Основи міжнародного права

Поняття та основні етапи розвитку міжнародного права, його функції та співвідношення з внутрішньодержавним правом. Міжнародна міжурядова організація як суб’єкт міжнародного права. Судові рішення та доктрина визнаних фахівців з міжнародного права.

Рубрика Государство и право
Вид краткое изложение
Язык украинский
Дата добавления 28.05.2015
Размер файла 242,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Так, 1969 року було прийнято Віденську конвенцію про право міжнародних договорів, яка стосується договорів, укладених між державами. Вона набула чинності в 1980 році і значною мірою кодифікувала цю галузь міжнародного права, детально регламентувала всі стадії укладення договору. Україна є учасницею цієї конвенції.

Окремі принципові положення права міжнародних договорів відображені в Статуті ООН, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 p., Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 року.

У свою чергу, Віденська конвенція про право міжнародних договорів, укладених між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. також результат кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права. Вона містить положення, що враховують специфіку договорів з участю міжнародних організацій.

Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їх внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях, а також деякі держави прийняли спеціальні нормативні акти, що стосуються відповідної компетенції державних органів стосовно укладення, виконання і припинення дії міжнародних договорів та інших питань. Насамперед, тут доцільно відзначити Закон України "Про міжнародні договори України" 2004 p., який ґрунтується на загальновизнаних нормах права міжнародних договорів; Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" 1991 р.

Основним принципом права міжнародних договорів є Pacta sund servanda - договори повинні виконуватися.

18. Укладення договорів: стадії укладення договору, повноваження на укладення договору

Укладення міжнародного договору - складний, тривалий процес, який складається із взаємопов'язаних стадій.

У радянській науці міжнародного права була поширена розроблена відомим юристом-міжнародником професором Г.І. Тункіним концепція узгодження воль, що лежить в основі права міжнародних договорів.

Її прихильники вважають, що процес створення норм міжнародного права може бути теоретично розчленований на дві стадії:

1) узгодження волі держав щодо змісту правила поведінки;

2) узгодження волі щодо визнання цього правила як юридично обов'язкового.

На практиці першою стадією процесу укладення договору є обмін повноваженнями для двосторонніх договорів і перевірка повноважень особливим комітетом для багатосторонніх договорів. Повноваження - це спеціальний документ, видаваний державним органом, від імені якого укладається договір, уповноваженим на ведення переговорів і підписання договору особам. Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України "Про міжнародні договори України" Президент України, глава Кабінету Міністрів України і міністр закордонних справ України ведуть від імені Української держави переговори і мають право підписувати міжнародні договори, не потребуючи повноважень, тобто ex officio (згідно з посадою). Інші офіційні особи, які беруть участь у розробці й ухваленні міждержавних договорів, мають повноваження, видані Президентом України; міжурядових договорів - Прем'єр-міністром України; міжвідомчих угод - керівником відповідного відомства і Міністерством закордонних справ України (ст. 6 Закону України "Про міжнародні договори України").

Уповноважені особи зобов'язані діяти в договірному процесі чітко на підставі повноважень, перевищення яких позбавляє договір юридичного значення (ст. 8 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Зазначені особи, крім повноважень, одержують також від відповідних органів держави інструкції, в яких висловлена позиція держави з предмета переговорів. Уповноважені повинні неухильно дотримуватися в договірному процесі отриманих інструкцій. Проте договір, укладений з порушенням інструкцій, не втрачає юридичного значення, оскільки інструкції - це сфера внутрішньої компетенції держав.

Після закінчення переговорів, коли текст договору узгоджений і встановлена його автентичність, уповноважені особи парафують договір. Парафування міжнародного договору означає підтвердження автентичності його тексту ініціалами уповноважених осіб договірних держав, що свідчить, що цей узгоджений текст договору є остаточним. Сам термін походить від французького слова paraphe - короткий підпис. Значення цієї стадії полягає в тому, що вона дає можливість уникнути суперечок щодо остаточних формулювань положень договору. Відповідно до чинних міжнародно-правових норм керівники дипломатичних представництв мають право вести переговори з урядом держави перебування і парафувати узгоджені тексти договорів ex officio.

Парафування міжнародного договору не означає ще згоди держав на його обов'язковість для них і не породжує взаємних прав і обов'язків, визначених у статтях угоди. Найпоширенішими формами вираження згоди на обов'язковість міжнародного договору є підписання договору, ратифікація, затвердження, ухвалення і приєднання.

