Економіка зарубіжних країн

1. Початок проведення реформ (1978--1984 рр.). У цей період були сформульовані головні цілі економічних реформ, проголошені основні стратегічні напрями модернізації господарства (поєднання двох моделей господарства -- планової та ринкової, поступове скорочення централізованого розподілу, зменшення питомої ваги державного сектору, гармонізація ринкових та регульованих державою цін). Важливою ознакою цього етапу розвитку КНР були реформи на селі, в ході яких вдалося відійти від малоефективної діяльності «сільських комун» і розпочати формування підрядних відносин, ринкових механізмів регулювання цін на продовольство та регіональної спеціалізації сільського господарства. Внаслідок цих змін вдалося суттєво збільшити збір зернових культур, що мало для країни величезне значення, та суттєво підвищити рівень доходу селян. Таким чином, Китай наблизився до межі самозабезпеченості продовольством, а деякі продукти харчування почав експортувати (у дореформений час КНР був одним з найбільших у світі імпортерів рису). Наступним кроком китайського градуалізму став перехід до закупівлі сільгосппродуктів за контрактами, що підняло зацікавленість місцевих фермерів-орендарів (колективна власність на землю при цьому зберігалася). У цей період значно зросло розшарування сільського населення, збільшилося безробіття, яке і зараз є значною проблему китайської економіки.

На промислових підприємствах КНР у 1980-ті рр. розпочинаються так звані економічні експерименти. Наприклад, деяким заводам і фабрикам дозволялося залишати частину прибутку у своєму розпорядженні, що підняло зацікавленість як керівників, так і простих робітників у кінцевому результаті своєї праці.

2. Посилення реформування економіки країни (1985--1992 рр.). Керівництво КНР на початку другого періоду розвитку проголошує про необхідність створення нової офіційної моделі перетворень -- системи соціалістичного товарного господарства. На ідеологічному рівні нова концепція китайської економіки включала в себе гармонізоване поєднання державного плану та товарного виробництва, останнє з них розглядалося як додаток до основного. Проте вже на початку 1990-х рр. в основних державних документах країни панівною визнається нова модель -- соціалістичної ринкової економіки, в основі якої лежить провідна роль суспільної власності (до неї відтепер включають крім державної та кооперативної ще й змішану) за одночасного розвитку багатоукладності в економіці. Основний тягар реформ переноситься у цей період на ціноутворення, трансформація якого також розтягується на тривалий час. Спочатку зменшується кількість товарів, що регулюються державою, збільшуються закупівельні ціни на продовольство, що веде до максимального наближення цін до фактичного рівня витрат, децентралізується система їх регулювання (тепер уже більша їх частина контролюється місцевими, а не центральними органами влади). На завершальному етапі відбувається подальша лібералізація цін, що охопила тепер практично всю систему товарно-грошових відносин.

На цьому етапі центр реформування з сільської місцевості, в якій почалося створення нетипової для аграрного сектору сільської промисловості (невеликі підприємства повітів та селищ, які стимулювали зайнятість населення у міжсезонний період та випускали примітивну в цілому продукцію), переноситься в міста. Саме у промисловості урядом країни декларується проведення політики «шести пріоритетів»: постачання сировини; виробництво електроенергії; залучення інвестицій, кредитування перспективних виробництв; закупівля імпортного обладнання; створення великих шкіл науково-технічних кадрів. Поступово пріоритетність розвитку поширюється з легкої промисловості на інші галузі, створюється спеціальний державний фонд будівництва найважливіших об'єктів енергетики та транспорту, диверсифікуються форми власності у промисловості. Набувають значного поширення й елементи ринкової інфраструктури: створюється система інвестицій (інвестиційні компанії та фонди); активно розвивається ринок кредитів; виникають перші трастові компанії; у вигляді експерименту дозволяється організовувати фондові біржі (дві перші з них відкриваються в Шанхаї і Шеньчжені); розпочинається робота з нерухомістю.

Основний напрям макроекономічного регулювання держави переноситься на піднесення благополуччя пересічних громадян, які з різних причин опинилися за межею бідності (це так звані сяокан -- «люди скромного достатку»).

3. Нарощування системного реформування економіки (1993--2000 рр.) характеризується активним виходом китайських підприємств на зовнішні ринки, значним збільшенням іноземних інвестицій За різними аналітичними джерелами обсяг ПІІ в Китаї в середині 1990-х рр. досяг 500--700 млрд дол. насамперед у створювані урядом спеціальні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (так зване освоєння чотирьох смуг), удосконалення господарської відповідальності за підряд, масштабна кредитно-банківська реформа, введення жорсткої відповідальності за підряд і передусім за якість продукції, що випускається, (особливо постраждала країна від масових рекламацій, що надходили з-за кордону на неякісну продукцію китайських товаровиробників).

У цей період активно відбувається процес акціонування, а його суб'єктами відтепер уже виступають держава, юридичні і фізичні особи та іноземні партнери. Разом з тим, зберігається державна монополія в оборонній промисловості, виробництві рідкісних металів тощо. Контрольний пакет акцій зберігається державою також у енергетиці та транспорті.

У цей період значну увагу приділяє китайське керівництво соціальній політиці. Головними пріоритетами при цьому є:

зменшення питомої ваги бідного населення через підвищення зарплати та пенсій (за китайською статистикою їх налічувалося у 1978 р. -- 250 млн осіб, а в 1995 р. -- близько 65 млн);

уведення соціального страхування з подальшою диверсифікацією сфер його використання; розширення діяльності пенсійних фондів (у багатьох містах набули поширення загальноміські фонди);

створення нових робочих місць (передусім у сільській місцевості, рівень безробіття в якій набув загрозливих масштабів).

Таким чином, упродовж перших трьох етапів реалізації економічних реформ КНР вдалося досягти значних змін у своєму господарстві (табл. 8.1).

Таблиця 8.1 Зміни в економічній структурі Китаю

Джерело: Transition and Institutions. The Experience of Gradual and late Reformers / Ed. by G. Cornia, V. Popov. -- Oxford: University Press, 2002. -- P. 79.

