функції, 3 цією метою в них створюються консульські відділи.

У міжнародному праві акредитуючою державою називається та, яка направляє в іншу державу своє дипломатичне представництво. А держава, у якій розміщено дипломатичне представництво, іменується приймаючою державою, або державою перебування.

Перша й основна функція дипломатичного представництва - представляти акредитуючу державу в державі перебування. Решта функцій дипломатичного представництва взаємопов'язана і взаємодіє з цією основною функцією.

Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.

Глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою акредитуючої держави, що представляє його з усіх питань, що приймає. Він також є старшою посадовою особою акредитуючої держави по відношенню до всіх інших можливих представників цієї держави в державі перебування.

У МП існує класифікація старшинства дипломатичних представників (агентів). До XIX ст. стрункої класифікації дипломатичних агентів не існувало, що приводило іноді під час офіційних заходів до зіткнень і відвертим скандалів. Щоб уникнути цього Віденський протокол 1815р. встановив наступні три класи дипломатичних агентів: 1) посол і папський легат або нунцій; 2) посланник, 3) повірений у справах. Аахенський протокол 1818г. доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, який зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Однак даний клас не прижився, і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961. використовує триланкову класифікацію. У відповідності зі ст.14 цієї Конвенції глави дипломатичних представництв діляться на наступні класи: 1) послів і нунціїв, акредитуються при главах держав; 2) посланників і інтернунціев, акредитуються при главах держав; 3) повірених у справах, акредитуються при міністрах закордонних справ.

Відмінності в класі глав дипломатичних представництв не повинні проводитися за винятком щодо старшинства та етикету.

Клас повірених у справах не слід плутати з посадою тимчасового повіреного в справах, який виконує обов'язки глави дипломатичного представництва на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка).

Класи глав дипломатичних представництв - сфера регулювання нормами МП. Крім класів, існують також і дипломатичні ранги, які мають глави дипломатичних представництв і дипломатичний персонал посольств, консульств і представництв держав при міжнародних організаціях. Дипломатичні ранги - сфера внутрішньодержавного права, бо ці службові звання старшинства дипломатів. Кожна держава має свою систему дипломатичних рангів, що встановлюється у внутрішньому праві. У України є такі дипломатичні ранги, встановлені відповідно до Постанови ЗС України «Про дипломатичні ранги» 1992р.: Аташе, третійсекретар, другий секретар I і II класів, перший секретар I і II класів, надзвичайний і повноважний посланник I і II класів, надзвичайний і повноважний посол.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) зазвичай присвоюються главою держави, інші - міністром закордонних справ. Ранг аташе присвоюється, як правило, випускникам інститутів і факультетів міжнародних відносин при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин. Даний ранг не слід плутати з посадою військового, морського і повітряного аташе. Зазначені працівники є представниками військового відомства їх призначив держави, та акредитацію вони отримують при військовому відомстві держави перебування. Одночасно ці співробітники виконують функції військових радників глави дипломатичного представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного представництва регулюється як нормами міжнародного, так і внутрішньодержавного права.

32. Початок і припинення дипломатичної місії

Призначення і вступ на посаду глави дипломатичного представництва - акредитування - складається з декількох етапів:

- підбір кандидатури посла чи посланника;

- держава, що акредитує, направляє державі перебування запит про згоду на призначення особи на посаду (запит - біографічні дані, посадове та сімейне становище);

- агреман (від франц. -- згода) -- це позитивна відповідь держави перебування на призначення конкретної особи як посла, посланника чи повіреного у справах. Особа вважається persona grata -бажаною особою в даній державі, у разі відмови в агремані - persona non grata (не мотивується);

- видання акта внутрішнього права, що оформлює призначення;

- одночасне в обох столицях офіційне повідомлення у ЗМІ про призначення, що відбулося;

- видача вірчих грамот;

- попередня аудієнція у міністра закордонних справ держави перебування та передача копії вірчих грамот;

- початок виконання повноважень - з моменту вручення вірчих грамот або з моменту повідомлення про своє прибуття.