Підписання міжнародного договору означає згоду на його обов'язковість тільки в тому випадку, якщо договір не підлягає ратифікації або затвердженню. Як правило, в такому договорі є чітке положення про вступ його в силу з моменту підписання. Підписання договору, що підлягає ратифікації або затвердженню, є формою встановлення автентичності тексту. Разом з тим із підписання таких договорів випливають певні правові наслідки: держава зобов'язана утримуватися від дій, які б позбавили договір, що підписаний, але ще не набув чинності, його об'єкта і мети доти, поки вона не виразить ясно свого наміру не ставати учасником цього договору (ст. 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Ратифікація (лат. ratificado від ratus - вирішений, затверджений + facere - робити) - це затвердження договору вищим органом державної влади. Відповідно до п . 32 ст. 85 Конституції України тільки Верховна Рада України правомочна давати згоду на міжнародні договори України (ратифікувати їх). Зазначена процедура втілюється у двох документах: законі про ратифікацію (внутрішньодержавний акт) і ратифікаційній грамоті (міжнародно-правовий акт). У ст. 9 Закону України "Про міжнародні договори України" наведений перелік договорів, що укладаються Українською державою і підлягають ратифікації: політичні, загальноекономічні, із загальних фінансових питань, територіальні, мирні, що стосуються прав та свобод людини і громадянина, про громадянство, про участь у міжнародних союзах і системах колективної безпеки, про військову допомогу і направлення контингентів Збройних Сил України в інші країни, про дозвіл перебування іноземних військ на території України, про історичне і культурне надбання народу України. Цей перелік не є вичерпним, оскільки міжнародне право не встановлює фіксованого переліку міжнародних угод, що підлягають обов'язковій ратифікації. Тому договірні сторони можуть у будь-якому договорі передбачити необхідність його ратифікації.

Для вступу двостороннього договору в силу необхідний обмін ратифікаційними грамотами державами, що домовляються. У багатосторонніх договорах ратифікаційні грамоти здаються на зберігання депозитарію і набувають чинності після здачі визначеної договором кількості таких грамот.

Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права, що мають правоздатність укладати договори, замість ратифікації використовують на практиці акт офіційного підтвердження договору.

Формою визнання обов'язкової сили міжнародних договорів, в основному міжвідомчого або міжурядового характеру, є їх затвердження (конфірмація) відповідним міністерством (відомством) або урядом.

Коли держава через якісь причини не брала участі в розробці й ухваленні будь-якого договору, вона може згодом приєднатися до нього на умовах, визначених у самому договорі. Як правило, приєднання до багатостороннього договору здійснюється шляхом здачі депозитарію спеціального акта або підписання спеціального протоколу. Іноді формою приєднання до багатостороннього договору є прийняття цього договору. У такому разі слід не плутати цю форму приєднання до договору з ухваленням тексту договору - початковою стадією договірного процесу.

У договірному процесі не останню роль відіграє депозитарій, чиї функції зводяться до зберігання справжнього тексту багатостороннього міжнародного договору і документів, що його стосуються (ратифікаційних грамот, застережень, денонсацій і т. ін.). Функції депозитарію можуть виконувати одна або декілька держав, міжнародна організація або її вищий посадовець. Так, Генеральний секретар ООН виконує функції депозитарію у багатьох багатосторонніх договорах, укладених під егідою ООН. Учасницями Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. державами-депозитаріями були визначені Велика Британія, СРСР (Росія) і США. У таких обставинах достатньо здати документ, що стосується договору, уряду однієї з трьох держав-депозитаріїв.

Основні функції депозитарію - зберігання справжнього тексту договору і зданих йому на зберігання повноважень, підготовка завірених копій договору і направлення їх зацікавленим державам, отримання і зберігання ратифікаційних грамот та інших документів, що стосуються договору, й інформування про це учасників, реєстрація міжнародного договору.

Функції депозитарію за характером є міжнародними і повинні виконуватися ним неупереджено.

У зв'язку з тим, що міжнародний договір є складним і багатоаспектним правовим актом, то цілком зрозуміло, що його окремі положення можуть не відповідати інтересам певної держави. Щоб не зачіпати інтересів держав, у праві міжнародних договорів існує інститут застережень. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплено правило, що держава може при підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні договору або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє їх внесення (ст. 19). При цьому застереження означає односторонню заяву держави, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити щодо себе юридичну дію певних положень договору. Застереження, зроблене при підписанні міжнародного договору, має бути також підтверджено і при його ратифікації.

У разі прийняття застереження іншими учасниками договору воно діє щодо держави, яка його заявила, відповідно до положень застереження. Будь-яка держава має право заперечувати проти застереження будь-якого учасника договору. У такому разі договір між цими учасниками діятиме в тій частині, якої застереження не стосується. Хоча держава, яка заперечує проти застереження, може заявити, що не визнає себе зв'язаною зобов'язаннями договору щодо учасника, який зробив застереження. Наприклад, Україна зробила 16 застережень до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав 1991 р. при її ратифікації1. Внесення Верховною Радою України таких численних застережень до невеликого за обсягом документа викликало справедливу критику в Україні і за її межами, оскільки деякі з них не відповідали положенням самої Угоди про створення СНД і нормам Віденської конвенції 1969 р.2 Пояснюється це тим, що по суті ці застереження є поправками до Угоди 1991 р., оскільки змінюють її, а процедура ухвалення поправок і відповідно до положень Угоди 1991 р. (ст. 10), і згідно з нормами Віденської конвенції 1969 р. (ст. 39-41) інша, ніж процедура внесення застережень. Наприклад, не може вважатися застереженням те, що прийняла під такою назвою Верховна Рада України 12 грудня 1991 р. у п. 1: "Замінити назву Угоди, виключивши слово "створення", і слово "Співдружність" писати з малої букви. Заголовок повинен читатися так: "Угода про співдружність незалежних Держав"1. Те саме стосується і п. 2-4 рішення Верховної Ради України від 12 грудня 1991 р. Зміст визначених пунктів, названих парламентом України терміном "застереження"2, безумовно свідчить, що це поправки до Угоди про створення СНД 1991 р. У міжнародному праві застереження мають бути застереженнями, а поправки - поправками.

