Економіка зарубіжних країн

Проте слід зазначити, що напередодні розширення ЄС десять країн-аплікантів проявляли значний інтерес до українського експорту та нарощування обсягів постачання своєї продукції в Україну. Так, у 2003 р. зовнішньоторговельний обіг України з країнами цієї групи становив 5,3 млрд дол., що на 45,8 % (1,7 млрд дол.) більше ніж у 2002 р. Разом з тим, товарна структура експорту мало чим відрізнялася від аналогічної з державами п'ятнадцятки. Основними країнами, куди Україна експортувала свою продукцію (2003 р.) були:

Угорщина (849,9 млн дол.);

Польща (763,9);

Естонія (364,0);

Словаччина (289,1);

Кіпр (272,6).

Обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну з країн ЄС -- 15 на 1 січня 2004 р. становив 2384,2 млн дол. Головними інвесторами при цьому виявилися Великобританія (686,1 млн дол.), Нідерланди (463,9), Німеччина (441,4), Австрія (252,1). Серед нових держав ЄС інвестиційну активність (поки що в обмежених обсягах) проявили Польща (153,3) та Угорщина (127,6 млн дол.).

Можливості вітчизняного капіталу не дозволяють активно впливати на інвестиційний ринок в ЄС. Обсяг інвестицій з України в економіку держав -- членів ЄС на 1 січня 2004 р. становив 17,3 млн дол., або лише 10,6 % обсягу інвестицій, що надходять в інші країни світу з України.

Вступ десяти нових членів до ЄС та зумовлена цим процесом денонсація угод про вільну торгівлю (передусім з державами Балтії) за попередніми розрахунками обсягів мінімальних загальних втрат становила від 240 до 349 млн дол. (експертні оцінки Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України). Як показав досвід 2004 р., українські експортери вчасно переорієнтували вивіз своєї продукції на інші ринки та пристосувалися до нових вимог Європейського Союзу.

Неабияке значення для України має нова ініціатива Європейської Комісії, відома під назвою «Ширша Європа -- сусідство»¹¹ Communication from the Commission to the Council and Europe Parliament «Wider Europe -- Neighbourhood: a New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbours. -- Com (2003) 104 final. -- 11.03.2003., в якій визначено нову групу держав-сусідів -- WNIS -- Western Newly Independent States, до якої увійшли Україна, Молдова, Білорусь, перспективне членство яких в ЄС не виключається. Цей документ визначив особливості формування спільного європейського економічного простору, до складу якого мають увійти також Росія, держави Закавказзя та Північної Африки. Основними напрямами процесу створення останнього мають стати:

регіональна та інтрарегіональна кооперація;

розвиток взаємної торгівлі;

створення умов для вільного переміщення громадян;

створення спільної системи безпеки;

інтеграція транспортної, енергетичної та телекомунікацій-

ної мереж, а також формування європейського дослідницького простору;

створення нових інструментів для підтримки та захисту інвестицій;

підтримка інтеграції до ГАТТ/СОТ;

розвиток фінансової системи тощо.

З огляду на це, найважливішими для України заходами зближення з ЄС є такі напрями розвитку відносин:

1. Гармонізація технічних стандартів з міжнародними та європейськими. Станом на 1 травня 2004 р. в Україні є чинними 1628 національних стандартів. Проведено актуалізацію Переліку продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації в Україні. Реформовано відповідно до європейских стандартів бухгалтерський облік та

фінансову звітність. У цілому гармонізації підлягають понад 8000 норм та стандартів, але завершено роботу тільки з 1500.

2. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС.

З цією метою створено Національну раду з питань адаптації законодавства України, міжвідомчу координаційну раду. Відповідно до статті 51 УПС пріоритетними галузями при цьому стали: митне право, законодавство про компанії; банківське право; бухгалтерський облік компаній; податки; фінансові послуги; правила конкуренції тощо.

3. Співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ передбачає насамперед посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією, вирішення проблем правового забезпечення та посилення боротьби з відмиванням «брудних» грошей тощо.

4. Охорона навколишнього середовища. Пріоритетними заходами цього напряму є налагодження співробітництва у сфері проблем, пов'язаних із глобальними змінами клімату, у тому числі зниження викидів шкідливих газів, що призводять до парникового ефекту.

5. Співробітництво промислових комплексів України та ЄС. Найбільш вагомими досягненнями у цій сфері є спільні проекти: в сільськогосподарському машинобудуванні з фірмами «Дойч», «Форгаріт», «Хеге» (трактори, комбайни); авіакосмічній промисловості з фірмами Німеччини, Франції, Великобританії; автомобілебудуванні; реконструкції теплових електростанцій (фірма «Сіменс», ФРН). Разом з масовим відкриттям представництв західних фірм в Україні має місце і зворотний процес. Наприклад, Нікопольський завод феросплавів відкриває свої представництва у ФРН, Туреччині, Великобританії.

6. Затверджено нові програми розвитку паливно-енергетичного сектору економіки «Українське вугілля», «Нафта і газ України» до 2010 р. з урахуванням директив Європарламенту та Ради Європи. Здійснено перші кроки щодо створення передумов для відновлення паралельної роботи між енергосистемами України та нових членів ЄС. Першим кроком стало підключення «енергоострова Бурштинської ТЕС» до енергосистеми Європи. Також триває реалізація п'яти угод та спільних проектів з боку ЄС щодо підтримки ринкових реформ в енергетичному секторі.

Україна виконала у повному обсязі свої зобов'язання за Меморандумом про взаєморозуміння 1995 р. щодо закриття Чорнобильської АЕС. Останній діючий блок був зупинений у грудні 2000 р. У рамках міжнародної технічної допомоги, пов'язаної із виведенням з експлуатації ЧАЕС, було побудовано завод з переробки рідких та твердих радіоактивних відходів, сховище відпрацьованого ядерного палива тощо.

7. Співробітництво у транспортній сфері. Укладено 15 міжурядових угод про міжнародне автомобільне сполучення, 15 -- про повітряне сполучення, 13 -- про торговельне судноплавство та ціла низка двосторонніх угод. Завершено роботи з будівництва судноплавного шляху Дунай--Чорне море, що дозволить активізувати транспортну діяльність на півдні. Схвалена Європейською Комісією (1996 р.) модель Пан'європейської транспортної мережі зараз охоплює десять Пан'європейських транспортних регіонів, з яких три коридори проходять через територію України:

коридор ІІІ: Дрезден (Німеччина) -- Вроцлав (Польща) -- Львів (Україна) -- Київ (Україна) -- автомобільні шляхи та залізниця;

коридор V: Венеція (Італія) -- Любляна (Словенія) -- Будапешт (Угорщина) -- Ужгород (Україна) -- Львів (Україна) -- Братислава (Словаччина) -- Загреб (Хорватія) -- Сараєво (Боснія та Герцеговина) -- автомобільні шляхи та залізниця;

коридор IX: Гельсінкі (Фінляндія) -- Санкт-Петербург (Росія) -- Москва (Росія) -- Київ (Україна) -- Одеса (Україна) -- Кишинів (Молдова) -- Бухарест (Румунія) -- Вільнюс (Литва) -- Клайпеда (Литва) -- Мінськ (Білорусь) -- Александрополіс (Греція) -- Орменіо (Болгарія) -- автомобільні шляхи, залізниця.

