Економіка зарубіжних країн

9.3 Особливості економіки держав -- «драконів»

Гонконг (особливий район Китаю, чи Аоминь) та Тайвань нерідко розглядаються фахівцями з міжнародної економіки та китайськими економістами й політиками в складі Китайської Народної Республіки, проте рівень розвитку виробництва в них та в розташованому на південному сході Азії Сінгапурі яскраво свідчить про фактично постіндустріальну фазу еволюції цих пріоритетних для азійської та світової економіки територій, які мають високий рівень локалізації господарської діяльності на невеликій території і чітко вписуються в парадигму «регіонів -- квазікорпорацій» Цією парадигмою передбачається, що у конкурентній моделі ХХІ ст. виділятимуться міста-держави, в яких зосереджуватимуться фінансові, людські, промислові та інформаційні ресурси. Саме вони визначатимуть економічний і соціальний прогрес майбутнього суспільства. Гонконг та Сінгапур є ілюстрацією такої квазідержавної та квазікорпораційної моделі.. Основними рисами, які відрізняють ці країни в глобальному конкурентному середовищі, є:

значні відносні показники ВВП, які перевищують 20 000 дол. на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) і мають стійку тенденцію до щорічного зростання (винятком є хіба що період азійської фінансової кризи 1998--1999 рр.) в межах 5--6 %;

постіндустріальна структура економіки, в якій частка сфери послуг перевищує 60 %, а інтенсивний характер сільського господарства, приміром на Тайвані (в цій країні на нього припадає лише 3 % ВВП), мало чим відрізняється від більшості країн-лідерів (у Гонконзі та Сінгапурі цей сектор національного господарства майже зовсім не розвинутий через відсутність придатних для цього територій);

інноваційний характер розвитку різних секторів економіки. Країни цього мегарегіону мають провідні міжнародні позиції за значеннями індексу технологічних досягнень і посідають місця з 10-го (Сінгапур) по 24-те (Гонконг) (1999 р.). Важливим є також наявність у них світових технологічних центрів, які за шіснадцятибальною шкалою оцінюються світовими експертами в межах 7--13 балів, у тому числі:

Тайбей (Тайвань) -- 13;

Хсинчу (Тайвань) -- 11;

Гонконг (Гонконг) -- 9;

Сінгапур (Сінгапур) -- 7;

високі позиції конкурентоспроможності національної економіки, які посилюються рік у рік. За індексом конкурентоспроможності, що зростає, Тайвань вийшов у 2004 р. на 4-те місце у світі (у 2003-му посідав 5-е), Сінгапур на 7-ме (був на 6-му), Гонконг на 21-ше (був на 24-му). За рівнем ділової конкурентоспроможності у 2004 р. ці країни посідали такі місця: Сінгапур -- 10-те, Гонконг -- 11-те, Тайвань -- 17-те;

міцні фінансові позиції в світі та наявність одних з найбільших у глобальній економіці фондових бірж. Капіталізація однієї з них Singapur Exchange (SGX) після періоду злиття та поглинань 1990-х рр. досягла 274 млрд дол. Досить значущою у світовій економіці виступає подібна до неї фондова біржа у Гонконгу Hong Kong Exchanges and Clearing (HKE);

значні обсяги експорту та реекспорту, які в окремі роки можуть перевищувати ВВП країн цієї групи. Найбільш типовим при цьому є зовнішня торгівля між Китаєм та Тайванем через Гонконг, що пов'язано з політичним несприйняттям урядом КНР Тайваню як окремого державного утворення, проте така система торгівлі виявилася корисною для всіх учасників міжнародного обміну товарами та послугами в АТР;

низький рівень безробіття та висока кваліфікація робітників і службовців Приміром, витрати на освіту в бюджеті Сінгапуру становлять щорічно не менше 20 % загальної суми видатків.; велика питома вага нелегальної робочої сили;

значне соціальне розшарування населення (порівняно високий показник коефіцієнта Джині (522) у Гонконзі у 1996 р. пояснюється значним припливом іноземців з менш вдалих регіонів ПСА та континентального Китаю).

Названі вище спільні риси і в першу чергу високий інноваційно-інвестиційний динамізм національних економік є позитивними чинниками розвитку цих держав у складній конкурентній моделі АТР. Разом з тим Сінгапур, Тайвань та Гонконг мають чимало специфічних рис свого господарства, притаманних тільки їм одним.

Тайвань є країною, яка активно використовує елементи планового ведення господарства та індикативного планування. Прийнятий у 2000 р. План Глобального розвитку логістики передбачає підвищення технологічності національної економіки, розвиток нових напрямів хай-тех, електронної торгівлі та логістики. Планується, що саме в цих галузях упродовж наступних десяти років країна може досягти світового лідерства.

Упродовж 2002--2007 рр. уряд Тайваню поступово вводитиме новий інноваційний план, метою якого стане створення «Суперництва-2008», нового суперінноваційного центру, що буде аналогічним до Силіконової долини США (Green Silicon Island).

Сучасну економіку Тайваню відрізняє досить низький рівень інфляції та безробіття, позитивне торгове сальдо, великі обсяги зарубіжних інвестицій (третє місце у світі). Ті трудомісткі галузі, з яких країна починала свою індустріалізацію у 1960--70-х рр., поступово замінюються на високотехнологічні виробництва та виводяться за межі країни. Достатньо сказати, що у 2001 р. продукція високих технологій у структурі експорту Тайваню становила 54 %. Найбільшими за ринковою капіталізацією компаніями на цьому острові станом на початку квітня 2002 р. були Taiwan Semicon (46,5 млрд дол. США) та United Micro Electronic (20 млрд), саме ці дві корпорації є лідерами виробництва продукції електроніки та електротехнічної промисловості, основної статті експорту Тайваню.

