Размещено на http://www.allbest.ru/

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони



ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Юридичний аналіз складу умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони

1.1 Об'єкт умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони

1.2 Об'єктивна сторона умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони

1.3 Суб'єкт умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони

1.4 Суб'єктивна сторона умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони

Розділ 2. Відмежування перевищення меж необхідної оборони від стану необхідної оборони й умисного вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, від суміжних складів злочинів

2.1 Відмінність перевищення меж необхідної оборони від стану необхідної оборони

2.2 Розмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони й умисного вбивства без обтяжуючих обставин і при обтяжуючих обставинах

2.3 Відмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання

2.4 Відмінність умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, що потягло смерть потерпілого

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК



ВСТУП

Будь-яке цивілізоване суспільство гарантує захист особистості засобами державно-правової системи. У першу чергу це стосується таких природних і невід'ємних (невідчужуваних) благ, як життя і здоров'я людини, її честь та гідність, воля й особиста недоторканність. Це абсолютні і непорушні блага, надані людині від народження. На захист загальнолюдських цінностей орієнтовано насамперед Розділ II Конституції України. Так, ст. 27 Конституції України гарантує кожній людині невід'ємне право на життя. “Ніхто не може бути довільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожний має право захищати своє життя і здоров'я, життя та здоров'я інших людей від протиправних посягань” [1] Конституція України. - Голос України, 1996, 07, 13.07.96 №128.. Дана стаття закріплює право громадян на необхідну оборону. На охорону основних прав і свобод громадян спрямовані прийняті на основі Конституції норми галузевого законодавства. Зокрема, за неправомірне посягання на них кримінальним законом передбачена відповідальність.

На розвиток даної конституційної норми галузеве деліктне право звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну при обороні в разі необхідності. Громадянину надається право захищатися від посягання як на свої, так і на чиї б то ні було законні права й інтереси власними силами, навіть ціною заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам, аби це не суперечило закону.

Хоча держава і визначила в законодавчому порядку право громадян на самозахист, але до цих пір багато питань, що стосуються інституту необхідної оборони, залишаються спірними як у теорії, так і на практиці.

Соціологічне дослідження, що відноситься до практичної реалізації інституту необхідної оборони, показує, що дане право використовується громадянами рідко (понад 50% опитаних) чи навіть украй рідко (близько 40% респондентів). Серед причин такого становища назване: незнання даного права - 17%, незнання конкретних правил поведінки в такому стані - 19, побоювання настання небажаних правових наслідків - 48(!), відомий особі негативний досвід настання подібних наслідків - 11 і лише 5% - недооцінка власних сил і можливостей. Характерно, що з числа опитаних, тих, хто сам застосовував дане право, майже одна третина на момент захисту сумнівалися в законності своїх дій Дані отримані за результатами опитування 287 мешканців міста Одеси й Одеської області. .

Протягом двох десятиліть в Україні зберігається складна криміногенна ситуація. З 1985 по 2000 роки зростає кількість насильницьких злочинів, у тому числі і умисних вбивств. Починаючи з 2001 року кількість умисних вбивств незначно зменшується. Так, в Україні в 1985 році було зареєстровано 2,1 тисяч умисних вбивств і замахів на умисні вбивства, у 1990 - 2,8 тисяч, у 1995 - 4,8 тисяч, у 1997 - 4,5 тисяч, у 1998 - 4,6 тисяч, у 1999 - 4,6 тисяч, у 2000 - 4,8 тисяч, у 2001 - 4,6 тисяч, у 2002 - 4296, у 2003 - 4041, у 2004 - 3788, у 2005 - 3315.

Актуальність теми дослідження. Після набрання чинності Кримінальним кодексом України (далі КК) 2001 року минуло достатньо часу для аналізу, що дозволяє визначитися з ефективністю розглянутої норми, виявити прогалини закону, вирішити проблеми, які виникли при його застосуванні.

Питанням кримінально-правової характеристики умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони приділялася значна увага в теорії кримінального права. У підручниках, коментарях і монографіях окремі аспекти даної проблеми розглядали М.К. Аніянц, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.В. Бородін, М.І. Загородніков, М.М. Ісаєв, В.М. Куц, А.А. Піонтковський, Б.С. Сариєв, В.В. Сташис, М.Д. Шаргородський та ін.

В працях названих авторів містяться науково обґрунтовані і практично корисні висновки, але, тим не менш, є низка аспектів, які залишаються проблематичними, що також свідчить про необхідність подальшої монографічної розробки.

Більш комплексно розглядали дану проблему такі провідні юристи дореволюційного періоду як А.Ф. Коні, М.С. Таганцев; відомі вчені радянського періоду, серед яких Н.П. Берестовой, І.А. Гельфанд, В.П. Діденко, Ф.І. Євдокімов, С.Г. Кєліна, В.Н. Козак, Н.Т. Куц, М.П. Михайлов, М.М. Паше-Озерський, А.Г. Пушечніков, І.І. Слуцький, Ю.М. Ткачевський, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, М.І. Якубович. На сучасному етапі значний внесок у вирішення цього питання зробили у своїх працях вітчизняні та російські автори, зокрема: Ю.В. Баулін, В.В. Володарський, В.Л. Зуєв, Л.А. Остапенко, О.М. Попов, І.Ф. Фаргієв, Ю.М. Юшков. Проте, незважаючи на позитивну роль цих досліджень, з деяких боків названа тема не аналізувалася. Окремі міркування, висловлені зазначеними авторами, вимагають додаткового аналізу.