Розпочато роботу над проектом BISRO з оцінки розвитку транспортної інфраструктури України.

8. Науково-технологічне співробітництво. 7 жовтня 2003 р. під час саміту Україна -- ЄС було підписано Угоду про наукове і технологічне співробітництво між Україною та ЄС. У листопаді 2003 р. відбулася презентація українського науково-технологічного центру у Брюсселі (Бельгія). Розвивається співпраця між українськими та європейськими вченими в рамках програм «ІНКО-КОПЕРНІКУС» та «ЕВРІКА».

9. Співробітництво у сфері освіти розвивається в рамках Програми транс'європейського співробітництва в галузі вищої освіти -- Темпу (програма Тасіс). Важливим завданням найближчим часом має стати реалізація Болонської моделі вищої освіти, яка передбачає тотожність вітчизняного та європейського освітнього простору та уніфікацію освітніх стандартів.

10. Регіональне та трансрегіональне співробітництво. Найбільшого розвитку в Україні останнім часом набуло транскордонне співробітництво. З цією метою створено та успішно функціонують шість єврорегіонів, з них два «Буг» та «Карпатський» стали з 2004 р. прикордонними з ЄС.

Єврорегіон «Буг» орієнтується на розвиток спільних проектів між Волинською областю України і двома польськими воєводствами. У рамках програми «Тасіс» здійснювалися заходи щодо реалізації природоохоронних проектів, засновано українсько-польську агенцію регіонального розвитку, налагоджено діяльність кількох міжнародних пропускних пунктів.

У Карпатському єврорегіоні реконструйовано кілька міжнародних пропускних пунктів, запроваджено низку проектів з транскордонного співробітництва. Упродовж дев'яти років реалізовуватиметься проект «Карпати 2003--2011», за якого запроваджуватиметься стратегічний підхід до розвитку транскордонного «співробітництва у Карпатському регіоні» та «Ініціатива розвитку транскордонного співробітництва в Карпатському регіоні» із загальним бюджетом у 400 тис. євро.

11. Співробітництво в галузі космічних досліджень. У зв'язку із прийняттям Радою Міністрів ЄС проекту «Галілео», який ставить за мету впровадження до 2008 р. власної європейської супутникової системи, представниками КБ «Південне» розпочато переговори про залучення до цієї ініціативи Євросоюзу. У червні 2003 р. в Брюсселі проведено презентацію української космічної науки і промисловості.

Слід зазначити також, що Україна співробітничає з ЄС й в інших галузях, зокрема у сфері статистики, захисту прав споживачів, туризму, культури.

6. Економіка країн -- аплікантів на вступ до Європейського Союзу

До країн--аплікантів на вступ до ЄС відносять три країни -- Болгарію та Румунію, членство яких передбачається у 2007 р. та Туреччину, з якою розпочато переговори про вступ, проте країна ще й досі не виконала більшість копенгагенських (політичних) критеріїв коінтеграції, не говорячи вже про економічні. Разом з тим, умовно до групи кандидатів відносять численні нові країни Балканського півострова: Хорватію, Сербію та Чорногорію (Югославію), Албанію, Македонію, Боснію та Герцеговину, переговори про вступ з якими перебувають на різних стадіях завершення (ближче всього до цього завершення підійшла Хорватія). Слід сказати також, що в Євросоюзі добре розуміють, що проблема вступу чергової хвилі аплікантів у ЄС є досить болючою не тільки для національних економік, а й для інтеграційного угруповання у цілому, що демонструє табл. 6.1. При коінтеграції Болгарії, Румунії та Туреччини сумарний ВВП ЄС збільшиться лише на 0,6 млрд євро (за ПКС), натомість відносний показник Євросоюзу водночас зменшиться з 19,9 тис. євро до 19,0 тис. Значних вкладень потребуватиме також процес системних трансформацій у цих країнах як у період, який передує вступу, так і після нього.

Таблиця 6.1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН-КАНДИДАТІВ НА ВСТУП

Назва країни	Населення, млн осіб	ВВП, млрд євро, за ПКС	ВВП на душу населення, 2000 р., євро
			за ПКС	% до ЕС-15
1. Болгарія	8,4	46,7	5900	25
2. Румунія	22,4	131,9	5900	25
3. Туреччина	65,6	383,3	5500	23
Разом	96,4	561,9	5830	24

Джерело: Борко Ю. Расширение и углубление европейской интеграции // МЭ и МО. -- 2004. -- № 7. -- С. 23.

Різними є також й інші соціально-економічні індикатори. Так, за індексом людського розвитку (ІЛР) Болгарія посідає 57-е місце у світі (2001 р.), Румунія -- 72-ге, а Туреччина -- лише 96-те, перебуваючи в групі країн, що розвиваються. У Болгарії є дещо вищою тривалість життя -- 72 роки, у той час як у Румунії і Туреччині лише 70. Європейський Союз турбує також той факт, що майже 15 % населення Туреччини у віці після 15 років є неграмотними, що не є типовим як для країн ЄС--15, так і для десяти нових учасників розширеного ЄС (у Румунії та Болгарії цей показник не перевищує 2 %).

Усі ці країни мають низькі технологічні показники, що відрізняє їх від інших країн ЦСЄ, які вже стали членами Євросоюзу. Так, у 1997 р., витрати на науку і науково-технічні розробки становили в Болгарії 12 дол./жителя, а в Румунії -- 8, це при тому, що в цей же період у Словенії вони сягнули 112 дол., а в Чехії -- 76. Тим не менше відповідно до світових рейтингів за таким показником як індекс технологічних досягнень (ІТД) у 1999 р. Болгарія вийшла на 28-ме місце у світі, а Румунія лише на 35-те, питома вага експорту високих та середніх технологій у цих країнах становила відповідно 30 % та 25,3 %. Обидві країни входили до групи потенційних лідерів, чого не можна сказати про Туреччину, яка не потрапила не тільки до цієї категорії, а й до наступної за нею.

