Економіка зарубіжних країн

Основою новоствореної організації може вважатися принцип поетапності інтеграційного процесу, що має призвести до різнорівневої та різношвидкісної інтеграції в рамках ЄЕП. Передбачається, що значна частина повноважень країн буде делегуватися наднаціональним структурам, що є цілком допустимим в умовах глобалізації світового господарства, хоча цього побоюються національні держави, які справедливо вважають, що такі дії можуть призвести до втрати їхнього суверенітету. Враховуючи те, що чимало принципів і підходів під час створення ЄЕП є майже тотожними до документів Європейського Союзу, можна вважати, що нова модель інтеграції «промислово розвинутої четвірки» СНД буде ґрунтуватися на застосуванні економічного прагматизму та прискореному формуванні бізнес-структур (ТНК, фінансово-промислових груп, об'єднань, спільних підприємств), що врешті-решт приведе до зниження трансакційних витрат в економічних стосунках між ними. Передбачається, що майбутній вступ у СОТ також стане можливим лише через спільні кроки держав-учасниць, адже, як показали розрахунки Міністерства економічного розвитку РФ, держави СНД щорічно втрачають близько 3 млрд дол. від дискримінації торгово-економічних відносин з третіми країнами.

Складність подальшої інтеграції полягає також у поліструктурному характері двох- і багатосторонніх угод, які регламентують діяльність як окремих країн, так і СНД у цілому, серед них найважливішими є:

Договір про колективну безпеку (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан);

Східно-Європейський Союз (Україна -- Молдова), що з часом переріс в ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова);

Центрально-азіатське співробітництво (Узбекистан, Казахстан, Киргизія, Таджикистан).

До цього слід додати, що кілька країн СНД (Молдова, Грузія, Киргизія) вже увійшли до СОТ та взяли на себе відповідні зобов'язання, зумовлені членством у ньому, а відтак їх подальша участь у Співдружності буде регламентуватися багатьма пунктами відповідних угод з ГАТТ/СОТ. Проведене російським ученим Н. Зіядуллаєвим дослідження подальших намірів учасників Співдружності дозволило чітко визначити багато діаметрально протилежних інтересів цих держав, які автор (2004 р.) погрупував таким чином:

бажання знайти свій власний шлях (Узбекистан, Україна);

взяти на себе роль лідера (Росія, Білорусь, Казахстан);

уникнути участі в узгодженні договорів (Туркменія);

отримати військово-політичну підтримку (Таджикистан);

вирішити внутрішні проблеми (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Розбіжності в намірах, а також в інтересах держав-учасниць також добре ілюструє сучасна структура виробництва держав СНД, що ґрунтується на виявленні пропорцій у складі окремих галузей у валовій додатковій вартості (ВДВ) (табл. 7.3).

Саме ці співвідношення дозволяють чітко погрупувати держави за типом сучасного стану економіки у такий спосіб:

І. Країни, що наближаються до типу постіндустріальних і мають питому вагу сфери послуг у структурі ВДВ, яка перевищує 50 %: Росія, Казахстан, Білорусь, Україна, а також Грузія та Молдова. Останні дві держави також мають високі показники послуг, проте відрізняються низькою їх ефективністю, до того ж у них доволі низькою є заробітна плата. Приміром, якщо в четвірці лідерів вона коливалася в межах від 103,3 дол. в Україні до 249 дол. в Росії (станом на грудень 2003 р.), то в Грузії вона була на рівні 44,4 дол. (2001 р.) і Молдові -- 97 дол. (грудень 2003 р.). Можна передбачити, що суттєвого зближення між рівнями оплати праці найближчим часом не відбудеться.

Таблиця 7.3 Галузева структура валової додаткової вартості (у поточних цінах, у відсотках)

Назва країни	Рік	ВДВ	У тому числі
			промисловість	сільське, лісове, рибне господарство	будівництво	послуги
1. Азербайджан	2002	100	37	15	12	36
2. Білорусь	2002	100	30	11	6	53
3. Вірменія	2001	100	22	28	11	39
4. Грузія	2002	100	13	25*	5	57
5. Казахстан	2002	100	31	8	7	54
6. Киргизстан	2001	100	24	37	4	35
7. Молдова	2001	100	21	25	3	51
8. Російська Федерація	2002	100	27	6	7	60
9. Таджикистан	2001	100	25	29	5	41
10. Туркменія	1997	100	35	21	12	32
11. Узбекистан	2001	100	16	34	7	43
12. Україна	2002	100	31	15	4	50

*Включаючи переробку сільгосппродукції у домогосподарствах

Джерело: Послання Президента України до Верховної Ради України: Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. -- К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2004. -- С. 443.

ІІ. Група індустріалізованих країн, в яких питома вага промисловості домінує над сільським, рибним та лісовим господарством, що досягається за рахунок розвитку головним чином видобувних галузей. У цих державах питома вага індустрії як правило дорівнює сфері послуг. До складу цієї групи входить Азербайджан (середня плата у грудні 2003 р. становила 85 дол.) та Туркменія (ця країна останній раз оприлюднила дані про середні доходи населення лише у 1998 р. -- 57,2 дол.).

ІІІ. Аграрно-індустріальні держави, в яких питома вага аграрного сектору в структурі ВДВ переважає над промисловістю. До цієї групи країн відносять Вірменію, Киргизію, Таджикистан, Узбекистан. Середньомісячна номінальна заробітна плата в них є досить низькою, від 72 дол. у Вірменії до 21,9 дол. у Таджикистані (2003 р.).

Сучасному розвиткові країн СНД притаманні як спільні, так і відмінні риси функціонування їх господарств, які можна звести до таких блоків:

1. СНД є організацією держав колишнього СРСР (без країн Балтії), основною метою створення якого було збереження стабільності економічних зв'язків на пострадянському просторі. Проте уникнути руйнівного падіння виробництва, яке сталося після розпаду Радянського Союзу, традиційними для цих держав методами не вдалося. Заходи урядів щодо обмеження імпорту, енергетичного диктату, товарних війн та ультиматумів, які чітко характеризують період 1991--1995 рр., внесли значні суперечки між учасниками СНД, проте у жодному випадку не відродили нормальні пропорції еквівалентного обміну.

2. При переході до ринку країни СНД використовували різні моделі трансформації своєї економіки від «шокової терапії» та градуалізму (за угорським та польським варіантом) в європейських державах Співдружності до азійсько-арабського (з гарантованими соціальними перевагами у вигляді безкоштовного споживання електроенергії та газу) в Туркменії, проте успішність проведених реформ була багато в чому химерною через застосування діаметрально протилежних заходів та інструментів ринкових перетворень, непослідовності дій урядів, захопленням ідеями монетаризму тощо.