Слід підкреслити, що проблеми кримінально-правової характеристики умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони на дисертаційному рівні в Україні не розглядалися. Крім того, раніше проведені дослідження окремих аспектів цих проблем здебільшого ґрунтувалися на положеннях Кримінального кодексу України 1960 року.

Більш детального вивчення потребує склад умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони.

Як і раніше, значну теоретичну та практичну зацікавленість представляє питання про кваліфікацію умисного вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, зокрема, його відмежування від основного складу умисного вбивства (у сварці, бійці, з помсти), умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання, умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, яке потягло смерть потерпілого. Саме викладені обставини й обумовили вибір теми цього дослідження, яка, як представляється, є актуальною.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Праця ґрунтується на положеннях програми “Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер 0101U5001195) і виконана на кафедрі кримінального права Одеської національної юридичної академії в рамках кафедральної теми “Тенденції та перспективи розвитку кримінального права України” відповідно до плану науково-дослідної роботи Одеської національної юридичної академії на 2001-2005 роки.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є вивчення, доповнення й уточнення деяких теоретичних положень про умисні вбивства, вчинені при перевищенні меж необхідної оборони; спроба вирішення на цій основі дискусійних питань теми дослідження; виявлення резервів удосконалення розглянутої кримінально-правової норми.

Зазначена мета конкретизується в низці дослідницьких завдань, найважливішими з яких є:

- аналіз конститутивних елементів і ознак складу умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони;

- розгляд відмінностей перевищення меж необхідної оборони та стану необхідної оборони;

- відмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від суміжних складів злочинів;

- внесення пропозицій щодо змін законодавства про необхідну оборону.

Об'єктом дослідження є вчення про необхідну оборону та перевищення її меж у кримінальному праві України.

Предметом дослідження виступає умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, практика його кваліфікації, розмежування з суміжними складами злочинів.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети в процесі дослідження використані такі наукові методи: системний - для комплексного розгляду складових елементів предмета дослідження як єдиного цілого; діалектичний - для дослідження елементів і ознак складу умисного вбивства при перевищені меж необхідної оборони, зокрема, при відмежуванні його від суміжних складів злочинів; функціональний - для з'ясування змісту об'єктивних і суб'єктивних ознак досліджуваного складу злочину при кримінально-правовій кваліфікації діяння; логічний - для тлумачення окремих положень КК, а також низки кримінально-правових понять; статистичний - для аналізу результатів, отриманих у процесі анкетування прокурорсько-слідчих працівників і суддів, а також опитування пересічних громадян із досліджуваної теми.

Теоретичною основою роботи стали наукові праці дореволюційних, радянських, сучасних українських і російських вчених у галузях кримінального та кримінально-процесуального права, кримінології, медицини, психології, психіатрії. У дисертації використовувалась енциклопедично-довідкова література та словники.

Нормативну базу праці складають Конституція України, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, інші закони та підзаконні акти.

Емпіричну основу дисертації складають дані, отримані в результаті вивчення й узагальнення судової практики за період з 1990 по 2006 роки. Вивчено близько ста кримінальних справ за фактами вчинення умисних вбивств при перевищенні меж необхідної оборони, заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень, вчинених при перевищенні меж необхідної оборони, які потягли смерть потерпілого. Проанкетовано вісімдесят сім працівників прокуратури, суду, органів внутрішніх справ міста Одеси й Одеської області з найбільш актуальних питань, що належать до даного виду умисного вбивства, опитано двісті вісімдесят сім мешканців міста Одеси й Одеської області щодо практичної реалізації ними права на необхідну оборону. У дослідженні використовувалась опублікована судова практика, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Анкетне опитування на тему “Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони” проводилось з метою отримання думки суддів і прокурорсько-слідчих працівників з питання про причини умисних вбивств при перевищенні меж необхідної оборони. Крім цього, передбачалося встановити подібності та відмінності в оцінці цих причин між суддями і прокурорсько-слідчими працівниками, які в ході розслідування та розгляду кримінальних справ виконують різні функціональні обов'язки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційному дослідженні вперше після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року на монографічному рівні розглянуті питання, які стосуються умисних вбивств, вчинених при перевищенні меж необхідної оборони. Сформульовано висновки і пропозиції з удосконалення ст. 36 КК “Необхідна оборона”, запропоновано нову редакцію статті 118 КК “Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони”.

На підставі проведеного дослідження автор виносить на захист такі основні положення, пов'язані з науковою новизною:

1. Зроблено висновок про те, що необхідно покласти на особу, яка відбиває суспільно небезпечне посягання на майно, обов'язок із попередження нападника про застосування зброї чи інших засобів, котрі можуть заподіяти йому шкоду.

У зв'язку з цим дисертант вважає за потрібне доповнити ч. 1 ст. 36 КК таким реченням: “Особа, яка відбиває суспільно небезпечне посягання на майно, зобов'язана попередити того, хто нападає, про застосування зброї чи інших засобів, що можуть заподіяти йому шкоду, і лише після цього має право удатися до захисту за допомогою зброї чи інших засобів, якщо посягання не було припинено”.

