Предмет дослідження - теоретичні та прикладні організаційно-правові проблеми взаємодії суб'єктів боротьби з корупцією.

1.1 Корупція як об'єкт впливу правоохоронної системи України

Забезпечення прав і свобод людини означає насамперед їх захист від зловживань публічної влади. Влада не є чимось відокремленим від суспільства. Використання особами повноважень, наданих їм державою, у своїх власних інтересах або в інтересах свого оточення, порушує загальні принципи моралі й справедливості, посягає на інтереси інших людей, породжує соціальну напругу та підвищує конфліктність влади й народу. Одним з головних таких зловживань є корупція. Своїм існуванням вона суттєво обмежує конституційні права і свободи людини, непоправно шкодить моральним засадам нації, іміджу нашої держави, її владним потенціям як в національному, так і в міжнародному вимірі. За висловом Л.Д.Кучми, “…будь-який факт корупційних діянь… має розглядатись не просто як порушення чинного законодавства, а, передусім, як злісне посягання на суспільну стабільність, як брутальне ігнорування основних положень Конституції у частині захисту прав і свобод громадян” . Більше того, криміналізація суспільства і вплив організованої злочинності та корупції на суспільні процеси включені ним до дванадцяти викликів сучасній Україні .

Проведене нами дослідження нормативно-правової бази та наукових публікацій останніх років дозволяє зробити висновки про деякі суттєві позитивні зрушення у галузі боротьби з корупцією. По-перше, цей напрям діяльності віднесено до найбільш важливих для української держави; по-друге, його визнано стратегічним, таким, що потребує державної політики та визначення місця у боротьбі з цим явищем правоохоронних та інших державних органів; по-третє, саме реалізація антикорупційної політики стала поштовхом для активізації роботи усіх правоохоронних органів та прискорення їх реформування; по-четверте, фактично створена і практично діє система антикорупційного законодавства та вперше прийнятий ряд програмних документів, які визначають стратегію і тактику протидії цьому явищу; по-п'яте, розширилася практика співробітництва боротьби з організованою злочинністю та корупцією України й інших держав; по-шосте, відмічається зростання наукового інтересу до вказаної проблематики, що проявляється в першу чергу в проведенні комплексних досліджень у цьому напрямі.

Однак, незважаючи на заходи щодо протидії корупції, темпів її зростання зупинити не вдалося. Закон “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. , покликаний упередити прояви корупції та встановити ефективний механізм відповідальності за їх скоєння, діє недостатньо ефективно, а окремі його норми не застосовуються взагалі. Серед причин, які породжують таке становище, виділяють: 1) недооцінку життєвої необхідності позбавити організовану злочинність та корупцію їхнього економічного підґрунтя; 2) суттєві недоліки в організації інформаційно-аналітичного, розвідувального забезпечення комплексного управління відповідними силами, в координації та взаємодії державних, у тому числі спеціальних правоохоронних структур; 3) інертність в розробці та впровадженні в правоохоронну діяльність сучасного правового, технічного та технологічного інструментарію, а також світового досвіду; 4) незавершеність і гальмування проголошених реформ відповідних державних структур, низька виконавча дисципліна; 5) недостатній рівень професіоналізму правоохоронних органів.

Основним негативним наслідком розвитку корупційної ситуації стало сприйняття України у світі як корумпованої держави, керівництво якої не здатне забезпечити в повному обсязі права і свободи людини, суттєве зменшення іноземних інвестицій в економіку країни та віднесення нашої країни до групи держав з високим рівнем впливу корупції на суспільні відносини. Тому, підвищення тиску на корупцію з боку правоохоронних органів, активізація загальнодержавної антикорупційної політики свідчить про фактичне визнання боротьби з корупцією важливим аспектом забезпечення національної безпеки нашої країни.

До найбільш об'єктивних джерел, що містить дані про корупційну ситуацію в нашій державі, необхідно відносити показники офіційної статистики, яка формується як на рівні МВС України, так і на рівні інших державних структур: Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України, а також правоохоронних органів. Звертає на себе увагу те, що забезпечення офіційного обліку корупційних правопорушень є не лише проблемою нашої держави. Так, хабарництво, що у більшості країн світу розглядається як одна з форм корупції, по різному обліковується в статистичній звітності окремих країн. Зокрема, у США воно враховується за арештами підозрюваних і фігурує лише у графі “всі інші злочини”. У статистиці Франції хабарництво розглядається в графі економічних і фінансових злочинів, у Німеччині - у графі про посадові злочини. Більшість країн (Великобританія, Франція, Італія, Швеція, Греція, Швейцарія, Іспанія, Фінляндія й ін.) приводять дані про осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за хабарництво або засуджених за це правопорушення. Деякі держави (Канада, США, ФРН і ін.) не заповнювали графи про хабарництво і корупцію. І лише Болгарія, Україна, Росія, Туреччина, Польща, Норвегія, Ізраїль, Чехія, Австрія, Японія повідомляють про зареєстровані випадки корупції .

