Економіка зарубіжних країн

Проте високі темпи економічного зростання далеко не завжди були притаманні ФРН. У післявоєнний період країна чотири рази пережила падіння національного виробництва. Найбільш значною була криза 1966--1967 рр., яку прийнято називати структурною. Якщо на початку 1960-х рр. ВВП (у перерахунку на сучасну систему обчислення за ринковим курсом) на одного жителя перевищував 120 % від середнього по моделі ЄС -- 15 (сюди включалися й ті країни, які не входили на той час до «Спільного ринку»), то вже у 1967 р. цей індикатор упав до 113 %. Фактично це означало, що наприкінці 1960-х країна вичерпала свій ресурс екстенсивного зростання, а її макроекономічна політика потребувала докорінних змін. Таким чином, на зміну неоліберальній моделі розвитку прийшла неокейнсіанська, яка передбачала запровадження «глобального регулювання», що складалося з рівномірного (хоча і невисокого) економічного зростання, повної зайнятості, стабільності цін та рівновазі платіжного балансу. Держава взяла на себе також функції антициклічного регулювання, прогнозування та програмування. Такі заходи уряду дали свій ефект на самому початку 1970-х рр., коли було відновлено високі темпи зростання. Проте вже у 1974--1975 рр. країна зіткнулася з кризою перевиробництва, коли значно зросло банкрутство компаній, збільшилися інфляція та рівень безробіття, що говорило про наявність стагфляції, яка відмічалася тоді у більшості розвинутих країн.

Нарощування диспропорцій та подорожчення енергоносіїв, пов'язаних зі світовою енергетичною кризою, падіння норми прибутку та загострення міжнародної конкуренції призвели до кризи 1980--1982 рр., що викликало перехід до «пом'якшеного» варіанта неоконсервативної моделі розвитку, а заходи, що були застосовані при цьому, нагадували американський чи британський підходи.

Проте найбільш глибокою кризою була все ж таки криза початку 1990-х рр. Особливість її полягала у тому, що на циклічну кризу (раз на 10--12 років) наклався процес приєднання Східної Німеччини, більшість підприємств якої не витримала конкуренцію з боку європейських компаній. Внаслідок цього швидко зростало безробіття, загальний рівень якого у землях колишньої НДР у середині 1990-х рр. перевищував 17 %. Негативні наслідки об'єднання долаються ще й досі за рахунок залучення трансфертів державних фінансів із Західної у Східну Німеччину. За даними В. П. Колесова та М.Н. Осьмової тільки соціальні трансферти за період 1991--1998 рр. становили у сумарному розрахунку 1,4 трлн дойчмарок (700 млрд євро).

5.3.3 Сучасна модель розвитку

Наприкінці 80 -- на початку 90-х рр. ХХ ст. Німеччина мала таку соціально-економічну модель розвитку, якій заздрили практично в усьому світі, а за асортиментом та якістю надання соціальних послуг вона поступалася тільки скандинавським країнам. Визначимо характерні риси цієї системи.

1. Значна питома вага державного сектору в економіці країни, яка передусім домінувала у таких галузях, як інфраструктура, ядерна енергетика, чорна і кольорова металургія, видобуток кам'яного вугілля. З кінця 1980-х рр. у цих галузях активно відбувався процес приватизації державних підприємств з поступовим їх перетворенням у змішані компанії, що дозволило скоротити обсяги дотацій, які надавалися урядом. Разом з тим, приватизація у цих секторах не мала руйнівного характеру, а органічно поєднувалася з іншими за питомою вагою зайнятих у державному секторі економіки й зараз залишалася досить високою -- близько 10 %.

2. Рівень заробітної плати у ФРН був одним з найвищих у світі, проте продуктивність праці відставала від США та деяких європейських країн, що призвело до макроекономічної асиметрії. Так, у середині 1990-х рр. державний борг країни перевищив 60 % ВВП, а його середньорічні темпи приросту в 1,5 % (1990--2001 рр.) значно відставали від американських 3--4 %. Суттєво зросла також частка відрахувань з доходів підприємців з 26,5 %

у 1970 р. до 39,2 % у 1994 р. (за даними В. Ломакіна, 1999).

Питома вага державних витрат у структурі ВВП серед провідних західних країн становила близько 50 %.

3. Соціальні пріоритети Німеччини перш за все відбивалися у трьох основних блоках: страхування здоров'я, пенсії та допомога у разі безробіття. Безробітні у цій країні протягом 32 місяців отримували грошову допомогу в межах ? попередньої зарплати і лише після цього її обсяги починали знижуватися. По суті безкоштовна (для громадян ФРН) середня та вища освіта також мали неабияке значення для соціологізації німецького суспільства. Проте іншим боком вище зазначених переваг було швидке зростання рівня безробіття з 5,5 % у 1991 р. до 10,5 % у 1999 р.

4. Суворі екологічні вимоги уряду країни щодо промислових відходів привели у 1970-ті рр. до суттєвого покращання навколишнього середовища, проте їх подальше розширення негативно вплинуло (разом зі зростаючою дорожнечею робочої сили) на інвестиційний клімат у країні. Так, уже на початку 1990-х рр. країна мала негативний баланс ПІІ. З розширенням Європейського Союзу у 2004 р. процес відпливу інвестицій значно посилився.

5. Демографічна проблема в Німеччині полягає передусім у тому, що країна стрімко наближається до рівня високофлоридизованих держав зі значною питомою вагою людей пенсійного віку. Сучасна вікова структура має такий вигляд: 16 % -- діти до 14 років (включно) і стільки ж -- особи старші 65 років. Унаслідок цього ФРН вимушена допускати на свій ринок праці контрольований міграційний потік з інших країн. Значна частина іноземців, що мають легальний статус, може розраховувати на отримання соціальної допомоги у разі бідності -- соціаламт. За німецькою статистикою, іноземців серед реципієнтів цієї допомоги зараз налічується близько 23 %, тоді як питома вага їх серед населення становить лише 9 %.