Досить пекучою проблемою для держав-аплікантів цієї групи є проблема зовнішнього боргу, яка у багатьох випадках перевищує чи принаймні дорівнює граничним нормам, що випливають із маастрихтських критеріїв (пригадайте, спираючись на матеріал попереднього розділу, якими є їх рівні). Найбільшу заборгованість як відсоток від валового національного доходу (ВНД) має Болгарія -- 82 % (10 млрд дол.), що перевищує її річний експорт фактично у 2 рази (2001 р.). Далі йде Туреччина -- 116 млрд дол., і 57 % ВНД відповідно, проте сам борг перевищує експорт майже у 4 рази. У найкращому становищі знаходиться Румунія з 10,2 млрд дол. боргу, який становить 27 % ВНД, а її експорт є вищим на 1,3 млрд дол. взятих на себе країною боргових зобов'язань. Характерною рисою цих трьох держав є значне перевищення імпорту над експортом (у Болгарії в 1,4 раза, у Румунії в 1,35, у Туреччині в 1,3 раза) Всі дані за 2001 р..

Структурна перебудова господарства в державах цього регіону відбувалася повільнішими темпами, ніж в інших країнах ЦСЄ, а відтак питома вага сільського господарства залишається досить високою, а сфери послуг (не зважаючи на розвиток туризму) поки що малою, що наявно випливає з наведеної нижче табл. 6.2.

Таблиця 6.2 Структура валової доданої вартості, 2002 р.

Країна	Галузь
	сільське господарство	промисловість	послуги
Болгарія	14	28	58
Румунія	12	37	51
Туреччина	15	27	58

Джерело: Доклад о мировом развитии, 2003. -- М.: Весь Мир, 2003.

Певні проблеми існують також щодо циклічності економічних коливань та сталості зростання, які завжди виникають у зв'язку із реформуванням економіки та відповідною кон'юнктурою на товари та послуги, що складається на світовому ринку. Так, упродовж 90-х рр. ХХ ст. Болгарія мала спади (1990--1993, 1996--1997 рр.) і піднесення економіки (1994--1995, 1998--2000 рр.), румунська ж циклічність була подібною, проте й вона характеризувалася двома етапами занепаду (1990--1992 та 1997--1999 рр.). Природно, що це відбилося на результатах реформ. Якщо порівнювати десять років трансформації економіки (з 1990 по 1999 р.), то наприкінці 1990-х рр. економіка Болгарії виробляла лише 66 % ВВП від рівня 1989 р., а Румунія -- 73 %. Потреби у переході до ринку Туреччина не мала, а відтак вона виявилася більш синхронізованою до світових, у тому числі європейських циклічних коливань, проте контрасти зростання ВВП і в цій країні були великими. Так, у 1999 р. цей показник був від'ємним і становив 5 %, але вже у 2000 р. став позитивним і досяг 7,5 %, проте вже в 2001-му він знизився на 9,4 % (це найнижчий індикатор темпів ВВП після Другої світової війни).

6.1 Особливості економіки Болгарії

Перехід країни до ринку виявився значно складнішим та довшим, ніж передбачалося, а результати гіршими, ніж у багатьох інших державах ЦСЄ. Водночас курс на європейську інтеграцію Болгарії схвалює більшість населення країни, хоча побоювання щодо його наслідків також є досить значними, що пов'язане насамперед з високими рівнями конкуренції європейських компаній, можливим банкрутством болгарських підприємств та зростанням рівня безробіття.

Упродовж 1990--1997 рр. економіка країни реформувалася повільно, що було пов'язано з відсутністю цілісної програми розвитку та значними політичними коливаннями щодо подальшого вибору моделі трансформації свого господарства. 1997 р. можна вважати відправною точкою системних реформ болгарського уряду, якому передувало руйнівне падіння ВВП у 1996 р. (- 10,9 %) та 1997 р. (- 6,9 %), високий та гіпервисокий рівень інфляції, відповідно, 123 % та 1082 %, значний бюджетний дефіцит -- 10,4 % та - 2,1 %, а також дефіцит платіжного балансу. Низьким порівняно з іншими країнами ЦСЄ був рівень залучених прямих іноземних інвестицій. Системне реформування, яке розпочалося у 1997 р., зводилося до чотирьох основних заходів:

приватизація та ліквідація державних підприємств;

лібералізація політики в галузі сільського господарства, включаючи створення умов для ринку землі;

реформування державних програм соціального страхування;

реформи, що спрямовані на посилення контролю за дотриманням угод; розвиток виконавчої дисципліни.

У вересні 1998 р. МВФ створив довгостроковий пільговий фонд (Exended Fund Facility), який виділив загальні кредити на суму 900 млн дол. для підтримки реформ у Болгарії. Жорстка економічна політика впродовж двох років, максимальне стимулювання малого та середнього бізнесу дала позитивні результати у наступний період. Уже в 1998 р. спостерігався позитивний приріст ВВП (+ 3,5 %), але в 1998-му він трохи уповільнився (+ 2,4 %), проте вже у 2000-му досяг 5,8 % та 4,5 % у 2001 р., коли його абсолютні обсяги сягнули 12,7 млрд дол. Зменшився бюджетний дефіцит (до 12 % у 1998 р.), а рівень інфляції у 1999 р. вже не перевищував 0,7 %, щоправда у наступний період уряду не вдалося приборкати інфляцію і вже у 1999 р. вона зросла та досягла рівня десяти процентів.

Негативним наслідком реалізації «монетарних» підходів є високий рівень безробіття в країні. У 1990-ті рр. чітко простежувалася його позитивна динаміка (1990 -- 1,8 %, 1995 -- 11,1 %, 2000 -- 17,9 %). Такій ситуації на ринку робочої сили немалою мірою сприяла архаїчна структура зайнятості, за якою майже 26 % сукупної робочої сили припадало на сільське господарство, 31 % -- на промисловість і 43 % -- на сферу послуг (1998 р.). Подальші реформи скоригували цей стан, проте навіть і зараз в аграрному секторі національної економіки створюється 12,5 % болгарського ВВП і зайнято близько 10,7 % трудових ресурсів (2002 р.).

Основними сферами сучасного господарства країни є машинобудування та металообробка, харчова та хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів, чорна та кольорова (передусім мідна) промисловість, виробництво ядерного палива. В аграрному секторі домінує вирощування овочів, фруктів, тютюну, пшениці, соняшнику, винограду та виробництво вина; у тваринництві представлено практично всі галузі з домінуванням вівчарства та великої рогатої худоби.