2. Запропоновано закріпити в ст. 36 КК положення про природний для людини та суспільно корисний характер захисту від суспільно небезпечного посягання, бо відсутність прямої вказівки на це є прогалиною зазначеної статті, що часом призводить до переваги обвинувального ухилу при розгляді випадків захисту від суспільно небезпечного посягання.

Виходячи з наведеного, вважаємо за потрібне доповнити ч. 2 ст. 36 КК перед тепер існуючим реченням наступним: “При необхідній обороні захист від суспільно небезпечного посягання носить природний для людини та суспільно корисний характер”.

3. Стверджується, що коли при відбитті суспільно небезпечного посягання особа усвідомлювала, що нападником є неповнолітній, обмежено осудний чи неосудний, то було б неправильно висувати тому, хто захищається, вимогу врятуватися втечею, звернутися по допомогу до громадян, представників влади або обрати будь-який інший спосіб, який не носить характеру активної протидії тому, хто посягає.

У зв'язку з цим друге речення ч. 2 ст. 36 КК пропонується викласти в такій редакції: “Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб, органів влади чи обрати будь-який інший спосіб, що не носить характеру активної протидії тому, хто посягає, незважаючи на усвідомлення про вчинення суспільно небезпечного посягання неповнолітньою, обмежено осудною чи неосудною особою”.

Підвищенні вимоги до особи, яка захищається від суспільно небезпечного посягання таких осіб, є надмірними: в умовах захисту її єдине завдання - здійснити цей захист максимально ефективно, але без перевищення меж необхідної оборони. Будь-які інші критерії оцінки її дій можуть зменшити ефективність захисту та призведуть до порушення права особи на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання. Було б також невірно більш суворо карати особу у випадку перевищення нею меж необхідної оборони при відбитті посягання зазначених осіб, тому що вона захищала свої інтереси чи інтереси інших осіб від суспільно небезпечного посягання та не повинна була думати про інтереси того, хто нападав. Хоча, керуючись вимогами гуманності, той, хто обороняється, повинен намагатися заподіяти тому, хто нападає, мінімальну шкоду, якщо він усвідомлює, що нападником є неповнолітня, обмежено осудна чи неосудна особа.

4. Пропонується дати визначення перевищення меж необхідної оборони у диспозиції ст. 118 КК і сформулювати ч. 3 ст. 36 КК таким чином: “Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, передбачених статтями 118 і 124 цього Кодексу”.

5. Пропонується доповнити ч. 5 ст. 36 КК положенням такого змісту: “Правомірним є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також інтересів суспільства та держави шляхом заподіяння будь-якої шкоди тому, хто посягає, якщо посягання виражалося в нападі, поєднаному з насильством, небезпечним для життя, чи з погрозою застосування такого насильства”.

6. Висловлено думку, що вік, з якого повинна наставати кримінальна відповідальність за статтями 118 і 124 КК, необхідно підвищити до вісімнадцяти років, тому що підліток у віці 16 років не може розібратися в характері і ступені небезпечності посягання та правильно вирішити питання про те, коли й у яких межах можна захищатися. Це не під силу особі зазначеного віку через відсутність у неї життєвого досвіду, вміння швидко орієнтуватися в складній обстановці, яка зненацька виникла.

7. Дістала подальшого розвитку пропозиція про виключення кримінальної відповідальності того, хто обороняється, за частинами першою або другою ст. 263 КК з метою нейтралізації переваги суспільно небезпечного посягання, забезпечення рівності умов оборони та нападу, найбільшої ефективності суспільно корисних оборонних дій.

З огляду на це здобувач пропонує частину третю статті 263 КК викласти в такій редакції: “3. Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений частинами першою або другою цієї статті, якщо вона добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої чи використала їх при необхідній обороні від суспільно небезпечного посягання, включаючи і випадки перевищення меж необхідної оборони”.

Викладені в дисертації положення, узагальнення, висновки та рекомендації можуть вважатися невеликим творчим доробком автора до кримінального законодавства, оскільки спрямовані на удосконалення норм про необхідну оборону й умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: у законотворчості - в процесі подальшого удосконалення статей 36, 118, 124, 263 Кримінального кодексу України та при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України з питань, пов'язаних з необхідною обороною та умисними вбивствами; для покращання практичної діяльності правоохоронних і судових органів, які застосовують кримінальний закон; у науково-дослідницькій діяльності - для подальшого вивчення питань, пов'язаних із кримінально-правовою характеристикою умисних вбивств, вчинених при перевищені меж необхідної оборони; у навчальному процесі - при розробці навчально-методичної літератури, проведенні лекцій і семінарських занять із студентами (курсантами) з кримінального права та спецкурсів з питань необхідної оборони, а також при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, науково-практичних коментарів до КК.

Особистий внесок здобувача в опублікованих статтях складають результати його власних наукових розробок проблем, що стосуються умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, відмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від деяких видів умисних вбивств, відмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання, умов правомірності необхідної оборони, поняття та видів перевищення меж необхідної оборони.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри кримінального права Одеської національної юридичної академії, доповідалися на п'яти конференціях: 6-й (58-й) (Одеса, 2003), 7-й (59-й) (Одеса, 2004), 8-й (60-й) (Одеса, 2005), 9-й (61-й) (Одеса, 2006), 10-й (62-й) (Одеса, 2007) звітних наукових конференціях професорсько-викладацького й аспірантського складу Одеської національної юридичної академії.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлені в п'яти наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, - збірниках наукових праць Одеської національної юридичної академії та Південноукраїнського центра гендерної політики.



