Економіка зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Навчальний посібник

Економіка зарубіжних країн

ББК 65.9

Ч 86

Рецензенти

В.Є. Новицький, д-р екон. наук, проф.

(Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України)

О.П. Степанов, д-р екон. наук, проф.

Редакційна колегія факультету міжнародної економіки і менеджменту

Голова редакційної колегії Д.Г. Лук'яненко, д-р екон. наук, проф.

Відповідальний секретар Т.В. Кальченко, канд. екон. наук, доц.

Члени редакційної колегії: М.М. Гавриш, канд. філол. наук, доц.; Л.С. Козловська, канд. філол. наук, доц.; О.М. Мозговий, канд. екон. наук, проф.; А.М. Поручник, д-р екон. наук, проф.; Т.М. Циганкова, канд. екон. наук, доц.; О.Л. Шевченко, канд. філол. наук, доц.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Лист № 14/18.2-1173 від 26.05.05

Чужиков В.І.

Ч 86 Економіка зарубіжних країн: Навч. посіб. -- К.: КНЕУ, 2005. -- 308 с.

ISВN 966-574-777-0

У навчальному посібнику на основі сучасного статистичного матеріалу та новітніх методик дослідження розвитку різних економічних моделей аналізуються особливості функціонування господарств країн світу. Розглядається структура економіки, тенденції сучасного розвитку та вплив різних чинників, які зумовлюють диспозицію держави або їх груп в умовах глобалізації світового господарства. Значна увага приділена розвитку співробітництва України з провідними зарубіжними державами.

Посібник призначено для студентів, що навчаються за економічними спеціальностями, і передусім для економістів-міжнародників, проте може бути використаний широким колом інших науковців (географів, соціологів, політологів та країнознавців), державних службовців та викладачів університетів.

ББК 65.9

Розповсюджувати та тиражувати

без офіційного дозволу КНЕУ заборонено

© В.І. Чужиков, 2005

ІSBN 966-574-777-0 © КНЕУ, 2005

1. Національні економіки в системі світового господарства. Варіативність моделей економічного розвитку

1.1 Місце та роль національної економіки в системі світогосподарських зв'язків

Світове господарство (світова економіка) склалося на початку ХХ ст. внаслідок тривалого історичного процесу розвитку суспільства. Велике значення при цьому мали перехід на машинне виробництво, розвиток промисловості, необхідність розширення ринків збуту, джерел сировини тощо. Означені чинники стимулювали формування спеціалізації країн та їх внутрішніх регіонів щодо випуску певних видів продукції, а відтак і обміну товарами й послугами на зовнішніх ринках. У цей період активно відбувається процес вивезення капіталу за кордон, активізується зовнішня торгівля, нарощуються обсяги зарубіжних інвестицій у промисловість та сферу послуг.

Упродовж ХХ ст. максимального розвитку набувають міжнародні ринкові відносини, які привели до руйнації економічної та політичної відособленості країн, посилення міжнародного поділу праці, спеціалізації держав-лідерів на виробництві товарів та послуг, стимулювання обміну продуктами праці та науково-технічними досягненнями (особливо у сфері «ноу-хау»), потужного впливу ТНК на всі сфери суспільного життя (за даними професора Л. Мяснікової (Росія), саме в них сконцентровано у 4--5 разів більше фінансових ресурсів, ніж у всіх національних банках світу разом узятих), потужних інвестиційних хвиль, які максимально посилюють процес нерівномірності соціально-економічного розвитку країн та регіонів.

Суттєвих змін у системі соціально-економічних наук у ХХ ст. зазнав і понятійний апарат. Для характеристики єдності національних економік все частіше почали використовувати дефініції «світова економіка» чи «світове господарство», а в останні п'ятнадцять років ще й «глобальна економіка», які, на думку багатьох науковців, є тотожними і перебувають у ієрархічних (таксономічних) Метод таксономії поширений серед прихильників системного підходу і передбачає існування низових систем, яким притаманні властивості глобальних, хоча їхній склад може суттєво різнитися. зв'язках з поняттям «національна економіка». Таким чином: світова економіка -- це сукупність національних господарств, пов'язаних між собою системою міжнародного поділу праці, економічними, політичними та соціокультурними відносинами.

Спробу визначити основні складові поняття «світова економіка» (СЕ) робили багато науковців, однак найбільш вдалим є тлумачення французького економіста Мішеля Бо, переконаного, що компонентний склад СЕ утворюють вісім основних систем:

сукупність виробничої діяльності людини, яку можна визначити макроекономічними показниками;

сукупність національних економік усіх країн світу, які мають певне місце у світовій системі;

сукупність міжнародних зв'язків (відносин) між національними господарствами;

глобальна діяльність транснаціональних компаній (ТНК) та транснаціональних банків (ТНБ);

інтеграційні угруповання країн та міжнародні організації;

світова система, сформована та організована внаслідок розвитку капіталістичного способу виробництва;

світова капіталістична система, яка є домінуючою в сучасному світі;

наслідки економічної діяльності всього людства, які розглядаються з позиції стану охорони довкілля та ресурсів, що використовуються.

До означеного списку різні дослідники часто додають ще й чинники, які сприяють інтернаціоналізації господарського життя, досить добре унаочнюють нарощування залежностей і взаємозв'язків між національними господарствами та світовою економікою в цілому. На думку В. Колесова та М. Осьмової (Росія), сюди слід включати: наявність глобальних проблем людства, виникнення регіональних економічних об'єднань; трансформацію індустріального суспільства у постіндустріальне; утворення потужних транспортних структур та мереж розповсюдження товарів і послуг та їх вплив на численні країнові стандарти споживання та образу життя; науково-технічний прогрес; виникнення національних та міжнародних норм і стандартів соціального життя тощо.

Важливим моментом процесу консолідації національних економік в єдину систему світового господарства є чинник цілеспрямованої діяльності держав щодо міжнародного узгодження правил і процедур переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів, технологій, створення національних інтеграційних структур, яким делегуватимуться певні повноваження щодо розподілу зазначених вище чинників.

1.2 Основні індикатори економічного потенціалу та рівня розвитку країн

У світовій практиці для проведення міжкраїнових порівнянь використовують кілька індикаторів. Визначимо найважливіші з них.

