Економіка зарубіжних країн

Досить відомими в усьому світі є окремі скандинавські фірми та корпорації (табл. 5.10), серед яких перше місце посідає фінська Nokia, яка впродовж останніх десяти років вийшла на перше місце у світі за рівнем конкурентоспроможності. Досить сильні, хоча й непровідні, позиції в електротехнічній промисловості мають швецький Ericsson та Electrolux, а в автомобілебудуванні відносне лідерство має Volvo. Норвегія входить до числа семи найбільших виробників найдешевшої електроенергії на гідроелекторостанціях, що побудовані майже на кожному фіорді, а також за експортом риби (3,8 млрд дол., 1999 р.) ця країна посідає друге, після Таїланду, місце у світі. Ця невелика за кількістю населення держава Північної Європи володіє одним з найбільших торгових флотів планети. Швеція, Норвегія та Фінляндія є також лідерами європейської деревообробної та целюлозо-паперової промисловості.

Таблиця 5.10 Найбільші скандинавські компанії за обсягами торгового обороту, 2001 р. млн євро

Назва	Країна	Торговельний оборот	Кількість працюючих
Nokia	Фінляндія	31 191	53 849
Statoil	Норвегія	28 298	16 686
Ericxxon	Швеція	25 050	85 198
Volvo	Швеція	24 251	70 921
Norsk Hydro	Норвегія	18 992	35 600
Electolux	Швеція	14 673	87 139

Джерело: Журнал Европейской экономики. -- 2003. -- № 2(3). -- С. 419--428.

Скандинавські країни належать до постіндустріальних держав і мають одну з найвищих у світі частку послуг, яка у структурі ВВП становить у Швеції -- 73 % (2001 р.), у Данії -- 69 %, у Норвегії -- 65,9 % та у Фінляндії -- 63 %. Питома вага сільського господарства у цих державах не перевищує 2--4 %, разом з тим, ця галузь є високопродуктивною в усіх цих країнах, хоча кліматичні умови Північної Європи не сприяють її розвиткові.

Особливістю цього мегарегіону є досить низькі за європейськими мірками рівні безробіття. Найнижчий з них характерний для Норвегії -- 4,1 % (2002 р.), найвищий для Фінляндії -- 9,1 % (у 1990 р. цей показник не перевищував 3,2 %).

Швеція, Данія, Фінляндія та Норвегія мають добре розвинуті сервісні галузі, провідними з яких є банківська та страхова справа, а також транспорт. Дві перші з них тісно пов'язані між собою і створюють єдину фінансову систему. Найбільшим банком у Північній Європі є Nordea Bank AB (Швеція), який сформувався у 1997 р. після злиття відповідно швецького та фінського банків Nordbanken of Sweden та Merita Bank of Finland. Наявність різних валют і пов'язані з цим відповідні трансакції у взаємній торгівлі не відлякують скандинавські країни, проте дорожнеча робочої сили підштовхує потенційних інвесторів вкладати кошти у сусідні країни, передусім (починаючи з 90-х рр. ХХ ст.) у балтійські.

5.7.2 Суть та основні особливості швецької моделі

Багато в чому «скандинавська» модель економічного розвитку ґрунтується на осмисленні «швецької» моделі, яка була сформована наприкінці 60-х рр. ХХ ст. й імплементована у сусідні з цією країною держави, які хоча й зберегли певні соціально-економічні відмінності, проте чітко дотримувалися основних методологічних постулатів, «швецького соціалістичного підходу», найважливішими серед яких були:

реалізація політики повної зайнятості;

вирівнювання доходів населення за рахунок нової податкової моделі;

висока питома вага державного сектору економіки, який на той період був чинником національної стабільності;

перерозподіл бюджетних коштів на користь численних соціальних програм;

доступність соціальних гарантій усім верствам населення (освіта, охорона здоров'я);

посилений вплив профспілок на всі сфери суспільно-економічного життя країни.

Упродовж 60--70-х рр. ХХ ст. державні доходи в Швеції зростали випереджальними темпами, що вело до розгортання все нових і нових соціальних програм. Рівень безробіття був найнижчим у всьому західному світі і дорівнював у цей період близько 1 %. За вартістю промислової продукції на душу населення країна посідала перше місце в Європі, а за темпами нарощування ВВП поступалася лише Японії.

Саме у цей період про швецький феномен економічного розвитку заговорили в усьому світі, називаючи його «патріотизмом благополуччя», чи «моральним імперіалізмом». Велике значення мало також перебування при владі Соціал-Демократичної робочої партії, в усіх програмних цілях якої переважало гасло соціальної справедливості.

У період, що розглядається, у Швеції активно розвивався процес децентралізації системи виробництва, який насамперед виявився у тому, що, з одного боку, держава не втручалася у виробничу діяльність фірм, а з другого -- швидке зростання «економічних успіхів» приватного сектору і відповідних надходжень податків вело до значної концентрації бюджетних коштів, які перерозподілялись на користь населення.

Досить специфічним є регулювання відносин між трудом і капіталом, яке збереглося й зараз. Ще у 1938 р. у містечку Сальтшебаден була підписана угода між профспілками та підприємцями, яка чітко закріпила паритетні основи компромісу між першими та другими. З плином часу «дух Сальтшебадена» перетворився у досить своєрідну філософію, за якою обидва учасники докладали чималих зусиль для скорочення різниці у доходах осіб з високою та низькою зарплатами (наприкінці 1980-х вона була доведена до 15 %, що стало негативним чинником нівелювання «грошової оцінки» кількості та якості праці, знецінення намірів певної частини шведів щодо самовдосконалення).

Оцінюючи специфіку швецької моделі, надзвичайно важливим моментом є її ідентифікація. Якщо у перші післявоєнні роки намагалися використати основні арсенали кейнсіанської системи макроекономічного регулювання, то вже на початку 1950-х рр. від них відмовилися передусім через те, що традиційна дилема: «чи висока інфляція та низьке безробіття чи навпаки» -- не мала в країні альтернативи через значний брак трудових ресурсів та жорстку позицію профспілок, які уміло маніпулювали дефіцитом трудових ресурсів, що виник у країні. Невдалі спроби уряду щодо заморожування зарплати у 1940--50-х рр. привели провідних економістів до думки, що такі кейнсіанські методи є малоефективними, а подекуди навіть шкідливими для Швеції. Відтак виникла нова система регулювання ринку праці, відома під назвою «модель Рена--Мейднера» за прізвищами відомих швецьких аналітиків, яким було поставлене завдання оптимізувати відповідні відношення в економіці. Основними інструментами її реалізації було використання податкових і грошових обмежень, які стримували ціни на досить низькому рівні, що змушувало підприємців і профспілки відмовитись від механізму інфляційного зростання заробітної плати. Заходи, що підтримували сукупний попит, виявилися ефективними і щодо вибіркової підтримки депресивних регіонів (трохи пізніше Швеція разом з Фінляндією відстояла своє право на отримання системної допомоги зі структурних фондів ЄС для території, що мають низьку густоту населення), деяких значущих для економіки галузей та тих соціальних груп населення, що постраждали внаслідок структурних змін в економіці, яка була зумовлена зміною світової кон'юнктури на товари та послуги. Такі заходи зробили ринок праці в країні гнучким і таким, що чітко орієнтувався на реальні соціальні гарантії.

