Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид кримінального покарання

У 1885 р. була прийнята ще одна нова редакція „Уложення...”. В „Уложенні...” у редакціях 1857, 1866, 1885 р. передбачалося 180 видів покарань і не менше 2 тисяч складів злочинів.

В „Уложенні...” 1885 р. в першому розділі, який називався «О преступлениях, проступках и наказаниях вообще», у ст. 17 «определяемыя законом наказания уголовныя суть следующия: 1. Лишение всех прав состояния и смертная казнь. 2. Лишение всех прав состояния и ссылка в каторжныя работы. 3. Лишение всех прав состояния и ссылка на поселение в Сибирь. 4. Лишение всех прав состояния и ссылка на поселение в Закавказье» [272, С. 268]. Позбавлення усіх прав, призначалося в сукупності з іншими покараннями, насамперед зі смертною стратою та засланням.

У ст. 50 цього „Уложення…” передбачалося „позбавлення деяких особливих прав і переваг”, яке застосовувалось як самостійно, так і в сукупності з іншими видами покарання, як безстроково, так і на певний строк. Позбавлення деяких особистих прав і переваг полягало: для дворян - забороною вступати на державну або громадську службу, обирати й бути обраними на будь-які посади, навіть опікунами за призначенням дворянської опіки; для священнослужителів - втратою назавжди духовного сану; для церковнопричетників - позбавленням духовного звання; для почесних громадян і купців - забороною брати учать у міських виборах і бути обраними на почесні або поєднані з владою міські посади; для людей усіх інших станів - також втратою права брати учать у виборах і бути обраними на почесні або поєднані з владою посади.

Позбавлення прав в „Уложенні…” 1885 р. передбачалося за такі злочини. Згідно зі ст. 553 „Уложення…”, чиновники, які дозволили кому-небудь на території держави без підстав полювання, рибальство, або здобуття перлин у другий раз підлягають усуненню з посади. За ст. 822 „Уложення…” за переховування або придбання завідомо викраденого або самовільно зрубаного іншими лісу, лісопромисловці у другий і більше раз засуджуються до позбавлення права займатися лісною промисловістю впродовж п'яти років. Згідно зі ст. 870 „Уложення…”, якщо медичним начальством буде визнано, що лікар, акушер припускають помилки, то їм забороняється практика, до того часу, поки вони не витримають нового випробування і не отримають свідоцтва про належне знання своєї справи [272]. У ст. 1175 „Уложення…” вказувалося: «Кто из торгующих будет употреблять весы или меры, не имеющия установленных клейм, или же обыкновенные прежние, одним только разнощиком дозволенные, безмены, тот, хотя бы сии меры и весы были верны подвергается за сие: денежному взысканию, в пользу городских доходов. Сверх того, изобличённому в сём нарушении правил более трёх раз воспрещается производить торговлю» [272, С. 280].

У „Кримінальному уложенні” від 22 березня 1903 р. покарання у виді позбавлення певних прав не входило до системи основних покарань у „Кримінальному уложенні” 1903 р., але в ст. 25 цього нормативно-правового акта зазначалося, що засудження до смертної кари, каторги або заслання на поселення супроводжувалося позбавленням прав стану, яке полягало: для дворян - у втраті родинного або особистого дворянства та всіх переваг, із ним пов'язаних; для священнослужителів, монахів і взагалі осіб духовного звання - у втраті духовного сану, звання й усіх переваг, пов'язаних з цим; для родинних і особистих почесних громадян, для купців і для людей інших станів - у втраті кожному з цих станів особисто наданих прав і переваг.

В Уложенні 1903 року була значно спрощена система покарань. Покарання поділялися на головні (смертна кара, заслання на поселення, позбавлення волі (у виді каторги, ув'язнення у виправному домі, ув'язнення у фортеці, ув'язнення у в'язниці й арешту), штраф, додаткові (позбавлення усіх або особливих прав стану, звання, титулів, сімейних прав, права на участь у виборах, права займатися певною діяльністю, поміщення в трудовий дім, конфіскація майна, позбавлення права займатися торгівлею й промислом, звільнення з посади) і такі, що заміняють (примусове лікування, опіка, вислання за кордон для іноземців тощо).

Позбавлення прав передбачалося як додаткове покарання. Система різних уражень прав визначалася дуже докладно, але усі вони можуть бути поділені на дві групи: ураження публічних прав і ураження часткових прав. До першого відносилося позбавлення прав стану та втрата почесних титулів, чинів, орденів тощо, а також втрата прав на службу і деяких звань. До другого - втрата майнових прав, до числа яких відносили також втрату права вибирати промислові свідоцтва на торгові, промислові, пароплавні підприємства й підприємства по виробництву золотого й платинового промислу (п. 5 ст. 30) та припинення прав подружніх і батьківської влади.

Засудження до смертної кари, каторги або заслання на поселення супроводжувалося для всіх осіб позбавленням прав стану, яке полягало: для дворян - у втраті потомственого або особистого дворянства і всіх пов'язаних із ним переваг; для священнослужителів і взагалі духовних осіб - у втраті духовного сану й звання та всіх із ними поєднаних переваг, для почесних потомствених і особистих громадян, для купців і для людей інших станів - у втраті кожному з цих станів особливо наданих прав і переваг. Засудження до ув'язнення у виправному домі й в'язниці також супроводжувалося позбавленням прав стану (ст. ст. 25-27).

Засудження до смертної кари, каторги, заслання на поселення або до ув'язнення у виправному домі, а також до поєднаного з позбавленням прав ув'язнення у в'язниці супроводжувалося втратою почесних титулів, чинів, орденів та інших, наданих урядом відзнак, почесних звань і пенсій, а також звільненням із державних, церковних, станових, земських, міських і громадських посад (ст. 28).