На відміну від інших держав АТР країна меншою мірою постраждала від фінансової кризи кінця 1990-х рр., тому що проводила консервативну фінансову політику та реалізовувала своєрідну підприємницьку стратегію. Сучасний Тайвань активно інвестує в промисловість Малайзії, Таїланду, Індонезії і опосередковано в Китай, останнім часом також проявляє активність щодо вкладання капіталу в економіку ряду постіндустріальних держав.

Гонконг входить до складу КНР, утворюючи особливий адміністративний район Китаю, статусу якого він набув 1 липня 1997 р., проте кінцеві процедури входження були завершені у 1999 р. Разом з тим, Гонконг буде впродовж наступних 50-ти років зберігати свою незалежність практично в усіх галузях за винятком сфери оборони та закордонних справ. Протягом останніх двадцяти років цей регіон Китаю розвивався швидкими темпами, забезпечуючи щорічне 5-відсоткове зростання ВВП. Основними секторами економіки стали: виробництво тканин, туризм, електронна промисловість, виробництво пластмас, годинників тощо. Проте реальну сучасну структуру господарства відображає все ж таки структура зайнятості, яка напередодні азійської фінансової кризи (від якої Гонконг суттєво постраждав) мала такий вигляд:

оптова і роздрібна торгівля, ресторани та готелі -- 31,9 %;

громадська сфера послуг -- 9,9 %;

обробна промисловість -- 9,2 %;

фінанси, страхування та торгівля нерухомістю -- 13,1 %;

транспорт та комунікації -- 5,7 %;

будівництво -- 2,6 %;

інші галузі -- 27,6 % (жовтень 1998) Страны мира: Информационно-аналитический справочник ЦРУ. -- Екатеринбург: У-фактория, 2001. -- С. 153. .

Скорочення обсягів експорту під час азійської кризи і, що особливо важливо для цієї країни -- реекспорту (сумарний ВВП Гонконгу за ПКС в 1999 р. становив 158,2 млрд дол., а експорт, включаючи реекспорт, -- 170 млрд), викликало значні зміни в структурі зовнішньої торгівлі. Проте основними статтями імпорту Гонконгу залишилися продукти харчування, транспортне обладнання, сировина, напівфабрикати, нафта. Основними торговими партнерами зараз є Китай, США, Японія, ЄС, Південна Корея.

На початку ХХІ ст. великої шкоди економіці Гонконгу завдала епідемія атипічної пневмонії, яка суттєво скоротила обсяги експорту, мало місце також зменшення потоків іноземного туризму та зниження зовнішньої і внутрішньої фінансової активності в господарстві країни. Проте після невдалого для Гонконгу 2001 р. зростання економіки розпочалося знову вже в 2002 р. Основними чинниками подальшого розвитку цього особливого району Китаю впродовж наступних десяти років будуть:

поступове перетворення Гонконгу в ділову столицю світу, що пов'язано з диверсифікацією фінансової сфери;

відкриття юаневих рахунків у гонконзьких банках (як відомо, в країні діє своя валюта -- гонконзький долар, курс якого жорстко прив'язаний до долара США), що дозволить перебрати на себе додаткове посередництво у конвертації інвестицій, що надходять в КНР;

посилення обсягів транскордонного руху товарів;

розвиток матеріально-технічного забезпечення комерційної діяльності;

суттєве збільшення обсягів туризму, який уже зараз забезпечує 3 % виробництва ВВП країни; передбачається, що суттєво має збільшитися потік відвідувачів з КНР, майбутній потенціал якої досить великий.

Прикладом постіндустріальної економіки на азійському континенті справедливо можна вважати Сінгапур, місто-країну, щорічний ВВП якої на одного жителя наближається до 30 000 дол., а за рівнями конкурентоспроможності цю державу варто відносити до країн-лідерів. У Сінгапурі створено належні умови для розвитку бізнесу, а рівень корупції є одним з найнижчих у світі.

Основою сучасного виробництва Сінгапура є електронна промисловість, фінансові послуги, нафтопереробка, біотехнології, судноремонт, транспортні послуги, харчова індустрія. Проте майбутнє своєї країни уряд бачить у створенні інноваційних комплексів та індустрії знань.

9.4 Особливості економіки держав-«тигрів»

До країн цієї групи належать чотири держави: Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд, які значно пізніше ніж «дракони» почали модернізацію своєї економіки та структурні реформи господарства, а відтак хоча й мають традиційно високі темпи нарощування основних макроекономічних показників, значно відстають від країн-лідерів Східної та Південно-Східної Азії щодо рівнів ділової активності, залучення інновацій та інших типових індикаторів постіндустріального суспільства. Разом з тим в структурі господарства «тигрів» чітко проглядаються спільні риси їх економіки, які можна погрупувати у такий спосіб:

Низькі відносні макроекономічні показники розвитку економіки. Так, ВВП цих країн коливається від 2940 дол. на одного жителя в Індонезії (табл. 9.1) до 8750 дол. у Малайзії, а показники ІЛР дозволяють відносити ці держави до групи країн з середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Таблиця 9.1 Основні макроекономічні показники країн Південно-Східної Азії

Джерело: 1. Доклад о развитии человека, 2003. -- Минск, 2003. -- С. 239--240.