Аналогічним до спеціалізації є експорт країни, основа якого -- метали, механізми та обладнання, пластмаси, продовольство, тютюн, одяг. Подібним до цього є імпорт, основою якого є, щоправда, більш високотехнологічна продукція машинобудування. Протягом останніх десяти років Болгарія мала негативне сальдо зовнішньої торгівлі. Так, у 2000 р. імпорт на 20 % перевищував експорт країни. Традиційним для країни є іноземний туризм, який нерідко називають «прихованим експортом». Наприклад, у 2000 р. країну відвідало понад 2 млн іноземних туристів, що принесло 963 млн дол. чистого доходу (8 % ВВП країни).

Основними торговельними партнерами Болгарії є держави Європейського Союзу, хоча їх частка виглядає меншою за інші країни ЦСЄ (близько 50 %, а не 60 %, як у цих державах). Високою є питома вага експортно-імпортних операцій з Туреччиною, Росією, Україною.

Упродовж наступних двох років найважливішою проблемою країни має стати подальше зближення з ЄС, а відтак основними напрямами коінтеграції Болгарії до Європейського Союзу у період до 2007 р. мають стати:

виконання маастрихтських критеріїв, перш за все у вимогах зменшення зовнішнього боргу як відсотка від ВВП; шляхами подолання цієї диспропорції може бути зростання самого ВВП та нарощування експорту;

подальша структурна реформа, у тому числі підвищення продуктивності праці (особливо в аграрному секторі), зменшення енергомісткості продукції, що випускається, та підвищення загальної технологічності виробництва (в 1997 р. в Болгарії, за даними російського дослідника Д. Зенкіна, на 1 кг умовного палива було вироблено продукції на 0,4 дол., в ЄС -- на 4,7 дол.);

суттєве зростання заробітної плати та рівня доходів (у Болгарії середня плата за годину становить близько 0,7 дол. (1998 р.), а, наприклад, у Німеччині -- 30 дол.);

реформування пенсійної та страхової системи;

зменшення рівня безробіття, хоча в ЄС не вважають його показник критичним, проте такий напрям є досить важливим для подолання соціальної напруги у суспільстві;

подальша лібералізація банківської і фінансової системи країни;

суттєва корекція регіональної політики (станом на 2002 р. майже 51,5 % ПІІ сконцентровано в столиці -- Софії, а різниця в доходах населення має тенденцію до значного зростання).

Сучасний рівень зовнішньоекономічних відносин Болгарії з Україною не може задовольнити обидві країни насамперед в обсягах зовнішньої торгівлі, хоча Україна ще донедавна посідала п'яте місце в болгарському імпорті (3,4 % у 1997 р.). Уведення візового режиму з Україною теж не сприяє подальшому розвиткові іноземного туризму в країні, в якій рекреанти з країн СНД переважають над усіма іншими. Важливим елементом нормалізації відносин є спрощення візового режиму, відновлення діяльності паромної переправи «Іллічівськ (Україна) -- Варна (Болгарія)», розвиток взаємовигідних контактів у межах організації чорноморського співробітництва та нарощування обсягів зовнішньої торгівлі.

6.2 Особливості економіки Румунії

Розвиток румунської економіки у 1990-ті рр. був схожим на болгарський, хоча мала місце й певна специфіка, пов'язана із запровадженням як елементів градуалізму, так і «шокової терапії».

Після повали комуністичного режиму (1989 р.) і страти його лідера М. Чаушеску надії на швидкий розвиток і стрімке просування до числа розвинутих європейських держав виявилися багато в чому марними передусім тому, що стартові умови реформування країни були багато в чому гіршими ніж, наприклад, у сусідній Угорщині. Найпроблемнішими при цьому вважалися відстала промислова база, обмеженість ресурсів та екстенсивний характер їх використання. Мало місце також скорочення видобування нафти, яка у минулі часи дозволяла практично повністю забезпечувати потреби своєї країни. Часткові і багато в чому непослідовні реформи 1990--1996 рр. не принесли очікуваного сталого зростання економіки, а тому про системне реформування заговорили лише у лютому 1997 р., коли була прийнята програма всебічної макроекономічної стабілізації і розпочалися структурні реформи в румунській економіці. Трансформаційні зміни торкнулися всіх секторів національного господарства, проте найважливішими напрямками стали:

ліквідація великих енергоспоживачів, що мали високий рівень технологічної відсталості та наднормативну енергомісткість готової продукції;

реформування великих сільськогосподарських підприємств та встановлення нового типу аграрних відносин;

модернізація кредитно-фінансового сектору.

Разом з тим, на початковому етапі реформування національної економіки не вдалося досягти значного ефекту: ВВП країни продовжував скорочуватися, щоправда повільнішими темпами (1997 р. -- 6,6 %, 1998 р. -- 4,5 %, 1999 р. -- 2 %). Відповідно до угоди з МВФ (серпень 1999 р.) Румунія отримала кредит від цієї організації в межах 547 млн дол., проте вже через два місяці було заблоковано надходження другого траншу через розбіжність поглядів уряду та МВФ на бюджетне фінансування та кредитування приватного сектору. Саме у цей період країна була дуже близькою до оголошення дефолту, хоча його вдалося запобігти через низку малопопулярних заходів: прискорену приватизацію, проведення жорсткої податкової політики, реструктуризацію збиткових підприємств тощо. Одним із заходів макроекономічної стабілізації було використання валютних резервів Національного банку Румунії, які у кризовий період скоротилися на 1,5 млрд дол.

У ХХІ ст. країна входила зі складними макроекономічними проблемами, які умовно можна було звести до такого:

1) низький рівень ринкової капіталізації, яка у 1999 р. становила 0,36 млрд дол., або лише 0,6 % ВВП (в Угорщині, відповідно, 13 млрд дол. та 25,7 %; у Польщі -- 23 млрд та 14,6 %);

2) низька інвестиційна активність зарубіжних компаній. Загальний обсяг (кумулятивний) ПІІ досяг у 2000 р. 7 млрд дол. (333 дол. на душу населення) (В Угорщині відповідно 22,5 млрд та 2200 дол. на душу населення, у Польщі -- 36 млрд дол. та 947 дол. на душу населення.);

3) значне перевищення імпорту над експортом (у 2000 р. в 1,3) і як наслідок 5-відсотковим дефіцитом платіжного балансу відносно ВВП). Дефіцит бюджету у 2000 р. дещо зменшився, проте все одно перевищував 3 % ВВП;

4) невисока підприємницька активність, яка простежувалася і на мікрорівні. Лідерами стали три румунські компанії -- Alro Slatina (ринкова капіталізація 58 млн дол., 1999 р.) -- лідер у виробництві металів, Dасіа (41 млн) -- автомобілебудування, Terapia (24 млн) -- фармацевтика. Для порівняння: рівень капіталізації трьох провідних польських та угорських компаній знаходився в межах 1--7 млрд дол., що яскраво говорить про слабку розвинутість ринку цінних паперів.

