Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони

Наведені докази дають підстави для висновку про те, що М., захищаючись від протизаконного нападу потерпілої, перевищила межі необхідної оборони і, перебуваючи у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, умисно вбила М.К. З огляду на це президія обласного суду перекваліфікувала дії М. зі ст. 95 КК (ст. 116 КК 2001 р.) на ст. 97 КК (ст. 118 КК 2001 р.)” [153] Постанова президії Вінницького обласного суду від 4 грудня 1997 року// Вісник Верховного Суду України, №4, 1998 р..

Як випливає з ч. 4 ст. 36 КК, “особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту” [88] Научно-практический комментарий Уголовного кодекса Украины от 5 апреля 2001 года. Под ред. Н.И. Мельника, Н.И. Хавронюка. К., 2002, С.126..

І це цілком справедливо, бо на особу вчиняється суспільно небезпечне посягання, та через його наявність у неї виникає стан сильного душевного хвилювання, й тому, хто обороняється, ще важче зорієнтуватися в обстановці, що склалася.

2.4 Відмінність умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, що потягло смерть потерпілого

На практиці розповсюдженою помилкою є засудження за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони особи, яка заподіяла тяжке тілесне ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК України), що потягло смерть потерпілого. Помилки, що припускаються, пояснюються якимось ступенем тим, що ці злочини за зовнішніми ознаками зовсім однакові. Також вони частково збігаються за ознаками суб'єктивної сторони (наприклад, мотиви злочину). Це, очевидно, іноді призводить до того, що в результаті некритичного аналізу фактичних обставин вчиненого злочину з боку слідчих органів і судів дії винного, який заподіяв тяжке тілесне ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони, котре потягло смерть потерпілого, розцінюються як умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, виходячи не зі злочинного умислу, а лише з наслідків, що настали, - смерті потерпілого.

В інших випадках за наявності даних про те, що у винного при перевищенні меж необхідної оборони був умисел на вбивство, його дії розцінюються як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Розмежування цих злочинів повинно проводитися за суб'єктивною стороною, точніше за формою вини. Пленум Верховного Суду України в п. 22 постанови від 7 лютого 2003 року №2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи” звернув увагу судів на те, що “визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю” [7] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року №2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи”// Вісник Верховного Суду України, 2003, 0102, №1..

Таким чином, як зазначається у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року №1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону”, “коли при перевищенні меж необхідної оборони... заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК” [107] Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах./ Верховний Суд України; За заг. ред. В.Т. Маляренка. К., 2005, С.178..

Прямий або непрямий умисел на заподіяння смерті свідчить про умисне вбивство. Сказане дозволяє підкреслити, що при розмежуванні умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони і умисного тяжкого тілесного ушкодження, що потягло смерть потерпілого, та вчиненого за тих же обставин, повинно бути з'ясовано суб'єктивне ставлення винного і до д і й (заподіяння тілесних ушкоджень) і до наслідків (смерті потерпілого).

Вивчення практики показує, що встановлення умислу на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони не представляє серйозних труднощів. Довести ж умисел на вбивство при перевищенні меж необхідної оборони в тих випадках, коли відсутні прямі докази, значно складніше.

Складність полягає в тому, що притягнутий до відповідальності за перевищення меж необхідної оборони, як правило, заперечує умисел на вбивство, нерідко стверджує, що він мав умисел заподіяти тільки тілесне ушкодження.

Пленум Верховного Суду України в п. 22 згаданої постанови від 7 лютого 2003 року рекомендував судам “...ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки” [7] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року №2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи”// Вісник Верховного Суду України, 2003, 0102, №1..

“Вироком Токмацького районного суду Запорізької області від 29 червня 2000 р. Г. засуджено за ст. 98 КК (ст. 119 КК 2001 р.).

20 лютого 1999 р. Г. на ґрунті особистої неприязні вбив із необережності К., умисно завдавши йому численні удари кулаками по голові, шиї, тулубу та в ділянку серця. Смерть потерпілого настала на місці події від закритої травми грудної клітки.

Розглянувши дану справу за протестом Голови Верховного Суду України, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України скасувала вирок, пославшись на таке.

Суд правильно встановив фактичні обставини вчинення Г. злочинних дій щодо К., внаслідок яких сталася його смерть. Разом з тим він не дав належної оцінки всім зібраним у справі доказам, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу Г., внаслідок чого перекваліфікував його дії з ч. 3 ст. 101 КК (ч. 2 ст. 121 КК2001 р.) на ст. 98 КК (ст. 119 КК 2001 р.).

Суд не врахував деяких обставин, які мають істотне значення для розгляду справи.

Матеріалами справи встановлено, і суд визнав у вироку, що Г. завдав потерпілому численні удари кулаками по голові, шиї, тулубу та в грудну клітку. Коли потерпілий впав і застогнав від болю, Г. припинив свої дії. У цей час до них підійшли С. та П., які намагалися підняти К., але не змогли цього зробити, оскільки останній був непритомним. Лікарі швидкої медичної допомоги, які прибули на місце події, констатували, що потерпілий помер.

Із висновку судово-медичної експертизи видно, що на трупі К. виявлено тілесні ушкодження, які є тяжкими, за ознакою небезпечності для життя в момент заподіяння.

Суд не врахував характеру дій Г., а саме того, що він умисно з великою силою завдав два удари кулаком у життєво важливий орган - грудну клітку в ділянці серця - і що саме цими ударами потерпілому було заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть.

