Основи міжнародного права

До джерел консульського права відносяться також положення деяких міжнародних договорів, що не присвячені винятково консульським питанням. Це насамперед Віденська конвенція про дипломатичні зносина 1961 року, ст. 3 яке передбачає можливість виконання консульських функцій дипломатичними представництвами. Сюди ж можна віднести і міжнародні договори про правову допомогу, про врегулювання випадків подвійного громадянства, договори й угоди з питань торгівлі і мореплавання і ряд інших.

Дуже важливе значення мають положення національного законодавства, що визначають статус, функції і структуру консульських органів, а також регулюючі визначені аспекти діяльності іноземних консульських установ.

Установлення консульських відносин

Держави встановлюють консульські стосунки на основі взаємної згоди. Установлення дипломатичних відносин означає і згода на встановлення консульських відносин, якщо не обговорене інше. Консульські відносини можуть встановлюватися і підтримуватися і при відсутності дипломатичних відносин. Розрив дипломатичних відносин не спричиняє автоматично розриву консульських відносин.

В даний час консульська практика знає два види консульських установ: консульські відділи дипломатичних представництв і самостійні (окремі) консульські установи.

СРСР у середині 20-х років став ініціатором введення в міжнародну практику інституту «отдельских консульств», тобто створення консульських відділів у складі дипломатичних представництв.

Між установленням консульських відносин і фактичним відкриттям окремої консульської установи може бути розрив у часі, оскільки за узгодженням між сторонами зважуються не тільки питання про встановлення консульських відносин, але і для кожного конкретного випадку -- про відкриття відповідного консульської установи, його місцезнаходженні, класі, територіальних межах його діяльності в державі перебування.

Консул і будь-яка інша консульська посадова особа вважаються, що приступили до виконання своєї місії з моменту вступу на посаду. Для цього необхідно, щоб особа була призначена компетентними органами держави, що представляється, і визнано владою держави перебування.

У багатьох державах, у тому числі й у Росії, питання призначення своїх і прийому іноземних консулів входять у компетенцію відомств іноземних справ.

Консульське право не передбачає обов'язкового одержання попередньої згоди приймаючого держави. Однак у двосторонні консульські договори і конвенції багато держав включають положення, що передбачають одержання попередньої згоди на призначення глави консульської установи.

Для виконання консулом своєї місії необхідне одержання консульського патенту і екзекватури.

Консульський патент - це документ, видаваний компетентними органами держави, що представляється, і підтверджуючий факт призначення відповідного особи главою самостійної консульської установи. У ньому вказуються повне ім'я призначуваної особи, його громадянство, ранг, займана посада, консульський округ і місцезнаходження консульства. Цей документ спрямовується уряду держави перебування.

Після одержання консульського патенту влади приймаючого держави вирішують питання про видачу особі, призначеному консулом, екзекватури, тобто дозволу на виконання своїх функцій у консульському окрузі. Одержавши екзекватуру, консул може приступати до виконання своєї місії; порядок і форма видачі екзекватури регулюються законодавством приймаючого держави. Екзекватура може являти собою окремий документ або видаватися у формі дозвільного напису на консульському патенті. До одержання екзекватури може бути виданий тимчасовий дозвіл на виконання консульських функцій. У видачі екзекватури може бути відмовлене без пояснення мотивів.

У залежності від часу видачі екзекватури, а також від рангу визначається старшинство консула стосовно інших членів консульського корпуса, тобто іншим главам консульських установ у даному пункті держави перебування. У більш широкому змісті консульський корпус містить у собі всіх находящихся в даному пункті консульських посадових осіб, членів їхніх родин, позаштатних (почесних) консулів і співробітників консульських відділів дипломатичних представництв.

Консульський корпус очолюється дуайеном, тобто старшим за рангом і часом одержання екзекватури главою консульського представництва, що виконує в основному церемоніальне функції. У державі перебування може бути трохи консульських корпусів у залежності від кількості пунктів, де маються консульські представництва.

Для завідувачів консульськими відділами дипломатичних представництв, як правило, не потрібно напрямку консульського патенту й одержання екзекватури. Вони, як і інші співробітники цих відділів, продовжують залишатися членами персоналу дипломатичного представництва і зберігають статус таких. Про їхнє призначення сповіщаються влади держави перебування.

При зміні меж консульського чи округу класу глави самостійної консульської установи від нього потрібно одержання нових патенту і екзекватури. Для інших членів персоналу консульства цього не потрібно. Влади держави перебування інформуються про їхнє призначення на відповідну посаду.

Свої консульські зносини держави можуть здійснювати і за посередництвом так званих позаштатних (почесних) консулів. Позаштатний консул -- це особа, що не складається на державній службі держави, що представляється, але виконуюче з його доручення і за згодою держави перебування консульські функції. Позаштатними консулами можуть бути громадяни держави, що представляється, держави чи перебування якої-небудь третьої держави. За виконання консульських функцій позаштатний консул платні не одержує, але може перетворювати у свою користь консульські збори.



35. Функції і порядок роботи консульських представництв

Консульське право - це сукупність міжнародних правових норм, що регулюють діяльність консулів, порядок організації і діяльності консульських представництв.

Консульство -- це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його регулювання - це міжнародні договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.

Функції консульства:

- захист інтересів своєї держави в державі перебування;

- захист інтересів юридичних і фізичних осіб держави, яку представляє консул, у державі перебування, зокрема представництво інтересів своїх громадян у суді у справах про спадщину і у разі смерті, а також охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб держави в державі перебування, виконання доручень судових органів тощо;

- сприяння розвитку у торгівлі, економічних, наукових, культурних зв'язків між своєю державою та державою перебування;

- інформування своєї держави про політичну, економічну, культурну, правову і наукову сфери життя держави перебування;

- виконання прав нагляду та інспекції щодо літаків і суден прапора своєї держави, надання їм у разі потреби допомоги і сприяння;

- видача паспортів і проїзних документів громадянам своєї держави, а також віз, свідоцтв та інших необхідних документів для поїздки до держави, яку представляє консульство, громадянам держави перебування та іноземцям;

- легалізація документів.

