Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони

З цього приводу на практиці теж іноді відбуваються помилки.

“Вироком Балаклавського районного суду м. Севастополя від 26 квітня 1996 р. П. засуджено за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на дев'ять років позбавлення волі…

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Севастопольського міського суду від 18 вересня 1997 р. дії П. перекваліфіковано зі ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на ч. 3 ст. 101 КК (ч. 2 ст. 121 КК 2001 р.) і покарання пом'якшено до семи років позбавлення волі...

П. визнано винним у тому, що він 20 серпня 1995 р. близько 2-ї години ночі на сходовій площадці своєї квартири під час бійки умисно вдарив ножем у живіт Л., заподіявши тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про зміну судових рішень і перекваліфікацію дій П. з ч. 3 ст. 101 КК (ч. 2 ст. 121 КК 2001 р.) на ст. 104 КК (ст. 124 КК 2001 р.) та призначення йому покарання у вигляді одного року позбавлення волі...

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 15 КК (ст. 36 КК 2001 р.) кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Згідно з матеріалами справи, події тієї ночі були спровоковані саме потерпілим, котрий, перебуваючи в нетверезому стані, впродовж тривалого часу стукав у двері квартири П. При цьому він супроводжував свої дії нецензурною лайкою і погрозами розправитися. За твердженням П., усвідомлюючи небезпеку та передбачаючи неминучість конфлікту, він змушений був із ножем у руках вийти назустріч непроханому гостю. У той момент, коли Л. намагався вдарити його пляшкою по голові, він, захищаючись від нападу, завдав йому удар ножем у живіт. Це твердження П. нічим не спростовано.

Таким чином, зазначене свідчить про те, що П. взяв із собою ніж з метою самозахисту від можливого нападу з боку п'яного Л. і застосував його, коли той вчинив протиправне насильство. Проте він використав для захисту такий спосіб, застосування якого в даному випадку не було викликано необхідністю. За таких обставин дії винного належить кваліфікувати за ст. 104 КК (ст. 124 КК 2001 р.) як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони” [159] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 28 травня 1998 року//Рішення Верховного Суду України, 1999..

Пленум Верховного Суду України в пункті 1 постанови від 26 квітня 2002 року №1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону” роз'яснив, що “…відповідно до закону кожна особа має право на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади” [6] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року №1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону”// Вісник Верховного Суду України, 2002, 05, №3.. Невірним є твердження, що “…позбавлення життя озброєного ножем нападника знаходиться в межах необхідної оборони, однак, якщо той, хто обороняється, міг реально уникнути цього посягання, скажімо, замкнувшись у квартирі чи покликавши на допомогу, рівень цього правомірного діяння можна оцінити тільки як суспільно прийнятний, адже результатом була смерть людини” [9] Александров Ю.В., Антипов В.И., Володько Н.В. и др. Уголовное право Украины: Общая часть. Учебник/ Отв. ред. Кондратьев Я.Ю. / Под ред. Клименко В.А., Мельника Н.И. К., 2002, С.239-240.. “Ніхто не може дорікнути того, хто обороняється, в тому, що він заподіяв шкоду тому, хто посягає, хоча можна було б зберегти свої права шляхом втечі, створення перешкод на шляху нападника, укриття в приміщеннях. Це і зрозуміло: боротьба зі злочинністю може бути ефективною, якщо вона активна та безкомпромісна” [132] Ткаченко В. Необходимая оборона. - Законность. 1995, №1, С.49.. “Та обставина, що свідомістю злочинця охоплюється можливість зустріти безпосередню рішучу відсіч з боку того, хто обороняється, часом виявляється не менш важливим моментом, який змушує відмовлятися від злочину, котрий замислено, ніж побоювання зустріти протидію з боку працівників міліції чи навіть бути притягнутим до судової відповідальності” [39] Евдокимов Ф.И . О праве граждан на необходимую оборону. Чебоксары, 1973, С.9..

Потерпілим при необхідній обороні може бути тільки той, хто посягає. Це, насамперед особа, яка безпосередньо виконує суспільно небезпечну дію. В окремих випадках ним може бути організатор, підбурювач, пособник. Однак проти суспільно небезпечних дій цих осіб необхідна оборона припустима лише у випадках, коли їхні дії безпосередньо наближені до дій виконавця. Проти таких осіб у процесі здійснення ними суспільно небезпечного діяння оборона цілком припустима.

Ознакою необхідної оборони є лише така шкода, що заподіяна тому, хто посягає, безпосереднім фізичним впливом. Якщо шкода настала в результаті власних дій того, хто посягає, то шкідливий результат не може розглядатися ознакою необхідної оборони.

Відповідно до закону необхідна оборона в наявності лише тоді, коли шкода заподіюється саме тому, хто посягає. Заподіяння шкоди третій особі виключає в діях того, хто обороняється, необхідну оборону. Більш того, заподіяння шкоди третій особі завжди представляє істотну суспільну небезпечність. Відповідальність за заподіяння третій особі шкоди залежить від суб'єктивних і об'єктивних ознак. Тут можливі три варіанти. У першому випадку той, хто обороняється заподіює шкоду особі, помилково прийнятій за того, хто посягає. Тут має місце різновид уявної оборони, відповідальність за яку настає залежно від вини того, хто обороняється. В другому - при обороні відбулося відхилення в дії, у результаті чого шкода заподіяна третій особі. І в цьому випадку відповідальність того, хто обороняється, настає на загальних підставах, залежно від його вини. У третьому - той, хто обороняється, свідомо заподіює шкоду третій особі з метою усунути таким шляхом небезпеку. Питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності.

Якщо при здійсненні дій, спрямованих на припинення посягання, нападнику з якихось причин, у тому числі і за обставинами, що не залежать від волі того, хто обороняється, не заподіяна шкода, то немає й оборони в сенсі ст. 36 КК.

Другою умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до захисту, є припустимість захисту не тільки своїх прав і інтересів, але також державних і суспільних інтересів, прав і інтересів інших осіб.