Застереження, заперечення й ухвалення застережень повинно оформлюватися письмово і доводитися до відома учасників договору; натомість згода на застереження може бути і мовчазною. Учасник договору, що зробив застереження, у будь-який час може відмовитися від нього. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не вимагається. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти заперечення у будь-який момент. І зняття застереження, і відмова від нього повинні здійснюватися у письмовій формі.

При підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні або приєднанні до міжнародного договору держави можуть робити заяви, в яких розкривають зміст своєї позиції щодо предмета договірного регулювання. Такі заяви е односторонніми актами, що не мають міжнародно-правових наслідків. Подібні заяви також не слід плутати із застереженнями до міжнародного договору.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р., договір може бути змінений за угодою між його учасниками шляхом внесення поправок (ст. 39). При цьому всі договірні сторони повинні повідомлятися про будь-яку пропозицію стосовно поправок до багатостороннього договору, причому кожна з договірних держав має право брати участь: а) в ухваленні рішення про те, що слід зробити щодо такої пропозиції; Ь) переговорах і укладенні будь-якої угоди про внесення поправок у договір.

Два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про зміну договору тільки у взаємовідносинах між собою, якщо:

а)- можливість такої зміни передбачається самим договором;

б) така зміна не забороняється договором і:

в) не впливає на користування іншими учасниками своїми правами за договором або на виконання ними своїх зобов'язань;

г) не зачіпає положення, відступ від якого є несумісним з ефективним здійсненням об'єкта і мети договору в цілому (п. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1969 p.).

Як бачимо, поправки і за призначенням, і за процедурою ухвалення істотно відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється договір, а застереження в основному уточнюють застосовність певних положень договору щодо конкретного учасника. При цьому принципове значення має норма про те, що застереження не повинні суперечити об'єкту і меті договору.

19. Дія міжнародних договорів у просторі і часі. Недійсність міжнародного договору

У договірній практиці розрізняють поняття "вступ в силу" і " надання (набуття) чинності" міжнародного договору.

Вступ договору в силу означає настання моменту, з якого договір починає діяти як юридичний акт. Багатосторонній договір може набути чинності для сторін у різний час залежно від того, коли вони оформили свою участь.

Договір не зобов'язує тих, що прийняли його. Але через норму загального міжнародного права сторони зобов'язані утримуватися від дій, здатних позбавити договір його об'єкту, зробити неможливим досягнення його цілей. Цей обов'язок існує з моменту підписання договору до його ратифікації або відмови від ратифікації.

Договір набуває чинності на умовах, у ньому вказаних. Договір, що не вимагає ратифікації або затвердження, набуває чинність після його підписання; договір, який потребує ратифікації -- після його ратифікації (або затвердження).

Договір може застосовуватися тимчасово, до вступу в силу, якщо це передбачено в самому договорі або про це учасники домовилися іншим чином.

Вступ договору в силу і початок його застосування - поняття різні. Зазвичай вони співпадають за часом, але не завжди. У Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. передбачено, що вона набуває чинності після здачі ратифікаційної грамоти або акту про приєднання, а застосовуватися буде лише у разі збройого конфлікту. Договір, як і закон, зворотної сили не має.

Строк дії міжнародного договору - період часу, упродовж якого діє міжнародний договір; визначається в самому договорі. Більшість міжнародних договорів є строковими (безумовно-визначені, умовно-визначені), але практика знає і безстрокові договори, з невизначеним строком чинності та особливі договори (термін дії тимчасово не встановлений, його визначення його передбачено сторонами у майбутньому).

Дія договору починається з моменту набуття ним чинності; міжнародний договір припиняє свою дію після закінчення терміну, на який його уклали. Дострокове припинення дії міжнародного договору регулюється в особливому порядку.

Чинність договору може бути продовжена за погодженням сторін шляхом пролонгації.

Пролонгація міжнародного договору - продовження строку дії договору, що виконується, до закінчення строку його дії з метою забезпечення його безперервності. Пролонгація міжнародного договору здійснюється двома способами:

* укладенням спеціальної угоди (протоколу) про те, що договір продовжено на певний строк;

* передбаченням умови про продовження в тексті договору. При цьому можлива автоматична пролонгація міжнародного договору, тоді в договорі передбачено, що коли жодна з договірних сторін не зробить заяви про відмову від договору за певний час до закінчення строку його дії, то договір автоматично вважається продовженим на певний, зазначений у ньому строк.

У міжнародному праві розрізняють припинення і призупинення дії договору.

Припинення дії - втрата міжнародним договором своєї юридичної сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін. Такий договір перестає породжувати права й обов'язки для його учасників.

Виділяють вольові (денонсація, скасування, новація або заміна, анулювання договору) і не вольові (закінчення строку дії договору, настання скасовувальної умови, виникнення нової імперативної норми, війни, припинення існування суб'єктів договору) способи припинення дії договорів.