Засуджені до каторги, заслання на поселення або до ув'язнення у виправному домі чи в'язниці з позбавленням прав стану, втрачали також право: брати участь у постановах і виборах станових зборів та бути виборцем або обиратися в земські, міські чи громадські збори; перебувати на державній, становій, земській, міській або громадській службі (тобто позбавлялися права її обіймати); перебувати на службі в армії чи у флоті; обіймати церковні посади; бути опікуном або попечителем тощо (ст. 30). Права, втрачені на підставі ст. 30, за деякими винятками здобувалися знову після спливу певних строків.

Позбавлення прав було спрямоване не проти особистої гідності засудженого як людини, а проти тих благ, які належали йому як громадянину. Природною була думка про позбавлення людини, яка порушила встановлені правила поведінки, суспільний уклад, тих прав, якими вона користувалася як член суспільства. Позбавлення прав застосовувалося як для покарання винного, так і для захисту від нього інших членів суспільства. Воно створило ідею повного ліквідування особистості в юридичному аспекті, повної відмови визнавати за нею будь-які права. Засуджені до позбавлення права тоді визнавалися позбавленими захисту держави, і наданими в розпорядження будь-кого. Звідси і походила „громадянська або політична смерть”.

Таким чином, перша згадка щодо виду покарання відносно подібного за своєю сутністю сучасному „позбавлення права...” належить до часів чинності Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., у якому було передбачено позбавлення всіх особливих прав і переваг, що поряд із позбавленням почесних титулів, дворянства, чинів, відзнак, передбачало позбавлення права поступати на службу, бути свідком і опікуном. Застосовувалося також часткове позбавлення деяких прав і переваг. Зазначене покарання, скоріше за все, послужило прообразом покарання у виді „позбавлення права...” і спочатку застосовувалось як основне. До цього часу йшлося лише про більш широкі позбавлення прав аж до повного безправ'я людини. Спочатку засуджений довічно позбавлявся всіх людських та громадянських прав, що призводило назавжди до його повного безправ'я і так званої політичної або громадянської смерті. Поступово звужувались права, яких позбавляли засудженого, та зменшувався строк цього виду покарання. Позбавлення прав було спрямоване не проти особистої гідності засудженого як людини, а проти тих благ, які належали йому як громадянину. Природною була думка про позбавлення людини, яка порушила встановлені правила поведінки, суспільний уклад, тих прав, якими вона користувалася як член суспільства. Позбавлення прав застосовувалось як для покарання винного, так і для захисту від нього інших членів суспільства. Воно створило ідею повного ліквідування особистості в юридичному аспекті, повної відмови визнавати за нею будь-які права. Засуджені до позбавлення права тоді визнавалися позбавленими захисту держави і наданими в розпорядження будь-кого. Звідси і походила „громадянська” або „політична смерть”. Інститут ураження прав у цей час означав повну смерть особистості, оскільки для безправного наступала фікція смерті. Застосування позбавлення прав стану призводило до тяжкого матеріального становища засудженого. Засуджений до цього виду покарання, хоча був позбавлений можливості задовольняти свої потреби законними шляхами, але задовольняв їх незаконними. Саме це покарання штовхало його на нові злочини.

Усі наведені покарання, пов'язані з позбавленням певних прав, діяли в системі кримінальних покарань України до революції 1917 р.

1.2 Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в радянському кримінальному законодавстві України

Ураження прав як додаткове покарання мало в історії радянського кримінального права велике практичне значення. Декрет про суд № 1 від 24 листопада 1917 р. надавав суду право відновлення прав осіб, засуджених судом (ст. 7) [142]. Таким же чином вирішувалося питання й у ст. 79 декрету «О Народном Суде Российской Социалистической Федеративной Республики (Положение)» від 30 листопада 1918 р. [140]. Інструкція НКЮ «О революционных трибуналах, его составе, делах подлежащих его ведению, налагаемых им наказаниях и о порядке ведения его заседаний» від 19 грудня 1917 р. надавала революційному трибуналу право позбавлення винного всіх або деяких політичних прав [141]. Таке ж право було надано революційному трибуналу декретом РНК РРФСР від 28 січня 1918 р. [51] У ст. 20 постанови Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. «О введении народного суда» визначалося, що право відновлення прав засуджених народними судами належить виключно цим же судам [28, С. 120]. Положення про революційні військові трибунали від 20 листопада 1919 р. серед покарань, що застосовувалися до засуджених у той час, вказувало позбавлення всіх або тільки деяких політичних прав без строку або ж на певний строк (п. „г” ст. 33) [148]. Керівні начала з кримінального права, затверджені постановою НКЮ від 12 грудня 1919 р., у ст. 25 серед приблизних видів покарання вказували: у п. „ж” - відлучення від посади; у п. „з” - заборона обіймати ту чи іншу посаду або виконувати ту чи іншу роботу; у п. „к” - позбавлення політичних прав. Однак яких-небудь вказівок по застосуванню цих покарань Керівні начала не містили. Керівних роз'яснень щодо застосування вказаних видів покарань тоді розроблено та визначено також не було. Тільки у декреті Совнаркому від 5 травня 1921 р. «Об ограничении прав по судебным приговорам» зазначалися умови застосування покарання у виді „позбавлення права...” і надавався приблизний перелік професій, заборона займання якими допускалося за вироком суду.

У положенні РНК від 5 липня 1921 р. «О дисциплинарных товарищеских судах» серед приблизних видів покарань, що призначалися дисциплінарними товариськими судами, вказувались: заборона обіймати виборні й відповідальні посади в цій установі чи підприємстві на строк до шести місяців, а також звільнення з підприємства чи установи з позбавленням виборчих прав у союзних організаціях на строк до шести місяців із повідомленням про це відповідним органам [28, С. 285-286].