Валовий внутрішній продукт (ВВП -- GDP). Він буває номінальним та реальним. Для розрахунків його обсягів на країновому рівні використовують показник реального ВВП на душу населення, який є основним у проведенні міжнародних порівнянь та відповідної типології держав світу. Для визначення світових тенденцій використовують також показник валового світового продукту (ВСП) Gross world product (GWP) інколи перекладають українською мовою як загальносвітовий продукт., у 1999 р. він становив 40,7 трлн дол. При цьому може бути розрахована динаміка зростання ВВП на будь-якому рівні. Щорічні ж темпи збільшення ВСП становлять близько 3 %. Так, у 1996 р. він зріс на 2,6 %, у 1997 -- на 3,2, у 1999 -- на 3 і у 2000 р. -- на 3,2 %. Аналогічні порівняння робляться і на країновому рівні.

Найбільш цінною частиною наукових досліджень є розроблення обґрунтованого соціально-економічного прогнозу, що базується на відповідних темпах зростання національного та світового господарства. Такий підхід до визначення перспектив розвитку називається методом екстраполяції. Наприклад, у середині 1990-х рр. деякі фахівці зробили висновок про те, що у 2005 р. Китай за сумарним ВВП досягне рівня США, хоча за відносним показником на душу населення відставатиме від цієї країни у 5--6 разів. Життя внесло свої корективи. Справа в тому, що наприкінці ХХ ст. ВВП Китаю (1999 р.) дорівнював 4,8 трлн дол. США (за однією з методик розрахунку), у той час коли в самих США аналогічний індикатор становив 9,255 трлн. Передбачалося, що й на початку ХХІ ст. Китай матиме темпи зростання ВВП подібні до десятивідсоткових, характерних для 90-х рр. ХХ ст., а США, які вступили до періоду циклічних криз, -- від'ємне чи близьке до нульового зростання. Проте такі зміни не відбулися, а уповільнення ділової активності, яке мало місце в цій країні на рубежі 2000--2001 рр. переросло в стійке економічне зростання у 2002--2003 рр., натомість Китай у ХХІ ст. вже не зміг підтримувати подібні до кінця минулого століття темпи нарощування економічного потенціалу. Наведений приклад переконливо доводить, що метод екстраполяції має як певні переваги у разі застосування для короткострокового прогнозування, так і значні недоліки й потребує значної корекції під час використання у середньо- та довгостроковій перспективі.

Для визначення ВВП на країновому та глобальному рівнях використовують три системи розрахунків: за валютним курсом, за паритетом купівельної спроможності (PPS) та за атласною методикою Світового банку (World Bank Atlas method). «Метод валютних курсів» досить часто використовувався для розрахунків ВВП у 70-х -- 80-х рр. ХХ ст. і базувався на реальному (ринковому) співвідношенні між національною валютою та доларом США. Перевагою цього методу було те, що результати національного виробництва легко можна було порівнювати в умовах сталого економічного розвитку, натомість у разі виникнення криз чи для порівняння різних систем господарювання (приміром соціалістичної, де ВВП не визначався, а псевдоаналогом служив показник сукупного суспільного продукту -- ССП) цей метод був малоефективним.

Найважливішим методом розрахунку ВВП у світі зараз є використання паритету купівельної спроможності (ПКС, або чи Purchasing Power Parity). У країнах Європейського Союзу використовуєтсья його модифікований аналог -- паритет купівельного стандарту (ПКС, або Purchasing Power Standart). Метод ПКС включає використання стандартизованої міжнародної ваги цін на товари та послуги в доларах США, що були вироблені економікою певної країни. Ділення відповідної доларової оцінки ППС на оцінку ВВП у місцевій валюті дає коефіцієнт перерахунку ППС.

Розрахунки, які отримуються за цим методом, є найбільш вірогідними для порівняння економічної потужності та благополуччя різних країн.

Проте метод ППС також має певні недоліки. Так, аналізуючи стан економік країн, що розвиваються і відповідно мають нестабільну валюту, тобто високий рівень інфляції (зараз йдеться про африканські країни), дані про ВВП, отримані подібним методом, можуть становити лише від ? до ? реальної оцінки цього макроекономічного показника. Наприклад коли у 1994 р. 14 країн Африканського фінансового співтовариства, чиї грошові одиниці були прив'язані до французького франка, девальвували свої валюти на 50 %, реальний продукт у них скоротився наполовину, хоча падіння виробництва не було значним.

Атласний метод розрахунку ВВП заснований на використанні середнього рівня валютного курсу країни (альтернативного чинника конверсії) за певні роки з розрахунками рівня інфляції у п'яти найбільших постіндустріальних країнах світу (Великобританія, США, ФРН, Франція, Японія).

Для кінцевого розрахунку ВВП на душу населення у тлумаченні О. І. Погорлецького для відповідного року (t) використовують таку формулу:

,

де Y_t -- поточний ВВП країни в національній валюті за рік t; e_t -- середньорічний обмінний курс (одиниць національної валюти за долар США) для року t; N_t -- середньорічна кількість населення у році t.

З цього випливає, що ВВП на душу населення в США за ПКС, валютним курсом та атласною методикою був у 1997 р. тотожним і становив 29 080 дол. Проте в інших країнах ці показники суттєво різнилися. Так, в Японії за Атласною методикою станом на той самий період він дорівнював 38 160 дол., а за ПКС -- 24 400 дол. (різниця в 1,56 раза), у Німеччині відповідно 28 280 дол. та 21 170 дол. (1,34 раза), Росії -- 2680 дол. та 4280 дол. (+1,6 раза), України -- 1040 дол. та 2170 дол. (+2,1 раза) Якщо взяти до уваги валютний курс, то співвідношення між найбільшим та найменшим показниками сягало 3,3 до 1, що зводило нанівець усі зусилля макроекономістів знайти спільну основу для порівняння..

У ХХІ ст. попри всі суперечності щодо оцінки переваг розрахунку використовують метод паритету купівельної спроможності в доларах США, а в Європейському Союзі з 2002 р. розрахунки ведуть в євро. Так, станом на кінець 2001 р. найвищий індикатор ВВП на душу населення мав Люксембург -- 53 780 дол., який перевищував аналогічний показник у США в 1,57 раза; у Німеччині та Японії -- у 2,12; Росії -- у 7,6 разів; Україні (4350 дол.) -- у 12,4 раза; Китаї -- у 13,4 раза; Молдові -- у 26 разів. Аналогічні порівняння проведено в ООН щодо найменш розвинутих країн Центральної Африки демонструють співвідношення 100 до 1. Більш докладно ілюструє процес нерівномірності глобального розвитку табл. 1.1 (друга колонка).

Таблиця 1.1 Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) та ВВП^* окремих країн світу у 2001 р.