Денонсація міжнародного договору - спосіб припинення дії міжнародної угоди в порядку та в строки, обумовлені в ній. Загальною умовою денонсації є повідомлення однієї з сторін договору про відмову від його виконання, що призводить до припинення дії договору. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. містить загальні правила денонсації та порядок врахування цих вимог у міжнародному договорі. Денонсація договору, як правило, здійснюється в тому ж порядку і тими ж органами, що і згода на його обов'язковість (ратифікація).

Анулювання, як і денонсація, є односторнньою відмовою від Міжнародного договору, коли є достатні для того підстави, визначені норами міжнародного права. При денонсації держава-учасниця не зобов'язана пояснювати причини виходу з договору, а шляхом анулювання повинна зазначити ці обставини (причини).

Анулювання договору означає визнання його недіючим, нікчемним з моменту висновку. Так у 1990 році Радянський Союз анулював секретні радянсько-німецькі протоколи 1939-1940 рр. про розділ Польщі і Прибалтійських країн як такі, що порушують основні принципи міжнародного права. Ці документи були визнані такими, що не породжують правових наслідків з моменту їх укладення.

Під новацією (заміною) розуміють укладення державами-учасницями нового договору з тих самих питань.

Скасування - це припинення дії договору за згодою всіх договірних сторін. З-поміж підстав припинення дії договорів можна виділити внутрішні (передбачені в самому договорі) і зовнішні (умови, не передбачені договором). До внутрішніх відносяться: закінчення строку дії договору; виконання договору; денонсація договору; настання передбачених у договорі подій або умов (скорочення кількості учасників, встановленої договором). Зовнішні підстави припинення договорів: згода на припинення договору його учасників; анулювання договору; істотне порушення умов договору одним або декількома учасниками; припинення Існування суб'єкта договору; виникнення нової імперативної норми міжнародного права; докорінна зміна обставин; війна. Призупинення дії - перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу. Дія призупинених міжнародних договорів відновлюється автоматично (після усунення обставин, що спричинили їх призупинення). Призупинення дії договору за певних умов може перейти у його припинення.

У міжнародному праві діє презумпція дійсності договору. Проте за певних обставин договори можуть бути визнані недійсними, що не мають юридичної сили. Залежно від наслідків розрізняють абсолютну і відносну недійсність договорів.

Абсолютна недійсність (недійсність договору із самого початку) передбачає усунення всього здійсненого за договором. Підставами абсолютної недійсності можуть бути: обманні дії іншої держави; підкуп представника держави; примушування представника держави; примус держави в результаті застосування сили чи її погрози, порушуючи принципи Статуту ООН.

Договори також є нікчемними, якщо у момент укладення вони суперечать імперативній нормі загального міжнародного права

(тобто нормі, яка приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої не допустиме, і яка може бути змінена тільки подальшою нормою такого ж характеру).

При відносній недійсності (недійсність з моменту оспорювання) договору дії, що сумлінно вчинялись до посилання на недійсність, не вважаються незаконними лише з причини недійсності договору. Підставами відносної недійсності є: порушення норми внутрішнього права (держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'язковість договору була виражена в порушення положень її внутрішнього права, якщо тільки дане порушення не було явним І не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення); перевищення представником держави правомочності на вираження згоди на обов'язковість договору; помилка, яка стосується факту або ситуації, що існувала при укладенні договору, якщо вони представляли істотну основу для згоди на обов'язковість.

Виникнення нової імперативної норми міжнародного права також передбачає недійсність договорів, що суперечать їй, або окремих положень.

Розрив дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору, як правило, не впливає на правовідносини, встановлені міжнародними договорами.

20. Поняття та особливості застережень

У зв'язку з тим, що міжнародний договір є складним і багатоаспектним правовим актом, то цілком зрозуміло, що його окремі положення можуть не відповідати інтересам певної держави. Щоб не зачіпати інтересів держав, у праві міжнародних договорів існує інститут застережень. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплено правило, що держава може при підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні договору або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє їх внесення (ст. 19). При цьому застереження означає односторонню заяву держави, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити щодо себе юридичну дію певних положень договору. Застереження, зроблене при підписанні міжнародного договору, має бути також підтверджено і при його ратифікації.

У разі прийняття застереження іншими учасниками договору воно діє щодо держави, яка його заявила, відповідно до положень застереження. Будь-яка держава має право заперечувати проти застереження будь-якого учасника договору. У такому разі договір між цими учасниками діятиме в тій частині, якої застереження не стосується. Хоча держава, яка заперечує проти застереження, може заявити, що не визнає себе зв'язаною зобов'язаннями договору щодо учасника, який зробив застереження. Наприклад, Україна зробила 16 застережень до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав 1991 р. при її ратифікації1. Внесення Верховною Радою України таких численних застережень до невеликого за обсягом документа викликало справедливу критику в Україні і за її межами, оскільки деякі з них не відповідали положенням самої Угоди про створення СНД і нормам Віденської конвенції 1969 р.2 Пояснюється це тим, що по суті ці застереження є поправками до Угоди 1991 р., оскільки змінюють її, а процедура ухвалення поправок і відповідно до положень Угоди 1991 р. (ст. 10), і згідно з нормами Віденської конвенції 1969 р. (ст. 39-41) інша, ніж процедура внесення застережень. Наприклад, не може вважатися застереженням те, що прийняла під такою назвою Верховна Рада України 12 грудня 1991 р. у п. 1: "Замінити назву Угоди, виключивши слово "створення", і слово "Співдружність" писати з малої букви. Заголовок повинен читатися так: "Угода про співдружність незалежних Держав"1. Те саме стосується і п. 2-4 рішення Верховної Ради України від 12 грудня 1991 р. Зміст визначених пунктів, названих парламентом України терміном "застереження"2, безумовно свідчить, що це поправки до Угоди про створення СНД 1991 р. У міжнародному праві застереження мають бути застереженнями, а поправки - поправками.

