Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони

У судовому засіданні судово-медичний експерт підтвердив, що колото-різані поранення грудної клітки у потерпілого не могли утворитися від вільного падіння його тіла на ніж, як про це свідчив Т. Глибина ранових каналів свідчить про те, що удари ножем завдавалися з великою силою, під різними кутами, положення нападаючого і потерпілого змінювалися, після кожного удару ножа витягували з тіла.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд України клопотання засудженого Т. про зміну вироку щодо нього залишив без задоволення [157] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 28 січня 1997 року// Вісник Верховного Суду України, №2, 1997 р.”.

Застосування правил про необхідну оборону не виключено і тоді, коли дві особи (чи дві групи осіб) взаємно нападають одне на одного, і між ними відбувається бійка, тобто із самого початку ті, хто б'ються, виступають у ролі нападників щодо протилежної сторони.

“Вироком Ічнянського районного суду Чернігівської області К. засуджено за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) за те, що він під час бійки у приміщенні клубу ударив ножем у груди М., від чого той помер.

Судовою колегією в кримінальних справах Верховного Суду України задоволено протест заступника Голови цього суду, в якому порушено питання про перекваліфікацію дій К. зі ст. 94 (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.).

Суд, оцінюючи дії К. як умисне вбивство М., виходив з неправильної оцінки характеру події та мотивів поведінки засудженого. Не врахувавши всіх наявних у справі доказів, районний суд визнав, що між М. і К. виникла сварка, яка перейшла в бійку, і під час останньої К. ударом ножа у серце вбив потерпілого. Проте матеріали справи свідчать, що правова оцінка дій К. є помилковою.

Під час розслідування справи і в судовому засіданні засуджений твердив, що ініціатором сварки і бійки був М. За показаннями К., потерпілий, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, приїхав увечері до нього додому з безпідставною претензією з приводу побиття за кілька місяців до того його племінника. Конфлікт продовжився біля клуба, де з ініціативи К. і почалася бійка між ним і його братом, з одного боку, та М. і братом останнього - з другого. Після закінчення бійки, уже в приміщенні клубу, М., вибравши момент, коли К. заправляв у чоботи штани, сильно вдарив його ногою в обличчя. У відповідь той ударив М. ножем у груди і вбив його.

Ці показання К. не тільки не спростовані матеріалами справи, а, навпаки, підтверджені показаннями свідків К.О. та У., а також висновком судово-медичної експертизи про наявність у засудженого тілесних ушкоджень, механізм утворення яких характерний для нанесення ударів у обличчя кулаком і ногою.

З урахування наведеного судова колегія Верховного Суду України визнала, що дії засудженого були зумовлені потребою негайно відвернути посягання на його життя з боку потерпілого, тобто що К. діяв у стані необхідної оборони. Однак застосування ним ножа в даній обстановці не викликалось необхідністю, оскільки М. посягав на нього неозброєним. Отже, К. перевищив межі необхідної оборони, тому його дії слід кваліфікувати за ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.)” [168] Ухвала судової палати з кримінальних справах і військової палати Верховного Суду України від 19 вересня 2001 року// Вісник Верховного Суду України №5, вересень-жовтень 2001 р..

На нашу думку, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України справедливо задовольнила протест заступника Голови Верховного Суду України, оскільки “дії винного, який вчинив убивство при перевищенні меж необхідної оборони, безпідставно кваліфіковано за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.)” [99] Перевищення меж необхідної оборони. - Юридичний вісник України, 8-14 квітня 1999, №14(198), С.20..

Стан, в якому у окремого учасника бійки виникає право на необхідну оборону, є в таких випадках:

а) під час взаємного завдання побоїв один із учасників виходить за межі початково вчинюваних дій, накидається на свого супротивника з ножем чи іншим предметом і намагається заподіяти йому смерть. Думається, що від такого небезпечного посягання на своє життя другий, хто б'ється, вправі захищатися. Зрозуміло, право на захист у учасника бійки виникає тільки у щодо зазначеної вище більш небезпечної дії супротивника. В іншій частині відповідальність за шкоду, заподіяну в бійці, настає на загальних підставах;

б) учасник бійки відмовився від подальшої участі в ній або фактично вийшов із неї (наприклад, через одержане поранення упав на землю й у зв'язку з цим перестав бути небезпечним для інших учасників бійки). Якщо такий (колишній) учасник бійки піддається нападу з боку осіб, з якими він до цього бився, чи інших громадян, він вправі захищатися від вчиненого на нього посягання. Позбавляти його права на оборону тільки на тій підставі, що раніше він був учасником бійки, було б неправильно. За дії ж, вчинені даною особою під час участі в бійці, вона повинна нести відповідальність на загальних підставах.

Зрозуміло, ми маємо на увазі випадки, коли учасник бійки не просто на час вийшов із неї, щоб зібратися з силами чи уникнути завдання йому удару іншим учасником бійки, а дійсно чомусь припинив участь в останній.

У зазначених вище двох випадках учасник бійки отримує право на необхідну оборону від небезпечного для його життя удару супротивника, незалежно від того, хто був призвідником бійки.

Окремо слід зупинитися на тому, чи є необхідною обороною або перевищенням її меж дії осіб, які не брали участі в бійці (сварці), але заподіяли смерть особам, котрі брали участь у ній. Тут є можливими декілька варіантів:

1) учасники бійки (сварки) нападають на її очевидця; щоб захистити своє життя, він вправі заподіяти смерть нападнику, зрозуміло, у рамках необхідної оборони;

2) аналогічно вирішується питання у випадках, коли особа намагається розборонити тих, хто б'ються, та припинити бійку (сварку) й у зв'язку з цим піддається нападу з боку учасників бійки (сварки);

3) очевидець бійки (сварки) з хуліганських спонукань, помсти чи інших подібних мотивів, тобто не з метою припинення суспільно небезпечних дій, завдає удари, поранення будь-кому із учасників бійки (сварки). Така особа сама стає учасником бійки (сварки) і тому несе відповідальність на загальних підставах, тому що визнання особи такою, яка обороняється, припускає наявність у неї мотиву захисту будь-яких інтересів від суспільно небезпечного посягання;

4) на прохання учасника бійки (сварки) чи за власною ініціативою очевидець бійки (сварки) встає на бік одного з тих, хто б'ються, та завдає шкоду його супротивнику. Очевидно, його варто визнати таким, що примкнув до бійки (сварки), приєднався до однієї зі сторін, що б'ються.