Однак на практиці мали місце випадки, коли судом у діях особи, яка протистоїть посяганню, не визнавався стан необхідної оборони, оскільки вона захищала не себе, а своїх близьких чи сторонніх громадян. Надання громадянам права захищати не тільки свої права й інтереси лише тоді дасть результат, коли кожен громадянин не тільки буде знати, що він має це право, але знати, як цим правом користуватися. Багато громадян ще не знають, що означає правомірно захищати інтереси суспільства і держави, свої чи іншої особи права й інтереси від злочинних посягань, а тому через побоювання перевищити межі захисту часто не використовують їх, вільно чи мимоволі потураючи злочинцям.

Захист інтересів третіх осіб припустимий незалежно від згоди на надання допомоги того, хто піддався нападу, і не обов'язково, щоб ці особи звернулися по допомогу. Небажання потерпілого захищатися не виключає права оборони з боку третьої особи, яка ужила заходи захисту потерпілого за власною ініціативою. Таким чином, запобігання нападу іншою особою шляхом заподіяння шкоди злочинцю не виключає в його діях необхідної оборони незалежно від того, чи бажав цього потерпілий. Такий висновок випливає із суспільної корисності і правомірності дій, вчинених у стані необхідної оборони.

Особливістю захисту в цих випадках є його активний характер. “Він може не тільки являти собою власне відбиття суспільно небезпечного посягання, але і перерости в контрнапад для того, щоб за допомогою насильства змусити того, хто посягає, припинити протиправні дії” [117] Соколов Н.Н., Чупаленко И.Г. На чьей стороне закон? М., 1981, С.42.. Той, хто обороняється, має право не тільки, наприклад, вибити ніж з рук нападника, але і з застосуванням сили та наявного в його розпорядженні знаряддя примусити припинити неправомірні дії.

Третьою умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до захисту, є неперевищення захистом меж необхідної оборони.

Під межами необхідної оборони розуміється відповідність способів і засобів захисту характеру й інтенсивності посягання. Межі необхідної оборони також визначаються і характером блага, що захищається. Захист повинен відповідати характеру і небезпечності посягання.

Розкриваючи поняття меж необхідної оборони, потрібно мати на увазі, що якщо за конкретними обставинами і обстановкою той, хто обороняється, може захищатися засобами, які здатні відбити напад і при цьому не заподіяти смерті (тяжкого тілесного ушкодження) нападнику, то слід це зробити.

“Однак зі сказаного не випливає, що у всіх випадках повинна висуватися вимога про обов'язкову пропорційність між заподіяною шкодою і відверненою шкодою, тому що це призвело б на практиці до неможливості удаватися до необхідної оборони. За таких обставин особа не могла б захищати своє майно від злочинного посягання на нього шляхом заподіяння тому, хто посягає, тілесних ушкоджень, а особа, на яку має місце посягання з метою її зґвалтування, позбавлена була б можливості відвернути зґвалтування шляхом заподіяння шкоди ґвалтівнику, і зокрема такої шкоди, як тяжке тілесне ушкодження чи навіть позбавлення життя” [150] Якубович М.И. Вопросы теории и практики необходимой обороны. М., 1961, С.114..

От чому не можна висувати як обов'язкову і неодмінну умову, щоб шкода, заподіяна тому, хто посягає, обов'язково була менше шкоди, заподіяної тому, хто обороняється. У зв'язку з цим співрозмірним визнається захист, у результаті якого тому, хто посягає, заподіяно не тільки меншу чи рівну шкоду в порівнянні із суспільною небезпечністю шкоди, котра є результатом дій нападника, але і трохи більшу.

“Вироком Коломийського міського суду Івано-Франківської області від 12 травня 1999 р. П. засуджено за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на дев'ять років позбавлення волі… П. визнано винним у тому, що він пострілом із помпової рушниці умисно вбив К.Я.

Захисник, посилаючись на те, що П. убив потерпілого, перебуваючи у стані необхідної оборони, подав клопотання про скасування вироку та закриття справи на підставі ст. 15 КК 1960 р. (ст. 36 КК 2001 р.).

У поданні, підписаному п'ятьма суддями Верховного Суду України, зазначено, що це клопотання треба задовольнити частково - перекваліфікувати дії засудженого зі ст. 94 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 115 2001р.) на ст. 118 КК 2001 р. та призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на два роки.

Суд визнав установленим, що П. убив К.Я. за таких обставин. П. перебував у будинку свого брата П.М., коли до того прийшов К.Я. Почувши, що на вулиці під вікном відбувається сварка між П.М. і К.Я., та, побачивши через вікно, що останній шарпає брата за одяг, П. з метою вбити його взяв належну братові рушницю, зарядив її патроном, підійшов до вхідних дверей і зробив постріл у К.Я., позбавивши його життя.

Таким чином, визнавши П. винним в умисному вбивстві К.Я., суд не вказав у вироку, за яких мотивів було вчинено цей злочин.

Разом з тим обставини справи викладено у вироку так, що П. убив К.Я. через те, що останній вчинив протиправні дії щодо П.М. Такий висновок узгоджується з дослідженими судом доказами.

Зокрема, П. пояснював, що він убив К.Я., перебуваючи у стані необхідної оборони. За його показаннями, він побачив через вікно, що К.Я. застосовує до брата насильство - шарпає за одяг та б'є його. Побачивши в руці К.Я. блискучий предмет, він із зарядженою рушницею вибіг на веранду, крикнув до К.Я.: “Стій!”, а коли той кинувся на нього, - вистрелив.

Показання П. щодо мотиву, з якого він убив К.Я., не тільки не спростовані судом, а й підтверджуються іншими доказами.

Єдиний очевидець злочину - свідок П.М. - підтвердив, що між ним і К.Я. склалися неприязні стосунки у зв'язку з тим, що останній неодноразово незаконно вимагав у нього гроші. 26 березня 1998 р. К.Я. знову приїхав до нього, на подвір'ї почав вимагати гроші, ображати його і бити. В цей час П. вибіг із будинку з рушницею. К.Я. кинувся на П., і той вистрелив. Ці показання П.М. суд визнав достовірними.