Наведені вище особливості сучасної соціально-економічної моделі в цілому переобтяжували бюджет Німеччини, тому її уряди останніх років опинилася перед необхідністю докорінної реформи основних постулатів «соціального ринкового господарства», в якому «соціальна держава» у ХХІ ст. вже не змогла забезпечувати ті гарантії, до яких звикло населення, у першу чергу -- економічно активне. Основними чинниками сучасної соціальної трансформації в новому тисячолітті виявилися:

значні соціальні трансферти на дотримання соціальних стандартів у Східній Німеччині;

непропорційне зростання приросту отримувачів соціальної допомоги (близько 7 % на рік), тоді як ВВП країни збільшується лише на 1,5 %;

збільшення до 40 % податків на заробітну плату та інші види доходів. За цих умов різниця між реальною сумою, яку отримує «соціальник» та працюючий працівник, стає незначною, а відтак стимулів до праці не так уже й багато;

невисока ефективність медичного страхування, яка призвела до того, що лікарняні каси вже не можуть повною мірою задовольнити процес профілактики та лікування різного роду захворювань, внаслідок чого пацієнти мають доплачувати певну суму коштів за кращий «медичний результат»;

несприятлива впродовж останніх десяти років кон'юнктура на німецькі товари та послуги;

значна регіонально-галузева диференціація господарства ФРН;

відплив інвестицій за кордон, передусім у сусідні країни ЦСЄ, в яких німецький капітал знаходить кращі, ніж у своїй державі, умови для отримання прибутків.

5.3.4 Структура господарства

На початку ХХІ ст. Німеччина мала в цілому типову для постіндустріальних країн структуру господарства, в якій на аграрний сектор припадало 1,2 %, промисловість -- 30,4 %, сферу послуг -- 68,4 % створюваного ВВП. Приблизно аналогічною до цього була структура зайнятості з відповідними показниками 2,7 %, 33,7 % та 63,6 %.

Для сучасної економіки ФРН характерний високий рівень централізації та концентрації капіталу. Так, за даними В. Ломакіна (1999), в обробній промисловості на 100 найбільших фірм припадає близько 60 % загального обороту і понад 50 % загальної кількості зайнятих. Серед 50-ти найбільших компаній світу -- сім німецьких, а серед 50-ти найбільших ТНБ -- вісім розташовані у ФРН.

Промисловість. Країна є одним з найбільших у світі виробників сталі, вугілля та цементу, хімічних товарів, машин, транспортних засобів, верстатів, електроніки, кораблів, продуктів харчування і текстилю. З огляду на таку спеціалізацію доцільним є розгляд рівнів капіталізації провідних німецьких корпорацій, що досить добре показано у табл. 5.2. Як випливає з неї, найбільші німецькі концерни не є подібними до американських за рівнем капіталізації. Тільки десять наведених у таблиці фірм мали у 2000 р. таку саму сумарну капіталізацію, як одна американська ТНК «Майкрософт».

Разом з тим, позиції промислових гігантів ФРН в європейській економіці є значними. Тут передусім слід виділити автомобільного гіганта Daimler-Chrysler, який утворився через злиття-поглинання відповідних німецької та американської фірм. За торговим оборотом у 2002 р. він посідав сьоме місце у світі (152 873 млн євро), хоча й мав за той рік збитки в розмірі 662 млн євро. Далі за ними йшов Volkswagen з відповідним оборотом у 88 540 млн євро та позитивним прибутком у 2,9 млрд євро.

Лідерами європейської хімічної та хіміко-фармацевтичної індустрії зараз виступають німецькі концерни BASF, Bayer, які мають приблизно однаковий торговий оборот, який оцінюється у 30--32 млрд євро, та приблизно однакову кількість працюючих -- 95--110 тис. працівників.

Найбільшою електротехнічною корпорацією країни є Siemens з кількістю зайнятих майже у 0,5 млн осіб та торговим оборотом у 87 млрд євро (2001). Значно відстає від неї промисловий гігант Bosch з відповідними показниками: 213 тис. осіб та 34 млрд євро.

Таблиця 5.2 Провідні корпорації ФРН за рівнем капіталізації (станом на початок 2000 р.)

Рейтинг у ФРН	Рейтинг у світі	Назва компанії	Основна спеціалізація	Капіталізація, млрд дол.
1	51	Deutsche Telecom	Телекомунікації	63,67
2	52	Allianz	Страхова справа	63,31
3	57	Siemens	Електротехнічна промисловість	58,87
4	73	SAP	Телекомунікації	48,93
5	81	Daimler-Chrysler	Автомобілебудування	46,02
6	91	Munchener Ruck	Страхова справа	43,79
7	100	Deutsche Bank	Банківська справа	39,96
8	118	E. ON	Змішана спеціалізація	35,25
9	166	BMW	Автомобілебудування	26,25
10	174	Bayer	Хімічна промисловість	24,91
11	186	BASF	Хімічна промисловість	23,79
12	210	Volkswagen	Автомобілебудування	20,46
13	213	RWE	Енергетика	20,02
14	224	Hypo Vereinsbank	Банківська справа	19,08
15	265	Deutsche Post	Поштовий зв'язок	16,72

Джерело: А. Кузнецов. Германский капитал за рубежом // МЭ и МО. -- 2003. -- № 10. -- С. 33.

Головними чинниками, які зумовлюють подальший розвиток промислової структури ФРН, є:

зрушення у галузевій та територіальній структурі виробництва, викликані об'єднанням країни та диверсифікацією наукомістких галузей, за показником яких німецькі фірми значно відстають від американських;

суттєві зміни у структурі інвестицій, за яких майже 80 % капіталовкладень спрямовувалося на заміну обладнання та його модернізацію;

традиційно висока якість виробництва та сталість ринків збуту високотехнологічної продукції, яка обслуговувалася широкою мережею сервісних центрів по всьому світі;

високий рівень конкурентоспроможності німецьких товарів та довіра споживачів до брендів провідних фірм ФРН;

зниження витрат виробництва, яке розпочалося лише у ХХІ ст.;

наявність сімейних кланів у промисловості -- Siemens, Opel, Bosch, чиї позиції останнім часом були не завжди вдалими з погляду стратегії розвитку фірми та залучення інвестицій у них;

зростання питомої ваги малого та середнього бізнесу, який уже зараз виробляє понад 40 % ВВП країни та забезпечує 40 % товарного експорту.

Сільське господарство. Асортимент продукції, що випускається, є типовим для європейських країн: картопля, пшениця, ячмінь, цукровий буряк. Традиційно розвинутим є тваринництво: розведення великої рогатої худоби, свиней, птахівництво. При цьому в структурі аграрного виробництва домінуючою є галузь тваринництва. Разом з тим слід підкреслити, що все сільське господарство є високодотаційним. Основні субсидії надходять на компліментарній основі з бюджету земель, федерального бюджету та структурних фондів Європейського Союзу. Проте незважаючи на високу продуктивність праці в аграрному секторі, наукові підходи до виробництва та реалізації продукції і максимальну (за світовими мірками) фінансову підтримку, країна забезпечена власним виробництвом лише на 80--90 %, а рівень дохідності поступається багатьом країнам ЄС.