Не може свідчити про неправомірність дій кого-небудь із учасників бійки (сварки) той факт, що при захисті ця особа використовувала будь-яку зброю чи інші предмети, тому що необхідна оборона допускається і при використанні зброї.

Іноді суди не визнають необхідну оборону в бійці чи сварці на тих підставах, що особа, яка захищається, першою завдала удар нападнику або в момент бійки (сварки) перебувала в нетверезому стані.

Однак таке положення не випливає із сутності необхідної оборони. Стан необхідної оборони може утворити і реальна загроза здійснення протиправного посягання. Тому особа, утягнена до бійки чи сварки, має право з метою захисту своїх прав і інтересів першою завдати удар, тому що очікування першого удару нападника може призвести до тяжких наслідків.

Так само не можна визнати правильним заперечення права на необхідну оборону за особами, які в момент бійки (сварки) перебували в нетверезому стані. Положення про те, що вчинення злочину в стані сп'яніння не звільняє від кримінальної відповідальності, зовсім не означає неможливість осіб у нетверезому стані піддатися суспільно небезпечному посяганню та мати право активного захисту від нього.

Нетверезий стан не дає права на вчинення суспільно небезпечних дій, але зовсім не є перешкодою для вчинення дій суспільно корисних.

Законодавство про необхідну оборону не може бути застосовано до осіб, які не керуються метою захисту інтересів держави, колективних інтересів, особистості або прав того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання, а заподіюють смерть громадянам за мотивами помсти, розправи і тому підлягають відповідальності на загальних підставах.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони не можна змішувати з умисним вбивством із помсти, вчиненим при звичайному стані психіки винного і тому не може розглядатися як умисне вбивство при пом'якшуючих обставинах.

Для правильного застосування законодавства про необхідну оборону важливе значення має чітке розмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони й умисного вбивства з помсти злочинця, яке вчинюється потерпілим, його родичами чи іншими особами не внаслідок афекту, а у звичайному стані психіки. Ці умисні вбивства істотно розрізняються між собою за своїм характером (особливо за мотивами). Дуже велика між ними різниця за ступенем суспільної небезпечності. Умисне вбивство з помсти карається за ч. 1 ст. 115 КК, що передбачає відповідальність за умисне вбивство без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин, як умисне вбивство, не пов'язане з відбиттям суспільно небезпечного посягання, тому що винний умисно заподіює смерть особі, яка вчинила чи вчинює суспільно небезпечне посягання, з метою помститися їй, учинити над нею самосуд, а не з метою захисту від нападу.

Основна різниця розглянутих видів умисних вбивств проводиться за мотивами злочину. Якщо мотивом умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони є прагнення захистити колективні, державні чи особисті інтереси від суспільно небезпечного посягання, то при вчиненні умисного вбивства з помсти спонукальним стимулом до заподіяння смерті нападнику виступає мотив помсти, бажання розправитися з ним за вчинене посягання.

У багатьох випадках умисному вбивству з помсти передує вчинення потерпілим суспільно небезпечного посягання, що відомою мірою полегшує розмежування цього умисного вбивства й умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони. Однак тільки за цією ознакою розмежувати дані умисні вбивства є неможливим. Адже умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони може мати місце не тільки безпосереднє перед нападом або під час його здійснення, але й відразу ж після нападу (при спізнілому захисті). З іншого боку, умисне вбивство з помсти злочинця є можливим не тільки після вчинення ним посягання, але й перед ним або в момент його виконання. “Так, наприклад, вбивство злодія, який намагався витягти гаманець із грошима з чиєї-небудь кишені, продиктовано не прагненням припинити посягання (крадіжку), а бажанням помститися злодію, розправитися з ним. Тому таке вбивство повинне розглядатися не як вчинене при перевищенні меж необхідної оборони…” [127] Тишкевич И.С. Оборона от нападения преступника. Минск, 1972, С.116., а як умисне вбивство з помсти.

Про відсутність мотиву захисту та наявність прагнення розправитися з тим, хто нападав, може свідчити значний проміжок часу між нападом і відповідною реакцією у відповідь на нього. За наявності значного розриву в часі не може бути мови про необхідну оборону чи перевищення її меж, тому що дії особи втрачають оборонний характер і стають актом помсти.

У ряді випадків розмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони й умисного вбивства з помсти може бути проведене залежно від того, коли у винного виникає умисел на вчинення вбивства - безпосередньо в момент вчинення злочину чи заздалегідь, до появи ситуації, що створює в даної особи право на необхідну оборону. Якщо умисел на заподіяння смерті нападнику виникає не раптово, тобто не в момент самого нападу, а дозріває до цього, має характер заздалегідь обміркованого злочинного наміру, застосування до винного ст. 118 КК виключається, і він повинен нести відповідальність за умисне вбивство, не пов'язане із захистом.

Так, у практиці зустрічаються випадки, коли намір заподіяти смерть виникає не у зв'язку з нападом, а до нього, і винний сам провокує потерпілого на напад для того, щоб під виглядом необхідної оборони чи перевищення її меж здійснити свій злочинний план. Маскування дій під необхідну оборону використовується вбивцею, щоб уникнути кримінальної відповідальності чи пом'якшити її. У подібного роду випадках дії винного мають тільки зовнішню подібність із необхідною обороною чи перевищенням її меж, у наявності не захист, а напад під виглядом захисту, здійснення заздалегідь обміркованого злочинного плану. Ці випадки мав на увазі В.І. Ленін, зазначаючи, що “…бувають випадки вбивства, коли дуже нелегко вирішити, чи було це цілком справедливе та навіть обов'язкове вбивство (наприклад, необхідна оборона) або …тонко проведений підступний план”.

Але не завжди можливо розмежувати умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони й умисне вбивство з помсти за часом виникнення умислу на вчинення злочину, тому що умисел на друге з цих вбивств може виникнути, як і на умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, в момент вчинення потерпілим суспільно небезпечного посягання. У цьому випадку розмежування вказаних умисних вбивств може бути проведено тільки за характером мотиву, яким керувався винний.