РОЗДІЛ 1. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДУ УМИСНОГО ВБИВСТВА ПРИ ПЕРЕВИЩЕННІ МЕЖ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

1.1 Об'єкт умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони

Об'єкт злочину дозволяє визначити соціально-політичну сутність злочину, з'ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних складів злочинів. Тому вірне вирішення питання про об'єкт злочину має важливе теоретичне та практичне значення.

Об'єкт злочину визначається як те, на що посягає суб'єкт злочину, чому злочином заподіяно чи може бути заподіяно певну шкоду.

Поняття про об'єкт злочину як суспільні відносини закріплено в ст. 1 Кримінального кодексу. Суспільні відносини є доволі різноманітними (соціально-політичні, економічні, ідеологічні та ін.) та регулюються в суспільстві різними нормами - нормами права, нормами моральності та звичаями.

Проблема об'єкта злочину не є новою в теорії кримінального права. В кримінально-правовій літературі з питання визначення об'єкта злочину існують різні точки зору.

Так, О.В. Наумов виходить з того, що теорія об'єкта злочину як суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом, не може бути визнана універсальною, та вважає “..можливим повернення до теорії об'єкта як правового блага…” [87] Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций. М., 1996. С.147.. Ця теорія, створена наприкінці ХІХ століття в рамках класичної та соціологічної шкіл кримінального права, підтримувалася й розвивалася М.С. Таганцевим. Цю точку зору поділяє А.В. Пашковська, яка пише: “...об'єкт злочину - це охоронювані кримінальним законом соціально значимі цінності, інтереси, блага, на котрі посягає особа, яка вчинює злочин, і котрим у результаті вчинення злочинного діяння заподіюється чи може бути заподіяно суттєву шкоду” [69] Курс уголовного права. Учебник для вузов: В 5 т. / Под. ред. доктора юридических наук, профессора Н.Ф. Кузнецовой и кандидата юридических наук, доцента И.М. Тяжковой. М., 2002, Т.1: Общая часть. Учение о преступлении, С.209..

Як конструктивна ознака поняття об'єкта злочину звичайно вбачається водночас те, що: порушується злочином, піддається впливу в процесі його вчинення, змінюється в результаті такого впливу, вимагає своєї кримінально-правової охорони, зазнає шкоди.

Деякі автори вважають об'єктом злочину й самого суб'єкта. “Злочин заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди не будь-чому (благам, нормам права, відносинам і т.п.), а будь-кому, й, отже, як об'єкт злочину потрібно розглядати не щось, а когось” [91] Новосёлов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. М., 2001. С.53.. Стверджується “…що об'єктом будь-якого злочину, а не тільки спрямованого проти особистості, виступають люди, котрі в одних випадках виступають як окремі фізичні особи, в інших - як деякого роду безліч осіб, які мають або не мають статус юридичної особи, у третіх - як соціум (суспільство)” [91] Там же, С.60..

На нашу думку, таке розуміння об'єкта злочину суперечить і позиції законодавця, і не відповідає головній вимозі поняття об'єкта злочину - визначенню того, чому саме заподіюється чи може бути заподіяно шкоду в результаті злочинного посягання. Дане трактування як би міняє місцями поняття об'єкта та предмета злочину, домішуючи сюди й категорію потерпілого.

А.А. Піонтковський не вбачав будь-якої принципової різниці між об'єктом і предметом злочину. “Якщо це тільки перейменування безпосереднього об'єкта в предмет посягання, то по суті нічого не міняється, тому що безпосередній об'єкт і є предмет, на який впливають. Тому визначати предмет як щось, на що безпосередньо впливає злочинець (майно, здоров'я людини тощо), і, залишаючи цей предмет у вченні про об'єкт, не називати його об'єктом - значить усього лише невиправдано змінювати раніше усталену та більш правильну термінологію” [100] Пионтковскеий А.А. Курс советского уголовного права: В 6 т. М., 1970, Т.2:Часть Общая. Преступление, С.119.. Дотримуючись думки про те, що всякий злочин прямо чи непрямо посягає на суспільні відносини, А.А. Піонтковський не заперечував проти виділення загального, родового та безпосереднього об'єкта злочину. Він вважав припустимим відводити суспільним відносинам роль лише загального та родового об'єкта злочину, але тільки не того, котрий звичайно позначають як безпосередній. Оскільки в концепції даного автора безпосереднім об'єктом виступає предмет впливу, який можна сприймати (майно, здоров'я та т.п.), то, виходить, що запропоноване А.А. Піонтковським рішення питання по суті не підтверджувало, а заперечувало тезу про суспільні відносини як об'єкт злочину. У цій концепції взагалі не вбачається підстав для розмежування предмета та безпосереднього об'єкта злочину. Вчинення злочину в ній погоджується зі здійсненням діянням безпосереднього впливу не на самі по собі суспільні відносини, а на те, що, на думку автора, можна безпосередньо сприймати (майно, здоров'я, волю та т.п.).