2. Доклад о мировом развитии 2003 года. -- М., 2004. -- С. 240--241; С. 244--245.

Домінуюча в структурі ВВП питома вага промисловості. На цей сектор в Індонезії припадає 47 %, Малайзії -- 50 % і лише в Таїланді -- 40 % та Філіппінах -- 31 % на провідні позиції останнім часом почала виходити сфера послуг. Для всіх цих держав характерною є висока частка сільського господарства -- від 8 % у Малайзії до 16 % в Індонезії. Кількість зайнятих в аграрному секторі становить, наприклад, в Індонезії -- 45 %, що яскраво свідчить про низький рівень розвитку останнього.

Великий зовнішній борг «тигрів», щорічне обслуговування якого вимагає чималих коштів. «Рекордсменом» серед цих держав виступає Індонезія, зовнішні запозичення якої становили у 2000 р. 142 млрд дол. (96 % її ВНД). Решта країн також мала високі боргові показники -- від 52 % ВНД у Малайзії до 64 % у Таїланді та на Філіппінах.

Невисокі рівні конкурентоспроможності національної економіки, які нерідко можуть коливатися по роках. Наприклад, Малайзія у 2004 р. за індексом конкурентоспроможності, що зростає, посідала 31-е місце (у 2003 р. була на 29-му), Таїланд відповідно перемістився з 32-го (2003 р.) на 34-е. Позиції решти двох «тигрів» не дозволили їм увійти до п'ятдесяти лідерів планети.

Однотипна структура експорту, основою якого є нафта, газ, деревина, тканини, каучук, олово і лише останнім часом -- електронне обладнання, хімічні продукти тощо. Проте «нова економіка» прийшла і сюди. До глобальних центрів технологічного новаторства відносять поки що один з багатьох -- це м. Куала-Лумпур (Малайзія).

Високий рівень кризовості економіки. Ця ризиковість, у тому числі щодо внесення ПІІ, є особливо характерною для тих держав, що не мають диверсифікованої структури виробництва (Індонезія, Філіппіни), а відтак саме вони значною мірою потерпають як від світових кон'юнктурних коливань, так і від стихійних явищ (епідемія нетипової пневмонії, цунамі тощо).

Значний розвиток туризму та пов'язаних з ним сервісних галузей, питома вага якого в структурі ВВП щорічно зростає. Приміром, у 1999 р. Таїланд відвідало 8,65 млн зарубіжних туристів, що принесло цій державі 6,7 млрд дол. чистого прибутку. Передбачається, що найближчим часом саме ця країна стане одним зі світових туристичних ледерів.

Високий рівень розшарування населення на бідних і багатих. Найвищий показник бідності має така країна, як Філіппіни, де за межею бідності знаходяться понад 37 % її населення. Найвищий показник коефіцієнта Джині припадає на таку країну, як Малайзія (49,2 у 1997 р.). Найпекучішою проблемою є проблема безробіття, наприклад, зареєстрований його рівень в Індонезії становить близько 17 %, натомість у Малайзії він є досить низьким -- 3,4 %. Підвищення якості робочої сили, боротьба з тіньовим ринком її використання -- пріоритети діяльності урядів держав цього мегарегіону.

Найважливішими цілями, які у перші десять років нового тисячоліття треба досягти в економіці країн Південно-Східної Азії, будуть такі:

подолання демографічної проблеми, пов'язаної з високим рівнем народжуваності;

досягнення політичної стабільності і піднесення добробуту населення;

розроблення та імплементація нового економічного курсу, зорієнтованого на збільшення витрат і стимулювання споживання, а також зниження податків для селян, надання їм кредитів та державної підтримки банків (у Таїланді цей курс здобув назву нової економічної моделі «таксиноміки» на честь його автора прем'єр-міністра Таїланду Таксина Синаватри);

нарощування залучення ПІІ в різні сектори національної економіки (переважно в машинобудування та сферу послуг);

реформування банківської та кредитно-фінансової системи, в яких роль уряду є визначальною;

стимулювання розвитку інфраструктури, недостатній рівень якої є стримуючим чинником модернізації національних економік;

поступовий перехід країн упродовж 2010--2020 рр. на інноваційно-інвестиційну модель розвитку країн Східної Азії.

9.5 Розвиток економічних відносин України з новими індустріальними державами

Розвиток дво- і багатосторонніх відносин України з НІК є надзвичайно важливим як для нашої держави, так і для цього мегарегіону світу. Перспективними галузями для співробітництва могли б стати:

торговельно-економічна сфера. Продаж українських технологій, а також сталі, прокату, хімічних товарів; закупівля продукції «тропічного землеробства». Ряд країн, а саме Аргентина, Бразилія, Мексика, Сінгапур, Південна Корея, також могли б продавати свої технології в Україну. На галузевому рівні перспективними є авіаційна, енергетична, верстатобудівна, телекомунікаційна та фармацевтична промисловості;

військово-промисловий комплекс. Передбачає не тільки нарощування обсягів торгівлі відповідними технологіями, а й продаж зброї, якість якої давно вже була високо оцінена фахівцями. У зв'язку із цим найбільш цікавим є ринок Південно-Східної Азії, а також деяких латиноамериканських країн;

науково-технічне та технологічне співробітництво, яке включає співпрацю в галузі космічних досліджень. Зараз успішно реалізується спільний космічний проект на бразильському космодромі Алкантара для запуску супутників за допомогою українських ракетоносіїв «Циклон-4», подібні перспективи є також у співробітництві з Чілі та іншими державами тропічної зони. Україна зацікавлена у реалізації спільних проектів у галузі ядерної енергетики, авіаційному машинобудуванні, оптико-механічних дослідженнях та експериментальному виробництві;

гуманітарне співробітництво, яке передбачає, з одного боку, залучення студентів з НІК до навчання в українських вузах, з другого -- залучення українських фахівців для викладання в різних навчальних закладах країн ПСА та Латинської Америки.