За таких обставин вирок суду підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий судовий розгляд, під час якого необхідно більш ретельно перевірити спрямованість умислу засудженого при нанесенні ударів К. у життєво важливий орган, дати належну оцінку доказам, що містяться в матеріалах справи, і кваліфікувати його дії відповідно до встановленого” [166] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 17 квітня 2001 року. - Рішення Верховного Суду України, 2002 р..

На нашу думку, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України обґрунтовано скасувала вирок, тому що для кваліфікації дій винного за ст. 98 КК 1960 року (ст. 119 КК 2001 року), якщо в результаті заподіяння ним умисного тяжкого тілесного ушкодження настала смерть потерпілого, необхідно встановити необережність і щодо заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, і щодо смерті. У даному ж випадку Г. заподіяв К. умисне тяжке тілесне ушкодження, в результаті якого настала смерть останнього. Отже, дії Г. повинні бути перекваліфіковані на ч. 3 ст. 101 КК 1960 року (ч. 2 ст. 121 КК 2001 року), а при встановленні умислу на позбавлення життя К. - на ст. 94 КК 1960 року (ч. 1 ст. 115 КК 2001 року).

При визначенні наявності умислу на вбивство суди повинні виходити насамперед із характеру дій винного. Характер дій винних у таких справах може бути зрозумілим із їхніх пояснень (якщо вони не заперечують завдання удару, поранення чи пошкодження потерпілому), а також може бути встановлений шляхом допиту свідків або іншими доказами. Про характер дій можуть свідчити й ті пошкодження, що виявлені на тілі потерпілого та зафіксовані в протоколі огляду трупа чи у висновку судово-медичного експерта. Такий підхід до наявності чи відсутності умислу є цілком виправданим.

“Вироком Новозаводського районного суду м. Чернігова від 10 вересня 1999 р. К. засуджено за ч. 3 ст. 101 КК (ч. 2 ст. 121 КК 2001 р.) на п'ять років позбавлення волі…

К. визнано винним у тому, що він 16 травня 1999 р., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, після сварки з Р., яка переросла в бійку, взяв удома ніж, повернувся до будинку, де був Р., і завдав останньому декілька ударів, у тому числі ножем, у різні частини тіла, заподіявши тілесні ушкодження, які згідно з висновком судово-медичної експертизи належать до категорії тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент їх заподіяння.

Незважаючи на медичну допомогу, Р. 18 травня 1999 р. помер.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд з мотивів однобічності й неповноти дослідження судом доказів, неправильної кваліфікації дій К та м'якості призначеного покарання. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд дійшов висновку, що К., умисно заподіявши тяжкі тілесні ушкодження Р., унаслідок яких сталася смерть потерпілого, не мав наміру позбавити його життя, посилаючись при цьому лише на показання самого засудженого. Суд послався також на показання свідків Д.С., Д.А. і К.Т., дані ними в судовому засіданні.

Зокрема, в судовому засіданні свідок Д.С. показав, що 16 травня 1999 р. під час святкування дня народження Р. між ним і К. зчинилася бійка. Він, Д.С., разом з В. і Д.А. їх розбороняли. При цьому К. лише мовчки намагався вирватися і погроз нікому не висловлював. Ці показання в судовому засіданні підтвердив свідок Д.А.

Свідок К.Т. у судовому засіданні показала, що 16 травня 1999 р. вона й чоловік (К.) були на дні народження у свого знайомого Р. Коли вони зібралися йти додому, Р. почав умовляти їх побути ще трохи, внаслідок чого між ним та К. виникла сварка, яка переросла в бійку. Д.С., В. і Д.А. стали їх розбороняти. Потім чоловік взяв удома ніж і повернувся в будинок, де Р., не пропонуючи помиритися, знову почав його бити. Після того, як К. і Р. знову розборонили, вони з чоловіком втекли, а згодом вона дізналася, що в дворі у В. лежить поранений Р.

Незважаючи на істотні суперечності в показаннях, даних свідками в судовому засіданні й під час попереднього слідства, суд не дослідив цих показань.

Зокрема, свідки Д.С. і Д.А. на попередньому слідстві детально розповіли, що коли вони розбороняли Р. і К., останній був дуже агресивним, брутально лаявся й намагався продовжити бійку, говорив, що все одно з ним розбереться.

Вони просили його заспокоїтись і не псувати всім настрій, але він, перебуваючи в стані сильного алкогольного сп'яніння, нікого не слухав.

Свідок К.Т. на попередньому слідстві показала, що коли її чоловік забіг додому і схопив ніж, вона пішла за ним і побачила на вулиці Р., який запропонував йому помиритись, але чоловік ударив його ножем.

За показаннями свідка В., даними на попередньому слідстві й у судовому засіданні, він, почувши від К.Т., що К. йде з ножем, намагався його зупинити, але той попередив його, щоб він до нього не підходив. Пізніше він побачив, що над пораненим Р. стоїть із ножем у руках К., який ще раз сказав йому, щоб він не підходив, оскільки він, К., дивитиметься, як помирає Р. Взявши арматуру, він, В., намагався завадити К. убити Р.

Свідок Ф.І. на попередньому слідстві й у судовому засіданні показала, що після бійки вона зустріла Р., який сказав їй, що нічого серйозного не трапилось, і вони з К. помиряться. Пізніше вона бачила, як К. йшов назустріч Р., останній розвів руки і сказав: “Давай, браток, помиримось, і пішли до столу”. В цей момент К. зробив різкий рух рукою, після чого Р. схопився за живіт і побіг в інший бік. Почувши крик К.Т., вона озирнулась і побачила К. з ножем, лезо якого було в крові. Після цього вона побачила пораненого Р, над яким стояв К і говорив: “Я все одно тебе доріжу”. Він був дуже агресивний, відчувалося, що ось-ось ударить Р.