Показання П. і П.М. про те, що К.Я. вчинив щодо останнього протиправні дії та застосував до нього насильство, підтверджуються також висновками судово-медичної експертизи, згідно з якими П.М. було заподіяно легкі тілесні ушкодження.

Таким чином, у справі встановлено (і суд фактично визнав це доведеним), що потерпілий К.Я. вчинив неправомірні дії. З метою перепинити це протиправне посягання й захистити брата П. вибіг із будинку з рушницею і, коли К.Я. кинувся до нього, вбив його. Отже, доводи захисника є обґрунтованими.

Разом з тим твердження захисника про те, що П. не повинен нести відповідальності за вчинене вбивство, є безпідставними. Зі справи видно, що П. застосував таку зброю і завдав потерпілому такої шкоди, які явно не відповідали небезпечності посягання та обстановці захисту, тобто перевищив межі необхідної оборони.

За таких обставин належить перекваліфікувавши дії П. зі ст. 94 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 115 2001 р.) на ст. 118 КК 2001 р.” [169] Ухвала судової палати з кримінальних справ і військової палати Верховного Суду України від 15 березня 2002 року// Вісник Верховного Суду України, №3, травень-червень, 2002..

При розгляді справ даної категорії суди не повинні механічно виходити з вимог точної пропорційності засобів захисту та засобів нападу, а повинні враховувати ступінь і характер небезпеки, яка загрожувала тому, хто обороняється (вид злочину та ступінь його небезпечності в даному конкретному випадку, більшу чи меншу цінність інтересу, якому нападник намагався заподіяти шкоду), обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, сила та стрімкість посягання, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищаються, наявність у них зброї та спосіб її застосування, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.

Не можна не погодитися з думкою про те, “…що при посяганні групи осіб, яка за кількістю переважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою для життя чи здоров'я, громадяни мають право застосувати для захисту наявні у них засоби. Тобто, йдеться про право на активні дії з метою протистояння нападаючим” [41] Завгородня Г., Ільковець Л. Право на необхідну оборону. - Право України, 1992, №.6, С.18..

З точки зору кримінального права зовсім неприйнятним є визначення меж захисту при необхідній обороні з урахуванням лише співрозмірності засобів захисту із засобами посягання, чи тільки співрозмірності інтенсивності (сили, енергійності) захисту з інтенсивністю посягання.

Безсумнівно, повинна вимагатися відома співрозмірність між здійсненим захистом і всім характером, всією обстановкою суспільно небезпечного посягання, що мало місце. Вжиті при цьому засоби захисту та засоби посягання, а також інтенсивність захисту й інтенсивність посягання характеризують, безумовно, ступінь співрозмірності між захистом і посяганням. При цьому головне значення набуває не співставлення вжитих засобів, а співставлення інтенсивності захисту з інтенсивністю посягання.

Однак визнати інтенсивність суспільно небезпечного посягання єдиним моментом, що визначає інтенсивність захисту, означає визнати припустимим заподіяння найсерйознішої шкоди особі, яка дуже інтенсивно, тобто з великою силою, дуже енергійно посягає на благо, незначне за своєю цінністю, важливістю та суспільним значенням.

Для визначення меж захисту при необхідній обороні слід враховувати не тільки момент співрозмірності між інтенсивністю захисту й інтенсивністю посягання, але й момент співрозмірності між благом, що захищається, та благом, яке порушується обороною.

Практично вимога “співрозмірності благ” зводиться до вимоги співрозмірності між шкодою, яка загрожує, та шкодою, що заподіюється тому, хто посягає.

Через складність у конкретних випадках встановити таку співрозмірність ця вимога формулюється в тому сенсі, що не повинно бути різкої (разючої) неспіврозмірності між шкодою, що загрожує, та шкодою, яка заподіюється обороною, між цінністю, важливістю, суспільним значенням блага, котре піддалося посяганню, та шкодою, заподіяною тому, хто посягає, при обороні цього блага.

При вирішенні цього питання необхідно враховувати ту обставину, що у випадках сильного душевного хвилювання, яке викликане нападом, його раптовістю, той, хто обороняється, не завжди в змозі точно зважити характер небезпечності й обрати пропорційні засоби захисту, що, природно, може іноді спричинити і більш тяжкі наслідки, за які він не може нести відповідальність.

У деяких випадках слідчі і судові органи безпідставно виходять з того, що якщо злочинець нападає без зброї, то й потерпілий не має права застосовувати для оборони зброю, тому що в цьому випадку буде невідповідність засобів оборони засобам нападу. Якщо при обстановці, яка склалася, виникає необхідність застосування більш інтенсивних засобів (наприклад, зброї проти ціпка), той, хто обороняється, вправі це зробити, тому що захищатися звичайно приходиться тим, що виявилося під рукою, оскільки будь-яке зволікання (підшукання співрозмірних засобів захисту) може зробити оборону зовсім неможливою. До того ж не завжди можна відбити напад співрозмірними засобами.

Коли мова йде про інтенсивність оборони і про інтенсивність нападу, то необхідно при вирішенні питання про межі необхідної оборони оцінювати всі обставини в сукупності, а саме: а) засоби, що застосовуються при нападі; б) стрімкість нападу і спосіб застосування посягання; в) на що посягає злочинець, важливість об'єкта посягання; г) сили і можливості злочинця довести до кінця задуманий злочин; ґ) сили і можливості того, хто захищається, його вік і фізичні дані; д) характер благ, що захищаються; е) засоби, що застосовані тим, хто обороняється.

Четвертою умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до захисту, є своєчасність захисту.

Ця умова необхідної оборони характеризує її межі в часі та виражає вимогу, щоб вона була своєчасною, але в законі не названа. Однак вона випливає з тексту статті 36 Кримінального кодексу України. Суспільно небезпечне посягання, як об'єктивна категорія, завжди спливає в часі; воно має початковий і кінцевий момент. Звідси - необхідна оборона можлива лише протягом того часу, який займає саме суспільно небезпечне посягання. Передчасна чи спізніла оборона не погоджується із сутністю самого поняття необхідної оборони.

