Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид кримінального покарання

При призначенні „позбавлення права...” як більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, необхідно враховувати, що воно може призначатися не за будь-який злочин, а лише за той, який вчинений з використанням певної посади або діяльності. За наявності цієї підстави суд у всіх санкціях статей Особливої частини КК може призначити „позбавлення права...” або як основне покарання, або додатково за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 69 КК, як більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Теоретично можливий лише один випадок у санкції, при якому „позбавлення права...” за наявності вищезазначених підстав не може бути призначений. Це можливо лише у разі, коли у санкції передбачений лише штраф як основне покарання (менш суворе, ніж „позбавлення права...”) без інших основних покарань, але таких санкцій у КК не виявлено.

При цьому призначене таким чином покарання у виді „позбавлення права...” не може бути меншим, ніж мінімальний розмір цього виду основного покарання, визначений ч. 1 ст. 55 КК, тобто не менше двох років.

За наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд, крім призначення винному більш м'якого основного покарання, може також не призначати йому як додаткове покарання „позбавлення права...”, що передбачене у санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Якщо цей вид покарання передбачений як факультативний, суд вирішує питання про його призначення, виходячи із загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК.

У випадку передбачення досліджуваного виду покарання як додаткового обов'язкового у санкції статті Особливої частини КК від ч. 2 ст. 69 КК, на підставах, передбачених у ч. 1 цієї статті, суд може його не призначати, а визначити за наявності умов в порядку ч. 1 ст. 69 КК у вироку розгляданий вид покарання як основний, з обов'язковим мотивуванням прийнятого рішення. У разі передбачення „позбавлення права...” як додаткового факультативного покарання у санкції статті Особливої частини КК при вчиненні злочину з використанням певної посади або діяльності, суд може його не призначати, а призначити за наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69 КК, розгляданий вид покарання як основний, з обов'язковим мотивуванням у вироку прийнятого рішення. Якщо „позбавлення права...” не передбачено у санкції статті Особливої частини КК, при вчиненні злочину з використанням певної посади або діяльності, на підставах, передбачених ч. 1 ст. 69 КК, суд, умотивувавши своє рішення, може перейти до „позбавлення права...” як більш м'якого основного покарання, не зазначеного у санкції статті за цей злочин. Якщо „позбавлення права...” передбачений у санкції статті Особливої частини КК як основне покарання альтернативно з іншими видами основних покарань у суду є можливість призначення його у межах цієї санкції статті, а не відповідно до ч. 1 ст. 69 КК.

При призначенні покарання за сукупністю злочинів ст. 70 КК встановлює особливий порядок, що складається з двох етапів: по-перше, суд призначає покарання (основне й додаткове) окремо за кожний злочин, що входить у сукупність; по-друге, суд визначає остаточне покарання за сукупністю злочинів.

Визначення остаточного покарання може відбуватися шляхом: 1) поглинення менш суворого покарання більш суворим; 2) повного складання призначених покарань; 3) часткового складання призначених покарань.

Суд може визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі злочини, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і різних. При призначенні „позбавлення права...” та при визначенні остаточного покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим можливі такі варіанти. Менш суворе основне покарання у виді штрафу може поглинутись більш суворим основним покаранням у виді „позбавлення права...”. „Позбавлення права...” як менш суворе основне покарання може поглинутись усіма іншими, крім штрафу, більш суворими основними видами покарань.

У літературі та в судовій практиці визнається доцільним застосування принципу поглинення покарання, коли призначені за окремі злочини покарання складанню з іншими видами покарань не підлягають (наприклад, „позбавлення права...”) [84, С. 268].

При призначенні покарання за сукупністю злочинів визначення остаточного покарання шляхом поглинення одного виду „позбавлення права...” іншим (за будь-якими критеріями) не допускається. У цьому випадку різні види „позбавлення права...” виконуються самостійно.

Допускається застосування принципу поглинення лише між однаковими видами „позбавлення права...”. При цьому досліджуване основне покарання, призначене на менший строк, може поглинутись таким же основним видом покарання, призначеним на більший строк. Розгляданий додатковий вид покарання, призначений на менший строк, може поглинутись таким же додатковим видом покарання, призначеним на більший строк. Допускається поглинення декількох покарань у виді „позбавлення права...”, призначених у максимальних межах санкцій статей КК, як основних між собою, а також як додаткових покарань між собою.

У випадку призначення за злочини, що входять у сукупність, декількох покарань у виді „позбавлення права...”, що позбавляють різних прав, з одного боку, з метою досягнення спеціальної превенції поглинення цих видів покарань не зовсім доцільно, а з іншого - не можна за допомогою застосування досліджуваних видів покарань позбавити винного занадто широкого обсягу прав, що призведе до неможливості працювати і заробляти на життя, оскільки у такому разі засуджений буде робити це незаконно. Залишаємо вирішення цього питання з раціональною доцільністю на розсуд суду.

При призначенні покарання за сукупністю злочинів однакові за розміром і видом „позбавлення права...” (основні і додаткові) поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій норм КК [158, С. 13].