Що К. декілька разів ударив ножем Р., який намагався з ним помиритися, показала в судовому засіданні і свідок Ф.А.

У зв'язку з допущеною однобічністю і неповнотою дослідження доказів судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України вирок скасувала і направила справу на новий судовий розгляд” [165] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 4 травня 2000 року. - Рішення Верховного Суду України, 2001 р..

Аналіз практики показує, що дії осіб, які вчинили умисне вбивство, розрізняючись між собою за фактичними обставинами, мають загальні для них ознаки. До них належать: 1)спрямованість дій винного на порушення функцій або анатомічної цілості життєво важливого органа потерпілого. Узагальнення судової практики в справах про умисні вбивства показує, що за наявності умислу на вбивство дії винного найчастіше бувають спрямовані на порушення анатомічної цілості: голови, шиї, лівої сторони грудей, печінки, паху; 2)застосування такого знаряддя чи засобу, яким може бути заподіяна смерть; 3)інтенсивність дій винного, достатня для порушення функцій або анатомічної цілості життєво важливого органа людини. Інтенсивність дій винного може характеризуватися як силою удару, так і безліччю завданих тілесних ушкоджень.

“Відсутність хоча б однієї із зазначених ознак свідчить про те, що обвинувачення у вбивстві (якщо тільки висновок про наявність у винного умислу на вбивство зроблено, виходячи з характеру його дій) є недостатньо обґрунтованим. І, навпаки, наявність таких ознак, як правило, підтверджує умисел на вбивство, оскільки за спрямованістю, інтенсивністю та за застосованими засобами (знаряддями) виключається будь-який інший, крім смертельного, результат” [24] Бородин С.В. Преступления против жизни. М., 1999, С.315.. Про небезпечність для життя людини такого роду пошкоджень відомо кожній особі, яку може бути притягнуто до кримінальної відповідальності. Підтвердженням сказаному може слугувати наступна кримінальна справа.

“Вироком Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 травня 1985 р. С.В. засуджено за ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) до п'ятнадцяти років позбавлення волі…

С.В. визнано винним в умисному вбивстві своєї дружини С.Й., вчиненому за таких обставин.

7 березня 1985 р. між С.В., котрий перебував у стані алкогольного сп'яніння, та його дружиною С.Й. виникла сварка, під час якої С.В. з метою умисного вбивства кухонним ножем завдав потерпілій удар у черевну порожнину, заподіявши їй тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння. Незважаючи на надану медичну допомогу, 11 березня 1985 р. С.Й. померла.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про перекваліфікацію дій С.В. зі ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на ч. 3 ст. 101 КК (ч. 2 ст. 121 КК 2001 р.) та призначення йому покарання у вигляді 12 років позбавлення волі. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд з достатньою повнотою встановив фактичні обставини справи, проте дав неправильну юридичну оцінку діям засудженого.

На попередньому слідстві та в судовому засіданні С.В. стверджував, що не мав умислу на вбивство С.Й. і що після того, як ударив дружину ножем, він намагався надати їй допомогу. Ці показання С.В. не тільки не спростовані, а й підтверджуються іншими наявними у справі доказами. Зокрема, як видно з показань синів засудженого - С.С. і С.О., - коли вони на крик вбігли на кухню, мати стояла біля буфета, а потім почала осідати на підлогу, а батько знаходився на відстані 2,5 метра від неї. Зазначена обставина, а також той факт, що потерпілій було завдано один удар ножем, цілком узгоджуються з показаннями засудженого С.В. про те, що умислу вбити дружину в нього не було.

Як видно з висновку судово-медичної експертизи, 7 березня 1985 р. потерпілу було прооперовано, а 9 березня стан її здоров'я погіршився. Наступного дня у неї було виявлено нагноєння рани. 11 березня її знову було прооперовано, при цьому виявилося, що причиною гнійного перитоніту є рана черевної стінки, яка загноїлася через наявність у черевній порожнині залишків крові. Після операції стан потерпілої був украй тяжкий, і того ж дня вона померла.

У справі встановлено, що С.В. на ґрунті особистих неприязних стосунків під час сварки умисне заподіяв дружині тяжке тілесне ушкодження. Внаслідок цього поранення і у зв'язку з ускладненнями, що виникли після хірургічного втручання, на четверту добу після події сталася смерть потерпілої.

Тому судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України перекваліфікувала дії С.В. зі ст. 94 КК (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) на ч. 3 ст. 101 КК (ч. 2 ст. 121 КК 2001 р.)” [162] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 15 квітня 1999 року. - Рішення Верховного Суду України, 2000 р..

У наведеній постанові Пленуму Верховного Суду України правильно підкреслюється важливість встановлення характеру дій винного та потерпілого, які передували умисному вбивству. Однак вивчення практики показує, що про зміст умислу можуть свідчити дії винного, які відбувалися після заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, коли він, наприклад, перешкоджає наданню медичної допомоги, в результаті чого настає смерть потерпілого. У даному випадку винний усвідомлював, що його дії можуть призвести до настання смерті, і тому повинен бути засуджений за умисне вбивство.

“Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкодження до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має”.

У зв'язку з цим тривалий проміжок часу, що минув з моменту умисного заподіяння поранення до настання смерті, сам по собі не виключає умислу суб'єкта на позбавлення життя іншої людини. Точно також смерть, що миттєво настала після завдання тяжкого тілесного ушкодження, не завжди сама по собі свідчить про наявність умислу на вбивство.

