Економіка зарубіжних країн

США -- 100 балів;

Сінгапур -- 86,04;

Фінляндія -- 82,89;

Люксембург -- 81,20;

Нідерланди -- 81,60;

Швейцарія -- 80,11.

Серед постсоціалістичних країн найвищий ранг мала Угорщина -- 63,46 (26 місце).

5. Країни-лідери мають провідні позиції в галузі інновацій. До Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія) у січні 1999 р. наукова група авторитетних дослідників під керівництвом Майкла Портера підготувала рейтинг країн щодо їх інноваційних позицій, до якого увійшли: величина витрат на НДДКР (питома вага витрат у структурі ВВП), кількість науково-технічного персоналу, кількість заявлених міжнародних патентів, ступінь захисту прав на інтелектуальну власність, розвинутість сфери освіти та інші критерії. Ранжування країн наведено у табл. 2.3.

Таблиця 2.3 Провідні країни світу в галузі інновацій

Рейтинг	Назва країни
	1995	1999
1.	США	Японія
2.	Швейцарія	Швейцарія
3.	Японія	США
4.	Швеція	Швеція
5.	Німеччина	Німеччина
6.	Фінляндія	Фінляндія
7.	Данія	Данія
8.	Франція	Франція
9.	Канада	Норвегія
10.	Норвегія	Канада
11.	Нідерланди	Австралія
12.	Австралія	Нідерланди
13.	Австрія	Австрія
14.	Велика Британія	Велика Британія
15.	Нова Зеландія	Нова Зеландія

Джерело: БИКИ. -- 1999. -- № 19.

6. Стрімке нарощування впливу транснаціональних корпорацій на всі сфери діяльності. Понад 90 % усіх ТНК мають свої штаб-квартири у розвинутих країнах, близько 8 % -- у країнах, що розвиваються, і менш ніж 2 % -- у постсоціалістичних державах. Наприкінці 1990-х рр. їх налічувалося близько 53 тис. з більш як 450 тис. зарубіжних філій. Деякі з ТНК майже повністю переключили свою діяльність на світові ринки. Так, у 1996 р. 86 % продажів британсько-голландського лідера в галузі харчової промисловості компанії «Юнілевер» здійснювалося за кордоном, майже стільки ж -- 84 % реалізації продукції німецької ТНК «Байер АГ» (хімічна промисловість, фармацевтика) та 87 % американської «Ексон» (нафтопереробка) проходило поза межами розташування їх штаб-квартир. Проте абсолютними лідерами закордонної торгівлі наприкінці 90-х виявилися «Філіпс Електронікс» (Нідерланди) -- 95 %, «АББ Асеа Браун Бовері» (Швейцарія/Швеція -- електроніка та електротехніка) -- 97 % та «Нестле» (Швейцарія, харчова промисловість) -- 98 %.

Вплив ТНК на країнові моделі стає дедалі потужнішим. Так, упродовж 1980--2000 рр. обсяг прямих іноземних інвестицій зріс у 22,3 раза (табл. 2.4), активи зарубіжних філій ТНК у 2000 р. в 11,2 раза перевищили показник 1980 р., а питома вага зарубіжних ТНК у світовому експорті дорівнювала вже 54,8 %.

Таблиця 2.4 Показники транснаціоналізації світової економіки, млрд дол.

Індикатори	Роки
	1980	1990	1995	2000
Прямі іноземні інвестиції (ПІІ)	57	172	331	1271
Накопичені ПІІ	615	1496	2937	6314
Міжнародні злиття та поглинання	…	151	141	1144
Кількість батьківських ТНК, одиниць	…	36 600	44 508	63 312*
Кількість зарубіжних філій ТНК, одиниць	…	174 900	276 659	821 818*
Активи зарубіжних філій ТНК	1888	5744	7091	21 102
Обсяг продажів зарубіжних філій	2465	5467	5933	15 680
Обсяг експорту зарубіжних філій	637	1166	1841	3572
Кількість зайнятих у зарубіжних філіях, млн осіб	17,5	23,7	30,8**	45,6
Питома вага зарубіжних ТНК у світовому експорті, %	31,8	34,0	37,0	54,8
Питома вага зарубіжних ТНК у світовому виробництві, %	5,2	6,3	4,9	10,3

*Дані за 1999 р.

**Дані за 1996 р.

Джерело: Губайдулина Ф. Прямые иностранные инвестиции, деятельность ТНК и глобализация // МЭ и МО. -- 2003. -- № 2. -- С. 43.

Наведені вище цифри дозволяють говорити про нарощування рівнів експансії ТНК та ТНБ на економіку держав світу.

7. Перехід до інформаційного суспільства. В останні двадцять років інформація стала важливим ресурсом та чинником суспільного розвитку. А тому в наш час у країнах-лідерах завершується формування єдиного світового інформаційного простору -- принципово нової реальності, що відкриває значні перспективи для людства. Однак переважна більшість баз даних, систем швидкого здійснення складних розрахунків, систем моделювання ефективних та швидкодіючих мереж управління сконцентрована в країнах-лідерах (для порівняння: тільки в США знаходяться понад 75 % баз даних).

8. Високі соціальні стандарти. Вони передбачають: а) досить високу заробітну плату, яка, наприклад, у промисловості п'ятнадцяти держав Європейського Союзу становила в середині 1990-х рр., за даними В. Іноземцева (Росія) -- 22,3 євро/год., у США -- 17,5 євро/год.; б) зниження рівня бідності (в ЄС протягом 1990-х рр. цей показник знизився у 6--11 разів, у США -- на 44 %); в) підвищення якості соціальних послуг: допомога безробітним (в ЄС -- 8,5 місяця, в США -- 4), тривалість відпустки у зв'язку з доглядом за дитиною (у Швеції -- 72 тижні, в США -- 12) тощо.

У цілому країнові моделі держав-лідерів щодо соціальних стандартів суттєво різняться між собою, а тому порівняння доступності освіти (університетської), безкоштовного медичного обслуговування та інших послуг часто ототожнюються з політикою того чи іншого уряду, а також відповідною системою перерозподілу ВВП.

2.2 Генезис сучасного економічного зростання постіндустріальних країн

Швидка трансформація (а головне -- адаптація до нових умов господарювання) економіки країн Заходу та Японії у наш час визначається не тільки масштабами витіснення попередніх форм виробництва, а й досягненням органічного синтезу сучасних, найбільш вагомих чинників зростання, роль котрих полягає у становленні індустріальної цивілізації. Якщо на першому етапі розвитку провідних держав світу збільшення їхнього ВВП за В.М. Кудровим (Росія), на 5/6 залежало від особливостей внутрішнього ринку, то на другому і третьому етапах саме стан зовнішнього (глобального) ринку визначав характер розвитку виробництва. З ХІХ по ХХ ст. середня фондоозброєність праці у шести провідних (за винятком Канади) країнах світу зросла в 6,3--6,7 раза, а за продуктивністю -- у 3,5--4 рази.