Застереження, заперечення й ухвалення застережень повинно оформлюватися письмово і доводитися до відома учасників договору; натомість згода на застереження може бути і мовчазною. Учасник договору, що зробив застереження, у будь-який час може відмовитися від нього. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не вимагається. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти заперечення у будь-який момент. І зняття застереження, і відмова від нього повинні здійснюватися у письмовій формі.

21. Поправки до міжнародних договорів та зміна міжнародних договорів

При підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні або приєднанні до міжнародного договору держави можуть робити заяви, в яких розкривають зміст своєї позиції щодо предмета договірного регулювання. Такі заяви е односторонніми актами, що не мають міжнародно-правових наслідків. Подібні заяви також не слід плутати із застереженнями до міжнародного договору.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р., договір може бути змінений за угодою між його учасниками шляхом внесення поправок (ст. 39). При цьому всі договірні сторони повинні повідомлятися про будь-яку пропозицію стосовно поправок до багатостороннього договору, причому кожна з договірних держав має право брати участь: а) в ухваленні рішення про те, що слід зробити щодо такої пропозиції; Ь) переговорах і укладенні будь-якої угоди про внесення поправок у договір.

Два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про зміну договору тільки у взаємовідносинах між собою, якщо:

а)- можливість такої зміни передбачається самим договором;

б) така зміна не забороняється договором і:

в) не впливає на користування іншими учасниками своїми правами за договором або на виконання ними своїх зобов'язань;

г) не зачіпає положення, відступ від якого є несумісним з ефективним здійсненням об'єкта і мети договору в цілому (п. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1969 p.).

Як бачимо, поправки і за призначенням, і за процедурою ухвалення істотно відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється договір, а застереження в основному уточнюють застосовність певних положень договору щодо конкретного учасника. При цьому принципове значення має норма про те, що застереження не повинні суперечити об'єкту і меті договору.

22. Тлумачення міжнародних договорів

Для ефективного застосування норм міжнародного договору необхідно правильно розуміти його зміст. Тлумачення і є з'ясуванням дійсного значення і змісту міжнародного договору.

У правовій доктрині і практиці міжнародного права тривалий час домінували два принципи тлумачення, які випливали з ідеї абсолютного суверенітету держав - сторін договору: а) головну роль при тлумаченні договірних положень відіграє намір сторін під час створення тексту договору, і воно з'ясовується насамперед за допомогою аналізу підготовчих матеріалів; б) у разі сумніву договірні положення слід інтерпретувати обмежувальної на користь необмеженої свободи суверенних держав - сторін договору. Проте під час розробки Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Комісія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким при інтерпретації договору слід віддавати перевагу якомусь одному з таких чинників, як текст договору, намір сторін або його об'єкт і мета, оскільки використання одного з них на шкоду іншим чинникам суперечило б практиці Міжнародного Суду ООН. Так, у рішенні у справі про Англо-іранську нафтову компанію від 22 липня 1952 р. Суд заявив, що він не може ґрунтуватися на суто граматичній інтерпретації: він повинен намагатися дати таке тлумачення, яке відповідає природному й обґрунтованому прочитанню документа, належним чином враховуючи наміри сторони.

У подальшій своїй практиці Міжнародний Суд ООН твердо дотримується норм Конвенції 1969 р.: у рішенні від 13 грудня 1999 р. у справі, що стосується острова Касикилі/Седуду (Ботсвана проти Намібії), Суд вказав, що тлумачитиме положення Договору від 1 липня 1890 р., застосовуючи правила тлумачення, передбачені у Віденській конвенції, з урахуванням свого прецедентного рішення у справі між Лівійською Арабською Джамахирією і Чадом від 1994 р., в якому йдеться, що "договір повинен тлумачитися на добросовісній основі відповідно до звичайного значення, яке належить надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об'єкта і мети. Тлумачення повинне базуватися перш за все на тексті договору. В якості додаткового заходу можна звернутися до таких засобів тлумачення, як матеріали з підготовки договору".

Прийоми тлумачення розрізняють залежно від характеру зобов'язань - сприятливих або несприятливих. У першому випадку терміни необхідно вживати в ширшому значенні, а в зобов'язаннях несприятливих - навпаки. Г. Гроцій з цього питання зазначав, що "одні обіцянки містять зобов'язання сприятливі, інші - ні; одні - змішані, інші - посередні. Сприятливі зобов'язання мають рівносторонній характер і спрямовані на взаємну користь; чим значніша і ширша така користь, тим більш сприятливим є і таке зобов'язання, як, наприклад, ті, що сприяють швидше миру, ніж війні, або війні оборонній перед тією, що має іншу мету. Несприятливими є ті обіцянки, згідно з якими обтяжується тільки одна сторона або вона обтяжується більше, ніж інша; які передбачають покарання чи визнання будь-яких актів неправомірними або вносять зміни в попередні зобов'язання. До змішаних належать такі, що вносять зміни в попередні угоди, але з метою миру; зважаючи на значущість блага, яке мають на меті, або змін, що вносяться, вони визнаються то сприятливими, то несприятливими, проте за всіх рівних умов переважає сприяння. У зобов'язаннях сприятливих слова потрібно вживати в ширшому значенні, так щоб включати технічні або дані самим законом позначення".