Назва країни	ВВП на душу населення, дол. США	ІРЛП	Світовий ранг за ІРЛП
Норвегія	29 620	0,944	1
Швеція	24 180	0,941	3
Австралія	25 370	0,939	4
США	34 320	0,937	7
Канада	27 130	0,937	8
Японія	25 130	0,932	9
Великобританія	24 160	0,930	13
Франція	23 990	0,925	17
ФРН	25 350	0,921	18
Італія	24 670	0,916	21
Словенія	17 130	0,881	29
Чеська Республіка	14 720	0,861	32
Польща	9450	0,841	35
Угорщина	12 340	0,837	38
Словаччина	11 960	0,836	39
Естонія	10 170	0,833	41
Білорусь	7620	0,804	53
Російська Федерація	7100	0,779	63
Україна	4350	0,766	75
Казахстан	6500	0,765	76
Туркменістан	4320	0,748	87
Китай	4020	0,721	104
Молдова	2150	0,700	108

^*За паритетом купівельної спроможності.

Джерело: Доклад о развитии человека за 2003 год: Цели в области развития, сформулированные в Декларации тысячелетия. -- Минск: Юнипак, 2003. -- С. 237--239. Загальним недоліком розрахунків ВВП на душу населення є те, що за будь-якою методикою цей усереднений показник не відображає в цілому його розподілу та перерозподілу у суспільстві, проте досить чітко його ілюструє крива Лоренца (рис. 1.1).



Рис. 1.1. Крива Лоренца у розподілі доходів для різних країн

Рис. 1.1 наочно демонструє, що розподіл доходів у різних країнах є досить диференційованим і в умовах глобальної економіки викликає міграцію малозабезпечених верств населення з країн групи с до країн групи в. За теорією Стюарта (Stewart), міграційний потік (MIS) -- це вимір демографічної сили (соціальний аналог сили тяжіння), яка дорівнює постійній величині G (що є аналогічною гравітаційній незмінній), помноженій на кількість населення країни і (P_і) та країни j (P_j) й поділеній на квадрат відстаней між ними ():

.

Цей показник в умовах глобалізації світового господарства досить об'єктивно відображає різницю у матеріальному добробуті населення країн світу і може використовуватися для розрахунків міграційного потенціалу.

Економічний зміст застосування моделі Стюарта та кривої Лоренца, в основі якої є коефіцієнт Джині, засвідчує, що спочатку відбувається зростання ВВП країни с внаслідок переведення коштів із-за кордону та падіння (через зростання конкуренції на ринку дешевої робочої сили) рівня доходів у країні в. Проте у довгостроковій перспективі, якщо вирівнювання доходів у країні с з країною в не відбудеться, це може призвести до дефіциту трудових ресурсів та спровокувати демографічну кризу в країні с. Саме така модель стає дедалі актуальнішою для відносин: країни Центральної та Східної Європи -- ЄС, Мексика -- США тощо.

Під час проведення внутрішньокраїнових порівнянь нерідко використовують також показник валового регіонального продукту -- ВРП (Gross State Product (GSP) у США чи GDP of region -- у країнах ЄС).

В ідеальній формі ВРП являє собою суму ВВП регіонів країни. Проте існують товари та послуги, які не можна ідентифікувати на регіональному рівні, а віднесення їх до столичного регіону виглядає не зовсім коректним. Так, наприклад, надання консульських послуг та видача в'їзних віз громадянам інших держав з боку відповідних дипломатичних установ США не виглядає як частина ВРП столичного федерального округу Колумбія з м. Вашингтон, де знаходиться Державний Департамент США. Проте такий показник далеко не завжди розраховується в національній статистиці (в Україні його поки що не використовують). Найбільш поширеним для країн ЦСЄ є індикатор валової додаткової вартості -- ВДВ (Gross Value Added), який відрізняється від ВРП тим, що в нього не ввійшли всі регіональні податки. В Україні, за експертними розрахунками, ВДВ становить 85--90 % відповідного рівня ВРП.

Для визначення обсягів та напрямів надання системної допомоги депресивним територіям країн Європейського Союзу використовують саме цей індикатор.

Валовий національний продукт (ВНП чи GNP) також досить поширений показник економічного зростання. Як і ВВП, може бути використаним щодо аналізу галузевої і територіальної структури виробництва та невиробничої сфери, питомої ваги різних секторів, сукупних витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи, видатків на національну оборону, розрахунків податкових надходжень до державного бюджету, співвідношень ВНП до ВВП тощо.

Важливе значення в характеристиці моделі розвитку тієї чи іншої країни мають такі відносні показники, як темпи інфляції та рівень безробіття (перевагу при цьому має методика Міжнародної організації праці -- МОП), ставки відсотка, ставки податків, динаміка руху курсу національної валюти за відношенням до інших валют, рівень продуктивності праці тощо.

Нерідко для порівняння інвестиційної привабливості країн (регіонів) використовують показники прямих іноземних інвестицій (FDI) порівнювані з кількістю населення, що є досить важливим для визначення «рівня країнової конкурентоспроможності», у першу чергу це стосується держав Центральної та Східної Європи, колишнього СРСР та країн. що розвиваються. До цієї ж групи індикаторів відносять також рівень капіталізації, прибуток на капітал, зростання прибутку на акції та середній обсяг продажів цінних паперів, які свідчать про розвинутість ринкової інфраструктури та ступінь адаптованості господарства країни до здійснення системних реформ чи аналізу результатів їх реалізації.

Обсяг та структура зовнішньої торгівлі, співвідношення інвестиційних і споживчих товарів у ній, рівень залежності виробництва ВВП від експортно-імпортних операцій визначають ха-

рактер відкритості економіки Відкритою вважається економіка, де експорт перевищує 25 % у структурі ВВП. Проте на різних етапах здійснення ринкових реформ у країнах з транзитивною економікою цей показник далеко не завжди можна інтерпретувати саме так. та дозволяють відносити країни до певного типу і проводити їх класифікацію.

У багатьох випадках економічне зростання національних господарств та відповідну класифікацію держав світу можна ідентифікувати за соціальними показниками, серед яких наприкінці ХХ ст. стали вирізняти найбільш інформативні:

індикатор економічного добробуту (MEW),

індекс стійкого економічного добробуту (ISEW),

індекс людського розвитку -- ІЛР (Human Development Index -- HDI).