Особливостями сучасного аграрного комплексу ФРН є:

зниження загальної кількості фермерських господарств та їх укрупнення;

підвищення механізації сільського господарства за рахунок зростання потужності техніки та її універсалізації;

підвищення автоматизації та хімізації аграрного процесу;

швидке поширення вертикальної інтеграції, яка об'єднала аграрне виробництво, обслуговуючі галузі, транспорт, харчові компанії, спеціалізовані банки, аграрні фонди та сучасні логістичні схеми.

Сфера послуг є домінуючою в структурі господарства країни. Основними галузями є ті, що безпосередньо пов'язані із забезпеченням соціальної складової суспільного відтворення, а саме: освіта, охорона навколишнього середовища, медичне обслуговування, соціальне забезпечення, державне управління, торгівля, транспорт, банківська сфера тощо.

Найбільшу питому вагу мають торгівля і транспорт, в яких зайнято близько 20 % сукупної робочої сили. При цьому слід виділити міцні позиції одного з європейських торгових лідерів -- компанію «Metro», щорічний торговельний оборот якої становить близько 50 млрд євро і в якій працює понад 240 тис. робітників і службовців. Перші сходинки на європейському транспортному ринку також посідають німецькі компанії -- Lufthansa (авіаційний транспорт) з торговим оборотом в 16,7 млрд євро і з кількістю зайнятих 88 тис. та Bahn (залізничний транспорт), відповідні показники якої становлять 15,7 млрд євро та 214 тис.

Окремо слід сказати про банківську сферу, в якій країна також виступає не тільки європейським, а й світовим лідером. Специфіка цього сектору полягає в наступному:

фінансовий контроль над виробництвом здійснюють провідні німецькі банки через акціонування відповідних фірм та корпорацій;

у країні створена двоступенева банківська система, яка складається з головного Дойче Бундесбанку, Центральних банків земель та численних відділень і філій; крім цього, виділяються приватні банки, функції кожного з яких чітко регламентовані;

комерційні банки в основному мають універсальні функції, що забезпечує їм більш високу стабільність за рахунок високого рівня диверсифікації послуг, що надаються;

найбільший рівень централізації капіталу був досягнутий Німеччиною в кредитній сфері. При цьому провідні позиції у цій галузі посіли «Дойче банк», «Дрезднер банк», «Комерц банк»;

набула поширення система ощадних кас та земельних банків, послугами яких користується більша частина населення країни.

5.3.5 Зовнішньоекономічні зв'язки

За обсягами загального експорту у 2001 р. країна посідала друге місце у світі (569,5 млрд дол.), аналогічні позиції вона мала і в імпорті (493 млрд дол.), випереджаючи, таким чином, найближчу до неї Японію в 1,4 раза (експорт та імпорт). Проте у питомій вазі експорту високих технологій (18 %), країна суттєво відставала від США (34 %), Японії (28 %), а також європейських країн: Франції (24 %), Великобританії (32 %), Нідерландів (35 %). При цьому на експорт промислових товарів припадало 85 % Упродовж усього тексту посібника використовуються дані: Доклад о мировом развитии 2003. -- М.: Весь мир, 2003. загального товарного експорту.

Основними статтями експорту були: машини та технологічне обладнання, продукція хімічної та хіміко-фармацевтичної промисловості, метали та промислові вироби, продукти харчування, текстиль.

Подібним до цього був і імпорт товарів, проте у ньому значну вагу мали енергоносії -- природний газ та нафта.

Географічно експорт та імпорт розподіляються так само, як у всіх інших країнах Європейського Союзу: майже 60 % експорту та стільки ж імпорту припадає на інші члени ЄС. Другим торговельним партнером виступає США (8--10 % експорту та імпорту) та Японія (3--5 %). Останнім часом значно зріс товарообіг між країнами ЦСЄ (Польща, Чехія, Угорщина, а нещодавно і Росія).

ФРН належить до держав з високим рівнем інвестиційної активності. Країна входить у п'ятірку лідерів за кумулятивними прямими капіталовкладеннями за кордоном. Її питома вага у світі за цим показником є більшою за 9 %, що, за даними А. Кузнєцова, удвічі перевищує її частку у світовому ВВП. Проте подальше нарощування інвестиційної присутності німецьких корпорацій за кордоном гальмується існуванням у країні холдингової моделі, за якої досягається значний прогрес у традиційних галузях економіки (це пов'язано зі створенням матеріальних активів), однак у високотехнологічних галузях так званої «нової економіки» (в ній переважають нематеріальні активи) пропонована модель не спрацьовує, внаслідок цього виникають проблеми, пов'язані з недостатньою розвинутістю фондового ринку країни.

На кінець 2000 р. загальна сума нагромаджених німецьких ПІІ в усьому світі досягла 572 млрд євро. Лідером при цьому виступає обробна промисловість, питома вага якої сягнула 39,1 % (у тому числі автомобілебудування -- 17,3 %, хімічна промисловість -- 7,9 %, електротехнічна -- 4,3 %). Упродовж останніх двадцяти років суттєво змінилися мегарегіональні пріоритети німецьких ПІІ. У цілому західноєвропейський інвестиційний ринок виявився замалим для німецьких капіталовкладень, а відтак його питома вага зменшилася з 57,1 % (у 1980 р.) до 44,2 % (кінець 2000 р.). Водночас значно зросла частка німецьких ПІІ у Великобританії (з 3,6 до 9,5 %). Справжній німецький «інвестиційний бум» пережили США, в яких питома вага кумулятивних ПІІ зросла з 18,4 % до 37,9 %. Упродовж 1990-х рр. значно посилився інтерес німецьких інвесторів до країн Центральної та Східної Європи. Так, якщо на початку 1980-х рр. ПІІ становили лише 0,2 % загального обсягу, то вже у 2000 р. їх питома вага становила 4,6 %, лідерами при цьому виявилися Польща, Угорщина, Чехія, а пізніше і Росія. Зменшилась також інвестиційна присутність німецьких фірм у Латинській Америці (з 10,7 % до 4,5 %), незначно зросла вона в Японії (1,3 % -- 1,7 %) та в Китаї (0,0 % -- 0,9 %).

Найбільш активно поводять себе на постсоціалістичному просторі такі німецькі ТНК, як Deutsche Telekom, яка направила на модернізацію зв'язку в країнах ЦСЕ близько 4,2 млрд дол., Volkswagen, який інвестував чималі кошти у фірму Skoda (Чехія), корпорація Henkel, яка побудувала потужні заводи побутової хімії в Польщі, Угорщині, Росії. Останнім часом високу ділову активність у державах ЦСЄ проявляє фірма Siemens.