36. Повноваження та привілеї працівників консульських представництв

У відповідності зі статтею 28 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року держава перебування повинна надавати всі можливості для виконання консульською установою своїх функцій. Тому держава перебування на підставі норм міжнародного і внутрішньодержавного права надає консульській установі та її персоналу певні привілеї та імунітети для ефективного виконання ними своїх функцій.

Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:

1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави;

2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті привілеї та імунітети). Відповідно до розділу II Віденської конвенції про

консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської установи належать такі:

-- недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. Проте, згода глави консульської установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недоторканності зберігається навіть у випадку розірвання консульських відносин між двома державами:

а) держава перебування повинна навіть у випад ку збройного конфлікту шанувати й охороняти консульські помешкання, а також майно консульства, його архіви;

б) держава, що представляється, може довірити охорону консульських помешкань, а також архіви та майно, що знаходяться в них, будь-якій третій державі, прийнятній для держави, що акредитується;

в) держава, що представляється, може довірити охорону своїх інтересів та інтересів своїх громадян будь-якій третій державі, прийнятній для держави перебування.

У разі закриття консульства тимчасово або назавжди, вищевказані положення застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що представляється, в державі перебування немає ні дипломатичного представництва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представляється, не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має на її території інше консульство, цьому консульству може бути ввірена охорона архіву закритого консульства і, за згодою влади держави перебування, виконання консульських функцій в окрузі закритого консульства;

-- фіскальний імунітет, що припускає звільнення консульських помешкань від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком тих, що являють собою плату за конкретні види обслуговування;

-- недоторканність консульського архіву і документів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження;

-- свобода пересувань -- держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей її територією;

-- свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей. Суб'єктами таких зносин виступають уряд, дипломатичні представництва й інші консульські установи держави, що представляється, де б вони не знаходилися. При цьому консульська установа може використовувати всі засоби, які підходять, включаючи дипломатичних і консульських кур'єрів, дипломатичні і консульські валізи (поштова торба) і закодовані або шифровані депеши.

Консульська валіза, подібно до дипломатичної, не підлягає ні розпечатанню, ні затримці. Проте в тих випадках, коли компетентні влади держави перебування мають серйозні підстави думати, що у валізі міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвенцією 1963 року предметів, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх присутності уповноваженим представником держави, що представляється. У тому випадку, якщо власті держави, що представляється, відмовляться виконати цю вимогу, валіза повертається в місце відправлення. Місця, що утворюють консульську валізу, повинні мати необхідні зовнішні ознаки, що вказують на характер вантажу, і можуть містити в собі тільки офіційну кореспонденцію, документи і предмети, призначені виключно для офіційного користування. Валіза доставляється частіше усього консульським кур'єром, який наділяється спеціальним документом, що вказує його статус і кількість місць, що утворюють валізу. При виконанні своїх функцій цей кур'єр знаходиться під захистом держави перебування. Він користується недоторканністю і не підлягає арешту або затримці в будь-якій формі. Перевезення консульської валізи може бути доручене командиру судна або цивільного літака, що повинні пришвартуватися в порту або приземлитися в аеропорті держави перебування. Він також наділяється офіційним документом, у якому вказується число місць, що складають консульську валізу. Але при цьому він не є консульським кур'єром. Консульство може направити осіб із своїх працівників для одержання валізи безпосередньо і безперешкодно в командира судна або літака;

-- свобода зносин і контактів із громадянами держави, що представляється. Вона містить у собі таке: а) такі громадяни можуть вільно спілкуватися з компетентним консульством і їм відкритий вільний доступ у таке консульство; консульські посадові особи цього консульства можуть вільно спілкуватися з зазначеними громадянами і мають вільний доступ до них;

б) компетентні органи держави перебування по винні без зайвого зволікання повідомляти консульство держави, що представляється, якщо в межах її консульського округу якийсь громадянин держави, що представляється, ув'язнюється або береться під стражу в очікуванні судового розгляду, або затримується в якому-небудь іншому порядку, якщо цей громадянин цього буде вимагати. Всі повідомлення, що адресуються своєму консульству цією особою, також передаються цими органами без зволікання;

в) консульські посадові особи мають право відвідувати громадянина своєї держави, який знаходиться в ув'язненні, з метою співбесіди з ним, а також приймати належних заходів з метою забезпечення

йому представництва.

Крім того, власті держави перебування стосовно консульства зобов'язані:

а) у разі смерті громадянина держави, що представляється, повідомити консульство, в окрузі якого відбулася смерть;

б) повідомити компетентне консульство без зволікання про будь-який випадок, коли призначення опікуна або піклувальника відповідає інтересам не повнолітньої або недієздатної особи -- громадянина

держави, що представляється;

в) якщо судно, що має національність держави, що представляється, зазнало аварії або сіло на мілину в територіальному морі або внутрішніх водах держа ви перебування, або з літальним апаратом, зареєст

рованим у державі, що представляється, відбувся нещасний випадок на території держави перебування, то власті зобов'язані повідомити найближче до місця події консульство;

-- користування своїм державними прапором і гербом у державі перебування. Консульству належить право користування державними прапором і гербом: на будинку, що займається консульством; на вхідних дверях цього будинку; на резиденції глави консульської установи; на засобах пересування глави цієї установи, коли це пов'язано з виконанням службових обов'язків.