Ми поділяємо найбільш розповсюджену концепцію об'єкта злочину, яким виступають суспільні відносини, що охороняються кримінальним законодавством. Але порушення суспільних відносин, які є предметом кримінально-правової охорони, не за всіх умов викликає необхідність застосування заходів кримінально-правового примусу, а звичайно при вчиненні посягань, що представляють підвищену суспільну небезпечність. Лише за наявності умисного посягання на ці відносини чи при необережному посяганні, яке заподіює суттєвий збиток, дані відносини охороняються кримінальним законом і стають об'єктом злочину. Суспільні відносини як об'єкт кримінально-правового захисту й як об'єкт злочину є тотожними.

Необхідно відрізняти об'єкт від предмета злочину, а тому суспільні відносини є не тільки загальний і родовий, але й безпосередній об'єкт посягання.

З цього випливає, що: 1) об'єктом злочину повинно визнаватися те, чому злочин заподіює шкоду чи створює загрозу її заподіяння. Те, чому не може бути заподіяно шкоду, не потребує кримінально-правової охорони; 2) будь-який злочин заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди саме суспільним відносинам, а не будь-чому іншому (нормам права, правовому благу, майну тощо).

В науці кримінального права є розповсюдженою чотирьохчлена класифікація об'єктів “за вертикаллю”: загальний - вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом; родовий - однорідні за своїми властивостями групи суспільних відносин, охоронюваних певною сукупністю кримінально-правових норм; видовий - тотожні суспільні відносини, охоронювані конкретними кримінально-правовими нормами від будь-яких злочинних посягань; безпосередній - конкретні суспільні відносини, на які посягає певний злочин. Слід наголосити, що безпосереднім об'єктом злочину, також як і загальним, і родовим можуть бути визнані тільки суспільні відносини, а не будь-які блага та цінності.

Поряд з об'єктом злочину необхідно виділяти і предмет злочину, який виступає як факультативна ознака складу злочину. Предметом злочину слід вважати будь-які речі матеріального світу, з певним властивостями котрих кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи конкретного складу злочину. Предмет злочину як самостійна ознака злочину завжди пов'язаний з об'єктом. Саме об'єкт і предмет злочину в сукупності утворюють самостійний елемент складу злочину. Однак, на відміну від об'єкта злочину, який є обов'язковою ознакою складу злочину, предмет є факультативною ознакою.

Предмет відрізняється від об'єкта ще й тим, що йому не завжди заподіюється шкода. Якщо шкода, заподіяна об'єкту, завжди носить соціальний характер, то предмету злочину в результаті суспільно небезпечного посягання, передусім, заподіюється фізичний збиток, який, у свою чергу, викликає певну негативну соціальну зміну в об'єкті.

“…Загальним об'єктом злочину є не постійна система суспільних відносин (яка дана раз і назавжди), а рухлива (мінлива) система, що залежить від кримінального закону (наприклад, у зв'язку з криміналізацією і декриміналізацією суспільно небезпечних діянь змінюється і вся система …суспільних відносин, котра утворює загальний об'єкт кримінально-правової охорони)” [124] Таций В.Я. Объект и предмет преступления по советскому уголовному праву: Учебное пособие. Харьков, 1982, С.14. Даючи юридичний аналіз складу злочину - умисного вбивства, що вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК), - потрібно встановити, насамперед, на які суспільні відносини воно посягає, тобто визначити об'єкт цього злочину. Без належного з'ясування питання про об'єкт даного умисного вбивства неможлива об'єктивна оцінка поведінки винного і визначення ступеня суспільної небезпечності вчиненого ним діяння. Тільки з урахуванням особливостей об'єкта можна зрозуміти специфіку умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, дати правильну кваліфікацію дій, що утворюють таке перевищення, відмежувати його від подібних злочинів і незлочинних діянь, встановити межі кримінальної відповідальності за ексцес оборони.

“Об'єктом злочину є суспільні відносини, відповідальність за посягання на які передбачена нормами кримінального закону” [84] Мирошниченко Н.А. Состав преступления: Текст лекций // Одесская национальная юридическая академия. Одесса, 2006, С.15..

Незважаючи на значення об'єкта злочину, передбаченого ст. 118 КК, це питання в літературі мало досліджувалося. Лише в деяких працях коротко говориться про це. “При вбивстві, вчиненому при перевищенні меж необхідної оборони, об'єктом злочину виступає життя нападника” [48] Загородников Н.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. М., 1961, С.201.. Об'єктом ексцесу оборони є “охоронювані правом інтереси особи, яка вчинила посягання на суспільний чи індивідуальний інтерес” [98] Паше-Озерский Н.Н. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. М., ., 1962, С.107.. Інші автори цього питання не торкаються, очевидно, погоджуючись із твердженням В.Ф. Кириченка про те, що об'єкт розглянутого злочину взагалі не має істотних особливостей.

Тим часом ще в 1928 році професор А.А. Піонтковський писав: “Об'єкт кожного злочину визначає собою весь характер даного злочину, дає йому специфічну фізіономію, що відрізняє його від інших злочинів” [101] Пионтковский А.А. Советское уголовное право. Том второй. Особенная часть. М. - Л., 1928, С.21..

Об'єктом злочину за кримінальним правом є ті чи інші суспільні відносини, на визначений порядок яких винний посягає також і при перевищенні меж необхідної оборони. Родовим об'єктом умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони є відносини з охорони життя особистості нападника, а безпосереднім - його життя.

У зв'язку з цим потрібно зупинитися на поняттях “особистість” і “життя”.