Однак наслідки реформування економіки країни у перші роки нового століття були більш обнадійливими, що відбивалося й на результатах національного виробництва. Якщо у 2000 р. констатувалося 1,8-відсоткове зростання, то вже у 2001 р. темпи приросту ВВП були на рівні 5,3 %, а його загальний обсяг досяг 39,7 млрд дол. Мала місце лібералізація у банківській діяльності, а загальна кількість банків зросла з п'яти у 1990 р. до 45-ти у 2000-му, серед яких 37 були румунськими і 8 представляли відділення провідних закордонних фінансових установ. Найбільший з них є Banca Comerciala Romana, активи якого сягнули 2,4 млрд дол. (2002 р.).

Основними галузями сучасного виробництва Румунії є вуглевидобування, целюлозо-паперова та деревообробна промисловість, металургія (як чорна, так і кольорова), нафтохімія, машинобудування, харчова промисловість. Аграрний сектор представлений вирощуванням пшениці, кукурудзи, цукрового буряку, насіння соняшнику, винограду, а також розведенням великої рогатої худоби та птахівництвом.

У рамках міжнародного поділу праці Румунія представлена експортом взуття та текстилю (понад 33 % загального обсягу, 1998 р.), металів (19 %), машин та обладнання. У структурі імпорту переважають машини та обладнання (23 %), паливо та мінеральна сировина (14,2 %), хімічні товари (8,7 %).

Перспективним напрямом надходження валюти в країну є іноземний туризм. Упродовж 1999 р. Румунію відвідало 3,2 млн іноземних туристів, що принесло 254 млн дол. прибутку, проте у структурі ВВП це становить лише 0,5 %, що є значно нижчим, ніж у сусідніх Угорщині та Болгарії.

Вступ у 2007 р. Румунії до Європейського Союзу вимагає подальших значних зрушень в її економіці і проведення цілої низки адаптаційних заходів:

поглиблення структурної реформи виробництва передусім в аграрному секторі, частка якого в ВВП становить 13 %, а відсоток зайнятих трудових ресурсів у ньому взагалі є рекордним для всієї Європи -- 37,7 % (2002 р.);

подальше наближення країни до маастрихтських критеріїв насамперед передбачає приборкання інфляції (у 2000 р. вона становила 45,8 %, у Болгарії -- 2,6 %, в Угорщині -- 10 %, у Польщі -- 7,2 %);

посилення темпів імплементації «спільного доробку» у румунське законодавство і завершення переговорів по 31-му пакету, що є необхідною процедурою для вступу;

боротьба із бідністю. У 2002 р. на соціальну безпеку було витрачено 10,4 % ВВП, проте навіть і зараз майже 40 % населення країни перебуває за межею бідності, що аж ніяк не відповідає вимогам ЄС отримати «ефект розширення»;

долання регіональних диспропорцій шляхом створення зон пріоритетного розвитку, надання допомоги депресивним регіонам (у 2002 р. майже 50 % ПІІ припадало на столицю -- Бухарест; суттєво різняться також і рівні доходів населення, зростають регіональні суперечності).

Українсько-румунські відносини як політичні, так і економічні є досить непростими, що пов'язано передусім з проблемою делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон, посиленням конкуренції в зоні судноплавства Нижнього Дунаю. Підписання у 1997 р. Договору про відносини добросусідства і співробітництва, а в 2003 р. Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань дозволили певною мірою нормалізувати відносини, проте не усунути всі їх суперечності. Країни добре розуміють, що після вступу Румунії до ЄС остання повинна мати кордон (це 531 км) добросусідства з Україною. У зв'язку з цим розроблено новий спільний з Румунією проект єврорегіону «Нижній Дунай», діяльність якого не обмежуватиметься тільки економічними заходами, а сприятиме гармонізації природоохоронних та соціальних відносин у прикордонній частині двох країн.

Також має місце посилення товарообігу між двома країнами, який у січні--серпні 2003 р. досяг 365 млн євро, що на 36 % більше порівняно з аналогічним періодом минулого року.

6.3 Особливості економіки Туреччини

Початок суттєвих перетворень у турецькій економіці був покладений засновником республіки Мустафою Кемалем (Ататюрком) у 1923 р., проте значні економічні реформи розпочалися в країні в останній чверті ХХ ст. і були пов'язані не стільки з побудовою ринкової економіки, яка тут існувала завжди (на відміну від країн ЦСЄ), скільки зі значними структурними реформами та очікуваним вступом до Європейського Союзу. Саме членство в останньому було проголошено головним завданням багатьох урядів, адже країна є рекордсменом щодо перебування в рангу аплікантів на вступ (заявка щодо членства в цій організації була офіційно подана в ЄС ще 14 квітня 1987 р.).

У цілому вважається, що країна належить до групи держав з динамічною економікою, яка ґрунтується на багатоукладності господарства, що охоплює сучасну промисловість, ремесла, екстенсивне та інтенсивне сільське господарство (питома вага останнього є більшою за 15 % ВВП країни, а кількість зайнятих у ньому разом з лісовим господарством та рибальством наближається до 40 %), доступний для багатьох європейців відпочинок і туризм, який давно вже поставлено на інтенсивну основу (у 1999 р. країну відвідало 6,9 млн іноземних туристів, а вже через рік -- 10 млн, що забезпечує постійний дохід у розмірі 4,7 % ВВП). Туреччина має розвинутий приватний сектор, але держава продовжує відігравати значну роль у провідних галузях промисловості, транспорті, комунікаціях, а також у банківській сфері (так, у 1997 р. в країні існувало 57 комерційних банків, серед яких 7 були державними, 29 -- приватними і 21 -- іноземний). Окремо виділяються також 12 інвестиційних банків та банків розвитку. Найбільшим серед них є державний банк Ziraat Bankasi, якому належить 18 % усіх банківських активів країни.

Економічна ситуація в останні роки в Туреччині характеризувалася значними змінами в економіці, викликаними як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Якщо на початку 1990-х рр. економіка країни відзначалася дуже високим темпом економічного зростання (10 % і більше), то після різкого падіння приросту ВВП у 1994 р. темпи зростання уповільнилися до 6,5 % (1995--1998 рр.), хоча й залишалися досить високими як для європейської економіки. 1999 р. виявився складним для Туреччини, коли відбулося накладання одразу двох негативних чинників впливу на національну економіку. З одного боку, мали місце два сильні землетруси, які завдали великої шкоди господарству, з другого -- економічна криза в Росії та державах СНД, які на той час стали провідними імпортерами продукції легкої промисловості. Становище країни погіршилося ще й у зв'язку із фінансовою кризою, в основі якої лежав дефіцит бюджету (15 % ВВП), зумовлений виплатами по відсотках державного боргу, які на той час становили 42 % усіх державних видатків.