У ст. 32 КК УСРР 1922 р. були передбачені такі покарання: у п. „ж” - ураження прав, у п. „з” - звільнення з посади [28, С. 456]. Серед інших заходів соціального захисту, що замінювали за вироком суду покарання, або наступних за ним, КК УСРР 1922 р. визначав і заборону обіймати ту чи іншу посаду або займатися тією чи іншою діяльністю або промислом (п. „в” ст. 46) [28, С. 460].

Згідно зі ст. 40 КК УСРР 1922 р., ураження прав полягало в позбавленні на строк до п'яти років: а) активного й пасивного виборчого права (Конституція УСРР від 14 березня 1919 р.); б) активного й пасивного виборчого права в професійні та інші організації; в) права займати відповідальну посаду, а також бути засідателем у народному суді, захисником у суді, поручителем і опікуном [28, С. 459].

Строк ураження прав для засуджених до позбавлення волі обчислювався з моменту відбуття цього покарання або умовного дострокового звільнення від нього.

Згідно зі ст. 42 КК УСРР 1922 р., ураження прав призначалося судом як додаткове покарання у випадку постановлення обвинувальних вироків за злочини, що передбачались КК, якщо суд визнавав засудженого „зганьбленим по суду” [275, С. 134]. Закон не розкривав цього поняття, скоріше за все малося на увазі внутрішнє переконання суду. Проте постановка питання про ураження прав при засудженні для суду була обов'язкова, якщо в КК було визначено покарання у виді позбавлення волі на строк більше одного року або інше більш тяжке покарання. Коли суд визначав, що наслідком засудження цього обвинуваченого повинно бути ураження його прав, суд не міг застосувати до нього умовне покарання.

Відповідно до ст. 43 КК УСРР 1922 р. застосовувалося звільнення з посади як захід покарання, що виходив із визнання судом неможливості залишення обвинуваченого на посаді, яку він обіймав у момент засудження. Як видно, цей вид покарання був дуже розпливчасто визначений у законі. У КК УСРР 1922 р. не зазначався строк, на який призначався судом вказаний вид покарання. Підставами для призначення судом винному покарання у виді звільнення з посади було обіймання ним цієї посади в момент засудження, а також визнання судом за неможливе залишення його на цій посаді. Цей вид покарання міг призначати суд засудженому за вчинення будь-якого злочину.

Згідно зі ст. 48 КК УСРР 1922 р., осіб, яких засуджував суд і визнавав їх соціально небезпечними внаслідок систематичних зловживань при зайнятті своєю професією або промислом, чи при обійманні посади, могли вироком суду позбавляти на строк не більше п'яти років права займатися цією професією або промислом, чи приймати на себе виконання певних обов'язків. Особи певних професій (наприклад, лікарі, інженери, техніки, дантисти, фармацевти, акушери) у випадку вчиненого ними тяжкого порушення професійних обов'язків, що свідчило про невідповідність їх морального рівня або професійних пізнань присвоєному їм спеціальному званню, могли засуджуватись до позбавлення права займатися своєю спеціальністю. Набуття певних професійних знань давало підстави засудженому клопотати через відповідний народний комісаріат про допущення його до зайняття за спеціальністю.

Умовне позбавлення прав не допускалося, але дострокове звільнення від позбавлення прав було можливе на загальних засадах.

КК УСРР 1922 р. начебто відмежовував такі види покарань, як ураження прав, звільнення з посади й заборона обіймати ту чи іншу посаду або займатися тією чи іншою діяльністю або промислом, як три окремих види покарання. Однак чіткого розмежування між цими видами покарання в КК УСРР 1922 р. не існувало, оскільки в деяких випадках за обсягом обмежень та позбавлень прав ці види покарань могли збігатися, дублювати та заміняти один одне. Наприклад, незрозуміло, чим відрізнялися між собою за обсягом обмежень та позбавлень прав і за юридичними наслідками за законом такі нібито різні види покарань, як ураження права займати певну відповідальну посаду, звільнення із цієї відповідальної посади та заборона обіймати ту ж відповідальну посаду. Визначення, які ж посади належали до відповідальних, у КК УСРР 1922 р. також не було. Звичайно, все це негативно впливало на досягнення карального впливу цих видів покарання на засудженого та на досягнення мети покарання.

Основні начала 1924 р. поповнили перелік прав, що уражалися, правом носити почесні звання (ст.ст. 20-21) [275, С. 134]. Основні начала також передбачали позбавлення права бути членом громадських і професійних організацій (п. „б” ст. 20) [275, С. 135]. Це питання обговорювалося потім на другій сесії ЦВК СРСР III скликання та було дуже дискусійним. У результаті обговорення на вказаних сесіях постановою ЦВК СРСР і РНК СРСР від 13 серпня 1926 р. з тексту відповідних статей це положення було виключено [161]. Мотивом для такого рішення була думка про те, що особи, засуджені судом, після їх звільнення потребують систематичного виправного впливу з боку громадських організацій, а заборона бути членом профспілки, тобто виключення з найбільш масової організації працівників, тільки ускладнило б виправний вплив щодо осіб, які відбули покарання.

Згідно зі ст. 21 КК УРСР 1927 р., заходами соціального захисту судово-виправного характеру, поряд з іншими заходами, були: п. „д” - ураження прав, п. „з” - звільнення з посади із забороною обіймання тієї чи іншої посади або без такої заборони, п. „и” - заборона займатися тією чи іншою діяльністю чи промислом [29, С. 317]. Як вбачається, у КК УРСР 1927 р. законодавець розмежував сучасне „позбавлення права...” на три окремих види покарання, зокрема, на ураження прав, на звільнення з посади із забороною обіймання тієї чи іншої посади або без такої заборони і на заборону займатися тією чи іншою діяльністю чи промислом. У той час, коли законодавець вже у КК УРСР 1960 р., об'єднав їх у єдиний вид кримінального покарання, який став називатися позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Відповідно до ст. 26 КК УРСР 1927 р., ураження прав полягало в позбавленні: а) активного й пасивного виборчого права; б) права обіймати державні посади й носити почесне звання; в) права обіймати виборні посади в громадських організаціях; г) батьківських прав [29, С. 319].