Слід вказати на те, що згода, яка мається на увазі, глави консульської установи на вторгнення влади держави перебування в консульські помешкання при пожежі або стихійнім лиху була розцінена СРСР як порушення принципу поваги державного суверенітету, що перешкодило підписанню даної Конвенції Радянським Союзом у 1963 році. Водночас практика консульських відносин держав пішла усе ж шляхом отримання дозволу глави консульської установи властями держави перебування в усіх випадках, коли останні мають намір вступити в консульські помешкання.

На відміну від співробітників дипломатичних представництв, співробітники консульських установ користуються дещо меншими привілеями та імунітетами. До особистих привілеїв та імунітетів відповідно до даної Конвенції належать:

-- особиста недоторканність консульських посадових осіб, що означає, що особа не підлягає ні арешту, ні попередньому ув'язненню інакше як на підставі постанов судової влади у разі вчинення тяжких злочинів. При цьому поняття «тяжкий злочин» визначається за законодавством держави перебування. В окремих двосторонніх конвенціях у якості тяжких злочинів визначені діяння, за вчинення яких може бути призначене покарання понад п'ять років позбавлення волі;

-- імунітет від судової й адміністративної юрисдикції держави перебування у відношенні дій, вчинених консульськими посадовими особами і службовцями при виконанні ними консульських функцій. До дій, що чиняться ними як приватними особами, застосовна юрисдикція держави перебування. Працівники консульської установи можуть визиватися в якості свідків при виробництві судових і адміністративних справ, але вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням їхніх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи. Вилучення з імунітету в сферах цивільної й адміністративної юрисдикції в консульських агентів такі ж, як і в дипломатичних агентів;

-- фіскальний імунітет -- консульські працівники, а також члени їхніх родин, за винятком обслуговуючого персоналу, звільняються від усіх видів податків, мит і зборів, крім непрямих податків, а також зборів, стягнутих за конкретні види обслуговування. Обслуговуючий персонал звільняється від податків на заробітну плату;

-- митні привілеї, що надаються державою перебування для консульських посадових осіб і службовців, а також членів їхніх родин, практично еквівалентні аналогічним дипломатичним привілеям.

Слід мати на увазі, що обсяг консульських привілеїв та імунітетів, що закріплюються в двосторонніх консульських конвенціях і національному законодавстві держав, залежить від характеру взаємовідносин між конкретними державами. Так, якщо держави підтримують дружні та різнобічні відносини, вони можуть надати консульські привілеї та імунітети одна одній в обсязі, що відповідає дипломатичним привілеям та імунітетам Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Відповідно до ч. 2 статті 46 Конвенції 1963 р. штатні консульські посадові особи не повинні займатися в державі перебування якоюсь фаховою або комерційною діяльністю з метою одержання особистих прибутків. Якщо ж консульські посадові особи займаються такою діяльністю, то на них і членів їхніх родин не поширюються консульські привілеї та імунітети.

Всі консульські працівники, що користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і правила держави перебування і не втручатися у внутрішні справи цієї держави.

37. Характеристика міжнародного економічного права

Міжнародне право є незамінним інструментом організації міжнародних економічних відносин. Воно є свідомим узгодженим впливом держав на їх розвиток у потрібному напрямі. Міжнародне економічне право - це галузь міжнародного публічного права, яка є сукупністю принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права і є їх узгодженим волевиявленням.