Вірча грамота - документ, який дається послу (посланнику) для акредитації в іноземній державі, підписується главою держави, що акредитує, і скріплюється печаткою міністерства закордонних справ. ЇЙ вручають в урочистій обстановці.

Випадки закінчення місії дипломатичного представника:

¦ оголошення державою перебування дипломатичного представника persona non grata (небажаною особою)

¦ розірвання дипломатичних відносин або виникнення стану війни між державами, що акредитує дипломатичного представника, і державою його перебування

¦ відкликання дипломатичного представника акредитуючою державою (відзивна грамота)

¦ припинення існування як суб'єкта міжнародного права держави, яка акредитувала представника, або держави перебування

¦ докорінна зміна державного устрою в держав, що акредитувала дипломатичного представника.

Також глава дипломатичного представництва припиняє місію у разі відкликання в установленому порядку, відставки, смерті. Припинення місії глави дипломатичного представництва не означає розриву дипломатичних відносини між відповідними державами.

33. Імунітети і привілеї дипломатичного представництва і його персоналу

З метою ефективного виконання покладених на них акредитуючою стороною повноважень, іноземні дипломати і дипломатичні представництва в країні перебування забезпечуються привілеями та імунітетами, які гарантує їм Віденська конвенція 1961 року.

Імунітет (від латинського "immunitus" -- звільнення від чогось) -- це звільнення від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції країни перебування. Основа дипломатичних імунітетів -- особиста недоторканність дипломата. Він не може підлягати арешту чи затриманню у будь-якій формі. Влада країни перебування, звільняючи дипломата від своєї юрисдикції, вживає всіх необхідних заходів для запобігання зазіханням на його особисту свободу та гідність.

Привілеї -- це пільги, переваги (наприклад, звільнення від податків, митних зборів і догляду тощо), які рядовим іноземним громадянам не надаються. Надаючи іноземним дипломатам особливі права і звільняючи їх від своєї юрисдикції, держава, що приймає, вважає їх "абсолютно вільними" у виконанні своєї місії. Цей принцип походить від суверенного характеру держав та їхньої рівноправності як суб'єктів міжнародного права.

Дипломатичний імунітет і привілеї надаються дипломатичному персоналу, торговельним представникам (радникам, аташе), їхнім заступникам, аташе з питань оборони та їхнім помічникам, спеціальним аташе, а також розповсюджуються на членів їхніх родин.

Для підтвердження приналежності до дипломатичного персоналу дипломатам та членам їхніх родин служба державного протоколу МЗС видає на підставі закордонних паспортів спеціальні картки, які є свідченням того, що вони користуються всіма привілеями та імунітетами. Дипломати зацікавлені за максимально короткий термін отримати цей документ, бо тільки за його наявності вони можуть ефективно виконувати свої обов'язки, вирішувати питання, які стосуються їхнього проживання в країні перебування.

Деякі країни в дипломатичних паспортах не вказують дипломатичний ранг чи посаду в посольстві, а вживають узагальнений термін "дипломат" (Гана, Замбія, Заїр, Камерун, Індія тощо) або "співробітник закордонної служби" (Нігерія, Сінгапур тощо), або "урядовий службовець" (Бангладеш, Пакистан тощо). У Великобританії взагалі не існує дипломатичних паспортів, а в документах англійських дипломатів є лише запис: "Співробітник дипломатичної служби її Величності". Дипломатичні паспорти видають у США, в них робиться лише запис про те, що їхні власники перебувають за кордоном за призначенням Державного департаменту. У цих та інших подібних випадках посольства, надсилаючи до МЗС країни перебування ноти з запитом про видачу дипломатичної картки і додаючи до неї паспорти нових співробітників, вказують ранги (посади) цих працівників.