На виконання цієї вимоги вказує і ВСУ. Так, Бердичівський районний суд Житомирської області вироком від 5 березня 2004 року засудив П. за ч. 2 ст. 212 КК на два роки обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих обов'язків, строком на один рік, за ч. 2 ст. 364 КК - на п'ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати зазначені посади строком на один рік. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів засудженому остаточно визначено покарання у виді п'яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих обов'язків, строком на один рік, і відповідно до ст. 75 КК його звільнено від відбування цього покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки [258, С. 29]. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ зазначила, що визначення засудженому остаточного додаткового покарання за сукупністю злочинів відповідно до ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим не відповідає роз'ясненню, цьому ПВСУ у п. 21 постанови від 24 жовтня 2003 року № 7 „Про практику призначення судами кримінального покарання”, згідно з яким однакові за видом і розміром покарання (основні чи додаткові) поглиненню не підлягають. Застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться - основне чи додаткове. У цій справі суд мав застосувати щодо П. принцип складання покарань - часткового або повного [259, С. 107-109].

Остаточне покарання у виді „позбавлення права...”, одержане при складанні окремих покарань (частковому або повному), не може перевищувати максимальної межі санкції статті Особливої частини КК, що передбачає більший строк цього покарання. Якщо хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання у виді „позбавлення права...” за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання у ч. 1 ст. 55 КК, тобто при призначенні як основного покаранням - п'ять років, як додаткового - трьох років. Водночас, згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення „позбавлення права...” довічним позбавленням волі.

Більш детально про призначення різнорідних основних покарань за сукупністю злочинів розглянуто у роботі В.І. Тютюгіна [215, С. 66-73].

Додаткове покарання у виді „позбавлення права...” за сукупністю вчинених злочинів може бути призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність. Обов'язкове додаткове покарання у виді „позбавлення права...”, призначене за один чи кілька злочинів, що входять у сукупність, повинно бути призначене і за сукупністю вчинених злочинів; непризначення цього обов'язкового додаткового покарання за сукупністю злочинів можливе лише тоді, коли воно не було призначене за окремий злочин (злочини), що входять у сукупність, у порядку ч. 2 ст. 69 КК. Такої ж точки зору і ПВСУ, який у своїй постанові зазначає, що призначення основного або додаткового покарання лише за сукупністю злочинів є неприпустимим [158, С. 13].

Отже, до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, може бути приєднане додаткове покарання у виді „позбавлення права...” призначене судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною. Якщо додаткове покарання не було призначене за конкретний злочин або злочини, що входять у сукупність, то воно не може бути призначене за сукупністю злочинів.

За правилами, передбаченими в ч. ч. 1-3 ст. 70 КК, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі, буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання у виді „позбавлення права...”, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується таке ж покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за передбаченими в ст. 72 КК правилами.

На практиці мають місце випадки, коли особа після засудження за вчинення злочину й винесення вироку, але до повного відбуття покарання, знову вчиняє злочин, при цьому ст. 71 КК передбачає порядок, що складається з двох етапів: по-перше, суд призначає покарання за новий злочин (злочини); по-друге, суд до цього покарання приєднує невідбуте покарання за попереднім вироком лише шляхом часткового або повного складання. Виняток з цього правила становить призначення остаточного покарання у випадку обрання покарання у виді довічного позбавлення волі та, наприклад, „позбавлення права...” як менш суворого покарання; у цьому разі остаточне покарання призначене за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення досліджуваного виду покарання довічним позбавленням волі.

Невідбутим може бути покарання у виді „позбавлення права...” повністю або його частина. При звільненні від відбування основного покарання з випробуванням з відбуванням додаткового покарання у виді „позбавлення права...”, крім усього основного покарання, невідбутим повністю або частково визначається додаткове покарання у виді „позбавлення права...”. У випадку, якщо винний раніше був умовно-достроково звільнений, крім основного покарання, повністю або частково і від відбування додаткового покарання у виді „позбавлення права...”, то невідбутою є той строк цього додаткового виду покарання, від якої особа була фактично звільнена. При заміні частини покарання більш м'яким основним покаранням у виді „позбавлення права...”, або звільненні від цього виду додаткового покарання невідбутою вважається лише частина досліджуваного основного покарання.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути за своїм розміром більшим від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. При складанні покарань у виді „позбавлення права...” за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для досліджуваного виду покарання у ч. 1 ст. 55 КК. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання у виді „позбавлення права...” або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, у тому числі до „позбавлення права...”, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

У судовій практиці мають місце випадки, коли особою вчиняється новий злочин при відбуванні ним основного покарання за попереднім вироком, але при частково невідбутому додатковому покаранні у виді „позбавлення права…” У цих випадках до покарання, призначеного за новим вироком приєднується лише невідбута частина додаткового покарання у виді „позбавлення права…”

Згідно зі ст. 72 КК, основне покарання у виді „позбавлення права...” при призначенні його за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно. „Позбавлення права...” як додаткове покарання при призначенні з додатковими покараннями інших видів у всіх випадках виконується самостійно. З тлумачення ст. 72 КК виходить, що основні покарання у виді „позбавлення права...” при призначенні їх за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків можуть підлягати складанню між собою як покарання одного виду. Досліджуване додаткове покарання при призначенні з додатковими покараннями у виді „позбавлення права...” як покарання одних видів можуть підлягати складанню. Однак виникає питання про можливість складання „позбавлення права...” основних або додаткових як покарань одного виду, що позбавляють різних прав винного.