Світова криза 1974--1975 рр. болісно відбилася на господарському розвиткові Швеції, що призвело спочатку до уповільнення темпів економічного зростання, а потім і до їх від'ємних показників (так, у 1977 р. ВВП країни зменшився на 2,5 % відносно попереднього). Водночас зменшувався також процес оновлення виробничих фондів, а велика зарплата робітників та службовців

і значні розміри податків сприяли відпливу капіталу з країни. Так, за період 1975--1977 рр. випуск промислової продукції скоротився на 6 %, а виробничі потужності підприємств були завантажені лише на 75 %.

Проте навіть серйозні потрясіння для швецької економіки не були причиною відмови від «моделі Рена--Мейднера», яка застосовувалася на всіх фазах економічного циклу.

У 1970--80-ті рр. активно відбувався процес інституціювання ринку праці, внаслідок чого виникла державна адміністрація ринку праці, яка складалася з управління ринком праці та спеціальних комітетів -- ленів, що відповідали за відповідні біржі.

У 1980-ті рр., найбільш успішні для економіки країни, великого поширення набула система соціальних пільг -- явище соціалізації економіки, яке з часом почали називати «швецькою моделлю соціалізму». Саме вона багато в чому була показовою для двох тодішніх наддержав світу СРСР та США. У цей період майже ? трудових ресурсів країни була зайнята в державному секторі, що суттєво збільшило податковий тягар для підприємницьких структур, сумарні державні витрати у цей час вже перевищували 60 % ВВП країни, активно вводилося соціальне страхування, головна мета якого полягала в економічному захисті людини в усіх критичних випадках (безробіття, хвороби, старість, народження дитини). У 1975 р. за законом про пенсії її отримувачі здобули виключне право на спеціальну надбавку до неї, що вивело країну у число лідерів у світі за рівнем пенсійного забезпечення.

Коли темпи економічного зростання були досить високими, підвищення добробуту мало досить логічний та обґрунтований вигляд, проте починаючи з 1990 р. «швецьке економічне диво» перестало бути взірцем для відтворення в інших країнах. Стрімко зростав державний борг, розпочалася структурна криза в промисловості, а дефіцит бюджету сягав уже 14--15 %. Держава виявилася нездатною підтримувати «повну зайнятість», податковий тягар та висока питома вага трансфертних платежів відлякувала місцевих та іноземних інвесторів, капітал стрімко відпливав з країни за кордон. Постійне збільшення зарплати суттєво відставало від зростання продуктивності праці, що унеможливлювало стримування інфляції традиційними методами. До цього додавалася ще й банківська криза середини 1990-х рр. та нестійкість національної валюти -- крони. На думку швецького економіста професора А. Лінбека, розвиток благополуччя 1980-х призвів до збільшення державних витрат та ослаблення економічних стимулів подальшого розвитку.

Вступ Швеції до Європейського Союзу та спеціальні заходи уряду країни щодо зниження податків та соціальних трансфертів, застосування ряду монетаристських заходів у кредитно-фінансовій політиці держави призвів до того, що вже на початку ХХІ ст. системну кризу швецької економіки вдалося подолати. Станом на початок 2000 р. щорічний рівень інфляції в країні становив уже 0,8 %, у 2001 р. -- 1,7 %, у 2002 р. -- 2,9 %, що відповідало класичним рівням європейської монетарної моделі. Бюджет 2002 фінансового року був уже профіцитним. Щорічне зростання ВВП у 1998 р. становило 3,6 %, у 1999 р. -- 4,6 %,

у 2000-му -- 4,4 % і лише 0,8 % у 2001 р., а рівень безробіття станом на січень 2003 р. виявився значно меншим, ніж у Європейському Союзі -- лише 5,3 %.

Швецька економіка тісно пов'язана з європейською, про що яскраво свідчить зовнішня торгівля. Так, на країни Європейського Союзу припадає 53,6 % експорту та 60,3 % імпорту (2000 р.), що є меншим за 62--64-відсоткову частку інших членів, проте не виходить за традиційні для ЄС рамки у 50--70 %. Разом з тим, навіть і зараз в країні найвища у світі зарплата за годину праці, витрати на освіту всіх рівнів становлять понад 7,65 % її ВНП, на охорону здоров'я -- 7,6 %, а видатки, спрямовані на «соціальну безпеку» (пенсії, страхування, допомогу жінкам тощо), досягли у 1996 р. 34,8 % ВНП -- найвищого в ЄС рівня. Наведені вище цифри яскраво свідчать, що Швеція, яка переборола структурну кризу 90-х рр. ХХ ст. у цілому зберегла одні з найвищих у світі соціальні стандарти життя населення і є світовим лідером щодо гармонізації інтересів уряду, підприємців та населення, хоча останнім часом у країні має місце перехід від неокейнсіанських методів регулювання економіки до неоліберальних.

5.8 Економіка нових країн--учасниць ЄС

5.8.1 Країни ЦСЄ та Європейський Союз

До країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) відносять Албанію, Болгарію, Боснію та Герцеговину, Македонію, Польщу, Румунію, Словаччину, Словенію, Угорщину, Хорватію, Чехію, Югославію. Нерідко сюди ж включають також три балтійські держави -- Естонію, Латвію, Литву. 1 травня 2004 р. вісім з них, а також середземноморські країни -- Мальта та Кіпр стали новими членами Європейського Союзу. Очікується, що у 2007 р. ЄС розшириться щонайменше ще на дві країни -- Румунію та Болгарію. Також до потенційних вступників відносять і решту держав Балканського півострова. На цей час країни -- апліканти на вступ та нові члени в різних обсягах імплементували основні вимоги цього інтеграційного союзу, які зводяться до трьох блоків: політичні (відомі під назвою копенгагенських), економічні (маастрихтські) та спільного доробку -- acquis communitaire, який передбачає введення у законодавство нових членів тих положень, що були напрацьовані різними інституціями Європейського Союзу упродовж попередніх років його існування і є обов'язковими для визнання новими членами ЄС (на кінець 2000 р. спільний доробок перевищував 80 000 сторінок машинописного тексту).

Переговори про набуття членства в ЄС здійснювалися згідно з тридцяти одним пакетом acquis communitaire.

Вільне переміщення товарів.

Вільне переміщення робочої сили.

Свобода у наданні послуг.

Вільне переміщення капіталів.

Законодавство про підприємства.

Конкурентна політика.

Сільське господарство.

Рибне господарство.

Транспортна політика.

Податкова система.

Економічний та Монетарний Союз.

Статистика.

Соціальна політика та зайнятість.

Енергетика.

Промислова політика.

Малі та середні підприємства.

Наука та дослідницька діяльність.

Освіта та навчання.

Телекомунікації.

Культура та аудіовізуальний сектор.

Регіональна політика.

Екологія.

Захист прав споживача та охорона здоров'я.

Юстиція та внутрішні справи.

Митний союз.

Зовнішні відносини.

СЗБП.

Зовнішня торгівля.

Бюджет та фінансовий контроль.

Інтелектуальна власність.

Стандарти промислової політики.