Під своєчасністю оборони розуміється стан, коли напад уже почався, але ще не закінчився; моментом початку нападу є момент початку реальної небезпеки для охоронюваного блага, а моментом закінчення небезпеки, у тому числі і випадок, коли шкода вже завдана і надалі вже не загрожує, є також і закінчення стану необхідної оборони.

Стан необхідної оборони та перевищення її меж відрізняються за умовами правомірності необхідної оборони, що відноситься до захисту, - при необхідній обороні повинні бути дотримані всі ці умови, а при перевищенні її меж - порушено одну з них.

Ми поділяємо точку зору, відповідно до якої, “обравши шлях загального визначення правомірності необхідної оборони (на всі випадки життя), законодавець тим самим поставив потенційного суб'єкта необхідної оборони в ситуацію, за якої він повинен не тільки дочекатися нападу, але й визначити його спрямованість (на життя чи інші блага) і з'ясувати характер застосованого насильства чи такого, що загрожувало, тобто вирішити ті питання, що викликають труднощі навіть у фахівців і які без роз'яснення Пленуму Верховного Суду однозначно тлумачитися (а, отже, і застосовуватися) не будуть” [44] Звечаровский И., Чайка Ю. Законодательная регламентация института необходимой обороны. - Законность, 1995, №8, С.34..

Доцільно було б закріпити в законі принцип матеріальної винагороди громадян за реалізацію права на необхідну оборону, якщо при цьому дотримані всі зазначені вище умови. Тоді кримінальне право набуло б логічної завершеності. “Діяння суспільно небезпечні, якщо вони містять ознаки складу злочину, тягнуть притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Діяння суспільно корисні, якщо вони відповідають вимогам кримінально-правових норм, завершуються матеріальною винагородою” [112] Разгильдеев Б. Общественно полезные деяния, предусмотренные УК. - Законность, , 1993, №12, С.20..

Необхідна оборона є обставиною, що виключає злочинність (суспільну небезпечність, кримінальну протиправність, винність) і караність діяння. При з'ясуванні юридичної природи необхідної оборони вихідна позиція полягає в тому, що поведінка особи, яка перебуває в стані необхідної оборони, є правомірною. У той же час ця поведінка може заподіяти таку значну шкоду правоохоронюваним об'єктам, що за відсутності стану необхідної оборони оцінюється як злочин.

У літературі були висловлені різні позиції з питання про те, яка ознака злочину є відсутньою в розглянутій ситуації. Відповідно до ст. 11 КК злочином є суспільно небезпечне, кримінально-протиправне винне діяння.

Ми поділяємо позицію, автори якої вважають, що діяння, вчинене в стані необхідної оборони, не є злочином “…через відсутність його першої і головної ознаки - суспільної небезпечності” [49] Келина С. Обстоятельства, исключающие преступность деяния: понятие и виды. - Уголовное право, 1999, №3, С.4..

Дія, вчинена при здійсненні акта необхідної оборони, підпадає під ознаки певного передбаченого кримінальним законом складу злочину, наприклад, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень і т.п., тобто подібна до цих злочинів. Але це всього лише зовнішня подібність.

“Заподіяння смерті чи тілесних ушкоджень особі, яка вчиняє посягання на життя чи здоров'я іншої людини, не тільки не злочинно, але, навпаки, правомірно, і, отже, не тягне за собою покарання. Більш того, такі дії є суспільно корисними, тому що вони мають своєю метою захист державних, суспільних інтересів чи охоронюваних законом прав і інтересів громадян від злочинних посягань на них” [15] Берестовой Н.П. Право граждан на необходимую оборону. Л., 1986, С.5-6.. З цим твердженням не можна не погодитися.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що “…під необхідною обороною розуміються дії громадян, які не є злочинними, котрі хоча і підпадають під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинені з метою захисту державних, суспільних інтересів, правоохоронюваних інтересів і прав того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного наявного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, необхідної для відбиття цього посягання шкоди” [52] Козак В.Н. Право граждан на необходимую оборону. Саратов, 1972, С.20-21..

На відміну від умисного вбивства чи умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого у стані необхідної оборони, яка є обставиною, що виключає злочинність і караність діяння, ці ж дії, вчинені при перевищені меж необхідної оборони, є злочином.

2.2 Розмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони й умисного вбивства без обтяжуючих обставин і при обтяжуючих обставинах

Під кваліфікацією в теорії кримінального права розуміється юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин - означає, встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, що передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину.

“У кримінальному праві кваліфікація злочину - це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми” [56] Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. Видання друге. К., 2002, С.5..

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони належить до злочинів проти життя, тому що його об'єктом є життя нападника. “Злочинами проти життя визнаються такі дії, безпосередньо спрямовані на життя людини, при вчиненні яких позбавлення життя чи доведення до самогубства іншої особи вважається підставою кримінальної відповідальності” [42] Загородников Н.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. М., 1961, С.10..

Кримінальний кодекс України 2001 року в ч. 1 ст. 115 законодавчо закріпив поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Визначення поняття умисного вбивства, на нашу думку, найбільш чітко сформулювали В.Г. Бєляєв і Н.М. Свідлов: “…умисне вбивство є незаконне заподіяння смерті іншій людині в результаті такої умисної дії чи бездіяльності, яка посягає безпосередньо та виключно тільки на життя потерпілого”. Із ч. 1 ст. 115 КК, що є загальною нормою, виділено чотири спеціальні норми - умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК) і умисні вбивства при пом'якшуючих обставинах (ст.ст. 116-118 КК).

У випадку конкуренції загальної і спеціальної норм важливе значення має загальне правило кваліфікації злочинів, яке є відсутнім у законодавстві, але висловлено в теорії кримінального права й взагалі досить послідовно проводиться в судовій практиці. “Суть його полягає в тому, що при конкуренції загальної і спеціальної норми повинна застосовуватися спеціальна норма” [65] Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. М., 1972, С.251..