10. Економіка країн Близького, Середнього Сходу (БСС) та Північної африки (па)

До країн Близького та Середнього Сходу відносять, як правило, держави Північної Африки, Східного Середземномор'я та Перської затоки. За географічного ознакою до цього мегарегіону також тяжіє Туреччина, східна частина якої мало чим відрізняється від сусідніх з нею Іраном та Іраком. Проте визначаючи її як апліката на вступ до ЄС, цю країну варто розглядати все ж таки як європейську (незважаючи на те, що більша її частина лежить за межами Європи), що й було зроблено у відповідному розділі книги.

В економічній літературі нерідко вживається також термін «ісламська економіка», який, як правило, об'єднує не тільки весь арабський схід, а й держави ПСА, переважна більшість населення яких сповідує іслам. Деякі дослідники переконані, що цей тип господарства включає держави з азійською нафтовидобувною промисловістю, до складу якої включають також Азербайджан та країни Центральної Азії.

Генетично до складу БСС тяжіють також країни Північної Африки, особливості розвитку деяких з них також розглядаються у цьому розділі.

10.1 Позиції країн БСС та ПА у глобальній та азійській економіці

Країни БСС знаходяться у досить специфічному мегарегіоні планети, де межують між собою три частини світу: Європа, Азія та Африка, перетинаються найважливіші морські шляхи, а чорноморські протоки, Гібралтар, Суецький канал та Перська затока мають глобальне значення для всього світового господарства. Близький та Середній Схід є найскладнішою конфесійною територією планети ще й тому, що знаходиться на перехресті релігій (християнство, іудаїзм, іслам), компактного проживання різних етносів, які впродовж тривалого періоду своєї історії ворогували між собою. Додаткової значущості країнам БСС надає наявність у цьому мегарегіоні планетарних запасів нафти та природного газу, а відтак ці держави умовно можна поділити на ті, що мають відповідні родовища, і в яких вони відсутні, що наявно випливає з абсолютних та відносних розмірів їх ВВП (табл. 10.1).

Таблиця 10.1 Основні макроекономічні показники найбільших країн Близького та Середнього Сходу

Джерело: 1. Доклад о мировом развитии 2003. -- М.: Весь мир, 2003.

2. Доклад о развитии человека за 2003 год. -- Минск: ЮНИПАК, 2003. -- С. 237--239.

Лідерами нафтовидобувної промисловості цього мегарегіону, а відтак і світу, є Саудівська Аравія, Іран, Ірак, ОАЕ та деякі інші держави. Значні родовища нафти та природного газу знаходяться також у Північній Африці (Алжир, Лівія, Єгипет). А тому саме ця галузь становить основу економіки Близького та Середнього Сходу, проте і тут чітко виділяються такі держави як Катар, Кувейт, ОАЕ, ВВП яких знаходиться в межах 20 000 дол. на одного жителя. Дещо іншою є Саудівська Аравія, яка має менші відносні макроекономічні показники, проте абсолютні обсяги видобутку та транспортування нафти є найбільшими серед держав Перської Затоки, а позиції цього королівства в ОПЕК багато в чому є вирішальними. Щорічний її експорт у доларовому еквіваленті в окремі роки може доходити до 70 млрд.

Країни БСС є різними за показниками людського розвитку. Якщо, наприклад, Ізраїль, який посідає за цим індикатором 22-е місце у світі, можна віднести до постіндустріальних держав світу, то Йемен, з його 148-м місцем та з ВВП на душу населення у 790 дол. за ПКС (2001 р.) входить до групи найбідніших держав світу. Таким чином, рівень освіти та охорони здоров'я населення, розподіл національного багатства та соціальні гарантії є досить різними в державах цього мегарегіону.

Наступною особливістю країн БСС є значні обсяги зовнішнього боргу, особливо високий рівень яких відмічається в державах Східного Середземномор'я. Наприклад, у Сирії його розміри значно перевищують ВВП країни (у 2001 р. сумарні іноземні запозичення становили 128 % цього індикатора). При цьому слід мати на увазі, що чимало держав не вважають за доцільне друкувати дані про реальні обсяги боргів, зроблених ними за кордоном.

Різною є також галузева структура економіки. Якщо в Ізраїлі на сервісні галузі припадає 81 % ВВП, а на сільське господарство лише 2 %, то в Саудівській Аравії у сфері послуг створюється лише 47 % валового внутрішнього продукту, а в аграрному секторі -- 6 %. У такій країні, як Йемен, питома вага сільського господарства становить, за оцінками МВФ, не менше 20 % ВВП, при цьому в ній зайнято близько 60 % трудових ресурсів країни. Такі контрасти в державах Близького та Середнього Сходу яскраво свідчать, що вони перебувають на різних стадіях соціально-економічного розвитку і відображають різні концептуальні моделі організації свого господарства.