Лише за умов успішного завершення переговорів по всіх цих пакетах, відповідних ухвал євроструктур, референдумів усередині ЄС та за його межами (тобто в країні-апліканті) та чи інша держава може розраховувати на входження до Європейського Союзу, найбільшого у світі інтеграційного угруповання.

Слід зазначити, що вступ восьми нових членів ЦСЄ до Європейського Союзу (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Словенія, Чехія) був непростим для країн цього регіону і таким, що ніс значні ризики для старих членів Європейського Союзу в плані так званих чотирьох європейських свобод (див. пункти 1--4 «спільного доробку»), адже в разі швидкого руху додаткових чинників виробництва з країн ЦСЄ до національних господарств ЕС -- 15 могло виникнути знецінення оплати праці робітників, наявне та приховане демпінгування виробництва, швидка деформація цінової моделі Європейського Союзу тощо. Західна Європа очікувала припливу дешевої, але кваліфікованої робочої сили (у дозованих розмірах), розширення ринків збуту, збільшення сировинних ресурсів та зменшення трансакційних витрат у зв'язку зі зміщенням своїх кордонів на Схід.

До негативних наслідків розширення ЄС відносять також зниження у 2004 р. відносних макроекономічних показників. Так, ВВП на душу населення за валютним курсом знизився з 21,5 тис. дол. на кінець 2003 р. до 19,8 з 1 травня 2004 р. Зріс рівень безробіття насамперед за рахунок високих відносних показників Польщі (20,5 %) та Словаччини (17 %), а реалізація принципу вільного руху робочої сили відкладалася для цих країн щонайменше на 4--5 років. Є значні проблеми з введенням у цих державах євро (за прогнозними оцінками це може статися у найпідготовленіших до цього країнах лише у 2007--2008 рр.).

Серед украй полярних оцінок розширення Європейського Союзу та його наслідків для «старих» і «нових» учасників, пов'язаних з переходом на нові стандарти виробництва та споживання, а також імплементації «чотирьох європейських свобод», зустрічається різне сприйняття тих переваг, які це широкомасштабне розширення принесло для постсоціалістичних країн ЦСЄ, так само як і розчарування через зростання цін та рівня безробіття, жорсткі правила регулювання тощо.

Проте не можна не сказати і про певні успіхи. Досить показовою при цьому є Словенія, в якій показник ВВП на душу населення майже дорівнює грецькому, середня заробітна плата є вищою за 1000 дол. на місяць, а рівень безробіття -- нижчим за середній по ЄС. Країна має позитивне сальдо платіжного балансу, а її зовнішній борг є мінімальним з розрахунку на душу населення, уряд країни досить стримано ставиться до залучення ПІІ, а доходи від приватизації спрямовує на оновлення виробництва, а не на споживання (як це робиться в багатьох пострадянських державах). Стан (існуючий і прогнозований) найбільших держав ЦСЄ адекватно відображає табл. 5.11.

Таблиця 5.11 Основні економічні показники найбільших країн ЦСЄ

Індикатор розвитку Країна	ВВП, приріст до попереднього року, %	Споживчі ціни, приріст до попереднього року, %	Безробіття1, середньорічний рівень, %	Платіжний баланс по поточних операціях, сальдо в % до ВВП
	2001	2002	2003	2004	2001	2002	2003	2004	2001	2002	2003	2004	2001	2002	2003	2004
1. Чехія	3,1	2,0	2,3	2,7	4,7	1,8	0,7	3,5	8,1	7,3	7,6	7,5	-5,7	-6,5	-6,3	-6,4
2. Угорщина	3,8	3,3	3,2	3,5	9,2	5,3	5,3	5,0	5,7	5,8	6,0	6,0	-3,4	-4,0	-4,9	-4,5
3. Польща	1,0	1,4	2,5	3,0	5,5	1,9	2,0	3,0	18,2	19,9	20,5	20,5	-3,9	-3,6	-3,4	-3,7
4. Словаччина	3,3	4,4	4,0	5,0	7,1	3,3	8,0	7,0	19,2	18,5	18	17,0	-8,5	-8,2	-2,9	-2,0
5. Словенія	2,9	3,2	2,5	3,5	8,4	7,5	5,5	4,5	6,4	6,4	6,5	6,0	0,2	1,7	0,4	0,4
Разом ЦСЕ-5	2,2	2,2	2,7	3,5	…	…	…	…	14,5	15,3	15,7	15,5	-4,2	-4,2	-4,0	-4,0
Болгарія	4,1	4,8	4,5	5,0	7,4	5,8	3,0	4,0	19,7	17,8	18	17,0	-6,2	-4,4	-3,4	-2,6
Румунія	5,7	4,9	4,0	4,0	34,5	22,5	18,0	15,0	6,6	8,4	8,0	9,0	-5,5	-3,4	-2,7	-4,1
Разом ЦСЕ-7	2,8	2,7	3,0	3,4	…	…	…	…	12,9	13,8	13,9	14,1	-4,4	-4,1	-3,8	-4,0
Росія	5,0	4,3	5,0	4,5	21,6	16,0	14,0	10,0	9,1	8,0	7,5	8,0	11,3	9,5	6,7	…
Україна	9,2	4,8	6,0	4,0	12,0	0,8	10,0	7,0	11,1	10,2	11,0	11,0	3,7	7,7	4,0	…

За методикою Міжнародної організації праці: 2003 р. -- попередні дані; 2004 р. -- прогнозні дані.

Джерело: Гаврик П. Страны с переходной экономикой: тенденции развития и перспективы // Проблемы теории и практики управления. -- 2004. -- № 2. -- С. 20--26.

Як випливає з неї, споживчі ціни зростатимуть найближчим часом швидше за приріст ВВП, що може призвести до незадоволення населення, яке після 1 травня 2004 р. відчуло на собі, що цінова конвергенція (зближення) розпочалася, а заробітна плата поки що мало корелюється з нею. Слід також відзначити й те, що і в самому Євросоюзі вирізняється чотири групи «найдорожчих країн», до першої з них Євростатом включено ті, де рівень цін перевищує 120-відсоткову риску середнього по ЄС (Великобританія, Швеція, Фінляндія, Данія, Ірландія), до другої групи віднесено ті держави, де відповідний показник сягає 100--120 % (Люксембург, Нідерланди, Бельгія, Німеччина, Кіпр, Австрія, Італія, Франція). Третю групу представляють такі країни, як Іспанія, Словенія, Мальта, Португалія, рівень цін у них становить 80--100 %, а ось четверту групу утворюють країни з показником 80 % і нижче -- Польща, Литва, Словаччина, Латвія, Чехія, Угорщина та Естонія Євробюлетень. -- 2004. -- Червень--липень. -- С. 14--15.. Проте в Євросоюзі вважають, що одного погрупування для ґрунтовного аналізу замало, тому нерідко використовують контрастні показники, тобто мінімальний і максимальний. Найдорожчою країною при цьому виявилася Ірландія, що має рівень цін у 144 % середнього по ЄС рівня, а ось у Польщі ціни становлять лише 55 % європейських. Можна передбачити, що з усуненням митних кордонів ціни в Ірландії навряд чи зменшаться, а ось в країнах четвертої групи швидше за все зростуть, хоча й не дуже стрімко -- купівельна спроможність громадян продовжує залишатися досить низькою (за європейськими мірками), а тому більшість урядів вважають, що їх найголовнішим завданням є боротьба з бідністю.