На нашу думку, при позбавленні різних прав розгляданими основними або (та) додатковими покараннями, вони складанню між собою не підлягають і виконуються самостійно, паралельно. При позбавленні однакових прав „позбавлення права...” як основним та додатковим покаранням при призначенні його за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків, основне та додаткове покарання складанню між собою також не підлягають і виконуються самостійно, паралельно. При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 55 КК, строк додаткового, а також основного покарання у виді „позбавлення права...” обчислюється з моменту набрання законної сили вироком, тобто паралельно. Отже, складання різних видів „позбавлення права...” при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків неприпустимо.

Лише при позбавленні однакових прав досліджуваними основними або додатковими покараннями при призначенні їх за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, можливе часткове або повне складання цих основних покарань між собою або додаткових покарань між собою.

При цьому принцип часткового складання полягає у тому, що остаточне покарання у виді „позбавлення права...” визначається шляхом приєднання до „позбавлення права...” з більшим строком призначеного за один зі злочинів, частини цього ж виду покарання (або покарань) з меншим строком, призначеного (-них) за інший злочин (злочини).

При повному складанні остаточне покарання у виді „позбавлення права...” за сукупністю дорівнює сумі складених покарань цього ж виду.

Невідбуте за попереднім вироком додаткове покарання у виді „позбавлення права...” може бути приєднане до призначеного за сукупністю вироків основного (у тому числі „позбавлення права...”) лише як додаткове покарання або складене із призначеним за новим вироком додатковим покаранням „позбавлення права...” того ж виду в межах строків, установлених ч. 1 ст. 55 КК.

Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК, при призначенні „позбавлення права...” як основного покарання особі, щодо якої обрано запобіжний захід тримання під вартою суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

Згідно зі ст. 73 КК, строки покарання у виді „позбавлення права...” обчислюються відповідно в роках та місяцях. Обчислення строків досліджуваного виду покарання у годинах недоцільно. При заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув'язнення допускається обчислення строків покарання у виді „позбавлення права...” у днях.

КК не містить яких-небудь окремих рекомендацій, особливостей або обмежень для застосування „позбавлення права...” як додаткового покарання до неповнолітніх [200, С. 62]. У зв'язку з цим виникають певні проблеми.

Ст. 188 КЗпП установлює вік, з якого допускається прийняття на роботу. Зокрема, у ній зазначається, що не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює [76].

Проте вичерпний перелік злочинів, за які передбачена кримінальна відповідальність у віці від 14 до 16 років, наведений у ч. 2 ст. 22 КК. У санкціях цих норм Особливої частини КК не передбачена можливість призначення судом „позбавлення права...” як основного або додаткового покарання. Вчинення цих злочинів з використанням певної посади або певної діяльності практично зводиться до нуля. Нами не виявлено жодного випадку на практиці призначення судами „позбавлення права...” як додаткового покарання неповнолітнім у віці від 14 до 16 років.

До того ж, згідно зі ст. 22 КК, за ухилення від „позбавлення права...”, передбачена кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК з 16 років. Тобто за ухилення від цього виду покарання неповнолітнього засудженого у віці від 14 до 16 років кримінальна відповідальність не встановлена.

Отже, вважаємо, що „позбавлення права...” може бути застосовано лише як додаткове покарання до неповнолітнього у віці переважно з 16 років, і лише у виключних випадках - до неповнолітнього у віці з 14 років, за умови обіймання ним певної посади або зайняття певною діяльністю під час вчинення злочину, і використання цієї посади або (та) діяльності для вчинення злочину.

Згідно з п. 20 постанови ПВСУ № 2 від 26 квітня 2002 року № 15 від 26 грудня 2003 року „Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень”, оскільки „позбавлення права...” в усіх частинах ст. 365 КК передбачене як обов'язкове додаткове покарання, суди можуть не застосовувати його лише за наявності умов, визначених ст. 69 КК, з обов'язковим наведенням у вироку мотивів прийнятого рішення [155, С. 281]. Ця вимога стосується й інших статей Особливої частини КК, що передбачають „позбавлення права...” як додаткове обов'язкове покарання.

Суди не завжди призначають „позбавлення права...” за злочини, за які в санкціях статей, частин статей Особливої частини КК цей вид покарання передбачений як додатковий обов'язковий.

Так, 28 квітня 2004 р. Хортицьким районним судом м. Запоріжжя Д. була засуджена за ч. 1 ст. 366 КК (у санкції передбачене „позбавлення права...” як додаткове обов'язкове покарання) до одного року обмеження волі [13] без мотивації непризначення „позбавлення права...” як додаткового обов'язкового покарання.

„Позбавлення права...” не може бути призначене як додаткове покарання до таких основних покарань, як штраф, довічне позбавлення волі, а також за один злочин до самого основного покарання у виді „позбавлення права...” Досліджуваний вид покарання може бути призначений і як основний, і як додатковий лише при призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків.