Склад злочину умисного вбивства, передбачений ст. 118 КК, являє сукупність ознак умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК) і ознак перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 36 КК), які розглянуті в Загальній частині кримінального права.

Для кваліфікації умисного вбивства як вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, передусім необхідно встановити, що винний перебував у стані необхідної оборони, тобто смерть заподіяно особі, яка посягала на права й інтереси особистості, колективні інтереси чи інтереси держави. При цьому повинні бути дотримані умови правомірності необхідної оборони, які відносяться до посягання, та порушено одну з умов, що відносяться до захисту (має місце перевищення меж необхідної оборони).

На сьогодні думка про те, що особа, яка піддалася суспільно небезпечному посяганню, має право активно оборонятися від нападу, у літературі вважається загальновизнаною.

На жаль, до останнього часу відбуваються випадки, коли правомірність активного захисту від посягання ставиться під сумнів, якщо у того, хто піддався нападу, є можливість врятуватися втечею, звернутися за допомогою до органів влади, громадян або обрати будь які інші способи захисту, що не носять характеру активної протидії тому, хто посягає.

Кваліфікація умисного вбивства, вчиненого в стані необхідної оборони, але з перевищенням її меж, викликає труднощі у зв'язку з тим, що в законі не зовсім чітко визначені межі необхідної оборони й ознаки її перевищення. За ст. 118 КК може кваліфікуватися умисне вбивство тільки в тих випадках, коли воно було вчинено в стані необхідної оборони, але винний явно, безсумнівно перевищив її межі. Вина особи, яка вчинила умисне вбивство в стані необхідної оборони полягає в тому, що заподіяння такої шкоди нападнику не було необхідним. Винний мав можливість у цьому випадку захистити свої інтереси (чи іншої особи), не заподіюючи смерть. Але оскільки це було вчинено для захисту законних інтересів від нападу потерпілого, то умисне вбивство в стані необхідної оборони з перевищенням її меж визнається законом вчиненим при пом'якшуючих обставинах.

Як випливає з п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року №2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи”, “відповідальність за ст. 118 або ст. 124 КК за вбивство чи заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в разі перевищення меж необхідної оборони або перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, настає лише за умови, що здійснений винним захист явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці, яка склалася” [7] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року №2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи”. - Вісник Верховного Суду України, 2003, 01-02, №1..

Прикладом може бути наступна кримінальна справа.

“Вироком Дарницького районного суду м. Києва від 6 квітня 1998 р. К.М. засуджено за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на сім років позбавлення волі...

Як визнав суд, 1 січня 1998 р. К.М. перебувала разом з малолітньою дочкою в однокімнатній квартирі готельного типу. У цей час до помешкання зайшов К.В., з яким К.М. у 1997 р. розірвала шлюб, але проживала разом. Перебуваючи в стані сильного алкогольного сп'яніння, він підійшов до К.М., безпричинно схопив за волосся, стягнув з ліжка, завдав декілька ударів по обличчю, брутально висловлюючись. Міцно тримаючи К.М. за волосся і смикаючи його, К.В. виштовхав її до передпокою. Тут К.М. намагалася вчинити опір і вирватися від нього, але не змогла цього зробити. Тоді вона схопила зі столу кухонний ніж і умисно вдарила ним К.В. у ліву частину грудей. Внаслідок поранення К.В. через невеликий проміжок часу помер.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про перекваліфікацію дій засудженої зі ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.) з призначенням покарання у вигляді одного року шести місяців позбавлення волі.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд правильно встановив фактичні обставини злочину, його висновок про те, що саме К.М. вчинила умисне вбивство К.В., відповідає зібраним у справі доказам, але її діям дано помилкову юридичну оцінку.

Так, органи слідства і суд визнали, що К.М. ударила потерпілого ножем тоді, коли він безпричинно і протиправно застосував до неї насильство, якому вона за своїми фізичними даними не могла протистояти. Проте, захищаючись від протиправних дій потерпілого, вона обрала такий спосіб оборони, який явно не відповідав небезпечності посягання. Для К.М. було очевидним, що потерпілий, вчинюючи протиправні дії, не застосовував до неї будь-які предмети з метою посилення своїх дій, а лише тягнув її за волосся з квартири.

Таким чином, у даному випадку, як це і визнав суд у вироку при формулюванні обвинувачення, К.М., захищаючись від протиправних дій потерпілого, перевищила межі необхідної оборони і без необхідності застосувала ніж, яким вбила його.

Встановивши в судовому засіданні наведені обставини, суд помилково визнав К.М. винною у злочині, передбаченому ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.), а саме в умисному вбивстві, вчиненому під час сварки.

У протесті обґрунтовано зазначається, що перелічені у вироку дії вона вчинила при перевищенні меж необхідної оборони.

Погодившись із таким висновком, оскільки він відповідає встановленим судом фактичним обставинам справи і роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові “Про судову практику у справах про необхідну оборону”, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що дії К.М. підлягають перекваліфікації зі ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001р.) на ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.)” [160] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 17 листопада 1998 року// Рішення Верховного Суду України, 1999р..

Умисне вбивство може бути вчинене внаслідок спровокованоговинним конфлікту з потерпілим. У цьому випадку підстав для кваліфікації дій винного за ст.118 КК України немає. На підтвердження наведемо ухвалу колегії суддів палати з кримінальних справ Верховного Суду України.

“Вироком судової колегії в кримінальних справах Закарпатського обласного суду від 31 січня 2001 р. Л. засуджено за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на 12 років позбавлення волі.

Л. засуджено за те, що 9 листопада 1999 р. він умисно вбив Ф.

Як встановив суд, злочин вчинено за таких обставин.

У жовтні 1998 р. Л., будучи студентом Ужгородського університету, позичив у Ф. 20 доларів США під заставу залікових книжок (своєї та С.), а також ювелірного виробу, належного Т.