У 1999 р. Китай виробляв уже 246 % ВВП від рівня 1989 р., хоча показник ВВП на душу населення залишався (за валютним курсом) досить низьким. Щорічне економічне зростання було близьким до 10 % і навіть у кризовому для тихоокеанських країн періоді (1997--1998 рр.) темпи нарощування ВВП не були нижчими за 7 %.

Суттєво зменшилась питома вага зайнятих у сільському господарстві з 70 % у 1978 р. до 46 % у 1998 р. Мало місце скорочення питомої ваги військових витрат, проте навіть і зараз країна має високу їх частку у структурі ВВП. Переміщення робочої сили з сільської місцевості у міста посилило процес урбанізації в країні. Було реалізовано й багато інших програм, зокрема збільшилася тривалість обов'язкової шкільної освіти (з 6 до 9 років), суттєво зросла очікувана тривалість життя з 56 років до 71-го, зменшилась питома вага сяокан у структурі населення країни. Значної підтримки набула політика планування сім'ї: «Нас двоє -- нам двох».

4. Етап акселерації китайської економіки в умовах глобалізації світового господарства (розпочався у 2001 р.). У новому тисячолітті Китай, хоча й уповільнив темпи економічного зростання, все одно залишається одним з рекордсменів за темпами росту серед країн з транзитивною економікою. Щорічне зростання ВВП КНР фіксується за останні п'ять років на рівні 8,5 % до попереднього року, а перший квартал 2004 р. можна вважати початком системної акселерації господарства країни, коли обсяги промислового виробництва зросли на 18,2 %, фіксовані інвестиції на 43 %, а ВВП на 9,8 % (табл. 8.2). Упродовж останніх чотирьох років країна мала позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, а її експорт у 2003 р. перевищував імпорт в 1,5 раза, що є рідкісним явищем у світовій економіці. Китаю вдалося приборкати інфляцію, яка впродовж останніх семи років була нижчою (а подекуди навіть від'ємною) за рівень долара США Дефляцію, що відмічалася в країні впродовж останніх років, не можна констатувати як позитивне явище, адже монетарна стабільність юаня могла завдати шкоди обсягам зовнішньої торгівлі.. Досить показовими є резерви Центрального (Народного) банку КНР, які упродовж семи останніх років зросли у 3,1 раза (з 140 до 440 млрд дол.), при цьому обмінний курс юаня до дол. США практично залишився без змін. Головними чинниками подальшого економічного зростання в КНР найближчим часом виступатимуть: суттєве нарощування експорту, збільшення капіталовкладень, що забезпечують близько половини приросту ВВП, прямі іноземні інвестиції в економіку країни та перехід країни до технологічного етапу розвитку. Важливе значення має також участь КНР у міжнародних економічних структурах -- СОТ, АТЕС, «СВА-3» (Китай, Японія, Південна Корея), Шанхайській організації співробітництва тощо.

Таблиця 8.2 Основні макроекономічні показники розвитку Китаю

Джерело: BOFIT. China Review. -- 2004. -- № 1--2. -- P. 1--3.

Разом з тим, багато сучасних економістів звертають увагу на негативні наслідки швидкого економічного зростання та ті загрози, що несе в собі глобалізація світового господарства. За В. Міхєєвим, відомим російським дослідником економіки Китаю (2004), основними чинниками, що будуть зумовлювати становище КНР у ХХІ ст., виступатимуть:

«перегрів» економіки країни через високі темпи зростання інвестицій у будівництво;

зростання товарних запасів та загроза дефляції;

зростання дефіциту електроенергії;

подальша лібералізація фондового і валютного ринків;

реструктуризація державних підприємств, що може призвести до значного зростання безробіття;

приватизація банківської сфери, що може врешті-решт спровокувати виникнення численних конфліктів між цими фінансовими установами і кредиторами;

прискорена індустріалізація та породжена нею урбанізація, що поглибить суперечності між містом та селом та посилить сучасну регіонально-галузеву диференціацію між регіонами;

посилення соціальної нерівності між населенням країни та зростання значної диспропорційності в оплаті праці;

загострення екологічних проблем, у тому числі проблема перенаселення країни, яке найбільш рельєфно виявляється у китайських мегаполісах.

8.3 Галузева структура економіки

У сучасній структурі КНР на промисловість припадає 52 % створеного ВВП, на сільське господарство -- 15 % та на послуги 33 % (2001 р.), що дозволяє відносити країну до індустріальних держав світу з високою питомою вагою базових галузей виробництва (чорна та кольорова металургія, енергетика, хімічна промисловість). Разом з тим, структурні зміни в економіці цієї азіатської держави, що розпочалися наприкінці 1970-х продовжуються і зараз. Найбільш динамічними галузями промисловості у ХХІ ст. виявилися електронна та електротехнічна, які вивели Китай у число світових лідерів. Наприклад, у 2003 р. на цю країну припадало вже 28 % світового випуску побутового електронного обладнання, а вже в 2004-му -- 30 %. За даними західних аналітиків, до 2008 р. питома вага КНР може досягти 36 %, проте навіть і зараз близько ? світового продажу DVD-програвачів, 1/3 телевізорів, мобільних телефонів та персональних комп'ютерів припадає на Китай.

Разом з тим, «технологічний прорив» на ринку побутової техніки поки що слабо корелюється зі створенням нової складної продукції в галузі машинобудування. Зокрема, у світовому виробництві професійної електроніки питома вага КНР не перевищує 3 %, аерокосмічної та військової -- 6 %, обладнання для зв'язку -- 16 % БИКИ. -- 2005. -- № 4. -- С. 10.. Проте дедалі виразнішою стає тенденція до збільшення виробництва та до експорту продукції високих технологій. Передбачається, що найближчим часом вивіз високотехнологічного обладнання попри технологічний дефіцит у країні буде зростати і досягне обсягів не менше 5 млрд дол. на рік. Найбільшими продуцентами нової продукції виступатимуть китайські компанії Haier Group (побутова техніка) та Huawei Technologies (виробництво засобів зв'язку).