Система статистичних даних про корупцію в нашій державі, складається з інформації про корупційні правопорушення, відповідальність за які настає відповідно до Закону України “Про боротьбу з корупцією” та деякі види злочинів, що віднесені офіційною, переважно відомчою, звітністю до категорії корупційних. Так, облік осіб, які притягалися до відповідальності у відповідності з Законом України “Про боротьбу з корупцією”, здійснюється у порядку, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 1999 р. №1785 “Про подання органами виконавчої влади звітів про виконання вимог Закону України “Про боротьбу з корупцією”” . Проведений нами аналіз статистичних даних за період з 1999 по 2003 рр. свідчить про те, що найбільша кількість офіційно зареєстрованих корупційних правопорушень була у 2001 р. Зокрема, судами України було розглянуто з ухваленням постанови справи стосовно 8692 осіб (у 1999 р. - 6233; у 2000 р. - 6653; у 2002 р. - 6983; 2003 р. - 5686). У той же час кількість осіб, на яких було накладено адміністративне стягнення (особливо в порівнянні з 2002 та 2003 роками) такою динамікою не відрізняється. Так, у 1999 р. їх було 1990, у 2000 р. - 2514, у 2001р. - 3123, у 2002 р. - 3093, у 2003 р. - 3033. Крім того, необхідно відмітити, що найбільша кількість справ, щодо яких провадження було закрито, також відповідає 2001 р. Зокрема, таких справ було: у 1999 р. - 4288, у 2000 р. - 4139, у 2001 р. - 4835, у 2002 р. - 3385, у 2003 р. - 2048. Співвідношення між направленими протоколами про адміністративно-карані корупційні правопорушення та кількістю осіб, котрі притягалися до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу, наступне: 1999 р.-34,8%, 2000 р. - 41,4%, 2001 р. - 41,2 %, 2002 р. - 49,2%, 2003 р. - 61,6%. Наведені нами дані дозволяють зробити висновок, що найбільш ефективною у цій сфері слід визнати діяльність правоохоронних органів у 2003 р. .

Звертає на себе увагу, що за останні три роки близько 6,5% осіб, притягнутих до відповідальності корупційні проступки, складають працівники правоохоронних органів . Така кількість правопорушників серед працівників СБУ, МВС, податкової міліції свідчить про необхідність активізації профілактичної діяльності підрозділів внутрішньої безпеки цих органів та вжиття заходів щодо формування антикорупційної культури у правоохоронців.

Масив даних щодо другої категорії корупційних злочинів формуються з даних про осіб, засуджених за ряд службових злочинів, окремих різновидів розкрадань майна державної або колективної форми власності шляхом зловживання посадовим становищем та злочинів, скоєних організованими злочинними угрупуваннями з корумпованими зв'язками. Так, за злочини, які умовно входять до групи корупційних, було засуджено у 2001 р. - 6786 і 4914 осіб, у 2002 р. - 3879 та 3767 осіб, у 2003 р. - 3668 і 3664 осіб відповідно .

Стосовно інформації про виявлені в Україні корумповані організовані злочинні групи, то їх кількість протягом вказаного періоду була наступною: 1999 р. з 1166 організованих злочинних груп (ОЗГ) 14 або 1,2 % були корумпованими; у 2000 р. - з 960 ОЗГ 38 або 3,95 % мали корумповані зв'язки; у 2001 р. - з 770 ОЗГ - 28 або 3,63 % мали такі зв'язки; у 2002 р. - з 722 ОЗГ 29 або 4,01%, у 2003 р. - 27 ОЗГ або 4,12 % з 655 були корумпованими . При цьому згідно з методичними рекомендаціями зі складання статистичної звітності 1_“ОЗ” “Про результати боротьби з організованими злочинними групами”, прийнятими МВС України у 1994 р., як обов'язкову ознаку “організованої корумпованої групи” було визначено “співучасть у протиправних діях представників влади та управління, правоохоронних і господарських органів” .

Здійснене нами узагальнення цих даних дозволяє зробити висновок не лише про динаміку вказаної категорії правопорушень, а й про наявність певних позитивних змін у діяльності правоохоронних органів нашої держави. Необхідно також зауважити, що існуюча система обліку корупційних діянь, не дозволяє охопити увесь їх масив у межах держави. Треба погодитися з думкою Б.В. Романова про те, що такі статистичні дані характеризують лише один бік цієї проблеми - активність правоохоронних органів .

Про ставлення населення до корупції в нашій країні говорять численні соціологічні дослідження громадської думки, які проводяться як національними, так і закордонними організаціями. Зокрема, широко відомі опитування проведені соціологічною службою Українського центру економіко-політичних досліджень (УЦЕПД), службою “Соціс-Гелап”, Українським інститутом соціальних досліджень і центром “Соціальний моніторинг”, аналітичним центром “Академія” та деякими іншими організаціями [8, с.84-88; 9; 10, с.4; 11; 12; 13; 14; 15, с.5].