Відповідно до ст.1 КК охорона прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань являє собою одне з основних завдань кримінального закону. Охорона особистості від злочинних посягань займає особливе місце. Така охорона здійснюється правоохоронними органами і судовою владою на підставі норм, закріплених у Кримінальному кодексі.

Серед злочинів чималу питому вагу займають посягання, спрямовані проти особистості, тобто життя і здоров'я, волі, честі та гідності, статевої свободи й статевої недоторканості особи. Родовим об'єктом цих злочинів є відносини з охорони особи, а безпосереднім - її життя, здоров'я, воля, честь, гідність, статева свобода, статева недоторканість. За своїм родовим об'єктом вони і виділені в окремі розділи особливої частини Кримінального кодексу, що обумовлено особливим значенням кримінально-правової охорони особистості.

Особистість - поняття складне, воно відображає подвійну сутність людини - біологічне і соціальне. У біологічному сенсі - людина є жива істота. У соціальному - учасник і носій найрізноманітніших суспільних відносин. Таким чином, особистість як об'єкт кримінально-правової охорони - поняття біосоціальне, а її невід'ємні компоненти - життя, здоров'я, воля, гідність й інші - розглядаються в кримінально-правовому аспекті як безпосередні об'єкти злочинів.

Кримінальне право охороняє життя, здоров'я, волю, честь, гідність, статеву свободу, статеву недоторканість людини незалежно від того, яке положення займає особистість у суспільстві. Згідно зі статтею 24 Конституції України “громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом. Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних і інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками” [2] Конституция Украины. Принята на пятой сессии Верховной Рады Украины 28 июня 1996 года. Официальное издание Верховной Рады Украины. К., 1996, , С.13..

Життя людини, як біологічний процес, має свої початковий і кінцевий моменти, фіксація яких представляє винятково важливе практичне значення для правильного застосування законів про відповідальність за вбивство. “Початковим моментом життя як об'єкта посягання при вбивстві слід вважати початок фізіологічних пологів” [119] Сташис В.В., Бажанов М.И. Личность под охраной уголовного закона. Глава III Уголовного кодекса Украины с научно-практическим комментарием. Симферополь, 1996, С.6.. Кінцевим моментом життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок зупинки роботи серця настали незворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Від біологічної смерті відрізняють клінічну, коли, незважаючи на припинення дихання і серцебиття, протягом короткого часу життя в організмі не припиняється та його життєздатні функції можуть бути відновлені. Приведення людини в стан клінічної смерті у випадку, якщо згодом буде здійснено оживлення потерпілого, може кваліфікуватися як замах на вбивство. У свою чергу, за певних умов може бути визнано вбивством посягання на життя людини, що знаходиться в стані клінічної смерті.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності (хворої, божевільної, такої, що знаходиться в безнадійному стані внаслідок травми, хвороби тощо), моральних якостей, віку (немовляти, престарілого), посадового стану тощо.

Законодавець надає громадянам право активно захищатися від суспільно небезпечних нападів, але це право, зміст і межі якого встановлені законом і практикою, що склалася, не є безмежним. У результаті вчинення нападу, що представляє собою юридичний факт із певними, доволі різноманітними правовими наслідками, між нападником і потерпілим чи очевидцем посягання, які дають відсіч тому, хто посягає, виникають певні суспільні відносини, що регулюються правом і тому приймають характер правовідносин. “Правовідносина - це суспільний зв'язок між особами, що виник на основі норми права та характеризується наявністю у них суб'єктивних прав і юридичних обов'язків” [125] Темнов Е.И. Теория государства и права. Учебное пособие для вузов. М., 2003,. С.126.. Частина цих правовідносин носить кримінально-правовий характер, а у випадку заподіяння нападником шкоди тому, хто обороняється, чи завдання тим, хто захищається збитку тому, хто посягає, що не викликався необхідністю захисту, між спричинителем шкоди і потерпілим виникають також певні цивільно-правові відносини. Учасники правовідносин мають певні права й обов'язки. Потерпілий чи очевидець суспільно небезпечного нападу, які вирішили припинити останній самотужки, мають право заподіяти тому, хто посягає, певну шкоду з дотриманням відповідних правил. Для деяких громадян це право водночас є службовим обов'язком, невиконання якого тягне дисциплінарну, а іноді і кримінальну відповідальність. Одночасно той, хто обороняється, зобов'язаний не перевищувати межі необхідної оборони, тобто здійснювати захист вчасно і при тому так, щоб не було явної невідповідності між ним і характером та небезпечністю посягання. Нападник у свою чергу зобов'язаний перетерпіти шкоду, що заподіяна йому при необхідній обороні, як правовий наслідок його суспільно небезпечних дій і не вправі захищатися від контрнападу потерпілого чи іншої особи, які вдалися до активного захисту. Проте нападник отримує право на захист у випадку, якщо той, хто обороняється, перевищує межі дозволеного захисту і, отже, сам перетворюється в нападника. За цієї умови нападник вправі усунути небезпеку для свого життя чи здоров'я, створену особою, яка перевищує межі необхідної оборони.

