Економіка зарубіжних країн

У грудні 1995 р. Кабінет Міністрів Японії ухвалює нову економічну програму «Соціально-економічний план структурних реформ -- сильна економіка та вільне від проблем життя народу». Проте незважаючи на високі амбітні цілі, що в ній декларувалися, її не вдалося повною мірою реалізувати (про що йтиметься у § 4.4.2).

Описуючи феномен «японського дива», у японознавстві завжди чітко визначають межі у часі та етапність у реалізації основних завдань. Так, упродовж 60--70 рр. ХХ ст., японське економічне диво, яке стало відомо під назвою «країна Сонця, що сходить», в основному визначали екстенсивні чинники зростання:

швидкі темпи нарощування інвестицій, які зумовили будівельний бум та технічну модернізацію виробництва;

стрімкий розвиток базових галузей, що сприяло високим темпам економічного зростання у машинобудуванні;

орієнтація виробництва на імпортовану сировину в необробленому вигляді (нафта, вугілля, руди чорних та кольорових металів);

стрімке нарощування експорту товарів, диверсифікація їх асортименту, експансія на товарні ринки США та країн АТР;

велика ліцензійна та патентна робота;

збалансований бюджет, низькі витрати на оборону;

зростання норми нагромадження з 12 % (у довоєнний час) до 32,5 % (у період 1960--1984 рр.) В. Ломакин. Мировая экономика. -- М.: Финансы, 1999. -- С. 460.;

низька (до 80-х рр. ХХ ст.) заробітна плата робітників та службовців та порівняно висока тривалість робочого часу.

Ці та деякі інші чинники зумовили надзвичайно швидкі темпи економічного зростання. Так, за даними В. Кудрова (2000), у період з 1995 по 1970 р. середньорічні темпи економічного зростання становили приблизно 11 %, що з одного боку призвело до рішучого прориву в економіці, з другого -- суперіндустріалізація господарства викликала значні екологічні ускладнення (Японія у цей період вважалася найнебезпечнішою для життя країною світу), майже повна зайнятість населення зумовила дефіцит трудових ресурсів в окремих галузях, «тихоокеанський феномен» гіперконцентрації виробництва став головною причиною формування східних та північних депресивних зон, нафтова криза 1970-х рр. спровокувала падіння попиту на японські вироби (передусім на автомобілі), експансія американського ринку призвела до виникнення «автомобільних війн» з цією державою, зовнішньоторговельний баланс з якою був порушений назавжди.

Наступний період (1975--1995 рр.) варто було б назвати етапом інтенсифікації господарства, тому що його характеризували вже нові пріоритети соціально-економічного розвитку Японії, які були зумовлені дією інших ніж у попередні роки чинників:

зростання якості робочої сили, що випливала з наслідків проведення реформ у школах і вищих навчальних закладах та посилення практичної спрямованості навчання; формування принципово нового соціально-ментального явища «фірмового патріотизму». (За результатами проведеного на початку 1990-х рр. у США та Японії опитування тільки 12 % американських робітників повідомили, що постійно думають про спільні проблеми розвитку свого підприємства і намагаються допомогти йому, натомість японський показник становив -- 61 % (В. Кудров, 2000));

кооперація держави та бізнесу, створення потужних кейрецу, в основі яких лежала не тільки вертикальна інтеграція з відповідно низькими трансакційними витратами, а й значна підтримка японського експорту з боку Міністерства фінансів, яке надавало відповідні гарантії його фінансового забезпечення через численні японські банки; на цьому ж етапі відбувся перехід від адміністративно-фінансового регулювання економіки до непрямого державного втручання (контроль грошової маси, підтримка сталого курсу національної валюти, утримання інфляції у невеликих розмірах тощо); посилення ролі науково-технічного прогресу, збільшення фінансування з боку держави фундаментальних наукових та технологічних досліджень, внаслідок чого було змінено традиційно негативний технологічний баланс країни на позитивний (початок 1990-х рр.), коли Японія вперше почала експортувати технологій більше, ніж імпортувати. У цей період було створено близько 20 технополісів та всесвітньо відоме наукове місто -- Цукуба (тут знову ж таки напрошуються відповідні паралелі з академмістечками колишнього СРСР);

зміна галузей та територіальної структури виробництва, яка чітко визначила пріоритетні сектори національної економіки, коли замість автомобілебудування, електроніки та верстатобудування на перші місця вийшли високі технології (оптикоелектроніка, виробництво нових матеріалів, напівпровідників, біотехнології). Водночас швидкими темпами зростали сервісні сфери (наука, освіта, культура, банківсько-фінансова галузь тощо);

масштабне нарощування інвестицій (прямих і портфельних) у країни Південно-Східної Азії, США, а трохи пізніше й у перспективні галузі держав Латинської Америки, а також в Австралію, Нову Зеландію та в країни ЄС.

4.4.2 Причини та наслідки японської кризи 90-х рр. ХХ ст.

На початку останнього десятиріччя темпи економічного зростання почали уповільнюватися. Так, щорічний приріст ВНП у 1992--1995 рр. був нижчим за 1 %, у 1996 р. він зріс до 3,9 %, а вже у 1997 р. становив лише 0,9 %, наступні ж роки мали чи від'ємний показник розвитку національної економіки, чи нульовий (точніше близький до нульового), а західні економісти почали називати Японію «країною сонця, що сідає».

Нерідко проблему спадного економічного розвитку останніх десяти років світові аналітики пов'язують насамперед з валютно-фінансовою кризою 1997--1998 рр. у Південно-Східній Азії і пояснюють, що Японія, яка мала численні інвестиції у цей регіон, більше за інших постраждала від ситуації, що склалася в Індонезії, Малайзії та Південній Кореї. Проте якщо взяти до уваги той факт, що кризу в цих країнах вдалося подолати на початку ХХІ ст., а Японія ввійшла в третє тисячоліття з від'ємними макроекономічними показниками, які ніяк не засвідчували про початок стійкого соціально-економічного зростання, то навряд чи при цьому можна говорити про синхронізацію циклічних коливань цієї країни з державами АТР. Натомість можна погодитись з тим, що деформація японської моделі розвитку була неминучою, країна потребувала нової парадигми організацій своєї економіки. Основними наслідками японської кризи кінця 1990-х рр. були:

падіння споживчого попиту на основні товари через перенасиченість внутрішнього ринку. У першу чергу це стосувалося предметів споживання з тривалим терміном використання (автомобілі, телевізори тощо);

зниження прибутків компаній;

стрімке зростання дефіциту державного бюджету (у 1998 р. він сягнув вже 6 %) та пов'язане з цим знецінення єни до долара США (упродовж 1995--1999 рр. на 24 %). Якщо взяти до уваги, що відсоткова ставка в країні практично дорівнювала нулю, то монетарні можливості вплинути на ставку кредиту з огляду на це були повністю вичерпані;

стрімке зростання безробіття в країні, яка вважала, що практично подолала його, з 2,5--3 % (1998) до 4,7 % (1999).