Проведене нами анкетування понад 230 державних службовців, а також посадових осіб органів місцевого самоврядування щодо розповсюдженості корупції серед працівників державних структур показало, що на це явище найбільш поширене у лікарських закладах (23,9% опитаних), далі за рейтингом у навчальних закладах (17,3%), потім в міліції (16,5 %), органах місцевої влади (14,3%), вищих органах влади (9,5%) та ДПА (8,6%). Незначну поширеність корупції респонденти відмічають у прокуратурі (5,65%) та судах (3,9%) .

Це анкетування показує також, що на думку 53,18 % опитаних державних службовців, за останні п'ять років кількість корупційних правопорушень збільшилася, а 12,27 % відмічають зменшення таких правопорушень . Цікавим є те, що лише 47,27 % опитаних вважають корупцію злочином, 27,72 % - адміністративним правопорушенням, 5 % - дисциплінарним проступком, і лише 8,18 % розуміють корупцію як сукупність цих трьох правопорушень. Певний зв'язок з цими даними має і розуміння державними службовцями правової основи відповідальності за скоєння корупційних діянь: 66,56% з них вважають основним нормативно правовим актом Закон України “Про боротьбу з корупцією”, 11,36 % - Закон України “Про боротьбу з корупцією”, Кримінальний Кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення, 6,81% - Кримінальний Кодекс України .

Вивчення результатів вказаних соціологічних опитувань свідчить про достатньо низький опір населення України корупційній експансії та психологічну готовність вчиняти корупційні дії більшістю з них, відсутність у нашій країні прозорих управлінських механізмів та значну корумпованість владних структур на всіх рівнях, а у зв'язку з цим - значний рівень недовіри населення до влади.

Самостійне значення для формування показників, що відображають стан корупційного іміджу України мають міжнародні рейтинги, які визначають рівень корупції в нашій державі, надають рекомендації щодо роботи на українському ринку, а також впливають на потік іноземних інвестицій . Так, за даними “Транспаренсі Інтернешнл”, міжнародної неурядової організація, що проводить дослідження індексу корумпованості різних країн світу (ІСК), Україна протягом останніх п'яти років мала наступний показники: 1999 р. - 2,6 (77 місце), 2000 р. - 1,5 (88 місце), 2001 р. - 2,1 (83 місце), 2002 - 2,4 (86 місце), 2003 р. - 2,3 (106 місце) серед 99, 90, 91, 102 та 133 країн відповідно . У зв'язку з цим певні закордонні аналітики декілька років підряд відмічають надзвичайну корумпованість нашої держави та постійне погіршення корупційної ситуації в Україні.

Незважаючи на досить обґрунтовану методику оцінки ІСК, сумнів у суворій об'єктивності результатів досліджень, що проводяться ТІ, виявляють як українські вчені й політики, так і деякі російські [19,c.9-11; 20, с.13-14; 21, с.4-5; 22, с.2; 23, с.7]. На наш погляд, при оцінці індексів корупції варто враховувати:

їх частково суб'єктивний характер. Хоча ІСК базуються на репрезентативних та кваліфікованих опитуваннях, у той же час в його основу покладено думки і враження осіб, котрі перебувають під значним впливом власного досвіду, засобів масової інформації, політичної та іншої пропаганди, що формує, в першу чергу, емоційне ставлення респондента до рівня корупції, а не глибину розуміння зазначеної проблеми. Так, закордонні громадяни при визначенні рівня корупції в іншій країні можуть базуватися на зіставленні зі своєю країною або певною групою країн, традиційному домінуванні конкретних корупційних проявів, особливостях менталітету.

обмежена кількість опитувань, на основі яких формується міжнародний індекс сприйняття корупції (наприклад, від трьох до дванадцяти у 2002 р.), не завжди можуть забезпечити репрезентативність даних. Наведені вище дані про індекс корупції України свідчить не про погіршення, а навіть про “покращання” корупційної ситуації в Україні, оскільки він піднявся на одну десяту з 2,4 у 2002 р. до 2,3 у 2003 р.

можливість орієнтування зарубіжних респондентів на попередній індекс сприяння корупції та на загальносвітове ставлення до країни у поточному році. (наприклад, включення до списків FАТF, прийняття до Всесвітньої торгівельної організації, віднесення держави до переліку країн з ринковою економікою тощо);

відсутність, як правило, у статистичних даних диференціації корупції за типами і формами її прояву (політичну, бюджетну, у приватному секторі тощо), у наслідок чого виключається можливість з'ясування домінування одних видів корупції над іншими;

відсутність співвідношення результатів опитування з результатами даних офіційної статистики про корупційні правопорушення у державі;

можливість звичайних математичних та друкарських помилок.