Згідно з ч. 3 ст. 52 КК, „позбавлення права...” і штраф відносяться до видів покарань, що можуть застосовуватись як основні, так і як додаткові. Закон України про кримінальну відповідальність не містить заборони щодо застосування двох указаних видів покарань разом у поєднанні між собою. Головна роль основного покарання і допоміжна додаткового обумовлює необхідність дотримання такого загальнообов'язкового правила їх допустимого поєднання один з одним, згідно з яким основне покарання, що призначається судом, завжди повинно бути більш суворим, ніж додаткове, що до нього приєднується [216, С. 92]. Загальновизнаним у теорії кримінального права є положення, відповідно до якого додаткове покарання повинно нести менше каральне навантаження порівняно з основним, у протилежному випадку спотворюється сама ідея додатковості [98, С. 62]. Тобто основний вид покарання повинен бути більш суворим, ніж додатковий, а останній - менш суворим, ніж перший. Як відомо, види покарань у їх системі, яка передбачена в ст. 51 чинного КК, розташовані за ступенем їх тяжкості - від менш суворих до більш суворих. У системі покарань штраф розташований на першому місці, а „позбавлення права...” - на третьому. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що „позбавлення права...” є більш суворим видом покарання, ніж штраф, а останній - менш суворим, аніж перше. Отже, з метою дотримання принципу призначення покарань, „позбавлення права...” (більш суворе покарання, ніж штраф) повинно застосовуватись як основне, а штраф (менш суворе покарання, ніж „позбавлення права...”) - як додаткове.

Згідно з ч. 3 ст. 51 КК Білорусі, „позбавлення права...” не може призначатись як додаткове покарання до громадських робіт (менш суворого виду покарання, ніж „позбавлення права...” за КК Білорусі) та штрафу [241, С. 62].

У санкціях норм Особливої частини чинного КК не передбачена можливість призначення до основного покарання у виді „позбавлення права...” додаткового покарання у виді конфіскації майна. Однак при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом згідно зі ст. 69 КК, за наявності підстав, зазначених у законі, суд може перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин, у тому числі й до „позбавлення права...” Проте одночасне призначення „позбавлення права...” як основного покарання і конфіскації майна як додаткового за вчинення злочину гіпотетично неможливо через зазначені вище причини, оскільки за тією ж ст. 51 КК конфіскація майна є суворішим покаранням, ніж „позбавлення права...”

Принциповим є питання про одночасне призначення позбавлення права обіймати певні посади, а також позбавлення права займатися певною діяльністю стосовно одного засудженого. У КК не міститься заборони щодо одночасного призначення позбавлення права обіймати певні посади, а також позбавлення права займатися певною діяльністю стосовно одного засудженого. Не містить такої заборони і теорія кримінального права, а тому вважаємо, що таке призначення не суперечить чинному законодавству України і цілком може мати місце на практиці. Такої ж точки зору дотримуються й інші вчені. Наприклад, Ш.С. Рашковська зазначає, що позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю як два різновиди одного виду покарання можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні [183, С. 57].

На цій позиції стоїть і судова практика. Так, Ворошиловський районний суд м. Донецька засудив Т., А., С. і Е., за фіктивне підприємництво, і призначив їм кожному окремо додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати керівні посади, пов'язані з адміністративно-господарськими та розпорядчими функціями на підприємствах усіх форм власності і займатися підприємницькою діяльністю [5]. Чим підтвердив можливість одночасного позбавлення права обіймати певні посади, а також позбавлення права займатися певною діяльністю за один злочин.

Призначення додаткового покарання у виді „позбавлення права...” до такого ж основного покарання розглядалося раніше, а тому лише зазначимо, що виключається одночасне призначення „позбавлення права...” як основного та як додаткового покарання за один злочин. Однак таке призначення можливе лише при призначенні цього покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків.

При призначенні й відбуванні засудженим громадських або виправних робіт як основних покарань з одночасним призначенням і відбуванням „позбавлення права...” як додаткового покарання він не може виконувати роботу, яка йому заборонена вироком суду. Органи місцевого самоврядування не можуть визначити засудженому вид громадських робіт, який заборонений судом у вироку. На практиці випадки одночасного призначення виправних робіт як основного покарання і „позбавлення права...” як додаткового мають місце.

Так, 29 листопада 2002 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя громадянку К., яка працювала продавцем у приватному підприємстві, засудив за ч. 1 ст. 191 КК до 1 року 6 місяців виправних робіт за місцем роботи, з відрахуванням у доход держави 10 % із заробітку засудженої, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані зі зберіганням і розпорядженням товарно-матеріальних цінностей строком на 1 рік 6 місяців [15].

У літературі існує думка про необхідність заборони приєднання „позбавлення права...” як додаткового покарання до виправних робіт [63, С. 10]. Хоча одночасне застосування виправних робіт як основного покарання і „позбавлення права...” як додаткового у деяких випадках ускладнене, однак таке поєднання повністю не виключається. Суди не повинні призначати виправні роботи особам, які вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків, коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до послаблення виправного й запобіжного впливу покарання або до вчинення таких же злочинних діянь.

При відбуванні виправних робіт засуджений не може обіймати посади або займатися діяльністю, на які він позбавлений права вироком суду. У цьому випадку виникає певний парадокс. У ч. 1 ст. 57 КК зазначено, що виправні роботи призначаються лише працюючим і відбуваються тільки за місцем роботи засудженого. З одного боку, суд, призначаючи засудженому виправні роботи, обмежує його право на звільнення з роботи та на зміну місця роботи [134, С. 146], через те що протягом строку відбування цього виду покарання засудженим забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції і без наявності довідки з нового місця роботи про можливість його працевлаштування [90]; з іншого - після призначення „позбавлення права...” у певних випадках засуджений змушений змінити місце роботи або взагалі стати офіційно безробітним на більш або менш тривалий час (наприклад, у випадках відсутності вакансії іншої посади на цьому підприємстві, в установі або організації, або належної кваліфікації в засудженого тощо).