Поряд зі збільшенням основного капіталу суттєво нарощувався людський капітал. Середня тривалість навчання дорослої людини (мається на увазі проходження курсів підвищення кваліфікації, перекваліфікації тощо) збільшилася з 1,5--2 до 6--8 років (приблизно у 4 рази).

Таким чином, можна стверджувати, що економічне зростання в період промислового перевороту мало екстенсивний характер, а питома вага інтенсивних чинників становила лише 35--40 %. Найбільших успіхів на цьому етапі досягли США, Німеччина та Японія.

Сучасний період розвитку країн-лідерів вимагає принципово нового осмислення сутності й напрямів глобалізації світового господарства та місця в ньому тієї чи іншої країнової моделі. Серед чинників, які безпосередньо впливають на цей процес, слід назвати такі:

фінансові, економічні та політичні потрясіння, які охоплюють кілька країн чи навіть економічних блоків внаслідок неконтрольованого ніким руху капіталу;

парадоксальний характер демографічної ситуації (регульоване зростання кількості населення в країнах «третього світу» та «старіння нації» в постіндустріальних державах); стихійний процес «відпливу розуму»;

високі темпи формування інтеграційних економічних об'єднань постіндустріальних держав та їх посилений вплив на країнові моделі учасників угруповань;

значні арсенали ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, які у декілька разів перевищують максимально допустимі норми захисту;

різні види міжнародного тероризму, у тому числі захоплення заручників, військових і стратегічних об'єктів, ядерний шантаж.

Таким чином, подальший розвиток країн-лідерів відбуватиметься через обов'язкове розв'язання перелічених вище проблем, безпосередньо пов'язаних з соціально-економічною ситуацією в окремих країнах і з подальшою трансформацією глобального конкурентного середовища в цілому.

Більшість міжнародних аналітиків відмічають, що основною проблемою розвинутих країн найближчим часом стане демографічна проблема. Її парадоксальність полягає у тому, що поруч зі значним збільшенням населення планети в країнах Північної Америки, Європи та Японії спостерігається активне «старіння нації», пов'язане з переважанням людей похилого віку в їх демографічній структурі. Якщо до промислової революції минулого століття люди похилого віку (65 років і більше) становили

2--3 % населення, то в наш час питома вага їх у постіндустріальних країнах дорівнює 14 %, а до 2030 р. зросте до 25 % (а в деяких країнах -- до 30 %). Подібне явище здобуло назву флоридизація нації. Справа у тому, що в штаті Флорида (США) вже зараз мешкає 19 % населення у віці понад 65 років, тобто цей регіон являє собою демографічну модель майбутнього. Екстраполяція сучасної структури населення наочно демонструє, що показників Флориди Італія досягнула вже у 2003 р., а ось Японія матиме такий показник -- у 2005 р., Німеччина -- у 2006 р., Франція та Велика Британія -- у 2016 р. США у цілому буде мати рівень Флориди у 2021 р., Канада -- у 2023 р. Виходячи з цього, відомий науковець Пітер Друкер вважає, що домінуючим чинником розвитку бізнесу в найближчі 20 років стане саме демографічна ситуація, а тому урядам країн-лідерів прийдеться враховувати означену проблему в макроекономічних стратегіях національного розвитку. Разом з тим, зростання різниці в оплаті праці та соціальних пільгах між постіндустріальними державами та країнами, що розвиваються, сприятиме значній динаміці потужних міграційних потоків. (У середні 1990-х рр. некваліфіковані робітники-іммігранти, як легальні, так і нелегальні, становили близько 30 % усіх американських працівників, що не мають атестату про середню освіту. В Італії, країні, яка має одну з найнижчих пропорцій іноземців, що становлять менш ніж 30 % населення, 75 % іммігрантів зайняті низькокваліфікованою працею).

Нарощування експорту робочої сили до розвинутих країн ілюструє табл. 2.5.

У цілому залучення іноземних працівників для роботи у господарському комплексі тієї чи іншої країни збільшується. Так, у Західній Європі їх питома вага коливається від 18,3 % у Швейцарії до 1,2 % в Іспанії (2000). Проте абсолютним рекордсменом є Люксембург, де вже зараз 57,3 % сукупної робочої сили становлять іноземці. Варто також ураховувати значні обсяги нелегальної робочої сили, методика розрахунку якої поки що є далекою від ідеальної.

Тісно пов'язана з демографічною проблема падіння споживчого попиту. Очевидно, що найближчим часом повинна відбутися зміна стратегій маркетингу в провідних компаніях. Орієнтація на покоління тінейджерів повинна змінитися домінуванням смаків людей зрілого віку, а відтак стратегії компаній щодо сегментації ринку зазнають значних змін. Планується, що тільки галузь охорони здоров'я матиме зростання споживачів, а решту чекають деформації, які також пояснюються складною демографічною ситуацією.

Таблиця 2.5 Показники міжнародної імміграції населення та робочої сили до розвинутих країн

Назва країни	Іноземні громадяни	Іноземна робоча сила, % від загальної кількість робочої сили
	тис. осіб	% від загальної кількості населення
	1990	2000	1990	2000	1990	2000
Австрія	456	758	5,9	9,3	7,4	10,5
Бельгія	905	862	9,1	8,4	7,1	8,9
Данія	161	259	3,	4,8	2,4	3,4
Фінляндія	26	91	0,5	1,8	…	1,5
Франція	3597	3263	6,3	5,6	6,2	6,0
ФРН	5343	7297	8,4	8,9	…	8,8
Ірландія	80	127	2,3	3,3	2,6	3,7
Італія	781	1137	1,4	2,4	1,3	3,6
Японія	1075	1686	0,9	1,3	0,1	0,2
Люксембург	113	165	29,4	37,3	45,2	57,3
Нідерланди	692	668	4,6	4,2	3,1	3,4
Норвегія	143	184	3,4	4,1	2,3	4,9
Португалія	108	208	1,1	2,1	1,0	2,0
Іспанія	279	896	0,7	2,2	0,6	1,2
Швеція	484	477	5,6	5,4	5,4	5,0
Швейцарія	1100	1384	16,3	19,3	18,9	18,3
Великобританія	1723	2342	3,2	4,0	3,3	4,4

Джерело: Орешкин В. Россия и международная миграция трудовых ресурсов // МЭ и МО. -- 2004. -- № 3. -- С. 75.