Таким чином, індекси корупції, необхідно критично оцінювати з урахуванням національних законодавчих дефініцій корупційних правопорушень, у порівнянні з офіційною статистикою та іншими об'єктивними показниками.

Наступним джерелом оцінки стану корупції в Україні, що впливає на відношення до цього явища в нашій державі та за її межами, є оцінка цього явища вищим керівництвом держави та правоохоронних органів. Найбільшої уваги, на наш погляд, вимагають виступи Президента України, Голови парламенту та керівників державних органів, на які згідно з чинним законодавством покладено обов'язок вести боротьбу з корупцією. Саме в цих виступах міститься офіційна позиція головних політичних фігур нашої держави щодо ситуації з корупцією в Україні, визначаються заходи, спрямовані на їх подолання, наводяться конкретні результати антикорупційної діяльності . Крім Президента України оцінка розвитку корупційної ситуації дається також й іншими представниками вищого щабля державної влади та керівниками правоохоронних органів .

Ставлення керівництва держави до проблем боротьби з корупцією та оцінка її стану є досить впливовим засобом формування громадської думки. Наділені достатніми владними повноваженнями лідери країни здатні у короткий термін втілити свою позицію у конкретні нормативно-правові акти антикорупційного спрямування. Яскравими прикладами такого способу зменшення впливу корупції на соціальні процеси в нашій державі шляхом реалізації нормоустановчих повноважень є видання Президентом України ряду указів, що містять систему організаційно-правових заходів, спрямованих на протидію корупційним проявам, усунення причин та умов, які сприяють корупції та організованій злочинності .

Свою позицію щодо стану та розвитку корупційної ситуації в державі висловлюють достатня кількість вітчизняних і закордонних вчених-юристів та практиків. Так, кримінально-правова та кримінологічна оцінка корупції проводилася у дослідженнях таких визнаних фахівців, як Л.В. Багрій-Шахматов, О.О. Дудоров, В.С. Зеленецький, О.Г. Кальман, М.І. Камлик, Я.Ю. Кондратьєв, О.Н. Литвак, М.І. Мельник, Є.В. Невмержицький, М.О. Потебенько, А.І. Редька, В.В. Сташис, М.І. Хавронюк, В.І. Шакун, С.А. Шалгунова; адміністративно-правові та управлінські аспекти боротьби з корупцією аналізувалися В.Т. Білоусом, І.П. Голосніченком, В.В. Дурдинцем, В.К. Колпаковим, О.В. Кузьменко, О.П. Рябченко, О.В. Терещуком, В.О. Шамрайом; оперативно-розшукова характеристика корупції та тактики боротьби з нею стала предметом уваги М.Я. Азарова, К.В. Антонова, О.Ф. Гіди, В.А. Клименка, В.П. Корж, І.В. Пшеничного, І.В. Сервецького, Ю.О. Смирнова, А.П. Снігерьова та ін.

Ґрунтовні положення щодо корупції містяться також у працях юристів інших держав. Зокрема, представників ближнього зарубіжжя: К.М. Абдієва, В.В. Астаніна, Л.В. Астаф'єва, С.В. Ванюшкіна, Б.В. Волженкіна, А.І. Долгової, С.М. Іншакова, П.О. Кабанова, О.Й. Кирпічнікова, В.С. Комісарова, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнецової, В.В. Лунєєва, С.В. Максимова, О.І.Мізерії, А.В.Наумова, М.В. Щедріна, а також європейських та американських фахівців: Дж. Абуеви, Алама С.М., Д. Бэйлі, Г. Вевера, Горта А., Кауфмана Д., Н. Леффа, К. Лейеса, Мак Кітріка Е., Пундея С., Роз-Аккерман С., Тірола Дж., Шеллі Л., Шляйфера А. та ін.

У той же час, більшість монографічних праць зазначених авторів присвячена загальнотеоретичному аналізу різних сутнісних аспектів корупції (Л.В. Багрій- Шахматов, М.І.Мельник, М.І. Камлик, Є.В.Невмержицький, О.П. Рябченко, В.В.Сташис, О.В. Терещук та ін.), або ж особливостям її проявів в різних сферах та серед окремих спеціальних суб'єктів (В.П. Корж, С.А. Шалгунова, О.Ф. Гіда та ін.), а комплексні дослідження управлінських питань діяльності правоохоронних органів у галузі боротьби з корупцією майже відсутні.

Необхідно відмітити, що, оцінюючи рівень корупції в нашій державі, вчені в більшості випадків системно підходять до вирішення цього питання. Ними проаналізовано значну кількість теоретичних, нормативних та статистичних джерел, досліджено великий обсяг матеріалів щодо діяльності правоохоронних органів у цій сфері, вивчено іноземний досвід боротьби з корупцією. Наслідком копіткої роботи вітчизняних вчених стало безпосереднє впровадження результатів їх досліджень у нормотворчу практику та діяльність відповідних органів. На жаль, достатня кількість рекомендацій, порад, висновків вчених залишаються поза межами уваги як законодавців, так і керівників, котрі здійснюють відомчу нормотворчість.