банкрутство фірм та банків, яке набуло масштабів національної катастрофи і найбільш рельєфно проявило себе протягом 1999--2000 рр.;

старіння нації та підвищення питомої ваги державних витрат, насамперед соціальних, у структурі ВВП. Так, у 1996 р. (за даними М. Баслакової) видатки країни на цей сектор становили 35,6 % ВВП, тоді як у 1975 р. лише 26,7 %, а соціальні витрати відповідно 10,3 % проти 6,1 %. Тобто за рівнем фінансування цієї сфери ця держава перегнала США, хоча все одно відставала від більшості країн ЄС.

Аналіз причин, що призвели до затяжної кризи в Японії, є досить простим і в одночас складним процесом. Справа у тому, що більшість чинників, що визначаються, як правило, виходили з монетаристських підходів та парадигми сталого розвитку (десять років системної кризи за сучасного повного періоду циклічності у 10--15 років мало узгоджуються з синхронізацією країнових та глобальних моделей). Відтак логічним є виділення загальних та специфічних причин японської кризи (тобто притаманних тільки для Японії, яка поки що не має повністю відкритої економіки не зважаючи на високу країнову інтегрованість до глобального конкурентного середовища).

Загальні причини

Підвищення ставки податку на продаж та глибокий розрив між попитом і пропозицією.

Криза кредитно-фінансової системи. Заборгованість центрального уряду та місцевої влади наприкінці 1999 фінансового року становила 6000 трлн єн, або 120 % ВВП.

Загострення розриву між, з одного боку, великими, а з другого -- дрібними і середніми підприємствами, на останні з них у 1998 р. припадало 30 % експорту, 70 % додаткової вартості та 80 % зайнятих. Традиційно ефективна конкурентна модель кейрецу почала давати збої.

Азіатська фінансова криза та зниження рівня зовнішнього попиту на традиційні для країни товари та послуги¹¹ Ще раз варто підкреслити, що це була лише одна з причин..

Суттєві прорахунки уряду у проведенні антикризової політики.

Специфічні причини, які визначила Японська Рада

з питань економічної стратегії (1999)

«Структурна втомленість» та необхідність структурної модифікації виробництва відповідно до глобальних соціально-економічних тенденцій.

Недосконалий японський менеджмент у галузі державного управління, яке перетворилося зі спонукального чинника розвитку в стримуючий.

Зневіреність домашніх господарств та підприємств у майбутнє через сильне падіння економіки замість очікуваного зростання.

Нестабільність у сфері зайнятості та пенсійного забезпечення через системну кризу державних фінансів.

4.4.3 Японська модель в умовах глобалізації світового господарства

У період 1980--90-х рр. суттєво посилилися процеси глобалізації світового господарства, зумовлені передусім високим рівнем інформатизації, постіндустріалізацією розвинутих країн та індустріалізацією країн, що розвиваються, старінням нації в країнах-лідерах, подальшим зростанням відкритості національних економік тощо. Внаслідок цього японська національна господарська модель, її організаційно-управлінськими моделями кейрецу, про яку йшлося раніше, та відносно нова форма організації виробництва кього сюдан виявилися неготовими до функціонування в глобальному конкурентному середовищі, яке передбачає існування великої кількості продавців і покупців, вільне ціноутворення на основні види продукції, проведення аукціонів та вільне суперництво між товаровиробниками та продавцями послуг.

Модель кейруцу зараз має вигляд цілісної, органічно зв'язаної підприємницької структури, в якій довгострокові та стабільні відносини між головною фірмою та її субпідрядниками приносять великі економічні переваги всім учасникам. Проте цінові переваги, які надає головна фірма своїм партнерам щодо закупівлі у них (а не в інших фірмах за низькою ціною) окремих комплектуючих, свідчать швидше за все про неринкову поведінку, чого немає в розвинутих європейських та північноамериканських країнах. Разом з тим, низькі трансакційні витрати, які існують у межах цього вертикально інтегрованого підприємства, робили його до недавнього часу висококонкурентним у постіндустріальному світі.

Кього сюдан являє собою об'єднання великих та найбільших компаній, що формуються навколо великого траст-банку, кількох страхових, промислових, транспортних фірм, компаній, які спеціалізуються на операціях з нерухомістю та цінними паперами, універсальних торговельних компаній (сого сьося), що мають власні універмаги. Саме вони утворюють ядро елітного Президентського клубу, зайнятого розробкою загальної (середньо- та довгострокової) стратегії розвитку. З метою підтримки сталості свого об'єднання ще у 60-ті рр. ХХ ст. було введено новий принцип -- взаємного володіння акціями. На цьому етапі вдалося обійти місцеве законодавство, яке забороняло більш як п'ятивідсоткове володіння акціями іншої компанії, проте обмежень щодо кього сюдан воно не мало. Внаслідок цього мали місце подальша монополізація ринку, неконкурентна та неринкова поведінка фірм, укладання внутрішніх договорів, узгодження цін тощо. Основна мета цього об'єднання ґрунтувалася на досягненні спільного благополуччя всередині угруповання. Глобалізаційні процеси виявили не тільки неринковий характер подібного утворення, а й те, що навіть тоді, коли кього сюдан і кейрецу вимагали значних інвестицій, у тому числі іноземних, можливості залучити такі не було.