Постійні військові конфлікти, наявність тоталітарних режимів змушують уряди країн БСС витрачати значні кошти з бюджету на свою оборону, модернізацію озброєнь, розвиток національних ВПК. Сумарні витрати цих держав є одними з найбільших у світі, а ринок зброї та військового обладнання другим за обсягами після ринків постіндустріальних країн. Наприклад, у 2001 р. бюджетні витрати Ізраїлю на оборону становили близько 9,5 % його ВВП, а Саудівської Аравії -- 14,1 %. За експертними оцінками, Ірак до початку військових дій США та їх союзників витрачав близько 20 % ВВП на озброєння та наукові розробки у цій галузі.

Закритість економіки більшості з цих країн дозволяє досить умовно оцінювати рівень конкурентоспроможності їх економіки. Вперше таку спробу у 2004 р. здійснив Інститут розвитку менеджменту (м. Лозанна, Швейцарія), що дало змогу чітко визначити національне лідерство у цьому мегарегіоні (табл. 10.2).

Таблиця 10.2 Рейтинг деяких країн Близького та Середнього Сходу за індексом конкурентоспроможності, що зростає

Джерело: БИКИ. -- 2004. -- № 136. -- С. 3--4.

Як випливає з аналізу отриманих результатів, інноваційна основа конкурентоспроможності національної економіки є притаманною хіба що для Ізраїлю, який має диверсифіковану структуру виробництва та лідерство в деяких селективних галузях (машинобудування, обробка алмазів, програмне забезпечення тощо). Разом з тим, відносно високі позиції в економіці мегарегіону мають також ОАЕ, Бахрейн, Йорданія, Туніс, Саудівська Аравія, Єгипет, зумовлені передусім надходженням доходів від продажу нафти та інвестицій у галузі, що забезпечують їх життєві потреби (опріснення морської води, будівництво автошляхів, електроенергетика тощо).

Міцні позиції країн БСС відображає також і мікрорівень, що можна виявити під час аналізу корпоративної структури основних товаровиробників товарів та продуцентів деяких послуг (табл. 10.3). Основною галуззю отримання доходу при цьому є нафто-, газовидобувна промисловість та відповідна переробка сировини. Країновим лідером цього мегарайону є Саудівська Аравія, яка на відміну від інших держав БСС має відносно диверсифіковану структуру виробництва, а отриманий нею у 2003 р. дохід серед наведеної десятки лідерів становить 112,5 млрд дол., чи 47,6 % всього обсягу. Позитивна кон'юнктура на нафту та інші енергоносії, що склалася впродовж останніх чотирьох років, сприяла подальшому нарощуванню доходів нафтових та транспортних компаній цього мегарегіону, загальний обсяг отриманих доходів якими по сотні найбільших лідерів мусульманського світу становив 512 млрд дол. (2003 р.).

Таблиця 10.3 Лідери бізнесу мусульманського світу, 2003 р. Сюди не включено дані по Туреччині та країнам Південно-Східної Азії, разом з якими обсяги доходів становлять 311 млрд дол.

Джерело: БИКИ. -- 2005. -- № 3. -- С. 4; за результатами досліджень «Dinar Standart»

Велике значення в економіці Близького та Середнього Сходу мають особисті статки найзаможніших громадян, вплив яких на економічну ситуацію в мегарегіоні та у світі є вагомим. Відповідно до досліджень Міжнародного ісламського форуму їх обсяги тільки в арабських країнах Перської затоки наближаються до 1,5 трлн дол., з яких 250 млрд керуються ісламськими фінансовими структурами, а 400 млрд -- міжнародними фінансовими установами. Проте стара схема розподілу цих активів між членами сімей та торгових посередників поступово руйнується. Значно більше уваги багаті громадяни країн БСС приділяють інвестиціям в інші держави світу, переважно в країни Заходу. Проте й тут з'явилися нові тенденції, якщо під час енергетичної кризи 1970-х рр. купували нерухомість та цінні папери в США, то в ХХІ ст. частина виручки витрачається на придбання різних активів, нової для них валюти -- євро та інвестиції переважно у мусульманську економіку.

Специфічною для країн БСС є демографічна проблема, яка складається з цілої низки окремих блоків, що поєднуються між собою характерним арабським типом соціально-ментальних відносин:

вкрай нерівномірне розселення населення з його високою густотою в прирічкових зонах і впродовж морського узбережжя та фактично незаселеними територіями в Сахарі та пустелях Аравійського півострова;

високі темпи відтворення населення та переважання в його структурі осіб молодого віку, що може призвести у подальшому до нарощування рівнів безробіття та посилення суперечностей на ринку праці між країнами мегарегіону;

формування світових міграційних потоків до Європейського Союзу (з країн Північної Африки та Східного Середземномор'я) та до нафтовидобувних держав Аравійського півострова (зі Східного Середземномор'я, Центральної та Південної Азії);

численні деформації на ринку праці, зумовлені ісламськими законами регулювання зайнятості. Закони Шаріату, наприклад, забороняють працювати за наймом жінкам, проте нерідко до складу робочої сили включають хлопчиків у віці 12 років і старше.