Отже, рівень корупції в Україні оцінюється за декількома показниками, які були досліджені нами вище. На наш погляд, поліпшенню ситуації щодо змін у ставленні населення держави та світової спільноти до рівня корупції в Україні може сприяти розробка чітких критеріїв віднесення інформації про корупцію до статистичних масивів, приведення відповідних статистичних показників до загальносвітових вимог, розробка та впровадження у життя комплексу заходів щодо формування антикорупційного іміджу України, більш виважене ставлення керівництва країни до висловлювань про своє відношення до боротьби з корупцією, запровадження процедур залучення наукових здобутків та позитивного зарубіжного досвіду в нормотворчу роботу та практику діяльності правоохоронних органів.

Вивчення законодавства, яке регламентує боротьбу з корупцією в Україні та визначає основні напрями діяльності державних органів у цій сфері дозволяє констатувати, що основною метою державної політики у галузі боротьби з цим явищем є створення дійової системи запобігання і протидії її проявам, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків, викриття корупційних діянь, забезпечення реалізації принципу обов'язкової відповідальності винних у їх скоєнні. Розуміння корупції як комплексного явища вимагає застосування адекватних розвиткові корупційній ситуації системи заходів, що повинні засновуватися на об'єднанні зусиль правоохоронних органів щодо її подолання, консолідації сил та засобів цих органів на боротьбу з найбільш небезпечними проявами цього явища.

Такти чином, актуальним є питання щодо характеристики корупції як об'єкту впливу правоохоронної системи України. На наш погляд, така характеристика передбачає насамперед з'ясування її сутнісних ознак, видів, причин і факторів, які зумовлюють існування цього негативного явища в Україні, а також встановлення взаємозв'язку корупції з іншими правопорушеннями, що порушують нормальне функціонування суспільства та загрожують національній безпеці нашої держави.

На нашу думку, при вирішенні поставленого завдання необхідно застосовувати комплексний підхід, методи якого дозволяють всебічно та об'єктивно дослідити категорію “корупція” як об'єкт впливу правоохоронної системи України. Найбільш важливим при цьому є встановлення взаємозалежності корупції та правоохоронної діяльності й виявлення найбільш ефективних засобів її подолання зусиллями правоохоронних органів нашої держави.

При формуванні теоретичних засад взаємодії у галузі боротьби з корупцією важливим є з'ясування поняття цього явища. Необхідно зауважити, що неоднозначність тлумачення терміну “корупція” та значна кількість її форм, не дозволяють чітко розмежовувати схожі за тими чи іншими ознаками з цим явищем суспільно небезпечні прояви, а також призводить до “розмитості” розуміння корупції як об'єкту наукового дослідження.

У цьому контексті необхідно звернутися до походження самого слова “корупція”. Так, в етимологічному розумінні слово “соrruрtіо ” в перекладі з латини (розбещення, порча, підкуп) - означає підкуп державних, політичних, громадських діячів, посадових осіб державного апарату, вчинений особою в певних вузькокорпоративних (кланових) інтересах . Ще у Давній Греції у V-IV ст. до н.е. це явище мало побутовий характер і проявлялося у формі “порчі харчів та питної води”. Потім корупцією стали називати такі карані у судовому порядку дії, як “порча моральності”, “розлад у полісі” . Вважається, що від корупції не застрахована жодна з існуючих культур - наявність окремих її проявів простежуються навіть у священних текстах основних світових релігій .

У словникові С.І. Ожегова знаходимо тлумачення корупції як “підкупу, хабарів, запроданства посадових осіб, політичних діячів” .

В одному із словників, присвячених політичній корупції, виділяють філософський, ревізіоністський, економічний, марксистський підходи до розуміння сутності корупції . У межах філософського підходу (Д. Саймон, Д. Ейтцен) корупцію розглядають у сенсі “політичної девіації”, тобто поведінки, що відхиляється від загальновизнаних у політичній сфері норм та зумовленої мотивацією одержання особистої винагороди за суспільний кошт.

Як різновид девіації розглядає корупційну поведінку й відомий український вчений-кримінолог Л.В. Багрій-Шахматов, котрий під корупцією вважає “…асоціальне, таке, що відхиляється від норми, явище, яке порушує та деформує нормальний процес суспільного та державного життя, побут громадян, їх об'єднань, владно-управлінських органів та інститутів” .

Другий напрям аналізу корупції - ревізіоністський - пов'язаний з розумінням корупції як “хвороби” суспільств, що розвиваються, результатом, наслідком чи проявом незакінченої модернізації та бідності. Представники цієї школи, такі, як Х. Абуева, Д. Бейлі, Н. Лефф, К. Лейес, досліджуючи становлення країн “третього світу”, стверджували, що корупція може виконувати й позитивні функції щодо інтеграції, розвитку та модернізації країн, які розвиваються .