На початку ХХІ ст. у двох цих моделях відбувалися значні зміни. Так, у вертикально інтегрованій структурі кейрецу розчинилися контурні основи, за яких частина субпідрядників опинилася за межами групи, а стосунки решти підприємств і головної фірми все більше нагадували характер мережевих відносин. Значні зміни відбулися й у кього сюдан. Насамперед це -- злиття банків, які раніше входили до складу різних груп, об'єднання найбільших промислових та страхових компаній, координація зусиль банків та компаній, що належать до найбільших груп, з метою поглинання незалежних аналогічних структур, купівля акцій японських компаній іноземними інвесторами (прикладом може служити купівля контрольного пакету акцій «Ніссан дзидося» компанією «Рено» (Франція), а також приплив американських інвестицій до найбільших страхових компаній відповідно до цілей фінансової реформи 1997 р. «Великий вибух».

Значно розширює свої кордони автомобільна промисловість. «Міцубісі Мотор» уклала угоду з «Вольво АБ» та «Рено СА» про спільне виробництво вантажівок, вступила в альянс з «Даймлер-Крайслер». В останні роки більшість з японських фірм закривають свої заводи у своїй країні і переводять їх до Європи, США та країн АТР. Останнім часом 13 японських компаній пройшли процедуру лістингу на Нью-Йоркській фондовій біржі і ще 15 корпорацій проходять цю процедуру зараз. Ціла група компаній, серед яких «Фудзі», «Команцу» та інші розпочали продаж своїх акцій у Нью-Йорку. Наведені факти красномовно говорять про те, що Японія відкриває свою економіку, проте робить це досить обережно та поступово.

Не менш значною для Японії є проблема глобалізації ринків трудових ресурсів. За даними Фонду розвитку ООН, населення країни впродовж найближчих п'ятдесяти років матиме тенденцію до скорочення. Так, у 2025 р. кількість жителів країни становитиме 121 млн, а у 2050 р. -- 105 млн (у 2000 році у цій державі проживало 127 млн). Поліпшити цю ситуацію можна було за рахунок щорічного залучення не менше 600 тис. мігрантів з інших країн. Станом на початок 2000 р. в Японії працювало 1,5 млн іноземців, що становило, за даними І. Лебедєвої, 1,23 % населення країни. Зрозуміло, що для того щоб забезпечити мінімальні темпи приросту ВВП, треба буде залучати щорічно у подальшому ще додатково 100 тис. мігрантів.

Зміна парадигми економічного розвитку такої постіндустріальної країни як Японія передбачає розроблення нової стратегії соціально-економічного розвитку держави, проблемами якої опікується національна Рада з питань економічної стратегії, в її баченні перед державою, яка перебуває у завершальній стадії трансформації економічної системи, стоять такі завдання:

посилення довіри до ринкового механізму та проведення подальших адаптаційних до глобального конкурентного середовища реформ; відміна регламентацій;

розроблення нових правил та встановлення контролю за їх дотриманням у таких галузях, як екологія, національна безпека, бухгалтерська звітність, інформаційна відкритість тощо;

удосконалення системи соціальної підтримки.

У наступній моделі ХХІ ст. мають докорінно змінитися соціально-економічні функції держави за рахунок обмеження державного управління та його очищення від невластивих йому функцій регулювання попиту та пропозиції, зміни ролі центра та місцевих органів управління, підвищення ефективності державних інвестицій, моніторинг ефективності прийняття рішень тощо.

В умовах глобалізації світогосподарських відносин Японія докладатиме зусиль щодо формування нових інтеграційних об'єднань, метою яких буде, з одного боку, посилення конкурентного протистояння таким організаціям як Європейський Союз та

НАФТА, з другого -- подальший розвиток дво- та багатосторонніх відносин між країнами АТР, економічна потужність яких постійно зростає. На користь посилення інтеграційних зв'язків у цьому регіоні світу говорить той факт, що між членами АСЕАН (Asian Promotion Center on Tradе, Investment and Tourism) та Японією, Південною Кореєю та Китаєм скорочуються диференціації в економічному розвиткові. Нова модель економічних стосунків: «АСЕАН плюс 3» (маються на увазі три наведені вище країни) була оприлюднена у 2000 р. Фактично йдеться про безпрецедентне різнорівневе інтеграційне об'єднання, в якому провідну роль відіграватиме Японія.

Нині Україна не має значних економічних стосунків з Японією, які б характеризувалися значною динамікою і диверсифікацією напрямів розвитку зовнішньої торгівлі. З одного боку, це пов'язано зі значним віддаленням наших країн, з другого -- низьким рівнем інвестиційної привабливості українського ринку. Позитивними моментами є те, що після розширення ЄС Україна могла б стати важливим центром виробництва японських товарів з метою збільшення їх експорту до країн Євросоюзу та держав Близького і Середнього Сходу. Досить важливим напрямом співробітництва має стати впродовж наступних десяти років реалізація багатьох дослідницьких проектів, у тому числі спільних. У ХХІ ст. з'явилися нові можливості залучення японських фірм, які спеціалізуються на створенні сучасної транспортної інфраструктури (будівництво шляхів, реконструкція столичного аеропорту «Бориспіль» тощо). Україна також могла б стати реципієнтом технічної допомоги Японії та отримати пільгові кредити найбільших банків цієї країни.

5. Країни Європейського Союзу

5.1 Країни Європейського Союзу в системі світогосподарських зв'язків

економіка зарубіжний глобалізація

Історія європейської інтеграції розпочалася одразу після Другої світової війни, а саме у 1946 р., коли Прем'єр-Міністр Великобританії Уінстон Черчіль виступив з історичною промовою у Цюріху (Швейцарія) про необхідність створення «Сполучених Штатів Європи», першим кроком до якого мало послужити партнерство між Францією та Німеччиною, довічними супротивниками в усіх війнах У принципі, ця ідея створення пан'європейської єдності навіть тоді не була новою. Вона стала дуже популярною на поч. ХХ ст., проте засуджувалася як партіями правого, так і лівого спрямування. Більшовицький лідер В. І. Ленін у роботі «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» відзначав, що таке об'єднання є неможливим, а в разі все ж таки його створення - реакційним. Життя довело помилковість цих прогнозів..

Наступною подією, яку можна розглядати як підготовчий етап створення інтеграційного угруповання був американський план Маршала (1947), метою якого був комплекс заходів щодо відродження господарства, включаючи американську допомогу. Відповідно до цього 16 країн повоєнної Європи отримали з США близько 13 млрд дол. у вигляді фінансування заходів економічного та технічного спрямування.