На початку січня 1999 р. Л. повернув борг, а Ф. віддав йому залікову книжку С. та ювелірний виріб, однак його залікову книжку віддати відмовився, вимагаючи сплатити проценти в сумі 16 доларів за користування позикою.

Оскільки Л. таких грошей не мав, він вирішив забрати залікову книжку шляхом обману.

Вклавши у свій паспорт бутафорну банкноту номіналом у 100 доларів США та взявши із собою кухонний ніж для самозахисту від Ф., якщо той викриє обман, Л. зайшов до кімнати потерпілого і віддав йому банкноту. Ф., сприйнявши банкноту за справжню, дістав із сейфа залікову книжку і повернув її Л. Коли останній став виходити з кімнати, Ф. зрозумів, що його обмануто, став затримувати Л. і вдарив того кулаком в обличчя. Між ними виникла бійка, під час якої Л. завдав потерпілому 16 ударів ножем, внаслідок чого той помер на місці.

Розглянувши касаційні скарги засудженого та його захисника, в яких порушено питання про перекваліфікацію його дій зі ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.), та перевіривши матеріали справи, колегія суддів не знайшла підстав для їхнього задоволення.

Висновки суду про доведеність вини Л. в умисному вбивстві Ф. відповідають фактичним обставинам справи, обґрунтовані сукупністю розглянутих у судовому засіданні доказів, наведених у вироку.

Доводи в касаційних скаргах про те, що Л. вбив потерпілого при перевищенні меж необхідної оборони, є необґрунтованими. Л. підтвердив у своїх показаннях встановлені судом обставини.

За висновком судово-медичної експертизи, Ф. було завдано 16 колото-різаних ран, від яких сталася його смерть.

Відповідно до висновків цитологічної експертизи, у піднігтьовому вмісті пальців рук Ф. виявлені кров та епітеліальні клітини, походження яких від засудженого не виключається, а в такому ж вмісті пальців рук Л. виявлено епітеліальні клітини, які можуть походити від Ф. За висновком судово-психіатричної експертизи, Л. щодо вчиненого є осудним, у стані фізіологічного афекту не перебував. Дії Л. за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) кваліфіковано правильно.

Так, із показань Л. вбачається, що він усвідомлював, що обраний ним спосіб повернення залікової книжки може призвести до конфлікту з потерпілим, і свідомо пішов на це, озброївшись ножем. У відповідь на дії потерпілого, викликані розкриттям обману, ударив його ножем у живіт і продовжував завдавати удари, коли той вже не являв загрози для його життя і здоров'я.

Отже, умисне вбивство Л. вчинив внаслідок спровокованого ним же конфлікту з потерпілим” [154] Ухвала колегії суддів палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 24 липня 2001 року// Вісник Верховного Суду України, №6, листопад-грудень, 2001 р..

Питання про те, чи застосовуються й якою мірою правила про необхідну оборону до випадків заподіяння смерті в бійці і сварці, належить до числа найменш розроблених питань вчення про необхідну оборону в кримінальному праві України.

Між тим теоретичне дослідження питання про особливості застосування законодавства про необхідну оборону у справах про бійки та сварки має велике практичне значення. Від правильного вирішення цього питання залежить ефективність боротьби з вбивствами, вчиненими під час бійок і сварок. Для успішного здійснення цієї боротьби дуже важливо виявити і покарати осіб, які вчинили в бійці (сварці) дане злочинне діяння, і захистити від кримінального переслідування громадян, дії котрих лише зовні нагадують собою участь у бійці (сварці), але в дійсності утворюють необхідну оборону і є суспільно корисними. Для правильної правової оцінки дій учасників бійки (сварки) потрібно також чітко відмежовувати заподіяння смерті в бійці (сварці), не пов'язане з припиненням суспільно небезпечного посягання, від перевищення меж необхідної оборони, допущеного особою, яка опинилася втягнутою до бійки (сварки) у зв'язку з тим, що вона оборонялася від нападу або намагалася запобігти припинити бійку (сварку).

Необхідність такого диференційованого підходу до оцінки дій учасників бійки (сварки) не завжди враховується органами слідства та судом. Деякі практичні працівники вважають, що саме по собі встановлення факту заподіяння смерті в бійці (сварці) - достатній доказ вини особи у вчиненні злочинного діяння. Тому зустрічаються випадки, коли при розслідуванні та судовому розгляді справи не з'ясовуються характер участі в бійці (сварці) й мотиви вступу до неї, хоча особа посилається на те, що вона втрутилася до бійки (сварки), щоб припинити її, прийти на допомогу громадянину, який піддався злочинному нападу.

У літературі іноді висловлюється думка про те, що до випадків заподіяння смерті в бійці (сварці) правила про необхідну оборону взагалі не можуть застосовуватися. Прихильники цього погляду вважають, що встановлення факту позбавлення життя іншої особи в бійці (сварці) виключає можливість визнання цього діяння необхідною обороною чи перевищенням її меж, особливо якщо ця особа була ініціатором бійки або сварки. Бійка, на їхню думку, передбачає взаємний обмін ударами як спосіб розв'язання конфлікту, що виник між її учасниками, і вступ до неї відбувається за взаємним волевиявленням сторін. Дії того, хто обороняється, називаються ними участю у “взаємній”, “обопільній” бійці та розглядаються як умисне вбивство, не пов'язане із захистом, а посилання на оборону розцінюються як визнання вини в цьому злочині.

Більш категоричним у цьому питанні є О.М. Попов, який стверджує, “…що необхідна оборона в бійці є неможливою без всяких виключень із правил. Є можливим тільки один із двох станів: або бійка, або необхідна оборона, третього не дається” [104] Попов А.Н. Возможна ли необходимая оборона в драке? - Закон и право, 2002, №5, С.26..