Економічні підходи до розуміння корупції стосуються її віднесення до форм соціального обміну, а наявність корупційних платежів - до частини обов'язкових трансакційних утримань. При цьому корупція може бути й функціональною, виконуючи роль важеля надмірній бюрократизації .

У межах марксистського підходу, корупція розглядалася спочатку лише як основна вада капіталізму, а потім і як характеристика життя сучасних країн, структурний елемент їх економічної та політичної системи .

У сучасних довідкових виданнях корупція визначається також як “назва злочинів, пов'язаних з використанням посадовими особами, політичними і суспільними діячами прав, які їм належать у зв'язку з їхньою службовою діяльністю, з метою особистого збагачення на шкоду державі і суспільству” .

Прагнучи надати узагальнену дефініцію корупції, ООН у своєму Довідковому документі по боротьбі з корупцією, визначає це явище як: “…зловживання державною владою для задоволення особистих інтересів”. Аналогічних поглядів на корупцію додержуються й такі російські та українські кримінологи та криміналісти, як В.С. Комісаров та Г.М. Борзенков.

Сучасна юридична наука країн-членів СНД сформувала декілька основних підходів до формування поняття “корупція”. Так, корупція у вузькому розумінні вживається як синонім “хабара”, “підкупу” та означає продажність службових дій. Зокрема, російський кримінолог О.І. Долгова визначає корупцію як “…підкуп - продажність державних або інших службовців на основі корисливого використання ними в особистих або у вузькогрупових, корпоративних інтересах офіційних службових повноважень, пов'язаних з ними авторитету та можливостей” .

Суттєвий вклад у розуміння сутності корупції зробили й вітчизняні вчені - фахівці в галузі права, соціології, політології та управління [51, с.12; 52, c.135; 53, c.9; 54, с.30; 55, с. 168].

Враховуючи те, що сьогодні у правовій науці відбувається перехід від сприйняття корупції як явища суто юридичного, на нашу думку, необхідно формулювати поняття корупції як складного соціального явища. Так, Б.В. Волженкін, під корупцією розуміє “…соціокультурне явище, що полягає у руйнування влади, при якому державні (муніципальні) службовці й інші особи, уповноважені на виконання державних функцій, використовують своє службове становище, статус і авторитет займаної посади у корисливих цілях для особистого збагачення або в групових інтересах” . Соціально-правову сторону корупції досліджували також М.І. Панов та Л.М. Герасина .

Наведені вище визначення корупції свідчать про наявність різноманітних підходів до розуміння цього явища, прагнення фахівців дати універсальне поняття корупції з урахуванням усього розмаїття її проявів, а також про достатню увагу щодо розробки цієї категорії як юридичною наукою, так і з позицій ряду соціальних дисциплін - економіки, політології, соціології тощо.

Незважаючи на плюралізм підходів до формулювання дефініції корупції, важливе значення для організації діяльності державних органів у галузі боротьби з цим явищем є її закріплення як правової категорії. Таке визначення міститься у Законі України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. Так, у ч. 1 ст. 1 цього Закону під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг .

Основними ознаками корупції, що витікають з її законодавчого визначення, є: 1) здійснення корупційної діяльності лише особами, які уповноважені на виконання функцій держави; 2) безпосередній зв'язок такої діяльності з протиправним використанням вказаними особами наданих їм повноважень; 3) наявність спеціальної мети - отримання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.

Звертає на себе увагу те, що у законодавстві України вперше серед країн СНД нормативно було визначено поняття корупції, встановлено відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією, закріплено систему суб'єктів боротьби з корупцією та визначені заходи щодо подолання наслідків корупційних правопорушень і поновлення порушених прав та відшкодування збитків фізичним і юридичним особам. У той же час, законодавче визначення корупції є й в інших країнах колишнього Радянського Союзу [58, с.345-346; 59, с.346-365; 60; 61]. Треба погодитися з думкою М.І. Мельника про те, що закріплення дефініції корупції є характерним для країн, які перебувають на перехідному етапові свого розвитку та характеризуються високим рівнем корумпованості державного апарату й обумовлюється насамперед політичними вимогами та сподіваннями таким чином підвищити ефективність боротьби з цим явищем. Країни ж з розвинутою ринковою економікою та демократичним суспільством підходять до розв'язання цієї проблеми більш стримано й виважено, уникаючи визначення поняття “корупція” на законодавчому рівні .

Крім визначення правових рамок корупції та загальних ознак цього явища для формування її як об'єкта впливу правоохоронної системи, необхідно з'ясувати види корупційних правопорушень, визначити, які конкретні діяння є корупційними, встановити механізми прояву цих правопорушень та варіанти їх правової оцінки.

Інтегроване поняття корупції в правовому сенсі дається у першому розділі Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 рр. Згідно з ним корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь .

Проведений нами аналіз чинного законодавства, яке визначає завдання правоохоронних органів щодо боротьби з корупцією, свідчить про спрямування їх основних зусиль на подолання саме кримінальних, адміністративних та пов'язаних з адміністративними, дисциплінарних правопорушень. Тому, погоджуючись з думкою М.І. Мельника та М.І. Хавронюка про те, що “…до головних правоохоронних функцій відносяться ті, що безпосередньо пов'язані з боротьбою зі злочинністю та правопорушеннями, які тягнуть за собою адміністративну відповідальність…” , завдання по боротьбі з корупційними проявами також необхідно відносити до основних функцій відповідних правоохоронних органів.

Стосовно цивільно-правових та конституційних деліктів корупційного походження необхідно зауважити, що вони займають у системі корупційних діянь незначне місце, а тому боротьба з ними не включається до основних завдань функціонування правоохоронної системи у цій галузі. До того ж, цивільні корупційні делікти, які, на наш погляд не можуть існувати окремо від злочинних та адміністративно-караних корупційних діянь і виникають як наслідок завдання останніми матеріальної шкоди інтересам фізичних або юридичних осіб, тягнуть за собою відповідальність у порядку, визначеному не спеціальним антикорупційним, а цивільним законодавством. Що стосується конституційних корупційних правопорушень, які називає у своїй дисертації М.І. Мельник , то їх існування можливо лише стосовно осіб, визначених у Конституції України, котрі займають вищі державні посади. На нашу думку, конституційна корупційна відповідальність полягає у застосуванні до вказаних осіб заходів відповідних юридичної впливу за скоєння діянь, які містять ознаки корупції та передбачає нетипову процедуру їх реалізації, а тому не є правилом для більшості корупційних правопорушень і не відбиває закономірностей правоохоронної діяльності у цій сфері.

З огляду на це, нами більш детально аналізуються корупційні адміністративні правопорушення та злочини як основні складові об'єкту впливу правоохоронної системи у сфері боротьби з корупцією .

Нормативно-правові акти, що регулюють боротьбу з корупцією, не дають чіткого поняття корупційних правопорушень. Так, у Законі України “Про боротьбу з корупцією”, Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 рр., розкривається зміст лише понять “корупція” та “корупційне діяння” . Крім цих термінів у науковій літературі використовуються й інші визначення корупційної поведінки: “порушення корупційного характеру”, “прояви корупційного характеру”, “корупційні злочини”, “акти корупції”, “злочини, що мають ознаки корупційності” та ін.

Використання законодавцем з'єднувального сполучника “та” у словосполученні “корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією”, дає підстави відносити корупційні діяння до корупційних правопорушень, хоча закон прямо їх такими не називає. Щодо поняття “інші правопорушення, пов'язані з корупцією”, то його сутність з'ясовується шляхом дослідження змісту ст.ст. 8-11 Закону України “Про боротьбу з корупцією” .

У зв'язку з цим ми проаналізували, насамперед, наукові погляди щодо розуміння змісту поняття “корупційне правопорушення” та його різновидів. Дослідження теоретичних робіт, присвячених висвітленню проблем боротьби з корупцією, свідчить, що переважна більшість авторів використовують у своїх працях законодавче визначення корупції та не вдаються до з'ясування сутності корупційного правопорушення, і лише деякі приділяють цьому належну увагу.

Так, М.І. Мельник пропонує таке загальне визначення корупційного правопорушення, як “… правопорушення, що полягає у неправомірному використанні особою, уповноваженою на виконання функцій держави, офіційно наданої їй влади, посадових повноважень, відповідних можливостей з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб (корупційні діяння), а також в інших діях, які створюють умови для вчинення корупційних діянь чи є приховуванням їх або потуранням їм (інші діяння, пов'язані з корупцією)” . В ньому об'єднуються усі види корупційних проявів: кримінальних, конституційних, адміністративних, дисциплінарних та цивільно-правових.

А.І. Редька, під корупційним правопорушенням розуміє “…суспільно-небезпечне посягання на встановлений порядок здійснення особами, уповноваженими на виконання функцій держави, наданих їм повноважень, а саме протиправне, умисне діяння або бездіяльність, за яке законом України “Про боротьбу з корупцією” передбачено адміністративну й інші види відповідальності” . Оцінюючи вказане визначення варто звернути увагу на використання А.І. Редькою для характеристики “корупційного правопорушення” такого терміну, як “суспільно небезпечне посягання”, що у відношенні до адміністративного проступку є неправомірним, оскільки суспільна небезпечність є характерною ознакою злочинів, а не проступків. Як вірно зазначає В.К. Колпаков, “ визначення суспільної небезпечності діянь, що мають ознаки корупції…, є важливим при розмежуванні корупційних злочинів та адміністративних правопорушень” .