При розгляді питань реєстрації паспортів і видачі документів працівникам адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу розшифрування їхніх спеціальностей не вимагається, їм також видаються протоколом МЗС службові посвідчення, які гарантують певні привілеї та імунітети.

Відповідно до Віденської конвенції, існують дві категорії привілеїв та імунітетів: такі, що стосуються дипломатичного представництва, й особисті, що стосуються глав і персоналу диппредставництва.

До першої категорії імунітетів належить недоторканність приміщень представництва. Представники влади країни перебування можуть увійти до них лише з дозволу глави представництва. Це стосується всього приміщення чи його частини, якщо посольство знаходиться у загальному будинку, резиденції глави диппредставництва і території навколо приміщення посольства. При цьому немає значення, чи ці приміщення є власністю акредитуючої держави, чи орендуються.

Відповідно до Віденської конвенції, держава перебування зобов'язана забезпечити належні заходи захисту приміщення від будь-якого проникнення на його територію, нанесення збитків і порушення спокою співробітників посольства. Усе, що знаходиться на території посольства, його засоби пересування користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту і виконавчих дій. Недоторканною є також офіційна кореспонденція посольства, а дипломатична пошта не підлягає відкриванню або затриманню. Дипломатична пошта передається через дипломатичних кур'єрів або шляхом закодованих і шифрованих депеш, для чого диппредставництву, за згодою країни перебування, дозволяється встановлювати спеціальні радіопередавачі. У дипломатичній практиці сьогодні активно використовується також спосіб так званої командирської пошти, коли вона передається з командиром повітряних суден своєї країни, що також передбачається Конвенцією 1961 року.

У випадку розриву дипломатичних відносин та відкликання глави і персоналу (навіть у разі збройного конфлікту) держава перебування повинна поважати й охороняти приміщення представництва з його майном і архівами. Але, на жаль, цього правила далеко не завжди дотримуються, особливо під час збройних конфліктів у країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Згідно з Віденською конвенцією, у випадку збройного конфлікту держава перебування повинна надати всіляке сприяння всім особам, які користуються імунітетами і привілеями, у полишенні країни перебування в найкоротший термін, надавши для цього відповідні транспортні засоби, в тому числі й для перевезення їхнього майна.

Приміщення дипломатичного представництва не може використовуватися для затримання будь-якої особи чи для надання їй притулку, хоча це правило також порушується, і не завжди з вини дипломатів.

Віденська конвенція підтверджує міжнародну практику так званого фіскального імунітету, тобто звільнення диппредставництв від усіх державних, районних чи муніципальних податків, зборів і мита, крім плати за конкретні види обслуговування (електроенергію, газ, воду, телефон, вивіз сміття тощо).

Згідно з Конвенцією 1961 року, диппредставництвам надається низка пільг. Так, наприклад, митні привілеї відповідно до ст. 36 дозволяють ввозити в країну перебування без сплати мита предмети та обладнання, необхідні для офіційного використання в диппредставництві.

Дозволяється також використовувати прапор і емблему (герб) акредитуючої держави на приміщеннях диппредставництва, включаючи резиденцію, автомобіль глави диппред- ставництва.

До другої категорії належать особисті імунітети і привілеї дипломатичних співробітників, основним з яких є особиста недоторканність. У Віденській конвенції (ст. 29) записано: "Держава перебування зобов'язана ставитися до нього (тобто до дипломата. -- О. С.) з належною повагою і вживати всі необхідні заходи з метою попередження будь- яких зазіхань на його особу, свободу і достоїнство".

Приватна резиденція посла, як і його кореспонденція, майно та засоби пересування також вважаються недоторканними і користуються захистом.

Дипломати користуються імунітетом від кримінальної відповідальності у будь-яких випадках. Від імунітету стосовно конкретного дипломата, якщо він вчинив якийсь злочин, може відмовитися лише країна, яка його призначала, що буває вкрай рідко, бо такий дипломат, як правило, повертається додому і притягається до кримінальної відповідальності як звичайний громадянин своєї країни.