Таким чином, правовий стан нападника, який опинився об'єктом оборонних дій, є подвійним. З одного боку, його життя, здоров'я, воля, майнові й інші інтереси у певних випадках випадають з-під захисту кримінального закону, причому підставою для цього служить вчинення ним суспільно небезпечного посягання. Як правильно відзначалося в літературі, у випадках здійснення необхідної оборони від такого посягання заподіяння нападнику шкоди не є злочином, “...тому що настання названих наслідків не означає заподіяння збитку будь-якій охоронюваній кримінальним правом суспільній відносині” [90] Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. М., 1960, С.151., тобто є відсутнім об'єкт злочину. З іншого боку, життя і здоров'я нападника стають об'єктом кримінально-правової охорони, якщо, той, хто обороняється, в результаті порушення встановлених правил здійснення права на необхідну оборону виходить за рамки дозволеного захисту, у зв'язку з чим його оборонні дії набувають характер протиправного суспільно небезпечного нападу.

Ми приєднуємося до думки тих авторів, які вважають, що шкода повинна бути диференційована та поставлена у залежність тільки від характеру і ступеня суспільної небезпечності посягання, але якщо законодавець як підставу необхідної оборони назве найбільш цінні безпосередні об'єкти кримінально-правової охорони, то будь-яка шкода, навіть смерть того, хто посягає, буде розглядатися як тотожна характеру і ступеню суспільної небезпечності посягання. Не можна погодитися з думкою О.М. Попова, що “оскільки закон однаковою мірою охороняє всіх громадян від злочинних посягань, то правовій охороні підлягає і той, хто порушує закон” [105] Попов А.Н. Обстоятельства, исключающие преступность деяния: Серия “Современные стандарты в уголовном праве и уголовном процессе”/ Научный редактор профессор Б.В.Волженкин. СПб., 1998, С.27.. Викликає також заперечення наступне твердження: “Не може бути визнано суспільно-корисним і тим більш таким, що матеріально винагороджується позбавлення життя іншої людини, навіть якщо вона сама загрожувала смертю іншим” [79] Михайлов В.И. О социально-юридическом аспекте содержания обстоятельств, исключающих преступность деяния. - Государство и право, 1995, №12, С.63.. “Людина, яка вчиняє вбивство, зґвалтування й інші суспільно небезпечні посягання, вже в момент вчинення злочину сама себе вивела з-під захисту закону, тому співвимірювати можливі наслідки від злочинного посягання і шкоду, заподіяну тому, хто посягає, було б не тільки неправомірно, але й аморально” [10] Андреянкова В.Г., Мацокина Г.Н. Основание возникновения права на необходимую оборону и условия её правомерности. - Право и политика, 2000, №12, С.97..

Відповідальність за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони в Кримінальному кодексі передбачена в розділі ІІ Особливої частини “Злочини проти життя і здоров'я особи”, тобто законодавець вважає об'єктом цього злочину життя людини.

Однак на відміну від інших видів умисного вбивства, об'єктом розглянутого умисного вбивства може бути життя не всякої особи, а лише тієї, яка вчиняє суспільно небезпечне посягання на охоронювані правом інтереси. При цьому особистість того, хто посягає, охороняється тільки у певних, чітко окреслених межах - від злочинного перевищення меж необхідної оборони чи акта помсти.

Об'єктом умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони можуть бути тільки відносини з охорони життя нападника, а не відносини з охорони інших прав та інтересів, що йому належать. Особиста свобода того, хто посягає, його майнові права об'єктом даного злочину бути не можуть, тому що заподіяння їм шкоди не є суспільно небезпечною дією.

Визнання життя того, хто посягає, об'єктом умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони означає, що це умисне вбивство повинно каратися за ст.118 КК, а не за іншими статтями Кримінального кодексу, незалежно від того, хто перевищив межі дозволеного захисту (посадова особа, військовослужбовець, приватна особа).

Об'єктом даного умисного вбивства не може бути життя третіх осіб. Якщо з метою захисту від суспільно небезпечного посягання заподіюється смерть не нападнику, а будь-якій іншій, не причетній до нападу особі, дії того, хто обороняється, не можуть бути кваліфіковані за ст. 118 КК.

Цей висновок безпосередньо випливає з вказівки закону про те, що при необхідній обороні шкода заподіюється особі, яка вчиняє суспільно небезпечне посягання.

Не можна застосовувати правила про необхідну оборону при заподіянні смерті третій особі з необережності в процесі здійснення правомірних оборонних дій. У даному випадку наявним є необережне вбивство (ст. 119 КК).

Кваліфікація заподіяння смерті третій особі не зміниться й у тих випадках, коли смерть заподіяна при перевищенні меж необхідної оборони (наприклад, той, хто захищається, без необхідності вистрілив у нападника, заподіявши цим пострілом смерть не тільки йому, але й іншій особі, яка опинилася поблизу, але не брала участі в нападі). Подібні дії повинні кваліфікуватися за правилами про сукупність злочинів, тобто як умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони нападника і необережне заподіяння смерті третій особі в результаті відхилення дії.

Не може розглядатися як умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони заподіяння при захисті від суспільно небезпечного посягання смерті не нападнику, а іншій особі, яка помилково прийнята за нападника, наприклад, громадянину, котрий стоїть поруч з останнім і не бере участі в нападі. У даному випадку є відсутнім склад злочину, передбаченого ст. 118 КК. Таке вбивство повинне кваліфікуватися як необережне вбивство навіть у тому випадку, якби воно являло собою ексцес оборони за умови заподіяння аналогічної шкоди нападнику. Правила необхідної оборони до подібного роду дій можуть бути застосовні лише тоді, коли помилка того, хто обороняється, є вибачальною, тобто потерпілим вчинені будь-які дії, помилково прийняті за напад, і в силу обстановки, що склалася, той, хто захищався, не знав і не міг знати про те, що дана особа не бере участі у нападі.