Велике значення для правильного розуміння міжнародних договорів мають принципи тлумачення, під якими розуміють загальні правила, що враховують особливості міжнародного договору як угоди суб'єктів міжнародного права.

Принципами тлумачення міжнародних договорів є насамперед сумлінність і надання термінам договору звичайного значення. Спеціальне значення терміна може надаватися в тому випадку, коли учасники договору мали такий намір. З метою тлумачення контекст договору охоплює його текст, включаючи преамбулу і додатки, а також будь-яку угоду стосовно договору. До уваги також має братися будь-який документ, складений одним або декількома учасниками у зв'язку з укладенням договору. Якщо була будь-яка подальша угода між учасниками щодо тлумачення договору або його застосування, то вона повинна враховуватися при тлумаченні міжнародного договору. Враховується і подальша практика застосування договору, що встановлює згоду учасників щодо його тлумачення.

Водночас у межах окремих міжнародних договорів можуть існувати власні принципи. Так, в основі тлумачення міжнародних угод у сфері прав людини лежить принцип ефективності, широко вживаний у рамках Страсбурзького правозахисного механізму. Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслювали, що тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. повинне базуватися на загальних міжнародно-правових принципах інтерпретації, але з обов'язковим урахуванням особливої природи цього документа і відповідних стандартів Ради Європи. У зв'язку з цим об'єкт і мета Конвенції як угоди, спрямованої на захист людської особи, вимагає тлумачення і застосування її положень так, щоб зробити передбачені в ній гарантії практичними та ефективними.

Особлива цінність принципу ефективного тлумачення у тому, що він дає можливість найкращим чином адаптувати мету захисту прав індивіда до змінних соціальних умов і розвитку суспільства. Цей принцип необхідно передбачає так звану динамічну (або еволюційну) інтерпретацію, до якої міжнародні суди зверталися в основному при тлумаченні договірних зобов'язань у сфері прав людини1. Еволюційне трактування деякі дослідники називають історичним, оскільки міжнародний договір, як і міжнародне право, є історично обумовленим явищем і правильно розуміти їх можна лише в історичному контексті.

Найпоширенішими способами тлумачення міжнародних договорів є граматичний, логічний, спеціально юридичний, історичний, систематичний. За змістом ці способи тлумачення мало чим відрізняються від аналогічних прийомів, що використовуються при тлумаченні внутрішньодержавних нормативних актів і описані в загальній теорії права.

Під історичним способом тлумачення в цілому розуміють з'ясування значення міжнародного договору шляхом вивчення історичної обстановки, конкретних обставин і взаємовідносин сторін під час його укладення з урахуванням мети, якої прагнули досягти останні.

Еволюційне тлумачення забезпечує поступовий розвиток змісту міжнародного договору внаслідок змін у житті суспільства.

З'ясування об'єкта і мети міжнародного договору передбачає також телеологічна школа тлумачення. Вона виходить з того, що норма міжнародного права слугує встановленій меті, виконує певні функції, а тому повинна інтерпретуватися так, щоб забезпечити досягнення цієї мети і реалізацію таких функцій. Основні положення перерахованих вище принципів інтерпретації й увібрав у себе принцип динамічного тлумачення.

Голова Європейського суду з прав людини Л. Вільдхабер зауважував, що лейтмотивом прецедентної практики Суду завжди було дотримання лінії еволюційної юриспруденції, що є продовженням динамічного тлумачення Конвенції, закладеного органами, що існували раніше1.

Якщо тлумачення міжнародного договору призводить до результатів явно абсурдних або нерозумних, а також залишає значення його положень двозначним або незрозумілим, то можна звернутися до додаткових засобів тлумачення: підготовчих матеріалів і до обставин укладення договору.

За суб'єктом інтерпретації розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення міжнародного договору. Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснене державами (та їх органами) або міжнародними органами й організаціями. Тлумачення, здійснене юридичними або фізичними особами, є неофіційним. Різновидом неофіційного вважається доктринальне тлумачення, яке здійснюють вчені або наукові організації.

Автентичне тлумачення - найвищий рівень офіційної інтерпретації, оскільки здійснюється всіма його учасниками, тому воно має силу положень самого міжнародного договору.

Тлумачення міжнародних договорів міжнародними організаціями й особливо ООН - вельми авторитетний різновид офіційного тлумачення, хоча не має юридичної обов'язковості.