Європейський Союз у цілому є організацією, де чітко визначені соціальні пріоритети, а механізм дії структурних фондів насамперед спрямований на допомогу людині, сільському господарству, забезпеченню населення Європи всім необхідним і перш за все відносно дешевим продовольством, на яке громадяни ЄС -- 15 витрачають від 12 до 20 % сімейного бюджету (в Україні ця цифра доходила в окремі роки до 60--70 %). Нові члени Євросоюзу мають показник у 30--40 %, що аж ніяк не є свідченням про зближення з авангардними європейськими націями. Досить різною є зарплата в старих членах ЄС та в нових. За даними В. Іноземцева, на початку ХХІ ст. цей показник становив в Євросоюзі 22,3 євро/год (у Швеції та Данії він досяг 29 євро/год, а ось в Португалії лише 9,9), тоді як у США, країні яка має найвищу продуктивність праці у світі, він дорівнює -- 17,5 євро/год. Для порівняння:

в Україні така оплата складає 0,4 євро/год, в Чехії -- 4,2 євро/год. Разом з тим, високий податковий тиск у країнах Північної Європи відлякує також інвесторів, у тому числі місцевих, які через цілу низку причин мусять виносити своє виробництво в інші країни, останнім часом -- у країни Балтії. Так, наприклад, Естонія, за різними джерелами, має показник прямих залучених іноземних інвестицій (ПІІ) від 1200 до 1700 дол. на душу населення (Україна станом на початок 2004 р. лише 138 дол.) і є інвестиційним рекордсменом серед держав ЦСЄ.

Варто зазначити також, що процес розширення, чи, як його називають в ЄС, коінтеграції, має значні позитивні моменти, виходячи з того, що в основі будь-якої інтеграційної моделі лежить процес зниження трансакційних витрат, який, як правило, не відчувається впродовж перших місяців розширення кордонів з ЄС, проте у середньостроковій перспективі дає значний ефект, що має прояв у збільшенні інвестицій з найрозвинутих країн ЄС в національні економіки, розширенні ринку збуту товарів та послуг, зменшенні «непродуктивних» витрат на перетинання кордонів, можливості отримувати додаткові кошти зі структурних фондів ЄС та Фонду згуртування, включення в інноваційний процес Європейського Союзу, підвищення соціальних гарантій відповідно до європейської Соціальної хартії тощо.

Разом з тим, «стартовий рівень» держав ЦСЄ перед вступом суттєво відставав від середнього по ЄС, що наявно випливає з табл. 5.12.

Таблиця 5.12 П'яте розширення ЄС: держави-апліканти у 2002 р.

Назва країни	Населення, млн осіб	ВВП, млрд євро за ПКС	ВВП на душу населення 2000 р., євро
			за ПКС	% до ЄС -- 15
Угорщина	10,2	138,2	13 600	57
Кіпр	0,8	12,5	17 400	72
Латвія	2,4	19,8	8500	35
Литва	3,5	32,6	9400	39
Мальта	0,4	4,5	11 7001	…
Польща	38,6	365,6	9500	39
Словаччина	5,4	61,1	11 400	47
Словенія	2,0	35,4	17 700	74
Чехія	10,3	147,3	14 400	60
Естонія	1,4	13,6	10 000	42
Разом, ЦСЄ -- 10	75,0	836,4	11 100	46
Болгарія	8,4	46,7	5900	25
Румунія	22,4	131,9	5900	25
Разом, ЦСЄ -- 12	105,8	1015,0	9600	40
Туреччина	65,6	383,3	5500	23
Разом ЦСЄ -- 12 + Туреччина	141,4	1398,3	8000	33
ЄС -- 15	378,3	9162,3	24 000	100

Дані за 1999 рік

Джерело: Борко Ю. Расширние и углубление европейской интегрции // МЭ и МО. -- 2004. -- № 7. -- С. 23.

5.8.2 Спільні та відмітні риси трансформаційних процесів у державах ЦСЄ

Питома вага країн мегарегіону (західна частина) у виробництві світового ВВП у середині 1990-х рр. становила, за даними В. Колесова та М. Осьмової, 2--2,5 %. У світовому експорті на названі вище країни припадало 3,4 %, у світовому імпорті -- 4,5 %. Особливостями геоекономічного руху цих країн був різний характер здійснюваних економічних реформ, а через це ті держави ЦСЄ, що у 1990 р. мали приблизно рівні стартові умови, підійшли до початку ХХІ ст. з диференційованими результатами. Темпи падіння основних макроекономічних показників (насамперед ВВП) відрізнялися як за масштабами, так і за тривалістю. Найменшу тривалість падіння мала Польща Узято період 1990 -- 1998 рр. (2 роки), а також Словенія, Чехія (3 роки), Словаччина, Хорватія, Угорщина (4 роки). На інші країни припадали досить високі темпи падіння, а їх трансформаційна криза тривала п'ять років і більше. Для деяких країн мегарегіону була характерна тенденція до економічного зростання, однак вона виявилася нестійкою (Албанія, Болгарія, Латвія, Румунія та ін.). Виходячи з цього можна було б відзначити основні заходи, що здійснювали уряди країн Центральної та Східної Європи протягом останніх десяти років.

Багато західних фахівців вважало, що системна трансформація постсоціалістичних країн повинна складатися із чотирьох блоків. Перший з них стосувався макроекономічної стабілізації та контролю. Основним напрямком його реалізації було проведення стабілізаційних програм. Світові експерти вважали, що ці заходи повинні торкнутися реформування податкової та кредитної політики, а також жорстких фінансових кроків з боку уряду (припинення гіперінфляції, бездефіцитний чи малодефіцитний бюджет тощо). Потребувала також вирішення проблема зовнішніх розрахунків.

Другим блоком економічної модернізації була трансформація цін та ринку. Вона торкнулася реформи внутрішніх цін, лібералізації зовнішньої торгівлі, системи постачання (транспорт та маркетинг) та житлового фонду. У галузі праці відбулася лібералізація ринку робочої сили і значні зміни у структурі заробітної плати. У фінансовій сфері мали місце зрушення у банківській системі: з'явилися фінансові ринки, зазнали реформування відсоткові ставки.

Третій блок був найбільш складним і конфліктним у реалізації, адже він торкався розвитку приватного сектору, проведення комплексної приватизації майна та реформування виробничої структури. У постсоціалістичних країнах з'явилася приватна власність, закони про банкрутство, про монополізацію, у тому числі про державну тощо. Постсоціалістичні країни по-різному вирішували проблему власності на землю, промисловий капітал, житловий фонд та нерухомість.

У низці країн (Угорщина, Чехія, Польща, Румунія та країни Балтії) був прийнятий закон про реприватизацію, який мав серйозні наслідки в плані деформації суспільних відносин у країнах. Відбулися також галузеві та виробничі реформи, внаслідок чого докорінно було змінено характер та структуру матеріального виробництва та сфери послуг, питома вага якої впродовж 1990-х рр. невпинно зростала.