Встановлення мотиву умисного вбивства в ряді випадків представляє значні труднощі, тому що винний часто намагається приховати дійсні спонукання, які штовхнули його на заподіяння смерті нападнику. Заподіявши останньому смерть із помсти, він звичайно стверджує, що переслідував мету припинення суспільно небезпечного посягання, вчиненого потерпілим. Однак шляхом ретельного аналізу всіх обставин справи (взаємин між винним і потерпілим, їхньої поведінки до та під час вчинення злочину тощо) органи слідства й суд встановлюють дійсну спрямованість вчиненого умисного вбивства. При цьому вони виходять не тільки й не стільки з пояснень винного про характер його мотивів, скільки з даних об'єктивного порядку. Тут є застосовними слова К. Маркса та В.І. Леніна з питання про те, як повинні встановлюватися дійсні наміри особи. К. Маркс писав: “…яке ж об'єктивне мірило можемо ми прикласти до наміру, крім змісту дії та його форми?” [73] Маркс К., Энгельс Ф. Соч. М., 1955, т.1. С.122.. Аналогічну відповідь на це питання давав і В.І. Ленін. Він підкреслював, що оцінка поведінки людини, її прагнень повинна даватися за її діями: “…за якими ознаками судити нам про реальні “помисли та почуття” реальних особистостей? Зрозуміло, що така ознака може бути лише одна: дії цих особистостей, - а тому що мова йде тільки про суспільні “помисли та почуття”, то слід додати ще: суспільні дії особистостей, тобто соціальні факти” [70] Ленин В.И. Полн. собр. соч. М., 1979, т.1, С.423-424..

Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується також за ст. 118 КК і в тих випадках, коли воно має обтяжуючі обставини, передбачені пунктами 1, 2, 4 і 13 ч. 2 ст. 115 КК (відповідно умисне вбивство: двох або більше осіб; малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; вчинене з особливою жорстокістю; вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК).

Однак деякі вчені та практичні працівники вважають, що умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, вчинене за наявності будь-якої з обтяжуючих обставин, зазначених у ч. 2 ст. 115 КК, повинно кваліфікуватися за ч. 2 ст. 115 КК, а не за ст. 118 КК.

На думку Р.І. Тевліна, при правовій оцінці умисного вбивства, яке характеризується водночас обтяжуючими та пом'якшуючими обставинами, передбаченими відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу, потрібно класти в основу кваліфікації злочину не пом'якшуючі, а обтяжуючі обставини, тому що:

а) кримінальне законодавство України орієнтовано на рішучу боротьбу з умисними вбивствами при обтяжуючих обставинах як з особливо небезпечними злочинами проти життя;

б) встановлюючи відповідальність за умисне вбивство, законодавець, насамперед визначає найбільш тяжкий вид цього злочину, а саме той, який обтяжено, хоча б однією з обставин, зазначених у ч. 2 ст. 115 КК. Всі інші види умисного вбивства розглядаються як вчинені без обтяжуючих обставин або з пом'якшуючими обставинами;

в) щодо однієї з обтяжуючих обставин - умисного вбивства, вчиненого особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК), - у законі зроблено застереження, що дана обтяжуюча обставина в наявності тільки тоді, коли раніше вчинене умисне вбивство не є умисним вбивством при пом'якшуючих обставинах (ст.ст. 116-118 КК).

Далі Р.І. Тевлін стверджував, що всі інші ознаки умисного вбивства при обтяжуючих обставинах є беззастережними, і умисне вбивство за наявності однієї з них завжди, незалежно від будь-яких інших обставин, повинно кваліфікуватися як вбивство при обтяжуючих обставинах.

Стан же сильного душевного хвилювання, особливості психіки жінки під час або відразу ж після пологів, перевищення меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, повинні враховуватися лише при визначенні міри покарання за ч. 2 ст. 115 КК як обставини, що пом'якшують відповідальність.

З таким вирішенням розглянутого питання не можна погодитися.

Необхідність рішучої боротьби з умисними вбивствами при обтяжуючих обставинах зовсім не означає, що до них слід відносити у певних випадках і умисні вбивства, передбачені ст.ст. 116-118 КК. Розташування ст. 115 КК на першому місці в розділі, який передбачає відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особистості, також не означає, що законодавець надає вирішального значення обтяжуючим обставинам, зазначеним у ч. 2 цієї статті, у порівнянні з пом'якшуючими обставинами, передбаченими в ст.ст. 116-118 КК. Таке розташування статей пояснюється лише тим, що умисне вбивство при обтяжуючих обставинах - найтяжчий злочин проти життя.

Відсутність яких-небудь застережень у законі щодо обтяжуючих обставин, перелічених у ч. 2 ст. 115 КК (крім п. 13), зовсім не означає, що за наявності даних обставин умисне вбивство в стані фізіологічного афекту, матір'ю своєї новонародженої дитини, при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, повинно кваліфікуватися як умисне вбивство при обтяжуючих обставинах. Якби законодавець вважав правильною саме таку кваліфікацію, він зробив би відповідне застереження в ст.ст. 116-118 КК, зазначивши, що умисне вбивство, вчинене при названих пом'якшуючих обставинах, тягне відповідальність за ст.ст. 116-118 КК тільки за відсутності обтяжуючих обставин, перелічених у ч.2 ст. 115 КК.

Якщо законодавець не вважає повторним умисне вбивство, якому передувало умисне заподіяння смерті, передбачене ст.ст. 116-118 КК, то тим більш неможливо притягнення до відповідальності за заподіяння смерті при зазначених пом'якшуючих обставинах як за умисне вбивство, вчинене при обтяжуючих обставинах, навіть якщо винний раніше вчинив умисне вбивство, не передбачене ст.ст. 116-118 КК. Із п. 13 ч. 2 ст. 115 КК випливає, що передбачені ч. 2 зазначеної статті умисні вбивства різко відрізняються за ступенем суспільної небезпечності від злочинів, сформульованих у ст.ст. 116-118 КК, і їх не можна ставити в один ряд.