ФРН виступає також одним з найбільших у світі донорів економічної допомоги, спрямованих на підтримку розвитку. З цією метою щорічно виділяється близько 6 млрд. євро на підтримку ринкових перетворень у різних країнах світу, у тому числі в країнах ЦСЕ, розвиток стосунків з якими є пріоритетним для країни.

5.4 Економіка Франції

5.4.1 Позиції Франції у світовій економіці та в Європейському Союзі

Франція -- високорозвинута країна з ринковою економікою -- належить до держав-лідерів і входить до складу великої сімки, в якій завжди відстоює національні позиції і має точку зору, що часто відмінна від багатьох інших. За розмірами території (551 тис. км²) та кількістю населення (61,5 млн жит., 2003 р.) вона є серед європейських лідерів. За обсягами ВВП посідає четверте місце у світі, поступаючись лише США, Японії та ФРН. У Європейському Союзі її ВВП (1,6 трлн євро) є меншим за німецький, проте цей показник стоїть майже в рівень з британським, що забезпечує відповідно до теорії європейських полюсів зростання макроекономічну конкуренцію.

Питома вага Франції у світовій економіці має досить значущий вигляд. Це приблизно 5,1 % світового ВВП, проте за показниками промислового виробництва її частка мала тенденцію до зростання з 5 % у післявоєнні роки до 6,5--6,6 % наприкінці 80-х рр. ХХ ст. У промисловій ієрархії країна посідає четверте місце

у світі, однак за розвитком окремих галузей тримає світове і європейське лідерство. Так, ядерна енергетика країни посідає друге, після США, місце у світі, а за відносними показниками (виробництво електроенергії на АЕС на душу населення та її питомої ваги у структурі виробництва енергії) не має собі рівних у світі. Франції притаманні також провідні позиції в аерокосмічній та авіаційній промисловості, вона посідає друге місце у світі за виробництвом та експортом зброї.

Досить сильні позиції має аграрний комплекс країни, що базується на багатогалузевому сільському господарстві та розгалуженій харчовій промисловості, за розвитком яких Франція посідає друге місце у світі і перше в Європейському Союзі.

Разом з тим, за рядом сучасних показників Франція має суттєве відставання. Так, за індексом технологічних досягнень (2000) країна посідає передостаннє (17-е) місце серед держав-лідерів. Питома вага в експорті високих і середніх технологій є меншою за США, ФРН, Великобританію та деякі інші постіндустріальні країни. За індексом розвитку людського потенціалу країна не увійшла навіть до числа п'ятнадцяти держав-лідерів і посідає скромне 17-е місце (0,925 у 2001 р.).

Разом з тим, позиції Франції як однієї із засновниць Європейського Союзу є визначальними у цій організації, які передусім складаються з її стратегічної мети щодо формування нової моделі об'єднаної Європи, зі збереженням у ній національної самоідентифікації окремих держав та регіонів, що отримало назву «голлістська Європа» (за ім'ям першого післявоєнного президента Франції генерала де Голля).

5.4.2 Французька модель економіки

Післявоєнний розвиток Франції проходив під впливом багатьох чинників, які зумовили подальший прогрес її економіки та соціальної сфери. Багато у чому засоби і стратегія реалізації амбітних планів уряду цієї країни спиралася як на посилення ринкових важелів економіки, так і на застосування нетипових для неї підходів, які здобули назви індикативного планування та ди-

рижизму. Посилення одного чи другою акцентів у моделі досягнення макроекономічної рівноваги господарства нерідко призводило до значних криз як на рівні уряду, так і на рівні підприємців, робітників та профспілок, позиції яких у Франції є більш значущими, ніж у багатьох інших державах. Саме у цих особливостях і криється своєрідність французької економіки, яку нерідко називають гібридом планових і ринкових підходів. Досить показовим при цьому був повоєнний період, під час якого уряд країни намагався знайти найефективніше поєднання кейнсіанських методів регулювання з розвитком підприємництва.

Основними чинниками, що зумовили економічну трансформацію економіки Франції у другій половині ХХ ст., були:

збільшення ролі держави та державної власності з 10 % вартості національного майна до 40--50 % на початку 1980-х рр. Формування конкурентоспроможних потужних ТНК (наприклад автомобільна корпорація «Рено») з високою питомою вагою державної частки у структурі акціонерного капіталу. Разом з тим, такий підхід нерідко виявлявся досить обтяжливим для французького бюджету, через який уряд був вимушений компенсувати збиток малоефективного державного сектору;

відмова у післявоєнні часи (1960--70-ті рр.) від політики колоніальних війн, які були занадто обтяжливими для Франції, а «ресурсний ефект», на який при цьому розраховували, ставав деталі низьким чи, інакше кажучи, непорівнюваний із понесеними витратами;

високі темпи науково-технічного прогресу й вдале поєднання державних та приватних інвестицій, спрямованих на розвиток ядерної енергетики, електротехнічної промисловості, хімічної, хіміко-фармацевтичної промисловості, виробництва авіаційної техніки та засобів автоматики;

концентрація та централізація промислового та фінансового капіталу, значне зміцнення позицій французьких фірм на міжнародних та передусім на європейських ринках. Чіткий вибір та стимулювання розвитку галузей національної спеціалізації;

підтримка з боку держави фундаментальних та прикладних дослідних робіт у пріоритетних галузях французької економіки;

максимальне заохочення на компліментарній основі розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, якість якої багато

у чому стала зразковою в Європейському Союзі;

диверсифікація зовнішньоекономічних зв'язків з країнами Західної Європи, перш за все з Німеччиною, що дало додатковий ефект розвитку, викликаного зниженням трансакційних витрат французьких фірм у межах Європейського Союзу. Це привело до необхідності координації зовнішньоторговельної політики відповідно до існуючих в ЄС правил. Франція домоглася визнання за колоніями, які збереглися після Другої світової війни, статусу її заморських територій; на них також поширилася дія структурних фондів Європейського Союзу;

проведення гнучкої соціальної політики, яка ставила за мету зростання споживання, покращання демографічної ситуації, розширення внутрішнього ринку та формування високого рівня соціального забезпечення;

реалізація основних постулатів політики «дирижизму», основними рисами якого стали: застосування прямих адміністративних методів втручання в економіку через контроль за цінами, емісія цінних паперів, значна кредитна діяльність держави; активна підтримка державного підприємництва, прямі державні інвестиції в галузі бізнесу тощо.