Вважається, що реальних результатів соціально-економічного процесу досягають ті країни, життєвій рівень населення яких є вищим за аналогічний серед держав-сусідів. З 2001 р. ІЛР здобув в ООН ще й іншу назву Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП). Саме він на інтегративній основі об'єднує в собі три розрахункові компоненти: очікувану тривалість життя, рівень освіти та показник ВВП на душу населення. Опосередковано сюди входять також рівень грамотності дорослого населення (у відсотках до осіб, старших 15-ти років), а також сукупний показник кількості осіб, що поступили до навчальних закладів першого, другого та третього ступенів. Рейтинг країн при цьому може суттєво змінюватися по роках. Так, компенсаційний приріст ВВП в Україні уможливив її переміщення з 80-го місця у 2000 р. на 75-е у 2001 р. Проте навіть і зараз ІЛР значно відрізняється від більшості європейських країн (табл. 1.1).

Враховуючи основну методологічну сутність ВВП країн світу, не менш важливим для аналізу моделей розвитку та динаміки трансформаційних змін є дослідження галузевої структури цього макроекономічного показника, який традиційно може бути згрупованим таким чином: сільське господарство, промисловість, сфера послуг. Саме наявність домінуючої питомої ваги останньої є підставою для віднесення певної країни до відповідного типу (наприклад постіндустріальних). Основні закономірності цього процесу наведено у табл. 1.2.

Таблиця 1.2 Галузева структура ВВП по окремих країнах

Назва країни	ВВП на душу населення (ПКС), дол. США, рік	Структура ВВП, %
		сільське господарство	промисловість	сфера послуг, (рік)
Світ у цілому	6800 (1999)	…	…	…
Великобританія	21180 (1999)	1,7	25,3	73 (1998)
Греція	13900 (1999)	8,3	27,3	64,4 (1998)
Люксембург	34200 (1999)	1	23	76 (1999)
США	33900 (1999)	2	18	80 (1999)
Франція	23300 (1999)	3,3	26,1	70,6 (1998)
ФРН	22700 (1999)	1,2	30,4	68,4 (1999)
Японія	23400 (1999)	2	35	63 (1999)
Україна	2220 (1999)	12	26	62 (1998)*
Польща	7200 (1999)	5	35	60 (1998)
Росія	4200* (1999)	8,4	38,5	53,1 (1999)*
Словенія	10900* (1999)	4	35	61 (1998)*
Молдова	2200* (1999)	31	35	34 (1998)
Туркменія	1800* (1999)	10	62	28 (1997)*
Саудівська Аравія	9000 (1999)	6	47	47 (1998)*
В'єтнам	1850* (1999)	26	33	41 (1998)*
Чад	1000 (1999)	38	14	48 (1998)
Венесуела	8000* (1999)	4	63	33 (1999_

Оціночні дані.

Джерело: СІА (Центральное разведывательное управление) информационно-аналитические справочники для Правительства США. -- Екатеринбург. У-Фактория, 2001.

1.3 Класифікація країн у світовій економіці

В умовах глобалізації світогосподарських процесів досить складною для ідентифікації виглядає класифікація країн відповідно до рівня соціально-економічного розвитку, що зумовлено кількома чинниками:

посиленням дистанціювання країн-лідерів від країн, що розвиваються;

значною динамікою руху капіталу, який у країнах зі слабко диверсифікованою структурою виробництва стимулює як швидке економічне зростання, так і не менш стрімкий занепад та системні кризи господарства;

домінуючим впливом ТНК та ТНБ та багатьох наднаціональних структур на суспільно-економічні процеси як у кожній кон-

кретній країні, так і у світі в цілому;

формуванням нових соціальних стандартів життя, постійна підтримка яких у країнах «третього» світу стає досить обтяжливою для державного бюджету, а в країнах-лідерах -- предметом вибору між пришвидшеними темпами економічного зростання,

а відтак і підвищенням конкурентоспроможності національних економік та добробутом своїх громадян;

відсутністю у людства чіткої парадигми подальшого розвитку. Це зумовлено тим, що парадигма сталого розвитку (виникла на початку 90-х рр. ХХ ст.), яка передбачала рівномірні, хоча й невисокі темпи економічного і соціального зростання та екологічного прогресу, виявилася неспроможною пояснити спадну час-

тину країнового і глобального циклів кінця ХХ та початку ХХІ ст. Деякі країни, такі, наприклад, як Японія, ще й досі мають негативні (чи близькі до нульових) показники зростання ВВП. А відтак більшість вітчизняних (О. Білорус, Д. Лук'яненко) та зарубіжних (Я. Корнаї) фахівців сходяться на тому, що зараз існує передпарадигмальний період (тобто парадигма поки що лише формується).

Традиційний поділ країн світу на капіталістичні, соціалістичні та країни, що розвиваються, який існував до 90-х рр. ХХ ст., втратив сенс. По-перше, розпалася світова соціалістична система, а вплив на світогосподарські процеси ізольованих «анклавів», таких як Куба, Північна Корея та деяких інших, є досить обмеженим. По-друге, країни, що розвиваються, перестали бути відносно однорідними. З'явилося чимало лідерів (Південна Корея, ПАР, Сінгапур), які за всіма ознаками можна віднести до розвинутих держав світу. По-третє, країни-лідери, які пройшли індустріальну стадію розвитку, зараз мають відносно низьку питому вагу зайнятих у сфері матеріального виробництва. Натомість питома вага сервісних галузей у них постійно збільшується, а тому їх нерідко відносять до постіндустріальних, чи до держав з розвинутим інформаційним суспільством. Проте потреба у погрупуванні країн світу з метою визначення найсуттєвіших рис їх економіки існує. Саме з допомогою такої класифікації можна було б визначити причини та наслідки трансформації соціально-економічних моделей, а також переваги та недоліки реформування країнових економік.

Для класифікації держав світу найбільш вдалими слід вважати два підходи: етапність розвитку національних економік Уолта Ростоу (Walt Rostow) та типологію Світового банку.

Відповідно до теорії Уолта Ростоу за тлумаченням О. І. Погорлецького (2001), будь-яке суспільство проходить п'ять стадій соціально-економічного зростання. Перша стадія має назву традиційне суспільство, для якого притаманні низька продуктивність праці, обмежений розвиток науки та технологій, ієрархічність інституційних структур і панування консерватизму. До країн цієї групи відносять держави Східної та Центральної Азії і полюси бідності в Африці (зона Сахель та ціла низка країн Тропічної Африки).

Другу групу утворює суспільство, що перебуває у фазі переходу до змін. У ньому з'являється імпульс до руху вперед, а саме: нові політичні ідеї, новітня ідеологія, розвиток науки та технологій. Разом з тим продовжує існувати інертність, немобільність суспільства, використовуються неефективні методи керівництва. Прикладом цих країн можуть бути найменш розвинуті країни Латинської Америки, країни колишнього СРСР (за винятком Балтії), Китай, Індія.