3. Інституціалізм СНД у своїй основі ґрунтувався на європейській системі наднаціонального регулювання, проте рішення різних його органів на відміну від ЄС мають здебільшого рекомендаційний характер, а позиції урядів держав-учасниць визнаються вирішальними у підтримці тих чи інших проектів. У таких умовах через відсутність системи запобіжних заходів та штрафних санкцій, що застосовуються проти тих, хто не виконує спільні рішення, СНД може залишитись лише консультативною організацією.

4. За останні п'ятнадцять років суттєво змінився характер зовнішньоекономічних відносин між державами СНД, які сміливо, хоча і далеко не завжди вдало (можна назвати численні антидемпінгові розслідування проти них у країнах Заходу), виходили на зовнішні ринки. Натомість питома вага взаємних поставок у державах Співдружності суттєво скорочувалася з 72,1 % у 1990 р. до 40 % у 2002 р. Разом з тим, потенційна місткість ринків СНД уже зараз оцінюється у 1,6 трлн дол., що робить країни цієї групи інвестиційно привабливими для багатьох ТНК, а відтак за прогнозами аналітиків інтерес потенційних інвесторів до цього мегарегіону найближчим часом зростатиме.

5. Системні проблеми вступу «промислово розвинутої четвірки» (Білорусь, Росія, Казахстан, Україна) до ГАТТ/СОТ через ймовірність значної деформації галузевих структур виробництва та досягнутої сталості ринку підштовхує їх до посилення інтеграційних зв'язків та взаємного відстоювання спільних позицій під час переговорів. Певною мірою розв'язати цю задачу може створення досить суперечливого економічного об'єднання ЄЕПу, з домінуючою позицією у ньому Росії. Разом з тим, важливим для країн-енергореципієнтів -- Білорусі та України залишатиметься проблема диверсифікації джерел енергопостачання, залучення енергозберігаючих технологій у своє виробництво та розвиток на прагматичній основі спільних з іншими учасниками СНД проектів у високотехнологічних галузях.

6. Запропонована Європейською Комісією ідея створення Спільного Європейського Економічного простору «Ширша Європа -- сусідство» (березень 2003 р.) не може вважатися антагоністичною до ЄЕПу, проте в разі поглиблення подальшої інтеграції в його межах шляхом створення спільного Митного союзу заблокує можливі переговори про вступ з потенційними учасниками коінтеграції до Євросоюзу (Україна, Білорусь, Молдова).

7.2 Економіка Росії

7.2.1 Економічний потенціал

Російська Федерація є найбільшою за територією країною світу (17 млн км²), що займає одну восьму частину суходолу. За кількістю населення (близько 150 млн) країна посідає шосте місце у світі після Китаю, Індії, США, Індонезії та Бразилії. За даними російських авторів В. Колесова та М. Осьмової (2000 р.), наприкінці 90-х рр. ХХ ст. Росія посідала перше місце у світовому господарстві за виробництвом природного газу; 2-е -- бурого вугілля, картоплі, молока; 3-е -- нафти, сірчаної кислоти, 4-е -- електроенергії, чавуну, сталі, залізної руди, ділової деревини, бавовняних тканин, зернових та зернобобових культур, цукрового буряку; 5-е -- прокату чорних металів, пиломатеріалів, мінеральних добрив; 6-е -- кам'яного вугілля, целюлози, м'яса, масла тваринного. Сильні позиції має країна у вилові риби, виробництві легкових автомобілів, цементу, паперу, взуття, вовняних тканин, рослинного масла тощо. Близько 30 % світового експорту необробленої деревини також припадає на Росію, а за експортом зброї ця країна традиційно посідає 2--3-е місце у світі. Разом з тим, наведені вище показники характеризують дві основні тенденції розвитку, що дісталися у спадок від колишнього СРСР: ресурсний та військово-промисловий. Проте визначальним для першої чверті ХХІ ст. в Росії вважають все ж таки інноваційно-інвестиційний.

Водночас в експорті продукції секторів високих та середніх технологій (у відсотках від загального обсягу експорту товарів) питома вага цієї держави має скромний вигляд -- 16 % (1999 р.), у той час коли в країнах ЦСЄ цей показник коливається в межах 25--40 %. З огляду на це та низку інших обставин Росію поки що не включають у більшість світових рейтингів конкурентоспроможності, хоча за деякими з них вона може претендувати на лідерство. Так, за індексом конкурентоспроможності, що зростає, РФ у 2003 р. посідала 70-е місце у світі, за технологічним індексом країна знаходиться на 69-му місці). Мікроекономічний індекс, що був розрахований Світовим економічним форумом (WEF) у 2003 р., визначив Росії 66-е місце у світі.

За показником сумарного ВНП країна майже у 10 разів поступається США, а за його відносним аналогом у 5. Водночас за теорією полюсів Валлерстайна саме Росія та Польща можуть претендувати на системне лідерство в країнах ЦСЄ виходячи з домінуючих для цього мегарегіону показників сумарного валового внутрішнього продукту.

У межах СНД позиції країни є більш значущими. Питома вага Російської Федерації в структурі ВВП Співдружності становить близько 75 %, кількості населення -- 52 %, території -- 77 %, промислової продукції -- 72 %, продукції сільського господарства -- 53 %. Її зовнішньоторговельний оборот досяг у 2002 р. 63,2 % загального показника країн СНД.

7.2.2 Особливості здійснення економічних реформ у 1990-ті рр.

Необхідність у реформуванні радянської економіки тісним чином була пов'язана із нагальними потребами у суттєвих структурних змінах господарства Російської Федерації. Першим системним проектом була програма «500 днів» (1990 р.), авторами якої стали відомі російські економісти С. Шаталін та Г. Явлінський, вони ж сформулювали її головну мету -- економічну свободу громадян і створення на цій основі ефективної господарської системи. Вперше було проголошено ряд фундаментальних принципів докорінного реформуванян: відкритість економіки, відмова від прямої участі держави у господарській діяльності, конкуренція виробників, вільне ціноутворення, формування ринків робочої сили і фінансів, забезпечення соціального захисту населення тощо.

Програма Шаталіна--Явлінського все ж таки являла собою досить ефемерну надію за 1,5 роки перейти до ринкової економіки, адже соціальний захист населення мало корелювався з високими темпами інфляції в країні, що слідували за фінансуванням ряду гуманітарних заходів, а необхідність у контролі за цінами формувала дефіцит товарів та послуг, зниження їх якості та виникнення наймасштабнішого за всю історію країни «тіньового ринку», питома вага в якому нерідко перевищувала позначку в 50 %.