Ураження прав призначалося на строк не більше п'яти років. У випадках, коли до призначеного позбавлення волі одночасно приєднувалося як додатковий захід соціального захисту ураження прав, то останнє поширювалось на весь час відбування ув'язнення і більш того на строк, визначений судом.

Призначаючи засудженому покарання у виді ураження прав, суд зобов'язаний був направити подання у відповідний центральний виконавчий комітет про позбавлення засудженого відзнак, які призначалися ЦВК СРСР і центральними виконавчими комітетами союзних республік. Позбавлення інших відзнак або почесних звань проводилося постановою суду.

Суд розглядав питання про позбавлення засудженого прав кожного разу, коли засуджував його до позбавлення волі на строк більше одного року. При призначенні більш м'якого заходу соціального захисту ураження прав не припускалося.

Згідно зі ст. 35 КК УРСР 1927 р., заборону займатися певною діяльністю або промислом застосовували у випадках, коли суд, з'ясувавши, що засуджений припускав зловживання при зайнятті своєю професією або промислом, визнавав неприпустимим подальше зайняття засудженим такими професією або промислом.

Зокрема, суд вправі був заборонити засудженому займатися промисловою й торговельною діяльністю, приймати на себе зобов'язання за державними підрядами й поставками, укладати угоди з державними й кооперативними підприємствами та керувати від себе або за дорученням інших осіб торговельними й комісійними підприємствами. Указаний захід соціального захисту призначався на строк не більше п'яти років.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 183 КК УРСР 1927 р., фальсифікація, тобто обманна зміна з корисливою метою виду або властивості предметів, призначених для збуту чи громадського вживання, а також збут таких предметів, якщо ці діяння мали чи могли мати своїм наслідком спричинення шкоди здоров'ю, - каралося позбавленням волі на строк до одного року з конфіскацією частини майна й забороною займатися торгівлею [29, С. 358].

Згідно зі ст. 36 КК УРСР 1927 р., звільнення з посади застосовувалось у випадках визнання судом неможливості залишення засудженого на посаді, яку він обіймав у момент засудження або вчинення злочину, та могло супроводжуватися забороною тієї чи іншої посади на строк не більше п'яти років. Звільнення в цьому випадку полягало в примусовому звільненні засудженого із займаної посади [117, С. 139].

У КК УРСР 1927 р. вже були названі обов'язкові підстави для призначення заборони займатися певною діяльністю або промислом та звільнення з посади. Так, підставами для призначення засудженому покарання у виді заборони займатися певною діяльністю або промислом були допущення з його боку зловживання при зайнятті своєю професією або промислом, а також визнання судом за неможливе подальше зайняття засудженим такими професією або промислом. Підставами для призначення судом засудженому покарання у виді звільнення з посади були обіймання засудженим цієї посади в момент засудження або вчинення злочину, а також визнання судом за неможливе залишення засудженого на цій посаді. Також позитивною обставиною було визначення строку, на який могло бути призначено звільнення з посади. Однак чіткого відмежування між ураженням права обіймати державні посади або виборні посади в громадських організаціях та звільненням із цих посад у КК УРСР 1927 р. не було. Ураження права обіймати державні посади або виборні посади у громадських організаціях могло бути призначено судом засудженому за вчинення будь-якого злочину, за який судом було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк більше одного року, незалежно від того, чи був цей злочин вчинений з використанням цієї посади, чи ні.

На підставі аналізу законодавства, важливіших нормативних актів, юридичної літератури і судової практики В.П. Махоткін робить висновок про те, що у 30-х рр. на практиці й у теорії не проводилося принципового розмежування між спеціальним видом позбавлення прав, яким є досліджуване покарання, і ураженням прав відповідно до ст. 26 КК УРСР 1927 р. [120, С. 5]. Як наслідок цього, позбавлення засудженого права обіймати певні посади досягалося за рахунок застосування загального правоураження, що охоплювало позбавлення права обіймати певні посади. Такого виду позбавлення прав не могло достатньо ефективно вплинути на осіб, які вчинили злочин у зв'язку з використанням посадових (службових) або професійних обов'язків.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 13 жовтня 1929 р. визначалося, що позбавлення прав могло призначатися як до всіх осіб, передбачених у законі, так і до окремих їх категорій [160].

Ураження прав могло призначатись як самостійний і як додатковий захід покарання. Суд міг застосувати позбавлення прав кожного разу, коли визнає це за необхідне, незалежно від характеру й розміру призначеного у вироку заходу покарання.

У постанові 20-го Пленуму Верховного Суду СРСР від 8 травня 1928 р., яке було затверджено Президією ЦВК СРСР 26-31 жовтня 1928 р., вказувалося, що цілком припустимо правоураження як додатковий захід до умовного позбавлення волі [275, С. 136].

Засуджуючи особу до позбавлення волі на строк більше ніж один рік, суд був зобов'язаний розглянути питання про ураження її прав. Згідно з директивним листом Верховного Суду СРСР № 42 від 23 червня 1936 р., при засудженні за розтрати, викрадення та інші корисливі злочини суд зобов'язаний був спеціально вирішити питання, чи наявні підстави для позбавлення права засудженого поступати на роботу, яка пов'язана з матеріальною відповідальністю [275, С. 137].

Ураження прав могло призначатися повністю (засуджений позбавлявся усіх прав, перелічених у ст. 29 КК УРСР) або частково (засуджений позбавлявся певних, передбачених у ст. 29 КК УРСР, категорій прав).

