Правове регулювання адміністрування податків і збору митних платежів

-адміністрування податків як системи законодавчо визначених взаємовідносин між державою, яка є основним учасником створення податкового середовища, та платниками податків;

-адміністрування процесів оподаткування як системи забезпечення виконання функцій податків в існуючих умовах господарювання.

Кожна з цих категорій має свої ознаки та потребує відповідного законодавчого забезпечення.

Діяльність працівників податкової служби є складовою відносин з платниками податків. Недосконалість окремих правових норм, які врегульовують систему відносин між працівниками податкової служби та платниками податків, наявність інших об'єктивних і суб'єктивних причин часто призводить до виникнення певних непорозумінь, конфліктних ситуацій з того чи іншого приводу, який має правові підстави.

Результати вивчення практики роботи податкових інспекцій показали, що основними причинами, які впливають на стан таких відносин, є:

-недостатня відпрацьованість механізму захисту законних інтересів і прав платників податків у чинному законодавстві;

-нерозвиненість механізму взаємної відповідальності всіх учасників податкових правовідносин;

-відсутність дієвої системи контролю громадських організацій, які діють в інтересах платників податків;

-відсутність загальнодержавної комплексної програми з формування податкової культури у населення.

Утім необхідно зазначити, що вживаються певні заходи щодо роботи з платниками податків, але протягом останніх років діяльності податкової служби з держбюджету на заходи щодо роз'яснення податкового законодавства та навчання платників податків було виділено мізерні кошти.

Ряд проблем виникає при проведенні претензійно-позовної роботи, оскарженні рішень органів ДПС. Для забезпечення захисту прав і законних інтересів платників податків і громадян при оскарженні ними рішень державних податкових адміністрацій (інспекцій) створено відділи апеляцій.

Таким чином, необхідно констатувати, що рішення, яке приймається податковим органом за результатами розгляду скарги платника податків, має на меті вирішення юридичної суперечки (спору) і містить правову оцінку юридичних фактів. Іншими словами, ми маємо справу з фактичним виконанням судової функції, коли роль «судді» виконує податковий орган, який до того ж виступає безпосередньо як заінтересована сторона.

Безперечно, в цьому випадку йдеться про порушення основного конституційного принципу- рівності всіх перед законом. Більше того, встановлений порядок розгляду скарг платників податків суперечить положенням ст.124 Конституції України, яка закріплює, що: правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, і делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Така юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, в тому числі податкові. Аналогічні положення містять і в Закон України «Про судоустрій» де (ст. 5), крім того, передбачено, що «особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність».

Більше того, така ситуація не сприяє викорененню корупційних діянь у системі податкових органів України. Негативна правозастосовна практика у сфері оподаткування здатна породжувати соціальні конфлікти та спори між суб'єктами правових відносин влади і підпорядкування- між державними контролюючими органами і платниками податків - фізичними та юридичними особами.

Для поліпшення стану роботи з розгляду скарг (апеляцій) необхідно усунути наявні недоліки і порушення при здійсненні податкового контролю, оформленні та реалізації матеріалів документальних перевірок. Нарешті, важливо вжити комплексних заходів для вдосконалення податкової служби в цілому. Головною метою вдосконалення є модернізація структури податкової служби та практики її операційної діяльності відповідно до вимог ринкової економіки з одночасним забезпеченням стабільних надходжень до бюджету, дієвим контролем недоїмки та зменшенням тіньового сектору економіки.

Основними напрямами вдосконалення діяльності органів ДПС України щодо адміністрування податків мають стати:

- перехід податкових органів на функціональну структуру;

- запровадження нових податкових технологій та процедур;

- спеціальне навчання податкових працівників і платників податків;

- підвищення рівня інформатизації податкової служби;

- посилення її адміністративно-юрисдикційної функції.

Сучасні аспекти організації адміністрування податків неможливі без відповідних методик фінансового аналізу стану платників податків. Відомо, що в Україні з 1 липня 1997 року введено новий вид обліку - податковий як підсистему бухгалтерського обліку, яка на основі затверджених державою правил виконує функції нарахування та сплати податків і надання інформації про це відповідними державними органами. Призначенням податкового обліку є визначення сум податків і контроль за їх сплатою.

Фінансовий аналіз у традиційному розумінні є методом оцінки та прогнозування фінансового стану підприємств на підставі їх бухгалтерської звітності. Сучасний аналіз фінансового стану платників податків - це частина загального аналізу господарської діяльності підприємства, що складається із двох частин: фінансової та податкової.

Розподіл аналізу на фінансовий і податковий зумовлений розподілом системи бухгалтерського обліку, що склалася на практиці, на фінансовий та податковий облік. Обидва види аналізу взаємопов'язані, мають спільну інформаційну базу [216].

З метою вдосконалення методів проведення податкового аналізу обов'язкові внески (податки і збори) доцільно угрупувати за об'єктами нарахування і джерелами сплати: оподаткований прибуток (податок на прибуток); непрямі (оборотні) податки (податок на додану вартість, акцизний збір, мито); платежі, нараховані на фонд оплати праці (збори у фонд соціального страхування); обов'язкові платежі, які відносяться на собівартість продукції (плата за землю, податок із власників транспортних засобів, ресурсні платежі, місцеві податки і збори) [64].

Поглиблення аналізу здійснюється за даними фінансової звітності за попередній і звітний періоди для оцінки показників майнового стану та джерел його утворення, ліквідності і платоспроможності, фінансової стійкості та ділової активності, прибутковості та рентабельності.