Відсутня будь-яка гарантія, що при звільненні з місця роботи, засуджений відразу влаштується на іншу роботу. Це питання особливо актуально постає на сьогодні, коли влаштування на роботу в певних випадках є дуже складним, особливо для засуджених. Зі змісту ст. 57 КК випливає, що виправні роботи не можуть бути призначені безробітним, оскільки, на відміну від ст. 29 КК УРСР 1960 року, у ній не передбачена можливість його відбування в інших місцях, що визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт, а також тому, що воно передбачає відрахування із суми заробітку [134, С. 146]. У випадку, коли особи стали непрацездатними після постановлення вироку суду, закон (ч. 3 ст. 57 КК) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом. Однак КК не передбачає випадків, коли особа стає безробітною в результаті виконання вироку суду в частині застосування покарання у виді „позбавлення права...”

Якщо засуджений до виправних робіт як основного покарання та „позбавлення права...” як додаткового покарання став безробітним після початку виконання „позбавлення права...”, не можна також встановити можливість заміни виправних робіт штрафом або громадськими роботами (менш суворими видами покарань), оскільки за теорією кримінального права заміна більш суворих видів покарань менш суворими допускається лише за відсутності можливої волі засудженого у створенні опосередкованих передумов невиконання того чи іншого виду покарання. У цьому разі є лише теоретична можливість встановлення законодавцем заміни виправних робіт більш суворим видами покарань, наприклад, арештом або обмеженням волі.

Суд, безперечно, може призначити одночасно виправні роботи як основне покарання і „позбавлення права...” як додаткове лише у випадку, якщо засуджений до моменту постановлення вироку буде офіційно працювати (в іншому місці або на іншій посаді), але не обіймати посаду (та аналогічні посади) і не займатися діяльністю, які він використовував для вчинення злочину, і у суду будуть документи, що свідчать про це. Ці документи може надати (але не зобов'язаний) сам підсудний (хоча це не в його інтересах) або витребувати суд.

На практиці також часто виникають проблеми під час виконання засудженим умов службового обмеження для військовослужбовців, коли воно призначене одночасно з додатковим покаранням у виді „позбавлення права...” [27, С. 41].

„Позбавлення права...” як додаткове покарання не може бути призначене до довічного позбавлення волі через такі причини. 1. Можливість його призначення як додаткове покарання не передбачена в жодній санкції статей Особливої частини КК, у яких передбачена можливість призначення довічного позбавлення волі. 2. Злочини, за які передбачена можливість призначення довічного позбавлення волі, практично не можуть вчинятися з використанням певної посади або у зв'язку із зайняттям певною діяльністю. 3. Якщо теоретично припустити можливість вчинення вказаних злочинів із використанням певної посади або у зв'язку із зайняттям певною діяльністю, то при відбуванні довічного позбавлення волі засуджений фізично не може обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю. 4. Навіть при заміні за актом про помилування довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком не менше 25 років, і призначенні до нього „позбавлення права...” як додаткового покарання у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, після позбавлення волі на такий тривалий строк призначення такого набагато менш суворого покарання, як „позбавлення права...” втрачає сенс [281, С. 168-172].

З огляду на це пропонуємо доповнити ч. 4 ст. 52 КК нормою такого змісту: „Основне покарання, що призначається судом за один злочин, повинно бути більш суворим, ніж додаткове, що до нього приєднується”; та доповнити ст. 55 КК нормою в такій редакції: „За один злочин до основного покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не може призначатися додаткове покарання у виді конфіскації майна, до основних покарань у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та довічного позбавлення волі не може призначатися позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання”.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 324 КПК, постановляючи вирок, суд серед інших питань повинен вирішити, яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати [91].

Згідно з ч. 4 ст. 335 КПК, міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду й розміру покарання, призначеного судом [91].

Найбільш важливе питання - правильність формулювання у вироку сутності аналізованого покарання. Прийнявши рішення про позбавлення права обіймати певні посади, суд повинен сформулювати у вироку це так, щоб засуджений не мав права обіймати вказані посади в будь-яких підприємствах, установах і організаціях, а також посади, однакові за характером із тими, використовуючи які він вчинив злочин. Позбавлення права займатися певною діяльністю тягне також заборону для засудженого займати пов'язані з нею посади.

Рішення про „позбавлення права...” має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку, для того щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання останнього.

Проте суди не завжди дотримуються цієї вимоги. Так, Скадовський районний суд Херсонської області вироком від 10 березня 2006 року засудив Д. і призначив покарання у виді п'яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади строком на два роки [260, С. 32].

Відповідно до вимог п. 17 зазначеної постанови ПВСУ, рішення про „позбавлення права...” має бути чітко сформульоване [158, С. 13]. Однак суд на порушення цих вимог не конкретизував, які саме посади позбавлено Д. права обіймати [260, С. 32].

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Скадовського районного суду Херсонської області від 10 березня 2006 року скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Якщо в санкції норми Особливої частини КК зазначено характер посад або вид діяльності (наприклад, ст. ст. 286, 287 КК) рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинно відповідати змісту цієї санкції [158, С. 13].