Напряму з цією політикою була пов'язана планова модель управління економікою, в основі якої -- концепція «держава -- планіфікатор». Проте теорія і практика індикативного планування суттєво відрізняється від тих методів, що були використані в колишньому Радянському Союзі, а відтак досвід Франції щодо індикативного планування багато у чому заслуговує на докладне вивчення.

Одразу після Другої світової війни у 1946 р. генералом де Голлем було започатковано Раду з планування і створено Генеральний комісаріат плану, на які покладалися завдання щодо розроблення та запровадження загальнонаціональних планів. Функції цих органів не один раз змінювалися, так само як цілі та тривалість дії планів соціально-економічного розвитку. Проте унікальність трансформації планово-індикативної моделі країни є неповторною серед країн-лідерів насамперед через її системний характер, особливо високу роль держави та розвинуту соціальну сферу. Ці особливості значною мірою відбиває етапність реалізації основних напрямів національних планів.

Перший план (1947--1952 рр.) був планом відродження та модернізації господарства країни. Він визначив основні пріоритети розвитку Франції, які включали передусім базові галузі: вугільну промисловість, електроенергетику, виробництво сталі, прокату, цементу, сільськогосподарське машинобудування, транспорт.

Другий план (1953--1957 рр.), дещо нагадував типові для Радянського Союзу п'ятирічки і, за визначенням російського дослідника французької моделі розвитку Г. П. Чернікова (2002 р.), акцентував увагу на всіх видах виробничої діяльності. Проте головним його мотивом був все ж таки розвиток науково-технічного прогресу.

Третій план (1958--1961 рр.) був не досить реальним насамперед тому, що ставив завдання щодо збільшення за чотири роки на 20 % обсягу національного виробництва. Криза платіжного балансу 1957--1958 рр. та інфляція скоригували очікувані темпи зростання майже удвічі.

Четвертий (1962--1968 рр.), п'ятий (1966--1970 рр.), шостий (1971--1975 рр.) плани були цікаві передусім нарощуванням процесів індустріалізації та обороноздатності Франції, допомоги країнам, що розвивалися (насамперед колишнім колоніям), проведенням науково обґрунтованої політики внутрішньої регіоналізації. Наприкінці 1960-х рр. з'явилася досить незвична для світової економіки модель «індикаторів небезпеки», метою якої було попередження влади про загрозу виникнення економічної кризи. Проте ця система не стала високоефективною, тому що не мала достатніх важелів впливу на світову енергетичну кризу 1970-х рр., яка завдала великої шкоди господарству Франції. Упродовж цього періоду стало зрозумілим, що методика індикативного планування має значні хиби і її потрібно змінювати.

Сьомий план (1976--1980 рр.) мав уже більш конкретні цілі та рекомендації щодо збільшення капіталовкладень у промисловість, зменшення безробіття та забезпечення повної зайнятості, скорочення дефіциту платіжного балансу. У бюджеті були передбачені відповідні кошти на реалізацію програмних цілей.

З початку 80-х рр. збільшилися темпи структурної перебудови економіки перш за все за рахунок зміцнення позицій французьких компаній на світовому ринку, розвитку новітніх технологій та інвестування, проте амбітний восьмий план (1981--1984 рр.) не був реалізований і з часом замінений на проміжний. У його основі було чимало великих макроекономічних прорахунків та неточностей.

Дев'ятий план (1985--1988 рр.) стимулював економічне зростання з одночасним досягненням макроекономічної рівноваги, боротьбу з інфляцією тощо. На цьому етапі вперше була застосована система регіональних контрактів з главами місцевих органів управління, за якої вдалося чітко спланувати надходження фінансових потоків, що йшли на відродження депресивних територій та посилення просторового планування в країні. Цю регіональну модель управління територіями не один раз використовували в інших країнах Європейського Союзу. Серед постсоціалістичних держав її вперше наприкінці 1990-х рр. застосувала Польща.

Десятий (1989--1993 рр.), одинадцятий (1993--1997 рр.) та дванадцятий (1998--2001 рр.) національні плани розвитку були зорієнтовані на долання найболючіших для країни проблем: лібералізацію економіки, надання допомоги мігрантам та бідним верствам населення, стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. Ці плани координувалися з існуючими в Європейському Союзі механізмами та інструментами стимулювання, наприклад Agenda-2000 (Порядок Денний -- 2000), які чітко встановлювали принцип компліментарності щодо надання системної допомоги з боку структурних фондів ЄС.

Основні особливості індикативного планування та його специфіку в цій державі досить чітко визначив чиновник Комісаріату планування Б. Казе: «Французький план ніколи не опускається до рівня підприємства», а відомий економіст П. Боше зазначив: «Французьке індикативне програмування -- це гнучке планування, котре не передбачає встановлення громадської власності на засоби виробництва. Більше того, в рамках загальної перспективи зростання воно торкається лише деяких з цілей, які підпорядковані ринковим механізмам. Ці цілі встановлюються в межах цілої галузі, всередені якої фірми та підприємці користуються широкою свободою» Цит. за: Черников Г. П. Экономика Франции: традиции и новейшие тенденции: Учеб. пособие. -- М.: РОССПЭН, 2002. -- С. 99. .

Виходячи зі сказаного вище, можна зробити висновок про те, що специфіку існування французької моделі індикативного планування (прогнозування) зумовлювали такі характерні риси:

формування основного інституційного закладу -- Комісаріату планування, який включав не тільки чиновників різного рангу, а й представників великих фірм та компаній, профспілок, університетських професорів, експертів, представників споживачів тощо, які були об'єднані у два види комісій: вертикальні та горизонтальні. Перші з них відповідали за провідні сектори французької економіки (промислове виробництво, транспорт, сільське господарство, сфера послуг). Горизонтальні комісії, як правило, спеціалізувалися на міжгалузевих проблемах, пов'язаних з особливостями фінансування економіки, наукових дослідженнях, регіонального розвитку тощо;

основні інструменти впливу на макроекономічну ситуацію: регулювання сукупного попиту та сукупної пропозиції, проведення політики «дорогих» чи «дешевих» грошей, надання пільг, дотацій та субсидій, підтримка державного сектора економіки (після 1970-х рр. його питома вага стала зменшуватися через невідповідність конкурентному законодавству);

перерозподіл фінансово-економічних ресурсів в інтересах розв'язання загальнонаціональних проблем та здійснення реформ. Посилення концентрації та централізації капіталу (у 1990-ті рр. розпочався процес децентралізації, який триває і зараз);