Уже у квітні 1992 р. названа вище програма викликала значну критику з боку опонентів, адже планового і швидкого переходу до ринку не відбулося, а соціальна захищеність виявилася химерою. Наступними заходами став відхід від реформування і поява нової моделі підвищення ролі держави в економіці у перехідний період. Ця програма була запропонована Р. Хасбулатовим та об'єднанням «Громадянський союз». Основними напрямами її реалізації стали:

введення державного регулювання заробітної плати та цін;

дотування аграрного сектору економіки;

збільшення централізованого фінансування діяльності соціального комплексу;

індексація збережень населення;

відмова від прискореної приватизації.

Такі заходи хоча й мали на меті стабілізувати російську економіку, проте фактично означали поновлення планової економіки, що знову ж таки вело до скочування на позиції кінця 1980-х рр.

У червні 1992 р. відомим російським економістом Є. Гайдаром був запропонований новий варіант трансформаційної програми відомий під назвою «Меморандум про економічну політику Російської Федерації», що був розроблений разом із західними економістами, які були експертами МВФ і сповідували монетаристські погляди. Головними пунктами гайдарівської програми Кудров В. М. Мировая экономика. -- М.: БЕК, 2000. -- С. 297. стали:

дерегулювання економіки, зняття адміністративного контролю за цінами та господарськими зв'язками (включаючи експортно-імпортні операції); розвиток торгівлі замість командного розподілу товарів та послуг;

фінансова стабілізація країни, зміцнення рубля;

приватизація, розвиток підприємництва, створення ринкового господарства та передумов для економічного зростання;

активна соціальна політика;

структурна перебудова економіки, її демілітаризація, підвищення конкурентоспроможності, інтеграція Росії до світового господарства;

зниження витрат, стабілізація цін.

Саме ці пункти та розроблені на їх основі конкретні заходи слугували відправною точкою для ведення переговорів з МВФ та Великою сімкою про надання кредитів російському уряду. Натомість складність трансформаційного періоду в Росії виявилася непростою для переходу на неоліберальну модель розвитку. Найбільш проблемними у цей період стали: криза неплатежів, яка фактично загальмувала розрахунки між підприємствами; не була забезпечена політична стабільність у суспільстві; розпочався «парад регіонів», які на підставі принципу субсидіарності домагалися більших прав у розподілі доходів, що врешті-решт дистанціювало регіони РФ за «кон'юнктурними галузями»; суттєво зросла інфляція, а дії уряду щодо її приборкання були вкрай непослідовними -- від проведення проінфляційних заходів до антиінфляційних; посилилася корупція і мафіозність економіки тощо. Разом з тим, елементи «шокової терапії», які були застосовані у період 1992--1994 рр., не виявилися марними, певною мірою вони визначили перехід до наступного градуалістського періоду, під час дії якого (1994--1996 рр.) посилився процес кредитування економіки за позитивною відсотковою ставкою, знизилася інфляція, уповільнилося падіння ВВП до -- 4 % у 1995 р. та -- 3,4 % у 1996 р., обсяги експорту перевищили імпорт. Ця тенденція випереджаючого нарощування експорту зберігається в РФ і зараз.

У 1997 р. вперше в країні відмічається зростання ВВП (+0,9 %), яке не виявилося сталим. Уже наступного року розпочалася масштабна російська криза, яка була з одного боку породжена відомим «азіатсько-тихоокеанським» економічним обвалом, з другого -- численними проблемами підприємств (мікрорівень), які виявилися у багатьох випадках нездатними вільно конкурувати з імпортованими товарами. Попри всі зусилля Центробанку російський рубль не вдалося утримати, відбувся його обвал. Так, якщо у 1998 р. за 1 дол. давали 20,7 рублів, то вже у 1999-му -- 27 руб. Суттєво знизилася середня заробітна плата у доларовому еквіваленті з 164 у 1997 р. до 62 у 1999-му. Інфляція у 1998 р. досягла 84,4 % проти 11 % у 1997-му. Суттєво зріс рівень безробіття, сягнувши у 1998 р. 11,8 %, скоротились обсяги експорту (в 1,17 раза) та імпорту (в 1,24 раза), хоча імпорту -- найбільш суттєво у період 1997--1998 рр.

Разом з тим, створилися сприятливі умови до диверсифікації російського експорту і виходу багатьох компаній країни на конкурентні західні ринки. Це привело вже у 1999 р. до поступового зростання ВВП +5,4 %, а в 2000-му темпи його приросту досягли рівня у 10 %, тобто були найбільшими за весь період існування «Нової Росії». Незважаючи на те, що в наступному 2001 р. країні не вдалося закріпити аналогічні до попереднього періоду темпи зростання, Росія впевнено почуває себе серед усіх країн СНД системним лідером початку ХХІ ст. (табл. 7.4). Середньорічні темпи зростання ВВП РФ за останні п'ять років були досить високими -- 6,8 %. Скоротився рівень безробіття з 13,2 % у 1998 р. до 7,6 % (у 2004 р.). Обсяги експорту за цей період зросли в 2,5 раза, а імпорту лише в 1,6 раза. Знизився рівень інфляції з 84,4 % до 11,7 %, а заробітна платня зросла з 62 дол. у 1999 р. до 237 у 2004-му. Доволі показовими для цієї країни є золотовалютні резерви Центробанку, які зросли в десять разів з 12,2 млрд дол. у 1998 р. до 124,5 млрд у 2004-му, при цьому курс рубля продовжував зміцнюватися і мало місце навіть деяке падіння долара відносно національної валюти Росії. Наведені вище факти красномовно говорять, що період 1999--2004 рр. можна охарактеризувати як етап стійкого економічного зростання, зміцнення міжнародних позицій країни, перехід до прагматичних стосунків з країнами СНД та інших угруповань пострадянських держав, які чітко сформував директор Інституту СНД Н. Зіядуллаєв: «Передбачається, що буде покінчено з однобічними поступками країнам ближнього зарубіжжя (пільгові ціни на енергоносії, списання та реструктуризація боргів та ін.), якщо вони не компенсуються геополітичними і економічними перевагами» Зиядуллаев Н. СНГ: выбор стратегии развития // Экономист. -- 2004. -- № 11. -- С. 81..

У сучасній структурі ВВП Росії сервісні галузі становлять 55 %, на аграрний сектор та будівництво припадає по 7 %, а на промисловість 31 % (2002 р.), що наближає країну до числа постіндустріальних держав. Натомість у структурі зайнятості країни питома вага сільського господарства є більш високою становить і 15 %, що яскраво свідчить про екстенсивний характер аграрного сектора.