У санкціях усіх інших статей КК, в яких передбачено покарання у виді „позбавлення права...”, не зазначається характер посад або види діяльності, виконання яких суд може заборонити засудженим. У цих випадках визначення формулювання правової заборони у вироку повністю залежить від суду, який з урахуванням обставин справи повинен визначити, які саме посади обіймати і якою саме діяльністю займатися заборонено засудженому до „позбавлення права...” Це надає судам широкі можливості в призначенні цього виду покарання для досягнення його мети. Водночас відсутність у санкціях статей Особливої частини КК прямих указівок на характер посад, види діяльності чи коло підприємств, на роботу в яких може накладатися заборона, підвищує відповідальність суду щодо точного формулювання у вироку правової заборони. Суд повинен конкретно й точно визначити у вироку, які саме посади обіймати або якою саме діяльністю займатися забороняється засудженому під час виконання цього виду покарання. Тобто суд повинен конкретизувати правову заборону у вироку таким чином, щоб він містив у собі реальні позбавлення для засудженого, виключав можливість вчинення ним аналогічних злочинів і був практично виконуваним. Точне й чітке визначення у вироку суду формулювання правової заборони при призначенні „позбавлення права...” має особливе значення, оскільки від цього залежить зміст та обсяг тих прав, яких позбавляється засуджений під час виконання розгляданого виду покарання, а також увесь сенс призначення „позбавлення права...” [282, С. 174-175].

Водночас, згідно з ч. 2 ст. 43 Конституції України, суд не має права визначати заборону обіймати посади таким чином, щоб він допускав поширене тлумачення і дозволяв будь-яким посадовим особам довільно обмежувати право громадянина на вибір професії та роду трудової діяльності [83].

Вказівка в ст. 55 КК на певні посади або певні види діяльності свідчить про те, що суд не може заборонити трудову чи якусь іншу діяльність взагалі, а повинен конкретно вказати посади чи види діяльності, у зв'язку з якими ця особа вчинила злочин і які він забороняє цій особі мати чи виконувати на встановлений строк [130, С. 117].

Суд не може позбавити засудженого права працювати в тій або іншій галузі господарства, системі культури, освіти; охорони здоров'я тощо без точного визначення у вироку кола й характеру тих посад або без вказівки конкретного виду тієї діяльності, права обіймати які або займатися якими позбавляється засуджений. Наприклад, продавцю, засудженому за обман покупців за ч. 1 ст. 225 КК суд не може заборонити працювати в системі торгівлі, але може позбавити його права на певний строк працювати продавцем; лікарю, засудженому за незаконне проведення аборту за ч. 2 ст. 134 КК, суд не може заборонити працювати в системі охорони здоров'я, але може позбавити його права займатися лікарською діяльністю.

При призначенні покарання у виді „позбавлення права...” повинен існувати зв'язок не лише між злочином, яка вчинила винна особа, і посадою, яку вона обіймає, або (та) діяльністю, якою вона займається під час його вчинення; а також цією посадою або (та) діяльністю і формулюванням правової заборони.

При формулюванні правової заборони при призначенні покарання у виді „позбавлення права...” судам пропонується враховувати специфічні ознаки спеціального суб'єкта злочину, який вчинила винна особа, та посаду, яку вона фактично обіймала, або діяльність, якою вона фактично займалася, під час вчинення злочину. Судам можемо запропонувати формулювати правову заборону таким чином, щоб засуджений до розгляданого виду покарання був позбавлений права обіймати ті категорії посад або займатися тією діяльністю, які б виключали можливість бути спеціальним суб'єктом вчиненого злочину, на аналогічних посадах або у зв'язку з аналогічною діяльністю. Судам при призначенні „позбавлення права...” пропонується позбавляти засудженого права обіймати посади або займатися діяльністю, які є одночасно ознаками спеціального суб'єкта вчиненого злочину.

Деякі суди припускаються неточних формулювань. Інколи суди у вироках або не чітко формулюють категорію посад, обіймати які, та види діяльності, займатися якими позбавлений права засуджений, або взагалі не вказують їх. За даними дослідження В.І. Плохової, помилки при формулюванні досліджуваного покарання були допущені у 50 % вироків [147, С. 154]. За досліджуваними В.І. Тютюгіним справами, щодо 22,5 % засуджених до „позбавлення права...” правова заборона була сформульована неправильно [214, С. 20].

Випадки неправильного формулювання правової заборони „позбавлення права...” у вироках судів мають місце і в наш час. Так, Комунарський районний суд м. Запоріжжя 15 лютого 2002 року засудив громадянку Б. за ч. 2 ст. 368 КК (одержання хабара поєднане з вимаганням хабара) до 5 років позбавлення волі з випробуванням строком 1 рік з конфіскацією майна та позбавленням права обіймати певні посади строком 1 рік [8].

Як бачимо, в цьому випадку суд узагалі не визначив категорію посад, обіймати які позбавлений права засуджений. Судова колегія в кримінальних справах Апеляційного суду Запорізької області 17 квітня 2002 р. ухвалила в порядку ст. 409 КПК місцевому суду визначити, які посади позбавлена права обіймати Б. [8]

Після цього Комунарський районний суд м. Запоріжжя своєю постановою позбавив права Б. обіймати посади, пов'язані з адміністративно-розпорядчими функціями [8].

Згідно з п. 1 примітки до ст. 364 КК, службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням [157, С. 9-16]. У примітці до статті йде мова про обіймання посад, пов'язаних з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, а в постанові суду змішані ці два види обов'язків.

У згаданій кримінальній справі зазначено, що Б. обіймала посаду завідувача гуртожитком, тобто посаду, пов'язану з виконанням адміністративно-господарських обов'язків. Але ж хабар вона отримала як службова особа, а не лише як завідувач гуртожитком, а тому для досягнення мети покарання, одна з яких попередження вчинення аналогічних злочинів засудженою, суду доцільно було б позбавити Б. права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків, тобто посади, пов'язані з виконанням обов'язків службової особи. Тим самим суд не порушить норми законодавства України.