Наведені вище поняття свідчать, що корупційне правопорушення необхідно розуміти, насамперед, у сенсі проступку - адміністративно-караного діяння, відповідальність за яке передбачено Законом України “Про боротьбу з корупцією”. Зокрема, це: 1) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій, матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості (п. а, ч. 2, ст.1); 2) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених законодавством (п. б, ч. 3, ст. 1); 3)порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання функцій держави (ст. ст. 5 та 8); 4) порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, вимог щодо декларування доходів (неподання або подання неповних чи неправдивих відомостей про доходи та зобов'язання фінансового характеру) (ч. 1 ст. 9); 5) неподання або невчасне подання державним службовцем або іншою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, відомостей про відкриття валютного рахунку в іноземному банку (ч. 2 ст. 9); 6) невжиття керівниками заходів щодо боротьби з корупцією (ст. 10); 7) умисне невиконання своїх обов'язків по боротьбі з корупцією (ст. 11) .

На наш погляд, крім вищезазначених, до адміністративних правопорушень корупційного характеру можна віднести проступки, які скоюються з використанням особами, уповноваженими на виконання функцій держави своїх повноважень, а саме: а) дрібне розкрадання державного майна шляхом привласнення, розтрати чи зловживання службовим станом (ст. 51 КУпАП); б) використання посадовою особою в особистих чи інших неслужбових цілях державний коштів, наданих їй у службове користування приміщень, засобів транспорту чи зв'язку, техніки або іншого державного майна, якщо це завдало державі шкоди на суму, що не перевищує п'яти неоподаткованих мінімумів доходів громадян (ст. 184¹ КУпАП); невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора (ст. 185⁶ КУпАП) та деякі ін.

Проведення розподілу корупційних проступків за певними групами дозволить більш глибоко з'ясувати правову і соціальну сутність корупції в цілому та окремих видів корупційних правопорушень; здійснити розмежування злочинів, адміністративно-караних корупційних правопорушень та інших діянь, за які передбачена юридична відповідальність; конкретизувати заходи щодо протидії таким правопорушенням, у залежності від їх різновидів.

Другою за кількістю групою корупційних діянь є корупційні злочини. Звертає на себе увагу, що вітчизняне кримінальне законодавство не вживає такого терміну, як “корупційний злочин”. У той же час, нормативно-правові акти нашої держави, досить часто використовують родовий термін “корупція” для визначення завдань, функцій та напрямів діяльності правоохоронних органів України, які, в першу чергу, ведуть боротьбу зі злочинністю. Зокрема, слово “корупція” включено до назви одного з основних координуючих боротьбу зі злочинністю в державі органів - Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України . У Законі України “Про Службу безпеки України” (ч.2 ст. 2) при визначенні завдань цього органу слова “корупція” та “організована злочинність” об'єднанні сполучником “та” . При цьому, використання сполучників “і” й “та”, свідчить, на наш погляд, про однакове розуміння значення цих категорій для реалізації завдань вказаних органів, а визначення цих завдань до прийняття Закону “Про боротьбу з корупцією” - про розуміння “корупції” як кримінально-правової категорії. Як “інші небезпечні злочини” та “інші злочини, що становлять підвищену небезпеку” можна розуміти “корупцію”, аналізуючи положення Указу Президента України від 24 квітня 1997 р. № 371/97 “Про Національне бюро розслідувань України”, проекту Закону України про цей орган та відповідного проекту Закону України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України “Про Національне бюро розслідувань України”. Останній законопроект містив положення щодо віднесення до підслідності НБР України посадових злочинів .

Достатнє обґрунтування вживання такого терміну дав М.І. Мельник, який під корупційними злочинами розуміє “…злочини, які полягають у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами органів державної влади або місцевого самоврядування наданої їм влади або свого посадового становища в особистих інтересах або інтересах третіх осіб” . При цьому ознаками корупційного злочину, на думку цього вченого, необхідно вважати: сферу скоєння корупційного злочину - сфера державного управління; неправомірність використання (зловживання) посадовою особою наданої їй влади або свого посадового становища; задоволення шляхом такого зловживання особистого інтересу або інтересу третіх осіб; наявність спеціального суб'єкту - особи, уповноваженої на виконання функцій держави.

Проведене нами вивчення кримінального законодавства свідчить про наявність значної кількості складів злочинів, що мають усі або частину вищезазначених ознак. Однак, у переважній більшості випадків, спільним для них є суб'єкт злочину, і лише для деяких - решта елементів. Зокрема, службові злочини (крім давання та провокації хабара), розкрадання чужого майна з використанням службового становища, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали, або постанови, зловживання військовою посадовою особою владою чи службовим становищем . Ці злочини можуть бути скоєні лише службовою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або посадовою особою місцевого самоврядування, пов'язані із зловживанням наданих їм влади або службових повноважень і вчинюються з корисливої або іншої заінтересованості. У зв'язку з цим не можна погодитися з позицією Л.В. Багрій_Шахматова, який відносить до корупційних діянь, що передбачені КК України, лише одержання хабара (ст. 368); давання хабара (ст. 369) та провокація хабара (ст.370) .