Ураження прав знімалося після закінчення строку, на який воно призначалося. Дострокове зняття ураження прав могло бути застосовано в порядку загальної амністії або помилування. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. «Об амнистии» було знято ураження прав із громадян, які раніше були засуджені і відбули покарання або які були достроково звільнені від покарання на підставі цього Указу (ст. 6 цього Указу), за винятком осіб, які були засуджені на строк більше п'яти років за контрреволюційні злочини, крупні викрадення соціалістичної власності, бандитизм і умисне вбивство (ст. 7 цього Указу) [275, С. 141].

Законом СРСР від 25 грудня 1958 р., у зв'язку з недоцільністю подальшого збереження позбавлення виборчих прав по суду, Верховна Рада СРСР цей захід кримінального покарання скасувала. Всіх осіб, засуджених до позбавлення виборчих прав, було звільнено від цього покарання [61].

Такі види покарань, пов'язані з позбавленням певних прав, діяли в законодавстві України до набрання чинності з 25 грудня 1958 року Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік, а також прийнятого на їх основі КК УРСР, який набрав чинності з 1 квітня 1961 р. У п. 5 ч. 1 ст. 21 Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік та в п. 5 ч. 1 ст. 23 КК УРСР 1960 р. зазначалося, що до осіб, які скоїли злочини, могло застосовуватися, крім інших видів покарань, покарання у виді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю [24, С. 66; 73]. У ст. 31 КК УРСР 1960 р. передбачалося, що позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю могло бути призначене судом на строк до п'яти років як основне або як додаткове покарання. Це покарання могло бути призначене у випадках, коли за характером вчинених винним злочинів по посаді або при зайнятті певною діяльністю суд визнає неможливим збереження за ним права займати певні посади або займатися певною діяльністю. Строки виконання покарання у виді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю обчислювалися в порядку, встановленому Положенням про порядок і умови виконання в УРСР кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, затвердженим Президією Верховної Ради УРСР [73; 127, С. 181].

В окремих випадках у КК УСРР 1922 р., КК УРСР 1927 р., КК УРСР 1960 р. законодавець у санкціях окремих норм Особливої частини передбачав вказівку на можливість застосування до винного спеціальних видів „позбавлення права…” або певних заходів, правова природа яких залишалася нез'ясованою, оскільки їх не можна було віднести ні до покарань, у зв'язку з тим, що вони не були включені в загальну їх систему, ні до заходів, що належать до інших форм кримінальної відповідальності, ні до заходів процесуального примусу. Так, у санкції ст. ст. 137, 139 КК УСРР 1922 р., ст. 183 КК УРСР 1927 р. було передбачено, поряд з покаранням, необхідність застосування до винного „заборони права торгувати” [28, С. 832]. КК УРСР 1960 р. також допускав існування в санкціях окремих статей таких положень. Так, у ч. 1 ст. 155 КК УРСР 1960 р. „Обкрадання покупців” було передбачено, поряд з покаранням, можливість застосування такого заходу, як „позбавлення права займати посади в торговельних підприємствах і підприємствах громадського харчування”, у санкції ст. 134 КК УРСР 1960 р. „Відмова в прийомі на роботу вагітної жінки” можливість застосування „позбавлення права займати певні посади”, у санкціях ч. ч. 1-3 ст. 215 КК УРСР 1960 р. „Порушення правил руху автомототранспорту особою, яка не є працівником транспорту” можливість застосування „заборони управляти транспортним засобом” [31, С. 48].

Таким чином, у радянському кримінальному законодавстві України відновлення прав почало регламентуватися раніше ніж їх позбавлення, у нормативно-правових актах того часу обсяг і характер прав, пов'язаних з певною посадою або діяльністю, що позбавлявся засуджений, та строк їх позбавлення у різний час був неоднаковий. „Позбавлення права...” утворилось у результаті поєднання трьох окремих видів покарань: звільнення з посади; заборони зайняття тією чи іншою діяльністю або промислом та підвиду уражень прав - позбавлення права обіймати відповідальні державні посади або виборні посади в громадських організаціях. У радянському кримінальному законодавстві України спостерігалася тенденція до більш чіткого окреслення цих прав та строків їх позбавлення, аж до встановлення у КК УРСР 1960 р. покарання у виді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю як основного або додаткового на строк до 5 років.

Висновки до розділу 1

1. Перебування „позбавлення права...” у чинному КК визначається історичними процесами розвитку кримінального законодавства, що було чинним на українських землях. В історії розвитку кримінального законодавства України дається різна неоднозначна оцінка досліджуваному виду покарання.

2. Покарання у виді „позбавлення права...” є одним з найстаріших видів покарань, воно пройшло великий шлях становлення й розвитку в історії кримінального законодавства України. За весь цей проміжок часу воно зазнавало багато кардинальних змін та перевтілень. У різні часи обсяг прав, яких позбавлявся засуджений, та строк, на який він їх позбавлявся, були різними. У результаті змінювалася його сутність, більш точно й обґрунтовано визначалися межі, сфера його застосування, переглядалися й упорядковувалися правила призначення.

3. Перша згадка щодо покарання більш-менш схожого за своєю сутністю на сучасне „позбавлення права...” відноситься до часів чинності Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., у якому було передбачено позбавлення всіх особливих прав і переваг, що поряд із позбавленням почесних титулів, дворянства, чинів, відзнак, передбачало позбавлення права поступати на службу, бути свідком і опікуном. Застосовувалося також часткове позбавлення деяких прав і переваг. Зазначене покарання, скоріше за все, послужило праобразом покарання у виді „позбавлення права...” і спочатку застосовувалось як основне. До цього часу йшлося лише про більш широкі позбавлення прав аж до повного безправ'я людини.