Соціальний напрямок трансформації західного суспільства у подальшому визначатиме домінуючий вектор національних економік. Передбачається, що впродовж наступних тридцяти років розвинуті країни світу витрачатимуть тільки на програми допомоги людям похилого віку від 9 до 16 % ВВП, що становитиме 64 трлн дол. США. Це означатиме, що податки треба буде збільшити як мінімум удвічі, що, природно, призводитиме до зниження ділової активності (пригадаємо криву Лаффера) та збільшення державного боргу. У межах ЄС продовжуватиметься координація соціальної політики (в плані імплементації основних постулатів «Соціальної Хартії»), що обумовлюватиме вирівнювання соціальних показників (відмова Швеції від певної частини обтяжливих для бюджету програм та збільшення кількості нових соціальних ініціатив у Португалії, Греції, Іспанії, а також у десятці нових членів ЄС).

Значні зміни відбуватимуться й у геополітичній ситуації, а відтак і в глобальному економічному порядку. Світовий досвід показує, що такі країни, як Японія, Тайвань, Південна Корея стали провідними економічними державами за 30--50 років, маючи на старті лише надлишок дешевої робочої сили. Політика ТНК щодо руху інвестицій може привести у подальшому до розширення «клубу розвинутих країн» за рахунок Таїланду, Малайзії, а у подальшому -- Індії, Китаю та Пакистану.

Екологічна проблема матиме своє загострення протягом найближчих десяти років. Стефан Шмидхейні у книзі «Смена курса. Перспективы развития и проблемы окружающей среды: подход предпринимателя» (М., 1994 р.) виділяє найбільш проблемні питання подальшого розвитку людства: збільшення споживання природних ресурсів, нераціональне їх використання, руйнацію екосистем, втрату біологічного різноманіття та генетичних ресурсів, збільшення шкідливих викидів в атмосферу і глобальні кліматичні зміни.

2.3 Диференціація та вирівнювання постіндустріальних країн світу

Нерівномірність економічного та соціального розвитку завжди була притаманна людському суспільству, але якщо за часів К. Маркса вона зводилася до посилення суперечностей в отриманні прибутку та його розподілі та перерозподілі, то наприкінці ХХ -- поч. ХХІ ст. нерівномірність вже ідентифікувалася на декількох рівнях: локальному, регіональному, глобальному, міжкраїновому та міжцивілізаційному. Теорія конвергенції (зближення), яка виникала на початку 70-х рр. минулого століття, декларувала початок зближення ідеологій соціалізму та капіталізму, проте реально цей процес не відбувся насамперед через неспроможність соціалістичних країн здійснити ринкові перетворення без руйнації основних постулатів панівної ідеології. Натомість у державах-лідерах активно відбувався процес соціологізації суспільства, зменшувалися суперечності між державами за рахунок створення наднаціональних структур, мала місце координація зусиль урядів, суспільно-громадських та політичних рухів.

Сильний поштовх посиленню диференціацій на локальному, регіональному та міжнародному рівнях наприкінці ХХ ст. дала глобалізація світового господарства. Чимало дослідників вважають, що саме вона є наслідком загострення нерівномірності світового розвитку, викликаною технологічним проривом країн-лідерів.

Вагомий вплив на незбалансований розвиток глобального господарства здійснюють передусім транснаціональні корпорації. ТНК стали все більше використовувати планову систему організації виробництва, маркетингу та менеджменту, а через це їх експансія почала давати значне нарощування капіталу. Тобто вільний ринок перестав бути таким у патріархальному розумінні дослідників кінця ХІХ -- початку ХХ ст. Так, за розрахунками професора Л. Мяснікової (Росія), у наш час тільки ? світової економіки функціонує поза ТНК.

Нечуваного розмаху набирає процес злиття ТНК, який наприкінці ХХ ст. набуває характеру стійкої економічної тенденції. Капітал фірм об'єднується, а через це ТНК значно поширюють свій вплив на національні економіки. Прикладом може бути процес об'єднання автомобільних корпорацій США і Західної Європи. Показовий розподіл світу характерний також для авіаційних компаній, головна мета яких полягає у боротьбі за глобальні ринки перевезень. Так, до складу «Star Alliance» (Зірковий альянс) увійшли найпотужніші європейські авіаперевізники «SAS» (Швеція), «Austrian airlines» (Австрія), «Lufthansa» (Німеччина), «Air Canada» (Канада), «United» (США), «Mexicana» (Мексика), а також авіакомпанії з Сінгапуру, Тайваню, Австралії, Японії, Нової Зеландії, Бразилії, що дозволяє контролювати значну частину ринків світових авіаперевезень. Подібний альянс утворили «Delta» (США) та «Air France» (Франція). Жорстка конкуренція зумовила банкрутство авіакомпанії «Sabena» (Бельгія) і розвал «Qualiflyer Group» з швейцарською, португальською, турецькою та іншими авіаперевізниками. За довгостроковими прогнозами, до 2020 р. можуть витримати конкуренцію в ЄС тільки «Air France», «Lufthansa», «British Airways», «KLM» і можливо деякі інші. Проте вже у 2004 р. розпочалося перегрупування глобальних авіаційних альянсів, яке відображає подальше загострення конкурентної, тепер уже коаліційної, боротьби.

Глобалізація світового господарства породжує також системні зміни у структурі й характері інвестицій та формування найбільш ефективних моделей швидкого економічного зростання. Методологічною основою їх створення може бути нова парадигма -- «регіон як квазікорпорація», суть якої зводиться до того, що в основі майбутніх моделей економічного зростання має бути локалізоване поєднання інвестицій, новітніх технологій, університетської освіти та створеної місцевим урядом адекватної інфраструктури, що забезпечує високі конкурентні позиції виробленої продукції. Прикладом таких моделей можуть бути кластери, технопарки, технополіси, іннотехи.

Кластером називають локалізоване поєднання інвестицій, інтелектуального капіталу, виробництва та доцільної інфраструктури на певній території з метою швидкого впровадження нових технологій у виробництво як традиційної, так і нової продукції.

Технопарки відрізняються від кластерів лише тим, що орієнтовані на випуск нової продукції, що базується на розробці суперсучасних технологій.

Технополіси являють собою скупчення технопарків упродовж певної території. Як правило, вони можуть мати відповідну спеціалізацію. Прикладом технополісу може бути японське місто Цукуба, яке було організовано як наукове містечко, де у першу чергу розроблялися нові технології. Технополіси можуть мати як певну спеціалізацію, так і утворювати конгломерати технологічно різних виробництв.

Якщо всі перелічені вище інноваційно-інвестиційні моделі швидкого економічного зростання базуються на використанні як нових, так і оновлених старих технологіях, то в іннотехах розробляються та використовуються тільки новітні технології. Загальний повний цикл функціонування кластера триває 12--15 років (потім він поступово трансформується в нову якість чи припиняє своє існування) і має такий схематичний вигляд, як на рис. 2.1.

Закон нерівномірності економічного та соціального розвитку має свій відбиток не тільки на міжнародному рівні, а й на внутрішньорегіональному, який в умовах високої динаміки капіталу нерідко викликає певні суперечності.