успішність здійснення соціальної політики та модернізація соціальної інфраструктури, що стало можливим лише за умов централізованого планування та фінансування з боку уряду;

введення системи контрактів між центральним урядом та місцевими, укладання «квазіконтрактів» між приватним підприємством та представниками державної адміністрації, що призвело до синергізму в реалізації широкомасштабних проектів, в яких були зацікавлені і державні, і приватні структури;

високий рівень оподаткування, що дозволяє, з одного боку, акумулювати фінансові ресурси та більш справедливо їх розподілити і перерозподіляти, з другого -- висуває Францію на друге місце у світі (після скандинавських країн) за кількістю та розмірами податків, що, зрозуміло, відштовхує потенційних інвесторів. Так, наприклад, за даними Г. П. Чернікова (2002), тільки соціальні відрахування в країні є вищими, ніж у Німеччині та Великобританії на 7 %, у Японії на 13 %, у США на 15 %;

імплементація французької моделі планування та дирижизму на європейський рівень. Багато у чому існуюча зараз модель Європейської Комісії та інших євроструктур, розроблення чинного в ЄС семирічного плану розвитку, створення структурних фондів та проведення соціальної, регіональної та аграрної політики зумовлені тим, що Франція хоче бачити в європейських наднаціональних системах управління такі форми, які є найбільш порівнюваними з основними складовими її національної моделі.

5.4.3 Сучасна структура господарства

Як і в усіх постіндустріальних країнах, структура виробництва у Франції відображає у цілому типовий для Великої сімки склад та співвідношення основних галузей. Так, наприкінці 1990-х рр. на сільське господарство припадало 2,3 % ВВП, що виробляється, на промисловість -- 26,2 %, сферу послуг -- 71,5 % The statesman's yearbook. 2004. -- N.Y., Palgrave, 2004. . Подібною до цього була й структура зайнятості. Найбільші французькі фірми є досить відомими у світі та Європі, а відтак їх значення у глобальній економічній моделі є важливим, проте за обсягами торгового обороту, прибутковістю та кількістю працюючих вони поступаються американським, німецьким та цілому ряду британських компаній (табл. 5.3).

Як випливає з табл. 5.3, позиції французьких компаній є досить різними. Так, наприклад, два автомобільні гіганти, приватний «Пежо--Сітроен» та державний «Рено», забезпечують відповідно 4 та 5 % сві-

тового виробництва автомобілів та сумарну зайнятість близько 330 тис. осіб. Французька промисловість представлена також європейськими лідерами у галузі виробництва швидкісного рухливого складу залізниць (TGF), літаків (Airbus, Falcon, Mirage), ракет (Arian), ядерної енергетики, в якій вона має передові технології, в обробці рідкоземельних металів, робототехніці, біотехнологіях, мікроелектроніці.

Таблиця 5.3 Провідні французькі корпорації у 2001 р.

Ранг у країні	Світовий ранг	Назва	Спеціалізація	Торговий оборот, млн євро	Прибуток, млн євро	Кількість працюючих
1	14	Totalfinalf	Переробка нафти та корисних копалин	105 518	7518	122 025
2	27	Carrefour	Торгівля	69 486	1266	382 821
3	39	Vivendi Universal	Змішаний тип	57 360	- 13 597	320 654
4	47	PSA Peugeot Citroen	Автомобільний	51 663	1691	192 500
5	69	France Telecom	Зв'язок	43 026	- 8280	206 184
6	71	Suez	Енергетика	42 359	2087	177 545
7	74	EDF	Енергетика	40 716	841	162 491
8	92	Renalt	Автомобілебудування	36 351	1051	140 417

Складено за: Журнал европейской экономики. -- 2003. -- № 3. -- С. 419--428.

Для країни характерний високий рівень концентрації та централізації капіталу, за якого провідні позиції належать десяти фінансово-монополістичним групам, при цьому державні та приватні корпорації досить успішно конкурують як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках. Прикладом такої конкуренції можуть бути не тільки «Пежо» і «Рено», а й французькі лідери електронної та електротехнічної промисловості: приватна корпорація «Компані женераль д'електрисіті» та державна «Томпсон». Дещо по-іншому склалися стосунки лідерів авіакосмічної промисловості -- державної «Аероспасьяль» та приватної «Дассо»: останню поглинула перша через досить нестандартний підхід, коли французький уряд оголосив про свій намір передати 45,9 % акцій «Дассо» компанії «Аероспасьяль».

Посилена конкуренція з американськими літакобудівними компаніями привела на початку 1970-х рр. до створення нового міжнародного консорціума «Ербас індастрі», пакети акцій у якому належать «Аероспасьяль» (Франція), «Брітіш аероспейс» (Великобританія), «Каса» (Іспанія) та ряду інших. Проте найбільша частка у пакеті акцій належить першим двом.

Французькі фірми мають досить високі конкурентні позиції також у хімічній, хімікофармацевничній та харчовій промисловості, на які припадає значна частка виробництва продовольства в Європі, за обсягами якого країна вийшла на друге місце у світі та перше в ЄС. Одним із лідерів галузі є компанія «Данон», експансійна діяльність якої в країнах ЦСЄ забезпечила її домінування на ринках молокопродуктів. Традиційно конкурентними є позиції Франції у виноробній, коньячній та парфумерній промисловості.

Разом з тим, країна має досить жорстку позицію в ЄС щодо металургійної галузі, яку французький уряд розглядає як найбільш «чутливу» ланку національного виробництва. Тільки одна компанія «Юзінор-Сасілор» забезпечує близько 70 % виробництва сталі та 98 % експорту продукції галузі. Розширення ЄС, яке мало місце у 2004 р., аж ніяк не вплинуло на її конкурентні позиції через значне обмеження випуску металовиробів у державах Центральної та Східної Європи.

Сільське господарство. Інтенсивне зростання механізації та автоматизації впродовж 1960--1990 рр. привело до того, що валовий аграрний продукт країни подвоївся, а його середньорічний приріст перевищував 3 %, внаслідок чого питома вага Франції значно зросла у світовому сільгоспвиробництві. У середині 1990-х рр. її частка в ЄС досягла 23 %, при тому що кількість населення становила лише 10 %. Зараз країна забезпечує майже половину європейського виробництва вина, 25 % яловичини, майже 1/6 виробництва молока і баранини, 1/3 птиці. Країна щорічно збирає 35 % зернових, що вирощуються в ЄС, 26 % цукрового буряку, 15--16 % овочів та фруктів. Близькими до цього показника є виробництво яєць та свинини. За виробництвом молока і молочних продуктів на душу населення Франція випереджає навіть США.