До деяких особливостей, що випливають зі специфіки цілей, призначення і завдань фінансового аналізу платників податків, належать такі показники:

-коефіцієнт абсолютної податкоспроможності (відношення грошових засобів до податкових зобов'язань);

-коефіцієнт поточної (швидкої) податкоспроможності (відношення високоліквідних активів до податкових зобов'язань);

-коефіцієнт загальної податкоспроможності (відношення оборотних активів до податкових зобов'язань);

-коефіцієнт абсолютного покриття обов'язкових внесків (відношення грошових засобів до податків і зборів);

-коефіцієнт швидкого (поточного) покриття обов'язкових внесків (відношення високоліквідних активів до податків і зборів);

-коефіцієнт загального покриття обов'язкових внесків (відношення оборотних активів до податків і зборів).

Перспективи розвитку систематизованого фінансово-податкового аналізу пов'язані з розробкою нових аналітичних коефіцієнтів із застосуванням інформаційної бази, наведених у податкових деклараціях.

На основі податкових декларацій розраховуються наступні коефіцієнти: рентабельності продаж; рентабельності операційної діяльності; співвідношення заробітної плати і продаж (зарплатомісткість продукції); матеріаломісткості продукції; виконання податкових зобов'язань з податку на додану вартість.

Відхилення динаміки коефіцієнтів рентабельності продаж і рентабельності діяльності від галузевого рівня або від показників попередніх періодів для цього підприємства може свідчити про заниження продаж (реалізації), завищення валових витрат (наявність фіктивних витрат) або заниження доходу від інших операцій. Високе значення показника зарплатомісткості продукції щодо інших платників податків цієї галузі або збільшення з часом може бути зумовлене заниженням продаж [28].

Зростання питомої ваги матеріальних витрат може свідчити про завищення собівартості продукції (робіт, послуг) та заниження оподаткованого прибутку.

Аналітичні методики з використання перелічених показників передбачають побудову таблиць розрахунків змін протягом аналізованого періоду. Головне вміння аналітика полягає в здатності правильно інтерпретувати дані та побачити серед нерівномірності змін і коливань комбінацій коефіцієнтів ознаки можливого ухилення від сплати податків.

Доцільно розглянути оцінку динаміки розвитку підприємства та податкових надходжень до бюджету, що здійснюється шляхом порівняння динаміки темпів приросту показників прибутку, обсягу реалізації, валюти балансу (відома формула за назвою «золоте правило економіки підприємства») з темпами приросту обов'язкових внесків (податків і зборів) до бюджету, що дозволяє визначити місце підприємства серед інших платників податків з погляду його стратегії прибутковості, податкоспроможності і податкової дисципліни.

Результати фінансово-податкового аналізу підприємств можуть бути використані під час прийняття управлінських рішень і вибору першочергових платників податків для проведення податкового контролю.

Узагальнюючи попередні висновки щодо сутності адміністрування податків, розглянемо існуючі та можливі підходи до формування податкового менеджменту. Учені та практики з питань оподаткування одним з основних принципів державного управління економікою вважають зважену послідовність рішень щодо вдосконалення податкової системи та менеджменту у сфері оподаткування. Процес прийняття таких рішень, у тому числі щодо податкового планування, прогнозування, інформаційного аналізу, контролю тощо, в умовах планової економіки мав чітко регламентований і централізований характер. Поступовий перехід від командно-адміністративних до ринкових економічних відносин надає правовому регулюванню управління оподаткуванням глибокого економічного змісту і висуває перед ним нові завдання. Управління повинно поступово вийти зі статичного стану і почати здійснювати реальний вплив на податкові відносини в державі.

Це можливо лише за умови поширення на всі суб'єкти господарювання, в тому числі на державний сектор економіки, некомерційні і бюджетні організації, менеджерської практики управління фінансами і формування в Україні науково обґрунтованої та практично вивіреної системи податкового менеджменту.

Очевидно, що податковий менеджмент - це нова теоретична і практична галузь знань. За аналогією з фінансовим податковий менеджмент виник спочатку в господарському середовищі, тобто в практичній діяльності, і лише потім було здійснено спроби його теоретичного обґрунтування. У науковій літературі трапляються різні підходи до визначення сутності та складових податкового менеджменту. Переважна більшість сучасних публікацій з цих питань зводиться до розгляду схем ухилення від податків, легальних і напівлегальних операцій з офшорами, різних способів мінімізації оподаткування, а сутність податкового менеджменту - до податкового планування на підприємстві [14; 22; 81; 178], що, на нашу думку, значно звужує сферу його дії.

Разом із тим в окремих публікаціях податковий менеджмент розглядається на рівні держави і на рівні підприємства. Так, О.М. Тимченко визначає податковий менеджмент як сукупність прийомів і методів організації та управління податковими відносинами з метою забезпечення формування дохідної частини бюджету і регулювання впливу податків на розвиток виробництва та соціальної сфери. До складових податкового менеджменту автор відносить законотворчу діяльність і планування податків (стратегічне управління у сфері оподаткування), а також податковий контроль (оперативне управління). На мікрорівні управління у сфері оподаткування передбачається податковий облік, нарахування сум обов'язкових платежів, забезпечення їх своєчасної сплати до бюджету. До органів, які здійснюють управління у сфері оподаткування, віднесено: 1)органи законодавчої та виконавчої влади; 2)органи оперативного управління в податковій сфері; 3) органи нефінансового профілю, які виконують лише окремі функції, пов'язані з податковою діяльністю [207].

Т.Ф. Юткіна також розглядає податковий менеджмент на рівні держави і підприємства. Державний податковий менеджмент - система державного управління оподаткуванням, яка здійснює координацію і вдосконалення всіх сторін оподаткування і включає бюджетно-податкове планування і прогнозування, бюджетно-податкове регулювання, бюджетно-податковий контроль і корпоративний податковий менеджмент - як форму управління фінансовими і податковими відносинами на підприємстві. Його складовими є корпоративне податкове планування та внутрішній корпоративний податковий контроль [223].