Як правильно відзначав С.В. Бородін, виключення застосування п. 13 ч. 2 ст. 115 КК при повторності умисного вбивства, якщо воно було вчинено в стані афекту, матір'ю своєї новонародженої дитини, при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, є одним із доказів того, що чинний закон зобов'язує віддавати пріоритет пом'якшуючим обставинам у порівнянні з обставинами, які обтяжують умисне вбивство.

Законодавець визнав стан сильного душевного хвилювання, викликаний протизаконними діями з боку потерпілого, особливий стан психіки жінки відразу ж або після пологів, перевищення меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, такими винятковими за своїм характером обставинами, котрі пом'якшують відповідальність, що виділив заподіяння іншій особі смерті за таких обставин у спеціальні склади злочинів з різко зниженою санкцією. Тому варто погодитися з М.І. Загородніковим: “Якщо і можливі при вчиненні цього вбивства деякі обтяжуючі обставини, такі, як повторність, то це не може змінити загального змісту даного вбивства, як вчиненого при пом'якшуючих обставинах” [42] Загородников Н.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. М., 1961, С.146..

На користь цього висновку свідчать і правила, встановлені для випадків конкуренції загальних і спеціальних норм.

“…Виділення спеціальних норм дозволяє диференціювати відповідальність, більш тонко та точно визначити її межі для даного різновиду злочину й наочно підкреслити характер і ступінь суспільної небезпечності” [67] Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступлений. М., 1963, С.252.. При конкуренції загальної та спеціальної норми завжди повинна застосовуватися спеціальна норма.

Якщо ж із загальної норми виділяються дві самостійні спеціальні норми, одна з яких передбачає пом'якшуючі, а інша - обтяжуючі обставини, виникає конкуренція двох спеціальних норм. У цих випадках застосовується та спеціальна норма, яка передбачає пом'якшення відповідальності за наявності певних, зазначених у законі обставин. Наприклад, ч. 2 ст. 115 КК і ст. 118 КК - спеціальні норми стосовно ч. 1 ст. 115 КК. Надаючи особливе значення перевищенню меж необхідної оборони як обставині, яка пом'якшує покарання за умисне вбивство, законодавець виділив відповідні випадки умисного вбивства в особливий склад, підкресливши тим самим, що вони не можуть бути кваліфіковані ні за загальною нормою (ч. 1 ст. 115), ні тим більш за статтею про умисне вбивство при обтяжуючих обставинах.

У судовій практиці зустрічаються справи, в яких помилки органів слідства, котрі не дали належної правової оцінки тим обставинам, що особа захищалася від суспільно небезпечного (як правило, злочинного) посягання, не виправлені судами, що потягло невірну кваліфікацію не тільки дій, які здійснювалися у порядку захисту, а й, у деяких випадках, пізніше вчинених особою злочинів. “Умисне “завищення” кваліфікації дій, особливо у справах про необхідну оборону, повинно отримати найрізкішу негативну оцінку - такі службові дії працівників правоохоронних органів грубо порушують режим законності при здійсненні правосуддя” [47] Истомин А. С запасом прочности: о квалификации необходимой обороны. - Российская юстиция, 1995, №7, С.44.. “Коли особа, правомірно діюча в стані необхідної оборони, притягується, тим не менш, до кримінальної відповідальності, то мова, по суті справи, йде про надзвичайну подію” [89] Неврев А.В. Проблемы реализации гражданами своего права на необходимую оборону. - Адвокатская практика, 2001, №1, С.5..

Типовим прикладом такої помилки може вважатися справа Ш., засудженого за п.п. “ж”, “і” ст. 93 КК 1960 р. (відповідно п.п. 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК 2001р.), ч.1 ст.101 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 121 КК 2001 р.), ч. 3 ст. 193 КК 1960 р. (ч. 3 ст. 357 КК 2001 р.), ч. 1 ст. 223 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 262 КК 2001 р.), та С., засудженого за п.п. “ж”, “і” ст. 93 КК 1960 р., ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. (ч. 2 ст. 121 КК 2001 р.).

Обставини даної справи такі. “Увечері, близько 21-ї години Ш. зупинив автомобіль, яким керував працівник міліції К., і на угорській мові попросив водія відвезти його до сусіднього села. К., який був у стані сп'яніння, обурився (як вбачається з ухвали) на те, що до нього звернулися на угорській мові (справа відбувалася на Закарпатті, де ця мова є рідною для більшої частини населення, очевидно, судячи з прізвища, угорцем за національністю є й Ш.), почав ображати Ш., вдарив його, а коли той почав з'ясовувати, за що він його вдарив, завдав Ш. кілька ударів рукою, а також ногою в живіт. Ш. у відповідь вдарив К. Побачивши, що між Ш. та незнайомим йому К. виникла сутичка, С. підійшов до них. Тоді К. вийняв пістолет і пригрозив застосувати зброю, але Ш. заламав йому руку, відібрав пістолет і рукояткою завдав кілька ударів по потилиці. С. також став завдавати удари. Оскільки К. кричав, Ш. почав затуляти йому рота, але К. вкусив його за палець. В цей момент Ш. завдав йому ще 3-4 удари, від яких той втратив свідомість (ними потерпілому було спричинено тяжкі тілесні ушкодження).

Виявивши, що потерпілий є працівником міліції, Ш. та С. злякалися відповідальності та з метою приховання вчиненого вирішили вбити К., що й зробили, втопивши його, при цьому Ш. викрав пістолет та службове посвідчення К.” [29] Володарський В.В. Необхідна оборона, перевищення її меж: деякі випадки кваліфікації. - Право України, 2000, №6, С.93..

Як видно з викладеного, конфлікт виник виключно з вини К., який, будучи працівником міліції, перебуваючи на посту в нетверезому стані (при цьому ще й керував автомобілем), явно неадекватно зреагував на прохання, яке на його адресу висловив Ш., почав ображати останнього та застосовувати до нього насильство.

Якщо проаналізувати дії, вчинені в цей момент Ш., то видно, що вони є правомірними, оскільки вчинені в стані необхідної оборони без перевищення її меж (нанесення ним К. ударів було відповіддю на протизаконне насильство, вчинене останнім із хуліганських спонукань). Однак К. продовжував чинити йому опір, а коли до місця події підійшов С. - односелець Ш., - він вийняв табельну зброю та став погрожувати нею (у відповідь на правомірні дії Ш. у конфлікті, який розв'язав сам К.).