4. З історії кримінального законодавства, що було чинним на українських землях, спостерігається тенденція звуження прав, що позбавляли засудженого, та зменшення строку їх позбавлення. Спочатку засуджений довічно позбавлявся всіх людських та громадянських прав, що призводило назавжди до його повного безправ'я й так званої політичної або громадянської смерті. Поступове чітке окреслення меж прав, пов'язаних з певною посадою або діяльністю, що позбавлявся засуджений, та строків їх позбавлення, призвело до встановлення у КК УРСР 1960 р. покарання у виді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю як основного або додаткового на строк до 5 років. Покарання у виді „позбавлення права...” потребує наукового дослідження, подальшого розвитку та вдосконалення.

Порівняння основних категорій досліджуваної проблеми в різні історичні періоди дозволило виявити їх спільні та відмінні риси, показати процес еволюції, удосконалення та наступності покарання у виді „позбавлення права...”.

РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВА ОБІЙМАТИ ПЕВНІ ПОСАДИ АБО ЗАЙМАТИСЯ ПЕВНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

2.1 Поняття та види позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

У ст. 55 КК, присвяченій покаранню у виді „позбавлення права...”, не міститься його законодавчого поняття на відміну від інших кримінально-правових норм Загальної частини КК, якими передбачено інші види покарань. Для визначення поняття, змісту та сутності „позбавлення права...”, як уявляється, необхідно передусім виходити із загального поняття покарання.

Чинним КК вперше сформульовано загальне поняття покарання та визначено його мету.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

У теорії кримінального права виділяють три групи ознак, які характеризують покарання: 1) ознаки, що характеризують сутність покарання; 2) ознаки, що характеризують зміст покарання; 3) ознаки, що характеризують форму покарання [229, С. 250]. Розглянемо їх детальніше.

І. Ознаки, що характеризують сутність покарання, до яких слід відносити ті ознаки, які дозволяють відмежувати покарання від інших заходів державного примусу і примусу взагалі, тобто ознаки, що у сукупності характеризують якість покарання.

1. Покарання є реакцією держави на злочин (ч. 1 ст. 11 КК), тобто на винно вчинене суспільно небезпечне діяння, передбачене КК. Покарання не може застосовуватись за вчинення інших правопорушень - цивільно-правових деліктів, дисциплінарних і адміністративних проступків або аморальних проступків.

2. Покарання може бути передбачено лише КК. Покарання не можуть бути встановлені рішеннями органів виконавчої або судової влади; ця ознака також характеризується принципом „nulla poena sine lege” - немає покарання без вказівки про те в законі [89, С. 192].

3. Покарання застосовується лише до фізичної особи, яка досягла мінімального віку настання кримінальної відповідальності за відповідний злочин, і є осудною. Згідно з чинним кримінальним законодавством України, покарання може бути застосовано лише до фізичної особи (людини); до осіб, які не досягли чотирнадцяти років, відповідно до ст. 22 КК кримінальні покарання не можуть бути застосовані; покарання також не може бути застосовано до неосудного (ст. 19 КК), що, однак, не виключає можливості застосування до такої особи примусових заходів медичного характеру.

4. Покарання застосовується лише до особи, яка винно вчинила злочин. Згідно з кримінальним законодавством України, вчинення суспільно небезпечного діяння без вини не може тягти покарання, хоча допускає цивільно-правову відповідальність, зокрема, для власника джерела підвищеної небезпеки.

5. Покарання призначається лише за вироком суду. Покарання не може бути призначено органом законодавчої або виконавчої влади; покарання за злочин не може бути призначено навіть іншим судовим рішенням, ніж обвинувальний вирок суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України).

6. Покарання тягне за собою судимість. Ніякі інші заходи кримінальної відповідальності та заходи примусу не можуть тягнути за собою негативні наслідки судимості, передбачені ст. 88 КК.

Судимість - це особливий правовий наслідок відбування покарання за вчинений злочин, пов'язаний з покладенням на особу певних обмежень кримінально-правового та загального характеру. Судимість визнається обставиною, що обтяжує покарання в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання. Згідно зі ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, із дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. Судимість має правове значення в разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.

7. Покарання полягає у позбавленні або обмеженні найбільш суттєвих (у тому числі конституційних) прав і свобод людини. Ніякі інші заходи юридичної відповідальності не можуть передбачати, наприклад, довічне позбавлення волі.

ІІ. Ознаки, що характеризують зміст покарання.

1. Покарання є заходом державного примусу, тобто певним засобом досягнення встановленої законом мети. Покарання не може бути самоціллю; покарання також не може бути абсолютно невизначеним засобом відплати.

2. Покарання є примусовим заходом, тобто вплив здійснюється навіть проти волі особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Бажання особи понести те чи інше покарання суд не враховує.

Примус виступає засобом забезпечення дотримання норм кримінального права силою державної влади в межах закону і є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов'язку неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю [57, С. 83-85].

3. Покарання - це позбавлення прав і свобод, тобто повне їх відчуження або обмеження прав і свобод, тобто встановлення умов застосування останніх, встановлення або звуження меж їх дії. Покарання завжди пов'язано з погіршенням загального статусу особи, навіть якщо вона не вважає покарання погіршенням свого статусу.

За своїм змістом покарання завжди є карою за вчинений злочин, що полягає у передбачених КК позбавленні або обмеженні прав і свобод особи, яка вчинила злочин, оскільки іншим чином здійснити примусовий вплив на цю особу неможливо. Його застосування передбачає заподіяння засудженій особі моральних страждань, а також позбавлення її певних благ, обмеження прав та інтересів. При цьому суворість застосованого покарання повинна відповідати небезпечності вчиненого злочину й особи винного. Засуджений може бути підданий обмеженням: волі, права на частину заробітної платні, права просування по службі (щодо військовослужбовців). У певних випадках він позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю [134, С. 137].

ІІІ. Ознаки, що характеризують форму покарання.

1. Покарання може здійснюватися лише у формах (видах), передбачених ст. 51 КК. Суд не може призначити покарання, вид якого прямо не передбачений КК.