Норми міжнародного економічного права спрямовані на сприяння безперешкодному здійсненню державами їх суверенних прав у галузі міжнародних економічних відносин, рівноправному співробітництву держав незалежно від соціально-економічних систем і політичних режимів, економічному прогресу планети в цілому та країн, що розвиваються, зокрема. Суб'єкти міжнародного економічного права Держава та подібні їй утворення; Правосубєктні міжрядові організації Завданням норм міжнародного економічного права є: Сприяння безперешкодному здійсненню державами їх суверенних прав в галузі міжнародних економічних відносин. Рівноправне співробітництво держав, незалежно від їх соціально-економічних систем та політичних режимів. Правовою основою становлення і розвитку міжнародного економічного права є положення ст. 1 Статуту ООН, що формулюють, як одну з основних цілей ООН, здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного характеру. Існують дві концепції міжнародного економічного права. Згідно з першою концепцією міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права, а економічні відносини суб'єктів міжнародного права - її предметом. Цієї концепції дотримуються Г. Шварценбергер, Я. Броунлі (Велика Британія), П. Верлорен ван Темаат (Нідерланди), В. Леві (США), П. Вейль (Франція), П. Піконе (Італія), І. Перетерський, М. Богуславський, Г. Тункін, Д. Фельдман, Є. Усенко, Г. Бувайлик, В. Лісовський (Росія). На думку Г. Шварценбергера, міжнародне економічне право має такі компоненти: володіння природними ресурсами та їх використання; виробництво та розподіл товарів; «невидимі» міжнародні угоди господарського або фінансового характеру; кредити та фінанси; відповідні послуги; статус і організація суб'єктів, що здійснюють таку діяльність. Міжнародне економічне право охоплює лише ті економічні аспекти, які є об'єктом впливу міжнародного публічного права. Нідерландський юрист П. Темаат вважав, що до міжнародного економічного права не можна зараховувати норми національного зовнішньоекономічного законодавства та норми міжнародного приватного права. Друга концепція більш поширена. Згідно з нею міжнародне економічне право розглядається, як галузь не лише публічного, а й міжнародного приватного права, як галузь не лише міжнародного публічного права, а й частина національного права. Прихильники цієї концепції вважають, що міжнародне економічне право поширюється на суб'єктів не лише публічного права, а й приватного, які беруть участь у відносинах комерційного характері; що виходять за межі однієї держави. Відомими прихильниками цієї концепції є, наприклад, А. Левенфельд (США), Г. Еллер, В. Фікентшер, П. Фішер (Німеччина), В. Фрідман, Е. Пітерсман (Велика Британія), П. Рейтер (Франція) та ін. Друга концепція має багато спільного з теоріями транснаціонального права спрямованими на те, щоб зрівняти держави і транснаціональні корпорації як суб'єкти міжнародного права. 2. Предмет міжнародного економічного права Міжнародне право є незамінним інструментом організації міжнародних економічних відносин. Воно є свідомим узгодженим впливом держав на їх розвиток у потрібному напрямі. На початок XX ст. міжнародне публічне право у сфері економіки опрацювало низку спеціальних принципів, інститутів і міжнародно-правових доктрин. Спеціальні принципи: рінві можливості; відкриті двері; режим найбільшого сприяння; національний режим; капытуляцыя. Із зародженням нових форм міжнародного економічного співробітництва з'явились нові (окрім торговельних) види міжнародних економічних договорів. Створено численні міжнародні економічні організації. У другій половині XX ст. у Європі було створено дві міжнародні організації, метою яких стала економічна інтеграція їх членів, - Рада Економічної Взаємодопомоги та Європейське Економічне Співтовариство. У жовтні 1947 р. вперше в історії людства було укладено багатосторонній торговельний договір - Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Окремі фахівці-міжнародники вважають, що міжнародне економічне право на початок 70-х років XX ст. було самостійною галуззю міжнародного публічного права. Хоча існують й інші думки: дехто вважає, що міжнародне економічне право, як галузь міжнародного публічного права, перебуває на стадії формування. Предметом міжнародного економічного права є міжнародні економічні відносини: як дво-, так і багатосторонні. У межах міжнародного економічного права міжнародними вважаються відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного публічного права. Економічні відносини є комерційними в широкомурозумінні Отже, усі відносини сфери міжнародного публічного права, де присутній комерційний елемент, належать до сфери дії міжнародного економічного права. Предметом міжнародного економічного права є такі групи відносин: міжнародні договорні відносини; міжнародні валютні відносини; міжнародні кредитні відносини; міжнародні митні відносини; міжнародні інвестиційні відносини; міжнародні транспортні відносини; відносини співробітництва в сфері промисловості та сільського господарства; відносини в галузі науково-технічного співробітництва. Методи міжнародного економічного права У міжнародному економічному праві діють два методи: колізійний метод, матеріально-правовий метод. Колізійний метод - не врегульовує правові відносини суб'єктів по суті, а лише вказує норми якої правової системи піддягають застосуванню. Колізійний метод передбачає застосування права однієї з договірних держав, чи відсилає до законодавства третьої держави. Матеріально-правовий метод - є сукупністю способів та засобів регулювання міжнародних відносин за допомогою принципів міжнародного права, норм міжнародних договорів, торговельних звичаїв, судової та арбітражної практики. 4. Система міжнародного економічного права Система міжнародного економічного права - це внутрішня форма міжнародного економічного права, його будова за галузями та інститутами. Сукупність, взаємозв'язок і взаємодія міжнародно-правових інститутів. Об'єктивно обумовлена його внутрішня будова, об'єднання і розміщення норм міжнародного економічного права у певному взаємозв'язку і послідовності. Система міжнародного економічного права: Загальна частина поняття та меоди міжнародного економічного права, принципи та правові форми; правовий статус держави, міжнародної організації та транснаціональної корпорації як суб'єкти міжнародних правовідносин; поняття та види міжнародних економічних договорів. Особлива частина міжнародне торговельне право; міжнародне валютне право, міжнародне інвестиційне право, міжнароде транспортне право, міжнародне митне право, міжнародне співробітництво в промисловості та сільському господарстві.

38. Європейський Союз як особливе інтеграційне утворення

· Європейський Союз

· Історично найбільш рельєфно інтеграційні процеси виявились в Західній Європі. Із самого початку вони були викликані необхідністю відбудовувати економіку країн цього регіону після Другої світової війни.

· Щоб полегшити реалізацію Плану Маршалла, 16 європейських країн у 1948 р. створили Організацію європейського економічного співробітництва: її цілями були:

· § стабілізувати валюти;

· § об'єднати економічний потенціалл;

· § поліпшити торговельні відносини.

· Однак ця організація виявилася слабкою і не змогла забезпечити необхідного економічного зростання.

· Пошук нових форм співробітництва відбувався в двох основних напрямах: Перший напрям передбачав:

· а) усунути перешкоди на шляху просування товарів, капіталу і людей;

· б) гармонізувати політику різних країн у галузі економіки;

· в) створити єдині зовнішні тарифи.

· Ці ідеї, врешті-решт, втілилися в створенні Європейського Союзу. Другий напрям відкидав ідею повної інтеграції на користь створення зони вільної торгівлі. Він передбачав також:

· 1) зняти обмеження на шляху переміщення промислових товарів між членами зони;

· 2) зберегти структуру зовнішніх тарифів кожної країни. Іншими словами, цей напрям передбачав надати кожній країні - учасниці організації вигоди від вільної торгівлі, що залишало кожній з них можливість дотримуватися власних економічних цілей у відносинах з іншими країнами.

· Ці ідеї втілились у створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).

· Шлях до Європейського Союзу був досить тривалим і складним. Необхідно виділити такі основні етапи формування цього Союзу.

· Перший стан пов'язаний зі створенням, за Паризьким договором (8 квітня 1951 p.), Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), який набрав чинності в серпні 1952 р. Творцями ЄОВС стали Франція, ФРН, Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди.

· Мета ЄОВС - сприяти економічному зближенню між країнами, які увійшли до нього, шляхом створення єдиного ринку вугілля і сталі. В 1953 р. скасовано митні обмеження в торгівлі залізом і брухтом, а дещо пізніше - і сталлю; в 1954 р.- на спеціальні сталі. В 1980 р. введено контингентування* виробництва п цих країнах. У 1985 р. скасовано державні субсидії сталеливарній промисловості.