Приєднуючись до митного союзу з ЄС у січні 1996 р. Туреччина розраховувала на суттєве збільшення припливу ПІІ, проте такого не відбулося, їх річне надходження не перевищувало 1 млрд дол. передусім через непевну політичну та економічну ситуацію в країні, побоювання тероризму, високого рівня корупції тощо.

Реформи уряду Еджевіта кінця 1990-х рр. мали на меті суттєві зміни в структурі господарства, жорстку бюджетну політику, реформу соціальної сфери, реорганізацію кредитно-банківського сектору, посилення приватизаційних процесів у країні. Криза 2001 р. призвела до необхідності посилення та проведення соціально-політичної реформи, тому що передбачала відхід від популізму та декларативності. Результати реформування почали відчуватися вже в 2002 р., проте найбільш рельєфно вони проявили себе у 2003 р. (зростання ВВП майже на 6 %), попередні данні щодо зростання ВВП у 2004 р. та прогноз на 2005 р. є майже тотожними -- близько 5 %. Аналогічним є прогноз щодо рівня інфляції, найбільш пекучої проблеми країни за останні 15 років. Передбачається, що вона не перевищить риску у 12 % у 2004 р., а в 2005-му зменшиться до 8 %. Така ситуація по-різному оцінюється в Туреччині і в ЄС, адже поки що не має доказів тощо, що країна ввійшла в стадію сталого економічного зростання, хоча з другого боку немає підстав не довіряти ефективності економічних реформ, що відбуваються в країні. Додатковим чинником стабілізації можна вважати також надання кредитів з боку МВФ та Світового Банку, останній з яких у розмірі 16 млрд дол. надійшов у лютому 2002 р. (він був розрахований на три роки).

У рамках міжнародного поділу праці країна у першу чергу вирізняється продукцією текстильної, шкіргалантерейної та інших галузей легкої промисловості, які забезпечують майже 40 % її експорту, на другому місці -- продовольчі товари (17 %) та металовироби (9 %). Основними партнерами з експорту виступають Німеччина, США, Великобританія, Італія, Росія, Франція.

Натомість у структурі імпорту (1998 р.) переважають машини та обладнання (29 %), напівфабрикати (16 %), хімічна продукція (14 %), а також транспортне обладнання та паливо. Найбільшими партнерами з імпорту є ті ж самі країни.

Початок переговорів Туреччини щодо її вступу до Європейського Союзу багато в чому є проблематичним насамперед тому, що доцільність цього кроку є непростою для всіх учасників майбутньої коінтеграції.

По-перше, населення багатьох європейських держав не схвально ставиться до майбутнього членства Туреччини в ЄС, передусім апелюючи до європейських документів, де чітко визначено, що тільки європейська країна може стати членом Євросоюзу (формально це лише 1/9 території Туреччини).

По-друге, розрахунки європейських експертів довели, що витрати ЄС у разі повної інтеграції досягнуть 21 млрд євро у 2014 р., а вже у 2025-му вони сягнуть 28 млрд, що, природно, призведе до втрат відносно благополуччя нових та старих членів ЄС, натомість ефект економічного зростання від збільшення території Євросоюзу буде значно меншим.

По-третє, існує велика недовіра європейських країн щодо кордонів країни з Іраном, Сирією, Іраком та деякими іншими державами через реальну загрозу масованого в'їзду до ЄС нелегалів, контрабанди різних товарів, у тому числі наркотиків.

Утім в Євросоюзі не відмовляються від поглиблення кооперації з Туреччиною та потенційної її коінтеграції, адже після 2010 р. територіальний ефект розширення буде використаний, а відтак в ЄС висувають досить конкретні та чіткі вимоги зближення, які можна було б сформулювати так: Повна відповідність політичним критеріям (так звані «Копенгагенські» (1993) критерії на вступ), які передбачають політичну свободу, низький рівень корупції, реформу законодавства, імплементацію демократичних принципів та правил. Крім цього, передбачається, що в країні буде створено передумови для такої ринкової економіки, яка б могла досягнути європейського рівня конкурентоспроможності. Гострою проблемою країни залишається регіональна диференціація. Якщо північно-західна частина Туреччини нічим не відрізняється від Греції чи Португалії, то південно-східна є типовим прикладом країни, що розвивається. Саме ця проблема може призвести до виникнення так званих тактичних дій як Європейського Союзу, так і Туреччини (вимоги спеціального перехідного періоду, відтягування термінів вступу, розроблення спеціальних правил інтеграції тощо). Строк виконання економічних критеріїв, за розрахунками аналітиків, триватиме не менше 10 років, а відтак Туреччині треба буде не менше сорока років, для тощо щоб досягти 75-відсоткового рівня доходів ЄС. Разом з тим, Туреччина може суттєво виграти від застосування європейської системи трансфертних платежів, яка становитиме 3--4 % ВВП країни. Приєднання Туреччини до Спільної аграрної політики (САП) ЄС може докорінно змінити ситуацію на ринку продовольства Євросоюзу впродовж перших років адаптації. Тобто передбачається, що обсяги фінансової допомоги у передвступний період можуть виявитися великими для Євросоюзу, а відтак ЄС буде наполягати на швидкому реформуванні сільського господарства та значно менших обсягах субсидіювання аграрного сектору. Подальше зближення Туреччини з ЄС є важливим і для України, адже серед усіх 12-ти країн--аплікантів на вступ у 2001 р. в цю країну постачалося товарів на суму 1 млрд дол. (майже 30 % загального обсягу) та 138,2 млн дол. імпорту (10 %). Обидві країни зацікавлені у розвиткові добросусідських відносин у межах організації чорноморського співробітництва.

7. Економіка країн СНД

7.1 Загальна характеристика

Після розвалу у 1991 р. СРСР, припинення діяльності РЕВ (Ради економічної взаємодопомоги) і утворення п'ятнадцяти суверенних держав виникла цілком зрозуміла необхідність координації економічних, політичних, а в деяких випадках і військових зусиль колишніх республік Радянського Союзу.

Внаслідок цього 8 грудня 1991 р. у Республіці Білорусь було підписано Угоду між Білоруссю, Російською Федерацією та Україною, які оголосили не тільки про припинення дії договору про заснування СРСР, фундаторами створення якого вони були у 1922 р., а й про створення СНД (Співдружності незалежних держав). 21 грудня 1991 р. в м. Алма-Ата (Республіка Казахстан) був підписаний Протокол до названої вище угоди, який розширив членство у цій організації за рахунок участі в ній Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Таджикистану, Узбекистану, Туркменії. У 1993 р. до нього приєдналася Грузія.