Таблиця 7.4 Макроекономічні індикатори розвитку РФ

Індикатори	Роки
	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004
Приріст ВВП, %	-3,6	1,4	-5,3	6,4	10,0	5,1	4,7	7,3	7,1
Приріст промислової продукції, %	-4,5	2,0	-5,2	11,0	11,9	4,9	3,7	7,0	6,1
Довгострокові капіталовкладення, %	-18,0	-5,0	-12,0	5,3	17,4	10,0	2,6	12,5	10,9
Рівень безробіття, %	9,3	9,0	13,2	12,4	9,9	8,7	9,0	8,7	7,6
Експорт, млрд дол.	89,7	86,9	74,4	75,6	105,0	101,9	107,3	135,9	182,0
Імпорт, млрд дол.	68,1	72,0	58,0	39,5	44,9	53,8	61,0	75,4	94,8
Платіжний баланс, млрд дол.	10,8	-0,1	0,2	24,6	46,8	33,9	29,1	35,8	58,2

Джерело: BOFIT. Russia Review. -- 2005. -- №2. -- P. 1.

7.2.3 Структура сучасного господарства

Відмітною особливістю сучасного господарства Росії є наявність кількох потужних ТНК, які працюють, в основному, в нафтогазовому комплексі національної економіки. Серед них насамперед слід виділити NK Yukos OAO (з ринковою капіталізацією в 14,6 млрд дол. станом на січень 2002), Gazprom OAO (14,3 млрд дол.), Surgutneftegas OAO (11,9 млрд дол.). Швидкий розвиток цих компаній наприкінці 1990-х рр. був зумовлений передусім потрійним зростанням світових цін на нафту, який досяг піку в другій половині 1999 р. У багатьох випадках первинне нагромадження капіталу в цих потужних російських ТНК було далеко не завжди чесним, а відтак судове розслідування, яке розпочалося проти першого лідера російського бізнесу, має на меті встановити відповідність сплати податків «Юкоса» до державної скарбниці.

Основними сферами сучасної російської економіки є видобувна промисловість (нафта, газ, вугілля), чорна та кольорова металургія, хімічна промисловість, машинобудування (ця галузь є високодиверсифікованим сегментом національної економіки, в якому виробляється практично все -- від електропобутових приладів до аерокосмічної техніки), випуск інструментів, споживчих товарів, текстилю, продуктів харчування. Разом з тим, підвищення конкурентоспроможності товарів, що випускаються, насамперед у галузі машинобудування, розроблення нових концепцій їх маркетингу є важливим завданням сучасного промислового виробництва РФ.

Сільське господарство вирізняється вирощуванням зерна, цукрового буряку, соняшникового насіння, фруктів, овочів, а також розведенням великої рогатої худоби м'ясо-молочного напрямку. Однак через об'єктивні (розташування значної частини території країни в зоні так званого негарантованого землеробства) та суб'єктивні причини (відсутність до недавнього часу дієвої системи захисту аграрного сектору економіки) країна вимушена завозити значну частину продовольства з-за кордону.

Швидких обертів набирає в Росії розвиток банківського сектора економіки. Після фінансової кризи 1998 р. кількість банків у цілому значно скоротилася, проте суттєво зросла їх капіталізація, а активи не тільки швидко відновилися, а й мали тенденцію до акселерованого зростання впродовж наступних п'яти років. Найбільшим банком Росії, станом на березень 2001 р., є Sberbank, який має 21 778 відділень по країні, в яких працює близько 200 тис. службовців, а його активи перевищують 20 млрд дол. На значній відстані від нього йде Vneshtorgbank (активи становлять 4 млрд дол.), Gazprombank (3,8 млрд дол.), Alfa Bank (3,0 млрд дол.). Особливістю російського банківського сектору є гіпертрофована концентрація їх центральних офісів у Москві. Так, серед тридцяти найбільших банків РФ двадцять п'ять знаходяться в російській столиці, три у Санкт-Петербурзі і по одному в Уфі та Казані.

Така ситуація породжує й іншу проблему російської економіки -- значну диференціацію соціально-економічного розвитку, а відтак і проблему гармонізації бюджетного розподілу. Посилення суперечностей між регіонами призвело до чіткої градації у річних бюджетах регіонів-донорів та регіонів-реципієнтів. До перших з них відносять Москву, Санкт-Петербург, республіки

Татарстан, Башкортостан, Комі, Краснодарський край, Вологодську, Московську, Липецьку, Самарську, Пермську, Свердловську, Челябінську, Тюменську області, Ханти-Мансійський та Ямало-Ненецький округи. Решту територій країни включають до групи регіонів -- отримувачів допомоги з федерального бюджету РФ.

Обертання поза економікою великої частки тіньового капіталу призводило донедавна до загострення багатьох регіональних криз. Відповідно до прогнозів англійських економістів Хойлера і Тойлера у першій чверті ХХІ ст. столиця Росії -- Москва має стати в-регіональним фінансовим лідером планети (б-рівень матимуть відомі центри: Франкфурт-на-Майні, Нью-Йорк, Токіо та ін.), проте навіть і зараз існує суттєва проблема дорожнечі в багатьох російських мегаполісах, передусім у столиці. Спеціально проведене дослідження Світового банку (2002 р.) виявило, що за вартістю життя Москва посідає 35-е місце у світі, Санкт-Петербург -- 80-е (найближчим до них Києву та Баку експерти відводять відповідно 83-е та 86-е місця).

Наступною структурною проблемою РФ є проблема зовнішнього боргу. У середині 1990-х рр. Росію вважали одним з найбільших боржників планети, розмір якого перевищував за різними даними суму в 200 млрд дол. Разом з тим, станом на цей же період Росії, як правонаступниці колишнього СРСР, заборгували близько 160 млрд дол. країни «третього світу». Вступ РФ до так званого престижного Паризького клубу зменшив заборгованість їй до 20 млрд, які відповідно до правил членства в ньому були реструктуризовані. Натомість російські борги ніхто не збирався списувати. Упродовж останніх десяти років країна вимушена була платити великі відсотки по них і водночас пропорційно гасити частину з них. Успіхи тут були очевидними, хоча і непростими для бюджету. Сучасну структуру зовнішнього боргу країни демонструє табл. 7.5.

Таблиця 7.5 Структура зовнішнього боргу Росії, станом на 30 вересня 2004 р., млрд дол.

Назва	Обсяги, млрд дол.	Питома вага, %
Паризький клуб	44,4	39,3
Інші офіційні борги	7,8	6,9
Комерційні борги	2,9	2,6
Борги міжнародним комерційним організаціям	9,8	8,7
Євробонди	35,2	31,2
Внутрішні бонди	7,3	6,4
Борги Внєшекономбанку	5,5	4,9
Разом	112,9	100

Джерело: BOFIT. Russia Review. -- 2005. -- № 2. -- P. 3.