· Другий етап пов'язаний з Римським договором (25 березня 1957 р.) про створення Європейського [Економічного] Співтовариства (ЄЕС) та Євроатом, котрий набрав чинності 1 січня 1958 р. Творцями ЄЕС і Євроатому стали ті ж самі 6 європейських країн.

· Мета ЄЕС (Спільного ринку) - забезпечити постійний і збалансований розвиток економік країн-учасниць, підвищити рівень життя населення шляхом забезпечення свободи переміщення капіталів, товарів і робочої сили.

· Мета Євроатому - розвивати ядерну енергетику в країнах, що підписали договір. Це співтовариство дозволило побудувати низку АЕС, проводити спільні дослідження в галузі ядерної енергетики.

· Третій етап пов'язаний з об'єднанням у 1967 р. трьох співтовариств (ЄОВС, ЄВРАТОМ, ЄЕС) і створенням Європейського співтовариства (ЄС).

· До складу ЄС спочатку увійшли б країн: Франція, Бельгія. ФРН, Люксембург, Італія, Нідерланди; в 1973 р. - Велика Британія, Данія, Ірландія; в 1981 р. - Греція; в 1986 р. - Іспанія, Португалія.

· Цілі ЄС - створити єдину Європу шляхом поступового злиття національних економік і розвинути спільні інститути.

· Поступове злиття національних економік досяглося за допомогою:

· а) формування спільного ринку на основі укладеного в 1968 р. митного союзу і спільної політики, особливо сільськогосподарської;

· б) створення Європейської валютної системи (березень 1979 р.) з метою сформування "зони валютної стабільності" в Європі.

· Механізм Європейської валютної системи (ЄВС) грунтувався на екю - складній валютній одиниці (корзині валют), з орієнтацією на єдину європейську валюту (евро);

· в) створення єдиного внутрішнього ринку (січень 1993 р.) у відповідності з єдиним європейським актом, підписаним в 1986 р.

· Розвиток спільних інститутів ЄС реалізувався у створенні і функціонуванні з 1967 р. таких загальних наднаціональних і міждержавних органів:

· а) Рада Міністрів - законодавчий орган;

· б) Комісія Європейських співтовариств - виконавчий орган, що мас право подавати на затвердження Раді Міністрів проекти законів;

· в) Європейський парламент - контролюючий орган. Він здійснює контроль за діяльністю Комісії і затверджує загальний бюджет;

· г) Суд Європейських співтовариств - виший судовий орган.

· Останнім часом дедалі більшого значення набувають ще два органи, не передбачені у початкових договорах. Вони створювалися поступово, у зв'язку з практичною необхідністю:

· а) Європейська Рада, до складу якої входять голови урядів країн-учасниць;

· б) Європейське політичне співробітництво - комітет, у складі якого нараховується 15 міністрів закордонних справ та один член Комісії ЄС.

· У своїй роботі Європейська рада і Комісія Європейських Співтовариств знаходять підтримку ще двох організацій, що діють у рамках Спільного ринку:

· а) Економічної та соціальної ради;

· б) Консультативної комісії ЄС з вугілля і сталі.

· Четвертий етап пов'язаний з Маастрихтським договором (підписаний 12 країнами ЄС 7 лютого 1992 року і набрав чинності 1 листопада 1993 року після ратифікації його всіма країнами) про утворення Європейського Союзу.

· Нині до складу ЄС входять 27 країн: Ірландія, Греція, Данія, Нідерланди, Італія, Швеція, Португалія, Велика Британія, Люксембург, Франція, Бельгія, Іспанія, Австрія, Фінляндія, ФРН, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта, Румунія, Болгарія.

· Основні цілі Європейського Союзу:

· § закріпити результати, досягнуті на попередніх етапах інтеграції країн Європейського співробітництва, включаючи створення єдиного ринку;

· § підвищити ефективність механізмів і органів Європейського співробітництва;

· § сприяти збалансованому, усталеному розвитку економіки і соціальної сфери в країнах - учасницях Європейського співробітництва в умовах ліквідації внутрішніх кордонів між ними і поглибленню економічного та валютного союзу;

· § підвищувати роль Європейського співробітництва на міжнародній арені шляхом проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки 27 країн, що виступають як єдине ціле;

· § посилити захисту прав та інтересів громадян країн-учасниць шляхом введення громадянства Європейського Союзу.

· Відповідно до Маастрихтського договору, функціонування Європейського Союзу передбачає:

· 1. Проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки (захист спільних інтересів, у тому числі голосуванням в ООН, ОБСЄ і таке інше; підтримання миру і міжнародної безпеки; зміцнення демократії; забезпечення прав людини та основних свобод; економічні аспекти безпеки; зв'язки із Західноєвропейським союзом з питань оборони).

· 2. Співробітництво в галузі правосуддя і внутрішніх справ: вільне пересування і перебування на всій території Європейського Союзу; право громадян країн-учасниць обирати і бути обраними до місцевих органів і в Європарламент незалежно від місця їх перебування в Європейському Союзі; захист громадян Союзу за його межами посольством або консульством будь-якої країні - учасниці; право петицій Європейському парламенту; контроль за зовнішніми кордонами Союзу; митне співробітництво; візова політика; імміграційна політика, боротьба з контрабандою, тероризмом, наркобізнесом; співробітництво в галузі цивільного права; співробітництво національних служб, створення Європолу.