Четвертий блок стосувався перегляду ролі держави. У першу чергу змінювалося законодавство, що стосувалося конституції, майна, конкуренції тощо. Вносилися суттєві корективи в облік та контроль в інформаційних системах. Розроблялися нові механізми непрямого управління економікою, а саме: вводилася нова інструментальна та інституційна система щодо оподаткування, контролю за бюджетом і витратами, а також кредитно-грошове регулювання.

У соціальній сфері запроваджувалося страхування від безробіття, нове пенсійне законодавство. Також здійснювалися реформи у галузі охорони здоров'я та освіти. У багатьох випадках суттєво зростала питома вага платних послуг у цих галузях, інколи невиправдана.

Під час здійснення комплексного реформування національної економіки були використані різні методологічні підходи і, як наслідок, у цих країнах були запроваджені різні прикладні моделі. Як правило, комплексна стабілізаційна програма в державах ЦСЄ мала автора, яким здебільшого виступав прем'єр-міністр. Першими з'явилися названі документи в Югославії «Програма Анте Марковича» та Польщі «План Бальцеровича» у 1989 р., а вже наступного року (1990 р.) були оприлюднені «План Клауса» у Чехословаччині Після утворення двох незалежних держав Чехії та Словаччини, основні заходи «Плану Клауса» продовжувалися у цих країнах., «План Купи» в Угорщині, «Короткий виклад стратегії переходу до ринкової економіки» в Румунії. В інших країнах мегарегіону також проводилися відповідні реформи, однак вони не мали комплексного характеру, а тому вибірковий підхід давав досить суперечливі результати.

У науковій літературі відзначається існування двох реалізаційних моделей трансформації постсоціалістичної економіки. Перша з них здобула назву «шокова терапія» Л. Бальцеровича

у Польщі. Польський і водночас американський професор Гжегож Колодко у книзі «От шока к терапии. Политическая экономия постсоциалистических преобразований» вдало характеризує методологічну концепцію проведеної реформи, називаючи її «соціалістичним фрейдманізмом» чи «гелбрайтовським соціалізмом». Швидкість, з якою були запроваджені у Польщі перелічені вище заходи, є просто космічною, однак найбільшою платою за це було не менш космічне зубожіння населення (особливо у перший рік), 70 % якого водночас опинилося за межею бідності. Ситуацію, що склалася на початку 1990-х р., Г. Колодко називає «системним вакуумом: ні плану, ні ринку».

Традиційні для МВФ рекомендації щодо Польщі мали всі ознака монетарної моделі, яка успішно проводилася в країнах Латинської Америки. Її відмітною рисою була швидкість здійснюваних реформ. Основними заходами «блискавичного» переходу до ринку були: майже повна відмова держави від цінорегулювання та перехід до неокласичної моделі: попит--пропозиція, жорстка бюджетна політика, відмова від багатьох соціальних програм, які були притаманні соціалістичній Польщі, приборкання інфляції шляхом реалізації непопулярних для населення заходів (припинення підвищення заробітної плати, індексації доходів), прийняття закону про банкрутство, відмова уряду від підтримки збиткових підприємств, швидка приватизація, лібералізація ринку, лібералізація валютної системи та зовнішньої торгівлі, стимулювання припливу ПІІ, відмова від директивного планування та перехід до індикативного. Позитивним наслідком реформ був насправді швидкий перехід до ринкової економіки, негативним -- дуже висока «соціальна ціна» за ринкові реформи, яка мала прояв у стрімкому розшаруванні населення країни. Різною мірою досвід Польщі намагалися повторити в Румунії, Албанії, країнах Балтії, але в основному країни ЦСЄ тяжіли до еволюційної моделі розвитку.

Другою моделлю реформування економік постсоціалістичних країн Європи була «градуалістська стратегія», що пройшла досить успішну апробацію в Угорщині. Професор Гарвардського університету (США) та університету «Колегіум» (Угорщина) Я. Корнаї зазначав, що в основу здійснення реформи за угорським зразком було покладено принцип поступовості (еволюційності). Унаслідок цього Угорщина мала досить обнадійливі макроекономічні показники, у тому числі високий рівень іноземних інвестицій на душу населення, і не вимагала, як інші, реструктуризації своєї заборгованості. У березні 1995 р. країна почала реалізацію чергової стабілізаційної програми, спрямованої на стимулювання стійкості своєї національної грошової одиниці -- форинта. Слід зазначити, що основні ідеї градуалізму були використані також під час реформування економік Чехії, Словаччини, Словенії, Естонії, Латвії та Литви. У таких державах, як Албанія, Румунія, Болгарія, країни колишньої Югославії, а також в Україні, Росії, Молдові, програми мали у своїй основі як елементи «шокової терапії», так і «градуалізму», внаслідок чого шок став затяжним.

Основною відмінністю градуалізму від «шокової терапії» була етапність у здійсненні ринкових реформ та забезпечення мінімальних соціальних стандартів. Держава не відмовлялася від регулювання цін на товари «соціальної групи», приватизація здійснювалася у три етапи: мала, середня та велика, обмінні курси національної валюти також регулювалися за допомогою монетарних та немонетарних заходів, зростання зарплати на різних етапах градуалістської моделі то обмежувалося, то лібералізувалося. Характерним прикладом реалізації такої моделі була Угорщина, але й Чехія, Словаччина та Словенія також використовували елементи еволюційності у трансформації своєї економіки до ринкового середовища.

Заслуговує на увагу досвід Словенії, де поступовість та повільна еволюційність дали обнадійливі результати. Отримавши незалежність у 1991 р., країна швидко пережила розрив зв'язків із державами колишньої Югославії та іншими зовнішньоекономічними партнерами із ЦСЄ. Модель «ринкового соціалізму», що була використана у Словенії, виявилася досить адаптованою для переходу до «вільного ринку», а елементи планування, у тому числі індикативного, уможливили цивілізоване проведення приватизації. У країні не вважали, що іноземний капітал є панацеєю і досить стримано ставились до іноземних інвестицій. З огляду на ці обставини, Словенія має найкращі макроекономічні показники серед усіх постсоціалістичних країн. Середній приріст реального ВВП у країні становив 3,8 % (у період 1993--1998 рр.) Використано дані Європейського Банку Реконструкції та Розвитку (ЄБРР).. У 2000 р. ВВП Словенії за паритетом купівельної спроможності досяг 17 367 дол. на одного жителя, що перевищило аналогічний індикатор Греції (16 501 дол.). За індексом людського розвитку (0,879) країна посідала 29-е місце (для порівняння: Росія -- 60-те, Україна -- 80-те). Для цієї держави характерною була рівновага зовнішньоторговельного та платіжного балансів, а зовнішній борг на відміну від інших постсоціалістичних країн не збільшується, а навіть має тенденцію до зменшення. Російський дослідник економіки балканських країн Ю. Князев, говорячи про економічний феномен Словенії, відзначає одну дуже важливу рису здійснення ринкових перетворень у цій державі: «Поповнення державного бюджету додатковими коштами від продажу підприємств не було в Словенії самоціллю приватизації через те, що вона практично не мала бюджетного дефіциту».