Природно, Ш. і С., відчуваючи загрозу для свого життя з боку нетверезого й озброєного К. (про те, що той є працівником міліції, вони ще не знали), вжили заходів для його обеззброєння. При цьому К. не переставав чинити їм опір, вкусивши Ш. за палець і не відпускаючи його; по суті, він перестав чинити опір, тільки коли знепритомнів після завданих йому ударів по голові.

Ш. і С. вирішили убити К. з єдиної причини: довідавшись, що він є працівником міліції, злякалися відповідальності за заподіяння йому тілесних ушкоджень. Як видно з викладеного, ці побоювання не можна визнати обґрунтованими, оскільки їхні дії щодо потерпілого під час сутички з ним були правомірними. Таким чином, Ш. і С. діяли в стані юридичної помилки стосовно незаконності своїх дій.

У підручниках з кримінального права відзначається, що “кримінальна відповідальність не настає, якщо особа помилково вважала, що вона вчинила злочинне діяння, у той час як кримінальний закон таке діяння не вважає злочином” [62] Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів./Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Банківський та ін.; За ред. П.С. Матишевського та ін. - Стереотипне видання. К., 2000., С.184.. Незважаючи на це, органи слідства, а потім і суд, кваліфікували дії засуджених під час захисту від злочинного посягання К. за ч. 1 ст. 101 КК 1960 р. (відповідно ч. 1 ст. 121 КК 2001 р.).

Більше того, помилка в юридичній оцінці дій Ш. і С. під час їхньої сутички з К. призвела до того, що неправильну кваліфікацію дістали й їхні дії в частині умисного вбивства потерпілого. Так, їх дії кваліфіковано не тільки за п. “і”, а і за п. “ж” ст. 93 КК 1960 р. (відповідно п.п. 12, 9 ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.), за ознакою вчинення умисного вбивства з метою приховання іншого злочину. Однак у даному випадку вважати умисне вбивство вчиненим саме з таких мотивів не можна, оскільки дії, які намагалися приховати засуджені, злочинними не були.

Заслуговує на увагу і такий факт. Незважаючи на те, що роль К., як винуватця конфлікту - його ініціатора, була очевидної, як було очевидним і те, що дії засуджених щодо нього до моменту виникнення умислу на вбивство, мали характер захисту, питання про перебування Ш. і С. у стані необхідної оборони не ставилося (це випливає з кваліфікації за ст. 101 КК 1960 р. (відповідно ст. 121 КК 2001 р.), а не ст. 104 КК 1960 р. (відповідно ст. 124 КК 2001 р.) - що могло б мати місце, якби правоохоронні органи вважали, що, перебуваючи у стані необхідної оборони, засуджені перевищили її межі). Очевидно однією з причин цього є те, що потерпілий був працівником міліції. Однак його поведінка під час конфлікту не дає підстав для таких висновків (службове розслідування показало, що загибель К. не пов'язана з виконанням ним службових обов'язків).

2.3 Відмежування умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання

Відмежування умисного вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК України), від умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання, викликаного протизаконними діями потерпілого (ст. 116 КК України), являє значні труднощі, особливо, якщо ексцес оборони допущено у стані афекту. “Афект - сильний і відносно короткочасний емоційний стан, який пов'язується з різкою зміною важливих для суб'єкта життєвих обставин і супроводжується різко вираженими руховими проявами та змінами у функціях внутрішніх органів, втратою вольового контролю і бурхливим вираженням емоційних переживань; в основі афекту лежить пережитий людиною стан внутрішнього конфлікту” [82] Мостовая И.М. Юридическая психология. К., 2000, С.110-111..

На наш погляд, одна з причин помилок, що допускаються, при оцінці психічного стану обвинуваченого - ототожнення понять фізіологічного афекту та сильного душевного хвилювання, що раптово виникло. Між тим фізіологічний афект має специфічні ознаки, за якими він легко розпізнається фахівцями у галузі психології. “Його характерні риси: фрагментарність сприйняття, концентрація уваги на психотравмуючому об'єкті тощо. Сильне душевне хвилювання - це юридична оцінка психічного стану людини у сполученні з обставинами суспільно небезпечного діяння” [103] Подольная Н. Оценка действий лица, оборонявшегося от нападения. - Советская юстиция, 1986, №24, С.11.. Як юридичне поняття сильне душевне хвилювання містить у собі констатацію психічного стану й аналіз ситуації і тому як таке оцінюється тільки правоохоронними органами.

У судовій психіатрії та психології стан фізіологічного афекту визначається як “...короткочасна сильна позитивна чи негативна емоція, яка викликається дією внутрішніх і зовнішніх факторів, супроводжується соматовегетативними проявами” [33] Герасименко О.І. Словник-довідник термінів судової медицини. К., 2002, С.34..

Від фізіологічного афекту необхідно відрізняти афект патологічний - один з видів тимчасового розладу душевної діяльності, що виключає осудність. “Патологічний афект - це короткочасний хворобливий психічний стан, що виникає раптово під впливом зовнішньої причини, як це має місце і при фізіологічному афекті” [75] Марчук А.І. Судова психіатрія. Навчальний посібник. К., 2003, С.177.. “Патологічний афект розуміється психіатрами як гостра реакція у відповідь на психотравмуючий вплив, на висоті розвитку якої має місце порушення свідомості за типом афективного сутінкового стану” [120] Судебная психиатрия: Учебник. Под ред. проф. А.С.Дмитриева, проф. Т.В.Клименко. М., 1998, С.348.. Фізіологічний афект, навпаки, припускає осудність, тому що навіть у найсильніший момент афективного спалаху у людини зберігається тією чи іншою мірою здатність самовладання, не спостерігається глибокого потьмарення свідомості, зберігається можливість діяти у відомій відповідності з приводом, що викликав афективну реакцію.