Останнім часом особливо посилилася роль інституційних утворень в економіці країн БСС, головна мета яких полягає у протистоянні тим процесам глобалізації, які захопили весь світ, у тому числі і цей мегарегіон За даними арабських експертів, диспропорція між багатими та бідними країнами в умовах глобалізації не тільки не зменшується, а й навпаки - суттєво зростає. Так, якщо у 1950 р. співвідношення ВВП лідерів і аутсайдерів світової економіки становило 20 : 1, в 1970 р. - 30 : 1, то вже наприкінці 1990-х рр. сягнуло показника 75 : 1 (БИКИ. -- 2004. -- № 135. -- С. 3).. Прикладом успішної, хоча й суперечливої, діяльності щодо обмеження постачання сирої нафти на світовий ринок може бути ОПЕК. Разом з тим, протягом останніх п'яти років мала місце фінансова консолідація країн Близького та Середнього Сходу, при цьому на провідні позиції вийшов Ісламський банк розвитку, який довів свій статутний капітал до 8 млрд ісламських динарів (понад 42 млрд дол.), обігнавши при цьому Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Водночас розпочалася реалізація паралельних програм щодо переходу ісламського світу до єдиної валюти. Основна надія при цьому покладається на експорт нафти з боку «великої ісламської вісімки» на яку вже зараз припадає близько 8 % світової торгівлі. За даними експертів British Petroleum, розвідані запаси нафти у світі становлять близько 1,15 трлн бар. та природного газу -- 176 трлн м³ (при цьому майже 60 % з них припадає на БСС), яких може вистачити з урахуванням зростаючої потреби відповідно на 40 та 60 років.

Важливим напрямом розвитку економічних відносин арабського світу є їх зближення з Європейським Союзом, економічні та політичні стосунки з яким визначаються пріоритетними як для ЄС, так і для арабського світу. Згідно з новим документом Європейської Комісії «Ширша Європа -- сусідство» найближчими пріоритетними партнерами БСС визнаються такі країни: Ізраїль (ВВП якого вже зараз становить близько 80 % середнього рівня ЄС -- 15), Алжир, Єгипет, Лівія, Марокко, Туніс, Йорданія, Ліван, Палестина, Сирія. Основними напрямами співробітництва з ними впродовж наступних десяти років мають стати:

регіональне та міжрегіональне співробітництво;

розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі і відповідної регулятивної структури (у тому числі створення Спільного європейського економічного простору -- Common European Economic Space);

створення зони вільної торгівлі;

розширення обсягів міграції робочої сили;

створення спільної зони безпеки;

розвиток гуманітарного співробітництва;

інтеграція в галузі транспортних, енергетичних і телекомунікаційних мереж та створення Спільного дослідницького простору (European Research Area);

розроблення нових інструментів підтримки інвестицій тощо Communication from the Сommission to the Сouncil and the European Parliament. Wider Europe-Neighbourhood: A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbours. Com (2003) 104 final. - Brussels, 11.3.2003. - 26 p..

10.2 Покраїнові відмінності

Незважаючи на різні інструменти та механізми регулювання макроекономічних пропорцій економічні моделі, які використовувалися в цих державах, можна звести в основному до трьох груп:

Соціально-орієнтованої ринкової економіки кейнсіанського типу з високою частиною перерозподілу ВВП через бюджет (Ізраїль). Сучасна економіка цієї країни представлена рядом інноваційних комплексів у селективних галузях національного господарства. У сільському господарстві специфічною формою є кіббуци -- еклектична форма соціально-ментального розподілу результатів праці. Понад 115 тис. жителів цієї країни проживали і працювали у 1999 р. у 268-ми подібних утвореннях. Крім цього, виділяються також квутци (комунальні колективні поселення), мосхави (колективні робочі господарства) тощо.

Трансформаційна модель. Являє собою перехід від соціалістичної економіки радянського зразка, підвалини якої було сформовано у 70--80-ті рр. ХХ ст. шляхом індустріалізації господарства, збільшення питомої ваги державної форми власності, соціалізації суспільства (Алжир, Лівія, Єгипет, Ірак та ін.) до ринкового господарства. Якщо Єгипет, наприклад значно просунувся у цьому напрямку, то Лівія (точніше -- Лівійська Арабська Джамахерія) зберігає чимало елементів «арабського соціалізму» (ручне регулювання економіки, безкоштовність деяких послуг тощо).

Аравійська модель, характерними органами якої є висока державна частка ВВП, високий життєвий рівень громадян (це не відноситься до іноземної робочої сили), значні соціальні витрати бюджету, стимулювання диверсифікації виробництва, яка орієнтується на самозабезпечення країни. Таку модель розвитку використовують у Саудівській Аравії, державах Перської затоки. Певною мірою тяжіє до неї Іран.

Найбільший у цьому мегарегіоні ВВП створюється у Королівстві Саудівська Аравія, яка поступово стає центром арабського світу насамперед завдяки своїй нафтовидобувній галузі (на неї припадає близько 26 % всіх розвіданих на планеті запасів). Саме ця галузь дає близько 75 % бюджетних надходжень, 40 % ВВП та 90 % доходів від експорту. Ринкова економіка в країні багато у чому поєднується з плановими елементами ведення господарства, хоча приватний сектор у ній можна вважати максимально захищеним від політичних змін. Сьомий п'ятирічний план розвитку Саудівської Аравії (2000--2004 рр.) чітко регламентував основні галузеві пріоритети країни, в яких мають відбиватися основні національні інтереси, ними стали: охорона здоров'я, виробництво електроенергії та водопостачання.

Країна активно використовує іноземну робочу силу (таких мігрантів налічується в ній понад 4 млн осіб при загальній кількості населення Королівства у 20 млн осіб). Соціальні пільги на іноземців, як правило, не поширюються, проте значення їх для відтворення ВВП є вирішальним (понад 35 % населення у віці від 15 до 64 років є іноземцями).