Наприклад, Апеляційний суд Київської області 25 березня 2002 року засудив громадян Я. і П. за те, що, будучи службовими особами, Я. - оперуповноважений з особливо важливих справ Бориспільського відділу УБОЗ ГУ МВС України в Київській області, а П. - старший слідчий СВ Переяслав-Хмельницького МВ ГУ МВС України в Київській області, тобто службовою особою, яка посідає відповідальне становище, умисно, з корисливих мотивів, за попередньою змовою між собою одержали хабара від підслідного Г. за необрання щодо нього запобіжного заходу у виді тримання під вартою. За це вони були засуджені за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК, до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій представників влади, а також організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов'язки строком на 3 роки без конфіскації майна [151]. Уявляється, що суд у цьому вироку правильно сформулював правову заборону. Я. і П. отримали хабара не лише як працівники міліції і представники влади, а як службові особи. Суд для запобігання вчинення ними аналогічних злочинів правильно заборонив їм обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій та обов'язків службової особи, адже суб'єктом одержання хабара може бути лише службова особа.

Шевченківський районний суд м. Запоріжжя 17 вересня 2003 року громадянку М., яка була на момент вчинення злочину службовою особою - завідувачем неврологічного відділення міської лікарні № 2 м. Запоріжжя, засудив за ч. 3 ст. 358, ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 368, ч. 2 ст. 368 КК до 4 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 3 роки, без конфіскації індивідуального майна. С., яка на момент вчинення злочину працювала на посаді медичного регістратора довідкового бюро міської лікарні № 2 м. Запоріжжя, була засуджена за ст. 354, ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 368, ч. 2 ст. 368 КК на строк 3 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 2 роки [16]. Безперечно, таке загальне, дуже широке формулювання - „керівні посади” не повинно мати місце. У цьому випадку за вчинення злочинів, суб'єктом яких може бути лише службова особа, суд повинен був призначити М. як додаткове покарання - позбавлення права обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій представників влади, організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків.

С. в обвинувальному вироку суд призначив із застосуванням ст. 69 КК покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за цей злочин за ст. 354 КК у виді позбавлення права обіймати керуючі посади строком на 2 роки (основне покарання), по ч. 1 ст. 368 КК у виді 2 років позбавлення волі, по ч. 2 ст. 368 КК із застосуванням ст. 69 КК покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за цій злочин у виді 3 років позбавлення волі, без конфіскації індивідуального майна. У порядку ст. 70 КК остаточне покарання С. суд визначив шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим і призначив до відбування остаточно 3 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 2 роки [16].

По-перше, суд за ст. 354 КК призначив С. із застосуванням ст. 69 КК покарання не нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, а перейшов до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. По-друге, вважаємо, що в цьому випадку перехід до більш м'якого основного покарання у виді саме „позбавлення права...” є суперечливим, оскільки і фактичне формулювання „позбавленням права обіймати керівні посади”, і потенційно можливе - „позбавленням права обіймати посади на державних підприємствах, в установах або організаціях” є необґрунтовано дуже широкими.

Позбавлення права обіймати посаду капітана судна не позбавляє можливості працювати за спеціальністю, припустимо, старшим помічником капітана, другим помічником капітана тощо. Позбавлення капітана судна права керувати водним транспортом цілком позбавляє його можливості працювати за спеціальністю [222, С. 50].

Наприклад, за порушення правил безпеки руху залізничного транспорту неточним буде позбавити засудженого права керувати тепловозом. Необхідно сказати, що в цьому випадку засуджений повинен бути позбавлений права керувати не яким-небудь видом транспортних засобів (тепловозом), а усіма видами залізничного транспорту [222, С. 50].

У більшості вивчених кримінальних справ у вироку міститься формулювання: позбавити права керувати транспортними засобами (залізничними, водяними чи повітряними). Це формулювання правильно відбиває зміст передбаченої законом заборони, позбавлення винного можливості вчинити новий аналогічний злочин.

Аналіз судової практики показав, що найбільш часто застосовувалася заборона обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю [119, С. 46-47; 123, С. 59-60].

Так, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя 18 вересня 2001 року громадянина Л., який вчинив злочин з використанням своєї посади торгового представника одного з ВАТ, засудив за ч. 4 ст. 191 КК до позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю на 2 роки [17].

У ході вивчення кримінальних справ установлено, що в „чистому вигляді” заборона обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, був застосований лише в 45,12 % випадків, а в інших - застосовувалися різні його варіації: найбільш часто застосовувалися заборони обіймати посади, пов'язані з підзвітом матеріальних цінностей, з матеріальною відповідальністю в торгівлі, громадському харчуванні, комунальних і побутових підприємствах, з обслуговуванням матеріальних цінностей, пов'язані з матеріальними цінностями, з розпорядженням ними і їх збереженням.

Нерідко засуджені позбавлялися права обіймати матеріально-відповідальні посади в окремих галузях народного господарства, але це не забороняло особі обіймати таку ж посаду в іншому місці, наприклад, звільненому продавцю не заборонялося працювати касиром з продажу авіаквитків і т.д.