Таким чином, сучасний склад держав СНД налічує 12 незалежних країн, що перебувають на різних стадіях реформування власної економіки та відповідної місткості господарського потенціалу.

Така модель інтеграційного угруповання здобула назву різнорівневої та різношвидкісної з огляду на реальні темпи економічного зростання. За даними професора Н. Зіядуллаєва (Росія), на країни цієї групи припадає 16,3 % площі світового суходолу, 5 % кількості населення планети, 25 % запасів природних ресурсів, 10 % промислового виробництва, 12 % науково-технічного потенціалу та 10 % ресурсоутворюючих товарів.

У цих країнах виробляється близько 10 % світової електроенергії (2003 р.). Разом з цим, позиції СНД у світовій економіці не дуже сильні, а інтеграційні зв'язки суттєво відрізняються за масштабністю від аналогічних в НАФТА чи глибиною в ЄС (табл. 7.1).

Таблиця 7.1 Питома вага провідних регіональних об'єднань, 2000 р., %

Показник	НАФТА	ЄС	АТЕС	СНД
Населення	5	7	34	5
ВВП (за паритетом купівельної спроможності)	26	24	29	3
Державні витрати	21	40	21	1,5
Експорт	17	43	25	2
Споживання енергії	30	18	17	12
Інвестиції	19	19	36	2

Джерело: Зиядуллаев Н. СНГ: выбор стратегии развития // Экономист. -- 2004. -- № 11. -- С. 82.

Як випливає з табл. 7.1, країни СНД, незважаючи на великий потенціал, мають досить «скромний» вигляд у глобальній економіці. Якщо у виробництві ВВП на них припадає лише 3 % світового, то у споживанні енергії -- 12 %, що дозволяє зробити висновок про нераціональну структуру енергоспоживання, перевантаженість економіки енерговитратними виробництвами та технологічну відсталість у виробництві товарів та послуг.

Якщо досліджувати показники технологічних досягнень, то країни СНД не можуть вважатися не тільки лідерами, а й тими, яких слід відносити до потенційних учасників світової технологічної конкуренції, проте якість робочої сили, наявність значних досягнень в авіаційній, космічній техніці, у тому числі у ВПК та в інших наукових сферах, дозволяє розглядати цей мегарегіон як одну із потужних міграційних зон, де велике значення матиме проблема «відпливу розуму» з пріоритетних галузей національних економік.

Разом з тим, проблема соціального розшарування населення в СНД дуже складна, а низький рівень доходів громадян підштовхує їх до вимушеної міграції. За показником ІЛР, країни цієї групи поки що не можуть вважатися світовими лідерами (табл. 7.2), адже розташування в межах від 53-го місця (Білорусь) до 113-го (Таджикистан) дозволяють відносити їх до держав із середнім рівнем розвитку. Втім навіть і тут чітко виділяється група лідерів (Білорусь, Росія, Україна, Казахстан), що посідають верхні сходинки у цій групі. У довгостроковій перспективі саме ці країни можуть зайняти чільне місце серед розвинутих держав світу.

Важливим показником є рівень бідності населення, який визначається в державах СНД по-різному, хоча в основу міжнародних порівнянь традиційно покладаються розрахунки питомої ваги осіб з доходом меншим за 2 дол. США на день.

При цьому найвищий рівень бідності притаманний Туркменії, Молдові та Вірменії. Другим індикатором розвитку може виступати середньомісячний рівень заробітної плати.

У середині 1990-х рр. він був найнижчим у Таджикистані (близько 8 дол. на місяць). Наведений рівень бідності у Грузії та Білорусі також не є адекватним стану їх економічного розвитку включаючи ІЛР, адже може скластися хибне уявлення про віднесення цих країн до глобальних лідерів із високим рівнем соціальних гарантій.

Таблиця 7.2 Розвиток країн СНД, 2001 р.

Назва	ВВП на душу населення, дол., ПКС	Індекс людського розвитку, місце у світовому рейтингу	Очікувана тривалість життя	Рівень бідності*, 2002 р.	Зовнішній борг, 2000 р.
					Всього, млрд дол.	% ВНД
1. Білорусь	7620	53	69,6	2	0,9	8
2. Російська Федерація	7100	63	66,6	25,1	160	60
3. Україна	4350	75	69,2	31,0	12,2	38
4. Казахстан	6500	76	65,8	15,3	6,7	39
5. Туркменія	4320	87	66,6	44,0	2,3	…
6. Грузія	2560	88	73,4	2	1,6	42
7. Азербайджан	3090	89	71,8	9,6	1,2	20
8. Вірменія	2650	100	72,1	34,0	0,9	31
9. Узбекистан	2460	101	69,3	26,5	4,3	31
10. Киргизстан	2750	102	68,1	…	1,8	109
11. Молдова	2150	108	68,5	38,4	1,2	84
12. Таджикистан	1170	113	68,3	…	1,1	100

*Рівень бідності узято за розрахунками питомої ваги осіб з доходом менше за 2 дол. на день (%).

Джерело: 1. Доклад о развитии человека за 2003 г.: Цели в области развития, сформированные в Декларации тысячелетия. -- Минск: Юнипак, 2003.

2. Доклад о мировом развитии, 2003. -- М.: Весь мир, 2003.

Упродовж усього періоду існування як незалежних держав країни СНД пройшли складний шлях розвитку, який умовно можна поділити на чотири етапи.

І. Початок здійснення системних реформ (1991--1994 рр.) характеризувався розривом сталих зв'язків, сировинною кризою, створенням ринкових інституцій, які виявилися неефективними у перехідній економіці. Мало місце падіння виробництва, виникнення безробіття, посилення інфляції.

ІІ. Застосування антикризових заходів (1995--1997 рр.). Цей етап відзначався рішучою боротьбою урядів країн СНД з інфляцією; посиленням фінансової дисципліни; кризою неплатежів; значним зростанням плати за квартиру та комунально-побутові послуги. Цьому періоду були притаманні посилення диспропорційності у розвиткові економіки і формування різних моделей господарства, здебільшого неоліберального напряму. Саме тоді відбулося зміщення інвестиційної активності у двох напрямках:

у життєзабезпечуючі галузі економіки, такі як сільське господарство, фармацевтична та легка промисловість;

в експортні сектори національних економік, насамперед у нафто-газовидобувний комплекс та інші сировинні галузі.

Поруч з тим, що практично в усіх країнах СНД існують значні проблеми в різних галузях виробництва, машинобудування виявилося найвразливішим з усіх, яке навіть і зараз не досягло рівнів випуску продукції 1990 р. Уже наприкінці 1997 р. в країнах Співдружності намітилася тенденція до зростання зарплати, внаслідок введення жорстких монетарних заходів (які потім постійно критикувалися) відносно стабільними стали національні валюти, з'явилися можливості проведення їх конвертації, хоча підвищений попит на вільно конвертовані валюти, передусім на долари США, встановив нееквівалентний обмін між ним і національними грошовими одиницями СНД, який виявився завищеним у 2--3 рази (ось чому в статистиці існує така велика розбіжність між показниками ВВП за валютним курсом та паритетом купівельної спроможності).

ІІІ. «Російська» криза економіки (1998--1999 рр.) була проявом тихоокеанської кризи і призвела до значного зниження купівельної спроможності населення, скочування на попередні трансформаційні позиції в країнах, де намітилося економічне зростання, банківської кризи, численних банкрутств та суттєвого скорочення імпорту. Значно знизилися золотовалютні резерви держав СНД, а інтервенції національних банків Співдружності готівки та безготівкових коштів на внутрішні валютні ринки не призвели до вгамування ажіотажного попиту на вільноконвертовані валюти. Водночас ця криза мала і позитивні наслідки: збільшився експорт з країн СНД до інших держав світу (передусім до ЄС та США), створилися умови для розвитку національного товаровиробника, який почав домінувати на внутрішніх продовольчих ринках, що створило належні умови для піднесення економіки у наступний період. Більшість підприємств-експортерів навчилися вміло захищати свої інтереси під час антидемпінгових розслідувань у США, Канаді, країнах ЄС, від чого потерпали на початку 1990-х рр.

IV. Піднесення виробництва (2000--2005 рр.) характеризувалося значним покращанням світової кон'юнктури попиту, особливо на нафту, природний газ, продукцію металургійного комплексу і, частково, на продовольство. У цей час відбувається потужний вихід компаній СНД на конкурентні ринки ЄС та США, зменшення питомої ваги взаємної торгівлі, складаються сприятливі умови для покращання інвестиційного клімату в них. Приміром, обсяг торгівлі Росії з країнами Співдружності знизився з 138 млрд дол. у 1991 р. до 26 млрд у 2002. Питома вага СНД у зовнішньоторговельному обороті Росії впала з 55 до 20 %. Натомість нарощування торгівлі з ЄС йшло випереджаючими темпами.

Суттєво змінилася структура і напрями інвестицій у межах Співдружності. У 2003 р. в економіку Росії з країн СНД (В. Комаров, 2004 р.) надійшло інвестицій на суму 890 млн дол., тоді як із далекого зарубіжжя -- 29,7 млрд дол., тобто у 33 рази більше. Інвестиції Росії в економіку СНД становили 544 млн дол., чи удвічі менше, ніж країни Співдружності вклали в Росію, і це у той час, коли РФ інвестувала у далеке зарубіжжя 23,3 млрд дол., тобто у 43 рази більше, ніж у країни СНД Можна сказати, що в 2003--2004 рр. в економіку країн цього угруповання прийшов великий інвестор, хоча лише у певні галузі. Приміром, британський концерн «ВР» оголосив про наміри інвестувати в нафтопереробну галузь Росії 6 млрд дол..

2004 р. виявився рекордним щодо економічного зростання пострадянських держав. За даними Статистичного комітету СНД зростання ВВП у них (у %) становило:

в Україні -- 12;

у Білорусі -- 11;

у Таджикистані -- 10,6;

в Азербайджані -- 10,2;

у Вірменії -- 10,1;

у Казахстані -- 9,4;

у Грузії -- 8,4;

у Молдові -- 7,3;

у Киргизстані -- 7,1.

Дані по Узбекистану та Туркменії не оприлюднювались.

Сучасна модель СНД характеризується наявністю багатосторонніх інтересів, які далеко не завжди гармонізуються в межах того економічного простору, який вони утворюють. Це наявно випливає зі Статуту СНД (1993 р.), в якому визначаються принципи взаємовідносин у рамках цієї організації (державний суверенітет, рівність учасників, право на самовизначення, визнання територіальної цілісності та непорушності державних кордонів тощо) та правила функціонування Співдружності (взаємодія, координація, досягнення консенсусу під час прийняття рішень, можливість асоційованого членства тощо), проте не передбачені специфічні санкції (як це є в ЄС) за порушення Угод, статуту, домовленостей.

Вищим органом СНД є Рада голів держав, а виконавчі функції реалізує Рада голів урядів. На інший орган -- Виконавчий секретаріат СНД покладено організаційно-технічні функції.

Як зазначалося раніше, на початку створення Співдружності в основу її функціонування було винесено реалізацію ідеї різнорівневої і різношвидкісної економічної інтеграції пострадянського простору. Основним інструментом посилення об'єднувальних функцій СНД вважалося створення міждержавних об'єднань, утім подальший розвиток цього угруповання виявив досить суперечливі тенденції зближення країн-учасниць, у хронологічному порядку вони були такими:

вересень 1993 р. -- укладено Договір про створення Економічного Союзу (Україна утрималась від його підписання);

квітень 1994 р. -- Угода про створення зони вільної торгівлі між усіма учасниками СНД; у цей же час розпочалася реалізація Угоди про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності, підготовлено Угоду про створення спільного науково-технологічного простору. Велике значення мало також формування Міждержавного Банку СНД, статутний капітал якого зараз становить близько 1 млрд дол.;

січень 1995 р. -- Угода про створення Митного союзу, до якого з часом увійшли: Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан;

квітень 1997 р. -- Договір про Союз Білорусі і Росії, десятиріччя якого відмічатимуть у 2007 р., проте значних зрушень щодо створення спільного монетарного союзу, не кажучи вже про нову політичну модель організації єдиної держави, поки що не закладено;

грудень 1999 р. -- укладено Договір про створення Союзної держави Росії і Білорусі;

жовтень 2000 р. -- Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЄС), до складу якого увійшли Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан. Саме на нього покладено місію заміни Митного союзу;

вересень 2003 р. -- Угода про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку підписали Білорусь, Казахстан, Російська Федерація та Україна. Проте у цьому документі ряд держав, насамперед Україна, залишили за собою право часткової ревізії окремих пунктів. Укладена угода чітко регламентує основні напрями організації нового економічного простору, найваж-

ливішими серед яких є:

створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили і капіталу (в Євросоюзі це називається -- чотири свободи);

гармонізація законодавства держав-учасниць;

формування єдиних принципів регулювання діяльності природних монополій;

гармонізація макроекономічної політики.