За такої оцінки дій учасників бійки (сварки) у громадян може скластися враження про те, начебто будь-яка участь у бійці (сварці) чи дія, зовні подібна з нею, тягне кримінальну відповідальність на загальних підставах і ні за яких умов не може розглядатися як необхідна оборона чи перевищення її меж. Це може призвести до того, що окремі особи, які піддалися злочинному нападу, через побоювання бути обвинуваченими в участі у бійці злякаються дати відсіч тому, хто посягає, а очевидці бійок з тих же міркувань віддадуть перевагу не розбороняти учасників бійки та навіть піти подалі від місця події. У результаті такого невтручання злочинець отримує можливість вчинити злочин, який легко міг би бути відвернутим очевидцями.

Інші автори вважають, що, за загальним правилом, необхідна оборона в бійці є неможливою, однак з цього правила є винятки. Так, наприклад, Т.В. Кондрашова пише:

“1. Якщо в процесі бійки одна зі сторін різко підсилилася (наприклад, шляхом кількісного збільшення тих, хто б'ється чи шляхом озброєння), то у другої сторони з'являється право на необхідну оборону.

2. Якщо одна зі сторін припинила бійку, а друга її продовжує, то у осіб, які припинили “взаємне завдання побоїв”, також з'являється право на необхідну оборону.

3. Право на необхідну оборону є у третіх осіб, які не беруть участі у бійці, якщо вони заподіюють шкоду одній зі сторін, що б'ються, чи навіть обом з метою припинити бійку і не припустити більш тяжких каліцтв або вбивства” [54] Кондрашова Т.В. Проблемы уголовной ответственности за преступления против жизни, здоровья, половой свободы и половой неприкосновенности. Екатеринбург, 2000, С.169-170..

Ми поділяємо точку зору авторів, які стверджують, що в процесі взаємної бійки необхідна оборона є можливою. “Необхідна оборона можлива для більш слабкої сторони в бійці, якщо інша сторона використовує зброю, володіє значною чисельною перевагою, застосовує більш інтенсивне насильство, що може загрожувати заподіянням тяжкої шкоди здоров'ю чи життю людини” [93] Орешкина Т. Спорные вопросы института необходимой обороны. - Уголовное право, 1998, №3, С.31..

У слідчій і судовій практиці зустрічаються випадки, коли участю в бійці визнається заподіяння шкоди при відбитті злочинного нападу особою, яка діяла правомірно та ніяких протиправних дій не вчинила. Оскільки з цим, як правило, пов'язана неправильна кримінально-правова оцінка вчиненого, спробуємо з'ясувати, що слід взагалі розуміти під бійкою.

У російській мові під бійкою розуміються “взаємні побої, викликані сваркою, скандалом” [92] Ожегов С.И. Словарь русского языка. М., 1990, С.182.. Не слід вважати бійкою будь-яке взаємне завдання ударів однією особою іншій. Участю в бійці може визнаватися лише протиправне взаємне завдання побоїв, ударів, тілесних ушкоджень.

Заподіяння смерті в бійці (сварці) може бути викликано найрізноманітнішими мотивами: помстою, ревнощами, хуліганськими спонуканнями й ін. Залежно від цих мотивів і характеру суспільно небезпечних наслідків, що настали, й необхідно кваліфікувати дії винних. Не виключене таке положення, коли один з учасників бійки чи сварки притягується до кримінальної відповідальності за умисне вбивство (наприклад, із хуліганських спонукань - п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, з помсти - ч. 1 ст. 115 КК), інший - за хуліганство (ст. 296 КК), третій - за відповідний злочин при перевищенні меж необхідної оборони (ст.ст. 118 і 124 КК) тощо, а деякі особи, “причетні” до бійки, не визнаються її учасниками та звільняються від кримінальної відповідальності, тому що в їхніх діях є ознаки необхідної оборони.

Під бійкою не можна розуміти всяке завдання двома чи більше особами побоїв або тілесних ушкоджень одне одному. Не є бійкою випадки, коли одна людина (чи одна група осіб) вчинює злочинний напад на іншу людину (чи групу осіб), а остання змушена захищатися від цього нападу й у рамках необхідної (правомірної) оборони заподіює смерть будь-кому з нападників. З метою правильної правової оцінки дій особи, яка правомірно оборонялася від злочинця, не слід називати ці дії участю в бійці.

Вивчення матеріалів слідчої і судової практики показує, що змішування поняття бійки з необхідною обороною може призвести до неправильної оцінки дій осіб, які заподіяли смерть при захисті від суспільно небезпечного посягання.

Деякі судово-прокурорські працівники, не розуміючи різниці між участю в бійці й обороною від нападу чи не бажаючи утруднювати себе вирішенням питання про те, чи не знаходився той, хто заподіяв смерть, у стані необхідної оборони, зазначають у процесуальних документах, що він брав участь у так званій “обопільній бійці” (начебто бійка може носити однобічний характер). Змішуються два зовсім різних поняття: бійка, тобто взаємне завдання ударів, і побиття - завдання однією людиною побоїв іншій. У результаті цього того, хто обороняється, необґрунтовано визнають винним в умисному вбивстві, не пов'язаному із захистом, що тягне за собою незаконне притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка правомірно захищалася від побиття, чи засудження за умисне вбивство того, хто є винним у заподіянні смерті при перевищенні меж необхідної оборони.

“Вироком Шепетівського міського суду Хмельницької області від 25 квітня 1991 р. А. засуджено за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) до десяти років позбавлення волі… за те, що вона під час сварки умисно вбила свого співмешканця Г., вдаривши останнього в груди ножем, якій вихопила в нього з рук.

Задовольнивши протест заступника Голови Верховного Суду України, в якому порушувалось питання про перекваліфікацію дій А. зі ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001р.) на ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.) та пом'якшення призначеного їй покарання, судова колегія зазначила таке.

Як пояснила А., протягом останніх місяців перед убивством її стосунки з Г. були неприязними з його вини. В день вчинення злочину він зустрів її лайкою, почав вимагати гроші на придбання спиртного та примушував продовжити застілля. З цієї причини виникла сварка, під час якої Г. побив А. Коли ж вона хотіла залишити приміщення, він накинувся на неї з ножем у руках. Усвідомлюючи небезпеку, вона вихопила у Г. ніж і вдарила ним останнього в груди.