Рис. 2.1. Схема утворення та розвитку кластерів

Умовні позначки: CL₁; CL₂; CL₃ -- сформовані кластери на національному (CL₁; CL₂) та світовому (CL₁; CL₂; CL₃) рівнях; а_1--4 -- продукція, що випускається; F_1--4 -- сукупність чинників виробництва; T_1--4 -- технології, що використовуються.

Процес регіональної конвергенції в країнах світу іде з різною інтенсивністю та значною конфліктністю з боку федеральних урядів, місцевих органів влади та ТНК. Наприклад, у США можна говорити про регіональну дивергенцію (розбіжність), яка зумовлена різним характером концентрації капіталу в окремих штатах. Зовнішньоторговельним лідером у цій країні (1997 р.) є штат Каліфорнія, який постачав продукцію за кордон на суму 99 млрд дол. США (15 % загального експорту). Далі йде штат Техас -- 76 млрд дол. та штат Нью-Йорк -- 37,9 млрд дол. Досить разючий контраст мають «аутсайдери» регіонів США. На 45-му місці знаходиться штат Невада -- 1 млрд дол. США (0,1 %), далі -- Північна Дакота -- 0,8 млрд дол., Вайомінг -- 0,6 млрд дол. Монтана та Південна Дакота -- 0,5 млрд дол. і Гаваї -- 0,3 млрд дол. Досить проблемним щодо традиційного уявлення про багатство виглядає штат Аляска. За рівнем федеральної допомоги (понад 1800 дол. США на душу населення) він не має собі рівних, а за обсягами валового регіонального продукту (ВРП) -- має один з найнижчих показників у країні.

Очевидно, що суперечності, які виникли в США у квітні 2000 р. між «старими» та «новими» галузями призведуть у подальшому і до регіональних диспропорцій, розмах яких обіцяє бути вражаючим.

Інші підходи панують в Європейському Союзі, в якому долання суперечностей між регіонами та країнами визнається одним з основних завдань угруповання. Політика регіональної конвергенції між активними та депресивними регіонами досить вдало реалізується через наднаціональні структури, тобто завдяки фінансовому механізму структурних фондів та фонду згуртування (статус депресивності регіону визначається раз на сім років за умови, якщо відповідна територія виробляє менш ніж 75 % ВВП на душу населення від середнього по ЄС). На початку ХХІ ст. (2001 р.) найбільші контрасти мала Велика Британія. Так, на Лондон припадало створюваного ВВП (ЄС - 15 = 100 %) (Inner London) 230 %, а на Корнуел та острови Сіллі 70 % (Cornwall & Isles of Scilly), досить велика регіональна асиметрія притаманна також ФРН (Східна та Західна Німеччина). Проте менш проблематичними щодо нерівномірності розвитку регіонів виглядають «малі» країни Європейського Союзу такі як Люксембург та Данія.

Зберігаються суперечності між західним та східним узбережжями Японії, Північною та Південною Італією, Іль-де-Франс (Центральний регіон) та більшістю інших провінцій Франції,

Північною та Південною Канадою тощо.

Таким чином, проблема нерівномірного економічного та соціального розвитку залишається актуальною для багатьох країн-лідерів, а її вирішення натикається на існування двох діалектичних суперечностей: стихійного нагромадження капіталу на окремих територіях та в деяких секторах національних економік, зумовлених глобалізацією світового господарства і наявністю локальних, державних та наднаціональних структур з їх фінансовим механізмом та відповідним інструментарієм, які намагаються пом'якшити процес диференціації територій.

3. ЕКОНОМІКА США І КАНАДИ

3.1 Місце США у світовій економіці. Економічний і науково-технічний потенціал

США посідають особливе місце в сучасній світовій економіці насамперед тому, що мають не тільки регіональне панамериканське лідерство, а й глобальне, яке випливає з їх високого технологічного рівня розвитку практично всіх галузей виробництва та сфери послуг. США є провідною державою світу за переважною більшістю економічних показників. У 1998 р. сукупний ВВП країни становив 7,7 трлн дол., а вже у 2002 р. він перевищив 8,3 трлн дол., що становить, за даними професора А. Білорусова, 21 % світового ВВП чи понад 25 % за даними В. Колесова та М. Осьомової. У структурі виробництва цієї держави понад 45 % випуску припадає на продукцію найновітніших технологій.

Країна має домінуючі позиції у зовнішній торгівлі. Її зовнішньоторговельний оборот уже зараз перевищує 1,5 трлн дол., тобто питома вага експорту США дорівнює 12,6 % світового експорту. На відміну від інших постіндустріальних держав ця країна виступає потужним експортером сільськогосподарської продукції. Щорічно в США виробляється понад 400 млн т зерна, з яких майже половина експортується.

США вирізняється також значними показниками геополітичного та природно-ресурсного потенціалів. Країна посідає четверте місце у світі за величиною території (9,4 млн км²) та третє місце за кількістю населення (270 млн). З природних ресурсів найбільша питома вага (у вартісному відношенні) припадає на енергоресурси: нафту, вугілля, природний газ, уран. Близько 75 % видобутку руд металів припадає на залізо та мідь. Проте до 50 % потреб національної економіки у мінеральній сировині задовольняється за рахунок імпорту, це у першу чергу стосується виробництва хрому, марганцю, вольфраму, кобальту, рідкоземельних елементів.

Разом з тим, країна має досить великий державний борг, який на початку 90-х рр. ХХ ст. становив близько 4 трлн дол., тобто перевищував 50 % щорічного виробництва ВВП США.

В економічній літературі часто відмічаються досить сильні позиції США щодо розвитку науково-технічного потенціалу. Щорічні витрати на наукомісткі технології становлять у цій країні понад 160 млрд дол., що перевищує аналогічні витрати Великобританії, Німеччини, Франції та Японії разом узятих. У цій країні здійснюється пріоритет наукового фінансування на відповідні дослідно-конструкторські та прикладні розробки. Досить сказати, що понад 75 % світового фінансування досліджень у галузі аерокосмічної техніки, понад 60 % у загальному машинобудуванні та близько 50 % в електротехнічній галузі припадало наприкінці ХХ ст. на США. Понад ? наукових та технічних статей у найбільших наукових журналах світу написані американськими вченими. Країна є абсолютним лідером щодо кількості лауреатів Нобелівської премії в різних галузях знань, у тому числі економічних. Загальна кількість науковців у середині 1990-х рр. перевищила 7 млн осіб. На США припадає 66,2 % (1999 р.) експорту високих та середніх технологій.