· 3. Співробітництво в економічній та соціальній (крім Великої Британії), а також інших сферах (умови праці, захист безпеки та здоров'я трудящих; соціальний захист; використання праці іммігрантів; охорона навколишнього середовища; НДДКР; промислова політика; транс'європейські інфраструктури: транспорт, телекомунікації, енергетика, захист споживачів; освіта, підготовка кадрів; охорона здоров'я; культура).

· Поглиблення економічного і валютного союзу Європейського Союзу відповідно до Маастрихтського договору включає такі етапи. Перший етап: до 31 грудня 1993 року.

· § Повна лібералізація руху капіталів всередині Європейського Союзу.

· § Завершення формування єдиного внутрішнього рийка ЄС.

· § Розроблення заходів щодо зближення ("конвергенції") ряду економічних параметрів країн-учасниць з метою їх підготовки до участі в економічному та валютному союзі.

· Другий етап: з 1 січня 1994 року.

· § Установлення Європейського валютного інституту (ЄВІ) для розроблення правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення єдиної валюти - Євро.

· § Тісна координація економічної політики країн-членів; санкції за недотримання рекомендацій ради ЄС.

· § Створення спеціального фонду, сприяння "конвергенції" (15 млрд екю на 1993-1999 pp.) для фінансової підтримки найменш розвинутих країн ЄС - Греції, Ірландії, Португалії та Іспанії.

· Третій етап: з 1 січня 1999 року. Автоматично, незалежно від числа країн, готових до участі в економічному і валютному союзі:

· § Установлення незалежної Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) на чолі з Європейським центральним банком (ЄЦБ), котрим керують лише представники країн - учасниць економічного та соціального союзу (ЄВІ ліквідується).

· § Установлення твердо фіксованого курсу валют країн - членів економічного і валютного союзу між собою і по відношенню до Євро;

· § Емісія банкнот Євро Європейським центральним банком і національними байками з дозволу Ради управляючих ЄЦБ; заміна національних валют на євро з 2003 року;

· § Єдина валюта політика країн - членів економічного і валютного союзу.

· Договір про Європейський Союз передбачає істотні обмеження державного суверенітету в економічній галузі (питання валюти, податків, бюджету і т. ін.), у зовнішній політиці, в питаннях оборони та соціального регулювання.

· Таке рішення викликало в багатьох громадян побоювання втратити національну самобутність, свої етнічні, моральні, культурні та державні корені. Відтак для того щоб сумістити подальшу інтеграцію з самостійністю і самобутністю націй з правами людини, було ухвалене рішення впровадити в законодавство ЄС принцип субсидіарності. Суть цього принципу полягає в тому, що рівень влади і управління, на котру ухвалюється рішення, залежить від характеру проблем, що вирішуються: все те можна вирішити "внизу", там і вирішується, а те, що неможливо, те передасться для вирішення "вище".

· Такий зважений підхід до вирішення найважливіших проблем ЄС дозволяє реалізувати програми, які націлені на відновлення економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності європейської промисловості і на боротьбу з безробіттям.

· За оцінками спеціалістів, економічний ефект від реалізації наміченої програми подальшого розвитку економічної інтеграції в Західній Європі виявиться насамперед від економії на масштабах виробництва, зниження витрат виробництва, прискорення IIІІ, підвищення темпів економічного зростання, поліпшення умов торгівлі.

· Становлення й розвиток західноєвропейської інтеграції відбувається в досить тривалий строк - майже півстоліття. Пояснюється така повільність тим, що, поряд із позитивними умовами інтеграції в регіоні, с й ускладнюючі моменти. До них належить досить значний перепад економічних потенціалів країн-членів, неоднаковий рівень економічного розвитку.

· II. Європейська асоціація вільної торгівлі

· Угода про заснування ЄАВТ була підписана в 1960 р. на принципах дещо інших, ніж в ЄС. Країни, що об'єднались у ЄАВТ (тоді їх було 7), заперечували ідею повної інтеграції й утворення наднаціональних структур, інтеграція передбачалась тільки у формі вільної торгівлі. Згодом виявилося, що штучна затримка інтеграційного процесу на одній із стадій його розвитку гальмує весь процес і знижує його ефективність. Поступово з ЄАВТ вийшли найголовніші її засновники - Велика Британія, Данія, Швеція, Португалія, Австрія) - які приєдналися до Європейського Союзу.

· Нині ЄАВТ являє собою організацію з не дуже потужним внутрішнім ринком; до неї входять Швейцарія, Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн. Головною метою організації є розвиток торгівлі між країнами-членами на умовах добросовісної конкуренції, сприяння розширенню світової торгівлі, усунення торговельних перепон. Незважаючи на утворення спільної торговельної зони, переважна частина товару кожної з країн ЄАВТ припадає на ринки ЄС.

· III. Специфіка інтеграції східноєвропейських країн

· Сучасна (повоєнна) історія східноєвропейської інтеграції безпосередньо пов'язана з утворенням і відносно тривалим функціонуванням Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

· Рішення про створення РЕВ як інтеграційного угруповання соціалістичних країн було прийнято в Москві в 1949 р. Практична діяльність тривала до червня 1991 року. В різні роки РЕВ об'єднував Албанію, Болгарію, Угорщину, В'єтнам, НДР, Кубу, Монголію, Польшу, Румунію, СРСР, Чехословаччину.

· РЕВ функціонував паралельно з ЄС понад 30 років. І хоча РЕВ являла собою форму інтеграції соціалістичних країн, його цілі були ідентичні цілям інтеграції ринкових економік Західної Європи. РЕВ сподівалась отримати вигоди від спеціалізації, економії від масштабу виробництва, вільного переміщення праці, промислового співробітництва та обміну технологіями.

· Разом з тим домінуючою передумовою РЕВ був чинник політичний та ідеологічний.

· Механізм економічного співробітництва в рамках РЕВ спирався на міжурядові угоди, які виконувалися за допомогою командних методів і були спрямовані на централізований обмін товарами.