2. Покарання не може мати форму катування, бути жорстоким або таким, що принижує людську гідність.

Конституція України (ст. 28) визначає, що кожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Тому „позбавлення права...”, як і будь-яке інше покарання, не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність, хоча засуджений, відбуваючи покарання, відчуває певний дискомфорт і переживає, відповідно до виду покарання, страждання морального характеру.

Академік П.С. Матишевський справедливо виділяє також і деякі інші ознаки загального характеру, властиві покаранню, до яких належать: а) примусова сила кримінального закону в частині визначення меж покарання має передумовою визнання її широкими верствами населення; інакше кажучи, визнання авторитету кримінального закону всіма тими, кому він адресований, та його спроможність гарантувати спокій людині та безпеку держави й суспільства; б) покарання - це негативна оцінка й осуд винного та його діяння судом від імені держави; в) покарання має бути справедливим, тобто відповідати тяжкості вчиненого злочину і безпеці самого злочинця, незалежно від його становища в суспільстві [116, С. 234-235].

Виходячи із положення, що кожному виду покарання мають бути притаманні всі ознаки загального поняття покарання, можна зробити висновок, що ці ознаки мають бути притаманні й „позбавленню права...” як одному з видів покарань: воно є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні або позбавленні прав і свобод засудженого (у припиненні права засудженого обіймати посади або займатися діяльністю, з використанням яких ним було вчинено злочин, на строк визначений вироком суду).

Як зазначено вище кожному виду покарання мають бути притаманні всі ознаки загального поняття покарання, але у цьому аспекті виявляється певна невідповідність. Згідно з ч. 1 ст. 50 КК, покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Однак виявляється розбіжність цих ознак, що характеризують зміст загального поняття покарання, змісту окремих видів покарань, які полягають в позбавленні прав і свобод засудженого (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; „позбавлення права...”, конфіскація майна, арешт, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі) [134, С. 137; 80, С. 6].

На підтвердження висловленої позиції П.С. Берзін, Н.Ф. Кузнєцова, В.М. Трубников також у теоретичних поняттях покарання розмежовують терміни „позбавлення” та „обмеження” [131, С. 129-130; 104, С. 12; 212, С. 123].

Звернемося для визначення змісту цих термінів до тлумачного словника. „Обмежити” означає встановлювати певні межі чого-небудь; пов'язувати щось обмежувальними умовами, лімітувати, а „позбавляти” означає забирати, віднімати щось у кого-небудь, залишати кого-небудь, що-небудь без чогось [34]. Позбавлення прав і свобод означає повне їх відчуження; обмеженням прав і свобод є встановлення умов застосування останніх, встановлення або звуження меж їх дії [229, С. 250].

Наприклад, в цьому аспекті можна розмежувати покарання у виді „позбавлення права...” і службові обмеження для військовослужбовців, між якими є певне співвідношення. При призначенні „позбавлення права...” засуджений хоча і на певний строк визначений вироком суду, але все ж таки позбавляється частини своїх прав - права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. При призначенні ж службових обмежень для військовослужбовців засуджений обмежується права на частину заробітної платні, підвищення за посадою, у військовому званні [134, С. 137].

Після виконання не кожного виду „позбавлення права...”, автоматично поновлюються всі права засудженого. Після виконання деяких видів - право засудженого поновлюються автоматично, після виконання інших - засуджений втрачає право на обіймання певної посади або на зайняття певною діяльністю, а тому позбавлене право не поновлюється, а здобувається знову. Наприклад, особа, яку позбавили права керувати транспортними засобами на строк більше одного року, може отримати це право тільки після закінчення терміну покарання у випадку успішного складання кваліфікаційних іспитів [132, С. 268-269]. Таким чином, право на управління транспортними засобами не поновлюється автоматично, а здобувається знову.

Застосування цього виду покарання, особливо на максимальний термін, у деяких випадках може призвести до втрати засудженим кваліфікації. Це може статися з особами, кваліфікація й рівень професійної підготовки яких вимагає постійного практичного досвіду роботи (наприклад, лікар-хірург, водій-професіонал тощо).

Якщо порівнювати обмеження волі та позбавлення волі на певний строк у назвах цих видів покарань також вживаються терміни „обмеження” і „позбавлення”, що дає змогу їх відмежувати за правовою природою та сутністю. Згідно з ч. 1 ст. 61 КК, покарання у виді обмеження волі полягає в триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці, а відповідно до ч. 1 ст. 63 КК, покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.

Зміст загального поняття покарання полягає у позбавленні або обмеження права і свобод винного у ч. 1 ст. 45 Модельного КК для держав-учасниць СНД [125, С. 91-150], п. 1 ст. 43 КК Росії [247], ст. 47 КК Білорусі [241, С. 59], а також у КК Азербайджану [233, С. 67], Естонії [252, С. 52], Киргизії [239, С. 66], Таджикистану [245, С. 59] та Узбекистану [246, С. 81] тощо.

Таким чином, з метою усунення невідповідності ознак, що характеризують зміст загального поняття покарання, змісту видів покарань, що полягають у позбавленні прав і свобод засудженого, пропонуємо ч. 1 ст. 50 КК доповнити вказівкою на те, що покарання полягає не лише в обмеженні, але й в позбавленні прав і свобод засудженого та викласти загальне поняття покарання у такій редакції: „Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні або позбавленні прав і свобод засудженого” [280, С. 216].

Поняття та зміст „позбавлення права...” КК не визначені. Не визначені вони й у постановах ПВСУ. І це викликає необхідність у їх з'ясуванні та дослідженні.

Спеціального дослідження потребує питання про зміст покарання у виді „позбавлення права...”. У теорії кримінального права про нього висловлені суперечливі точки зору, не вирішене воно в законодавстві, у зв'язку із цим судова практика зазнає серйозних труднощів.