Соціальна ціна ринкових реформ у постсоціалістичних країнах виявилася досить високою. Про це переконливо говориться у «Доповіді про розвиток людського потенціалу в Центральній та Східній Європі та СНД (1999 р.)», підготовленій спеціальною Програмою розвитку ООН (ПРООН). Через погіршення динаміки середньої тривалості життя мегарегіон втратив близько 9,7 млн осіб у 1990-х рр. Якщо у 1989 р. близько 14 млн жителів було за межею бідності, то в середині 1990-х рр. їх налічувалося близько 147 млн. Суттєво дистанціювалася різниця у доходах населення, а крива Лоренца для таких країн, як Угорщина, Македонія, Румунія, Болгарія, Латвія, Естонія, Литва, Словаччина, Чехія, зайняла крайнє праве положення, що говорить про відсутність чи неявну ідентифікацію середнього класу в них -- основу сталості класової структури будь-якого суспільства.

Рівень безробіття значно зріс у всіх країнах і, як правило, перевищує позначку у 10 %. Найвищий показник мають Македонія -- понад 30 %. Реальна картина має ще гірший вигляд, виходячи з того, що рівень прихованого безробіття значно вищий, ніж офіційний. У зв'язку з цим, застосування моделі Оукена для підрахунку реального рівня безробіття є досить проблематичним, тому що ВВП (чи ВНП) значною мірою формується у тіньових структурах (в Україні та Росії він перевищує 50 %, в Угорщині -- 30 %). За експертними даними, зазначений показник безробіття у країнах Східної Європи сягає 35 %, що на 10 % вище, ніж у США під час великої американської кризи 30-х рр. ХХ ст.

У багатьох фахівців, що займаються проблемами постсоціалістичної економіки, сформувалося враження, що недоліків трансформаційного процесу значно більше, ніж переваг. Р. Грінберг (Росія) вважає, що подібна ситуація склалася через комплексну кризу неоліберальної ідеології, що була застосована для постсоціалістичних країн. Основними наслідками трансформацій для країн ЦСЄ, крім перелічених у «Доповіді ПРООН» стали: 1) невиправданість надій на скорочення розриву між Сходом і Заходом: ця розбіжність зросла, а не зменшилася, як того очікували; 2) суттєво скоротилися соціальні функції держави, тоді як у всьому світі вони посилювалися; 3) ступінь ментально-психологічної готовності до ринкових перетворень виявилася недостатньою; 4) конверсія гіпертрофувала мілітаризоване виробництво; 5) ортодоксальний монетаризм, що був використаний для формування моделей ринкової трансформації, завдав великої шкоди країнам мегарегіону. Рівень приватизації в Чехії, Польщі, Угорщині та Словаччині був досить високим уже у середині 1990-х рр. Більше того, питома вага у виробництві ВВП з боку приватних підприємств домінує над тими, що збереглися ще у державній власності, і за місцевими законами не підлягають приватизації. Ці особливості знайшли відображення у табл. 5.13. Найбільш високі темпи приватизації мала Чехія, де вона [приватизація] пройшла у три етапи (хвилі) 1992, 1994 та 1996 рр. Після завершення цього процесу було припинено діяльність Міністерства приватизації країни, яке повністю виконано покладені на нього функції. Упродовж 1995--2002 рр. питома вага приватного сектору в державах ЦСЄ зростала повільно і досягла рівня 70--80 %.

Таблиця 5.13 Питома вага приватного сектору у виробництві ВВП, %

	1990	1992	1995
Чехія	5	28	75
Угорщина	16	23	70
Польща	31	45	65
Словаччина	5	2	65
Середня по мегарегіону	14,3	29,5	68,8

Джерело: Власні розрахунки за: Williams A., Balas V., Zajac S. The EU and Central Europe: the remarking of Economic Relationships // Journal of Economic and Social Geography. -- 1998. -- №2. -- P. 131--149.

Яскравим свідченням зближення позицій мегарегіону з країнами ЄС можуть бути таблиці 5.14 та 5.15. У 1997--2001 рр. країни -- члени ЄС домінували в експорті держав ЦСЄ, за винятком Словаччини; подібна картина спостерігалася і в імпорті. Виробництво ВВП на душу населення також не дуже дистанціювалося (за винятком Естонії та Польщі) від нових країн -- членів ЄС. Провідні позиції посідали, як зазначалося раніше, Словенія та Чехія. Наступні роки для Чехії були менш вдалі, ніж попередні. Вже у 1997 р. зростання ВНП стало від'ємним, а потім близьким до 0.

Таблиця 5.14 Питома вага експорту та імпорту по країнах ЦСЄ, %

Країна	Рік	Експорт	Імпорт
		ЄС	Інші розвинуті країни	ЦСЄ	Інші	ЄС	Інші розвинуті країни	ЦСЄ	Інші
Польща	1990 1997	52,5 64,0	10,7 4,9	6,4 6,8	30,1 24,2	51,1 63,8	15,2 9,7	4,6 6,0	29,0 20,5
Чехія	1990 1997	38,4 59,9	5,3 5,3	12,6 21,1	43,7 13,9	40,5 61,5	6,8 8,7	12,4 13,0	40,3 16,8
Словаччина	1990 1997	41,4 45,0	2,5 3,7	16,7 37,8	39,4 13,5	33,1 39,5	4,4 7,9	7,5 28,2	55,0 24,4
Угорщина	1990 1997	42,1 71,2	11,9 6,3	7,9 7,7	38,1 14,9	43,1 62,8	10,0 9,9	8,7 6,8	38,1 20,5
Словенія	1990 1997	64,8 63,6	8,2 5,7	5,5 6,2	21,4 24,6	69,0 67,4	11,8 9,5	5,3 7,7	13,9 15,4

Джерело: Baldersheim H., Stanlberg K. Nordinc Region-Bilding in European Perspectiv. -- Aldershot: Ashgate, 1999. -- P. 30.

Тільки у 2000 р. у Чехії знову розпочався період помірного економічного зростання, однак, попри все, країна не досягла рівня 1989 р., тоді як Словацька республіка, яка не так наполегливо орієнтувалася на західний ринок, у 2000 р. вийшла на рівень 1989 р. (табл. 5.15).

Таблиця 5.15 Головні показники розвитку постсоціалістичних країн Європи, 2000 р.

Назва країни	ВВП на душу населення, дол. (за паритетом купівельної спроможності)	Індекс людського розвитку (ІЛР)	Світовий рейтинг за ІЛР
1. Словенія	17 367	0,879	29
2. Чехія	13 991	0,849	33
3. Угорщина	12 416	0,835	35
4. Словаччина	11 243	0,835	36
5. Польща	9051	0,833	37
5. Польща	9051	0,833	37
6. Естонія	10 061	0,826	42
7. Хорватія	8091	0,809	48
8. Литва	7106	0,800	53
9. Латвія	7045	0,788	56
10. Білорусь	7544	0,788	56
11. Росія	8377	0,781	60
12. Болгарія	5710	0,779	62
13. Румунія	6423	0,775	63
14. Македонія	5086	0,772	65
15. Україна	3816	0,748	80
16. Молдова	2109	0,701	105

Розраховано за: Kempe I., Meurs van Win. Strategic Challenges and Risks of Eastern Enlargement / Beyond EU Enlargement Vol.1. The Agenda of Direct Neighbourhood for Eastern Europe. -- Guterslog: OBFP, 2001. -- Р. 149--151.