З огляду на цей особливий стан свідомості, закон розглядає вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними чи аморальними діями потерпілого, як, обставину, що пом'якшує покарання (п. 7 ст. 66 КК). Іншими словами, п. 7 ст.66 КК “…має на увазі ситуацію, за якої вчинення злочину являє собою відповідну реакцію на провокуючу поведінку потерпілого й у силу психічних закономірностей спрямовано на джерело, що викликало у винного сильну емоцію” [64] Кругликов Л. Совершение преступления под влиянием сильного душевного волнения. - Советская юстиция, 1983, №14, С.20..

Судова практика визнає, що фізіологічний афект може бути викликано подружньою зрадою, зрадою закоханих, а також кількаразовими протизаконними діями, остання з яких і стала причиною афекту. Умисне вбивство не може бути кваліфіковано за ст. 116 КК, якщо стан фізіологічного афекту було викликано законними діями потерпілого, зокрема взяттям під варту (ст. 155 КПК), конфіскацією майна (ст. 59 КК), затриманням злочинця (ст. 38 КК).

Для кваліфікації злочину за ст. 116 КК важливо визначити два часових інтервали:

1) між протиправними діями потерпілого та виникненням у винного фізіологічного афекту - тривалість цього інтервалу значення не має - він може бути як занадто коротким, так і занадто довгим. Ця обставина на кваліфікацію умисного вбивства за ст. 116 КК не впливає;

2) між виникненням афекту й умисним вбивством. Оскільки злочин можна кваліфікувати за ст. 116 КК тільки у випадку перебування винного в стані афекту, то для застосування цієї норми дуже важливо визначити тривалість такого стану. Вивчення судової практики показує, що стан фізіологічного афекту триває не більш 3-5 хвилин. У різних людей ця тривалість є різною. Більш темпераментні особи швидше “спалахують”, але довше “остигають”, тому у них стан фізіологічного афекту може тривати 5-7 хвилин. Саме цей час і визначено у ст.116 КК словосполученням “раптово виник”, тобто тривав недовго. Коли між виникненням афекту й умисним вбивством минуло більше часу (близько 20-30 хвилин), то кваліфікувати умисне вбивство за ст. 116 КК немає підстав, тому що стан фізіологічного афекту вже минув, закінчився, і винний, вбиваючи, вже не перебуває в цьому стані. Якщо винний, перебуваючи у стані фізіологічного афекту, умисно вбив одного потерпілого і намагався умисно вбити ще одну особу, то його дії кваліфікуються за сукупністю злочинів за ст. 116 КК, ст. 15 і ст. 116 КК, оскільки ця норма не передбачає посилення відповідальності за повторний злочин.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони й умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання мають подібні підстави, за якими законодавець встановлює за їхнє вчинення більш м'яке покарання в порівнянні з іншими умисними посяганнями на життя. І при перевищенні меж необхідної оборони, й у випадках фізіологічного афекту заподіяння смерті викликано протиправними діями потерпілого та є реакцією у відповідь на ці дії. Останні можуть бути однаковими за своїм характером - протизаконним насильством. Обидва злочини можуть бути вчинені не тільки особою, проти якої було спрямоване насильство, але й іншими особами - очевидцями цього насильства. Є подібність і за часом заподіяння смерті потерпілому: смерть може бути заподіяно як під час вчинення потерпілим протизаконних дій, так і відразу ж або через незначний час після цих дій. Якщо є значний розрив у часі між протизаконною поведінкою потерпілого та заподіянням йому смерті, дії особи, яка заподіяла смерть, не можуть розглядатися як вчинені при перевищенні меж необхідної оборони чи в стані афекту.

Отже, такі умисні вбивства не можуть бути заздалегідь задуманими - умисними. У зв'язку з цим які-небудь підготовчі дії до умисного вбивства виключають застосування ст. 118 КК чи ст. 116 КК. Для цих умисних вбивств характерним є також негайне приведення у виконання умислу на злочинні дії.

У всякому разі обстановка справи при кваліфікації умисного вбивства за ст. 118 КК або ст. 116 КК повинна свідчити про те, що умисел на його вчинення приведено у виконання до закінчення стану необхідної оборони чи сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, та “…продовжується іноді всього декілька хвилин” [110] Психология: Учебник для гуманитарных вузов. Под общей редакцией В.Н.Дружинина. СПб., 2003, С.573..

Тому, у випадках, коли умисел на вбивство, який виник, приводиться у виконання не відразу, а після того, як цей стан минув, ст. 118 КК або ст. 116 КК не можуть бути застосованими. Такі умисні вбивства, як правило, вчинюються з помсти та за відсутності обтяжуючих обставин кваліфікуються за ч. 1 ст. 115 КК.

З огляду на специфічні особливості відповідних дій, законодавець визнає їх кримінально караними тільки при заподіянні смерті потерпілому у відповідь на його протиправні дії.

Однак між цими умисними вбивствами є істотні відмінності. Неоднакова їхня суспільна небезпечність. Хоча законодавець відносить їх до умисних вбивств при пом'якшуючих обставинах і різко знижує покарання за їхнє вчинення в порівнянні з іншими умисними вбивствами, він встановлює за заподіяння смерті при перевищенні меж необхідної оборони більш м'яке покарання, ніж за її заподіяння в стані сильного душевного хвилювання. Так, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років чи позбавленням волі на строк до двох років, а умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання - обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той же строк. Це пояснюється тим, що другий злочин більш небезпечний, ніж перший.

У літературі було висловлено думку, що розглянуті умисні вбивства відрізняються одне від одного головним чином за характером тих дій потерпілого, якими викликане заподіяння йому смерті. Так, В.А. Владимиров вважав, що причиною виникнення афекту може бути тільки насильство, що не є тяжким. Такий висновок випливає з тлумачення ст. 116 КК, у якій мова йде про тяжку образу, а щодо насильства подібної вказівки немає. Якщо ж “насильство виявиться тяжким, у особи, яка йому піддалася, безумовно, виникає право на необхідну оборону, і в такому випадку заподіяння шкоди нападнику або взагалі не є караним, або утворює злочин, вчинений у результаті перевищення меж необхідної оборони” [27] Владимиров В.А. Признаки и квалификация преступлений, совершаемых в результате превышения пределов необходимой обороны // Труды Высшей школы МВД СССР, вып.ІІІ, М., 1958, С.145..