У 1948 р. було започатковано митний союз між трьома «малими» країнами Західної Європи -- БеНіЛюксом (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Цей досвід виявився досить корисним у подальшому і сприяв поширенню інтеграційних ідей в інших країнах континенту.

Надзвичайно високі темпи економічного зростання у період 1947--1950 рр. привели до того, що виникла необхідність посилити ефект «компенсаційного зростання» новими об'єднувальними моделями дво- і багатосторонніх відносин. Творцями цього процесу стали два французькі політики -- Жан Моне і Робер Шуман та німець Конрад Аденауер. 9 травня 1950 р. (рівно через п'ять років після завершення останньої війни у Європі) було оприлюднено «Декларацію Шумана» (її автор обіймав тоді посаду міністра закордонних справ Французької Республіки), в якій пропонувалося двом провідним країнам -- Франції та Німеччині об'єднати свої зусилля щодо контролю за виробництвом вугілля та сталі, а відтак і військової промисловості, яка була найбільшим споживачем останнього виду продукції. Ідея створення наднаціональної структури, яка б мала значні повноваження, належала Ж. Моне і була палко підтримана канцлером ФРН К. Аденауером. А вже через рік, 18 квітня 1951 р., у Парижі шість країн (Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН) підписують угоду про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), після ратифікації якого, у 1952 р. зазначена вище Угода набула чинності. Тоді ж було започатковано створення Європейського оборонного співтовариства, а з часом -- Європейського співтовариства з атомної енергетики. 25 березня 1957 р. в Римі відбулося підписання Договорів про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та ЄВРОАТОМ, які у сучасній науковій літературі, присвяченій історії європейської інтеграції, називають «Римським договором». Вони набули чинності 1 січня 1958 р.

Упродовж 50-х -- 60-х рр. процес європейської інтеграції набуває нових обертів, у тому числі щодо розширення ЄЕС, рішення про яке було прийнято у грудні 1969 р. у м. Гаага (Нідерланди). Внаслідок цього, вже в 1973 р. замість «шістки» виникла «дев'ятка», за рахунок приєднання Данії, Ірландії та Великобританії, в 1981 р. до цього союзу вступила Греція. Національний референдум 1994 р. у Норвегії відхилив її членство в ЄС, проте вже у 1995 році до Європейського Союзу приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція.

Протягом 1990-х рр. тривав активний процес удосконалення договірних основ функціонування Європейського Союзу. 11 грудня 1991 р. відбулося підписання Маастрихтської угоди про створення ЄС, яка набула чинності 1 листопада 1993 р., саме з цього періоду Європейські співтовариства отримали сучасну назву -- Європейський Союз. У 1997 р. цей документ було удосконалено, а нова угода отримала назву Амстердамський договір, який чітко визначав вільне працевлаштування та права громадян, свободу пересування, надання більшої ваги ЄС на міжнародній арені тощо.

Можливості подальшого розширення Євросоюзу були чітко задекларовані у Копенгагенських критеріях на вступ (1993), які згодом отримали назву політичних. Трохи пізніше були прийняті й економічні критерії для країн-аплікантів, які називаються Маастрихтськими. Таким чином, було створено фундаментальні основи майбутнього розширення цього найбільшого у світі інтеграційного формування.

Першою подала заявку на вступ до ЄЕС Туреччина -- у 1987 р., у 1990 р. аналогічне бажання виказали Кіпр та Мальта, у 1994 р. -- Угорщина та Польща, у 1995 р. -- Румунія, Словаччина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, а у 1996 р. -- Чехія та Словенія. Упродовж 1997--2003 рр. відбувався швидкий процес адаптації їх економік до системних вимог Євросоюзу та імплементації європейського законодавства до національного (тобто введення правил та норм до чинних законів, а також спостереження за «європейським» механізмом їх функціонування). Проте проходив він у країнах-аплікантах по-різному, а відтак різними були й результати. Внаслідок чого на Копенгагенському, а потім і Афінському саммітах (2002--2003 рр.) було прийняте безпрецедентне рішення про розширення ЄС одразу на десять нових (найбільш успішних у плані відповідності до згадуваних вище вимог) країн. 1 травня 2004 р. членами Євросоюзу стали 10 європейських держав: Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Очікується, що у 2007 р. до Європейського Союзу приєднаються ще й Румунія та Болгарія, а також, можливо, що деякі балканські країни (ЄС веде переговори з усіма країнами колишньої Югославії та з Албанією). Потребує вирішення також проблема майбутнього членства Туреччини, яка найпершою подала заявку на вступ, проте невідповідність критеріям, насамперед копенгагенським (політичним), відсуває очікуваний вступ на більш пізній період.

Унаслідок активного процесу розширення у 2004 р. Європейський Союз став найбільшою і найпотужнішою інтеграційною організацією у світі з чисельністю жителів -- 455 млн (2003 р.) (США -- 276; Японія -- 127 млн), великою площею у 3,9 млн км² (США -- 9,1; Японія -- 0,4), ВВП -- 9,1 трлн дол. за ПКС (США -- 8,9; Японія -- 3,1). Основні країнові та глобальні порівняння наведено у табл. 5.1 станом на початок 2000 р., тобто напередодні процесу розширення.

Як випливає з табл. 5.1, країни Європейського Союзу мають досить різні макроекономічні показники, проте серед них чітко виділяється «авангардна четвірка» -- ФРН, Франція, Великобританія та Італія. Тяжіє до цієї групи Іспанія з розривом у загальному ВВП відносно Італії в 1,8 раза. Серед постсоціалістичних країн-аплікантів 2000 р. найбільшого сумарного показника ВВП досягли Польща, Чехія, Угорщина. Аналогічне відставання по лінії Угорщина -- Словаччина становило 2 рази.

Таблиця 5.1 Позиції країн ЄС та аплікантів на вступ у світі (станом на початок 2000 р.)

Джерело: 1. Доклад о развитии человека за 2001 год. -- М. -- С. 178--179.

2. Информационно-аналитические справочники для Правительства США / СIА. -- Екатеринбург, 2001.

3. Власні розрахунки.