Країна виступає лідером у наданні інформаційних послуг у світі, а американські компанії, за свідченням світових експертів, є найбільш конкурентоспроможними. Серед 100 провідних компаній у світі 43 є американськими. Вони ж впевнено посідають лідерство серед п'яти найбільших. Так, торговий магнат «Вол-Март Сторіс» має торговельний оборот 245 млрд дол., в ньому працюють майже 1,4 млн працівників (табл. 3.1). Авангардні позиції у світовій економіці мають також «Ексон Мобіл», «Дженерал Моторс», «Форд Моторс» та ін.

Таблиця 3.1 П'ять найбільших корпорацій світу, 2001 (млн дол.)

Ранг	Назва корпорації	Оборот (торговельний)	Прибуток	Кількість працюючих	Галузь
1	«Вол-Март Сторіс» (США)	245 435	7449	1 383 000	оптова та роздрібна торгівля
2	«Ексон Мобіл» (США)	213 914	17 106	97 900	переробка нафти
3	«Дженерал Моторс» (США)	197 923	671	365 000	автомобілебудування
4	БП («Бритиш Петроліум») Велика Британія	194 527	9025	110 150	переробка нафти
5	«Форд Моторс» (США)	181 344	- 6089	352 748	автомобілебудування

Джерело: 100 крупнейших предприятий мира: // Журнал европейской экономики. -- 2003. -- № 2 (3).

Системне лідерство притаманне американським фірмам в інноваційних галузях, зокрема у галузі інформаційних технологій. Так, за даними журналу «Business Week», у рейтингу 100 компаній цієї сфери 75 припадають на США, а три з них America Online (інтернеттехнології), Dell Computer (комп'ютери та периферія), Solectron (послуги щодо продажу програм та обладнання) є світовими лідерами. На США припадає 35 % (1998 р.) власників персональних домашніх комп'ютерів, а кількість користувачів Internet щодо загальної кількості населення становить 38,4 % (найвищі показники у світі). Щотижня тільки в одній Силіконовій долині (штат Каліфорнія) виникає більше десятка нових компаній, які й утворюють так звану «нову економіку» (інформатика, телекомунікації тощо). Саме ця галузь у 1990-ті рр. створила понад 2 млн нових робочих місць. За індексом технологічних досягнень США поступаються тільки Фінляндії.

Природно, що такий напрям розвитку економіки країни потребує припливу нової робочої сили. США має позитивне сальдо міграції, активно розвивається процес «відпливу розуму» з інших країн світу, який суттєво посилився у 1990-ті рр. за часів президентства Біла Клінтона (узяти хоча б напрям стимулювання міграції програмістів).

3.2 Чинники і динаміка економічного розвитку

США стали світовим економічним лідером наприкінці ХІХ -- у першій половині ХХ ст., коли значною мірою була змінена розстановка сил у глобальній економіці. Основними чинниками такого домінуючого становища були:

Перша та Друга світові війни: під час останньої країна не тільки не зазнала руйнації свого господарського комплексу, а й навпаки, подвоїла свій економічний потенціал, у той час коли європейські держави та Японія надовго вибули з конкурентної боротьби;

культ ринкових відносин та «гармонізоване державне втручання» в економіку країни, яке, з одного боку, стимулювало діяльність приватного бізнесу, з другого -- не порушувало високий ступінь конкуренції;

високий рівень конкурентоспроможності товарів та послуг, що вироблялися в США на світових ринках та стійкий попит на них;

авангардні позиції американських фірм у виробництві високотехнологічних товарів, у тому числі таких їх видів, аналогів яким не існує в усьому світі;

наявність великого внутрішнього споживчого ринку, купівельна спроможність якого є найбільшою у світі;

відсутність (після Великої депресії 1930-х рр.) системних економічних криз. Відносно незначна амплітуда циклічних коливань не тільки не змінювала глобальний тренд розвитку США,

а й навпаки, стимулювала модернізацію виробництва та сфери послуг, яка найбільшою мірою відповідала потребам суспільства;

велика ресурсна база, що значною мірою задовольняє внутрішній попит;

гнучка економічна та соціальна політика, що зазнавала постійних змін з огляду на конкретну економічну ситуацію в США та у світі.

Подібного роду чинники істотно вплинули на посилення позицій США у світовій економіці. Разом з тим, циклічність внутрішнього розвитку цієї країни у післявоєнний період продовжувала відігравати значну роль у зміні економічного курсу не тільки у самих США, а й в інших державах світу. Різні дослідники виділяють кілька періодів у розвитку цієї країни у другій половині ХХ ст., проте найбільш доцільною, на наш погляд, є запропонована О. Погорлецьким (2001 р.) етапність розвитку країн упродовж 1945--2000 рр. з деякими доповненнями та уточненнями.

І. Пасивна антициклічна бюджетна макрополітика (1945--1962 рр.), період президентів Г. Трумена та Д. Ейзенхауера.

У цей період домінуючими були кейнсіанські заходи державного регулювання, які мали на меті прискорення темпів економічного зростання, скорочення безробіття, використання федерального бюджету для активізації інвестицій. Замість збалансованого бюджету в країні переважав бюджетний дефіцит, за Д. Кейнсом, з типовим для нього недоліком -- інфляцією.

ІІ. Бюджетний активізм (1962--1977 рр.) припадає на епоху президентства Дж. Кеннеді, Л. Джонсона, Р. Ніксона та Дж. Форда. На цьому етапі економічної історії США прийшло розуміння того, що ресурси екстенсивного економічного зростання вичерпані, сприятливі чинники розвитку економіки замінилися несприятливими, розпочалися суттєві циклічні коливання, що були пов'язані зі структурними кризами (енергетична, сировинна), а також стагфляцією. Норма валових нагромаджень у промисловості знижувалася, відбувалося стійке падіння норми прибутку.

На початку 1960-х рр. адміністрація Дж. Кеннеді перейшла до бюджетного впливу на сукупний попит, що отримав назву «кейнсіанський фіскалізм». З початку 1970-х рр. виявився негативний бік забезпечення повної зайнятості, інфляція значно зросла (пригадайте з курсу макроекономіки, яку залежність ілюструє крива Філліпса?). Як результат -- країна вимушена була перейти до політики градуалізму, тобто поступового регулювання сукупного попиту.

ІІІ. Кейнсіанський бюджетний консерватизм (1978--1980 рр.) припадає на період президента Дж. Картера. У цей період домінуючою стає ідея бездефіцитності бюджету, яка виявилася важливим інструментом боротьби з інфляцією. Попри все, останню подолати не вдалося, а «кейнсіанський ефект» щодо регулювання макроекономічних процесів не спрацював через відхід від застосування типових для цієї моделі інструментів та механізмів державного регулювання.