Вирішальне значення характеру насильства, що викликало реакцію у відповідь, надавали М.І. Загородніков і Г.А. Кригер. На їхню думку, за статтею КК, що передбачає відповідальність за умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, кваліфікуються умисні вбивства, викликані насильством, яке не є небезпечним для життя та здоров'я. Якщо ж насильство є небезпечним для життя чи здоров'я, у особи, яка піддалася такому насильству, виникає право на необхідну оборону, і тому заподіяння смерті нападнику повинне розглядатися як необхідна оборона або перевищення її меж.

Дійсно, характер насильства потерпілого, у зв'язку з яким йому заподіюється смерть, відіграє важливу роль при розмежуванні розглянутих злочинів. Однак при тому ж самому характері насильства з боку потерпілого заподіяння йому смерті в одному випадку може бути перевищенням меж необхідної оборони, якщо реакція у відповідь на насильство виразилася в несвоєчасних або надмірних оборонних діях, в іншому випадку - умисним вбивством у стані афекту. Не виключені випадки, коли насильство, що не є небезпечним для життя та здоров'я, може обумовити виникнення права на необхідну оборону. А оскільки можлива необхідна оборона, то може мати місце і перевищення її меж.

Необхідно також мати на увазі ту обставину, що, незважаючи на застосування потерпілим насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, стану необхідної оборони або перевищення її меж не буде, якщо у відповідь на насильство, але не з метою захисту, а під впливом розлючення особа в стані сильного душевного хвилювання, яке раптово виникло, заподіє смерть кривднику. Тому за одним характером насильства з боку потерпілого не можна провести грань між заподіянням смерті в стані афекту та при перевищенні меж необхідної оборони.

Більш вірним, на наш погляд, є розмежування цих умисних вбивств не за характером насильства з боку потерпілого, а за ступенем суспільної небезпечності дій потерпілого, що стали приводом для виникнення стану необхідної оборони чи сильного душевного хвилювання. “...Підставою необхідної оборони є діяння, які мають досягти ступеня суспільної небезпечності злочину, а стан сильного душевного хвилювання може бути викликаний протизаконним насильством, тяжкою образою або систематичним знущанням. При цьому тяжка образа або систематичне знущання не обов'язково повинні досягти ступеня суспільної небезпечності злочину, оскільки за будь-яку образу кримінальна відповідальність не передбачена взагалі” [95] Остапенко Л. Проблемні питання кваліфікації умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони. - Підприємництво, господарство і право, 2003, №6, С.68-69..

Навряд чи можна визнати правильним розмежування цих злочинів залежно від того, коли заподіяна смерть потерпілому - під час або після насильства з його боку. На думку М.Д. Шаргородського, при умисному вбивстві в стані сильного душевного хвилювання мається на увазі насильство потерпілого, закінчене до моменту заподіяння йому смерті, тобто небезпека особі, яка піддалася нападу, більше не загрожувала, коли вона вчинила вбивство. Якщо мала ще місце небезпека, то в наявності необхідна оборона, котра зовсім виключає відповідальність або перевищення її меж.

Однак за цією ознакою не можна розмежувати умисні вбивства, вчинені в стані афекту, й умисні вбивства, котрі виражаються в ексцесі оборони, тому що діяння, які належать до першої групи, можуть бути вчинені й у момент застосування насильства потерпілим, а при перевищенні меж необхідної оборони можливо і після закінчення посягання, початого потерпілим (спізніла оборона).

На нашу думку, основна різниця (яка не завжди враховується на практиці) між розглянутими умисними вбивствами полягає в неоднаковому характері їхніх мотивів. “Мотив - це потреба, трансформована в спонукання. Мотив як психічний акт складається з усвідомленого, вольового й емоційного” [146] Юсупов Р. Соотношение аффекта и превышения пределов необходимой обороны. - Российская юстиция, 1999, №5, С.51.. У різних злочинах їхні рівні неоднакові.

“У характері мотиву й полягає, між іншим, грань, що відокремлює вбивство і тілесне ушкодження, вчинені в стані сильного душевного хвилювання та при перевищенні меж необхідної оборони” [28] Волков Б.С. Проблемы воли и уголовная ответственность. Казань, 1965, С.66.. Не можна відводити мотиву другорядну роль, як це робив Г.А. Кригер, відзначаючи, що “у пропонованому рішенні питання, безумовно, є частка істини, тому що іноді дійсно мотив заподіяння смерті може допомогти в розмежуванні розглянутих злочинів” [60] Кригер Г.А. К вопросу о разграничении убийства в состоянии аффекта и убийства, совершенного при превышении пределов необходимой обороны. - Вестник Московского университета, Серия Х, Право, 1961, №1, С.34..

Мотивом умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони виступає прагнення особи захистити охоронювані законом державні, колективні чи особисті інтереси від суспільно небезпечного посягання. При вчиненні ж умисного вбивства, передбаченого ст. 116 КК, суб'єкт заподіює смерть потерпілому “…не для захисту, а для задоволення почуття помсти” [129] Тишкевич И.С. Условия и пределы необходимой обороны. М., 1969, С.154.. Мотивом такого умисного вбивства “...може бути помста, ревнощі й інші спонукання, породжені афективним станом психіки суб'єкта” [23] Бородин С.В. Квалификация преступлений против жизни. М., 1977, С.179..

З такими твердженнями не можна погодитися, тому що помста як почуття в ряді випадків виступає спонукальним поштовхом до вчинення умисного вбивства. Але, якщо визнати, що помста є мотивом злочину, передбаченого ст. 116 КК, то як тоді він відрізняється від умисного вбивства з помсти?

На нашу думку має рацію В.І. Ткаченко, який вважав, що “…помста є мотив, у котрому домінуючою є свідомість. У цьому зв'язку вона не може бути мотивом злочинів, вчинених у стані афекту. В окремих випадках помста може бути приводом виникнення афекту. Тоді вона виступає не як їхня спонукальна сила, а як внутрішній привід виникнення самого афекту гніву” [135] Ткаченко В.И. Необходимая оборона по уголовному праву. М., 1979, С.117..