Починаючи з 2002 р. всі основні показники Євросоюзу розраховуються в євро, за ними ж проводяться порівняння з іншими країнами як правило за ринковим курсом валют. Станом на початок 2004 р. в країнах ЄС -- 12, тобто тих, які входять до Європейського монетарного Союзу (ЄС -- 15, за винятком Великобританії, Данії, Швеції), за розрахунками Євростату вироблявся сумарний ВВП у розмірі 7616 млрд євро, в ЄС -- 15 -- 9875 млрд євро, в США -- 11 560 млрд євро, Японії -- 4359 млрд євро. З цього випливало, що навіть збільшення кількості населення країн ЄС навряд чи змінить співвідношення в Євросоюзі. Якщо взяти середній показник ВВП на душу населення за моделлю ЄС -- 15 станом на 1 січня 2004 р. за 100 %, то аналогічний у США становить 153,4 %, Японії -- 133,0 %, Люксембурзі -- 204,3 %, Ірландії -- 142,7 %, ФРН -- 105,2 %, Великобританії -- 115,0 %, Франції -- 102,2 %, Італії -- 91,3 %. Проте більш масштабне відставання мають такі країни, як Іспанія -- 73,3 %, Греція -- 56,8 %, Португалія -- 52,8 %¹¹ European Union in Numbers: Population and GDP in the countries // Journal of European Economy. -- 2003. -- № 2(4). -- P. 494--501.. Реально це означає, що європейські «новобранці», яким притаманні більш низькі показники ВВП (30--60 %), матимуть досить тривалий період конвергенції з аутсайдерами ЄС -- 15. Позитивною для ЄС рисою об'єднаної економічної системи може слугувати міжнародна торгівля, де чітко простежуються переваги євроінтеграції передусім на рівні зниження трансакційних витрат.

У 1990-ті рр. країни Євросоюзу продовжили зміцнювати своє становище на світових ринках. У 1997 р. експорт п'ятнадцятки у 2,7 раза перевищував американський (37,9 % світового). Питома вага країн в експорті капіталу в формі прямих іноземних інвестицій зросла до 25 % (1991--1993), хоча західноєвропейські ТНК за масштабами закордонних інвестицій поступалися американським корпораціям. Разом з тим, на країновому рівні цей процес не був рівномірним. Питома вага ФРН у прямих іноземних інвестиціях суттєво зростала, а Великобританії та Франції зменшувалася. Проте за обсягом прямих іноземних інвестицій Великобританія й досі випереджає інші західноєвропейські країни.

Протягом 1990-х рр. у країнах Євросоюзу відбувалося швидке змінення пропорцій між вартістю продукції закордонних дочірніх підприємств та величиною ВВП на користь закордонного виробництва. За даними В. Ломакіна (Росія), майже 20 % ВВП Великої Британії, Бельгії та Нідерландів було переміщено за кордон. Основними ринками для інвестицій виступають США, де на країни -- члени ЄС припадає близько ? іноземних капіталовкладень і лише ? становлять ПІІ Японії. Поступово зростає потік інвестицій у країни Центральної та Східної Європи (особливо в Польщу, Угорщину та Чехію).

Галузями, які на початку ХХІ ст. забезпечували європейським країнам глобальну конкуренцію, є:

літакобудування (Франція, Німеччина, Великобританія);

банківська діяльність (Великобританія, Нідерланди, Німеччина, Іспанія);

біотехнології (Німеччина);

автомобілебудування (Німеччина, Франція, Швеція);

цифрове телебачення (Франція);

фармацевтична промисловість (Німеччина, Франція);

фінансові послуги (Великобританія, Люксембург);

страхування (Великобританія, Нідерланди);

мобільний зв'язок (Фінляндія, Швеція, Великобританія);

видавнича справа (Німеччина);

програмне забезпечення (Ірландія, Німеччина, Бельгія);

текстиль, взуття (Італія).

У 1970-ті рр. Євросоюз став провідним експортером продукції машинобудування та хімічної промисловості, на які припадало 20--23 % світового експорту. Однак на початку 1980-х рр. з'явилися небезпечні симптоми ослаблення позицій у цих галузях. Для подолання технологічного відставання в країнах ЄС було створено кілька спільних програм співробітницітва: «Еспріт» (електроніка), «Расе» (телекомунікації), «Кубе» (біотехнології), «Евріка» (науково-технічні зв'язки), які сприяли відновленню лідерства на світовому рівні. Тобто можливість акумуляції фінансових ресурсів у наднаціональних структурах та їх витратах на пріоритетних напрямках розвитку є важливою перевагою ЄС перед усіма іншими інтеграційними моделями.

Політика Євросоюзу щодо країн, які відносно недавно увійшли до складу цієї організації, націлена на піднесення їхньої економіки. Цьому сприяють структурні фонди та Фонд згуртування. Прикладом вдалого соціально-економічного зростання може служити досвід Ірландії, яка вже зараз за темпами економічного зростання вважається «європейським драконом». 62 % ірландського експорту становить продукція високих технологій, у тому числі 29 % припадає на інформаційні технології, що означає високу конкурентоспроможність її економіки на європейському та світовому рівнях, і це при тому, що під час вступу країна мала лише аграрні пріоритети розвитку.

Європейський Союз є єдиним інтеграційним угрупованням, в якому діють високі соціальні стандарти, які з одного боку є свідченням гуманітарної зрілості суспільства, з другого -- стримуючим чинником розвитку підприємництва. Європейці виступають за державні гарантії щодо страхування життя, пенсійне забезпечення, допомогу у разі безробіття, жорстке (на законодавчому рівні) регулювання трудових угод тощо. Як наслідок, в Євросоюзі існує досить високий рівень безробіття, який тим не менш значною мірою різниться по країнах: від 18,8 % в Іспанії (1997) до 2,8 % у Люксембурзі, за середнього по ЄС показника у 10 % (1998). Це означає, що країнам -- членам Євросоюзу у боротьбі за світові товарні ринки у подальшому прийдеться більш виважено підходити до задекларованих соціальних гарантій. Досить показовою при цьому є Швеція, яка вже зараз переглядає основні положення своєї соціальної політики, гармонізуючи їх з основними постулатами прийнятої в ЄС «Соціальної хартії». На порядку денному стоїть питання про зменшення тривалості і обсягів фінансування допомоги у разі безробіття, надання допомоги у разі бідності тощо. Натомість, країни Південної Європи (Іспанія, Португалія, Греція), а також нові члени ЄС вимушені будуть підтягувати свої соціальні стандарти до європейських норм.