1.2 Об'єктивна сторона умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона суспільно небезпечного посягання, яка характеризується діянням, наслідками, причинним зв'язком між ними, що вчинені у певних умовах, місці та часі.

Зі вказівок, що містяться в Кримінальному кодексі, випливає, що з об'єктивної (зовнішньої) сторони кримінально каране перевищення меж необхідної оборони являє собою “умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту” (ч. 3 ст. 36 КК), що потягло смерть того, хто нападав. Таким чином, об'єктивна сторона цього виду умисного вбивства складається з дії, в якій із зовнішньої сторони виразилося перевищення меж необхідної оборони, її суспільно небезпечного наслідку (смерті нападника), причинного зв'язку між дією і результатом, обстановки вчинення даного умисного вбивства.

Суспільно небезпечне діяння є завжди обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину. Суспільно небезпечне діяння може виразитися у формі дії чи бездіяльності.

Дія - суспільно небезпечна, винна, вольова, активна поведінка людини.

Даний злочин може бути вчинено тільки шляхом активної поведінки - дії. Шляхом бездіяльності не можна оборонятися і тому не можна перевищити меж необхідної оборони.

Закон не вводить як обов'язкову ознаку складу, що відноситься до об'єктивної сторони, ні способу дії, ні знарядь. З цього випливає, що дія може бути здійснена будь-яким способом і з застосуванням усіляких знарядь, предметів, механізмів, приладів і т.п., причому не тільки тих, що підібрані, виявлені чи захоплені на місці захисту, але й тих, які малися у того, хто обороняється.

Дія, що входить до об'єктивної сторони умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, може виразитися в несвоєчасному чи надмірному захисті. Вказуючи на наявність ексцесу оборони, органи слідства і суд повинні конкретизувати обвинувачення, виклавши в процесуальних документах об'єктивні ознаки перевищення меж необхідної оборони. Необхідно вказувати, в чому конкретно виразилося перевищення і чому вжиті в даному випадку захисні дії не можна визнати правомірними. На обов'язковість вказівки у вироку, в чому конкретно виразилося перевищення меж необхідної оборони, звернено увагу в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року №1 і в багатьох його постановах у конкретних справах.

Суворе дотримання цих вказівок - одна із запорук проти необґрунтованого засудження тих, хто обороняється, за правомірні оборонні дії. Саме порушення питання про те, в чому виразилося з об'єктивної сторони перевищення меж необхідної оборони при вчиненні умисного вбивства, змушує суд більш уважно оцінювати всі істотні обставини у справі і мотивувати свій висновок про наявність ексцесу оборони. І навпаки, недооцінка значення встановлення об'єктивної сторони перевищення приводить до неправильної кваліфікації дій того, хто обороняється.

Закон і судова практика залежно від конкретних обставин справи розглядають дії, що знаходяться в рамках необхідної оборони та не виходять за її межі, заподіяння злочинцю більш тяжкої шкоди у порівнянні з тією, яка настала б у результаті здійснення злочинного посягання, а також використання більш інтенсивних засобів захисту. Іншими словами, не вимагається повної відповідності захисту характеру і небезпечності посягання.

Кримінальний кодекс України в ч. 3 ст. 36 закріплює поняття перевищення меж необхідної оборони. “Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння, тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 цього Кодексу” [57] Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінальногоо кодексу України. К., 2001, С.87..

Аналізуючи ч. 3 ст. 36 КК, можна виділити низку ознак, що характеризують перевищення меж необхідної оборони:

- заподіяння тяжкої шкоди - смерті чи тяжких тілесних ушкоджень;

- заподіяна шкода явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту, тобто є надмірною.

У зазначеній статті мається на увазі не всяка невідповідність, яку можна побачити у випадках правомірного захисту (позбавлення життя для захисту статевої недоторканності, застосування зброї для відбиття неозброєного нападу і т.п.), а невідповідність явну, цілком очевидну.

“Під явною невідповідністю захисту характеру та небезпечності посягання нерідко розуміється явна невідповідність інтенсивності посягання і захисту” [136] Ткаченко В.И. Ответственность за превышение пределов необходимой обороны и причинение преступнику вреда при его задержании в теории и судебной практике: Учебное пособие. М., 1973, С.11..

“Оскільки явна невідповідність захисту характерові і небезпеці посягання визначається за цими ознаками, то відсутність надмірної шкоди… виключає саме перевищення меж необхідної оборони”^. [37] Діденко В.П. Обставини, що виключають злочинність діяння. К., 1993, С.28..

Відповідно до закону кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди тому, хто посягає, настає для того, хто обороняється, лише у випадку перевищення меж необхідної оборони, тобто коли у справі буде встановлено, що той, хто обороняється, удався до захисту такими засобами і методами, застосування яких явно не викликалося ні характером і небезпечністю посягання, ні реальною обстановкою, і без потреби заподіяв тому, хто посягав, тяжку шкоду.

Пленум Верховного Суду України в п. 5 постанови від 26 квітня 2002 року №1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону” роз'яснив: “Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини. Якщо суд визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборони, у вироку слід визначити, в чому саме воно полягає” [6] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року №1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону”. - Вісник Верховного Суду України, 2002, 05, №3..