· Такий механізм зовнішньоекономічних зв'язків повністю відповідав неринковим адміністративно-командним системам управління народним господарством, котрі були притаманні країнам східної блоку. Економічне співробітництво країн - членів РЕВ, яке здійснювалось через посередництво центральних державних органів, не забезпечувало відкритості економік цих країн у взаємовідносинах між ними.

· В РЕВ домінувала натуралізація товарообміну, що регулювався на урядовому рівні, коли товари не продавались, а розподілялись держпланами.

· Перевідний карбованець так і не набув якостей колективної валюти (на зразок екю) і виконував функції лише розрахункової одиниці. Якщо не було урядових домовленостей про поставки, то на перевідні карбованці, скільки б їх не було, нічого не можна було купити. Цим пояснювалась незацікавленість країн - учасниць РЕВ мати позитивне сальдо в перевідних карбованцях. Подібний механізм зовнішньоекономічного співробітництва виключав формування ринкових відносин, підмінюючи їх прямим товарообміном, позбавляний підприємства будь-яких стимулів працювати на зовнішній ринок, сприяв консервації низького технічного рівня виробництва, незадовільної якості продукції і в цілому був гальмом технічного прогресу.

· Водночас система товарообміну, що склалася, з усіма її вадами дозволяла учасникам РЕВ задовольняти за рахунок централізованих паливно-енергетичних та сировинних поставок більшу частину своїх зростаючих потреб, розплачуючись один з одним промисловими товарами, що, як правило, не знаходили збуту на світових ринках. В кінцевому підсумку країни - члени РЕВ отримували певні стимули для підтримки співробітництва.

· Перехід у двосторонніх відносинах, починаючи з 1991 р., на світові ціни з введенням розрахунків у вільно конвертованій валюті сприяв різкому скороченню товарообігу в рамках східного блоку, оскільки його учасники не мали достатніх резервів ВКВ для ведення такого роду операцій. Внаслідок цього торговельно-економічні зв'язки, що складалися протягом багаторічного існування РЕВ, стали розриватися. Такий розрив в умовах неможливості для колишніх соціалістичних країн широкого виходу на західні ринки завдав відчутного удару по економіці всіх без винятку членів РЕВ. Відтак закономірною стала остаточна ліквідація цієї організації в червні 1991 р.

· Після розпаду СРСР, в тому ж 1991 році, на його теренах було проголошено утворення нової спільноти - Співдружності Незалежних Держав (СНД). До цієї організації входять: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна.

· Цілями Співдружності в економічній та правовій галузях є:

· § формування спільного економічного простору на базі ринкових відносин і вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили;

· § координація соціальної політики, розробка спільних соціальних програм та заходів по зниженню соціальної напруженості у зв'язку з проведенням економічних реформ;

· § розвиток системи транспорту і зв'язку, а також енергетичних систем;

· § координація кредитно-фінансової політики;

· § сприяння розвиткові торговельно-економічних зв'язків країн-учасниць;

· § заохочення та взаємний захист інвестицій;

· § сприяння стандартизації та сертифікації промислової продукції і товарів;

· § правовий захист інтелектуальної власності;

· § сприяння розвиткові спільного інформаційного простору;

· § здійснення спільних природоохоронних заходів, надання взаємодопомоги в ліквідації наслідків екологічних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;

· § здійснення спільних проектів і програм у галузі науки і техніки, освіти, охорони здоров'я, культури і спорту.

· Координує співробітництво органів виконавчої влади держав - учасниць СНД в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів Рада голів урядів. Згідно зі Статутом СНД, Рада збирається на засідання 4 рази на рік. Позачергові засідання Ради можуть скликатися за ініціативою уряду однієї з держав-учасниць.

· Відповідно до Статуту СНД, передбачається функціонування Економічного Суду, органів галузевого співробітництва, інших інститутів.

· Однак передчасне інституційне об'єднання дій країн СНД в соціально-економічній галузі без формування національних ринкових систем може перетворити Співдружність на штучне утворення.

· Лише заходи щодо розвитку приватнопідприємницької інтеграції або інтеграції знизу дозволять припинити реальний процес дезінтеграції і, в кінцевому підсумку, покласти початок реінтеграції країн СНД. Зрозуміло, що інтеграційні інститути повинні створюватися в разі необхідності в міру розвитку приватнопідприємницької інтеграції.

· У 1993 р. держави - члени СНД підписали угоду про створення Економічного Союзу, яке передбачало вільний рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили; узгодження валютної і податкової політики; сприяння інвестуванню між країнами Співдружності; підтримку виробничої кооперації й т.і. Проте реально мало чого з цих цілей було досягнуто. Як уже зазначалося, СНД відповідає рівню зони преференційної торгівлі. Пропозиції уряду України щодо побудови механізму зони вільної торгівлі одержали підтримку в 2003 р. урядами Росії, Білорусі Й Казахстану в рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП). Але це рішення поки що не втілюється в життя. В межах СНД утворюються локальні об'єднання з більш тісними зв'язками: Співтовариство Росії і Білорусі, ЄврА-зЕС, ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Така різновекторність напрямів інтеграції багато де в чому пояснюється розбіжностями в орієнтаціях політичних сил у країнах-членах.

· Організація Чорноморського економічного співробітництва

· Україна є членом ще одного регіонального об'єднання - Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Воно офіційно було засноване в 1998 p., нараховує 11 членів: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна. Цілями ОЧЕС є: розвиток багатостороннього й двостороннього співробітництва; поліпшення умов для підприємницької діяльності; співробітництво в провідних галузях економіки, зокрема, утворення спільної транспортної системи; співробітництво щодо запобігання забруднення Чорного моря. В 1994 р. було утворено Чорноморський банк торгівлі й розвитку (ЧБТР), який має сприяти економічному розвитку країн Чорноморського регіону.