“Якщо буде встановлено, що суб'єкт бажав смерті потерпілого (прямий умисел) або передбачав можливість смерті та ставився байдуже до цього (непрямий умисел), дії його кваліфікуються як умисне вбивство, незалежно від того, настала смерть миттєво чи через якийсь час” [22] Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. Харьков, 1995, С.48..

Іноді слідчі та судові органи неправильно кваліфікують заподіяння особою умисного тяжкого тілесного ушкодження, що потягло смерть потерпілого, як такий же злочин, але вчинений при перевищенні меж необхідної (уявної) оборони.

“Вироком Києво-Святошинського районного суду від 20 жовтня 1997 р. Б. засуджено за ч. 3 ст. 101 КК (ч. 2 ст. 121 КК 2001 р.) на шість років позбавлення волі…

Постановою президії Київського обласного суду від 10 вересня 1998 р. дії Б. перекваліфіковано на ст. 104 КК (ст. 124 КК 2001 р.), за якою йому призначено покарання у вигляді одного року позбавлення волі. З урахуванням внесених у вирок змін Б. визнано винним в умисному заподіянні В. тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж мнимої оборони, внаслідок якого сталася смерть потерпілого.

Як установив суд, злочин вчинено за таких обставин.

22 квітня 1997 р., розпиваючи спиртне у власному будинку із запрошеними ним Ш. та В., Б. показав їм рушницю. Через деякий час він запропонував гостям іти додому, а оскільки вони продовжували сидіти, став висловлювати невдоволення, вступив у суперечку з В. і на прохання останнього дати рушницю зробив постріл у стелю. Гості вийшли з будинку, але потім В. повернувся на кухню, де з рушницею знаходився Б., і почав до нього підступати. Попередивши В., щоб той не наближався, бо він стрілятиме, Б. почав відступати у ванну кімнату, звідки вистрілив у В., заподіявши поранення живота, від якого 30 квітня 1997 р. сталася смерть потерпілого.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постанови президії Київського обласного суду. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Висновок наглядної інстанції про те, що Б. заподіяв В. тяжкі тілесні ушкодження, перевищивши межі мнимої оборони, не ґрунтується на матеріалах справи.

Незважаючи на непослідовність показань Б., даних ним на різних стадіях попереднього слідства, а також у суді, жодного разу він не стверджував, що потерпілий становив для нього реальну загрозу, погрожуючи життю або здоров'ю, чи посягав на його власність, тобто що в дійсності або в його уяві мало місце суспільно небезпечне посягання, захищаючись від якого він зробив постріл.

Зокрема, під час попереднього слідства Б. спочатку заявив, що не може назвати причину вчинення пострілу у В., а потім почав стверджувати, що зробив постріл автоматично, коли В. повернувся до нього обличчям, пізніше, а також у суді, - що постріл стався випадково в той момент, коли В. почав тягнути і викручувати рушницю.

Цим показанням суд першої інстанції дав всебічну і правильну оцінку й обґрунтовано спростував твердження Б. про те, що В. виривав у нього рушницю, взявши до уваги в сукупності з іншими доказами висновки судово-балістичної та судово-медичної експертиз, згідно з якими постріл у В. було вчинено з відстані 1,6-5 метрів.

Ніхто з допитаних у справі свідків (ні дружина Б. - Б.Т., ні його друг Ш.) не засвідчив, що В. того вечора поводився агресивно чи спровокував конфлікт. За показаннями Ш., все було спокійно доти, поки Б. не взяв у руки рушницю і не почав їх виганяти, у зв'язку з чим В. повернувся, щоб заспокоїти його.

Наведені об'єктивні обставини події, враховуючи присутність на місці останньої близьких Б. людей - його дружини і друга, які не вжили запобіжних заходів за власною ініціативою і до яких сам Б. також не звернувся за підтримкою, свідчать про відсутність суспільно небезпечного посягання чи реальної загрози його вчинення.

Тому висновок президії обласного суду про перебування Б. у стані мнимої оборони не ґрунтується на матеріалах справи” [161] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 14 січня 1999 року. - Рішення Верховного Суду України, 2000 р. .

На закінчення розгляду даного розділу можна зробити такі висновки:

1. Умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до посягання, є спільними рисами необхідної оборони та перевищення її меж, бо всі вони повинні бути присутніми для визнання кожного з цих станів. Умови ж правомірності необхідної оборони, що відноситься до захисту, відрізняють ці стани - при необхідній обороні повинні бути дотримані всі ці умови, а при перевищенні її меж - порушується одна з них.

2. На відміну від умисного вбивства чи умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого у стані необхідної оборони, яка є обставиною, що виключає злочинність і караність діяння, ці ж дії, вчинені при перевищені меж необхідної оборони, є злочином.

3. При провокації винним конфлікту з потерпілим і вчиненні на цьому ґрунті умисного вбивства останнього дії винного не можуть кваліфікуватися за ст. 118 КК.

4. Необхідна оборона в сварці чи бійці можлива. Критерієм розмежування між умисним вбивством при перевищенні меж необхідної оборони й умисним вбивством у сварці чи бійці є цільова спрямованість дій особи.

5. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони й умисне вбивство з помсти розмежовуються за ступенем суспільної небезпечності, мотивом, часом заподіяння смерті нападнику, часом виникнення умислу на вчинення вбивства.

6. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони кваліфікується за ст. 118 КК і у випадках наявності при його вчиненні обтяжуючих обставин, передбачених п.п. 1, 2, 4, 13 ч. 2 ст. 115 КК.

7. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони й умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання мають як подібності (заподіяння смерті потерпілому викликано його протиправними діями; вчинення не тільки особою, проти якої було спрямоване насильство, але й іншими особами; час заподіяння смерті потерпілому; об'єкт злочину; вина у формі умислу; визнання вчиненими при пом'якшуючих обставинах; неможливість бути заздалегідь задуманими, передумисними), так і відмінності (ступінь суспільної небезпечності; характер насильства потерпілого; мотив злочину).

8. Подібностями умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони та умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, яке потягло смерть потерпілого, є всі ознаки об'єктивної сторони, мотив і мета злочину. Їхнє розмежування повинне проводитися за формою вини. При вчиненні першого злочину настання смерті охоплюється умислом винного, а при вчиненні другого - ставлення винного до настання смерті характеризується необережністю.



ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі проаналізовано склад умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони за об'єктом, об'єктивною стороною, суб'єктом і суб'єктивною стороною; проведено відмежування перевищення меж необхідної оборони від необхідної оборони за умовами правомірності останньої, умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони від умисного вбивства без обтяжуючих обставин (вчиненого в бійці, сварці, з помсти), умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання, умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке заподіяно при перевищенні меж необхідної оборони та потягло смерть потерпілого.

Викладене дозволяє сформулювати основні висновки:

1. В теорії кримінального права, поряд з іншими питаннями, значна увага приділялася проблемі кримінально-правової характеристики умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони. Окремі аспекти даної проблеми розглядалися провідними радянськими, сучасними українськими та російськими юристами - вченими та практичними працівниками - в науково-практичних коментарях до Кримінального кодексу, підручниках із кримінального права та монографіях з цього питання. В цих працях містяться науково обґрунтовані та практично корисні висновки, але, тим не менш, є низка аспектів, які залишаються проблематичними. Незважаючи на позитивну роль цих досліджень, з деяких боків названа тема не аналізувалася. Окремі висловлені міркування вимагали додаткового аналізу.

Слід зазначити, що проблеми кримінально-правової характеристики умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони на дисертаційному рівні в Україні не розглядалися. Крім того, раніше проведені дослідження окремих аспектів цих проблем здебільшого ґрунтувалися на положеннях Кримінального кодексу України 1960 року.

Все вищевикладене, а також прогалини кримінального закону, що виявилися після набуття чинності Кримінальним кодексом України 2001 року, необхідність вирішення проблем, які виникли при його застосуванні, спонукало автора до подальшої розробки зазначеної теми.

2. Вирішення поставленої в дисертації наукової проблеми здійснювалось за допомогою таких методів:

- логічного - для тлумачення окремих положень КК, а також низки кримінально-правових понять;

- системного - для комплексного розгляду складових, елементів предмета дослідження як єдиного цілого;

- функціонального - для з'ясування змісту об'єктивних і суб'єктивних ознак досліджуваного складу злочину при кримінально-правовій кваліфікації діяння;

- діалектичного - для дослідження елементів і ознак складу умисного вбивства при перевищені меж необхідної оборони, зокрема, при відмежуванні його від суміжних складів злочинів;

статистичного - для аналізу результатів, отриманих у процесі анкетування прокурорсько-слідчих працівників і суддів, а також опитування пересічних громадян із досліджуваної теми.

Анкетне опитування на тему “Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони” проводилося з метою отримання думки суддів і прокурорсько-слідчих працівників із питання про причини умисних вбивств при перевищенні меж необхідної оборони. Крім цього, передбачалося встановити подібності та відмінності в оцінці цих причин між суддями та прокурорсько-слідчими працівниками, які виконують різні функціональні обов'язки в ході розслідування та розгляду кримінальних справ.

Судді і прокурорсько-слідчі працівники у своїй більшості мають стаж роботи від 3 до 5 років, тобто вони можуть виступати як експерти.

З точки зору суддів, кількість умисних вбивств при перевищенні меж необхідної оборони зросла (так вважають 36% опитаних), скоротилася (23%), залишилася колишньою (29%). Серед прокурорсько-слідчих працівників - 13% вважають, що кількість умисних вбивств при перевищенні меж необхідної оборони залишилася колишньою, приблизно нарівно - зросла і скоротилася.

Причину зростання кількості умисних вбивств такого роду судді вбачають у загостренні криміногенної обстановки (33%), недостатній роботі правоохоронних органів (28%), недовірі до правоохоронних органів з боку громадян, які самі намагаються запобігти суспільно небезпечним посяганням (26%), збільшенні кількості підстав для здійснення “розборок” (6%). Прокурорсько-слідчі працівники також вважають головною причиною зростання кількості даних умисних вбивств загострення криміногенної обстановки. Проте багато хто з них вказує на збільшення кількості підстав для здійснення “розборок”.

Судді стверджують, що неправильна кваліфікація дій винного в умисному вбивстві при перевищенні меж необхідної оборони має місце рідко (45%), прокурорсько-слідчі працівники вважають, що часто (29%).

Судді відзначають, що причиною неправильної кваліфікації дій винного в умисному вбивстві при перевищенні меж необхідної оборони є невірна оцінка зібраних доказів органами слідства (30%), неповнота зібраних доказів (25%), недостатність аргументів захисту (23%), неправильна оцінка зібраних доказів судом (3%), тобто більшість указує на недоліки в роботі слідчих органів. Прокурорсько-слідчі працівники вважають, що причиною цього є недостатність аргументів захисту і неповнота зібраних доказів. З їхніх відповідей видно, що причина помилкової кваліфікації полягає в неповноті зібраних доказів, але ніяк у неправильній їхній оцінці.