На сьогодні через зміни в законодавстві суд не може позбавити засудженого права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, оскільки в чинному законодавстві України вичерпного переліку посад, пов'язаних з матеріальною відповідальністю не існує. Трудове законодавство (ст. ст. 133, 134 КЗпП) не пов'язує можливість настання матеріальної відповідальності з якою-небудь категорією посад. Відповідно до трудового законодавства, матеріальна відповідальність буває двох видів: обмежена й повна. Згідно зі ст. 133 КЗпП, з обмеженою матеріальною відповідальністю пов'язані практично усі посади [108, С. 64]. Тому застосування цієї заборони означає заборону працювати взагалі, що звучить абсурдно. Згідно зі ст. 134 КЗпП, повну матеріальну відповідальність законодавець пов'язує з певними випадками, а не з категоріями посад [76].

Таким чином, формулювання правової заборони у вироку суду - позбавити права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, є вельми дискусійною.

У досліджених нами вироках суди призначали позбавлення права обіймати посади, пов'язані зі здійсненням функцій представників влади або (та) з виконанням організаційно-розпорядчих чи (та) адміністративно-господарських обов'язків 53 засудженим (21 %); позбавлення права займатися підприємницькою діяльністю - 51 (20,2 %); позбавлення права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю - 46 (18,2 %); позбавлення права обіймати посади, пов'язані з веденням обліку товарно-матеріальних цінностей - 42 (16,6 %); позбавлення права керувати транспортними засобами - 39 (15,4 %) та інші - 22 (8,7 %) відповідно (додаток Д).

Згідно зі ст. 55 КК, „позбавлення права...” може бути призначене як основне або як додаткове покарання. Ця обставина визначає різницю в обчисленні строків його виконання [197, С. 280]. Строк „позбавлення права...” обчислюється не з моменту фактичного звільнення з посади або позбавлення права на діяльність. Строки „позбавлення права...” обчислюються таким чином:

1) якщо це покарання призначене як основний захід впливу, то його строки обчислюються з дня набрання вироком законної сили;

2) якщо це покарання призначене як додаткове, то його строки обчислюються так:

- при призначенні „позбавлення права...” як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк - його строк обчислюється з моменту відбуття основного покарання; при цьому строк додаткового покарання поширюється на увесь час відбування основного покарання й, крім цього, на строк, установлений вироком суду, що набрав законної сили;

- при призначенні покарання у виді „позбавлення права...” як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування додаткових покарань у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням - його строк обчислюється з моменту набрання законної сили вироком.

Однак суди не завжди правильно обчислюють строки відбування „позбавлення права...”. Так, Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя 4 листопада 2002 року засудив громадянина Я. за ч. 1 ст. 286 КК (порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження) до 1 року 6 місяців обмеження волі з випробуванням 1 рік із позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік 6 місяців. У вироку суд зазначив, що строк відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами необхідно обчислювати з моменту вилучення посвідчення водія в Я. [10]. Проте, згідно з ч. 3 ст. 55 КК, у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням строк додаткового покарання у виді „позбавлення права...” обчислюється з моменту набрання законної сили вироком. Тому після внесення відповідного подання кримінально-виконавчою інспекцією Жовтневого району м. Запоріжжя, Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя своєю постановою уточнив вищезазначений вирок у частині обчислення строку відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, вказавши, що цей строк необхідно обчислювати з моменту набрання вироком чинності [10].

Аналіз статистичних даних по Україні у табл. А.1.1 свідчить про невелику кількість призначення судами позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного і як додаткового покарання в абсолютному значенні та у відсотках до загального числа засуджених, а також подальше стійке зменшення питомої ваги його призначення як основного покарання відносно інших видів покарань, зокрема, позбавлення волі на певний строк. За даними Державної судової адміністрації України, кількість засуджених в Україні до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання становить: у 2003 р. - 87 (0,04 %), у 2004 р. - 56 (0,03 %), у 2005 р. - 39 (0,02 %), у 2006 р. - 37 (0,02 %), у 2007 р. - 35 осіб (0,02 %); як додаткового: у 2003 р. - 2499 (1,2 %), у 2004 р. - 3389 (1,7 %), у 2005 р. - 3110 (1,8 %), у 2006 р. - 2950 (1,8 %), у 2007 р. - 2930 осіб (1,8 %) відповідно. Якщо у 2003 р. по Україні кількість засуджених до „позбавлення права...” як основного покарання становила 87 осіб (0,04 % від загальної кількості засуджених за цей період) (рис. Б.3.1); то з кожним роком ці показники знижуються (рис. Б.1.1, Б.1.2, Б.1.3, Б.1.4, Б.3.2, Б.3.3, Б.3.4). І вже в 2007 р. по Україні кількість засуджених до „позбавлення права...” як основного покарання знизилась до 35 осіб (0,02 % від загальної кількості засуджених за цей період) (рис. Б.3.5). У розрізі регіонів України в 2006 р. у табл. А.2.1 „позбавлення права...” у більшості було призначене в абсолютному значенні судами Харківської області: як основне покарання - 5 засудженим, як додаткове - 251 особі. Суди призначають „позбавлення права...” як основне покарання набагато рідше, ніж як додаткове, як це видно з рис. Б.2.1, Б.2.2. Незначний відсоток призначення „позбавлення права...” як основного та як додаткового покарання в абсолютному значенні та у відсотках до загальної кількості засуджених спостерігається у табл. А.1.2, А.2.2 й у Запорізькій області.