Загальна сума боргу -- 112,9 млрд доларів становить близько 20 % її ВВП, це значно менше, ніж у більшості країн ЦСЄ, а сприятлива кон'юнктура на нафту та природний газ не викликає сумнівів у кредиторів щодо їх повернення, основну частину яких становлять постіндустріальні держави, члени Паризького клубу.

7.2.4 Особливості зовнішньоекономічних зв'язків

Традиційними статтями російського експорту є нафта та природний газ, деревина та продукція первинної деревообробки, метали, хімікати, товари широкого народного вжитку, продукція ВПК. Експорт цих та низки інших товарів у 2004 р. становив 182 млрд дол., при цьому найбільша питома вага належала продукції енергетичного сектору економіки, на що, як зазначалося раніше, істотно вплинула сприятлива кон'юнктура на нафту та природний газ, ціни на які невпинно зростали. Основними споживачами російського експорту є Німеччина, США, Італія, Білорусь та Китай.

Структура імпорту відображає в основному досить високий споживчий попит на промислові та продовольчі товари, які не можуть бути вироблені достатньою мірою в національній економіці чи мають нижчі за вітчизняні споживчі властивості. До них належать: машини та обладнання, споживчі товари, ліки, м'ясо, зерно, цукор, металургійні напівфабрикати тощо. Російський імпорт у 2004 р. становив 94,8 млрд дол., тобто був фактично у 2 рази меншим за експорт. Основними імпортерами російських товарів виступають Німеччина, Білорусь, Україна, США, Казахстан, Італія.

Упродовж останніх п'ятнадцяти років відбулися значні зміни в експортно-імпортних пріоритетах зовнішньої торгівлі РФ, а саме -- зменшились обсяги взаємної торгівлі між Росією та країнами СНД, натомість зросла питома вага у зовнішній торгівлі країн ЄС (в експорті до Росії з 19,1 % у 1996 р. до 33 % у 2003-му, в імпорті відповідно з 23,4 % до 51,6 %). Разом з тим, Росія має з розвинутими державами світу, включаючи Євросоюз, негативний торговий баланс (табл. 7.6). В експорті ж з постіндустріальних країн переважає високооброблена продукція (машини, транспортне обладнання, хімічна продукція, медикаменти), в імпорті -- паливо, а також, з незначною тенденцією до збільшення, хімічна продукція та медикаменти (табл. 7.7).

Таблиця 7.6 Торгівля між Росією та ЄС -- 15

Індикатор	Роки
	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003
Експорт ЄС до Росії	19,1	15,5	21,1	14,8	19,8	27,8	30,3	33,0
Імпорт ЄС з Росії	23,4	27	23,2	26	45,3	47,4	47,5	51,6
Торговий баланс	- 4,3	- 11,5	- 2,1	- 11,2	- 25,5	- 13,6	- 17,2	- 18,1

Джерело: Barysch K. EU and Russia. Strategic partners or squabbling neighbours? -- London: Center for European Reform, 2004. -- P. 16.

Таблиця 7.7 Структура зовнішньої торгівлі між ЄС та Росією

Галузь	Експорт ЄС до Росії	Імпорт ЄС з Росії
Продукція машинобудування	11,5	0,4
Транспортне обладнання	3,9	0,2
Хімічна продукція	4,4	2,1
Медикаменти	3,4	1,9
Паливо	0,2	29,3
Текстиль та одяг	1,7	0,2

Джерело: Barysch K. EU and Russia. Strategic partners or squabbling neighbours? -- London: Center for European Reform, 2004. -- P. 17.

Розвиток відносин з ЄС, хоча Росія і не ставить для себе за мету набуття членства у цій організації, визнається досить важливим як для РФ, так і для Євросоюзу. У 1997 р. вступила в силу Угода про партнерство та співробітництво між РФ та ЄС, а вже у 1999 р. ЄС ухвалив колективну стратегію відносно Росії. У тому ж році РФ затвердила Стратегію розвитку відносин Російської Федерації з Європейським Союзом на середньострокову перспективу, в якій виділено такі пріоритетні галузі розвитку (Д. Гвозденко, 2004 р.):

експорт палива, товарів ядерного циклу та інших видів енергоресурсів;

освоєння нафтових родовищ і створення енерготранспортних структур;

збільшення питомої ваги готових виробів, машин та обладнання в експорті Росії;

здійснення комерційних космічних запусків.

Передбачається також створення зони вільної торгівлі, подальший розвиток єврорегіонального співробітництва тощо.

7.3 Особливості економіки Республіки Білорусь

Після здобуття незалежності Білоруссю у 1991 р. в країні, як і в інших державах СНД, розпочалися ліберальні реформи, метою яких була побудова розвинутої ринкової економіки, що ґрунтується на соціально-орієнтованій моделі економічного розвитку. Упродовж 1991--1995 рр. у країні мали місце значні структурні зрушення, що були пов'язані передусім зі змінами господарського законодавства, початком приватизації, реформами

у банківській та соціальній сфері тощо. Перехід до нового типу соціально-економічних відносин виявився досить складним, а розшарування різних верств населення викликало його незадоволення трансформаційними наслідками. З приходом до влади президента О. Лукашенка у 1995 р. основні структурні реформи

в країні припинилися і було проголошено курс на побудову «ринкового соціалізму». Як аналог для впровадження була обрана модель соціально-орієнтованої ринкової економіки з білоруською специфікою, основними рисами якої стали:

потужна регулятивна роль держави;

наявність у структурі виробництва домінуючого державного сектору;

стримування розвитку приватного сектору, діяльність якого жорстко регламентується;

наявність державних унітарних Підприємства, в яких приватизація є неможливою відповідно до чинного законодавства і нормативної бази. підприємств у селективних галузях національної економіки (електроенергетика, транспортні комунікації, нафтопереробний комплекс, оборонні підприємства, машинобудівні заводи, питома вага державної власності в них перевищує 80 %);

своєрідність акціонування, за яким встановлюється верхній ліміт акцій, які передаються у приватну власність у 43 % величини статутного фонду. Активно використовується також і правило «золотої акції». Інакше кажучи, контрольні пакети акцій залишаються за державою.