Кінець ХХ -- початок ХХІ ст. був ознаменований для країн Євросоюзу загостренням конкурентної боротьби зі США та Японією на двох- і багаторівневих напрямах. З одного боку активно відбувався процес злиття і поглинання американських та європейських компаній, з другого -- посилювалися взаємні санкції щодо продажу товарів та послуг.

Прикладом злиття може бути компанія Daimler-Chrysler, яка об'єднала дві моделі управління: німецьку і американську. Перша з них дала новій продукції високу якість, друга -- зразковий маркетинг та рекламу. Внаслідок взаємних узгоджень було прийняте рішення перевести штаб-квартиру нової ТНК зі США до Штутгарту (ФРН). У цілому економічні відносини між ЄС та США не можна назвати безхмарними. Нерідкими у минулому були «галузеві» війни: бананова, сирна, м'ясна, комп'ютерна та ін. Головною їх причиною виступають взаємні претензії щодо якості продукції, що постачається, хоча реальне підґрунтя стосуються перш за все забезпечення захисту свого товаровиробника. Досить показовим є протистояння авіаційних компаній. Тільки-но європейці заговорили, що «Боїнги» завдають шкоди навколишньому середовищу і в подальшому не зможуть літати до європейських аеропортів, як пролунало аналогічне попередження з боку США щодо польотів надшвидкісних літаків «Concorde» авіакомпаній «Air France» та «British Airways» до Нью-Йорка. (Обидві компанії у 2002--2003 рр. повністю відмовились від використання цих супершвидкісних лайнерів через їх збитковість), проте конкуренція між американськими та європейськими літакобудівними компаніями та авіаперевізниками продовжує загострюватися і зараз. Криза, в якій опинилися постіндустріальні країни на початку ХХІ ст., підштовхує їх на нові підходи щодо захисту зовнішніх та внутрішніх ринків. Прикладом можуть бути санкції 2002 р. з боку уряду США щодо імпорту сталі та прокату з країн ЄС і аналогічні дії Єврокомісії до американських товаровиробників та експортерів. Тобто відбувається процес загострення міжкраїнової та міжблокової конкуренції.

5.1.1 Цілі та завдання Європейського Союзу

Головними цілями Європейського Союзу відповідно до Амстердамського договору є: створення міцного союзу народів Європи; сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресу завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії;

утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспективі -- і спільної оборонної політики;

розвиток співробітництва в юридичній сфері;

збереження та примноження загального добробуту.

Європейський Союз є високомобільною організацією, тобто такою, яка впродовж певного періоду переглядає свої стратегічні і тактичні орієнтири. Прикладом цього можуть служити історичні рішення Європейської Ради у Берліні (березень 1999 р.) та ухвалений нею «Порядок денний -- 2000» (Agenda -- 2000). Саме цей документ визначив пріоритетні напрями розвитку Європейського Союзу протягом наступних семи років (2000--2006 рр.), а також основні напрями підтримки чотирьох «сензитивних» (чутливих) галузей європейської економіки (в ЄС до них відносять сільське господарство, металургійну промисловість, текстильну індустрію і рибальство) та депресивних регіонів країн -- учасниць ЄС. Тоді ж було визначено три основні цілі Європейського Союзу.

Ціль 1: сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що мають відставання.

Ціль 2: підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціально-економічних перетворень і сільського господарства.

Ціль 3: модернізація політики у галузі освіти, професійно-технічної підготовки та зайнятості і відповідних систем.

Реалізація названих вище програмних цілей, які фінансуються країнами-учасницями в межах 0,5 % щорічного ВВП, здійснюється через відповідні фонди. До них належать: Європейський Фонд регіонального розвитку, Європейський Соціальний Фонд, Фінансовий механізм розвитку рибальства, Європейський Фонд з управління та надання гарантій для сільськогосподарського виробництва. Усі ці фінансові організації мають назву -- структурні фонди ЄС, а політика, що здійснюється через їх механізм, називається структурною. Крім названих вище наднаціональних установ досить важливим є Фонд згуртування (солідарності). Якщо кошти попередніх фондів пропорційно розподіляються між учасниками, то дія останнього поширювалася до 2004 р. тільки на чотирьох учасників процесу, які відносно недавно приєдналися до ЄС і мали найнижчі макроекономічні показники (Ірландія, Іспанія, Греція, Португалія). У зв'язку зі збільшенням кількості учасників ЄС у 2004 р. до групи реципієнтів (тобто отримувачів допомоги) приєднається десять нових членів. Усього через структурні фонди та Фонд згуртування до 2007 р. буде перерозподілено 213 млрд євро у цінах 1999 р.

5.2 Сучасні економічні теорії європейської інтеграції

З середини ХХ ст. теорія регіональної інтеграції набуває поширення у світовій системі соціально-економічних наук, проте найбільш значущою вона стає в Європі, яка вже у 60--70-ті рр. минулого століття значно просунулася вперед завдяки інтеграції ринків та інтеграції політики. До 1990-х рр. у теорії європейської інтеграції, як її тоді почали називати, набули поширення чотири основні моделі, які мали дослідницько-правову регламентацію:

економічний федералізм;

економічна інтеграція європейського типу;

регіональна інтеграція;

міжнародно-правове регулювання.

Особливістю європейської інтеграції є те, що між теоретичним обґрунтуванням її основних положень та практичним запровадженням існує невелика відстань, яка вимірюється 15--20-ма роками великих дискусій та швидких економічних та організаційних змін. Підтвердженням цьому може слугувати стрімкий перехід від зони преференційної торгівлі, а потім вже й зони вільної торгівлі, який був закладений у 1950--60-ті рр. до економічного союзу, що сформувався на початку 1990-х рр. Таким чином, була реалізована теорія А. Купера та Б. Массела щодо формування митного союзу, з якої чітко випливала інтеграційна теорія зниження трансакційних витрат Х. Джонсона під час відокремлення приватних та суспільних витрат. Спробу визначення ефекту європейської інтеграції зробив

у 1970-ті рр. голландець Я. Тінберген, який проводив розмежування між «негативною» та «позитивною» інтеграцією. Саме з останньої випливала ідея щодо етапності усунення митних бар'єрів та прийняття відповідних законів і створення інституцій (наднаціональних структур), які потім трансформувалася в основні постулати теорії європейського інституціалізму. Під «негативною інтеграцією» названий вище дослідник розумів просте усунення бар'єрів на шляху транскордонного переміщення товарів, послуг і чинників виробництва, що врешті-решт вело, на його думку, до зниження цін, підвищення якості товарів та послуг, а відтак і до зростання ефективності національних економік. Хоча, з другого боку, перелік вище наведених заходів можна трактувати як принципово новий рівень загострення конкуренції. «Позитивну інтеграцію» Я. Тінберген розумів як процес прийняття наднаціональних законів і створення відповідних інститутів, що суттєво збільшувало мобільність чинників виробництва.