Разом з тим, внутрішнє безробіття є досить високим у цій країні і має останнім часом тенденцію до зростання з 8% (1999 р.) до 12 % (2002 р.), то ж невипадково, що країна намагається регулювати міграцію іноземної робочої сили (головним чином з Індії та Єгипту), а заходами Міністерства планування Саудівської Аравії передбачають створити впродовж п'яти років близько 800 тис. нових робочих місць.

Програми уряду несуть у собі значне соціальне навантаження для економіки цієї держави, приміром щорічні витрати на освіту становлять близько 7,5 % ВВП країни та 23 % її бюджетних видатків (2002 р.). Зразковою для всього арабського світу є система охорони здоров'я (оснащення лікарень практично нічим не поступається європейським, японським чи американським, а по ряду показників навіть випереджає пересічний рівень останніх).

З метою зменшення залежності від обсягів експорту нафти та ціни на неї країна максимально підтримує створення нових підприємств та галузей на своїй території, активно проводить політику приватизації підприємств енергетичного сектору, а останнім часом й телекомунікаційних компаній. Важливого значення набуває проблема самоокупності сільського господарства, яке поки що не повністю вирішує потреби країни у продовольстві, а витрати на його функціонування в умовах зони тропічних пустель нерідко перевищують отримуваний дохід.

Експорт Саудівської Аравії майже у 3 рази перевищує її імпорт (2000 р.). Основними статтями імпорту є машини, обладнання, технології, продовольство, продукція хімічної промисловості, автомобілі, текстиль. 90 % експорту припадає на нафту та нафтопродукти. Основними торговельними партнерами країни виступають США, Японія, ЄС, Південна Корея.

Складну систему господарювання являє собою економіка Ірану, в якій зберігаються елементи централізованого планування, домінування націоналізованих нафтових та інших великих державних промислових кампаній, в аграрному секторі зберігається низькотоварне виробництво, на яке припадає 12,7 % створюваного ВВП країни. Залучення інвестицій у країну обмежується законодавством 1995 р., згідно з яким іноземні капіталовкладення не можуть перевищувати 50 % статутного фонду спільних підприємств.

Економіка цієї країни, як і інших арабських держав, напряму залежить від цін на сиру нафту на світовому ринку енергоносіїв, яка є основою її експорту (близько 85 %). Проте останнім часом Іран намагається розвивати й інші галузі виробництва: машинобудування (передусім авіаційну промисловість), чорну та кольорову металургію, цементну, легку промисловість, а також виробництво продуктів харчування, з метою зменшення залежності країни від імпорту. Заходи цієї держави, що були спрямовані на диверсифікацію експорту, привели до збільшення в його структурі частки сталі, прокату, килимів, фруктів, горіхів та шкіри, проте питома вага продукції машинобудування залишається ще й зараз досить низькою. Натомість у структурі імпорту домінують якраз машини, військова техніка та зброя, продовольчі та фармацевтичні товари тощо. Бажання Ірану зміцнити позицію своєї національної валюти -- реала за умов того, що 70 % промислової продукції виробляється на державних підприємствах, а їх якість мало чим відповідає аналогічним зразкам з країн-лідерів, створило унікальне явище -- формування практично трьох курсів реала до долара США: офіційного, експортного та «тіньового ринку», що дуже нагадує радянську модель валютного регулювання. Основними торговими партнерами країни в міжнародній торгівлі є Європейський Союз, Японія, ОАЕ. Частка США незначна, тому що ця країна нерідко застосовує економічні санкції проти Ірану.

Прикладом іншої країнової моделі може бути Ізраїль, якому притаманна технологічно розвинута ринкова економіка зі значною державною участю. Обмежені природні ресурси та висока кваліфікація кадрів дозволили створити ефективну трудомістку економіку зі значною питомою вагою в експорті технологічного обладнання, дорогоцінного каміння (переважно - діамантів), програмного забезпечення, продукції хімічної промисловості, тканин, одягу, сільгосппродукції, окремих видів зброї. Щорічно Ізраїль відвідують близько 2,5 млн туристів, залишаючи країні близько 3 млрд дол. чистого прибутку. Приплив мігрантів із країн колишнього Радянського Союзу наприкінці 1980 -- на початку 90-х сприяв піднесенню економіки в цій державі, проте починаючи з 1996 р. він зменшився, а відтак закінчився період екстенсивного зростання. Перехід до нової моделі зумовило проведення більш жорсткої фіскальної та монетарної політики уряду, метою якої було зниження рівня інфляції. Проте ці ж самі заходи призвели до уповільнення темпів економічного зростання країни. Упродовж останніх років Ізраїль мав негативне сальдо зовнішньої торгівлі, значна частина якого покривалася зовнішніми запозиченнями та завдяки масованій фінансовій допомозі з боку США, щорічний обсяг якої перевищує 1 млрд дол. (ця держава посідає перше місце у зовнішніх пріоритетах надання урядом США фінансової підтримки зарубіжним країнам). Тим не менш Ізраїлю вдалося створити зразкову на Близькому Сході соціальну сферу свого господарства, передусім -- освіту, охорону здоров'я та соціальне забезпечення. Досить показовим при цьому може бути існування рідкісної у світовій економіці угоди - «соціально-економічного пакту», який був підписаний у травні 1991 р. між урядом, профспілками та працедавцями. Однак безробіття в цій країні й зараз тримається на рівні 9 %. Найбільшими за ринковою капіталізацією корпораціями країни у 2002 р. були: фармацевтична Teva Pharmaceutical Industries (8 млрд дол.), інформаційних технологій Check Point Software Technologies (4 млрд дол.) та телекомунікацій BEZEQ (3 млрд дол.). Основними торговельними партнерами Ізраїлю є США, країни ЄС, Японія, Швейцарія.