Третю групу, за У. Ростоу, утворюють країни, що перебувають у стадії змін. Під потужним впливом прогресу, технологій, інвестицій ліквідуються перепони для зростання, рушійною силою суспільства виступає високий рівень заощаджень та інвестицій, поява нових прогресивних секторів економіки. На цій стадії перебувають Філіппіни, Індонезія, більшість країн Східної Європи.

До четвертої стадії, а відтак і до відповідної групи, відносяться країни, що активно просуваються до зрілості. Це досить тривалий процес, у ході якого відбувається економічний прогрес на основі застосування передових технологій, утворюються нові галузі економіки, підвищується рівень життя, на який орієнтується виробництво, національне господарство активніше включається в систему світогосподарських зв'язків. Прикладом держав цієї групи можуть бути: Малайзія, Таїланд, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та найбільш просунуті в плані реформування країни ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чехія, Словенія) Якщо виходити з факту розширення Європейського Союзу (травень 2004 р.), то швидше за все всі 10 країн -- нових учасників ЄС також слід віднести до цієї групи (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр)..

П'ята стадія розвитку зветься «епохою масового споживання». Для неї характерним є ефективне виробництво товарів тривалого користування та послуг в основних галузях економіки, зміни характеру вартості, що виробляється (зростання питомої ваги заробітної плати у кінцевому продукті праці), постійний розвиток науки й техніки, формування соціально-орієнтованої держави. Цю групу утворюють країни з розвинутою економікою (провідні держави ЄС, США, Канада, Японія тощо).

До «традиційних» підходів щодо ідентифікації країн світу можна віднести їх погрупування відповідно до показника ВВП на душу населення (інколи береться і ВНП), що мають числове значення понад 20 000 дол. США і відносяться до найбільших (США, Японія, Швейцарія та ін.). Групу 15 000--20 000 дол. на рік утворюють багаті країни (Іспанія, Ізраїль, Нова Зеландія та ін.). Країни середнього рівня розвитку відносяться до двох підгруп: вище середнього, з відповідним показником 10 000--15 000 дол. (Південна Корея, Греція, Чилі, Саудівська Аравія, Чехія та ін.) та нижче середнього -- 5000--10 000 дол. США (ПАР, Туреччина, Мексика та ін.). Наступною групою є бідні країни та держави з перехідною економікою (1000--5000 дол.). Сюди потрапляють країни колишнього СРСР, а також деякі африканські та азіатські країни. І, нарешті, групу найбідніших держав утворюють ті країни, де ВВП на душу населення (вся ця градація розраховується за паритетом купівельної спроможності) становить менше ніж 1000 дол. на рік. Це так званий «полюс бідності Африки»: Ангола, Мозамбік, Ефіопія та ін.

Відповідно до розглянутих вище (розд. 1.1) підходів Світового банку можна було б згрупувати держави виходячи з їх місця у трансформаційній моделі людства.

І. Країни з розвинутою економікою (ВВП > 15 000 дол. США). Окрему підгрупу утворюють держави Великої сімки (Great 7 -- G7): США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада.

Крім країн -- членів спільноти до названої вище групи відносять Швейцарію, Норвегію, Австралію, Нову Зеландію. З 1995 р. сюди увійшли Південна Корея, Гонконг (зараз є частиною КНР), Сінгапур, Тайвань, Ізраїль.

ІІ. Країни з перехідною економікою. До них відносять постсоціалістичні держави Європи та Азії, що перебувають на різних стадіях трансформаційного процесу. Проте подальше виділення такої групи навряд чи доцільне, через те що сам перехід до ринкового суспільства в них вже закінчився. Певною мірою усунути методологічний недолік традиційного підходу може система світових центрів, запропонована І. Валлерстайном, яка буде розглянута нижче.

ІІІ. Країни, що розвиваються. У ній вирізняють підгрупу країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), Африки та Латинської Америки.

Виходячи з цих градацій можна зробити висновок, про те що сучасні держави світу перебувають на різних стадіях економічної зрілості, що дає підстави згрупувати їх за рівнем розвитку і водночас максимально враховувати географічний чинник ідентифікації. Таких країн буде десять:

Велика сімка;

інші розвинуті країни;

нові індустріальні країни: Південна Корея, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та ін.;

країни Центральної та Східної Європи;

Росія та країни СНД;

Китай;

Індія та Пакистан;

країни, що мають відносно високі соціально-економічні показники (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Кіпр, Ямайка та ін.);

«класичні» країни, що розвиваються;

найменш розвинуті держави світу.

1.4 Особливості взаємовідносин між країнами в умовах глобалізації

Нерівномірність розвитку держав світу та окремих їх регіонів залежно від цілей та ступеня покраїнового аналізу може бути визначена різним чином, що природно вимагає більш чіткої ідентифікації самого терміна «диференціація». Відкритий ще в ХІХ ст. К. Марксом закон нерівномірності розвитку країн світу наприкінці ХХ -- на початку ХХІ ст. знайшов своє подальше втілення вже у вигляді закону нерівномірності соціально-економічного розвитку суспільства в умовах глобалізації світогосподарських процесів. Суть його полягає в тому, що в умовах високої динаміки руху капіталу постійно виникатимуть суперрегіони з високим рівнем розвитку суспільства та авангардними технологіями і маргінальні та субмаргінальні зони, диспропорційність між якими посилюватиметься. При цьому можливості уряду вплинути на процес вирівнювання є обмеженими.

Сам процес прискорення стихійного руху капіталу у світовій практиці здобув назву турбокапіталізму (цей термін успішно використовують італійські дослідники Жан Карло, Паоло Савона), динамічного капіталізму чи глобального капіталізму. Саме поняття «капіталізм», яке практично не використовувалося у 80--90 рр. ХХ ст., на початку ХХІ ст. стає дедалі більш вживаним і відображає процес посилення диспропорційності між різними типами країн світу.

Дж.Д. Вульфенсон, Президент Групи Всесвітнього банку, вважає, що у світі існує різкий дисбаланс між багатими і бідними країнами, при чому в останніх з них щорічно створюється лише 20 % глобального ВВП, тоді як проживає 80 % населення планети.

За даними В. Ломакіна (Росія), рівень розбіжностей у продуктивності праці в 1890--1913 рр. за відношенням до провідної країни становив 0,43. У 1913--1959 рр. ця різниця зросла до 0,57. Проте й самі держави-лідери мають досить різні показники продуктивності національної економіки. Якщо взяти за основу названий вище показник у виробництві США за 100 % (1996), то в таких країнах як Нідерланди він становить 96 %, Швеції -- 90 %, Франції -- 83 %, Німеччині -- 80 %, Японії -- 73 %, Канаді -- 68 %, Великій Британії -- 67 %, Австралії -- 51 % від американського рівня.