Заслуговує на увагу також теорія Б. Баласси, який чітко встановлює єдність інтеграції взагалі та європейської зокрема, а також етапи країнової конвергенції в межах інтеграційного формування, хоча сам автор у відомій праці «Теорія економічної інтеграції» (1961) називає їх стадіями і визначає послідовність об'єднувальних дій таким чином:

створення зони вільної торгівлі;

митний союз;

спільний ринок;

економічний союз;

повна економічна інтеграція.

Як вже зазначалось вище, країни Європейського Союзу пройшли всі етапи свого розвитку і зараз опинилися перед дилемою: чи подальше розширення складу ЄС, чи поглиблення внутрішньої інтеграції, тобто екстенсивний чи інтенсивний шлях розвитку цього найбільшого у світі угруповання. Це змусило багатьох науковців з країн ЄС теоретично визначити нові шляхи удосконалення внутрішнього механізму функціонування цієї організації, яка все більше нагадувала модель централізованого планування та регулювання міжкраїнових пропорцій, а також зайнятися обґрунтуванням доцільних меж розширення Євросоюзу через високі темпи зростання флоридизації населення в країнах Старої Європи.

Основні постулати першого напряму розвитку теорії євроінтеграцїі досить чітко викладені у праці англійця Алі М.Ель-Аграа (El-Agraa Ali M. The European Union. History, institutions, economics and policies. -- L., 1998), який вирізняє більш високі, на його думку, форми економічної інтеграції, а саме: 1) збільшення мобільності чинників виробництва через усунення бар'єрів, що заважають транскордонній торгівлі; 2) координація грошово-кредитної та податкової політики (у низці інших праць зазначаються напрями: інвестиційний, монетарний, фіскальний); 3) формування загальних спільних цілей, які спрямовані на досягнення повної зайнятості, пришвидшеного економічного зростання, конвергенції у розподілі доходів тощо. П'ять років, що пройшли з того часу, наочно продемонстрували: в Європейському Союзі проблема гармонізації фіскальної та монетарної моделей перебуває поки що на дискутивному рівні через досить різні ступені соціально-економічного розвитку і до остаточної їх гармонізації в межах Європейського монетарного союзу (EMU) ще далеко.

«Вибухоподібне» розширення ЄС, яке пророкувалося провідними фахівцями Інституту стратегічних досліджень у Мілані (Італія) Паолою Савоною та Жаном Карло ще у 1995 р., здійснилося у 2004 р., коли ЄС упродовж одного дня -- першого травня, суттєво збільшив свої кордони вийшовши на перше місце серед глобальних конкурентів США та Японії за площею, кількістю населення та ВВП, проте значно знизивши відносний показник цього макроекономічного індикатора з 22 000 дол. (ПКС, 2003) до 19 900 дол. (ПКС, травень 2004 р., експертні дані). Турбокапіталізм, як називають його вище названі автори, упродовж ХХІ ст. значно посилить динаміку руху капіталу, а відтак розвиватиметься у двох напрямах: розширення геоекономічного простору та надбудова нових поверхів інтеграції. Підтвердженням першої тези могла б слугувати цитата зі спільного твору згаданих вище італійців:

«Після виснаження ресурсів дешевої робочої сили Східної Європи завдяки її інтеграції до європейського економічного простору, а також зростанню її добробуту, а відтак і заробітної плати трудящих, Європа буде вимушена звернутися до країн півдня Середземного моря.» (П. Савоно, Ж. Карло. Геоэкономика: Господство экономического пространства. -- М.: Ad. Marginen, 1997. -- С. 22--23).

В іншому місці книги автори чітко прогнозують: для того щоб зберегти відносно сталі темпи економічного зростання, Європейський Союз у 2020 р. має вийти на українсько-російський кордон.

ХХІ ст. було ознаменовано потужним «вибухом» нових теорій євроінтеграції. Серед них на перше місце вийшла проблема політичної інтеграції, яку можна охарактеризувати як таку, що суттєво посилить існуючу інституційну модель ЄС. Проте серед багатьох новітніх економічних інтеграційних теорій на перший план поступово стала виходити теорія внутрішнього регіоналізму (М. Кітінг, Дж. Логлін, Р. Хадсон, А. Вільямс та ін.), метою якої було обґрунтування створення гомогенного європейського економічного простору, в якому вдасться зменшити соціально-економічні диспропорції за рахунок посиленого впливу наднаціональних європейських структур. Сюди ж було додано принципи, які потім стали нормою європейської регіональної політики: субсидіарність (делегування в регіон тієї суми повноважень, які він може ефективно виконувати), компліментарності (структурні фонди ЄС можуть підтримати будь-який проект, якщо в регіоні будуть також вишукані кошти у розмір 25--75 % (залежно від рівня розвитку країни) для його фінансування), програмованості, визначення депресивності тощо.

Таким чином, одразу після створення економічного та політичного союзу країн-учасниць має розвиватися процес регіональної європейської єдності (її друга назва -- регіональний союз, чи «Європа Регіонів») (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Стадії європейської економічної інтеграції (початок ХХІ ст.)