Показання А. про те, що вона вдарила Г. після його нападу, не спростовано, навпаки, вони відповідають наявним у справі доказам.

Факт побиття засудженої потерпілим підтверджується висновком судово-медичної експертизи про те, що численні тілесні ушкодження в А. могли виникнути від ударів руками й ногами. Свідки Л. та Є. показали, що Г. часто бив А., знущався з неї. За свідченням Ю., зі слів А. йому стало відомо, що Г. зчинив бійку, під час якої вона вбила його.

Наведені докази підтверджують пояснення засудженої про те, що в день вчинення нею злочину Г., як і раніше, побив її та намагався застосувати щодо неї ніж. Показання А. про те, що вона вдарила Г. ножем з метою захисту від його нападу, підтверджено й іншими доказами. Проте суд визнав ці показання недостовірними, оскільки, на його думку, дії Г. не були суспільно небезпечними.

Разом з тим обстановка, в якій Г. напав на А. й побив її, його агресивність, розвиток подій в умовах, коли вона не могла розраховувати на сторонню допомогу, усвідомлення нею реальної загрози застосування ножа давали їй підстави вважати дії Г. загрозливими для її життя і здоров'я.

Зазначивши у вироку, що потерпілий неправомірно повівся щодо А., суд не дав правової оцінки цим діям.

У ситуації, що склалася, А. діяла в стані необхідної оборони. Проте після того, як вона відібрала ніж у нападаючого, у неї не було потреби завдавати йому удару в життєво важливий орган, оскільки в цей момент у нього в руках не було предметів, якими він міг погрожувати їй.

За таких обставин дії А. необхідно кваліфікувати за ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.)” [155] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 30 квітня 1996 року// Рішення Верховного Суду України, 1997 р..

Б.В. Харазішвілі зазначав, що “умисне вбивство завжди вважається як вчинене без обтяжуючих обставин, якщо воно є результатом обопільної бійки” [143] Харазишвили Б.В. Вопросы мотива поведения преступника в советском праве. Тбилиси, 1963, С.82.. З цим не можна погодитися, тому що кваліфікація злочину залежить не від того, чи вчинене воно в бійці, а від спрямованості умислу винного, від характеру мотивів, якими він керувався при вчиненні злочинного діяння. Важливе значення має також врахування особистості того, хто заподіяв шкоду, та потерпілого. Тільки враховуючи сукупність всіх конкретних обставин, за яких особа вступила до бійки чи вчинила дії, зовні подібні до участі в бійці, можна відмежувати правомірні дії від кримінально караних, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони від іншого умисного вбивства.

“Вироком Жмеринського районного суду Вінницької області від 16 грудня 1999 р. Т. засуджено за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на дев'ять років позбавлення волі…

Т. визнано винним в умисному вбивстві М., вчиненому без вказаних у ст. 93 КК (ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.) ознак за таких обставин.

У ніч з 25 на 26 червня 1999 р. між Т. і М., які перебували у стані алкогольного сп'яніння, виникла сварка з приводу заявленої останнім вимоги відвезти його у сусіднє село на тракторі. Сварка супроводжувалася взаємними образами й переросла в бійку. М. раптово вдарив Т. кулаком в обличчя, від чого той упав з табуретки. У ході бійки Т. підібраним на місці події ножем завдав М. удари в грудну клітку, спричинивши чотири колото-різані поранення, від чого зразу ж сталася смерть потерпілого.

У клопотанні засуджений Т. порушив питання про зміну вироку щодо нього у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону, внаслідок чого його засуджено за більш тяжкий злочин, ніж він насправді вчинив. Посилаючись на те, що він змушений був за допомогою ножа захищатись у власному будинку від посягання п'яного М., який несподівано напав на нього і заподіяв тілесні ушкодження, Т. просив перекваліфікувати його дії зі ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на ст. 95 КК (ст. 116 КК 2001 р.) або ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.).

Розглянувши клопотання, судові палати дійшли висновку, що воно не підлягає задоволенню.

Як убачається з матеріалів справи, висновок суду про кваліфікацію дій Т. за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) відповідає фактичним обставинам злочину, які встановлені з урахуванням усіх об'єктивних і суб'єктивних факторів, що мали бути взяті до уваги при з'ясуванні дійсних обставин події, та ґрунтується на зібраних у справі доказах.

Так, установлено, що злочину передували певні взаємовідносини між Т. і М. Протягом дня 25 червня 1999 р. М. допомагав Т. виконувати окремі роботи на тракторі. Потім вони разом вживали спиртні напої, і незадовго до події пізно ввечері Т. трактором підвозив М.

За показаннями самого Т., прихід М. у двір його будинку не був несподіваним. Спочатку вони розмовляли між собою, а потім виникла сварка через вимогу М. поїхати трактором у сусіднє село, на яку він, Т., не погоджувався.

Свідок П. (дружина Т.) пояснила, що на подвір'ї будинку М. спочатку просив її чоловіка відвезти його у сусіднє село на тракторі, а потім наполягав на цьому, і між ними почалася сварка.

За місцем проживання Т. характеризується негативно - як особа, схильна до вчинення у стані алкогольного сп'яніння сварок і скандалів, у зв'язку з чим від сусідів надходили скарги на нього. Раніше він притягувався до кримінальної відповідальності.

Потерпілий М. за місцем проживання характеризувався задовільно, за характером був спокійним.

Та обставина, що між Т. і М. виникла бійка, об'єктивно підтверджується даними судово-медичного дослідження трупа М. і медичного огляду Т.

За висновком судово-медичної експертизи, на трупі М. крім чотирьох колото-різаних поранень грудей, виявлено численні синці й садна невизначеної форми на обличчі, верхніх і нижніх кінцівках, що виникли від дії тупих предметів. Усі тілесні ушкодження - прижиттєві.

При медичному огляді після події у Т. виявлено легкі тілесні ушкодження без розладу здоров'я.