Дипломати не зобов'язані давати свідчення, але можуть це робити з власного бажання. Вони користуються також імунітетом від цивільної та адміністративної юрисдикції -- їх не можна оштрафувати чи піддати якомусь іншому адміністративному покаранню; звільняються від всіх податків, за винятком непрямих, які здебільшого включаються в ціну товару або обслуговування, від усіх трудових, державних та військових зобов'язань.

Митні привілеї забезпечують главі представництва та дипломатам право безмитного ввезення предметів особистого користування і звільнення їхнього багажу від митного огляду, якщо немає підозри щодо перевезення недозволених предметів (наркотики, зброя). На превеликий жаль, такі порушення хоч і дуже рідко, та все ж трапляються.

Проте імунітет і привілеї не звільняють дипломата та членів їхніх сімей від обов'язку поважати закони, укази, правила і звичаї країни перебування і в жодному разі не дають дозволу втручатися в її внутрішні справи.

Одним із привілеїв дипломатичних співробітників посольства є можливість вільного пересування територією країни перебування, за виключенням зон, які закриті для іноземців з міркувань безпеки.

Дипломатам і членам їхніх сімей надають привілеї та імунітети й ті держави, територію яких вони перетинають, аби прибути до місця праці і назад. Це стосується також безперешкодного проїзду адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу.

Дипломатичні привілеї та імунітети у повному обсязі надаються і главам держав і урядів, міністрам закордонних справ, представникам міжнародних організацій, які мають дипломатичний статус, іншим громадянам, які мають дипломатичні паспорти, видані їм на законних підставах.

34. Поняття і джерела міжнародного консульського права

Консульське право можна охарактеризувати як сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють діяльність консульських установ і членів їхнього персоналу і визначальних їхній статус, функції, права й обов'язки.

Історично консульські відносини розвивалися як відносини, зв'язані насамперед з міжнародною торгівлею і торговим мореплаванням. Консули довгий час розглядалися как. виборні чи призначені державою радники і помічники, покликані робити на території іноземної держави допомога і сприяння вітчизняним купцям і іншій приватній особам і організаціям. За ними практично не визнавалася яка-небудь якість представництва інтересів своєї держави як такого.

З часом коло питань, що входять у компетенцію консульських установ, неухильно розширювався, функції їх здобували усе більш багатогранний характер. В даний час консульські установи покликані сприяти розвитку не тільки економічних, торгових, але і науково-технічних, культурних і туристських, а в деяких випадках і політичних зв'язках між державами. Проте історичні особливості розвитку консульських відносин і в даний час продовжують визначати їхню специфіку і відмінність від дипломатичних.

Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнародний порядок.

Хронологічно в цьому ряді першим коштує міжнародний порядок, оскільки в древні часи й у період середньовіччя консульські відносини регулювалися головним чином на основі звичаю. В даний час міжнародні порядки продовжують бути основою правового регулювання консульських зв'язків між державами при відсутності їхнього договірно-правового оформлення.

Міжнародні договори по консульських питаннях укладаються як на двосторонньої, так і на багатобічній основі.

У сучасному консульському праві діють три багатобічні консульські конвенції. Дві з них носять регіональний характер: Каракасская конвенція про консульські функції 1911 року і Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року. Універсальний характер має Віденська конвенція про консульські зносина 1963 року. Конвенція набрала сили 18 березня 1967 р. СРСР ратифікував її 16 лютого 1989 р.

Велику роль у консульському праві грають обопільні умови і конвенції по консульських питаннях, укладати які почали ще в XII-XIII століттях. Зараз їхнє число в усьому світі досягає декількох тисяч. ДО 1991 року СРСР уклав з іншими державами близько 70 таких договорів. Росія в 1992--1993 роках уклала консульські конвенції з Республікою Корея, Литвою, Естонією, Україною. Ведуться переговори з іншими країнами.