5.3 Економічна модель Німеччини

Після завершення Другої світової війни у 1949 р. на території західної зони окупації утворилася Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) зі столицею м. Бонн, а у східній частині колишнього Рейху в тому ж році було проголошено створення Німецької Демократичної Республіки (НДР), яка почала побудову соціалізму у своїй країні. Східна частина Берліна стала столицею НДР, а західна -- отримала особливий статус, перетворившись у місто-державу. Упродовж 60--70-х рр. ХХ ст. кордон ФРН--НДР перетворився у зону протистояння двох економічних, політичних та ідеологічних систем. Розвал соціалістичного табору, що відбувся наприкінці 1980 -- на початку 90-х рр. привів до об'єднання двох Німеччин та перенесення історичної столиці до м. Берлін (3 жовтня 1990 р.). Проте процес консолідації німецького суспільства виявився досить складним. За різними даними на системну трансформацію Східної Німеччини було витрачено тільки у перші роки об'єднання понад 500 млрд німецьких марок (близько 250 млрд євро), однак навіть і зараз більшість земель колишньої НДР (за винятком Берліна) відносять до депресивних, а відтак вони мають право на отримання системної допомоги як національних фінансових джерел, так і зі структурних фондів Європейського Союзу.

5.3.1 Місце ФРН у глобальній та європейській економіці

Німеччина належить до високорозвинутих постіндустріальних країн світу, значення якої у світовій та європейській економіці є досить вагомим. Питома вага країни у виробництві світового ВВП (за ПКС) у 2000 р. становила 4,6 %, тоді як частка населення Німеччини (загальна кількість -- 82,5 млн, початок 2004 р.) становила лише 1,4 % світового. За обсягами промислового виробництва країна посідає четверте місце у світі після США, Китаю та Японії. У той же час експорт країни становить 10,1 % світового, а імпорт -- 10,5 %. За розрахунками, які було проведено групою Майкла Портера до Світового економічного форуму (2003), Німеччина посідала п'яте місце у світі за індексом мікроекономічної конкуренції після Фінляндії, США, Швеції та Данії, а за індикатором оперативності та стратегічності компаній -- не мала рівних. Слід також зазначити, що ФРН посідає третє місце у світі за технологічною потужністю, хоча за Індексом технологічних досягнень вийшла лише на 11-е. За показником Індексу розвитку людського потенціалу країна посідає лише 18-е місце у світі (2001), а ось за реальною заробітною платою за годину праці значно випереджає США, Японію і більшість європейських країн.

Німеччина має досить міцні позиції в Європейському Союзі, засновником якого вона була. У 2003 р., за попередніми оцінками, країна виробила ВВП (за валютним курсом) в розмірі 2160 млрд євро, що становило 22,8 % аналогічного показника всього ЄС-15. Проте хоча вона і має вищий ніж середній по Євросоюзу у відносних показниках, індикатор ВВП на душу населення -- 106,1 % Тут і далі цифри наводяться за даними: Journal of European Economy. -- 2003. -- № 2 (4). -- P. 484--501., однак значно поступається Данії (146 %), Ірландії (138 %), Люксембургу (203 %), Нідерландам (115,8 %), а також Австрії, Фінляндії, Швеції та Великобританії.

Німецькі компанії посідають провідні позиції у світовій та європейській економіці. Так, корпорація Daimler-Chrysler вийшла на сьоме місце у світі за торговим оборотом -- 152,8 млрд євро (2001). Глобальними лідерами є також Volkswagen (автомобілебудування), Siemens (електротехніка та електроніка), Eon (енергетика), Metro (торгівля) та інші.

5.3.2 Особливості німецької економічної моделі

Після завершення Другої світової війни Німеччина пережила чимало ускладнень, пов'язаних з демілітаризацією та денацифікацією її економіки. Період з 1945 по 1949 р. можна вважати найскладнішим в економічній історії країни у ХХ ст. Зрозуміло, що наприкінці 1940-х рр. у країні виникла нагальна потреба у розробленні нової моделі соціально-економічного розвитку, яка б, з одного боку, збігалася з «планом Маршалла» щодо післявоєнного устрою Західної Європи, з другого -- максимально враховувала німецьку специфіку ринкового господарства. Саме така модель була запропонована Людвігом Ерхардом, директором Управління господарства об'єднаних зон окупації та канцлером ФРН у 1960-ті рр. В основу розробки нової концепції, яка у подальшому здобула назву соціального ринкового господарства, було покладено методологію неолібералізму (ордолібералізму), що ґрунтувалася на поглядах німецької «фрайбурзької школи». З неї випливало, що майбутній добробут країни повинен базуватися на приватній власності на засоби виробництва, вільній конкуренції та вільному ціноутворенні (у подальшому цей підхід не один раз уточнювався і змінювався), активній ролі держави, боротьбі з економічною кризою, недопущенні монополізації та мілітаризації економіки. Стратегічною метою нової політики Німеччини було забезпечення соціальної справедливості та високого рівня соціальних гарантій, проте шлях реалізації основних складових нової моделі лежав через «шокову терапію» малопопулярних, але необхідних заходів оздоровлення економіки.

1. Грошова реформа, у ході якої рейхсмарки було скасовано і кожний німець отримав по 40 дойчмарок, потім до них додали ще по 20. Половина збережень німців у банках переоцінювалася за курсом 1 : 10, а друга за -- 1 : 20, грошові зобов'язання підприємств перераховувались за курсом 1 : 10. Також було анульовано практично всі фінансові зобов'язання установ фашистського рейху.

2. Реформа цін. Через відміну різних обмежень та адміністративного регулювання ціни досягли піку, а потім почали знижуватися відповідно до попиту та пропозиції на окремі товари й послуги. Було ліквідовано «чорний ринок» продуктів харчування, а коливання цін чітко гармонізувалося з підвищенням заробітної плати, яка залежала тепер від зростання продуктивності праці.

3. Реформа підприємницької моделі. Основною ланкою господарства ФРН у повоєнні роки став малий та середній бізнес, а за діяльністю монополій вводився нагляд з боку держави, що викликало незадоволення основних післявоєнних товаровиробників, які прагнули до контролю над німецьким ринком.

4. Кредитна та податкова реформа, яка зробила доступним отримання кредитів під невисокий відсоток представниками бізнесу та окремими громадянами, а зниження податкового тиску сприяло підвищенню ділової активності.

5. Соціальна реформа. Її головною метою був більш-менш рівномірний розподіл соціальних благ, у тому числі безоплатна освіта, страхова медицина, довгострокова допомога у разі безробіття тощо.

Проведене системне реформування господарства привело до швидких змін в економіці і в середині 1950-х рр. країна вийшла на провідні позиції в Західній Європі, а згодом і на одне з перших у світі. Саме з цього періоду починають говорити про «німецьке економічне диво».