Упродовж наступних десяти років був здійснений масований перехід до фактично радянської системи регулювання в економіці, що мало прояв у поновлені адміністративного контролю над цінами та курсами валют, відбувалося активне втручання держави в управління приватними підприємствами (різного роду численні перевірки діяльності, довільні зміни статутів підприємств, введення нових правил регулювання бізнесу, які нерідко мали зворотну силу (тобто приймалися «вчорашнім» числом), заборона певних видів діяльності тощо). Упродовж 1995--2000 рр. країна пережила гіперінфляцію (в інших державах СНД її вдалося приборкати вже в 1997--1998 рр.), в основі якої лежали не тільки неврожайні 1998 та 1999 рр., а й «російська економічна криза», що сильно вдарило по білоруській економіці, яка значною мірою залежала від зв'язків зі східним союзником. При великому насиченні товарами полиць магазинів у сусідніх країнах, Білорусь мала у цей період значний товарний дефіцит. Разом з тим, позитивним зовнішнім чинником розвитку економіки країни у цей період можна вважати російські поставки енергоносіїв (нафти та природного газу), що здійснювалися за внутрішніми цінами, розрахунки за якими нерідко розтягувалися на кілька років, накопичувався великий борг, який часто реструктуризувався. Інколи енергопереробні підприємства вдавалися до реекспорту (перш за все нафти та продуктів її крекінгу), що викликало незадоволення та протести з боку російського уряду. Бажання останнього «нормалізувати» продаж енергоносіїв у Білорусь, наприклад за тими цінами, за якими вони постачалися в Україну та Польщу, навіть і зараз викликають незадоволення керівництва країни та місцевих споживачів.

Показовим для СНД є аграрний сектор білоруської економіки, який являє собою еклектичне поєднання колгоспно-кооперативної системи з приватними підприємствами, що користуються державною підтримкою (питома вага приватного капіталу в них може доходити до 75 %). Така форма організації виробництва здобула назву агрохолдингу. Саме він є відповідальним за посилення концентрації виробництва в різних ланках АПК (передусім у тваринництві).

Важливим сучасним напрямом макрорегулювання в Республіці Білорусь є встановлення з боку держави максимально допустимого рівня регулювання торгових надбавок, які, за даними О. Черковця (2004 р.), упродовж 2003 р. Міністерство економіки знизило з 30 % до 20 %, що викликало значні проблеми в роботі торгових підприємств.

Основними сферами економіки країни є виробництво металорізальних верстатів, тракторів, вантажних та землерийних машин, мотоциклів, телевізорів, мінеральних добрив (переважно калійних), лляних тканин, побутової техніки. Продукція сільського господарства представлена виробництвом зерна, картоплі, овочів, льону, яловичини (в країні досягнуто рівня поголів'я ВРХ 1990 р.), молока. Фактично ці ж товари йдуть на експорт, переважно в сусідні країни. При цьому на Росію припадає понад 60 % усього білоруського експорту та понад 50 % імпорту країни. Іншими зовнішньоторговельними партнерами є Україна, Польща, Литва, Німеччина.

Складність державного регулювання в Республіці Білорусь, постійні зміни в економіці, несприйняття країнами Заходу її політичної моделі відлякують потенційних інвесторів. Приміром, приплив ПІІ у 2000 р. в країну становив лише 90 млн дол. Для порівняння: в Україну у тому ж році надійшло 595 млн дол., у Росію -- 2714 млн дол., Литву -- 379 млн дол. У тому ж році країна експортувала продукцію на суму 7,47 млрд дол., а імпортувала -- на 8,3 млрд, тобто мала негативне сальдо зовнішньої торгівлі.

Аналіз основних макроекономічних показників РБ (розд. 7.1) яскраво свідчить, що в силу об'єктивних та суб'єктивних причин Білорусь можна віднести до числа лідерів пострадянської економіки, хоча проблеми структурної перебудови її господарства, які з різною мірою ефективності провели інші країни СНД, постануть перед цією державою у майбутньому.

7.4 Особливості економіки Республіки Молдова

Після проголошення державного суверенітету у 1991 р. Молдова зіткнулася зі значно більшою кількістю проблем, ніж інші республіки колишнього СРСР, що зумовило високі темпи падіння її економіки (у 1999 р. країна виробляла лише 30 % обсягу ВВП від рівня 1989 р.). Основними чинниками такого падіння були:

розрив традиційних економічних зв'язків та втрата ринків збуту побутової техніки, фруктів, овочів, вин, взуття, текстильних виробів -- основних статей молдавського експорту;

майже повна відсутність місцевої сировинної бази (за винятком агрокліматичних ресурсів), яка хоча б певною мірою могла підтримати виробництво у перехідному періоді;

фактично монополістична залежність від постачання енергоносіїв і електроенергії з інших держав, підвищення цін на які поставила енергомістку економіку країни у вкрай тяжке становище;

придністровський конфлікт і відповідне розмежування території Республіки Молдова порушили нормальний товарно-грошовий обмін та створили фактично дві держави на відносно невеликій території з різними соціально-економічними моделями розвитку;

висока залежність від експорту та імпорту з РФ зумовила найважче серед усіх республік колишнього СРСР становище молдавської економіки під час російської економічної кризи 1998--1999 рр.

Упродовж 1991--2000 рр. Молдова проводила широкомасштабні економічні реформи в основному ліберального спрямування, які включали в типовий для монетарних заходів комплекс стабілізаційних програм, серед яких найважливішими були:

введення стабільної конвертованої валюти -- молдавського лея;

лібералізація цін, яка інколи включала пряме й непряме їх регулювання (особливо цим відрізнялася Придністровська республіка);

запровадження нової кредитної політики, яка ставила в однакові умови державний та приватний сектор національної економіки;

поглиблення процесів приватизації та зниження відсоткових ставок;

інтеграція країни у світовий економічний простір.

Унаслідок проведених заходів намітилася тенденція до економічного зростання лише на початку ХХІ ст. Так, у 2000 р. ВВП країни збільшився на 2,1 %, в 2001-му на 6,1 %, а вже в 2004-му -- на 7,3 %. Разом з тим, основними макроекономічними проблемами Молдови залишаються великий зовнішній борг, що становив у 2000 р. 1,2 млрд дол., чи 84 % її ВВП (найвищий у відсотковому відношенні рівень серед усіх пострадянських країн), негативне сальдо зовнішньої торгівлі (експорт -- 565 млн дол., імпорт -- 915 млн), низький технологічний склад експорту. Залишається проблемним через політичну та економічну невизначеність залучення прямих іноземних інвестицій у країну. Напруженою є також соціальна ситуація в Молдові, наприклад, питома вага населення, що знаходилось за межею бідності (ООН встановив міжнародний рівень на доходи у 2 дол. на день на одну особу) становила 38,4 % (1997 р.), має місце значна диференціація населення за доходами (коефіцієнт Джині (40,6) є значно вищим, ніж у сусідній Румунії (31,1) та в Україні (29,0)). Незважаючи на проведення цілого ряду приватизаційних заходів питома вага приватного сектору в структурі ВВП залишається порівняно з іншими державами СНД низькою (не перевищує 50 %). Рівень безробіття в Молдові значно вищий за зафіксований офіційною статистикою показник в 1,8 % (2000 р.). За оцінками міжнародних експертів, реальний показник (за методикою МОП) коливається на рівні 25--30 %. Досить проблемною в країні є структура виробництва ВВП, в якій питома вага сільського господарства становить 28,9 % (1998 р.), а промисловості -- 31,3 %. Країна має також певні бюджетні проблеми, пов'язані зі значним перевищенням витрат над доходами. У 2000 р. перші були майже на 20 % більшими за другі.