Наприкінці ХХ ст. країни ЦСЄ мали вже досить високі, по-

рівняно з іншими постсоціалістичними державами, показники ділової активності, підтвердженням чого є ринкова капіталізація економіки, загальний обсяг якої сягнув у 1999 р. 54 млрд дол. (табл. 5.16). Безсумнівним лідером при цьому стала Польща (23 млрд дол.), далі йшли Чехія та Угорщина, хоча за рівнем капіталізації як відсотком ВВП та обсягом продажів цінних паперів остання не мала собі рівних. Разом з тим, слід пам'ятати, що наведений вище обсяг капіталізації держав ЦСЄ не є високим за світовими мірками. Так, капіталізація однієї компанії Microsoft станом на травень 1999 р. сягала 400 млрд дол., тобто була у 7,4 раза більшою за сім провідних країн ЦСЄ разом узятих (Хорватія, Чехія, Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія).

Таблиця 5.16 Капіталізація країн Центральної Європи, 1999 р.

Країна	Ринкова капіталізація, млрд дол.	Ринкова Капіталізація як відсоток ВВП, %	Середній обсяг продажів цінних паперів, 1999 р., млрд дол.
Хорватія	3,16	14,8	0,5
Чеська Республіка	11,44	20,2	21,3
Угорщина	12,97	25,7	65,1
Польща	23,00	14,6	35,7
Румунія	0,36	0,6	0,8
Словаччина	0,73	3,4	4,3
Словенія	2,63	12,5	3,2
Разом	54,29	--	130,5

Джерело: Equity Central Europe 1999. -- Budapest -- Warsaw, Prague, 2000. -- P. 8.

Разом з тим, наприкінці 1990-х рр. можна було говорити про те, що в країнах цього мегарегіону відбулося становлення компаній-лідерів, які мали високий рівень конкурентоспроможності (табл. 5.17). Слід звернути також увагу на те, що пріоритетними галузями стали при цьому телекомунікації, фармацевтика та банківська справа.

Коінтеграція країн ЦСЄ до ЄС та подальша їх конвергенція містить у своїй основі чимало подальших ризиків, що випливає з розрахункових моделей подальшого зближення нових членів ЄС, кандидатів на вступ та п'ятнадцятки старих членів.

Таблиця 5.17 Найбільші компанії країн Центральної Європи, 1999 р.

Ранг	Назва компанії	Країна	Галузь	Ринкова капіталізація, млн дол.	Випущені цінні папери, млн дол.	Прибуток на капітал
1	TPSA	Польща	Телекомунікації	6958	1044	21,5
2	Matav	Угорщина		5830	2040	15,6
3	SPT Telecom	Чехія		4909	1080	20,7
4	MOL	Угорщина	Нафта, газ	2660	1835	9,6
5	Bank Pekao	Польща	Банківська сфера	1826	274	11,1
6	ICN	Міжнародна	Фармацевтика	1752	…	…
7	Pliva	Хорватія		1618	971	13,2
8	OTP Bank	Угорщина	Банківська сфера	1374	1251	8,9
9	CEZ	Чехія	Електроенергетика	1208	386	6,5
10	Ceske Radio Komunikace	Чехія	Радіомовлення, телекомунікації	990	277	35,3

Джерело: Equity Central Europe, 1999. -- Budapest, Warsaw, Prague, 2000. -- p. 10.

Дослідження Цунео Морити (Nomura Research Institute) щодо моделей державного споживання Барро (Barro) В основу розрахунків цих моделей було покладено показник ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності та очікувані темпи економічного зростання. i Левін--Рене (Levine--Renelt) дозволили побудувати досить непросту перспективу щодо можливостей реальної адаптації країн Центральної Європи та Балтії після вступу в ЄС (табл. 5.18). Судячи з усього, модель Барро є найоптимістичнішою серед песимістичних, а друга модель Левін--Рене є найпесимістичнішою. Розрахунки дослідника показали, що найвдалішою країною для інтеграції є Чехія (11 та 15 років відповідно подальшої конвергенції у межах ЄС), а далі йдуть Словаччина, Естонія, Угорщина, Польща, Словенія.

Друга хвиля інтеграції виглядає ще складнішою. Проміжок часу збільшується з 25 років (Латвія) до 53 (Албанія). Разом з тим, різниця у трактуванні двох індикаторів у другій хвилі, за винятком Албанії та Македонії, стає менш разючою, тобто песимістичний прогноз Левін--Рене стає більш оптимістичним для Латвії, Болгарії, Хорватії, Литви та Румунії.

Таблиця 5.18 Термін, що необхідний країнам Центральної Європи та Балтії (перша хвиля) для інтеграції до ЄС (у роках)

Назва країни	Модель державного споживання
	Барро	Левін--Рене
Чехія	11	15
Словаччина	15	19
Естонія	16	17
Угорщина	16	17
Польща	18	23
Словенія	19	24

Джерело: Цунео М. Страны, претендующие на членство в ЕС, имеют скрытый потенциал экономического роста // Трансформация. -- 1999. -- №5. -- С. 11.

Таблиця 5.19 Термін, що необхідний країнам Центральної Європи та Балтії (друга хвиля) для інтеграції до ЄС (у роках)

Назва країни	Модель державного споживання
	Барро	Левін--Рене
Латвія	25	23
Болгарія	29	28
Хорватія	32	31
Литва	34	33
Румунія	36	34
Македонія	50	52
Албанія	53	75
Середній по країнах ЦСЄ	28	31

Джерело: Цунео М. Страны, претендующие на членство в ЕС, имеют скрытый потенциал экономического роста // Трансформация. -- 1999. -- № 5. -- С.11.

Великою проблемою країн ЦСЄ є наявність зовнішнього боргу іншим державам ЄС, США, Японії та деяким міжнародним фінансовим структурам. Відповідно до Маастрихтських критеріїв показник зовнішнього боргу не повинен перевищувати 60 % ВВП. Практично на межі цього показника перебувають Естонія та Угорщина. Тяжіє до «граничної норми» також Словаччина та Латвія. Разом з тим, найнижчий індикатор у 29,3 % боргу до ВВП був притаманний для Словенії, яка всіляко уникає його збільшення до третини свого основного макроекономічного показника (табл. 5.20).

Таблиця 5.20 Зовнішня заборгованість країн ЦСЄ -- нових членів ЄС

Назва країни	Обсяг боргу, млрд дол. (рік)	Відсоток боргу від ВВП
1. Польща	63,6 (2000)	36,4
2. Угорщина	29,4 (2000)	56,1
3. Чехія	21,3 (2000)	37,8
4. Словенія	5,5 (1999)	29,3
5. Словаччина	9,5(2000)	46,3
6. Литва	4,9 (2000)	41,5
7. Латвія	3,4 (2000)	45,3
8. Естонія	3,3 (2000)	61,9

Розраховано автором за: The Statesman's Yearbook. The Politics, cultures and Economies of the World. 2004 / Ed. by B. Tunner. -- London -- NY: Palgrave, 2004. p.