Суттєво посилилася диспропорційність між розвинутими державами та країнами, що розвиваються, не тільки в основних макроекономічних показниках. Індекс розвитку людського потенціалу визначається в країнах-лідерах -- Норвегії, Ісландії, Швеції, Австралії та Нідерландах у межах 0,944--0,938, а в країнах-аутсайдерах -- С'єра-Леоне, Нігер, Ефіопія, Буркіна-Фасо та Бурунді -- від 0,254 до 0,324. За даними В. Колесова та М. Осьмової (Росія) з 1970 по 1990 р. питома вага країн Тропічної Африки знизилася у світовому експорті какао-бобів з 80,3 % до 67,2 %, кави -- з 26 % до 15 %, бавовни -- з 30 % до 6 %, залізної руди -- з 12,5 % до 2,5 %. У цілому частка держав африканського регіону у світовому експорті впала з 4,7 % у 1980 р. до 2 % на початку 90-х рр. ХХ ст.

Виходячи з наведених вище фактів, можна стверджувати, що суперечності 70--80 рр. ХХ ст. по лінії Захід--Схід (мається на увазі економічне протистояння капіталістичного і соціалістичного таборів) поступово замінюються на відносин Північ--Південь між розвинутими державами Європи, Північної Америки та Японії і решти світу. Модель взаємовідносин Півночі і Півдня французький економіст і політолог Ж.-К. Рюфен (G.-K. Rufin) визначає так: до держав Півночі відносяться різні країни з подібною демографічною структурою, однаковими духовними та культурними цінностями. Саме вони сформували суспільство споживання, де поважаються закони, існують демократичні принципи, висока відкритість економіки та чітко визначена тенденція інтеграції в систему світогосподарських відносин. Потенційно до цієї спільноти тяжіють країни Центральної та Східної Європи, країни Балтії, слов'янські народи.

Держави Півдня представлені переважно країнами, що розвиваються, для яких характерною є досить строката палітра інтересів і цінностей, також вони є неоднорідними за соціально-економічними показниками. З одного боку виділяють відносно багаті нафтовидобувні держави -- Кувейт, ОАЕ, Саудівську Аравію, Бразилію, Таїланд, з іншого, найбідніші -- Анголу, Афганістан, Бангладеш. У країнах цього регіону мешкає більша частина населення планети (приблизно 5/6), яка сконцентрована переважно у Китаї, Індії, Індонезії, Бразилії, Пакистані та Нігерії.

У науковій літературі досить поширеною є думка про те, що проблема нерівномірного розвитку криється передусім у різниці віросповідання та неприйнятті протестантської етики. Саме це на думку авторів теорії «протестантської чи конфуціанської успішності» є прогнозованим «недоліком розвитку» багатьох країн світу. Разом з тим пропоноване пояснення «успіху--невдачі» національних моделей розходиться з теорією економічних циклів, слабо пояснює швидке економічне зростання Китаю, інтеграцію європейських країн з їх розмаїттям вірувань та ментальних уподобань тощо. Проте суперечності між країнами «золотого мільярда» та рештою світу мають місце, і у цілому їх можна звести до трьох основних блоків.

1. Зростання незацікавленості країн Півночі в тісних контактах з Півднем.

Причин цього більш ніж достатньо, але найголовнішими з них є такі:

а) зростання зовнішнього боргу, обсяг якого часто у 3--4 рази перевищує річний ВВП країни-реципієнта, а відтак імовірність повернути гроші «паризькому» чи «лондонському» клубу є невисокою;

б) зміна домінант у сприйнятті країн, що розвиваються, як джерел сировини та ринків збуту;

в) виникнення суперечностей між блоковими розвинутими країнами та окремими державами-лідерами Півдня (Китай--США, Китай--ЄС, Бразилія--США).

2. Економічна постколонізація. Вона принципово відрізняється від колонізації, що панувала у попередні віки, тому що не вимагає експансії політичної влади. Також вона відрізняється від неоколоніалізму, який передбачав посилення впливу колишніх метрополій на політичний та економічний розвиток їх колоній. Постколоніальна модель передбачає створення сприятливих умов для ТНК, винесення шкідливих виробництв у країни «третього світу» під гаслом їх індустріалізації, використання дешевої робочої сили та стимулювання «відпливу розуму».

3. Вибіркова підтримка деяких регіонів країн, що розвиваються:

а) інвестиції ТНК мають нестійкий, мінливий характер і можуть викликати стихійні припливи капіталу і не менш жахливі відпливи, які є руйнівними для національної економіки тих країн, яким притаманна слабкодиверсифікована структура виробництва і сфери послуг;

б) гуманітарна, фінансова та інша допомога має тимчасовий та обмежений характер і не завжди є ефективною. На її оптимізації наполягають як експерти країн-донорів, так і урядові чиновники з країн-реципієнтів. Часто вона не доходить до тих, хто її потребує у першу чергу;

в) північ за допомогою своїх ТНК та ТНБ формує на Півдні таку територіальну і галузеву структуру виробництва та сфери послуг, яка максимально відповідає інтересам свого бізнесу і може не збігатися при цьому з намірами країн, що розвиваються. Відтак: товарно-сировинні конфлікти є неминучими.

Новітня теорія «полюсів» економічного зростання Беттлера--Валлерстайна, яка виникла наприкінці ХХ -- на початку ХХІ ст., значною мірою пояснює суть поляризації геоекономічного простору. За А. Беттлером (Канада), глобальний чи регіональний полюс передбачає визначення такого суб'єкта, який відрізняється від інших переважанням своєї економічної потужності над економічним потенціалом наступної за ним держави як мінімум у 2 рази. З цього випливає, що економічний потенціал не є синонімом економічної потужності. Проведені у 1999 р. розрахунки вище згадуваного автора засвідчили, що за показником сумарного ВВП світовим (глобальним) полюсом виступає США (8,3 трлн дол.) Тут і далі автор використовує методику розрахунку ВВП за ПКС, проте для Китая він чомусь залишив валютний курс. (Див. докладніше: А. Беттлер. Контуры мира в первой половине ХХІ века и чуть далее // МЭ и МО. -- 2002. -- № 1. -- С. 73--80.. Далі після цієї країни йде Японія, ВВП якої є удвічи меншим за наведену вище цифру. У Західній Європі полюсів взагалі немає. Так, наприклад, ВВП Німеччини становить 2,1 трлн дол., що недостатньо випереджає Францію з її 1,4 трлн дол. (перевищення у 1,5, а не у 2 рази).