IV. Неоконсервативний етап розвитку (1981--1992 рр.) припадає на період президентства Р. Рейгана та Дж. Буша. Сукупність заходів, яку запропонувала адміністрація Р. Рейгана, мала всі ознаки консервативної моделі і здобула назву «рейганоміки». Ця політика передбачала розв'язання трьох основних завдань:

а) зниження рівня інфляції; б) збільшення темпів економічного зростання; в) забезпечення збалансованості федерального бюджету. До її розроблення та реалізації були підключені кращі економісти США та Канади. Серед них окремо слід назвати Мілтона Фрідмена, Роберта Манделла (майбутні Нобелівські лауреати) та визначного економіста Артура Лаффера (пригадайте криву Лаффера). Ними була запропонована нова модель «економіки пропозиції» (supply-side economics), яка і стала важливою складовою «рейганоміки», а наукову економічну школу почали називати «чикагською» -- за місцем роботи названих професорів. Трохи пізніше ідеї «чикагців» вилилися в основні постулати теорії монетаризму, домінуючої моделі розвитку суспільства кінця ХХ ст.

Основними заходами реалізації нової економічної політики США були:

жорстка кредитно-грошова політика, яка сприяла зниженню інфляції та підвищенню відсоткової ставки, що заохочувало іноземних інвесторів вкладати гроші в економіку США. Дуже скоро вона дала очікуваний ефект -- у США з'явилися європейські, японські, арабські інвестори, що викликало як позитивний, так і негативний резонанс у суспільстві;

нова фіскальна політика, яка передбачала зменшення федеральних податків, що сприяло збільшенню рівня заощаджень та інвестицій;

перегляд соціальної політики, що примусило американців працювати більш енергійно, не розраховуючи на постійну підтримку з боку держави.

V. Модернізована макроекономічна політика 1990-х рр. припадає на період президентства Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого. Особливістю дії адміністрації Б. Клінтона стало відновлення регулятивної ролі держави та забезпечення стійкого економічного зростання. Основними заходами щодо реалізації нових цілей макроекономічної політики стали:

підвищення основних федеральних податків (ставка індивідуального прибуткового податку у цей період зросла з 31 до 36,9 %);

скорочення федеральних видатків;

збереження доцільної соціальної інфраструктури, в якій чітко визначалася адресність цільової допомоги (у разі бідності, на період безробіття, догляду за дитиною після полог) тощо. При цьому забезпечувалося дотримання соціальних, федеральних та регіональних стандартів.

1999 р. був апогеєм розвитку американської економіки. Якщо у 1992 р. дефіцит державного бюджету становив 290,4 млрд дол., то вже у 1999 р. позитивне сальдо становило 80 млрд дол. Інфляція була знижена до 2--3 %, безробіття -- до 4,5 % (нижче прийнятої норми безробіття), індекс ділової активності Доу-Джонса зріс з 3310 (1993 р.) до 10 913 (1999 р.). 14 січня 2000 р. названий вище показник досяг свого піку -- 11 723 пункти.

Цей же період характеризується значним припливом іноземного капіталу в США, який уповільнився вже у 2000 р. (табл. 3.2).

Таблиця 3.2 Приплив іноземного капіталу в США впродовж 1995--2000 рр., млрд дол.

	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Прямі інвестиції	57,8	86,5	106,0	178,2	301,0	287,7
Портфельні інвестиції у т. ч. облігації акції	237,5 220,9 16,6	367,7 356,6 11,1	385,6 317,8 67,8	269,3 227,4 42,0	354,8 242,4 112,3	474,6 280,7 193,6
Банківський капітал	170,4	131,8	267,9	56,9	158,0	262,0
Інше	64,1	22,2	171,3	30,3	67,2	93,8

Джерело: International Financial Statistics. -- 2002. -- May. -- P. 880.

Однак уже у 2000 р. провідні американські економісти почали звертати увагу адміністрації Б. Клінтона на формування негативних тенденцій в американській економіці, які істотно посилилися після терористичного акту 11 вересня 2001 р. З усього стало очевидним, що на початок періоду президентства Дж. Буша-молодшого припадає спадна фаза американського економічного циклу, що, природно, вимагає подальшої етапізації сучасної економічної історії США.

VI. Сучасний етап розвитку (починаючи з 2002 р.) більшість економістів США пов'язують з трьома суттєвими чинниками, які ускладнюють ситуацію: спадною стадією трирічного циклу, нижньої (кризовою) (п'ятдесяти-сімдесятирічною) частиною довгої хвилі циклу та згадуваними вище подіями вересня 2001 р. За даними американських експертів, загальна втрата майна від цієї диверсії оцінюється у 16 млрд дол., страхові компанії визначили розміри людських і матеріальних втрат у 5 млрд дол., а втрати людського капіталу -- у 140 млн дол. Все разом узяте оцінюється у 0,2 % ВВП США. Проте кризу 2001--2002 рр. американські економісти пов'язують також зі зростанням трансакційних витрат, що призвело до зниження обсягів виробництва та реалізації товарів і послуг. На цей процес, на думку А. Давидова (2003), могли вплинути такі чинники:

більш високі операційні витрати, пов'язані зі збільшенням витрат на безпеку, та більш високі розміри страхових премій;

більш високий рівень складських запасів, зумовлений зменшенням надійності та ритмічності повітряних і залізничних перевезень;

більш високі премії за ризик;

міграція фінансових та матеріальних ресурсів із цивільних до військових галузей;

посилення тенденції антиглобалізму, спричинених зростанням ціни прямих іноземних інвестицій.

Початок ХХІ ст. був означений також деяким зниженням інтересу суспільства до так званої «нової економіки». Якщо до недавнього часу високу віддачу давали капіталовкладення у комп'ютеризовані технології розрахунку інвентарних запасів та техніку сучасного управління ними, то вже у 2001--2002 рр. найбільші світові виробники намагалися скоротити дороге нагромадження запасів сировини та напівфабрикатів. Так, у 2001 р., незважаючи на зростання кризових явищ в економіці, рівень товарних запасів скоротився до 1383 млрд дол. проти 1507 млрд у 2000 р.

Ослаблення припливу прямих іноземних інвестицій до США

у 2001--2002 рр. може викликати уповільнення зростання американської економіки впродовж наступних п'яти--семи років, проте, як зазначається в Економічній доповіді Президента США, умови для інвестування, а відтак і для економічного зростання, залишаються сприятливими, що має вияв у низьких реальних короткострокових відсоткових ставках, падінні цін на комп'ютери, збільшенні котирування акцій. Це дозволило сформулювати оптимістичний у цілому прогноз розвитку економіки США на період до 2010 р. (табл. 3.3).