Для полегшення з'ясування змісту „позбавлення права...”, розберемо назву цього виду покарання за значенням його термінів. За тлумачним словником вони означають таке: „позбавляти” означає - забирати, віднімати щось у кого-небудь, залишати кого-, що-небудь без чогось; „право” - обумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь; „обіймати” - посідати, займати (посаду й т. ін.); „певний” - точно не визначений; якийсь; „посада” - службове становище, пов'язане з виконанням певних обов'язків у якій-небудь установі, на підприємстві й т. ін., місце; „займатися” - робити, здійснювати що-небудь; „діяльність” - застосування своєї праці до чого-небудь [34].

З метою більш повного з'ясування змісту покарання у виді „позбавлення права...” необхідно класифікувати кримінально-правові заборони, що тягне його призначення на три групи. Першу групу складають заборони обіймати певні посади. До другої групи заборон відносяться заборони на зайняття професійною діяльністю й до третьої - заборони на зайняття непрофесійною діяльністю. Визначені класифікаційні групи розгляданого виду покарання характеризується достатньою різноманітністю передбачуваних ними позбавлень прав і в більшості обумовлюють різний ступінь карального впливу на засудженого [99, С. 15].

Зміст кримінального покарання становить конкретний обсяг обмежень або позбавлень (або їх сукупність), установлюваних для засудженого [115, С. 19]. Він оцінюється за допомогою якісного й кількісного критеріїв [129, С. 17]. Якісний характеризує властивість, притаманну саме цьому виду покарання: „позбавленню права...” - позбавлення права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю. Кількісний показник характеризує розмір кари, властивий конкретному покаранню. Як відомо, кожен вид кримінального покарання має свій зміст, що впливає на деяку сферу правового статусу громадянина, який піддався осуду. Очевидно, що між окремими видами покарання є саме якісні відмінності [109, С. 145].

Питання про зміст покарання у виді „позбавлення права...” у теорії кримінального права є дискусійним. Звернемося до висловлених точок зору.

Н.В. Кузнеченко вважає, що „позбавлення права...” полягає у забороні обіймати конкретні посади або займатися певним видом професійної, індивідуальної трудової діяльності чи діяльності непрофесійною [99, С. 20]. Проте термін „конкретні посади” є дуже загальним і не розкриває сутності цієї заборони і видів цих посад. Терміни „професіональна діяльність” та „індивідуальна трудова діяльність” є різнорідними, що виділяються за різними критеріями. Термін „професіональна діяльність” має відношення до професії, а „індивідуальна трудова” - до форми здійснення цієї діяльності. Викликає зауваження і термін „непрофесійна діяльність”, оскільки він є дуже широким і разом з терміном „професійна діяльність” також не розкриває ані сутності правової заборони, ані видів цієї діяльності.

В.І. Тютюгін зазначає, що „позбавлення права...” полягає у позбавленні засудженого його суб'єктивного права на ті посади, які він обіймав, або ту діяльність, якою займався на момент вчинення злочину, і тимчасового обмеження його правоздатності - можливості претендувати на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю на строк, встановлений вироком суду [89, С. 202]. У цьому понятті викликає дискусію термін „претендувати”, оскільки засуджений до „позбавлення права...” може претендувати на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю, він може намагатись обійняти заборонену судом посаду або зайнятися забороненою діяльністю, подавати для цього необхідні відповідні документи тощо. Однак він не може реалізувати своє право на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю, оскільки він його позбавлений обвинувальним вироком суду.

На думку В.І. Тютюгіна, „позбавлення права...” як один з видів покарань є за своєю сутністю карою, що полягає, по-перше, у позбавленні засудженого конкретних суб'єктивних прав - права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і, по-друге, у тимчасовому обмеженні правоздатності, тобто можливості вільного вибору посади, професійної діяльності або іншого роду занять протягом строку відбування цього виду покарання [213, С. 4]. Проте і це поняття не розкриває види посад та діяльності, право на які позбавляється засуджений. Поряд з терміном „професійна діяльність” термін „іншого роду заняття” звучить дуже широко і не конкретно.

Л.А. Хруслова висловлює думку про те, що позбавлення права обіймати певні посади тягне за собою звільнення засудженого з посади, яку він обіймав під час вчинення злочину, і позбавлення його на певний строк права обіймати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях. А позбавлення права займатися певною діяльністю - це заборона засудженому упродовж певного терміну займатися діяльністю, визначеною у вироку суду, і у зв'язку з якою ним було вчинено злочин [132, С. 268].

У понятті позбавлення права обіймати певні посади терміни „аналогічні” посади на „інших” підприємствах, в установах чи організаціях не розкривають види посад, обіймати які позбавлений права засуджений. У другому ж понятті не розкриваються види діяльності, займатися якою позбавлений права засуджений.

Н.А. Сафаров висловлює думку, що „позбавлення права...” полягає у конкретному обсязі правообмежень, що звужують сферу соціальних можливостей суб'єкта з вільного вибору виду діяльності або певних посад у межах встановленого вироком суду строку і тягнуть судимість як правовий наслідок [188, С. 9]. У цьому понятті також немає вказівки на види заборонених судом посад та діяльності.

А.В. Лужбін зазначає, що сутністю досліджуваного виду покарання є обмеження трудових прав і похідні від такого обмеження майнові та моральні обмеження засудженого [109, С. 149; 110, С. 13].

У ч. 1 ст. 49 Модельного КК для держав-учасниць СНД [125, С. 91-150], ч. 1 ст. 46 КК Азербайджану [233, С. 70], ч. 1 ст. 43 КК Грузії [235, С. 112-113], ч. 1 ст. 47 КК Росії [247], ч. 1 ст. 50 КК Таджикистану [245, С. 62-63] визначено, що „позбавлення права...” полягає в забороні обіймати посади на державній службі, в органах місцевого самоврядування або займатися певною професійною чи іншою діяльністю.