5.8.3 Економіка Польщі

Польща є найбільшою державою серед нових членів ЄС як за кількістю населення (близько 39 млн жителів, 2000 р.) та площею (312 тис. км²), так і за виробленим сумарним ВВП (365,6 млрд дол. за ПКС, 2002 р.). За теорією І. Валлерстайна, саме Польща і Росія з огляду на абсолютні обсяги цього макроекономічного показника можуть претендувати на роль регіональних лідерів держав ЦСЄ. Натомість у відносних показниках, наприклад ВВП на душу населення, країна поступається більшості з нових членів Європейського Союзу, випереджаючи хіба що Латвію та Литву. За ІЛР (0,841) Польща посідала у 2001 р. 35-е місце у світі та 24-е в Європі, пропускаючи перед собою Чеську Республіку та Словенію, проте за індексом рівня освіти (0,95 з 1,0 максимально можливого) країна перебуває на рівні Швейцарії, поступаючись лише країнам -- лідерам європейської економіки.

У світових технологічних рейтингах Польщу, як правило, відносять до групи потенційних лідерів. Так, за індексом технологічних досягнень (ІТД) у 2000 р. країна посідала 29-е місце, а за питомою вагою експорту технологічних товарів (36,2 % загального експорту товарів, 1999 р.) ненабагато поступалася провідним європейським країнам.

Разом з тим, за розрахунками індексів конкурентоспроможності національної економіки, мікроекономічним індексом конкурентоспроможності (відповідно 45-е та 47-е місце у світі, 2003 р.) країна поступається багатьом новим членам Європейського Союзу, зокрема за останнім показником усім восьми державам ЦСЄ.

Проведені у 1990-ті рр. реформи, у тому числі приватизаційні, привели до того, що зараз більш як 70 % ВВП виробляється у приватному секторі, хоча існує досить складна проблема реструктуризації багатьох об'єктів важкої промисловості, які ще й зараз перебувають у державній власності.

Галузева структура господарства

Реалізація моделі «шокової терапії» на початку 90-х рр. ХХ ст. та застосування деяких елементів градуалізму у подальшому та імплементація основних документів Європейського Союзу у період з квітня 1994 р. (час подання заявки на вступ) до травня 2004 р. (офіційний час коінтеграції до ЄС) привели до значних структурних зрушень в економіці країни, що були викликані швидкою приватизацією об'єктів державної власності, залученням прямих іноземних інвестицій, посиленою експансією провідних ТНК у селективні галузі національної економіки, «відпуском цін», певними прорахунками у зовнішньоекономічній та внутрішній політиці.

Особливістю польської економіки кінця 1990-х рр. була відмінна від «європейських стандартів» структура національної економіки. Так, на рубежі тисячоліть на сільське господарство припадало 5 % ВВП, промисловість -- 35 % та сферу послуг -- 60 %, що в цілому відповідало структурі господарства «старих членів» ЄС, з певною поправкою на більш високий відсоток сільського господарства (він у країнах ЄС коливається від 1,5 % до 3,5 %) та низькою порівняно з ЄС питомою вагою сфери послуг (вона сягає 65--70 %), а також поки що значною часткою промисловості в країні, що говорить про перехід від індустріального до постіндустріального суспільства.

Дещо інший вигляд має структура зайнятості. Так, на кінець 1999 р. питома вага зайнятих у сільському господарстві і промисловості становила по 25 % у кожній, що аж ніяк не відображало інтенсивний характер розвитку аграрного сектору, цей показник був найвищим в Європі, у тому числі серед аплікантів на вступ. Упродовж 2000--2004 рр. завдяки зусиллям уряду країни та коштам, що надходили з Європейського Союзу за різними програмами, у тому числі за пакетом Pro accetion (він був спрямований на підготовку до вступу) призвели до певних змін у структурі сільського господарства, передусім у зменшенні питомої ваги зайнятих у цьому секторі до 17--18 % (оцінка, 2004 р.), проте навіть і за цих умов він все одно залишається екстремально високим в ЄС.

За останні п'ятнадцять років суттєво змінилася спеціалізація країни. За обсягами ринкової капіталізації у січні 2002 р. перші місця посіли компанія TPSA (Telecomunikacja Polska SA) -- 21 млрд злотих (близько 6 млрд дол.), PKN (Polski Koncern Naftowy) -- 9 млрд злотих, медіа-компанія Agora SA -- 3 млрд злотих. У структурі промислового виробництва вирізняється виробництво машин, чавуну, сталі, видобування вугілля, випуск хімічної продукції, суднобудування, виробництво продуктів харчування, скла, напоїв, тканин.

Пожвавлення промислового виробництва, яке розпочалося у середині 1990-х рр. польські економісти пов'язують, як правило, з приходом потужних інвесторів. Станом на кінець 1997 р. в країну було інвестовано близько 20 млрд дол. (у 1990 р. лише 89 млн, а вже в 2000 р. загальний обсяг ПІІ перевищив 50 млрд). Першими на ринок країни прийшли такі відомі ТНК, як Fiat, Daewoo, АВВ, THOMPSON, Pepsi Co, Coca-Cola, Pillip Morris, ВР та ін. Станом на кінець 1997 р. найбільшими інвесторами виявилися італійській Fiat (1141,9 млн дол. інвестицій) та південно-корейська Daewoo (1011,3 млн дол.). Суттєво нарощував свою присутність у Польщі і міжнародний капітал. Зокрема ТНК EBOiR посіла третє місце (616,5 млн дол.). У цей час активно відбувався процес створення нових робочих місць передусім в автомобілебудуванні.

Значні зміни відбулися й у фінансовому секторі країни.

У 1991 р. розпочав роботу американський Citibank, який є одним із лідерів банківської справи у світі. Майже одночасно на польському фінансовому ринку опинилися німецький Commerzbank, а також ING Grup, LG, Allied Irish Bank PLC. Жорстка конкуренція між ними привела до злиття (поглинання) багатьох польських банків та зменшення контролю над ними з боку держави. На кінець 2000 р. серед 73 функціонуючих у країні банків лише 7 певною мірою контролюються урядом країни. Два найбільших банки PKO BP та Pekao мали у 2000 р. активи в розмірі 12,2 млрд дол. До інших лідерів належать Bank Prezemyslowo-Handlowy PBK та Bank Handlowy, які є членами Citigroup. Обсяг і якість банківських послуг, у тому числі кредитних, зараз ні чим не відрізняється від аналогічних у країнах ЄС, хоча кредитна ставка є дещо вищою.

Упродовж наступних п'яти років суттєвою проблемою залишатиметься сільське господарство, в якому, як було сказано вище, зайнята майже п'ята частина трудових ресурсів. Квоти на виробництво аграрної продукції, які встановив Європейський Союз для Польщі, є досить низькими. Так, виробництво молока в країні обмежується 200 л на одного жителя, у той час коли в Ірландії така норма становить 1000 л. Непокоять польських селян також суворі санітарні та технологічні вимоги до виробництва продуктів харчування, які їхній уряд вимушений був імплементувати впродовж останніх років. Економісти-аграрії прогнозують значні зміни у польському фермерстві, що зумовлені не тільки посиленням конкуренції між основними товаровиробниками, а й порівняно низькою щодо європейської товарністю виробництва.