Таблиця 3.3 Прогноз економічного зростання, складений адміністрацією США

Рік	Номінальний ВВП	Реальний ВВП	Індекс споживчих цін	Безробіття, %	Відсоткова ставка, казначейські векселі з терміном погашення 91 день
Зміни у %, IV кв. до ІV кв.	Рівень, календарний рік
2000	5,3	2,8	3,4	4,0	5,8
2001	1,9	- 0,5	2,0	4,8	3,4
2002	4,7	2,7	2,4	5,9	2,2
2003	5,6	3,8	2,2	5,5	3,5
2004	5,5	3,7	2,3	5,2	4,0
2005	5,4	3,5	2,4	5,0	4,3
2006	5,0	3,1	2,4	4,9	4,3
2007	5,0	3,1	2,4	4,9	4,3
2008	5,0	3,1	2,4	4,9	4,3
2009	5,0	3,1	2,3	4,9	4,3
2010	5,0	3,1	2,3	4,9	4,3

Джерело: Economic Report of the President. Washington, 2002. -- P. 53.

Як випливає з табл. 3.3, реальний ВВП буде збільшуватись упродовж 2006--2010 рр. зі швидкістю 3,1 % на рік за сталих рівнів зростання індексу споживчих цін 2,3--2,4 % та рівнів безробіття, близьких до 5 %. Виходячи з методології розрахунку основних макроекономічних показників, в основу «оптимістичного» прогнозу розвитку США покладено все ж таки модель сталого розвитку, яка останнім часом досить жваво критикується в європейських країнах та в Японії.

3.3 Галузева структура економіки

Структура економіки США має досить типовий вигляд для постіндустріальних країн. Проте питома вага сфери послуг

у виробленому ВВП (80 %) є майже рекордною в усьому світі (винятком є деякі малі країни Європи та острівні держави з рекреаційним комплексом чи зі значними офшорними зонами). На промислове виробництво, яке на початку ХХ ст. явно домінувало у структурі економіки країни, зараз припадає близько 18 %, а на сільське господарство -- не більше 2 % ВВП.

Показовою для аналізу галузевих пропорцій у США вважається структура зайнятості. У 1999 р. сукупна робоча сила в цій країні становила 139,4 млн осіб, а її склад в умовах сучасної статистичної звітності цієї держави був таким:

30,3 % -- управлінці та висококваліфіковані фахівці;

29,2 % -- технічний, торговий, службовий персонал;

13,4 % -- зайняті у сфері послуг;

24,5 % -- зайняті в обробній та видобувній промисловості;

2,6 % -- зайняті у фермерстві, лісовому господарстві та рибальстві.

Слід також відзначити, що у 1990-ті рр. рівень безробіття був досить низьким (4,2 % у 1999 р.), навіть нижчим за емпірично розраховану норму безробіття, що заставило американських спеціалістів переглянути свою думку про співвідношення реального безробіття та його норми. Початок ХХІ ст.. і період до 2006 р. не можна назвати вдалими для американської економіки -- безробіття зростатиме незважаючи на прогнозоване зростання ВВП Великою проблемою в США є нелегальне працевлаштування. Якщо раніше це стосувалося передусім мексиканців, що працювали у південних штатах, то зараз проблема праці нелегальних мігрантів загострюється все більше через масовану міграцію вихідців із країн Латинської Америки та Східної Європи..

Як випливає з наведених вище фактів, провідною галуззю економіки США є сфера послуг. У середині 1990-х рр. її питома вага постійно збільшувалася і наприкінці ХХ ст. стала домінуючою як за структурою ВВП, так і за структурою зайнятості.

Сфера послуг є досить специфічною галуззю економіки США, яка також має досить диверсифіковану внутрішню структуру. Так, понад 25 % припадає на операції з нерухомістю,

надання фінансових послуг та страхування. Близько 22 % послуг утворюються в оптовій та роздрібній торгівлі, 26,3 % -- це ділові, юридичні, соціальні, особисті послуги, охорона здоров'я, відпочинок, розваги, автосервіс. Питома вага транспорту та зв'язку сягає 8,5 %, а на державне управління припадає 18,4 %.

Банківська сфера в США -- розвинена галузь послуг. Вона досить гнучка як на внутрішньому, так і на зовнішньому фінансових ринках. У ході структурної перебудови початку 1980-х рр. швидко зросла концентрація банківського капіталу в умовах суттєвого скорочення малих та середніх банків. Так, за 1980--1990 рр. їх загальна кількість скоротилася більш ніж на 3 тис. Наприкінці 1990-х рр. у 50 із 12 тис. найбільших банків було зосереджено понад 30 % активів і депозитів усіх банків США. Найпотужнішими з них у країні та у світі є «Сіті Бенк корпорейшн», «Чейз Манхеттен Бенк», «Бенк оф Америка». Слід зазначити, що існує також чимало досить великих регіональних банків.

У сучасних США відбувається подальший процес злиття та поглинання фінансових установ та універсалізація їх діяльності, що призвело до суттєвої диверсифікації банківських послуг. За останні двадцять років банки почали займатися й іншими «нетрадиційними видами» діяльності: страховим бізнесом, інвестиційними операціями, брокерськими угодами, лізингом, факторинговими угодами, консультаційним та інформаційним сервісом і кредитуванням системного будівництва деяких промислових об'єктів «під ключ» з подальшою участю у розподілі прибутків. За даними В. Колесова та М. Осьмової (2000), 45 % фінансування лізингу та 75 % обсягу факторингових операцій обслуговують великі комерційні банки. Не можна не відмітити також те, що й у ХХІ ст. активно триває процес переміщення фінансових центрів з атлантичного регіону (Нью-Йорк) до тихоокеанського (Лос-Анджелес, Сан-Франциско).

Промисловість США традиційно поділяється на три складові: обробну, видобувну та електроенергетику. 90-ті рр. ХХ ст. були вдалими для більшості промислових компаній. З 1990 по 1997 рр. індекс промислового виробництва зріс на 25,7 % (в інших розвинутих країнах лише на 11,3 %). Зараз на обробну промисловість припадає близько 80,4 % продукції, що виробляється, 13 % утворюється в електроенергетиці і лише 6,6 % у видобувній галузі. Проте упродовж наступних десяти років ХХІ ст. ситуація суттєво змінюватиметься, темпи зростання уповільнюватимуться, а в деяких галузях намітилася тенденція до зниження ділової активності.

Останні два десятиріччя найбільше розвивалися галузі «нової економіки», які традиційно належать до наукомістких галузей. Серед них вирізняється мікроелектроніка, лазерна техніка, генна інженерія, біотехнологія тощо. Основною складовою їх фінансування є венчурний (ризиковий) капітал. З цією метою в країні створено потужні венчурні фонди (Venture Funds). У ХХІ ст. темпи зростання «нової економіки» уповільнилися через причини, що були розкриті у попередньому розділі.

У цілому в промисловості швидкими темпами відбувається процес централізації та диверсифікації капіталу. У середині 1990-х рр. досяг свого апогею процес злиття та поглинання компаній. Тільки у 1997 р. загальна сума придбань різних компаній становила 879 млрд дол. Прикладом найбільш відомого злиття може бути об'єднання компаній «Боїнг» з «Мак-Доннел Дуглас» з одного боку, а з другого «Локхіда» з «Нортон Грумен», тобто фірм, які контролюють левову частку виробництва цивільних і військових літаків та обладнання до них.