Сфера послуг. Ця галузь традиційно оцінюється у Франції за кількістю зайнятих у різних сферах. Найбільшими за питомою вагою при цьому виступають консультативні послуги, що складаються з інформаційних, рекламних, маркетингових, інжинірингових тощо. Крім цього, виділяють також оперативні послуги, підбір персоналу, роботу з кадрами, забезпечення безпеки громадян. Провідну роль у структурі галузі видіграють банківська сфера, транспорт, торгівля, туризм.

Найбільшими банками Франції вважаються «Сосьете женераль», «Кредит Ліонне», «Банк насьональ де Парі». Вони мають розгалужену мережу відділень та активно працюють на світових ринках банківських послуг. В умовах глобалізації світового господарства в економіці країни йде активний процес злиття фінансового капіталу з промисловим з утворенням так званих фінансово-промислових груп. У своїй основі до них можуть входити як сімейні клани (групи Ротшильдів, Ампен-Шнейдерів), так і конгломерати банків та компаній («Париба», «Соез»).

Франція має розвинутий транспортний комплекс, представлений насамперед надшвидкісними залізницями «ТЖВ», швидкість руху на яких перевищує 320 км на годину, розгалужену автодорожну систему та потужний авіаційний транспорт. Так, відома французька авіаційна компанія «Ер Франс» мала у 2002 р. торговий оборот у розмірі 12,3 млрд євро, а кількість працюючих була близько 65 тис. осіб, поступаючись таким чином на європейському ринку повітряних перевезень лише німецькій «Люфтганзі», натомість маючи більші за неї прибутки. Досить важливим є також морський транспорт, проте його позиції більш скромні (25-е місце у світі за тоннажем).

Суттєві зміни відбуваються в організації оптової та роздрібної торгівлі Франції. Як і скрізь у західних країнах тут поширені супер- і гіпермаркети та торгівля за каталогами, збереглися магазини споживчих кооперативів, народні магазини та великі магазини (що нагадують добре відомі універмаги), проте ефективність «ланцюжків постачання» в них поступається сучасним формам організації торгівлі.

Франція є світовим лідером у галузі туризму, в якому зайнято майже 500 тис. осіб. Щорічно країну відвідують понад 62 млн туристів, які приносять їй дохід у розмірі 28 млрд дол. Питома вага туризму (включаючи внутрішній) перевищує 10 % ВВП. У Франції вважають, що ця галузь є однією з перспективних та може реально вплинути на зниження досить високого для постіндустріальних країн рівня безробіття (понад 11 %).

5.4.4 Особливості зовнішньоекономічних зв'язків

Більшість сучасних дослідників економіки Франції відмічають той факт, що останнім часом країна швидко нарощує свою присутність на світових ринках товарів та послуг, а політику держави та французьких фірм можна охарактеризувати як експансіоністську. За обсягами товарообігу (642 млрд дол. у 2001 р.) Франція посідала четверте місце у світі після США, ФРН та Японії і випереджала Великобританію майже на 40 млрд дол. В Європейському Союзі вона є другою за експортом (319 млрд дол.) і третьою за імпортом (323 млрд дол.). При цьому експорт промислових товарів становить 81 % від сумарного вивозу, загальна ж частка Франції у світовому експорті становить близько 5,3 %. Основними його статтями є: машини та транспортне обладнання, хімікати, залізо, сталь, продукція АПК, текстиль та одяг, зброя. Основу імпорту становить продукція машинобудування, енергоносії (сира нафта), деякі сільгосппродукти, продукція хімічної промисловості.

Упродовж 80--90-х рр. ХХ ст. відбулися значні зміни у зовнішній торгівлі країни, коли на перше місце в структурі промислового експорту вийшла продукція машинобудування, частка якої досягла 50 % вартості готових виробів. Франція посіла провідні позиції на ринках високотехнологічних товарів, зокрема на аерокосмічному, зв'язку, авіаційному, енергетичному, транспортному. За короткий термін країна вийшла на друге місце у світі за експортом зброї (11--13 % продажів на світовому ринку, а експортна квота ВПК Франції сягнула 30--40 %, що перевищило аналогічний американський показник у 10 %).

Упродовж багатьох років країна займала друге місце у світі в експорті послуг і тільки у 1997 р. вона поступилася Великобританії.

Як і кожна держава Євросоюзу, Франція передусім орієнтується на взаємну торгівлю з його членами, частка яких і в експорті, і в імпорті становить 62--63 %. При цьому перші місця посідають Німеччина, Великобританія, Італія, а також Бельгія, Люксембург та Іспанія. Частка США є досить скромною -- 7--9 %.

Прямі іноземні інвестиції французьких фірм за кордоном у 2001 р. становили 43 млрд дол., що було у 6,7 раза меншим за США, у 4,4 раза за ФРН та в 3,1 раза за Великобританію. Це говорить про те, що Франція багато в чому поступається іншим розвинутим державам на світовому ринку капіталу, а динаміка руху останнього є більш повільним, ніж в інших державах.

Країна є потужним донором фінансової підтримки розвитку, обсяги якої становлять 6--7 млрд дол. щорічно, тобто близько 0,7 % її ВВП. Упродовж 1990-х рр. обсяги її надання почали зменшуватися, насамперед ті, що спрямовувалися в країни третього світу.

Разом з тим, країна має досить великий зовнішній борг, що становить близько 118 млрд дол. (оцінка 1996 р.). У цілому це не створює загрози економічній незалежності країни, тому що цей показник є меншим ніж 10 % її щорічного ВВП, проте яскраво свідчить, що можливості додаткових надходжень до державного бюджету обмежені.

5.5 Економіка Великобританії

5.5.1 Місце країни у світовій економіці та позиції в ЄС

Об'єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії є одним з найрозвинутіших країн світу, що входить до Великої сімки, і має впливові позиції на світовому та європейському рівнях. На прикладі цієї держави можна досить добре проілюструвати етапи розвитку капіталізму взагалі. Саме тут зародилися ринкові відносини, а впродовж XVIII--XIX ст. країна стала провідною індустріальною і морською державою світу. Площа її колоній у цей період у декілька десятків разів перевищувала територію метрополії, дорівнюючи тим самим ? площі суходолу всієї планети. У ХХ ст. значення «промислової майстерні світу» стало зменшуватися. Частково це пояснювалося ослабленням економічних позицій країни внаслідок двох світових війн, збільшенням частки державної власності у 50--60 рр. ХХ ст., високим ступенем дотаційності виробництва тощо. Застосування нової неоліберальної моделі розвитку у 80-х рр. ХХ ст. дозволило країні частково відродити свій потенціал та імідж провідної держави світу. За оціночними даними, у 2004 р. країна посідала друге місце в ЄС (після ФРН) за виробленим ВВП -- 1785 млрд євро (у переводі з англійських фунтів), випередивши таким чином Францію. Показник ВВП на душу населення вже зараз перевищує середній по ЄС на 15 %. За індексом розвитку людського потенціалу країна посідала у 2001 р. 13 місце у світі (0,93 при максимальному рівні 0,944). Її ВВП (за ПКС) 24 160 дол. у тому ж році у 4 рази перевищував середній світовий індикатор.