При з'ясуванні дійсного значення і змісту міжнародного договору важлива роль також належить міжнародним судовим і арбітражним органам, наприклад, Міжнародному Суду ООН і Європейському суду з прав людини. Здійснюване цими органами тлумачення іменується судовим і його авторитет останнім часом неухильно зростає. Так, у результаті тлумачення Європейським судом з прав людини Конвенції 1950 р. і Протоколів до неї утворюються прецеденти тлумачення, формою існування яких є рішення й ухвали цього Суду, що сприймаються державами - членами Ради Європи як обов'язкові. Суд ЄС, покликаний забезпечити одноманітне розуміння і застосування права співтовариств, у порівняно короткі строки утвердився як високоавторитетний і неупереджений орган. Діючи в межах юрисдикції, він сформулював багато життєво важливих для розвитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Така, наприклад, створена ним концепція незалежності і самостійності права ЄС як автономної правової системи. Суд ЄС сформулював основні кваліфікаційні ознаки права ЄС. За допомогою судового тлумачення він заповнив багато прогалин і уточнив зміст деяких постанов установчих договорів і актів вторинного права.

23. Загальна характеристика територій у міжнародному праві. Види територій у міжнародному праві, їх правовий статус і правовий режим

Інститут території є одним із найстаріших у міжнародному праві. Територія має важливе значення, оскільки є не просто простором, а матеріальним середовищем життя кожної держави. У міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосуються території.

Концепції території, територіальних прав у міжнародному праві викладалися в різних роботах вчених, які ґрунтувалися на тому, що територіальні права за міжнародним правом подібні до речових прав приватного порядку, оскільки і вони є абсолютними правами, що мають силу щодо всіх інших суб'єктів міжнародного права.

Територія у міжнародному праві у широкому розумінні -- це простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін "територія" використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття "правовий статус" і "правовий режим" використовуються в якості критерію для юридичної класифікації території. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення ЇЇ основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій. Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання.

З погляду правового режиму території можна поділити на такі види:

- державна територія - це простір, у межах якого певна держава здійснює свою верховну владу, свій суверенітет;

- міжнародна територія - це простір за межами державних територій, який не належить жодній окремій державі, а перебуває у спільному користуванні світового співтовариства і його правовий режим визначається виключно міжнародним правом. На міжнародну територію не поширюється суверенітет якоїсь держави, вона відкрита для використання всіма державами відповідно до норм міжнародного права. До таких територій можна віднести Антарктику, відкрите море і повітряний простір над ним, дно морів і океанів за межами національної юрисдикції (міжнародний район морського дна), комічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.

Іноді окрім конвенційних (договірних) норм міжнародного права статус таких просторів визначається також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад правовий статус Антарктики - у Договорі про Антарктику 1959 року;

- територія зі змішаним правовим режимом - це територія, на якій діють одночасно норми міжнародного права і національного законодавства прибережних держав. Наприклад континентальний шельф, міжнародні ріки, протоки і канали, економічна зона як території зі змішаним режимом не входять до складу державних територій, однак прибережні держави в цих просторах мають визначені суверенні права, зафіксовані національним законодавством і міжнародними договорами - на розвідку і розробку ресурсів цих територій тощо. Відповідно до міжнародних норм за іншими державами зберігаються певні права на вільне судноплавство, прокладання кабелю і трубопроводів, наукове дослідження. Обсяг таких прав закріплено у Конвенції про континентальний шельф 1958 р., Конвенції з морського права 1982 р. У межах цих прав кожна держава приймає свої закони і правила, що регулюють такі види діяльності.

Континентальний шельф - вирівняна частина підводного краю материків, що прилягають до берегів, суші і характеризуються спільною з нею геологічною будовою, зовнішній кордон біля 200 морських миль від берега.

Міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Виключна економічна зона це район, який знаходиться за межами територіального моря і який прилягає до нього.

Отже, міжнародно-правова особливість цього виду території полягає втому, що вона не перебуває під суверенітетом держав і не входить до складу державної території;

- території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані і нейтральні зони, зони миру (у разі їх встановлення). Виділення таких територій має суто функціональний характер з метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла.

24. Правовий режим державної території

Державна територія - це частина земної кулі, що належить певній державі на законних підставах, у межах якої вона здійснює суверенітет. З одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а з іншого боку - вона визначає просторову межу державної влади.

Державна територія є матеріальною базою існування відповідної держави і на неї поширюється її територіальне верховенство. Правовий режим таких територій визначається насамперед національним законодавством кожної держави, а також двосторонніми чи багатосторонніми угодами (договірне проходження державного кордону, визначення прикордонного режиму і т.д.).

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13 Конституції 1996 р.). Отже, передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного співробітництва держав. Як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди тощо.

У межах державної території держава здійснює своє територіальне верховенство і національну юрисдикцію.

Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет - це складне і комплексне поняття, що виявляється у виді територіального верховенства народу і держави та передбачає:

- право народу на самовизначення;

- територіальні зміни статусу державної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, зміна державних кордонів повинна здійснюватися відповідно до прямого волевиявлення народу, згоди держави і міжнародного права без втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим наступним затвердженням цих змін вищим законодавчим органом держави. Територіальні спори повинні вирішуватися винятково мирними способами шляхом переговорів;

- право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни і т.д.;

- виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою;

- невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб;

- визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, застосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в порушення міжнародного права;

- наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

- право держави на застосування всіх законних способів владного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнародними угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться в межах її території;

- виключне право територіального суверена на надання дозволу із використання державної території та її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами і здійснення безпосереднього контролю за цим. Тобто ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній їй території відповідних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена.