Таким чином, сучасна промислова структура КНР уособлює в собі різні елементи індустріальної моделі розвитку господарства та постіндустріальної світової кон'юнктури на продукцію «нової економіки». За вартістю продукції, що випускається, можна виділити такі галузі: виробництво чавуну та сталі, видобування кам'яного вугілля, машинобудування (яке поки що є недостатньо диверсифікованим), виробництво озброєння, легка промисловість (текстиль, одяг, взуття, іграшки), цементна промисловість, виробництво хімічних добрив, харчова індустрія. При цьому слід мати на увазі, що значна частина продукції споживається на внутрішньому ринку, який є найбільшим у світі, проте суттєво обмежений низькою купівельною спроможністю населення.

Аграрний сектор є досить важливим для економіки Китаю і таким, що в умовах подальшої індустріалізації сільського господарства та розвитку відповідних відносин на селі може стимулювати значний міграційний рух населення. З 750 млн осіб населення, що є в КНР робочою силою, майже 50 % зайняті в аграрному виробництві. Проте і тут тривають значні трансформаційні перетворення, які можна звести до таких основних тенденцій:

швидкими темпами змінюється галузева структура сільського господарства (впродовж 1978--2004 рр. питома вага рослинництва за вартістю продукції, що випускається, скоротилася з 80 % до 50 %, а у зв'язку з нарощуванням темпів м'ясної революції М'ясною революцією називають швидкий розвиток тваринництва, що ґрунтується на застосуванні сучасних технологій і в умовах низьких трудових витрат в окремих країнах може приводити до акселерованого нарощування виробництва. За прогнозами Продовольчої комісії ООН у 2025 р. світовими лідерами у цій галузі мають стати Китай та Індія. країна вже у найближчі десять років може вийти на аналогічне до високорозвинутих країн співвідношення: рослинниц-

тво -- тваринництво (1/3 + 2/3);

змінилася географічна спеціалізація сільського господарства, а розвиток сімейного підряду скоротив непродуктивні трудові витрати на основне виробництво;

швидко розвивається вертикальна та горизонтальна диверсифікація виробництва, якщо перша з них максимально розвинула технологічність основного виробництва, то друга стимулювала розвиток міжгалузевих зв'язків та кращу допродажну підготовку харчових товарів;

має місце нарощування обсягів експорту продовольства на висококонкурентні європейські та азіатські ринки.

Разом з тим, основними проблемами аграрного сектору Китаю, які можуть найближчим часом загальмувати його подальший розвиток є: падіння прибутковості зернового господарства, яке попри все залишається основним у структурі сільськогосподарського виробництва; стримулювальним чинником може служити багатоукладність економіки та екстенсивний характер сімейних господарств; посилюються тенденції відпливу капіталу з сільської місцевості у міста тощо.

У сфері послуг країни домінуючою галуззю виступає торгівля, товарооборот якої за період економічних реформ зріс у 12 разів, передусім за рахунок ринкової торгівлі. У цій галузі національної економіки зайнято близько 26 % сукупної робочої сили, що робить її надзвичайно значущою у перспективній моделі КНР ХХІ ст.

Особливий інтерес з боку потенційних інвесторів має також фінансова, у тому числі банківська, система Китаю. Лібералізацію валютного ринку в КНР було розпочато у 1996 р. відповідно до Угоди з МВФ, коли було відмінено обмеження на обмін валюти в межах здійснення платежів з поточних операцій, а національна валюта юань стала вільноконвертованою, тоді ж було дозволено діяльність іноземних банків на території КНР, щоправда, здійснення ними будь-яких валютних операцій слід було узгоджувати з Народним банком Китаю. Саме з цього періоду можна говорити про диверсифікацію банківської сфери. Особливостями ж сучасної галузевої структури банківської діяльності КНР є:

наявність універсальних (Bank of China) та спеціалізованих банків, які по суті також є універсальними в певних галузях промис-

ловості, сільського господарства, будівництва (Agricultural Bank of China, Bank of Communications and Agricultural Development, China Construction Bank, Industrial and Commercial Bank of China);

значний обсяг залучених ПІІ, який щорічно проходить через банківську систему КНР (як правило, він перебуває в межах 40--50 млрд дол.);

пасивна поведінка вкладників, яка була пов'язана з низьким споживчим попитом, населення відкладало задоволення своїх потреб на «потім», унаслідок чого у 2003 р. заощадження зросли ще на 2 % і наблизились до 90 % ВВП. Ситуацію з «обмеженням попиту» врятував автомобільний та будівельний бум серед споживачів, що розпочався у 2003-му р. і триває зараз, а відтак значно зросли операції кредитування і вдалося уникнути кризи «перевиробництва»;

наявність фактично автономної фінансової системи Китаю з одного боку, а з другого -- Гонконгу та Макао. При цьому саме Гонконг (Сянгай) є одним із світових фінансових центрів.

Важливим напрямком розвитку сфери послуг країни є прийом іноземних туристів.

Сучасний Китай -- один зі світових туристичних лідерів. У 1999 р. країну відвідало 27 млн туристів, що дозволило цій державі вийти на 4 місце у світі (дохід від туризму в цьому ж році становив 14,1 млрд дол.), а за прогнозами Світової туристичної організації вже в 2020 р. КНР стане світовим лідером.

8.4 Зовнішньоекономічні зв'язки

Економічні реформи, про які йшлося у розд. 8.2 були б неможливі без поступової лібералізації зовнішньої торгівлі, створення повноцінного валютного ринку, відкриття нових вільних (спеціальних) економічних зон, а також використання сучасних інструментів та механізмів зовнішньоекономічного регулювання макрогосподарських пропорцій. У хронологічному порядку це має такий вигляд:

1979 р. -- початок лібералізації зовнішньої торгівлі, залучення перших ПІІ, розвиток зовнішньоекономічного співробітництва в селективних галузях. Водночас вводиться система утримання валютної виручки, згідно з якою в країні встановлюється подвійний курс юаня до основних валют -- офіційний і курс «СВОП», які використовувалися відповідно у двох секторах економіки: державному та приватному;

1994 р. -- відбулося об'єднання офіційного курсу юаня та ринкового, що привело до суттєвого зменшення зловживань у валютній сфері та створення рівних умов щодо купівлі та продажу іноземних валют. Велике значення мав також перехід від фіксованого курсу національної грошової одиниці до плаваючого, що звільнило Народний банк від необхідності фінансування відхилень від нуля сальдо платіжного балансу. У цьому ж році було прийнято «Закон про зовнішню торгівлю», який встановив єдиний порядок ведення зовнішньоторговельної діяльності по всій країні, надав можливість вільного експорту та імпорту товарів, послуг, і що особливо важливо, технологій, стимулював створення (на зразок Японії) системи зовнішньоторговельних підприємств-агентів;

1996 р. -- поглиблення лібералізації валютного ринку: вводиться необмежена конвертація юаня; надається національний режим валютного контролю іноземним підприємствам; відбулася суттєва зміна середньої ставки імпортного тарифу (з 17 до 25,5 відсоткового пункту впродовж періоду 1992--1997 рр.). У період 1992--1996 рр. було знято квотні та ліцензійні обмеження на 800 видів продукції.