У літературі зустрічається судження, що мотив поведінки людини, яка діє в стані фізіологічного афекту, відомою мірою є передосудним. Він характеризується “…прагненням розправитися з кривдником у зв'язку з розлюченням, викликаним його неправомірними діями” [111] Пушечников А.Г. Необходимая оборона по советскому уголовному праву. Алма-Ата, 1979, С.38..

З цим твердженням також не можна погодитися з наведених вище міркувань.

Характер мотиву повинен встановлюватися шляхом врахування спрямованості дій, у яких виразилася реакція винного у відповідь на насильство з боку потерпілого, обстановки, у котрій вона відбулася, протизаконної поведінки потерпілого, що передувала цій реакції, а також шляхом оцінки пояснень особи, яка заподіяла смерть, і інших конкретних обставин справи. Суд “…повинен з'ясувати (поряд з іншими обставинами) дані про особистість обвинуваченого, його психічний стан, стосунки з потерпілим, їхню поведінку, що передувала подіям злочину” [40] З практики Верховного Суду УРСР. - Радянське право, 1990, №11, С.85., а також індивідуальні особливості винного, який вчинив умисне вбивство. До таких особливостей належить, наприклад, вагітність, за якої спостерігається “…підвищена збудливість психіки…” [21] Большая медицинская энциклопедия. Т.3, М., 1957, С.774. жінки. Тільки з огляду на всі ці обставини в їхній сукупності, можна уникнути помилки при визначенні характеру мотиву. Такого роду помилки можливі, особливо у випадках, коли особа, яка перевищила межі необхідної оборони при вчиненні умисного вбивства, посилається на наявний у неї стан сильного душевного хвилювання. Іноді органи слідства та суд, посилаючись на такі пояснення обвинуваченого (підсудного), визнають його винним у заподіянні смерті в стані афекту. Це призводить до того, що за ст. 116 КК засуджуються особи, які повинні притягуватися до відповідальності за менш небезпечний злочин - умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони. Виходить, таким чином, що умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, вчинене в стані афекту, тобто за наявності двох пом'якшуючих обставин, карається суворіше, ніж вчинення умисного вбивства за наявності тільки однієї із зазначених обставин.

Невірною є і кваліфікація умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони в стані фізіологічного афекту за правилами про сукупність злочинів. Як правильно відзначалося в літературі (М.Д. Шаргородський, М.О. Бєляєв й ін.), у розглянутих випадках немає сукупності, у цих випадках може мати місце конкуренція складів злочинів, передбачених ст.ст. 118 та 116 КК. Тому дії того, хто обороняється, повинні кваліфікуватися тільки за ст. 118 КК. Стан же сильного душевного хвилювання, не впливаючи в даному випадку на кваліфікацію злочину, враховується при визначенні міри покарання як обставина, що пом'якшує покарання (п. 7 ст. 66 КК). На нашу думку, “...суспільна небезпечність як неодмінна якість будь-якого злочину нейтралізується в подібних ситуаціях сполученням названих пом'якшуючих обставин, і кримінальна відповідальність за наслідок оборони, що настав, є необґрунтованою [76] Мастинский М.З., Семёнов Д.Е., Юшкова Е.Ю., Юшков Ю.Н. Применение законодательства о необходимой обороне и превышении её пределов (По результатам обобщения следственной и судебной практики). - Государство ёёи право, 1994, №3, С.86.”. На наш погляд, “...у таких випадках виключення кримінальної відповідальності може обґрунтовуватися з урахуванням положень про малозначність діяння [25] Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання: Монографія. Львів, 2006, С.146.”. Дійсно, навіть окремо взяті ознаки - стан сильного душевного хвилювання, котрий виник як реакція на протиправну чи аморальну поведінку потерпілого, та стан необхідної оборони, навіть коли йдеться про перевищення її меж, - суттєво зменшують суспільну небезпечність умисного вбивства. Коли умисне вбивство вчинено за наявності двох цих ознак, воно повинно визнаватися малозначним.

“Вироком Хмільницького міського суду Вінницької області від 19 березня 1997 р. М. засуджено за ст. 95 КК (ст. 116 КК 2001 р.) до трьох років позбавлення волі…

М. засуджено за те, що вона, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання, умисно вбила ножем М.К. Як визнав суд, цей стан раптово виник к М. внаслідок протизаконного насильства й тяжкої образи з боку потерпілої, а саме тому, що остання вилила на неї відро гною, з погрозами звалила з ніг, руками завдала ударів у різні частини тіла й тяглася до шиї. У відповідь М. ножем заподіяла потерпілій п'ять колото-різаних поранень з пошкодженням серця, від якого та померла на місці.

У протесті заступника Голови Верховного Суду України порушено питання про перекваліфікацію дій М. зі ст. 95 КК (ст. 116 КК 2001 р.) на ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.) і призначення їй за цим законом покарання у вигляді двох років позбавлення волі… Президія Вінницького обласного суду протест задовольнила з таких підстав.

Висновки суду про доведеність винності М. в умисному вбивстві М.К., вчиненому в стані сильного душевного хвилювання, відповідають фактичним обставинам справи, обґрунтовані сукупністю розглянутих у судовому засіданні й наведених у вироку доказів, а саме: показаннями самої засудженої про обставини, за яких вона завдала ударів ножем потерпілій; показаннями свідків Н., Б., М-го, А.; даними протоколів огляду місця злочину й огляду засудженої; висновками судових експертиз та ін.

Однак суд не взяв до уваги і не дав належної оцінки показанням засудженої М. про те, що потерпіла постійно пред'являла до неї претензії щодо межі на городі, з приводу чого між ними й раніше виникали сварки і бійки. Одного разу потерпіла вже облила її гноєм. У день, коли сталося вбивство, вона, захищаючись від нападу потерпілої, і, злякавшись за своє життя, декілька разів ударила її ножем, не дивлячись, куди саме. Ці показання ні на попередньому слідстві, ні під час судового розгляду не спростовано.

Про достовірність показань засудженої, що потерпіла напала на неї, облила гноєм і била, свідчать дані протоколів огляду, в яких зазначено, що місцем вчинення злочину є город засудженої, а її одяг покритий плямами гною, а також висновок судово-медичного огляду засудженої, згідно з яким на лівому віці М. виявлено тілесне ушкодження.