Локальних лідерів на кожному материку чи мегарегіоні налічується значно більше. Так, у Латинській Америці «регіональною парою» виступають Бразилія (743 млрд дол.) та Мексика (429 млрд дол.), на Близькому та Середньому Сході -- Туреччина та Іран, у Східній Азії -- Японія та Китай, у Східній Європі -- Росія (333 млрд дол.) та Польща (153 млрд дол.). На локальному рівні пострадянського простору Беттлер виділяє Росію та Україну, відповідні показники яких відрізняються у вісім разів.

1.5 Основні моделі економічного розвитку країн світу

У сучасній економічній літературі типологізація країн світу завжди розглядають виходячи з поняття «модель економіки», яке почало застосовуватися в системі суспільно-економічних наук в останній чверті ХХ ст., проте навіть і зараз не має загальноприйнятого тлумачення. В останні роки практично всі тлумачення дефініції «модель» зводяться в основному до двох пояснень. Перше з них визначає модель економіки як схематичний опис будь-якого явища чи процесу в суспільстві, друге -- трактує як зразок, що є еталоном для відтворення.

Поняття країнової моделі використовують лише у тому разі, коли соціально-економічний і політичний розвиток національної держави демонструє впродовж тривалого періоду стабільність ключових параметрів, що закладені в її основу. Не менш важливим елементом є специфіка моделі, тобто перелік суттєвих структурних елементів, які відрізняють її від вже існуючих. Серед найбільш відомих визначень дефініції «країнова модель» зупинимось на тлумаченні В. Колесова та М. Осьмової (2000 р.), які стверджують, що країнова (регіональна, субрегіональна) модель економічного розвитку -- це сукупність елементів, що формують цілісність національного господарства та механізм, який забезпечує тісний зв'язок та взаємодію цих елементів. За своїм характером вони є природними, технологічними, економічними, соціальними, соціокультурними, історичними.

Критерії, за якими оцінюють зміст моделі, є досить відомими: співвідношення форм влади; рівень розвитку суспільства та форми організації ринкового середовища в цілому та окремих його сфер; межі та методи державного впливу на економіку; мета та засоби економічної політики, що реалізується; джерела та масштаби фінансування економіки, рівень її інноваційності; ступінь відкритості економіки; динаміка, структура та управління зовнішньоекономічними зв'язками тощо. До цього часто додаються ще й макроекономічні показники, про які вже йшлося раніше.

Таким чином, у сучасному світі можна виділити кілька країнових моделей економік.

Ліберальна, неоліберальна чи приватно-корпоративна. Характерна для англосаксонських країн (США, Велика Британія, Ірландія, Нова Зеландія). Для неї притаманні: низька питома вага державної власності, законодавче забезпечення максимальної свободи суб'єктів ринку, низька питома вага державного бюджету в структурі ВВП.

Недоліки: неоднорідність суспільства, значна диференціація доходів громадян.

Переваги: висока динаміка розвитку, гнучкість господарства щодо пристосовування до нових економічних умов.

Соціальне ринкове господарство (соціально-орієнтована економіка). Притаманна для країн -- членів ЄС, Канади та Ізраїлю. Інколи її називають соціал-демократичною (соціал-ліберальною) моделлю. Характерним для неї є перерозподіл доходів приватного сектору через податкову систему. Частка держбюджету в ВВП перевищує 50 %, розвинута система соціальної підтримки, регулювання трудових відносин здійснюється не на рівні підприємств, а на національному рівні. Нерідко соціальні складові переважають у функціонуванні господарського комплексу (швецька модель), що може у довгостроковій перспективі призвести до зниження ділової активності та відпливу інвестицій. До недоліків слід віднести також високий рівень безробіття, дефіцит державного бюджету, низьку ефективність державного підприєм-

ства. У сучасному Європейському Союзі відбувається процес конвергенції (зближення) соціальних моделей, коли найменш розвинуті країни намагаються підтягнути свої показники до середнього рівня по ЄС, а найбільш успішні -- зменшити витрати на деякі соціальні потреби, які ще десять років тому визнавалися як основні.

«Азіатсько-Тихоокеанська модель» (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур) полягає у рідкісній гармонізації інтересів підприємців та держави, експортній орієнтації економіки та в орієнтації фірм на довгострокову перспективу. Крім цього, азіатсько-тихоокеанській моделі притаманні дух колективізму та патерналізму на виробництві, посилений вплив на суспільне відтворення людського фактора, наявність високоінтегрованих форм швидкого економічного зростання (кейрецу, чеболей), в яких держава намагається всіляко підтримати вітчизняні компанії. До середини 90-х рр. ХХ ст. успіхи країн цього регіону називали «азіатським дивом». Однак економічна криза кінця 90-х рр. суттєво вплинула на прогнози подальшого економічного зростання.

До недоліків слід віднести прояви злиття інтересів держави та приватних корпорацій, що веде до виникнення природних монополій, закритість внутрішнього ринку, обмеженість соціальних гарантій, досить велику тривалість робочого тижня.

Соціалістична модель представлена невеликою кількістю країн, про які вже йшлося (Куба, В'єтнам, Північна Корея). Планова економіка, що панувала в них, призвела до значних спотворень у виробництві та розподілі, вичерпала екстенсивний шлях розвитку господарства і сформувала низьку конкурентоспроможність національної економіки. Умовно до цієї категорії можна віднести Китай, хоча зміна форм власності (точніше їх розмаїття) говорять про те, що в цій країні сформувалася досить оригінальна, відмінна від інших модель соціально-економічного зростання.

Звичайно, що наведений вище список країнових моделей являє собою «пропорційну» спробу класифікації, проте існують й інші підходи. Так, російський дослідник В.М. Кудров (2000 р.) запропонував моделі за географічним принципом: американська, європейська, японська, латиноамериканська, африканська. На нашу думку, таке погрупування хоча й доцільно з точки зору територіальної спільності проте досить спрощено передає країнову специфіку.

2. Детермінанти економічного успіху країн-лідерів

2.1 Основні ознаки країн-лідерів

Промислово розвинуті (постіндустріальні) країни, чи країни-лідери, в наш час являють собою групу, яка за класифікацією Світового економічного огляду ООН об'єднує 23 країни: США, Канаду, 15 країн ЄС (станом на початок 2004 р.), 3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), які входять до Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), Японію, Австралію та Нову Зеландію.

У деяких документах ООН до цієї групи відносять також Ізраїль та ПАР. Нерідко до цього списку додають ще й Південну Корею, Сінгапур, Гонконг (до 1999 р.).