Слід зазначити недостатню інформованість суддів щодо перегляду судами вищої інстанції справ даної категорії. Більшість з них утруднилися відповісти на це питання. Прокурорсько-слідчі працівники досить впевнено вважають, що перегляд справ даної категорії відбувається рідко. Вони демонструють більшу інформованість з цього приводу, ніж судді (тільки 16% утруднилися відповісти на це питання).

Між тими суддями, які вважають, що в доперебудовний період таких злочинів було менше, а в умовах демократії їхня кількість зросла, і тими, котрі дотримуються протилежної точки зору, різниця незначна. Близько 23% відповіли, що кількість залишилася колишньою. Прокурорсько-слідчіпрацівники досить упевнено відповіли, що кількість цих умисних вбивств у постперебудовний період зросла, 19% вважають, що вона залишилася колишньою.

Проаналізувавши відповіді, дисертант дійшов таких висновків:

1) прокурорсько-слідчі працівники і судді вважають, що кількість умисних вбивств при перевищенні меж необхідної оборони за останні п'ять років зросла;

2) головну причину зростання цих видів злочинів вони вбачають у загостренні криміногенної обстановки;

3) серед опитаних переважає думка, що кількість даних умисних вбивств збільшилась у постперебудовний період.

Проте, здобувач констатує наявність відмінностей в оцінці підстав даного виду злочинів між прокурорсько-слідчими працівниками та суддями, що, на думку автора, є результатом впливу різних посадових функцій цих категорій працівників.

Основні положення дисертаційного дослідження відображенні, зокрема, у таких пропозиціях до чинного законодавства та рекомендаціях правозастосовнику:

1) покласти на особу, яка відбиває посягання на майно, обов'язок із попередження нападника про застосування зброї чи інших засобів, що можуть заподіяти йому шкоду, та закріпити це положення в ч. 1 ст. 36 КК;

2) закріпити також в ч. 2 ст. 36 КК положення про природний для людини та суспільно корисний характер захисту від суспільно небезпечного посягання;

3) не висувати тому, хто захищається, вимогу врятуватися втечею, звернутися по допомогу до громадян, представників влади або обрати будь-який інший спосіб, котрий не носить характеру активної протидії тому, хто посягає, коли при відбитті суспільно небезпечного посягання особа усвідомлювала, що нападником є неповнолітній, обмежено осудний або неосудний. Цією пропозицією необхідно доповнити ч. 2 ст. 36 КК. Було б також невірно більш суворо карати особу у випадку перевищення нею меж необхідної оборони при відбитті посягання зазначених осіб;

4) скоротити ч. 3 ст. 36 КК, вказавши в ній тільки, що перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність у випадках, передбачених статтями 118 і 124 КК;

5) доповнити ч. 5 ст. 36 КК пропозицією про правомірність заподіяння будь-якої шкоди тому, хто посягає, якщо посягання виражалося в нападі, поєднаному з насильством, небезпечним для життя, чи з безпосередньою загрозою застосування такого насильства.

З урахуванням зазначених доповнень пропонуємо викласти ст. 36 КК у новій редакції:

Стаття 36. Необхідна оборона

1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Особа, яка відбиває суспільно небезпечне посягання на майно, зобов'язана попередити того, хто нападає, про застосування зброї чи інших засобів, що можуть заподіяти йому шкоду, і лише після цього має право удатися до захисту за допомогою зброї чи інших засобів, якщо посягання не було припинено.

2. При необхідній обороні захист від суспільно небезпечного посягання носить природний для людини та суспільно корисний характер. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб, органів влади чи обрати будь-який інший спосіб, що не носить характеру активної протидії тому, хто посягає, незважаючи на усвідомлення про вчинення суспільно небезпечного посягання неповнолітньою, обмежено осудною чи неосудною особою.

3. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, передбачених статтями 118 і 124 цього Кодексу.

4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не тягне за собою кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. Правомірним є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також інтересів суспільства та держави шляхом заподіяння будь-якої шкоди тому, хто посягає, якщо посягання виражалося в нападі, поєднаному з насильством, небезпечним для життя, чи з погрозою застосування такого насильства.

6) підвищити до вісімнадцяти років вік, з якого повинна наставати кримінальна відповідальність за статтями 118 і 124 КК;

7) виключити зі ст. 118 КК кримінальну відповідальність за умисне вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, передбачивши відповідальність за це діяння в окремій статті Особливої частини Кримінального кодексу. Така пропозиція пов'язана з тим, що необхідна оборона та затримання особи, яка вчинила злочин, є самостійними обставинами, котрі виключають злочинність діяння, та розташовані у різних статтях (ст.ст. 36, 38) Розділу VIII Загальної частини Кримінального кодексу України.

Дати у диспозиції ст. 118 КК визначення умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, зробивши цю диспозицію описовою.

Вперше обґрунтовується позиція, відповідно до якої пропонується передбачити у ст. 118 КК спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності обмежено осудної особи. На наш погляд, таку особу необхідно звільнити від кримінальної відповідальності, тому що навіть осудній особі при відбитті нападу важко визначити відповідність тяжкості шкоди небезпечності посягання й обстановці захисту. Обмежено осудній особі ще важче під час відбиття нападу оцінити відповідність тяжкості шкоди небезпечності посягання й обстановці захисту через наявний у неї психічний розлад, який позбавляє її здатності повною мірою усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

Пропонується сформулювати ст. 118 КК таким чином:

Стаття 118. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони

1. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, тобто умисне заподіяння смерті тому, хто посягає, якщо така шкода явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту, - карається...

2. Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений ч. 1 цієї статті, якщо її у встановленому законом порядку визнано обмежено осудною;

8) передбачити в ч. 3 ст. 263 КК звільнення особи від кримінальної відповідальності за злочин, зазначений у частині першій або другій вказаної статті, за умови використання нею зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв при необхідній обороні від суспільно небезпечного посягання, включаючи і випадки перевищення її меж.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України// Голос України. - 1996. - 07. - 13.07.96. - №128.

2. Конституция Украины. Принята на пятой сессии Верховной Рады Украины 28 июня 1996 года. Официальное издание Верховной Рады Украины//К.: Информационно издательское агентство “ИВА”. - 1996. - 116с.

3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року// Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №25-26 (29.06.2001). - ст.131.

4. Закон України від 20 грудня 1990 року №565-ХІІ “Про міліцію”// Голос України 1991. - 01. - 04.01.91. - №3.

5. Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 року №2471-ХІІ “Про право власності на окремі види майна”// Голос України. - 1992. - 07. - 02.07.92. - №123.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року №1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону”// Вісник Верховного Суду України. - 2002. - 05. - №3.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року №2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи”// Вісник Верховного Суду України. - 2003. - 01-02. - №1.

8. Акимочкин В. Нападение и защита// Российская юстиция. - 1998. - №1. - С.15-16.

9. Александров Ю.В., Антипов В.И., Володько Н.В. и др. Уголовное право Украины: Общая часть. Учебник/ Отв. ред. Кондратьев Я.Ю./ Под. ред. Клименко В.А., Мельника Н.И. - К.: Атика, 2002. - 448с.

10. Андреянкова В.Г., Мацокина Г.Н. Основание возникновения права на необходимую оборону и условия её правомерности// Право и политика. - 2000. - №12. - C.95-98.

11. Аниянц М.К. Ответственность за преступления против жизни по действующему законодательству союзных республик. - М.: Юридическая литература, 1964. - 212с.

12. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. - Харьков: Основа, 1991. - 360с.

13. Баулин Ю.В. Основания необходимой обороны// Проблемы социалистической законности. - 1991. - Вып.26. - С.26-30.

14. Беляев В.Г., Свидлов Н.М. Вопросы квалификации убийств: Учебное пособие. - Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1984. - 60с.

15. Берестовой Н.П. Право граждан на необходимую оборону. - Л.: Ленинградская организация Общества “Знание” РСФСР, 1986. - 13[1]с.

16. Берлин Е.М. Реализация права на необходимую оборону// Гражданин и право. - 2002. - №9/10(26,27). - С.74-78.

17. Блинська С. Обставини, що виключають злочинність діяння в зарубіжному та українському законодавствах// Міліція України. -2003. - №8. - С.20-22.

18. Блинська С. Обставини, що виключають злочинність діяння в зарубіжному та українському законодавствах// Міліція України. -2003. - №9. - С.20-21.

19. Блум М. Некоторые вопросы необходимой обороны// Учёные записки Латвийского государственного университета им. П. Стучки. - Юридические науки, выпуск 4: Вопросы уголовного права и процесса. - Рига, 1962. - Том 44. - С.41-73. (204с.).

20. Болдырев Е.В. Меры предупреждения правонарушений несовершеннолетних в СССР. - М.: Наука, 1964. - 368с.

21. Большая медицинская энциклопедия. - М.: Государственное издательство медицинской литературы, 1957. - Т.3. - 1176с.

22. Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. - Харьков: НПКФ «КОНСУМ», 1995. - 104с.

23. Бородин С.В. Квалификация преступлений против жизни. - М.: Юридическая литература, 1977. - 240с.

24. Бородин С.В. Преступления против жизни. - М.: Юристъ, 1999. - 356с.

25. Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання: Монографія. - Львів: ПАІС, 2006.- 200с.

26. В'ялий О. Оборона потребує захисту// Право України. - 2001. - №4. - С.109-110.

27. Владимиров В.А. Признаки и квалификация преступлений, совершаемых в результате превышения пределов необходимой обороны// Труды Высшей школы МВД СССР. - Вып. III. - М., 1958. - С.139-165.

28. Волков Б.С. Проблема воли и уголовная ответственность. - Казань: Издательство Казанского университета, 1965. - 136с.

29. Володарський В. Необхідна оборона, перевищення її меж: деякі випадки кваліфікації// Право України. - 2000. - №6. - С.93-94, 99.

30. Володарський В. Проблемні питання необхідної оборони// Право України. - 1998. - №11. - С.118-122.

31. Вышинская З.А. Некоторые вопросы необходимой обороны по советскому уголовному законодательству// Учёные записки ВИЮН. - Вып.16. - М., 1963.- С.75-107.

32. Гельфанд И.А., Куц Н.Т. Необходимая оборона по советскому уголовному праву: Учебное пособие. - Киев: Высшая школа МВД УССР, 1962. - 46с.

33. Герасименко О.І. Словник - довідник термінів судової медицини. -К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. - 484с.

34. Гориславський К.О. Самозахист чи необхідна оборона? // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності. - Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції 27 квітня 2001 року. - Донецьк: Донецький інститут внутрішніх справ МВС України при Донецькому національному університеті. - 2001. - С.344-349.