Загалом державі належить виключне право володіння, користування і розпорядження відповідною територією і ресурсами, що знаходились на ній.

Згідно з принципом верховенства права держава є незалежною у здійсненні на своїй території законодавчої, виконавчої та судової влади. Вона самостійно визначає свій адміністративно-територіальний устрій та порядок утворення національно-адміністративних одиниць. На підставі територіального верховенства держава може встановити відповідний правопорядок, що дає змогу використовувати у своїх інтересах як саму територію, так і її матеріальні компоненти. Однак кожна держава може безперешкодно використовувати свою територію доти, поки не порушує прав інших суб'єктів міжнародного права і не завдає їм шкоди.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території.

Сучасне міжнародне право забороняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного забруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави, та ін.

Державну територію утворює: сухопутна територія (уся суша, розташована в межах кордонів даної держави, острови, квазі-державна територія); водна територія (усі водойми, розташовані на сухопутній території і частині вод морів і океанів, що примикають до берегів - територіальне море, внутрішні води, морські води, у тому числі води держав-архіпелагів; води портів, води заток), повітряна територія (весь повітряний простір заввишки 100-110 км, розташований над сухопутною і водною поверхнями); надра (простори під сухопутною і водною територіями, що простягаються до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню).

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. - це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч. 1 статті 121). За законодавством України острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

Анклав - частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. Відомі анклави: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кампіоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів - Барле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія).

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Умовною державною (квазі-державною) територією прийнято вважати морські, повітряні, космічні кораблі, що знаходяться поза межами державної території у відкритому морі і повітряному просторі та несуть прапор або знак якоїсь держави, трубопроводи, інші спорудження й устаткування (бурові установки, кабелі, штучні острови і т.п.), а також дипломатичні представництва держави за кордоном, космічні об'єкти. Така територія деякими авторами іноді іменується "плавучою", "літаючою", "космічною" та іншими територіями.

У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтралізовані території. Демілітаризована територія - це така частина державної території, у відношенні якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, визначених видів озброєнь і збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла; заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року; у Кореї в зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.


Подобные документы

  • Поняття та предмет науки міжнародного приватного права. Система міжнародного приватного права як юридичної науки. Засновники доктрини міжнародного приватного права. Тенденції розвитку та особливості предмета міжнародного приватного права зарубіжних країн.

    реферат [30,3 K], добавлен 17.01.2013

  • Дослідження співвідношення міжнародного та національного права в дуалістичній і моністичній теоріях. Аналіз конституцій різних країн щодо впливу міжнародних норм і договорів на національне законодавство. Закріплення основних принципів міжнародного права.

    реферат [207,2 K], добавлен 08.01.2014

  • Сутність, структура та значення сучасної системи міжнародного права, головні етапі її становлення та закономірності розвитку. Проблеми визначення поняття та класифікація джерел міжнародного права. Основні принципи та норми цього правового інституту.

    курсовая работа [47,3 K], добавлен 15.01.2013

  • Взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Суб'єкти міжнародного приватного права - учасники цивільних правовідносин, ускладнених "іноземним елементом". Види імунітетів держав. Участь держави в цивільно-правових відносинах.

    контрольная работа [88,2 K], добавлен 08.01.2011

  • Дослідження поняття та основних рис сучасного міжнародного права. Характеристика особливостей міжнародного публічного і приватного права. Міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року і до першої Гаазької конференції миру.

    контрольная работа [28,1 K], добавлен 08.11.2013

  • Міжнародні економічні відносини, їх зміст і значення. Поняття та класифікація норм міжнародного права. Механізм міжнародно-правового регулювання. Поняття та система джерел міжнародного економічного права. Прийняття резолюцій міжнародних організацій.

    контрольная работа [34,3 K], добавлен 08.11.2013

  • Методи міжнародного приватного права. Відмінності між приватним і цивільним правом. Аналіз підств, згідно з якими МПП вважають самостійною галуззю права. Співвідношення МПрП, колізійного, конфліктного права. Регулювання нормами МПрП податкових відносин.

    контрольная работа [28,3 K], добавлен 08.09.2010

  • Особливості співвідношення Конституції України й міжнародно-правових норм. Еволюція взаємодії міжнародного й національного права в українському законодавстві. Тенденції взаємодії міжнародного й національного права України в поглядах вітчизняних учених.

    статья [24,4 K], добавлен 06.09.2017

  • Вивчення основних причин виникнення міжнародного права як галузі, що охоплює сукупність правовідносин за участю іноземних елементів. Міжнародне право давнього періоду, середніх віків. Перехід до сучасного міжнародного права і затвердження його принципів.

    курсовая работа [42,2 K], добавлен 11.01.2011

  • Поняття, предмет, метод, суб'єкти, джерела і принципи міжнародного торгового права. Міжнародне торгове право як підгалузь міжнародного економічного права. Головні принципи міжнародної торгівлі. Порядок укладення міжнародних торгівельних договорів.

    реферат [26,3 K], добавлен 28.02.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.