У сучасній структурі експорту Республіки Молдова переважають продовольчі товари (передусім фрукти, вино і тютюн, консерви), а також тканини, взуття, деякі машини та обладнання. В імпорті домінують паливо і сировина, технологічне обладнання, машини, хімічні товари. Основними торговельними партнерами є Росія, Україна, Румунія, Німеччина, Білорусь.

7.5 Особливості економічних відносин України з країнами СНД

У межах колишнього СРСР Україна була високоінтегрованою країною в систему економічних зв'язків єдиного народногосподарського комплексу. З розвалом Радянського Союзу розпочався процес селектування її економічних інтересів у певних галузях. Внаслідок цього сформувалися ті сектори національної економіки, які значною мірою потребують кооперації із суміжними підприємствами, що розташовані в різних країнах СНД. Найбільш значущими при цьому виявилися:

ракетно-космічна індустрія (Росія -- Україна -- Казахстан);

авіаційна промисловість (Росія -- Україна -- Узбекистан);

військово-промисловий комплекс (Росія -- Україна -- Білорусь);

хімічна та нафто-газопереробна промисловість (Росія -- Україна -- Узбекистан -- Казахстан -- Білорусь);

паливно-енергетичний комплекс (Росія -- Туркменія -- Казахстан -- Узбекистан);

АПК (практично всі країни СНД);

науковий комплекс (Росія -- Україна -- Білорусь).

Упродовж останніх десяти років наявними були як тенденції на зближення, так і на віддалення, що врешті-решт призвело до раціоналізації на прагматичній основі цілої низки зовнішньоекономічних зв'язків не тільки у названих вище галузях, а й у цілому ряді інших.

Визначимо основні особливості зовнішньої торгівлі України з країнами СНД.

Мала місце тенденція до зростання обсягів українського експорту в країни Співдружності з 5,2 млрд дол. у 2000 р. до 6,5 млрд у 2003-му, проте частка країн цього угруповання зменшилася відповідно з 33,5 % до 27,6 % (з Російською Федерацією з 22,8 % до 18,2 %).

У структурі імпорту спостерігалася так звана «дзеркальна асиметрія». Обсяги поставок з країн СНД до України зросли з 8,5 млрд дол. (2000 р.) до 11,9 млрд (2003 р.), проте у відсотковому відношенні їх питома вага зменшилася з 56,6 % до 49,7 % відповідно.

Має місце негативне сальдо у зовнішній торгівлі з СНД, яке пояснюється передусім енергетичною залежністю України від поставок нафти та природного газу з Росії та Туркменії.

Товарна структура експорту майже залишилася без змін, проте спостерігався комерційний успіх окремих продовольчих компаній України, яким вдалося закріпитися на російських ринках та ринках країн Центральної Азії.

ПІІ, що надходили в Україну з держав СНД не були значними. Так, станом на початок 2004 р. з РФ (вона посідає 7-е місце за обсягами ПІІ) припадало лише 377,6 млн дол., що становило 5,7 % їх загального обсягу. Обсяги ж українських інвестицій у Росію становили 86,7 млн дол. (53 %).

Національні стратегії розвитку країн СНД передбачають формування нових типів економічних відносин, зокрема пошуку додаткових джерел ресурсного забезпечення сталого економічного зростання, утвердження інноваційної моделі розвитку, підвищення конкурентоспроможності національних економік, вихід на європейські соціальні стандарти. Певною мірою це може забезпечити ЄЕП, хоча, як показав попередній аналіз, тенденція на дивергенцію (розбіжність) є домінуючою в країнах Співдружності. Важливими для України сферами співробітництва на дво- і багатосторонній основі в умовах сьогодення є:

створення зони вільної торгівлі в межах принципів, інструментів та механізмів, що були задекларовані Європейською Комісією у посланні «Ширша Європа -- сусідство» (березень 2003 р.);

диверсифікація проектних розробок у визначених вище галузях з метою посилення взаємної конкурентоспроможності національних економік на світових ринках;

розвиток трансрегіонального співробітництва шляхом створення Єврорегіонів (такі вже існують, це єврорегіони «Слобожанщина», що об'єднує Харківську область (Україна) та Бєлгород-

ську (РФ), «Дніпро», що об'єднує Брянську область (РФ), Гомельську (Білорусь) та Чернігівську (Україна));

формування спільного інноваційного простору;

розвиток транспортних коридорів між СНД та ЄС (найдешевший шлях транзиту товарів між ЄС та РФ лежить через Словаччину та Україну).

8. Економіка Китайської Народної Республіки (КНР)

8.1 Місце КНР у світовій економіці

Успіхи китайських реформ, що були проведені в країні впродовж останніх 15--20-ти років примусили говорити провідних експертів світу про КНР як одного з найбільших товаровиробників світу, яким ця азіатська держава стала на зламі тисячоліть, та потужного конкурента Західного світу, яким має стати вже найближчим часом.

За кількістю населення (1,27 млрд жит.) Китай посідає перше місце у світі, а за площею (9,6 млн км²) одне із перших. За виробництвом ВВП КНР у 1990-ті рр. вийшов на друге після США місце, проте суттєво відстає за відносним показником цього індикатора, щорічно виробляючи трохи більше ніж 4000 дол. на душу населення (ПКС) і посідаючи через це 104-е місце у світі за ІЛР (2001 р.). Сучасний товарообіг країни наближається зараз до 600 млрд дол., проте питома вага експорту товарів високих технологій не перевищує 20 %. Щорічно країна залучає у свою економіку 40--50 млрд дол. прямих іноземних інвестицій, які надходять переважно у вільні економічні зони та у вибрані галузі національної економіки. За обсягами зовнішнього боргу (понад 150 млрд дол.) країну можна вважати одним із «рекордсменів» планети, проте питома вага останнього не перевищує 10--15 % ВВП і є майже удвічі меншою за щорічний експорт країни, а відтак не може створювати загрозу національній економіці.

За класифікацією ООН КНР належить до групи держав, що динамічно впроваджує нові технології, проте за індексом технологічних досягнень країна посідає лише 45-е місце у світі (1999 р.). Досить «скромними» є позиції Китаю і щодо показника ділової конкурентоспроможності національної економіки -- 47-е місце (2004 р.). Екстенсивний напрям економічного зростання, що був притаманний господарству країни у 1990-ті рр. перестав відігравати вирішальну роль у ХХІ ст. (хоча окремі галузі продовжують зростати саме таким чином), це призвело до того, що держава почала втрачати темпи зростання конкурентоспроможності. За показником індексу конкуренції, що зростає, (методика WEF) Китай перемістився з 44-го місця (2003 р.) на 46-е (2004 р.).

У глобальній економіці КНР є лідером у виробництві багатьох видів продукції, зокрема, вугілля, сталі, цементу, зерна, м'яса, бавовни, а також має провідні позиції щодо видобування нафти, виробництва електроенергії тощо. Майже 40 % взуття, що виробляється у світі, також припадає на цю державу. Разом з тим, країна має невисокі позиції у випуску інноваційної продукції та її експорті до постіндустріальних держав.

Китаю притаманна висока мілітаризація економіки, щорічно на забезпечення обороноздатності країна витрачає близько 4 % свого ВВП (у 2001 р. це становило 46 млрд дол., тобто по 36 дол. на кожного жителя). Багато західних фахівців вважає, що реальні витрати на оборону значно вищі за офіційні.

Незважаючи на значні економічні успіхи КНР відстає від провідних держав світу за продуктивністю праці та більшістю соціальних показників. Наприклад, середній рівень доходів на місяць

у країні в першому кварталі 2004 р. становив у міських районах 880 юаней (85 євро), проте в сільських регіонах він був утричі меншим -- 280 юаней (27,4 євро). Фактично це означає, що більша частина населення країни живе на межі бідності (коефіцієнт Джині у 1998 р. становив 40,3), насамперед це стосується сільських районів, в яких гостро відчувається надлишок робочої сили, а нестача робочих місць компенсується тимчасовими заробітками, міграцією у вільні економічні зони та за кордон.

Сучасний Китай належить до числа країн з найбільшими регіональними контрастами соціально-економічного розвитку. Включення до складу КНР у 1999 р. колишніх колоній Великобританії -- Гонконгу (Сянган) та Португалії -- Макао (Аоминь), які зберегли відповідну модель економічного розвитку, посилило диспропорційність між слаборозвинутим заходом країни та промислово розвинутим сходом. Наприклад, Гонконг, макроекономічні показники якого ще й досі у світовій статистиці рахують окремо, посідає провідні позиції у глобальній економіці, ВВП на душу населення в ньому становить 24 850 дол. (ПКС, 2001 р.), а за показником ІЛР він вийшов на 26-е місце у світі. Разом з тим, динаміка економічного зростання дозволяє уряду КНР прогнозувати вихід країни на провідні позиції у глобальній економіці вже у 2025 р., а до 2050-го досягти рівня благополуччя трійки лідерів.

8.2 Еволюція економічної моделі

Розвиток нового Китаю розпочався у 1949 р., коли було проголошено створення Китайської Народної Республіки, а її компартія (КПК) стала провідною і спрямовуючою силою суспільства у побудові нового суспільства. Знесилена після Другої світової війни країна у перші повоєнні роки розвивалася досить стрімко, а планова модель розвитку, яка була запозичена нею в СРСР, відіграла позитивну роль. У перші п'ять років Китаю вдалося досягти значних успіхів в індустріалізації своєї економіки, адже саме тоді були створені потужні металургійні підприємства, ГЕС, підприємства основної хімії, а також деякі галузі важкого машинобудування. Наприкінці 1950 -- на початку 60-х рр. Китай став власником ядерної зброї, що також суттєво посилило його позиції на світовій арені.

Розраховуючи на найбільший у світі людський потенціал, значну ресурсну базу та комуністичну ідеологію маоізму керівництво країни прийняло наприкінці 1950-х рр. авантюристичну програму «великого стрибка», метою якого був акселерований розвиток продуктивних сил, що мав би привести КНР до світового лідерства в основних на той час макроекономічних пропорціях (виробництво стали, чавуну, вугілля тощо) провідних держав світу. Основний наголос при цьому робився на використання кустарних технологій, а тому якість товарів, що випускалася таким чином, була низькою. Як результат -- гори неякісного металу та вкрай неефективне використання ресурсів були яскравим свідчення стратегічних помилок та прорахунків.

Не менших втрат національній економіці завдала також аграрна політика, яка здобула назву «народних (сільських) комун», вона багато в чому нагадувала примусову колективізацію в СРСР

у 1920--30-ті рр., з відповідним нівелюючим розподілом прибутків, низькою товарністю виробництва, що врешті-решт призвело до занепаду останнього, а відтак й до нормування у розподілі продовольства, яке збереглося до початку здійснення реформ у країні.

Близько 100 млн жителів Китаю, а в основному це була інтелігенція, лікарі, вчені, висококваліфіковані спеціалісти в різних галузях народного господарства, суттєво постраждали внаслідок «культурної революції», пік якої припав на 60-ті рр. ХХ ст. Найбільш освічена частина китайського суспільства могла загрожувати ідеологічним міфам, тому саме їх кращі представники були страчені чи зіслані «на перевиховання» з центральних провінцій КНР у важкодоступні регіони західної частини країни. У цей же час максимально загострилися економічні й політичні стосунки між Китаєм та Радянським Союзом, США, а також більшістю інших розвинутих країн.

Розуміючи, що волюнтаристські підходи не виправдали себе, всі свої прорахунки тодішнє керівництво КНР віднесло до існування так званої «банди чотирьох», показовий суд над якою практично завершив період «великомасштабних перетворень» у країні, а після смерті у 1976 р. Мао Цзедуна Китай уже у грудні 1978 р. проголосив курс на економічну реформу, в основі якої -- перехід на багатоукладність економіки, залучення іноземного капіталу, аграрна реформа, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо. На чолі нової трансформаційної моделі КНР став її лідер Ден Сяопін. На з'їзді КПК у 1982 р. було прийнято стратегію модернізації суспільства, яка своїми основними заходами нагадувала градуалістську модель переходу до ринку, але принцип поступовості, що лежав в її основі, чітко виділив етапи входження країни до ринку, що були розраховані не на один-два роки, а на десятиріччя за умови збереження провідної ролі держави практично в усіх секторах національної економіки. Визначимо основні етапи проведення соціально-економічних реформ у Китаї.