У ХХІ ст. Великобританія увійшла з досить високими інноваційними показниками. Так, серед 46 найбільших технологічних центрів світу чотири (Лондон, Кембрідж, Долина Темзи, Глазго--Едінбург) знаходяться саме в ній (у Франції -- їх 2, у ФРН -- 3, Японії -- 2). За індексом технологічних досягнень країна посідала у 2000 р. сьоме місце у світі (0,606, максимальний у Фінляндії -- 0,744). Проте в експорті високих і середніх технологій країна поступалася багатьом постіндустріальним державам, маючи частку 61,9 % від загального експорту, пропускаючи перед собою не тільки країни-лідери, а й деякі інші держави (Південну Корею, Угорщину, Мексику та ін.). За мікроекономічним індексом конкурентоспроможності (МСІ) країна вийшла на 6-е місце у світі.

За обсягами промислового виробництва Великобританія посідає п'яте місце у світі, а ось за розмірами зарубіжних інвестицій знаходиться на другому місці у світі, маючи при цьому досить сильні позиції не тільки в європейських країнах, а й у своїх колишніх колоніях (Індія, Пакистан та ін.), які зацікавлені в британських інвестиціях у цілу низку галузей національної економіки.

Водночас з цим Великобританія має відмінні від багатьох європейських держав політичні та економічні позиції в Європейському Союзі, з одного боку, сприяючи подальшому зближенню країн цього регіону та нарощуванню загального потенціалу ЄС,

з другого -- відмовляючись від вступу до євро зони. Масовий рух громадськості «Європі так! Євро -- ні!», що розгорнувся в країні у ХХІ ст., досить переконливо говорить про те, що погляди уряду та народу цієї держави й у подальшому будуть різнитися від загальноєвропейських підходів.

5.5.2 Трансформація британської моделі розвитку

Після Другої світової війни Великобританія досить боляче переживала перехід до цивільної моделі розвитку економіки, що було пов'язано з дією низки чинників, які мали як позитивні, так і негативні наслідки для національного господарства.

Найбільш значущими з них були такі:

приєднання до «плану Маршалла» (1948), який дозволив країні отримати майже 2,4 млрд дол. у вигляді поставок американських товарів та понад 300 млн дол. у вигляді короткострокових позик;

втрата ринків Арабського Сходу та Південно-Східної Азії, вплив на які до початку Другої світової війни був домінуючим;

введення вільного обміну фунта на долар, яке спровокувало досить потужну фінансову кризу 1947 р., після якої від цієї ідеї прийшлося відмовитись на найближчі роки;

припинення в серпні 1945 р. поставок по ленд-лізу (зброя та продукти харчування), за які у повоєнні часи прийшлося платити.

Унаслідок дії цих різновекторних чинників післявоєнна економіка Великобританії розвивалася вкрай нерівномірно. Ефективність поставок з Америки теж виявилася не дуже високою, що послужило причиною того, що вже у 1950 р. лейбористський уряд країни відмовився від допомоги США за «планом Маршалла». Саме з цього періоду розпочинається формування нової національної моделі розвитку, яка у післявоєнний період мала всі ознаки неокейнсіанської. Як наслідок, уже на початку 1948 р. британська промисловість досягла рівня 1937 р., а вже на початку 50-х рр. перевищила його майже на ?.

Протягом 1950-х рр. тривала реалізація основних цілей кейнсіанської моделі за допомогою головного його інструменту -- управління сукупним попитом та реалізацією принципу забезпечення повної зайнятості. Саме на цьому етапі відбулося розширення ролі держави в соціально-економічній галузі. На початку 1960-х обидва уряди консерваторів та лейбористів намагалися за допомогою традиційних кейнсіанських інструментів покращити платіжний баланс, що як правило, давало певний ефект. Саме у цей період високими темпами збільшувалася концентрація промислового та банківського капіталу, що призводило до досить суперечливого процесу: з одного боку, зростала роль та значення британських фінансових консорціумів у світовій та європейській економіці, з другого -- швидкими темпами відбувалося нарощування присутності американського капіталу в британській економіці. Така диспропорція привела до посилення попиту на технологічні товари, які вироблялися за кордоном, а відтак і до суттєвого перевищення імпорту над експортом. Додатковим чинником кризи середини 1970-х рр. була переобтяженість британського бюджету військовими витратами, які на той період становили близько ¹/₅ тодішнього ВВП.

Економічний спад 1970-х рр. та наступна за ним тривала депресія призвела до системного погіршення економічної ситуації у Великобританії, основними проявами якої стали: криза платіжного балансу, погіршення зовнішньоекономічних позицій у світовому господарстві, зростання соціальної напруги, високі темпи інфляції, неефективність державного сектору економіки (передусім вугільної промисловості, яка все більше потребувала дотацій з бюджету). Один за одним починають розвалюватись кейнсіанські інституції, і першою з них була напівдержавна Національна Рада з економічно розвитку, створена ще у 1962 р., до складу якої входили представники уряду, бізнесу та профспілок. Саме у цей час у Британії відмовляються від моделі індикативного планування, яке було гордістю країни у 1960-ті рр. Значних змін зазнала також державна холдингова компанія Національне управління підприємствами, яке втратило функції управління, а перетворилося у рудиментарний орган держави.

З приходом до влади уряду консерваторів на чолі з Маргарет Тетчер у травні 1979 р. розпочався новий етап розвитку національної економіки, який нерідко називають «неоконсервативний», а політику, що проводила тодішній британський Прем'єр, «тетчеризмом». Ідейною основою нової британської моделі була неоліберальна концепція Ф. фон Хайека, монетарна теорія М. Фрідмена та його англійського послідовника У. Уолтерса, теорія «раціональних очікувань» М. Мінфорда та «міжнародного монетаризму» Т. Бернса (Лондонська школа економіки). Окреслимо основні напрями реалізації нової економічної політики тодішнього уряду М. Тетчер.