Прикладом швидких трансформаційних змін під час переходу від соціалістичної моделі розвитку до політики «відкритих дверей», тридцятиріччя якої відмічалося у 2004 р., може бути Єгипет (Арабська Республіка Єгипет). Упродовж 60--70-х рр. ХХ ст. у цій країні створювався за допомогою СРСР могутній промисловий потенціал, основою якого вважалися найпотужніші в Африці підприємства енергетики (Асуанська ГЕС -- ще й зараз є найбільшою в країні, проте доцільність в її будівництві й досі викликає значні суперечності як у країні, так і за її межами), чорної металургії, хімічної промисловості. Економічна лібералізація, яка розпочалася у період 1974--1984 рр., привела до значних змін у структурі господарства країни, а саме:

були залучені значні іноземні інвестиції в модернізацію обробної промисловості та сферу туризму;

створилися хороші умови для розвитку національного бізнесу;

зменшилася частка нерентабельних державних підприємств за рахунок приватизації їх майна (у 2003 р. питома вага державного сектору становила близько 27 % ВВП);

отримала швидкий розвиток сфера послуг (у 1998 р. на цю галузь припадало вже 50,2 % ВВП; в 2000 р. країну відвідало 5,1 млн туристів, які принесли близько 4,5 млрд дол.);

швидкими темпами розвивалась хімічна та хіміко-фармацевтична промисловість, які забезпечили країні системне лідерство серед африканських держав.

Разом з тим, кінець 1990-х рр. був складним для економіки країни: в умовах послаблення державного регулювання посилились диспропорції, зріс імпорт (у 2000 р. він уже вдвічі був більший за експорт), невиправдано виросло споживання, мав місце значний дефіцит бюджету, уповільнилися темпи приватизації та прийняття нового бізнесового законодавства, знизилися надходження валюти від туризму, нафти та зборів від експлуатації Суецького каналу, розпочався відплив прямих та портфельних іноземних інвестицій. Втім, стабілізаційні заходи уряду, збільшення експорту газу та пожвавлення туристичної галузі на поч. ХХІ ст. дозволили країні досягти у 2003 р. 4 % зростання ВВП, яке у 2004 р., за попередніми даними, збільшилося до 4,75 %.

Разом з тим, країна має високий дефіцит держбюджету та державний борг, який в 2003 р. становив 60,8 млрд дол. -- внутрішній та 29,3 млрд -- зовнішній. Основними джерелами сучасного надходження валюти до Єгипту є доходи від туризму -- 5 млрд дол., експорту нафти -- 2,9 млрд, перекази єгиптян з-за кордону -- 2,6 млрд та збори від експлуатації Суецького каналу -- 2,3 млрд дол. Велике значення має для країни також надходження іноземної допомоги, щорічний обсяг якої становить близько 3 млрд дол. (у тому числі із США -- 1,9 млрд).

10.3 Економічні відносини України з країнами БСС та ПА

Для України країни Близького, Середнього Сходу та Північної Африки є важливим мегарегіоном світу для подальшого нарощування економічного співробітництва, виключно містким ринком збуту промислових і продовольчих товарів, зброї та обладнання, численних послуг. З другого боку, країни Близького Сходу являють собою важливий глобальний комунікаційний вузол, де знаходяться численні стратегічні запаси енергоносіїв. Водночас цей регіон потребує участі України в різних миротворчих місіях, науково-технічному співробітництві, наданні освітніх та медичних послуг насамперед у тих країнах, де працюють випускники українських вищих навчальних закладах. Найбільш важливим та перспективним для України є нарощування взаємови-

гідного співробітництва в таких сферах:

нафтогазова промисловість (Лівія, Іран);

банківська сфера (Лівія, Сирія, Ізраїль);

транспорт (Йорданія, Сирія, Лівія);

металургійний комплекс (Ліван, Сирія, Лівія);

авіаційна промисловість (Іран, Сирія, Лівія);

енергетика (Сирія, Ліван, Лівія);

освіта (Лівія, Сирія, Єгипет);

будівництво (Іран, Лівія, Ірак) Зовнішня політика України: Матеріали парламентських слухань. -- К.: ЦТІ «Е та Е», 2004. -- С. 142--143..

Упродовж останніх трьох років наявною стала тенденція на зміцнення торговельно-економічного співробітництва України як з країнами Північної Африки, так і з державами Близького та Середнього Сходу. Якщо у 2002 р. загальний товарообіг з цими країнами становив 1,6 млрд дол. (експорт при цьому становив 1,5 млрд), то тільки в першому півріччі 2003 р. він досяг майже 1 млрд дол. За різними експертними розрахунками, його сучасні обсяги повинні бути не меншими за 7--8 млрд дол. з позитивним для України сальдо зовнішньої торгівлі.

Конче важливим для нашої держави є диверсифікація джерел енергопостачання (передусім нафти; для імпорту скрапленого газу поки що немає відповідної інфраструктури). У зв'язку з цим розвиток економічних відносин з Лівією (особливо після того, як ООН були зняті з неї відповідні санкції), Іраном, а в перспективі -- з Іраком може бути пріоритетом зовнішньої політики України. Вітчизняні компанії небезпідставно розраховують на участь у відновлювальних роботах у цій країні після виведення з неї союзницьких військ.

Размещено на Allbest.ru