· Серед інших інтеграційних угруповань Європи слід назвати такі:

· § Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (ЦЕФТА); утворена в 1993 р., до її складу входять: Болгарія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія, Угорщина; усі ці країни є членами ЄС;

· § Рада держав Балтійського моря (РДБМ); утворена в 1992 р.; до неї входять 11 держав: Німеччина, Данія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Росія, Фінляндія, Швеція, Естонія. Рада є координуючим органом країн Балтійського регіону і покликана сприяти більш тісному регіональному співробітництву в економіці, насамперед у галузях транспорту, зв'язку, туризму, охорони довкілля.

· IV. Умови та передумови загальноєвропейської економічної інтеграції

· Досягнутий у рамках Європейського Союзу етап розвитку європейської інтеграції знаменує не лише зрілість, а й незворотність цього процесу.

· Європейський Союз являє собою те інтеграційне ядро, котре притягає до себе інші європейські країни. Тим самим створюється основа для формування загальноєвропейської економічної інтеграції.

· У підготовленій під керівництвом голови Європейської Комісії Жака Делора "Білій книзі" вказується на те, що кордони Європейського економічного простору не обмежуються територіями країн Союзу, а простягаються аж до самого Уралу.

· Реальна загальноєвропейська економічна інтеграція відбуватиметься в міру формування політико-правових, економічних та соціальних умов і передумов включення східноєвропейських країн до Європейського Союзу. В Копенгагені глави держав та урядів Європейського Союзу в червні 1993 р. затвердили критерії, котрим повинні будуть задовольняти європейські країни перш ніж вони зможуть вступити до Союзу. До них, зокрема, відносяться: стабільні інститути, правова держава, гарантії прав людини і поважання меншин, функціонуюча ринкова економіка.

· Що ж стосується включення в Європейський Союз Білорусі, Росії та України, то рішення прийматимуться відповідно до реальної зацікавленості західноєвропейського бізнесу, котра, у свою чергу, визначатиметься ступенем глибини і цілеспрямованістю соціально-економічних реформ у цих країнах.

· Важливим кроком до загальноєвропейської інтеграції було утворення Європейського економічного простору (ЄЕП) між Європейським Союзом і Європейською асоціацією вільної торгівлі. Угода про простір передбачає вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також узгодження політики в галузях економіки, наукових досліджень, довкілля, в соціальній сфері.

39. Інституційна структура ЄС

Інституції Європейського Союзу утворювалися й удосконалювалися з перспективою дедалі тіснішого об'єднання країн Європи та проведення ними єдиної інтеграційної політики.

Інституційна структура Європейського Союзу побудована за схемою, яка суттєво відрізняється від схем державного управління. Розглянемо детальніше роль та функціональне призначення основних інституцій ЄС (рис. 19.4), які мають безпосередню причетність до формування єдиної фінансової політики Союзу.

Європейська Рада -- керівний політичний орган, що заснований 1974 р., який включає глав держав або урядів, міністрів закордонних справ, а також голову Європейської Комісії разом з одним зі своїх заступників. На відміну від інших інституцій, Європейська Рада діє без будь-яких правил внутрішнього розпорядку (цей формальний недолік є характеристикою вищого органу, скликаного державою-членом, що головує в ЄС, його засідання зазвичай проводяться в цій країні, порядок денний готує ця ж країна).

Рішення Європейської Ради не мають обов'язкового характеру, але дають потужні політичні імпульси та накреслюють магістральні напрями подальшого розвитку ЄС. Маастрихтська угода 1992 р. наголошує на провідній ролі Європейської Ради як органу, який має забезпечити Союз необхідним імпульсом для його розвитку і визначити загальнополітичні керівні принципи цього. Згідно зі ст. 13 Договору про ЄС Європейська Рада визначає принципи й загальні напрями спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема й питання захисту, які держави-члени мають виконувати на основі втілення рішень Ради в життя. Європейська Рада має право обмежувати коло питань у сфері зовнішньої й безпекової політики, а також залучається до узгодження економічної політики держав-членів.

Порядок денний кожного засідання Європейської Ради відображає діапазон найважливіших щоденних проблем, з якими зіткнувся ЄС. Можна стверджувати, що Європейська Рада переймається внутрішніми й зовнішніми аспектами економічного та політичного характеру європейської інтеграції. Разом з тим, Європейська Рада відіграє роль "вдосконалювача" економічної й соціальної інтеграції. Наприклад, висновки держави-члена, що головувала, з нагоди прийняття Амстердамської угоди зачепили такі загальноекономічні проблеми:

1) розширення Співтовариства відповідно до історичного рішення, прийнятого в 2000 р. з огляду на політику Союзу, враховуючи сільськогосподарську та структурну політику, а також майбутній фінансовий потенціал через розширення;

2) прийняття резолюції стосовно Економічного та валютного союзу, зокрема й зобов'язання держав-членів, Комісії та Ради щодо імплементації пакту про стабільність і зростання, засвідчуючи цим самим спільний намір зберігати питання зайнятості найголовнішими в порядку денному політики Союзу; рішення Ради про забезпечення бюджетної дисципліни держав-членів, рішення Європейської Ради, що підтверджують принципи нового механізму оцінювання, які становлять юридичну структуру для євро.

Європейська Рада тісно співпрацює з Європейським Парламентом. Зокрема, після кожного засідання Європейська Рада надає Європейському Парламенту звіт своїх слухань і щорічний письмовий звіт про досягнутий Союзом прогрес. У такий спосіб із залученням Європейського Парламенту до систематичного огляду справ Союзу створено додатковий демократичний елемент дебатів стосовно майбутнього європейської інтеграції.