У наступний період розпочалася підготовка до вступу в ГАТТ/СОТ та укладання дво- і багатосторонніх угод щодо регулювання експортно-імпортних відносин. Входження на початку ХХІ ст. КНР (2001 р.) до цієї організації не нанесло значної шкоди національній економіці, проте значною мірою загострило відносини Китаю з провідними постіндустріальними державами світу, насамперед із США. За оцінками американських експертів, КНР продовжує застосовувати неринкові методи регулювання зовнішньоекономічних відносин, головними з яких є «нетранспарентний» та «ненауковий» підхід до використання санітарних та фітосанітарних заходів щодо блокування поставок сільгоспродукції з США, значні державні субсидії китайським товаровиробникам і експортерам кукурудзи (констатуються численні факти витіснення американських експортерів із ринків Південної Кореї та Малайзії), «піратське» копіювання кінофільмів, музичних записів, виробництво цигарок, електробатарейок відомих заокеанських фірм (ці зловживання у сфері авторських прав завдають великої шкоди фірмам із США, які оцінюють свої збитки в суму 2,5--3,8 млрд дол. щорічно), заниженому курсі юаня відносно американського долара Ця проблема індикації чітко відбивається в оцінці сумарного ВВП країни. За розрахунками цього показника за поточним валютним курсом КНР посідає 7-е місце у світі, а за паритетом купівельної спроможності -- 2-е. .

Сучасний Китай активно проводить політику державної підтримки експорту, головним інструментом якої є часткове повернення податку на додану вартість. Його ставка диференціюється залежно від категорії товару, що експортується. Наприклад, для електротехнічної продукції, електроніки, вимірювальних приладів та транспортних засобів становить ця компенсація 17 %, а для сільгоспродуктів лише 5 %.

Основними статтями експорту КНР є техніка та обладнання

(в основному побутова), продукція легкої промисловості (головним чином текстиль, одяг, взуття, іграшки, спортивні товари), мінеральне паливо, продукція хімічної промисловості. Головними споживачами китайської продукції (2000 р.) є США (33,2 %), Гонконг (26,7 %), Японія (17,9 %), Німеччина (5 %).

В імпорті країни переважають техніка та обладнання, залізо та сталь (найбільший у світі імпортер, який випередив США у 2002 р.), мінеральне паливо, вироби із пластмаси, технології (цей напрям всебічно підтримується урядом країни). Основними партнерами (2000 р.) є Гонконг (21,8 %), Японія (18,6 %), Південна Корея (10,3 %), США (9,6 %).

Важливим напрямом зовнішньоекономічної діяльності країни протягом останніх двадцяти років було залучення прямих іноземних інвестицій, щорічний приплив яких збільшився з 1,5 млрд наприкінці 1980-х рр. до 40--50 млрд на поч. ХХІ ст. Серед багатьох причин «інвестиційного буму» в Китаї слід назвати три головні:

низька вартість робочої сили. Оплата праці за годину в КНР у 2003 р. становила лише 0,66 дол. (в США -- 21,3 дол.; в Німеччині -- 30 дол., Бразилії -- 2,44 дол., Сянгані, Тайвані -- близько 6 дол., Росії -- 0,88);

високий інвестиційний потенціал країни, який має прояв у високому рівні гармонізованого показника норми нагромадження та норми заощаджень;

наявність одного з найбільших у світі споживчих ринків, який поки що далекий від повного насичення.

Елементами ризику іноземних інвестицій у КНР є: недостатній споживчий попит, низька продуктивність праці (пересічний робітник за один рік виробляє продукції на 4,1 тис. дол. (2003 р.), в США -- 98,8 тис., Німеччині -- 88,3 тис., Бразилії -- 10,6 тис., Сянгані -- 42,3 тис., Тайвані -- 27,1 тис., Росії -- 11 тис. дол.), надлишок малокваліфікованої робочої сили.

Важливим чинником залучення ПІІ в економіку країни було створення спеціальних економічних зон. Першим кроком уряду КНР стало відкриття СЕЗ у чотирьох приморських містах (Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шантоу). Упродовж 80--90-х рр. ХХІ ст. їх кількість, відповідна спеціалізація та фінансово-податкова модель суттєво розширилась і в наш час до цих утворень відносять близько 1,5 тис. формувань. Серед них вирізняють: спеціальні економічні райони, зони техніко-економічного розвитку, відкриті економічні райони, технопарки, кластери тощо з різним ступенем пільгового режиму для іноземного інвестування. Найбільшою з них є СЕЗ в Шанхаї, а також створена поблизу нього спеціальна територія розвитку (Pudong New Area). Понад 80 % спільних підприємств знаходяться на приморській території КНР, що максимально сприяє експорту з них, який уже у період 1988--1999 рр. досяг рівня 370 млрд дол. (або 26,5 % загального вивозу товарів КРН за кордон).

8.5 Розвиток економічних відносин України з КНР

Китай є великим потенційним ринком для України та постачальником багатьох видів продукції, яка не може бути створена в Україні через міжнародну спеціалізацію та природно-кліматичні умови. Відносини між двома країнами ґрунтуються на низці документів, що були підписані в ході візитів Президента України в Китай та Голови КНР в Україну, зокрема на Спільній декларації про дружбу та всебічне співробітництво у ХХІ ст. (липень 2001 р.).