35. Гусар Л. Застосування необхідної оборони працівниками міліції. Законодавче врегулювання проблемних питань // Вісник прокуратури. - 2006. - №10(64) - С.90-94.

36. Дагель П.С., Михеев Р.И. Установление субъективной стороны преступления. - Владивосток: Дальневосточный государственный университет, 1972. - 34с.

37. Діденко В.П. Обставини, що виключають злочинність діяння. -К.: Українська академія внутрішніх справ, 1993. - 40с.

38. Дубовец П.А. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному праву. - М.: Юридическая литература, 1964. - 160с.

39. Евдокимов Ф.И. О праве граждан на необходимую оборону. - Чебоксары: Чувашское книжное изд-во, 1973. - 44с.

40. З практики Верховного Суду УРСР// Радянське право.- 1990. - №11. - С.77-86.

41. Завгородня Г., Ільковець Л. Право на необхідну оборону// Право України. - 1992. - №6. - С.16-19.

42. Загородников Н.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. - М.: Юридическая литература, 1961. - 278с.

43. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах 1973-2002рр. - Харків: “Одіссей”, 2003. - 432с.

44. Звечаровский И., Чайка Ю. Законодательная регламентация института необходимой обороны// Законность. - 1995. - №8. - С.33-35.

45. Зуев В.Л. Необходимая оборона, крайняя необходимость и иные обстоятельства, исключающие преступность деяния: Вопросы квалификации и судебно-следственной практики// Юридический мир. - 2001. - №7. - С.31-37.

46. Зуев В.Л. Необходимая оборона, крайняя необходимость и иные обстоятельства, исключающие преступность деяния: Вопросы квалификации и судебно-следственной практики/ Юридический мир. - 2001. - №8. - С.29-42.

47. Истомин А. С запасом прочности: о квалификации необходимой обороны// Российская юстиция. - 1995. - №7. - С.44.

48. Казуистика: Сборникъ судебныхъ случаевъ для практических занятий по уголовному праву/ Составилъ Н.Д. Сергљевскій. - Издание 3-е. -С.-Петербургъ: Типографія М. Стасюлевича, 1900. - 63с.

49. Келина С. Обстоятельства, исключающие преступность деяния: понятие и виды// Уголовное право. - 1999. - №3. - С.3-8.

50. Кириченко В.Ф. Основные вопросы учения о необходимой обороне в советском уголовном праве. - М.-Л.: Изд-во Академии наук СССР в Мск., 1948. - 105с.

51. Ковалёв М.И. Соучастие в преступлении. - Часть вторая. - Виды соучастников и формы участия в преступной деятельности/ Под ред. канд. юрид. наук М.А. Ефимова. - Свердловск: Свердловский юридический институт, 1962. - 275с.

52. Козак В.Н. Право граждан на необходимую оборону/ Под ред. проф. И.С.Ноя. - Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1972. - 162с.

53. Колмакова Г. Нужно ли понятие превышения пределов необходимой обороны?// Законность. - 1992. - №11. - С.16-19.

54. Кондрашова Т.В. Проблемы уголовной ответственности за преступления против жизни, здоровья, половой свободы и половой неприкосновенности. - Екатеринбург: Гуманитарный университет, 2000. - 348с.

55. Кони А.Ф. О прављ необходимой обороны. - Разсуждение Студента Анатолiя Кони, написанное для получения степени кандидата по юридическому факультету. - М.: Изданiе Императорскаго Московского университета, 1866 - Томъ 1-й. - 295с.

56. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. - Видання друге. - К.: Атіка, 2002. - 640с.

57. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К.: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. - 656с.

58. Коржанський М.Й. Популярний коментар Кримінального кодексу України. - К.: Наукова думка, 1997. - 696с.

59. Корнєєв Ю.В. Правові гарантії особистої безпеки працівників податкової міліції при використанні заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї// Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності. - Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції 27 квітня 2001 року. - Донецьк: Донецький інститут внутрішніх справ МВС України при Донецькому національному університеті. - 2001. - С.140-146.

60. Кригер Г.А. К вопросу о разграничении убийства в состоянии аффекта и убийства, совершенного при превышении пределов необходимой обороны// Вестник Московского университета. - Серия Х, Право. - 1961. - №1. - С.33-40.

61. Криминология/ Под редакцией Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского. - М.: Издательство МГУ, 1994. - 415с.

62. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів/ Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В.Банківський та ін./ За ред. П.С.Матишевського та ін. - Стереотипне видання. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 512с.

63. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти/ М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін./ За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2003. - 416с.

64. Кругликов Л. Совершение преступления под влиянием сильного душевного волнения// Советская юстиция. - 1983. - №14. - С.20-22.

65. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. - М.: Юридическая литература, 1972. - 352с.

66. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. - М.: Юридическая литература, 1960. - 244с.

67. Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступлений.-М.: Юридическая литература, 1963. - 324с.

68. Кузнецова Н.Ф., Куринов Б.А. Отягчающие и смягчающие обстоятельства, учитываемые при определении меры наказания. Применение наказания по советскому уголовному праву. - М.: Издательство Московского университета, 1958. - 315с.

69. Курс уголовного права. Учебник для вузов: В 5 т./ Под ред. доктора юридических наук, профессора Н.Ф.Кузнецовой и кандидата юридических наук, доцента И.М. Тяжковой. - М.: ИКД “Зерцало-М”. - 2002. - Т. 1: Общая часть. Учение о преступлении. - 624с.