Доцільно виділити три рівні податкового менеджменту:

-державний податковий менеджмент (макрорівень) як систему державного управління оподаткуванням, спрямовану на визначення концептуальних засад оподаткування, їх законодавче закріплення; розробку податкової політики, здійснення податкового регулювання економічних і соціальних процесів у державі. Суб'єктами державного податкового менеджменту є Президент України, органи законодавчої та виконавчої влади, недержавні організації, які беруть участь в управлінні податковими відносинами;

-податковий менеджмент контролюючих органів (мегарівень) як:

а) процес управління адмініструванням податків, зборів, інших обов'язкових платежів, їх своєчасним нарахуванням, сплатою, наданням необхідної податкової звітності, стягненням податкового боргу;

б)організацію роботи й управління органами, що забезпечують адміністрування податків, зборів та обов'язкових платежів.

Суб'єктами цього рівня податкового менеджменту в Україні є: органи державної податкової служби; митні органи; органи Пенсійного фонду України; органи фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування; органи нефінансового профілю, які виконують лише окремі функції, пов'язані з податковою діяльністю;

-корпоративний податковий менеджмент (мікрорівень) як складову фінансового менеджменту, що передбачає розробку управлінських рішень, спрямованих на формування і підвищення ефективності фінансового потенціалу підприємства, регулювання його взаємовідносин з державою в процесі перерозподілу доходів і наповнення державного бюджету. Корпоративний податковий менеджмент не зводиться до абсолютної мінімізації податкових платежів, а передбачає вибір найбільш ефективного варіанту сплати податкових платежів при альтернативних напрямах його господарської діяльності.

Кожен з рівнів податкового менеджменту має свою суб'єктно-об'єктну базу, мету, завдання, принципи реалізації тощо і потребує дальших ґрунтовних наукових досліджень.

За час існування податкової та митної системи, поряд з позитивним розвитком правового забезпечення адміністрування податків та митних платежів, виникло немало проблем. Відомо, що застосування норм права- це спрямована на реалізацію норм права та здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організзаційна діяльність державних органів та уповноважених державою громадських інституцій щодо прийняття індивідуальних конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи [119].

Норми права передбачають можливість застосування державного примусу відповідними державними органами, які за допомогою видання індивідуальних актів вирішують завдання організації виконання приписів норм права, їх позитивного виконання, а також забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права. Застосування норм права буде правильним лише тоді, коли цей процес буде законним і обґрунтованим.

На другій стадії застосування норм права встановлюється автентичність (відповідність) тексту норми права, тобто встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися конкретна ситуація. Саме на цій стадії виникає проблема щодо пояснення норми права як однієї зі складових юридичної кваліфікації.

Стосовно суб'єктів тлумачення поділяють на офіційне та неофіційне. Офіційне - це сформульоване в спеціальному акті роз'яснення змісту і мети правових норм, що здійснюється уповноваженим органом. Необхідно звернути увагу саме на неофіційне трактування, бо через правову неграмотність деяких посадових осіб податкових органів, а також платників податків відбувається неправильне розуміння правових норм. Неофіційне тлумачення не має загальнообов'язкового значення (листи, роз'яснення в ЗМІ тощо), але більшість працівників податкових органів, навпаки, спираються при прийнятті своїх рішень саме на нього.

Під час трактування норм податкового законодавства працівники ОДПС інколи ототожнюють різні поняття, вкладають інший зміст, ніж той, що викладено законодавцем у правові норми Це призводить до порушення одного з основних законів логіки - закону тотожності. У цьому полягає одна з причин виникнення проблем у відносинах між органами державної податкової служби і платниками податків.

Ототожнення різних думок нерідко пов'язане з відмінностями професії, освіти та інших факторів, що може призвести до плутанини, непорозумінь, у зв'язку з чим ускладнюється з'ясування суті справи.

Узагальнивши викладене, можна зазначити, що підміна понять викликає проблеми в стосунках між суб'єктами податкових відносин, збільшує кількість скарг про перегляд неправильно винесеного рішення та позовів до суду.

Як бачимо, адміністративно-юрисдикційна функція є основною в діяльності органів Державної податкової служби, яка проявляється у фіскально-контрольній роботі. Юрисдикційною діяльністю вважається встановлена законодавством правомочність державного органу або посадової особи давати офіційну правову оцінку діям державних органів і їх посадових осіб, громадських організацій та їх посадових осіб, а також громадян щодо їх правомірності або неправомірності шляхом розгляду юридичних спорів і справ про правопорушення із застосуванням відповідно до закону встановлених санкцій до органів, організацій та осіб, які порушили норми права [99, с.50].

Закон зобов'язує податкові органи забезпечити застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій, передбачених чинним законодавством, а також стягнення адміністративних штрафів за допущені посадовими особами порушення (п. 6 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»). Аналіз цієї діяльності дає підстави поділити її на дві функції: діяльність податкових органів щодо правової оцінки виявлених у процесі проведення перевірок фактів правопорушень та прийняття рішень у результаті цієї оцінки і правомочності щодо самостійного застосування санкцій на підставі зробленої правової оцінки.

Першу функцію можна з упевненістю назвати першочерговою юрисдикційною діяльністю, адже уповноважені особи на підставі отриманих у результаті перевірок фактичних даних оцінюють ситуацію або включають в дію другу юрисдикційну функцію, або, у випадку ситуації, яка виключає можливість її застосування, але потребує використання юрисдикційних повноважень інших органів,- повідомляють компетентний орган про неї. З цього випливає, що повна юрисдикційна діяльність податкових органів можлива лише за наявності в роботі відразу двох функцій, тобто правової оцінки виявлених у процесі проведення перевірок фактів правопорушень і прийняття рішень у результаті цієї оцінки.