Загальний товарообіг між Україною та континентальним Китаєм (2002 р.) становить 1,234 млрд дол. США, а з «Великим Китаєм», куди включають КНР, Гонконг, Тайвань, Макао, -- 1,5 млрд дол., проте його обсяги не влаштовують обидві країни. За розрахунками експертів, він міг би бути у 2--3 рази більшим, а за умов поглиблення економічного співробітництва досягти 7--8 млрд дол. Проте навіть і зараз Україна має позитивне сальдо у зовнішній торгівлі з КНР -- 180 млн дол. (2003 р.), яке швидше за все зростатиме у подальшому. Найбільш активними українськими експортерами до Китаю виступають такі підприємства як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Завод ім. Ілліча», АТ «Мотор-Січ», «АНТК ім. Антонова», Харківській авіаційний завод, а також «Сумське машинобудівне НВО ім. Фрунзе», ВАТ «Запоріжтрансформатор» та ін. Основою експорту України до цієї країни є: сталь та прокат, металургійне обладнання, вантажні автомобілі, електронні комплектуючі, залізничні вагони. У структурі імпорту переважає одяг, взуття, побутова електроніка, іграшки. Найважливішими галузями подальшої диверсифікації розвитку зовнішньоекономічних відносин виступають:

науково-технічне співробітництво в оборонній галузі промисловості, в розробці нових технологій, дослідженні космічного простору, охороні інтелектуальної власності, медичній науці тощо (вже зараз двома країнами фінансується 15 проектів у галузі науки і техніки). Активно розвивається процес створення спільних технопарків (зараз їх два функціонує в м. Цзілінь (провінція Шаньдун) та м. Харбін (провінція Хейлунцзян);

співробітництво в гуманітарній сфері, яке передбачає нарощування передусім контактів між Україною та КНР у галузі освіти. Взаємне визнання дипломів про освіту і наукові ступені (така угода була підписана у 1998 р.), розширення студентського обміну та запрошення на навчання китайських студентів (станом на 1.01.2004 р. у вищих навчальних закладах України їх навчається понад 7 тис.);

міжрегіональне співробітництво, яке вже зараз здійснюється між Київською областю та провінцією Хубей, Житомирщиною і Хейлунцзяном, Харківською областю та провінцією Шаньдун, АРК та Хайнанем, а також між цілим рядом міст України та Китаю: Київ--Пекін, Дніпропетровськ--Шанхай, Одеса--Ціндао, Харків--Тяньцзінь, Донецьк--Таюань та ін.

9. Особливості економічного розвитку нових індустріальних країн

9.1 Спільні та відмінні риси

У сучасній світовій регіоналістиці до нових індустріальних країн (НІК) відносять досить велику групу держав, які ра-

ніше були лідерами так званого «третього світу». Вони розташовані у різних мегарегіонах планети, що ускладнює їх класифікацію тільки за географічною ознакою. Проте ці держави мають цілу низку спільних рис у різних соціально-економічних моделях розвитку, що й дозволяє відносити їх до НІК, а саме:

швидкий розвиток промислового виробництва, який найбільш рельєфно проявив себе у 1960--70 рр. (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) чи впродовж 1980--90-х рр. (держави Латинської Америки);

наявність значної державної підтримки провідним корпораціям країни, яка нерідко у своїй основі має неринкові методи стимулювання розвитку;

досить великі обсяги зовнішнього боргу;

використання моделей швидкої диверсифікації експорту та імпортозаміщення під час розробки стратегій економічного розвитку;

висока ймовірність системних криз економіки, руйнівна дія яких нерідко призводила до швидкого скочування країн за основними макроекономічними показниками на позиції десятирічної давнини (наймасштабнішими за останній час були: латиноамериканська криза (1994--1995 рр.), південно-азіатська (тихоокеанська) (1997--1998 рр.), бразильська (1999 р.), аргентинська (1999--2000 рр.);

значний вплив ТНК та ТНБ на економіку країн, який нерідко призводить до стихійних припливів та відпливів прямих і портфельних іноземних інвестицій;

висока питома вага промисловості в структурі ВВП та порівняно з постіндустріальними державами низька, хоча й домінуюча, частка сфери послуг, що не перевищує 60 % (винятком є Сінгапур -- 66 %);

невисокі (за винятком Південної Кореї та Сінгапуру) технологічні позиції у світі, за якими більшість країн НІК відносять до групи потенційних лідерів (Гонконг, Малайзія, Мексика, Аргентина, Чилі) чи до держав, що динамічно впроваджують нові технології (ПАР, Бразилія, Філіппіни та ін.);

сталі (середні) рівні оцінки конкурентоспроможності національних економік (макро- і мікрорівень), які не виключають відповідно до світових кон'юнктурних коливань рух угору чи вниз за усталеною шкалою коливань;

значна питома вага аграрного сектору в структурі ВВП, який не відрізняється диверсифікованим характером, а у деяких країнах зберіг фактично моноспеціалізовану орієнтацію;

низька порівняно з постіндустріальними країнами продуктивність праці (виробіток продукції на одного працюючого в Мексиці становить -- 16,4 тис. дол., Бразилії -- 10,6 тис., Південній Кореї -- 38,8 тис. Для порівняння: в США -- 98,8 тис., Японії -- 68, 8 тис. дол. на рік (2003 р.));

невисокі витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (якщо в Швеції на одного працюючого припадає 1052 дол. (2003 р.), Японії -- 1006, то в Південній Кореї -- лише 291 дол., Тайвані -- 288, Гонконзі -- 145 дол.);

висока питома вага клановості в економіці (тобто домінування великих сімейних компаній), що веде до значного впливу створюваних ними олігополістичних груп на політику уряду, лобіювання своїх інтересів на міжнародних ринках тощо;

значна соціальна диференціація суспільства, в якій питома вага бідного населення становить 25 % і більше, а світові дослідження за допомогою коефіцієнта Джині, який виражає майнову нерівність, констатують високий рівень дистанціювання багатих і бідних.

Нові індустріальні держави світу впродовж останніх 20-ти років використовували різні механізми та інструменти ринкової трансформації, а відтак мали різні соціально-економічні результати. Досвід реформування господарства Японії був застосований у 1960-ті рр. у Південній Кореї шляхом створення пріоритетів розвитку країни у трьох найважливіших галузях виробництва. Політику індустріалізації економіки своєї держави через створення потужних державних підприємств у металургійній, хімічній промисловості та електроенергетиці проводила Індія. Упор на створення комп'ютерних технологій та розробку програмного забезпечення до них зробили у 1980--90-ті рр. Тайвань, Гонконг та Сінгапур. Проте найбільш значущими для більшості НІК були монетарні (неоліберальні) реформи, що проводилися в країнах Латинської Америки, а згодом і в Південно-Східній Азії наприкінці 80 -- на початку 90-х рр. ХХ ст.

Саме вони започаткували радикальні зрушення в структурі господарства, приватизації неефективного державного сектору та збільшенні відкритості економіки, а відтак і залученні в неї значних обсягів іноземних інвестицій. До позитивних наслідків можна віднести швидке зростання ВВП, збільшення рівня доходів населення, зменшення безробіття. До негативних -- великий рівень уразливості економіки через значні кон'юнктурні коливання глобального ринку, великий зовнішній борг (у 2000 р. в Бразилії він досяг 238 млрд дол., Мексиці -- 150 млрд, Південній Кореї -- 134 млрд, проте найбільшим реципієнтом виявилися Чилі -- 366 млрд дол., що перевищує 50 % її валового національного доходу).

Враховуючи складність спільної характеристики НІК і різні позиції вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо їх класифікації краще всього останні розглядати в таких мікрогрупах:

Південна Корея;

держави -- «дракони» (Гонконг, Сінгапур, Тайвань);

держави -- «тигри» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія);

НІК Латинської Америки;

Індія, Пакистан;

африканські та близькосхідні лідери (ПАР, Єгипет, Ізраїль).

Ураховуючи особливості пріоритетів України в зовнішньоекономічних зв'язках обмежимося розглядом перших трьох.

9.2 Економіка Республіки Корея (Південна Корея)

9.2.1 Особливості положення в глобальній економіці

У світовій економічній літературі Корею прийнято відносити до так званих «чотирьох азіатських драконів», хоча нерідко вживають також термін «тигри» розуміючи при цьому швидкі темпи економічного зростання країни у 70-х рр. ХХ ст. Високий рівень розвитку промисловості, якого ця держава досягла впродовж 1980--90-х рр., змусив говорити про неї, як про «азійське диво». Перетворення Південної Кореї в одного зі світових лідерів промислового виробництва, що мало місце у середині 1990-х рр., з аутсайдерів мегарегіону Східної Азії, якою вона була у середині 1950-х, відбувалося впродовж життя одного покоління населення країни.

У сучасній РК виробляється приблизно 2 % глобального ВВП, хоча питома вага населення країни становить менше 0,8 % світового. За абсолютними розмірами ВВП Корея посідає четверте місце серед держав Азії, за відносними показниками поступається лише Японії та Сінгапуру. Частка ж країни у світовому експорті товарів уже зараз наблизилася до 2,5 %. За окремими видами продукції вже на початку 1990-х рр. Південна Корея посіла провідні позиції у глобальній економіці, зокрема у виробництві текстильних виробів (7 % світових обсягів), одягу (5,2 %), кораблів (15 %), а також автомобілів та запасних частин до них, оргтехніки, телевізорів, радіоприймачів і магнітофонів (В. Ломакін, 1999 р.).

Разом з тим, РК поки що не можна віднести до постіндустріальних держав, тому що в деяких макроекономічних показниках країна має суттєве відставання від провідних економічних лідерів планети. Зокрема, за індексом людського розвитку Корея посідає 30-е місце у світі (2001 р.), а за відносним показником ВВП на душу населення 15090 дол. (ПКС) займає граничне положення між розвинутими державами та країнами, що мають рівень вище середнього (пригадайте, що може бути покладено в основу класифікації країн світу?). Досить суперечливими є також технологічні досягнення Кореї. Так, у 1999 р. вона вийшла на 5-е місце у світі за індексом технологічних досягнень, проте наслідки структурної кризи та пошук нової моделі розвитку у 2004 р. призвів до суттєвих змін у показнику «конкурентоспроможності економіки, що зростає». За один рік за цим індексом країна перемістилася з 18-го місця (яке посідала у 2003 р.) на 29. Щоправда за іншими оцінками рівнів конкурентоспроможності країна впевнено тримається на провідних позиціях посідаючи місця з 20-го по 30-те. Наприклад, за показником ділової конкурентоспроможності РК це -- 24-е місце у світі (Японія -- 8, Сінгапур -- 10, Тайвань -- 17).

Азіатська фінансова криза 1997--1999 рр. була суттєвим випробуванням для економіки країни, яка чітко визначила свої слабкі місця та довела необхідність переходу до нової моделі розвитку, порівняно з тією, що була високоефективною у другій половині ХХ ст.

9.2.2 Особливості корейської моделі розвитку

Після закінчення війни між Південною та Північною частинами Кореї на початку 1950-х рр. встановилося перемир'я, і саме з цього періоду розпочинається формування фактично двох різних за ідеологією та господарським устроєм держав -- Південної Кореї (Республіка Корея) та Північної Кореї (Корейська Народно-Демократична Республіка). Перші роки реформування їх економік виявили різні підходи урядів щодо піднесення економіки, а відтак і моделі подальшого соціально-економічного розвитку. Саме з цього періоду розпочалася поляризація господарств двох Корей, при цьому в основу першої з них було покладено ринкову концепцію з жорстким державним регулюванням не тільки основних макропропорцій, а навіть випуску і реалізації продукції, в основу другої -- командно-адміністративну систему, головним завданням якої була побудова соціалізму, з домінуючою ідеологією Чучхе (соціалізм з національною специфікою корейського народу). Подальший розвиток КНДР був багато в чому тотожним до сусіднього Китаю, з тією різницею, що період системних реформ та «політики відкритих дверей» у цій країні ще не наступив. Натомість економічна модель Південної Кореї являє собою хоча і подібний до Японії феномен «післявоєнного економічного дива», проте має чимало й відмінних рис.

У середині 1950-х рр. Південна Корея була однією з найбідніших азіатських країн, а згадуваний вище військовий конфлікт завдав великої шкоди її господарству. Достатньо сказати, що тодішній ВВП РК становив менше 100 дол. на душу населення за валютним курсом. Кризовий стан економіки був багато в чому зумовлений також високим приростом населення, низькою кваліфікацією робочої сили, високим рівнем безробіття, переважанням у структурі економіки екстенсивного аграрного сектору, значним дефіцитом торгового балансу. Спроби різних урядів вплинути на економічну ситуацію в країні впродовж 1955--1961 рр.

виявилися марними, а неврожай 1962 р. і викликаний ним економічний занепад та інфляція виступили каталізаторами дій уряду щодо здійснення системних реформ у господарстві цієї країни. Певною мірою стали у пригоді також поради американських експертів і та фінансова допомога, що надходила із США.

Необхідність жорсткого державного регулювання в цей період була очевидною, а це призвело до встановлення планового механізму управління господарством. У тому ж 1962 р. в Кореї був прийнятий перший п'ятирічний план і тоді ж з'явилося Управління економічного планування, яке в 1963 р. очолив заступник прем'єр-міністра. Цей орган регулювання був визнаний головним у проведенні південно-корейської реформи і саме на його диверсифікований інституційний апарат було покладено непритаманні для ринкової системи функції контролю руху товарів і капіталу всередині країни, надходження інвестицій, іноземної допомоги тощо. Тоді ж було визначено три пріоритетні галузі, яким держава надавала всебічну підтримку і допомогу: цементна, нафтопереробна промисловість, виробництво мінеральних добрив. У середині 1960-х рр. країна визначила для себе два основні напрями розвитку господарства -- стратегію імпортозаміщення та експортної орієнтації внутрішнього виробництва. У 1965 р. уряд Кореї у 2,5 раза девальвував свою національну грошову одиницю -- вон, що максимально полегшило експорт країни, сприяло залученню значних інвестицій в економіку, у тому числі у вільні економічні зони, які почали створюватися у 1966 р. З кінця 1960-х рр. активно йде процес розвитку обробних галузей, а на початку 1970-х держава оголошує про три нові галузеві пріоритети розвитку національної економіки, ними стали: машинобудування, хімічна промисловість та інфраструктура. Дефіцит кваліфікованих кадрів у 1970--80-ті рр. згодом зумовив ще один пріоритет -- освіту. Численні гуманітарні програми, які реалізовувалися в країні у цей період, мали на меті не тільки доведення рівня кваліфікації корейських робітників та службовців до американського чи до японського рівня, а й створення передумов для технологічного прориву на світовому ринку інновацій, максимальне стимулювання науково-прикладного вектора розвитку національної економіки.

Досить специфічною в країні була система організації бізнесу, і її характерною формою стали чеболі, які виникли наприкінці 1950-х рр. і були організовані за типом японських дзайбацу (пригадайте, чому в Японії вони були розпущені?). Відмінними рисами нового утворення стали: висока галузева диверсифікація, сімейність в управлінні, обмеження ринкового механізму регулювання (держава всебічно опікувалася діяльністю чеболей, створюючи для них пільговий податковий режим і лобіюючи їх інтереси на внутрішніх та зовнішніх ринках). Подальша концентрація та централізація капіталу, створення в складі чеболей потужних банківських систем, посилило позиції останніх, які у 1970--80-ті рр. вже являли собою потужний конгломерат виробників, торгових фірм і банків сімейного типу (родинні клани й зараз володіють майже 60 % акцій чеболей) з чіткими структурними зв'язками і високою підтримкою уряду (експортні квоти, субсидії, централізоване планування виробництва тощо). До найбільших чеболей у країні відносять «Лаккі-Голдстар» (більш відома під новою маркою «LG»), Хьонде», «Самсун», «Деу» та ін. У 1983 р. 50 провідних чеболей (чіптан -- друга назва цих об'єднань) виробляли близько 25 %, а 100 -- 47 % ВВП країни (В. Ломакін, 1999 р.). На них припадало близько 75 % банківських кредитів, а перші міжнародні позики (кредити), які зробили чеболі у 1960--70-ті рр. гарантувала держава, нерідко сплачуючи за них тоді, коли сам позичальник не зміг вчасно повернути гроші.

Разом з тим, важливим чинником стрімкого збагачення чеболей можна вважати жорстку експлуатацію трудящих цієї країни, що мала вияв у низькій заробітній платі робітників та службовців, великій розбіжності у рівнях доходів населення (коефіцієнт Джині у 1976 р. становив 39,0, а в 1993-му зменшився до 31,6), значній тривалості робочого часу (до середини 1980-х рр. вона становила 60 год, проте в корпорації «Деу» тривалість робочого дня становила 12 год на шестиденний тиждень. Зараз держава регламентувала робочий час на тиждень 44-ма годинами). Низькі витрати на виробництво та політика жорсткої авторитарної модернізації дозволяли підтримувати низькі світові ціни на корейські товари на регіональних, а згодом і глобальних ринках та зберігти закритим від світових товарних потоків внутрішній ринок країни. Це привело до зменшення пільгових кредитів з-за океану, а в 1970--90-ті рр. до суттєвого скорочення їх загального обсягу, у тому числі у зв'язку із відмовою Південної Кореї повністю відкрити свій ринок для американських товарів.

Значних змін зазнало сільське господарство країни, яке до початку 1970-х рр. розвивалося переважно в межах традиційної для Кореї аграрної моделі. Системних реформ цей сектор зазнав лише впродовж 1970-х рр. у рамках «Руху за нове село» (1971 р.).

З цією метою розгорнулося будівництво доріг, електрифікація сіл, вводилося централізоване водопостачання та створювалося багато інших елементів інфраструктури. Допомога мала вибірковий характер і насамперед направлялась у ті провінції, де селяни могли більш раціонально розпорядитися фінансовими ресурсами. Внаслідок цього скоротився розрив між містом і селом, зросла вартість землі, підвищилася товарність виробництва тощо.

Проведені економічні реформи вивели Південну Корею на початку 1990-х рр. у число промислових лідерів планети. У першу чергу це стосувалось високих темпів економічного зростання (впродовж 1980-х рр. щорічне зростання ВВП становило 10,4 %, у 1990-ті -- 7,6 %), скорочення рівнів інфляції (з 20 % у 1980-ті до 5--6 % у 1990-ті рр.), стрімкого нарощування експорту тощо.

Велике значення для модернізації моделі економічного розвитку мало так зване «подвійне економічне зростання» 1970--80-х рр., за якого експортна орієнтація у трудомісткості галузі готувала базу для капіталомісткої промисловості, у тому числі для наукомістких виробництв. У середині 1980-х рр. Південна Корея здійснила низку ліберальних реформ, які мали на меті суттєве підвищення заробітної плати, послаблення контролю за імпортом, зменшення цінового регулювання. Держава залишила за собою макроекономічне регулювання, підтримку інновацій та проведення антимонопольної політики.

Таким чином, чинниками економічного зростання Південної Кореї у 1961--1991 рр. були:

підтримка макроекономічної стабільності через консервативну (у ряді випадків авторитарну) грошово-кредитну та фінансову політику;

максимальне стимулювання розвитку найбільших ТНК (чеболей);

створення експортно-орієнтованої та імпортозаміщувальної моделі економічного розвитку та збереження на перших порах закритості внутрішнього ринку;

специфічна митно-тарифна політика, що була орієнтована на абсолютизований захист вітчизняного товаровиробника;

чітке позиціювання галузевих пріоритетів у відповідні періоди реформування економіки країни;

високий рівень експлуатації робочої сили, нетиповий для більшості постіндустріальних держав;

поєднання західної системи організації з традиційними віруваннями і уподобаннями корейського народу У літературі наводяться численні посилання на переваги конфуціанства у господарській діяльності країн АТР виходячи з того, що саме воно дає можливість максимальної свободи діяльності. Не думаю, що це справді так, адже в основі «корейського дива» нерідко лежали авторитарні методи керівництва, а еволюція системи господарювання від зубожіння (на початку 1950-х рр.) до процвітання (середина 1990-х) відбувалася за тих релігійних пріоритетів, які не змінювалися віками..

Азійська криза 1997--1998 рр. рельєфно висвітлила численні хиби корейської моделі економічного розвитку, яка ще донедавна вважалася зразковою на континенті. Основними з них, на думку уряду та міжнародних експертів, були:

опікування державою чеболей, що призвело до високого рівня корупції серед державних чиновників, від яких залежало надання тих чи інших пільг. Незадоволеними залишалися дрібні та середні фірми, які вважали несправедливим для себе стимулювання з боку уряду корейських ТНК та відсутність подібного інтересу до малого та середнього бізнесу;

гіпертрофоване співвідношення боргів за акціями, інтенсивні позички за кордоном та відсутність фінансового досвіду керування боргами;

провал низки інвестиційних проектів з боку провідних корейських фірм насамперед через технологічне відставання та посилення конкуренції;

високий рівень державного регулювання, який в умовах глобалізації світового господарства виступає стримулювальним чинником подальшого розвитку країни.

9.3.3 Галузева структура економіки та зовнішньоекономічні зв'язки

У структурі ВВП країни на промисловість припадає 41,4 %; сільське, лісове та рибне господарство -- 4,4 %, решта створюється в сервісних галузях (2000 р.). Аналізуючи його динаміку, можна сказати, що кризовим був 1998 р., коли ВВП країни вперше з 1960-х рр. зменшився на 6,7 %, проте вже в 1999 р. він зріс на 10,9 %, та на 9,3 % у 2000-му і лише на 3 % у 2001 р. Далі ситуація стабілізувалася на щорічному показнику позитивних темпів у 4--5 %, проте про випереджаючий феномен 1970-х рр. годі було й думати.

Лідерами корейської економіки за рівнями капіталізації станом на січень 2002 р. були Samsung Electronic Company Ltd (53 трлн вонів), SK Telecom Company Ltd (24 трлн вонів), Korea Telecom Corporation (18 трлн). Провідні позиції серед чеболей як і раніше посідають Samsung, Hyundai, LG, активи яких становлять відповідно 70 трлн, 54 трлн та 52 трлн вонів.

Структура зайнятості РК є дещо відмінною від більшості постіндустріальних країн. Так, питома вага аграрного сектора становить близько 12 %, але навіть і за цих умов він повністю не забезпечує населення Південної Кореї продовольством. Питома вага зайнятих у промисловості становить 20 % і 68 % -- це робоча сила, що задіяна у сфері послуг.

Основними сферами сучасного господарства Кореї є: випуск сталі, автомобілів й електроніки, суднобудування, виробництво тканин, одягу, взуття, харчова промисловість (передусім рибна). Враховуючи експортно-орієнтовану модель країни саме перелічені вище галузі виробництва утворюють основу зовнішньої торгівлі РК. Головними статтями імпорту є високотехнологічне обладнання -- переважно те, яке з різних причин не може випускатися в країні, а також нафта, транспортне обладнання, окремі тканини, органічні хімічні сполуки і зерно (переважно рис та кукурудза). Країна має позитивний торговий баланс, її експорт у 2002 р. дорівнював 162,8 млрд дол., а імпорт при цьому становив лише 152 млрд дол.

У географічній структурі імпорту на перше місце у 2002 р. вийшла Японія (раніше це були США) -- 28,8 %, далі йдуть США -- 22,3 % та Китай -- 16,9 %. Подібним до цього є експорт: США -- 31,4 %, Китай -- 22,8 %, ЄС -- 20,7 %, Японія -- 16,5 %.

Упродовж останніх п'яти років відбулися значні зміни у банківському секторі країни, які зумовлювались світовими процесами централізації та концентрації банківського капіталу, а також спричинених цими процесами злиття та поглинання. Внаслідок цього виник найпотужніший у країні Kookmin Bank, активи якого становлять 17,5 млрд дол. (станом на вересень 2002 р.), далі йдуть такі банки, як National Agricultural Cooperative Federation, Woori Bank та ін.

Поширеною формою зовнішньої торгівлі є численні ярмарки, які організовують дві компанії СОЕХ (проведено близько 100 ярмарок у 2001 р.) та ВЕХСО (30). Понад 3 тис. корейських компаній брали участь у 2001 р. у 145 міжнародних торгових ярмарках в інших країнах за допомогою спеціально створеної агенції KOТRA (Korea Trade-Investment Agency).