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст. активно проходив процес злиття американських автомобільних концернів

з європейськими, що сприяло підвищенню їх глобальної конкуренції.

Сільське господарство. В країні налічується понад 2 млн фермерських господарств і протягом 1990-х рр. мала місце тенден-

ція до зменшення їх кількості, збільшення їх площ та подальша

інтенсифікація виробництва.

Зараз на США припадає більш ніж 45 % світового виробниц-

тва кукурудзи, 12 % світового виробництва пшениці, країна займає провідні позиції щодо вирощування рису. Крім цього, США посідають перше місце за експортом кукурудзи та пшениці та друге за експортом рису (після Таїланду). Американські фермери досягли найвищої у світі продуктивності праці. На початку ХХІ ст. один фермер США забезпечував потреби в сільськогосподарській продукції 59 осіб (японський -- 14, західноєвропейський -- 19). Витрати на виконання державних програм у галузі АПК становлять 4,5 % всіх видатків федерального бюджету США і рівноцінні наданню щорічної державної субсидії в розмірі 410 дол. на кожний гектар ріллі.

Однак попри все залишається актуальною проблема банкрутства фермерів. За прогнозами американських економістів-аграрників, кількість ферм найближчим часом знизиться до 1,5 млн, а середній їх розмір зросте на 25 %.

3.4 Особливості внутрішньорегіональної економіки

США є класичною країною, в якій відчувається суттєва диспропорційність між окремими територіями, що є зайвим підтвердженням дії закону нерівномірності соціально-економічного розвитку. Абсолютним лідером серед штатів за відтворенням валового регіонального продукту -- GSP (GDP of region) є штат Каліфорнія. У 1993 р. цей показник у ній становив 697,4 млрд дол., за Каліфорнією йшов штат Нью-Йорк -- 441,4 млрд дол. та Техас -- 340,1 млрд дол., далі зі значним відривом йшла Пенсільванія -- 227,9 млрд дол. Аутсайдерами, що мали досить низький показник GSP (у межах 11 млрд дол.) були Північна Дакота, Південна Дакота, Вермонт та Вайомінг. Таким чином виходило, що Каліфорнія виробляє майже у 63 рази більше ВРП ніж Вайомінг. Природно, що співвідношення відбивається й на доходах населення, а відтак і на досить високих темпах внутрішньої міграції. Якщо федеральний закон забороняє платити менше ніж 5 дол. за годину праці, то в Каліфорнії цей мінімум становить -- 10 дол., інші ж штати знаходять для себе найбільш прийнятну форму відшкодувань для найменш кваліфікованих працівників в межах 5--10 дол.

Розуміючи подібного роду різниці уряд як федеральний, так і місцевий проводить регіональну політику, що має на меті здійснення нівелювання розвитку не за рахунок стримування економічно активних зон, а через стимулювання економічного зростання в депресивних зонах. Однак його метою не є створення конкурентних переваг для одних компаній за рахунок інших. Прикладом сприяння розвиткові депресивних зон може слугувати Закон про організацію державної корпорації «Адміністрація долини Теннесі» (Tennesse Valley Authrity), який було прийнято у 1933 р. Основними напрямами його реалізації стали: будівництво та експлуатація системи гідротехнічних споруд, виробництво і розподіл електроенергії, розвиток сільського господарства на основі його хімізації та електрифікації, покращання якості навколишнього середовища й використання рекреаційних ресурсів, розвиток міст та населених пунктів регіону. За час існування корпорації TVA її енергосистема стала найбільшою в США і зараз посідає 10 місце у світі.

Іншим прикладом здійснення регіональної політики вирівнювання є «Програма розвитку Аппалачей», що почала діяти після прийняття відповідного Закону у 1965 р. Вона охоплювала територію 13 штатів, а її головними цілями стали: створення умов для здорового способу життя, отримання безробітними та молоддю нових професій та спеціальностей, збільшення зайнятості та зростання доходів на основі розвитку господарств.

Відповідно до Закону про суспільні роботи та економічний розвиток (1965) Міністерство торгівлі отримало право утворювати міжштатові регіони економічного розвитку. У цьому

ж Законі визначаються елементи депресивності штату, серед яких були: 1) рівень безробіття, який значно перевищує середньонаціональний; 2) рівень доходів, що є істотно нижчим

за середньонаціональний; враховувався також ступінь залежності економіки регіону від однієї-двох депресивних галузей тощо.

У 1990-ті рр. суттєво зросли обсяги федеральної допомоги штатам. Якщо у 1970 р. загальний обсяг різного виду допомоги становив 24 млрд дол., з яких 27 % припадало на субсидіювання освіти, зайнятості та соціального забезпечення, то вже у 1998 р. означена сума зросла до 251 млрд дол., з якої 105 млрд дол. (42 %) припадало на охорону здоров'я. Серед найбільших штатів -- реципієнтів федеральної допомоги максимум, як зазначалося раніше припадав на Аляску. Від 1450 до 1799 дол. перерозподілялося на користь Південної та Північної Дакоти. Найменший обсяг відшкодувань отримували штати Техас, Флорида та деякі інші (450--700 дол.), що є флагманами економічного розвитку країни.

У 1980--1990-ті рр. в США виникли різного роду інноваційні форми швидкого економічного зростання. До них належать зони підприємництва, які утворюються відповідно до Федерального закону про підприємницькі зони (1983) на термін від 5 до 20 років. У 1995 р. в країні налічувалося близько 1400 таких утворень. Результати даного інтегрального підходу федерального та регіонального урядів є вражаючими: покращилось використання земельних ділянок, зросла зайнятість на-

селення та доходи, що отримують мешканці депресивних зон, суттєво поліпшилися інфраструктурні умови регіонів, що створює більш високі конкурентні переваги для залучення інвестицій.

Показовим є також досвід США щодо створення технопарків. Найбільш відомими в усьому світі є три з них:

парк «Трикутник Північної Кароліни». Його діяльність особливо активізувалася після розміщення тут підприємств компанії ІВМ. На початку 1980-х рр. технопарк об'єднував 40 видів діяльності, а кількість зайнятих становила понад 20 000 осіб. Велике значення мала близькість університетів, пільгове технічне обслуговування тощо;

«Бостонський маршрут 128». Його було створено на базі Массачусетського технологічного інституту. Він спеціалізується на розробленні й випуску космічної техніки та електроніки;

«Силіконова долина». («Кремнієва долина»). Створена в Каліфорнії, спеціалізується на розробленні та впровадженні найновітніших технологій у різних галузях ноу-хау. Це один з найдинамічніших регіонів світу.