Законодавчо передбачено випадки, коли за фактом правопорушення штрафні санкції не застосовуються. Наприклад, з податку на прибуток, коли платник самостійно, до початку перевірки податковим органом, виявив факт заниження оподатковуваного прибутку, письмово повідомив про це податковий орган і сплатив суму недоїмки, а також пеню, нараховану на повну суму недоїмки за весь її строк. Пункт 20.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 18 листопада 1997 року дає право керівнику податкового органу прийняти рішення про незастосування фінансових санкцій у вигляді штрафів до платника податків у випадку арифметичних помилок або описок, які призвели до заниження сум податку, але не більше ніж 5% від суми загальних зобов'язань такого платника за період, що перевірявся. Звичайно, існування прогресивного інституту звільнення від застосування фінансових санкцій є позитивним у відносинах платника податків і податкового органу.

Проте, як видно із закону, вирішення даного питання цілком залежить від суб'єктивної думки посадових осіб органу податкової служби. Тобто керівник або його заступник на власний розсуд можуть прийняти рішення як про застосування, так і про незастосування фінансової санкції. До того ж рішення є кінцевим і оскарженню не підлягає. З цього приводу закон не містить категоричного припису. Але тут потрібно пам'ятати, що за несплаченими сумами штрафних санкцій стоять значні кошти, а позитивне вирішення цього питання в інтересах конкретного платника податків створює певні умови для різних зловживань з боку посадових осіб органу податкової служби. Тому вважаємо, що в законі має бути чітко визначено юридичні факти, за яких слід застосовувати (чи не застосовувати) штрафні санкції за вчинення конкретних податкових порушень. Невизначеність формулювання призвела до диспозитивності, тобто до різних варіантів вибору дій органу податкової служби та його посадових осіб у процесі правозастосування. Це зумовило проблему оціночних категорій, які покладено в основу прийняття рішення на розсуд суб'єкта правозастосування.

А.О.Селіванов стверджує, що розсуд, який спрямовує діяльність влади, притаманний усім видам державних органів, у тому числі органам виконавчої влади та органам держаного управління в центрі та на місцях, органам, які виконують правоохоронні функції, за винятком судових. Тому немає нічого дивного, що органи податкової служби та їх посадові особи мають можливість діяти на власний розсуд при реалізації наданих повноважень. «Загальна властивість державного розсуду... може бути охарактеризована як дискреційні повноваження на вільний вибір того варіанта поведінки (дії), який би більш за всі відповідав конкретним правовим умовам реалізації суб'єктом своєї компетенції» [186, с.45].

На підставі викладеного можна дійти висновку, що ряд повноважень органів податкової служби має дискреційний характер. Тобто органи податкової служби законодавчо наділено дискреційними повноваженнями.

Звичайно, вирішуючи питання на вільний розсуд, в органів податкової служби існує можливість у конкретній ситуації реалізувати певний ступінь автономії волі у своїй діяльності і тим самим віднайти та прийняти найбільш корисне, доцільне, на їх думку, рішення, вчинити або не вчинити ту чи іншу дію. Однак у такому разі гарантій проти свавілля державного апарату відсутні, яке часом виявляється у відносинах з громадянами. Йдеться про наявні можливості юридичного свавілля, особливо коли розсуд посадових осіб зумовлено їх матеріальною зацікавленістю. Ураховуючи таку обставину, вважаємо, що при наділенні органів податкової служби дискреційними повноваженнями потрібно передусім виходити з позиції їх доцільності, тобто ставити запитання: наскільки потрібні та реальні в межах закону дискреційні повноваження? Додатковим аргументом може слугувати хоча б те, що норми податкового законодавства, контроль за реалізацією яких покладено на органи податкової служби, мають імперативний характер, тобто виступають у формі категоричного припису, що виключає зміну умов норм за волевиявленням суб'єктів відносин.

Для розв'язання перелічених проблем необхідно вжити низку заходів. По-перше, створити єдину систему податкових понять, а кожному поняттю присвоїти код, який би застосовувався при обґрунтуванні рішень і наданні роз'яснень та не допускав можливості підміни понять. По-друге, заборонити працівникам податкових органів, які не пройшли спеціальні курси з вивчення Єдиної системи понять, надавати неофіційні роз'яснення в засобах масової інформації. По-третє, передбачити в проекті Податкового кодексу України відповідальність посадових осіб податкових органів за умисну підміну понять при прийнятті рішень про накладення фінансових санкцій та при наданні офіційних роз'яснень.

Тому буде цілком логічним і виправданим привести у відповідність норми, що складають дискреційні повноваження органів податкової служби, та норми, які регулюють правовідносини за участю об'єктів їх управлінського впливу.

По-перше, накладаючи адміністративні штрафи та застосовуючи міри адміністративного примусу за адміністративні правопорушення, органи податкової служби діють як органи адміністративної юрисдикції. Це означає, що поряд із здійсненням контрольно-наглядових функцій вони наділені у відповідних межах адміністративно-юрисдикційними повноваженнями, а саме можуть виявляти правопорушення, припиняти їх, вирішувати питання про притягнення винних до юридичної відповідальності. У такому сенсі статус органів податкової служби має певні особливості. Так, на відміну від статусу суду в кримінальних, цивільних справах, органи адміністративної юрисдикції зобов'язані підпорядковуватися не тільки закону, а й нормативним актам органів виконавчої влади вищого рівня. З цієї причини, як стверджує Л.В. Коваль, адміністративну юрисдикцію не можна ототожнювати з правосуддям [80, с.141].

По-друге, з огляду на обсяг юрисдикційних повноважень, порівняно із судами, органи податкової служби, які спеціально створено для реалізації функцій юрисдикції, здійснюють юрисдикційні повноваження як продовження інших управлінських функцій, зокрема контролю.

По-третє, органи податкової служби самостійно виконують винесені постанови про накладання на правопорушників адміністративних стягнень і фінансових санкцій, і для цього в них є достатньо повноважень.

По-четверте, органи податкової служби спеціалізуються на боротьбі з конкретними видами правопорушень. Основним змістом їх повноважень як органів державного управління у сфері здійснення фіскальної політики є організація виконання актів органів державної влади, розробка, прийняття та реалізація на їх основі власних рішень, а також здійснення ряду правоохоронних функцій, що полягають у виявленні порушень правопорядку і вжитті необхідних заходів для їх попередження, притягненні винних до відповідальності. Отже, органи податкової служби є спеціально створеними органами адміністративної юрисдикції для адміністрування податків.

Для забезпечення належної організації здійснення зазначеної функції в державі необхідно, поряд з ринковими важелями впливу на суспільно-економічні процеси в системі оподаткування з її механізмами формування собівартості продукції, алгоритмами розподілу валового доходу фінансово-господарського обороту, сформувати правові механізми контролю за обігом фінансових потоків, які сприятимуть: детінізації економіки; зниженню собівартості продукції; інвестиційній мотивації населення та іноземних інвесторів та іншим позитивним зрушенням у цій галузі.

1.2 Поняття і сутність організації збору митних платежів

Митниця була і залишається серед найсуттєвіших чинників державності і незалежності країни, яскравим свідоцтвом владного і фінансового суверенітету.

До речі, одним із перших учнів і послідовників Ісуса Христа був митник Матвій, який до пізнання Бога збирав податки для імперського Риму. Його вважали чесною, розумною і порядною людиною. Він завжди доброзичливо й уважно ставився до платників податків. Познайомившись з Ісусом Христом, Матвій відмовився від свого багатства, пішов за сином Божим і завжди був біля нього. Митник Матвій виробив у собі чудову звичку все звіряти, запам'ятовувати і записувати. І, мабуть, тому він і став автором найпершого величного Євангелія від Матвія, яке точно і детально розповідає про діяння Христа від його Народження і до Воскресіння...

Перші відомості про стягнення мита на території сучасної України належать датовано IX ст. Саме тоді - на нинішніх землях України - виникає і впродовж кількох століть, аж до завоювання монголо-татарами, розвивається могутня держава Київська Русь. У фінансуванні своєї діяльності її князі, насамперед, залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належали: плата за судочинство, штрафи і мито. Головною торговою артерією для Києва був славнозвісний шлях «із варяг у греки». Він проходив Дніпром униз, перетинав Чорне море і досягав Константинополя - величезного ринку, куди з'їжджалися купці з усього Середземномор'я. Це було найбагатше місто у всьому християнському світі. Відтак, заморська торгівля складала основу економічної системи Київської Русі. Невипадково, що першою угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911р.), згідно з яким для руських купців у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови.

За Руссю визнавалося, зокрема, право безмитної торгівлі. «...Нехай,- йдеться в договорі про руських купців,- входять до міста ... і торгують скільки їм треба, не сплачуючи ніяких зборів». Київська Русь уже тоді мала власну митну систему, стягувала і, за домовленістю із суміжними країнами, сплачувала митні податки.

У 1288 році був виданий Острогомський митний статут, в якому йшлося про купців із різних країн Європи та Київської Русі. Отже, українські митники керувалися у своїй роботі європейськими митними статутами, діяли в єдиному правовому полі з нашими західними сусідами.

На підступах до Києва, Вишгороду та інших міст Київського князівства будувалися застави-фортеці, де уповноважені князем збирачі стягували мито за перевезення товарів та прогін худоби. Князь і його дружинники чітко слідкували, щоб кожний руський і заморський купець («гость») справно сплачували мито. Тобто в Київській Русі мито означало податок, сплачуваний за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій.

Були свої митні порядки і в Запорізькій Січі, яка відіграла велику роль у становленні України як держави. Козацтво вело жваву торгівлю, чому сприяло як розташування їх вольностей, так і природні шляхи сполучення. Адже запорожці жили на перетині торговельних шляхів між Україною, Литвою, Польщею і Росією, з одного боку, та Кримом і Туреччиною, з іншого. Крім того, вони володіли кращою частиною великого водного шляху «з варяг у греки». Тому без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України і Південної Росії XVI-XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом.

Першим торговим партнером запорожців була Туреччина. За договором 1649 року турецького султана «з військом запорізьким і народом руським» козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним та Білим морями з усіма їх портами, їх човни могли в будь-який час заходити в порти і необмежений час стояти в них, вільно спілкуватися з купцями материкових і річкових міст з питань продажу, купівлі й обміну, мали право будувати в портах складські приміщення, звільнялися на 100 років від мита і податків. Подібними пільгами в Україні користувалися і турецькі купці. Війську запорізькому було дозволено мати у Стамбулі власного представника купецьких інтересів, а султан наказав в одному з портових міст призначити власного намісника, на якого покладався обов'язок видавати за власним підписом і печаткою паспорти запорізьким купцям для їх плавання на суднах з правом стягувати за кожний паспорт лише по одному червінцю та брати присягу з командирів про їх добрі наміри.

Досить складний порядок митних відносин існував в Україні і за Литовсько-Польської держави. Було встановлено чітку систему митних зборів за ввіз і вивіз різноманітних товарів. Прикордонне мито стягувалося митниками, які працювали на митницях (тоді вони називалися митними коморами).

Чітку систему митної справи мала славна козацько-гетьманська держава. Починаючи від Богдана Хмельницького, Державний скарб (так іменувалася тоді фінансово-банківська і митна служби України) збирав прикордонне мито: євєку (вивізне) й інфуку (ввізне). Уже тоді українські митники відзначалися високими професійними якостями, освіченістю, знанням іноземних мов.

В Універсалі гетьмана Богдана Хмельницького, датованому 1654 роком, встановлювалися митні платежі за товари, що ввозилися на територію Української держави. Як свідчив архідиякон Павло Алепський у своїх записках про подорож до України у 1654 і 1656 рр., митні збори на кордонах щороку давали в державну скарбницю 100 000 червоних золотих.

Керівником митної справи в Україні спеціальним Універсалом Богдана Хмельницького від 28 квітня 1654р. призначено дозорця Астматія (Остматенка), який чимало зробив для організації митної служби Української держави. Це була мудра, виважена, висококультурна людина з європейською освітою, знанням кількох мов, високими професійними якостями державника, фінансиста, економіста.

З кінця XVII до початку XX ст. українці жили в складі Російської імперії. Україна одержала назву «Малоросія». Історія розвитку України тісно переплелася з історією розвитку Російської імперії. У період палацових переворотів (з 1725 до 1762р.) економічна політика та її складовий елемент - митна політика - характеризувалися непослідовністю. Питаннями митної політики займалися часто, змінюючи один одного, вищі державні органи. Катерина І у 1724 році видала Указ «Про Покровительський митний тариф» (товари, які ввозились іноземними купцями, обкладалися митом, руські купці могли вивозити свої товари без перешкод). Але існувала небезпека, що приплив митних доходів зменшиться. Тому були підписані російсько-англійський (1726р.) та російсько-прусський (1728р.) договори, які для більшості товарів встановлювали режим взаємного митного сприяння.

Митна політика регулювалася митними тарифами. Митний тариф 1731 року повністю скасував Покровительський тариф 1724 року, тобто для товарів власного виробництва вводилося мито в розмірі 20% від вартості товару. У феодальній Росії росли міста і збільшувалося торговельно-промислове населення. Поступово формувався капіталістичний устрій.

Уряди Олександра І та Миколи І проводили покровительську митну політику, були зорієнтовані на збільшення митних доходів казни. Для цього існували підстави: розпочинався процес будівництва залізниць і парового транспорту. Уже до 1861 року в Росії було понад 300 парових суден. За 50 років (1810-1860) зовнішньоторговий оборот збільшився майже в 3,5 раза.

Митний тариф 12 березня 1822 року мав яскраво виражений заборонний характер: було заборонено вивіз 21 найменування та ввіз 301 найменування товару. Тариф ґрунтувався на таких положеннях:

-низьке мито на товари, необхідні для Росії, виробництво яких неможливе в Росії;

-звільнення від мита іноземних товарів і продуктів, які не
виробляються в країні, але в яких є потреба;

-заборона ввозу товарів, що можуть конкурувати з російськими.

Митний тариф 1822 року частково припинив ввіз імпортних товарів у Росію, забезпечив активний торговий баланс. Почала розвиватися внутрішня бавовняна промисловість. Але заборонний тариф на імпортні товари зменшив попит на російську сировину, підвищив ціни на товари, сприяв збільшенню контрабанди. Тому новий митний тариф 1850 року поступово пом'якшив заборону і в міру зберіг обмеження ввозу іноземних товарів.

Митна політика першої половини XIX ст., в основному, відображала протекціоністські тенденції (обмеження ввозу іноземних товарів), забезпечувала верхівці російської буржуазії високий прибуток, нагромадження капіталів для розвитку промисловості.

У митній політиці Російської держави другої половини XIX ст. віддавалася перевага вільній торгівлі та підприємництву, зменшувалися мито на сільськогосподарські продукти і ціни на них.

Гасло вільної торгівлі було спрямоване на захист інтересів промислової буржуазії, яка боролася за скасування митних бар'єрів на іноземних ринках, полегшуючи просування своїх товарів на них, і забезпечувала перевагу експорту над імпортом у своїй країні.

У 1864 році в Міністерстві фінансів було організовано Департамент митних зборів для управління митними закладами, підвищилася дієвість митного контролю у сфері боротьби з контрабандою, збільшилися внески митних зборів у казну. Розпочалося активне будівництво й організація митних органів, а також прикордонних споруд. Запроваджувалися нові нормативні документи (інструкції, положення, статути).

У 1660 році на території сучасного центру м. Харкова було створено так звану митну хатину, яка проіснувала до 1753 року. Перші митники були присяжними людьми і звалися «целовальники». Вони підпорядковувалися воєводі, потім перейшли в підпорядкування козацьким полковникам.

Харківська митниця - одна з десяти внутрішніх митниць Росії - була заснована 17 лютого 1870 року та належала до розряду головних складських митниць. Вона розпочала свою діяльність 18 червня 1870 року. Необхідність її створення була обумовлена зростанням промисловості та торговою ініціативою купецтва.

Відповідно до циркуляра Головного митного управління Наркомату зовнішньої та внутрішньої торгівлі від 7 грудня 1929р. Першого січня 1930р. Харківську митницю було ліквідовано разом зі складами.

9 січня 1918 року Центральна рада Української Народної Республіки прийняла IV Універсал, яким проголосила Україну «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». IV Універсал визначав основні засади самовизначення, державного ладу і перспективи державотворення в Україні, в тому числі в економічній, торговельній і податковій сферах. «Віднині Народна Українська Республіка,- зазначалося в Універсалі,- бере у свої руки найважливіші галузі торгівлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу. Торг товарами, що будуть привозитися з-за кордону і вивозитися за кордон, вестиме сама держава наша».

У 1918 році за рішенням гетьмана Павла Скоропадського було організовано Корпус прикордонної варти, якому було доручено не лише охорону кордону України, а й здійснення окремих митних функцій.

Кістяком цієї правоохоронної структури став Запорізький корпус, створений Центральною радою ще в 1917 році. Військовики корпусу вели боротьбу з контрабандою, контролювали переміщення вантажів і товарів через українсько-російський та українсько-румунський кордони. Водночас для організації роботи щодо зміцнення фінансової бази і митної справи в країні гетьман у складі Міністерства фінансів створив Департамент митних зборів.

Окреслюючи історичний шлях українських митників, необхідно зазначити про позитивний досвід і професійну майстерність, яких вони набули протягом останніх десятиріч в умовах колишнього Союзу РСР.

Разом з тим нечисленні митниці, що діяли в Україні, були абсолютно безправними. У республіці не було жодних керівних або навіть координуючих структур, які б займалися митною справою. Всі питання матеріального забезпечення вирішувались у Москві.

Необхідно зазначити, що в СРСР митна справа не була регулятором експортно-імпортних операцій. Функції митних органів зводилися до забезпечення реалізації монополії зовнішньої торгівлі. Тому митна служба на той час навіть не мала власної системи підготовки фахівців. Режим роботи митниць за часів Радянського Союзу не був напруженим. Це давало змогу готувати кадри безпосередньо на місцях, паралельно з виконанням службових обов'язків щодо здійснення митного контролю.

З 1985 року державою посилюється роль економічних важелів регулювання економіки, проводиться реформа митних органів. Державне митне управління Міністерства зовнішньої торгівлі було реорганізоване в Головне управління державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР (ГУДМК при РМ СРСР)- самостійний орган державного управління зі статусом союзного відомства. Таким чином уперше за всю історію радянської держави митна служба була організаційно відокремлена як самостійна державна служба.

Проте з 1986 року до 1990 року функції митних органів фактично не змінювалася, оскільки, як і раніше, діяла монополія на зовнішню торгівлю. У цей період формується лише поступовий відхід від такої моделі зовнішньоекономічних зв'язків. 3 вересня 1987 року виходить постанова Ради Міністрів УРСР №300 «Про створення Українського госпрозрахункового зовнішньоторгового об'єднання при Раді Міністрів УРСР- ЗО «Укрімпекс», який повинен був акумулювати зовнішньоекономічну діяльність українських організацій.

У червні 1988 року «Зовнішторгбанк» СРСР реорганізується в «Зовнішекономбанк». Тепер ця установа не тільки обслуговувала зовнішню торгівлю, а й забезпечувала зовнішньоекономічну діяльність СРСР. Поворотним моментом у зміні моделі зовнішньоекономічної діяльності стала постанова Ради Міністрів СРСР від 1989 року №191, що юридично закріпила відхід від принципу державної монополії зовнішньої торгівлі та висунула завдання формування нової митної політики, сучасного механізму митного контролю. Було створено основу для змін у митній системі. Так, 18 серпня 1989 року ГУГТК затверджує «Положение о порядке пропуска и декларирования товаров и имущества, перемещаемых через государственную границу СССР», а 25 серпня 1989 року- інструкцію «О порядке таможенного оформления товаров и имущества, перемещаемых через государственную границу СССР». Митна справа в СРСР стала набувати сучасних цивілізованих форм.

У 1989 році економічна і політична криза в СРСР набула критичних розмірів. На XXVII з'їзді КПРС голова Ради Міністрів СРСР М.Рижков заявив, що з десяти рішень уряду сім не виконується. Слабкість центру призвела до радикалізації політичного руху в союзних республіках, у тому числі в Україні.

Дуже складні та відповідальні завдання щодо забезпечення економічних інтересів України постали перед митниками після проголошення незалежності нашої країни. Українській державі довелося започатковувати правове регулювання організації митної служби. Нові умови вимагали принципово нових підходів, суттєвого внеску кожної митниці, кожного співробітника у справу державотворення, правопорядку, зміцнення економічного потенціалу України.

16 липня 1990 року Верховна Рада України проголосила державний суверенітет. У VI розділі Декларації зазначено: «Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за необхідності впроваджує свою грошову одиницю».

1 серпня 1990 року прийнято Закон УРСР №142-ХІІ «Про економічну самостійність Української СРСР», де в ст.1 проголошено, що забезпечення економічної самостійності Української РСР є необхідною умовою державного суверенітету України. Стаття 12 цілком присвячена зовнішньоекономічній діяльності, у ній визначалися принципові моменти:

-підприємства й організації мають право вступати в прямі господарські зв'язки та співробітничати з підприємствами й організаціями інших радянських республік;

-уряд Української РСР установлює перелік товарів, вивезення і ввезення яких регулюється квотами і ліцензіями і- як логічний наслідок- намагання встановити контроль над зовнішньоекономічною діяльністю: «…республіка самостійно створює митну систему».

У цей самий день було ухвалено постанову Верховної Ради про реалізацію цього закону. Постановою доручено Раді Міністрів України в двомісячний термін розробити проект законодавчого акта про митну службу.

23 серпня 1990 року Рада Міністрів Української РСР ухвалює постанову №222 «Про створення Управління державного митного контролю при Раді Міністрів УРСР».

Таким чином, Україна послідовно реалізувала положення про державний суверенітет і створила власну митну систему, паралельну загальносоюзній.

16 квітня 1991 року приймається Закон України №959-ХІІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», ст.13 якого передбачала самостійне митне регулювання ЗЕД.

25 червня 1991 року прийнято Закон УРСР «Про митну справу в Українській РСР», в якому фіксуються всі поточні напрацювання з митного питання. Стаття 1 «Митна справа» визначала, що: Українська РСР як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу; митна справа є складовою зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності Української РСР.

У червні цього ж року Президент СРСР М. Горбачов направляє для обговорення верховними радами союзних республік проект Договору про Союз суверенних держав. Верховна Рада України доручає розглянути цей проект, але з позиції «щодо його відповідності положенням і принципам Декларації про державний суверенітет України та Закону Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР». Фактично це означало відхилення Договору.

24 серпня 1991 року Верховною Радою України проголошено Акт про незалежність. Самостійна митна справа була однією з важливих ознак розбудови незалежної держави. Завершенням цієї розбудови стало проголошення незалежності.

Управління Державного митного контролю проіснувало недовго, до 12 грудня 1991 року, коли Президент України підписав Указ «Про утворення Державного митного комітету України (ДМКУ)», який повинен був стати одним із чинників і гарантів економічної безпеки держави.

Юридично в Україні в цей момент існувало дві паралельні структури: підрозділи загальносоюзного ГУТК і українського ДМКУ. Колізія мала місце до 30 січня 1992 року, коли голова Митного комітету СРСР видав наказ «Про заходи, пов'язані з ліквідацією Митного комітету СРСР».

Одразу з моменту створення ДМКУ намагався встановити на кордоні митний контроль. Тільки з березня по травень 1992 року було створено 24 нові митниці, тобто 30% від кількості всіх новостворених митниць за десять років. Усі митні установи, що діяли в Україні, було переведено на баланс Держмиткому.

Українська митниця в цей період давала у бюджет 2% прибутків (сучасні німецькі та французькі митниці дають30%, англійські - 40% надходжень у державну казну). Тобто тоді митна система ще не виконувала фіскальної функції в достатньому обсязі. У 1992 році постало питання щодо налагодження контролю на новому державному кордоні. У постанові Кабміну України від 10 листопада 1992 року «Про заходи щодо організації прикордонно-митного контролю на державному кордоні України з Республікою Білорусь і Російською Федерацією» вказується: «...створити до кінця 1992 року за тимчасовим варіантом мережу прикордонно-митних постів на шляхах сполучення, використовуючи для цього також діючі контрольні пости органів внутрішніх справ...», тобто питання стояло гостро- було необхідно терміново прикрити кордон.

Тільки з березня 1993 року митний контроль на кордонах України починає набувати сучасних цивілізованих форм - вводиться декларування товарів, запроваджується митний контроль в аеропортах і пунктах міжнародного поштового обміну.

Однією з проблем залишається непрофесіоналізм особового складу митних органів. Тому було прийнято рішення скористатися досвідом старого кордону - українських митниць, розташованих на кордоні колишнього СРСР. Були визначені митниці-куратори, які повинні були надавати методичну допомогу. Для фахівців з таких митниць передбачався особливий режим роботи «в умовах відрядження у пунктах пропуску».

У цілому період створення митної системи тривав до 1994 року: створювалися нові митниці, визначалися зони їх діяльності. Станом на лютий 1994 року в Україні вже нараховувалося 65 митниць.

1993-1994 роки - це пік економічної кризи в Україні. Інфляція досягає 10256%- рекорд у сучасній світовій історії. Економічна ситуація найскладніша з усіх постсоціалістичних країн - за винятком тих, де загострилися міжнаціональні конфлікти.

У 1994 році держава проголошує курс «Шлях радикальних економічних реформ». Переглядаються всі позиції економічної інфраструктури, у тому числі митної системи.

28 січня 1994 року прийнято Закон України «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України з митних питань». Він, зокрема в ст.9, визначав, що Держмитком утворюється Президентом України. Це відобразило загальне посилення президентської влади.

Кабінет Міністрів України у постанові №100 від 22 лютого 1994 року визнає роботу ДМКУ незадовільною. Для поліпшення координації в митній справі впроваджувалася мережа територіальних митних управлінь. Чисельність особового складу збільшувалася на 5,5 тис. осіб. У липні 1994 року було створено вісім територіальних митних управлінь. Станом на 1995 рік митна система діяла в складі Держмиткому, восьми територіальних митних управлінь, 70 митниць, ряду центральних митних установ. На 296 митних постах працювало близько 19 тис. осіб.

Митний контроль був впроваджений на всіх ділянках кордону та на всій внутрішній території України. Разом з Держкомкордоном було відкрито 77 нових автомобільних переходів через державний кордон, що дало можливість налагодити контрольований пропуск транспортних засобів до сусідніх держав і у зворотному напрямі. (Наказ ДМКУ від 16 лютого 1995р. №56 «Про введення в дію рішення Колегії Державного митного комітету України від 7 лютого 1995року»).

У 1996 році (у зв'язку із започаткуванням в Україні адміністративної реформи та посиленням президентської влади) відбувається реформування структури виконавчої влади, зокрема митної системи. Необхідні умови для цього створив Указ Президента України «Про Державну митну службу України» від 29 листопада 1996 року, до якого Указом Президента від 23 березня 1998 року було внесено зміни і доповнення: обмежено колегіальність прийняття рішень, ліквідовано територіальні митні управління. А для більш ефективного виконання завдань митної справи в грудні 1996 року було організовано й регіональні митниці.

Також було реформоване систему підготовки кадрів. У 1996 році Президент України підписав Указ №412/96 «Про створення Академії митної служби України» з метою створення корпоративної системи підготовки митних кадрів. До цього моменту кадри вищої кваліфікації готувалися на базі факультетів непрофільних вузів. Це не давало можливості (в повному обсязі) адаптувати навчальні програми до практичних потреб митної служби.

У цілому наприкінці 1996 року митна система набула свого сучасного вигляду. Нині вона об'єднує митні органи, які безпосередньо здійснюють митну справу, та спеціалізовані митні установи, що сприяють діяльності митних органів. До митних органів належать: ДМСУ- спеціальний орган центральної виконавчої влади в галузі здійснення митної справи, регіональні митниці та митниці. До спеціалізованих митних установ належать: центральна митна лабораторія, транспортні, експлуатаційні та митні освітні організації.

На порядку денному знову стоїть завдання реформування митної системи, в результаті якого вона повинна перетворитися на механізм впровадження науково обґрунтованої, практично вивіреної державної митної політики. Необхідно враховувати, що однією з особливостей сучасного етапу економічного розвитку є швидке зростання обсягів міжнародних економічних контактів, подальший розвиток світового розподілу праці, поглиблення економічної взаємозалежності держав, що зумовлено, насамперед, швидким зростанням виробничих сил і науково-технічним прогресом. Кінцевим результатом такого процесу повинно стати вільне переміщення товарів, послуг, об'єктів інтелектуальної власності, капіталів, робочої сили через території різних держав і поступове скасування торговельних бар'єрів між ними. У цю систему поступово інтегрується й українська економіка.