Ці країни мають досить високий рівень економічного розвитку, а за виробництвом ВВП на душу населення вони майже у 5 разів перевищують середньосвітовий рівень. За останні сорок років розбіжність у цьому найважливішому макроекономічному показникові не тільки не зменшилася, а й навпаки -- суттєво зросла (у 1962 р. подібна пропорція становила 3,6 раза). Посилення дивергенції (розбіжності) між провідними державами світу наприкінці ХХ ст. було зумовлено дією інших домінант соціально-економічного розвитку постіндустріальних країн, ніж тих, що вважалися визначальними у середині минулого століття. Визначальну роль при цьому відіграла глобалізація світового господарства, яка суттєво змінила розстановку сил у новій моделі розвитку людства.

Наприкінці ХХ ст. на частку країн-лідерів припадало майже 54 % виробленого глобального ВНП та 69 % світового експорту (В. Колесов, М. Осьмова, 2000 р.). З них вирізняється сімка найбільш розвинутих (G7), питома вага яких серед постіндустріальних держав становить 85,8 %, а у світовому ВНП -- 46,3 %, в експорті промислово розвинутих країн вона є домінуючою -- 72,7 %, а у світовому експорті -- 50,1 %. У межах Євросоюзу лідерство чотирьох найбільших держав (Німеччина, Франція, Великобританія, Італія) є безперечним, на них припадає близько 75 % створюваного в ЄС-15 ВНП та 64 % експорту.

Виходячи з наведених вище індикаторів економічного розвитку країн-лідерів надзвичайно важливим є визначення їхніх основних ознак, які дозволяють чітко ідентифікувати ці держави в межах глобального конкурентного середовища.

1. Високий рівень розвитку матеріального виробництва, і передусім промисловості, для якої ще у 1960--1970-ті рр. був характерним відхід від домінування видобувних галузей (виняток -- Канада та Австралія) та перехід до тих секторів економіки, що ґрунтуються на використанні нових і новітніх технологій (ноу-хау). Це сприяло розвиткові електроніки, інформатики, біотехнологій, новітніх підгалузей хімії тощо.

З огляду на це, країнове лідерство у ХХІ ст. слід розуміти насамперед як переважання технологічних пріоритетів у структурі національної економіки. Досить показовим при цьому є індекс технологічних досягнень -- ІТД, який уже зараз розраховується експертами ООН. Його основними складовими є: кількість патентів, що видані резидентами (на 1 млн жителів); виплачені гонорари та ліцензійні платежі (у дол. США на 1 тис. жителів); наявність інтернет-хостів (на 1 тис. жителів); експорт секторів високих та середніх технологій (у відсотках від загального обсягу експорту товарів); наявність телефонів (магістральних та сотових на 1 тис. жителів); споживання електроенергії (кВт · год. на душу населення); середня кількість років навчання у школі; загальна кількість учнів третього ступеня навчання тощо. Як видно з табл. 2.1, найбільші показники мають Фінляндія, США, Швеція, Японія. Проте диференціація є досить значною навіть у країнах-лідерах. Наприклад, США посідають 2-ге місце у світі, а Італія -- 20-ту позицію у світовому технологічному рейтингу.

2. Сільське господарство відрізняється великим ступенем інтенсивності та продуктивності, а також високим рівнем механізації автоматизації та комп'ютеризації аграрних процесів. Питома вага зайнятих у ньому становить 3--8 % (у США -- 2,9 %), приблизно такі самі показники характерні і для структури ВВП. Аграрний сектор не тільки повністю забезпечує внутрішні потреби країни, а й має великий експортний потенціал (США, Канада). Разом з тим, у більшості країн-лідерів АПК спирається на значні державні дотації, що ставить аналогічні комплекси в інших країнах світу в неприйнятні умови щодо диверсифікації експорту та вільної цінової конкуренції на внутрішніх ринках.

Таблиця 2.1 Індекс технологічних досягнень У країнАХ лідерАХ

Назва країни	ІТД, (2000 р.)	Експорт секторів високих та середніх технологій (% від загального обсягу експорту товарів), 1999 р.	Кількість років навчання у школі 2000 р.
Фінляндія	0,744	50,7	10,0
США	0,733	66,2	12,0
Швеція	0,703	59,7	11,4
Японія	0,698	80,8	9,5
Республіка Корея	0,666	66,7	10,8
Нідерланди	0,630	50,9	9,4
Великобританія	0,606	61,9	9,4
Канада	0,589	48,7	11,6
Австралія	0,587	16,2	10,9
Сінгапур	0,585	74,9	7,1
ФРН	0,583	64,2	10,2
Норвегія	0,579	19,0	11,9
Ірландія	0,566	53,6	9,4
Бельгія	0,553	47,6	9,3
Нова Зеландія	0,548	15,4	11,7
Австрія	0,544	50,3	8,4
Франція	0535	58,9	7,9
Ізраїль	0,514	45,0	9,6
Іспанія*	0,481	53,0	7,3
Італія*	0,471	51,0	7,2

* Належать до країн -- потенційних технологічних лідерів.

Джерело: Доклад о развитии человека: 2001. -- М., 2002. -- С. 48--49.

3. Висока питома вага у структурі економіки припадає на сферу послуг, у якій зайнято понад 50 % сукупної робочої сили (як правило, 60--70 %). До сервісного сектору відносять транспорт, зв'язок, торгівлю та обслуговування, фінансову систему, освіту, науку, культуру, охорону здоров'я, спорт, туризм. Саме ця галузь зумовила нову назву країн цієї групи -- постіндустріальні, тобто такі, де у структурах ВВП та трудових ресурсів домінують сервісні галузі (табл. 2.2).

Таблиця 2.2 Питома вага зайнятих у сфері послуг у країнах-лідерах

Назва країни	Рік	Питома вага зайнятих у сервісних галузях у структурі сукупної робочої сили
США	1999	73
Великобританія	1996	69
Італія	1996	61
Франція	1995	69
ФРН	1998	64
Японія	1999	65
Канада	1997	75

Джерело: Страны мира: Информационно-аналитический справочник ЦРУ. -- Екатеринбург: У-Фактория, 2001.

4. Високий рівень конкурентоспроможності національних економік. Міжнародний інститут розвитку менеджменту (International Institute of Management Development, IMD), що розташований у Лозані (Швейцарія), щорічно робить оцінку конкурентоспроможності країн за 287 критеріями, які погруповані у 8 основних чинників. Станом на 13 квітня 1999 р. рейтинг провідних країн світу був таким: