Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

У %

1.10.1926 р.

44

35

15

42,8

20

57,2

1.10.1927 р.

41

33

15

45,4

18

54,6

1.10.1928 р.

40

59

11

18,6

48

81,4

Для задовольнення потреб своїх пайовиків районні (окружні) спілки споживчих товариств організували підприємства різного спрямування (автором встановлено 14 галузей виробництва), що засвідчує додаток Р. Однак із загальної кількості промислових підприємств 42 становили млини, тобто понад 70%.

Тож ефективними напрямами промислової роботи окрспілок була борошняна справа, переробка насіння соняшнику, маслопереробне з сироварінням виробництво. Хоча в борошномельній та олійній справі існували технічно досконаліші підприємства, які були зосереджені в руках відповідних державних трестів, проте на місцях населенню було зручно користуватися послугами переробних кооперативних підприємств. По-перше, пайовики мали певні скидки на переробку сільгосппродукції; по- друге, ціна переробки зерна та насіння соняшнику у споживчій кооперації була меншою, ніж у державних і приватних підприємств, по-третє, борошномельні та маслоробні підприємства, а також олійниці були вдало розташовані і не потребували великих затрат під час транспортування сировини.

Зазначимо, що у другій половині 1920-х рр. серед працівників середньої ланки споживчих товариств існувала думка: немає сенсу, як раніше, зосереджувати у себе шкіряні і миловарні підприємства. Вважалося, що ці види виробництва технічно вже переросли масштаб кустарних або середніх підприємств. Серед працівників середньої ланки споживчої кооперації накреслилася тенденція у бік укрупнення промислових підприємств і підвищення їх технічної і виробничої потужності. Зменшення кількості, а потім і відмова окружних спілок від шкіропереробних підприємств пояснювалася тим, що конкурувати у шкіряній справі, монополізованій спеціальними трестами кооператори не могли. Натомість у галузі миловарного виробництва невеликі кустарні миловарні також не мали перспективи, бо лише технічно оснащені заводи і фабрики могли дати дешевшу продукцію.

У другій половині 1920-х рр. істотно збільшилася кількість промислових підприємств сільської споживчої кооперації. Якщо на 1 жовтня 1926 р. сільські споживчі кооперативи мали 299 промислових закладів, то на 1 жовтня 1928 рр. їх було вже 421. За неповними підрахунками, проведеними у 1928 р. і опублікованими в журналі «Кооперативне будівництво», сільські споживчі товариства організувати підприємства майже у 20 різних галузях виробництва, про що свідчать дані, наведені у додатку С. Сільські промислові підприємства були невеликі, річна продукція пересічно на одне з них становила до 12 тис. крб. [244, с.34]. Вони переважно призначалися для швидкої переробки сільськогосподарської сировини.

Зростання числа сільських цегельних заводів пояснювалося потребою сільського населення у будівельних роботах, а також у спорудженні за кошти споживчої кооперації культурно-освітніх закладів на селі. Характерно, що сільські споживчі товариства, як і робітничі кооперативи, почали відкривати заклади для дітей. Так, протягом 1927 р. кооператори Криворізької окрспоживспілки організували дитячі ясла у с. Варварівка Долинського та с. Покровське Апостольського районів, а також дитячий майданчик на 110 чоловік у П'ятихатках. Протягом 1928 р. були відкриті дитячі ясла в с. Боківське Долинського та с. Мало-Софіївське Божедарівського району, а також 2 дитячі майданчики на 150 чоловік у с. Казанка і с. П'ятихатки [245, с.73]. Створення кооператорами дитячих закладів активізувалося у зв'язку з проголошенням державою політики усуспільнення села. Так, уже протягом 1928-1929 рр. сільські споживчі товариства УСРР утримували 787 дитячих ясел та 245 дитячих майданчиків, які охоплювали 36,5 тис. дітей [239, с.50].

Проаналізуємо внесок промислових підприємств робітничо-міської кооперації у задоволення потреб жителів промислових центрів. Перша Всеукраїнська конференція КП/б/У (жовтень 1926 р.) зазначила, що з огляду на ситуацію на ринку (товарний голод) потрібне реальне забезпечення і зміцнення робітничого бюджету шляхом покращення діяльності робітничо-міської кооперації, кращого обслуговування нею потреб робітничого побуту [3, с.447]. Відтак протягом другої половини 1920-х рр. робітничо-міська споживча кооперація продовжувала утримувати промислові підприємства, які передусім задовольняли потреби робітників. За підрахунками автора, на 1 жовтня 1928 р. їх налічувалося 113 (слід зазначити, що іноді у статистичних документах зустрічається цифра 569, бо вона включає ще й 446 робітничих хлібопекарень) [141, с.47]. Протягом 1926-1928 рр. майжі всі промислові підприємства робітничо-міської кооперації України займалися обробкою сільськогосподарської продукції (додаток Т). Істотно зросли обсяги випуску продукції м'ясопереробних підприємств. Так, на кінець 1928 р. у віданні робітничо-міської кооперації республіки перебувало 44 підприємства з ковбасного виробництва [244, с.34]. Інші види підприємств, які випускали промислові товари, поступово ліквідувалися, оскільки держава прагнула задовольняти потреби робітників у товарах широкого вжитку через державну промисловість.

Робітничо-міські кооперативи продовжували розвивати традиційні і впроваджувати нові види виробництва. Так, Чернігівський ЦРК з метою підтримки м'ясопереробки практикував відгодівлю худоби. Рішення про це ухвалили 21 жовтня 1926 р. на засіданні президії Чернігівського ЦРК. Зокрема, було вирішено відгодовувати худобу на базі Чемериського винзаводу [246, арк.7]. Через рік (12 жовтня 1927 р.) правління ЦРК вирішило збільшити обсяги відгодівлі на вказаній гуральні таким чином, щоб кошарня мала запас м'яса для потреб робітничих кооперативів на менше як на місяць [247, арк.71].

Кілька виробництв, у тому числі й нових, успішно розвивав Київський Соробкоп. Наприклад, ефективно діяла кондитерська майстерня, створена у 1926 р. Оскільки попит на продукцію цього підприємства постійно зростав, було вирішено крім кондитерського відділу відкрити ще й цукерковий. Протягом 1926-1928 рр. випуск продукції майстерні збільшився на 91%, відповідно зросла кількість кондитерських крамниць Соробкопу [204, с.69].

Серед членів Київського Соробкопу особливою популярністю користувалася макаронна фабрика. Протягом 1927-1928 рр. пересічна денна продукція підприємства становила 8,67 ц макаронів. Зауважимо, що певний час на фабриці існували проблеми з якістю продукції, оскільки макарони були не зовсім просушені, а відтак мали збільшену кислотність. Щоб усунути цей недолік, вирішили переобладнати сушильні. За даними аналізу лабораторії Київського інституту народного господарства (КІНГу), до реконструкції кислотність макаронів доходила до 1%, а вогкість становила 12,13%. Після вдосконалення сушилень ці показники зменшилися відповідно до 0,53% і 9,65%. Відтак якість продукції макаронної фабрики суттєво покращилася [204, с.70-71]. Ефективною виявилася діяльність створеної у 1927 р. оцетарні Соробкопу. За 1927-1928 рр. вона випустила 22 тис. 363 відра оцту, що становило 118% від запланованих показників і свідчило про великий попит на цю продукцію [204, с.72].

Пересічна денна продукція миловарні Київського Соробкопу становила у 1926-1927 рр. - 19,1 ц, а в 1927-1928 рр. - 20,9 ц. Однак протягом 1927-1928 рр. виробництво продукції миловарні, якої украй потребував ринок, складало лише 88,7% затвердженого кооператорами плану. Причиною недовиконання плану стали перебої у постачанні сировини, зокрема жирів. Водночас зауважимо, що, за даними аналізу лабораторії КІНГу, якість мила була навіть вища за визначені ВРНГ УСРР стандартні норми. Так, відсоток жирових кислот у милі мармуровому становив 50,08%, коли за стандартом дозволялося 47,0%; відповідно у милі ядровому відсоток жирових кислот складав 63,89%, а стандарт допускав 60,0% [204, с.73-74]. Отже, якість продукції Київської миловарні була високою, з огляду на це постійно існував попит на мило як серед членів кооперації, так і некооперованої частини населення.

Особливістю діяльності ряду промислових підприємств робітничо-міської кооперації було те, що протягом другої половини 1920-х рр. вони почали займатися тим виробництвом, яке могло давати доходи, а іноді й певні прибутки. Зокрема, йдеться про випуск алкогольних напоїв. Так, Слав'янський Церобкооп серед інших виробництв активно займався виноробством. Протягом 1926 р. ця справа принесла кооперативу 8,9% прибутку. Прибутковим у той період був і Луганський пивзавод, створений за кошти місцевої робітничої кооперації [248, с.50].

Зважаючи на обмеженість хлібних ресурсів через неврожай 1928 р., робітничі кооперативи прагнули замінити нестачу хліба городиною. Завозити з інших районів цю продукцію було проблематично, оскільки це призводило до великих витрат під час транспортування (вони досягали 50% вартості продукції). 14 грудня 1927 р. правління ВУКС розіслало до правлінь робітничої кооперації обіжник, у якому йшлося про організацію громадських городів. З огляду на соціальні й економічні реалії, держава надавала велике значення справі допомоги безробітним. Тож кооператорам пропонували невикористані ділянки землі, у тому числі приміські пустирі, пристосовувати під громадські городи. Таким чином робітничо-міська кооперація змогла б отримати необхідні продукти [249, арк.24]. На виконання постанови УЕР від 31 січня 1928 р. «Про необхідність поширення площ городніх культур навколо робітничих центрів для постачання городніми продуктами робітничого населення» Уцеробсекція звернулася до робітничих кооперативів з рекомендацією приділити увагу практиці розширення городів навколо промислових центрів [249, арк. 23-23 зв.].

Робітничі кооперативи почали активно займатися вирощуванням овочів, що мало сприяло покращенню постачання робітників. Згідно з договором з державною заготівельною структурою «Плодоспілка» від 3 березня 1928 р. Уцеробсекція запровадила практику орендування городів, які належали вказаній організації. Першими таку практику розпочали кооператори Донбасу, зокрема Артемівського, Луганського та Сталінського округів [249, арк. 21]. Улітку 1928 р. були здійснені засіви літніх овочів як у Донбасі, так і в інших промислових районах (Запоріжжя, Криворіжжя, навколо Харкова, Києва, Одеси). І хоча робітничою кооперацією було засіяно 3600 га землі, з яких на Донбас припадало 600 га, проте це не могло цілком задовольнити потреби робітників в овочах [250, с.35]. Хоч кооператорам не вдалося максимально розкрити потенціал городництва в приміських зонах, однак для початку ця справа мала непогані результати.

Протягом другої половини 1920-х рр. промислові підприємства робітничо-міських кооперативів республіки не тільки випускали продукцію, а й надавали побутові послуги своїм споживачам. Так, у 1926 р. Харківським Церобкоопом у 1926 р. було організовано дві швейні майстерні, в яких працювало 40 жінок. Ці майстерні здійснювали пошив і ремонт ковдр, білизни та верхнього одягу, отримуючи замовлення як від членів ЦРК, так і від правління кооперативу для продажу в магазинах. Харківські кооператори відкрили громадські лазні. Також почав діяти дитячий садок на 100 осіб. Заклад, яких охоплював дітей робітників заводу «Серп та молот», кооператори забезпечили спеціальними меблями з урахуванням вікових особливостей [251, с.30]. Протягом літа 1927 р. Харківський ЦРК зміг організувати сім дитячих майданчиків, залучивши на них 659 дітей, а навесні 1928 р. відкрив дитячий санаторій на 800 чоловік. Суттєвою допомогою для жінок - членів кооперації стало відкриття Харківським ЦРК механізованої пральні, яка пропускала 13 тис. пар білизни щодня [252, с.68].

Дитячі заклади створювали й інші робітничі кооперативи. Зокрема, у 1926 р. на кошти Полтавської окружної спілки споживчих товариств та міського ЦРК був відкритий дитячий садок на 50 дітей [253, с.27]. Протягом 1927-1928 р. р. більшість робітничих кооперативів республіки збільшили виділення коштів на організацію побутових закладів. Так, невеликий Славутський робітничий кооператив на Шепетівщині влітку 1928 р. влаштував 3 дитячі майданчики із залученням до них 130 дітей [254, с.71].

Без сумніву, кількість побутових підприємств у робітничо-міській кооперації була спочатку незначна, переважно вони містились у промислових центрах, на новобудовах і слугували для забезпечення потреб робітничого класу. За даними журналу «Кооперативне будівництво», у 1927 р. у великих промислових містах України діяло 6 пралень і 10 перукарень [255, с.47]. Проте в міру прискорення темпів індустріалізації кількість закладів, покликаних забезпечувати побутові потреби робітничого класу, почала зростати.

У цілому промислові підприємства робітничо-міських кооперативів у період розгортання індустріалізації зробили істотний внесок у вирішення продовольчої проблеми і забезпечення робітників і міського населення продуктами харчування і товарами широкого вжитку.

Тим самим вони надали значну допомогу державі, яка у цей час приділяла основну увагу важкій промисловості.

Протягом другої половини 1920-х рр. обсяги продукції промислових підприємств робітничої кооперації УСРР зросли. За період з 1 жовтня 1926 по 1 жовтня 1928 рр. випуск продукції промислових підприємств робітничо-міських кооперативів збільшився у 1,8 рази.

Таблиця 2.13. Дані про випуск продукції промисловими підприємствами робітничої споживчої кооперації УСРР (1926-1928 рр.) (на тис. крб. за собівартістю)

	1925-1926 рр.	1926-1927 рр.	1927-1928 рр.
Продукція всіх промислових підприємств робітничо-міської кооперації (у тис. крб.)	34698	47813	64183
Зростання за рік (у %)	+ 7,5	+ 37,8	+ 34,2

Свідченням позитивної динаміки розвитку кооперативного виробництва у другій половині 1920-х рр. є дані про зростання кількості та обсягів виробництва так званих цензових промислових підприємств. На той час до цензових належали підприємства, які мали не менше 16 робітників за наявності механічних двигунів або не менше 30 робітників за відсутності механічних двигунів. За даними Я. А. Кістанова, у 1926-197 рр. питома вага цензової промисловості споживчої кооперації у валовій продукції всієї промисловості СРСР складала: харчосмаковій - 67,56%; кондитерській - 24,51%; пивоварній - 15,8%; борошно-круп'яній - 11,31%; жировій, миловарній і парфумерній - 10,43% [172, с.265]. Без сумніву, ці показники у цілому відображають тенденцію до збільшення питомої ваги цензових промислових підприємств і споживчої кооперації України. Якщо на 1 жовтня 1926 р. цензових промислових підприємств у споживчій кооперації України було 119, то на 1 жовтня 1929 р. уже 223. Продукція цих підприємств складала 89 млн. 745,1 тис. крб. у 1928-1929 рр. на противагу 49 млн. 219,3 тис. крб. у 1926-1927 рр. Зазначимо, що 77,3% загальної продукції цензової кооперативної промисловості припадало на виробництво продукції харчової промисловості [238, с.27]. Дані, наведені в додатку У, переконують у тому, що питома вага цензових підприємства споживчої кооперації у загальній продукції кооперативних систем України становила понад третину і нецензових підприємств - п'яту частину.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що протягом 1926-1928 рр. споживча кооперація УСРР передусім організувала виробництво, яке вимагало невеликих витрат, безпосередньо пов'язаних з випуском предметів споживання та переробкою сільськогосподарської сировини. Основними об'єктами промислової діяльності споживчої кооперації України у цей період стали борошномельна, маслоробна, консервна, кондитерська, олійна, миловарна промисловість, ковбасне та консервне виробництво. З початком індустріалізації, коли пріоритетне значення набула важка промисловість, споживча кооперація продовжувала розвивати виробництво тих товарів, яких бракувало і в місті, і особливо на селі. Цим вона допомагала державі, полегшуючи їй можливість зосередити свої зусилля на розгортанні мережі підприємств важкої промисловості. Розширення промислової діяльності споживчої кооперації в період індустріалізації у цілому сприяло збільшенню товарних ресурсів, регулярному та повнішому забезпеченню населення товарами широкого вжитку та продуктами харчування, покращенню їх побуту.

Отже, з перших кроків нової економічної політики споживча кооперація України почала відроджувати випуск товарів, яких бракувало на ринку. Тим самим вона зробила помітний внесок у забезпечення населення необхідними товарами першої необхідності, адже увага держави була прикута до відбудови важкої промисловості. Водночас кооперативні організації вдалися до налагодження переробки сільськогосподарської сировини, сприяючи вирішенню продовольчої проблеми, особливо у голодні 1921-1922 рр.

У результаті господарської ініціативи кооператорів і завдяки певній підтримці держави перші роки непу позначилися надзвичайною активністю не лише щодо відродження, але й створення нових промислових підприємств. Протягом 1921-1922 рр. споживча кооперація практично за власні кошти, у тому числі пайові внески членів кооперативів, змогла організувати промислову діяльність підприємств широкого діапазону - від переробки сільськогосподарської сировини до випуску промислових товарів та будівельних матеріалів.

Однак нестабільність соціально-економічної ситуації в Україні, яка далася взнаки в кінці 1922 р., а надалі й фінансово-економічна криза 1923 р. змусили кооператорів дещо обмежити виробничу діяльність і піти на скорочення мережі промислових підприємств. Проте навіть під час кризи та зростання цін на промислові товари вітчизняні кооператори намагалася сприяти збільшенню товарних ресурсів і тим самим не допустити ускладнення ситуації. Прикметно, що в умовах дисбалансу цін підприємства споживчої кооперації прагнули випускати товари за цінами, меншими від ринкових.

Певна стабілізація економіки республіки протягом 1924- 1925 рр. дала можливість кооперативним організаціям досягти збільшення виробництва продукції. Це було істотною підтримкою для існуючої влади, адже саме у цей період спостерігалося посилення попиту населення на промислові товари повсякденного вжитку. Характерно, що протягом 1924-1925 рр. кількість великих підприємств Вукопспілки значно скоротилася, що пояснювалося браком необхідних коштів, натомість накреслилася тенденція до зростання кількості середніх і дрібних промислових підприємств робітничо-міської та сільської споживчої кооперації. Загалом протягом 1924-1925 рр. промислове виробництво споживчої кооперації України було доволі різноманітним, однак серед його галузей виділялися переробна та харчосмакова. Так званий промисловий бум перших років непу минув і замість стихійного та хаотичного відкриття кооперативних промислових підприємств прийшло усвідомлення потреби розробки чіткої програми виробничої діяльності споживчої кооперації. Зауважимо, що кооперативна промисловість все більше зазнавала регулюючого та контролюючого впливу з боку партійно-радянського керівництва країни та вищих плануючих і господарських установ. Відтак господарська самостійність виробничої галузі споживчої кооперації була помітно обмежена.

З початком індустріалізації, коли більшовики надавали першочергове значення розгортанню важкої промисловості, споживча кооперація УСРР продовжувала розвивати виробництво тих товарів і продуктів, яких бракувало як у місті, так і на селі. Цим вона допомагала радянській державі, полегшуючи можливість зосередити свої зусилля на створенні важкої, у тому числі оборонної промисловості. Оптимізація промислової діяльності споживчої кооперації протягом 1926-1928 рр. сприяла збільшенню товарних ресурсів, регулярному та повнішому забезпеченню населення товарами широкого вжитку та продуктами харчування, покращенню їх побуту.

І хоча в останні роки непу кооператорам практично доводилося виконувати директиви держави щодо випуску тих чи інших товарів і продуктів харчування, внесок промислових підприємств споживчої кооперації України у забезпечення ринку - безсумнівний. Виконуючи розпорядження урядових структур, практично за власні кошти споживча кооперація змогла у короткий термін налагодити та розвинути переробну та харчову галузі виробничої діяльності, зокрема борошномельну, маслоробну, кондитерську, олійну, ковбасне та консервне виробництво. Відтак вона взяла на себе виконання державних завдань, пов'язаних як із насиченням споживчого ринку якісною продукцією, так і з розширенням експорту. Зауважимо, що здебільшого на переробних та харчових підприємствах кооператори за кошти кооперативних організацій, зокрема пайовиків, запроваджували найсучасніші технології та обладнання, що у свою чергу прияло покращенню якості продукції та зниженню ціни на неї.

Загалом протягом 1928-1928 рр. споживча кооперація зробила помітний крок у розвитку своїх виробничих галузей, тим самим ставши для радянської держави надійною опорою у боротьбі за ринок із приватним сектором виробництва.

3. Роль хлібопекарської промисловості споживчої кооперації УСРР у вирішенні продовольчих проблем у роки НЕПУ

3.1 Становлення хлібопекарської промисловості споживчої кооперації в першій половині 1920-х рр.

Загострення продовольчої кризи у кінці 1920-х - на початку 1921 рр. передусім вимагало від існуючої влади вирішення складної проблеми забезпечення населення хлібом. Коли закінчилася громадянська війна і країна перейшла до непу, приватний власник намагався заволодіти хлібопеченням, яке за наявності виснаженого населення обіцяло великий прибуток. Споживча кооперація всієї країни, УСРР зокрема, у цей період лише перебудовувалася і тому не мала достатніх коштів для налагодження хлібопекарської справи. Тому майже всі командні висоти на ринку печеного хліба захопили приватні пекарі, позиції кооперативних організацій у цій справі були ослаблені і в деяких місцях доведені до нуля. Така ситуація на хлібному ринку викликала занепокоєння партійно-радянського керівництва країни, яке робило ставку саме на споживчу кооперацію, здатну і здійснювати заготівлі зерна, і займатися млинарством, і випікати хліб.

Отже, становлення хлібопекарської галузі промисловості споживчої кооперації України розпочалось у складний для країни час. Однак у ситуації обмеженості запасів борошна у зв'язку з голодними 1921-1922 роками розвиток кооперативного хлібопечення був украй важливий. Проте у перші роки непу для широкого розгортання хлібопекарської справи кооператорам не вистачало коштів, зернового фонду та борошна. Не зважаючи на майже повну відсутність досвіду ведення цієї важливої справи, недосконалий стан самих виробничих підприємств і погану якість борошна, споживча кооперація зуміла на початку непу налагодити кооперативне хлібопечення, а з 1923 р. навіть поступово витіснила приватний сектор зі сфери хлібопечення. На думку російського радянського дослідника історії розвитку кооперативного хлібопечення в дорадянський період та в перші роки непу Г. Кремнєва, протягом 1924-1925 рр. роль споживчої кооперації на ринку печеного хліба щодо охоплення передусім робітників та членів їх сімей поступово стала домінуючою [1, с.61].

Таким чином, протягом першої половини 1920-х рр. відбулося не лише становлення, але й розгортання хлібопекарської галузі споживчої кооперації України, яка не тільки сприяла задоволенню потреб своїх пайовиків у продукті повсякденного споживання, але, конкуруючи з приватним виробництвом, зуміла значною мірою його потіснити, водночас наростивши авторитет кооперативних пекарень серед частини некооперованого населення. Аналіз зібраних та узагальнених даних засвідчує, що протягом 20-х рр. ХХ ст. хлібопекарська галузь стала не лише важливою складовою діяльності споживчої кооперації України, але й дієвим засобом вирішення продовольчих проблем, помічником держави у забезпеченні населення продуктом першої необхідності. Уже на середину 1920-х рр. хлібопечення стало важливою сферою промислової діяльності споживчої кооперації республіки, передусім робітничо-міської, і протягом другої половини десятиліття набуло особливо значного поширення в містах та на новобудовах.

Отримавши право на відродження господарської діяльності у зв'язку з переходом до непу, споживча кооперація УСРР розпочала формування хлібопекарської промисловості, метою якої було насамперед безперебійне забезпечення членів кооперативів хлібом за цінами, нижчими від приватних. Як засвідчують архівні документи, на початку 1921 р. окремі міські кооперативні організації для допомоги своїм членам зайнялися відродженням хлібопекарень, створених ще до впровадження більшовиками «воєнного комунізму». Так, 10 лютого 1921 р. Чернігівське ЄСТ звернулося до місцевого губвиконкому з проханням сприяти поверненню споживчій кооперації націоналізованої хлібопекарні, зобов'язуючись у короткі терміни активізувати її роботу. При цьому зазначимо, що після обстеження стану пекарні кооператори виявили ряд серйозних дефектів, які їм довелося спішно ліквідовувати за власні кошти [2, арк.11]. Однак у цілому в перші місяці переходу до непу більшість кооперативних пекарень були націоналізовані і перебували у підпорядкуванні Наркомпроду України. Тобто протягом першої половини 1921 р. діючих пекарень, повернених місцевими органами влади споживчій кооперації, налічувалось одиниці, оскільки коштів і сировини для випічки хліба тоді бракувало.

Ситуація на хлібному ринку ще більш ускладнилася неврожаєм, який з літа 1921 р. охопив південні райони України. Відтак становленню кооперативного хлібопечення в перші роки непу заважало кілька причин. По-перше, у зв'язку із посухою та різким зменшенням зерна у господарствах селян у кооператорів виникли проблеми із постачанням борошна для хлібопекарень, оскільки існуюча влада намагалася централізувати і тримати під контролем заготівлі зерна. Тому доводилося неодноразово звертатися до місцевих органів влади та продовольчих органів щодо сприяння у видачі борошна для випічки хліба. Зокрема, цей факт підтверджує клопотання Зміївського відділення Харківської губспоживспілки від 12 вересня 1921 р. до місцевого повітового виконавчого комітету з проханням вплинути на продовольчий комітет, щоб той не лише відновив видачу борошна кооперативним пекарням, але й певною мірою покращив його якість [3, арк. 32].

По-друге, заготівлі зерна для хлібопечення істотно обмежували директиви центру. Це пояснювалося тим, що неврожай, який водночас з Півднем України охопив Поволжя, спонукав Раднарком РСФРР посилити тиск на УСРР щодо зернової допомоги. Тому, починаючи з літа 1921 р., заготівельні організації на Україні були зобов'язані виконувати директиви партійно-радянського керівництва РСФРР щодо підтримки зерном Поволжя. Без сумніву, це стосувалося і споживчої кооперації. Як підтверджують архівні документи, практично з липня 1921 р. УСРР активізувала відправку хліба до Поволжя. Зокрема, 4 липня 1921 р. на засіданні Політбюро ЦК КП/б/У ухвалили рішення про посилення відправки зерна до РСФРР. Відтак у результаті проведених спільними зусиллями споживчої кооперації і державних структур заготівель для голодуючих РСФРР щоденно надходило з Києва - 10 вагонів, Полтави - 20 вагонів, Кременчука - 5 вагонів, Запоріжжя - 7 вагонів, Миколаєва - 5 вагонів, Одеси - 5 вагонів, Чернігова - 3 вагони зерна чи борошна [4, с. 28-29]. Під тиском керівництва Раднаркому РСФРР 3 вересня 1921 р. на засіданні Політбюро ЦК КП/б/У ухвалили вжити заходи щодо термінової відправки до Поволжя не менше 30 млн. пудів хліба. Зрозуміло, що до виконання цього державного завдання партійно-радянське керівництво УСРР намагалося залучати кооперативні організації. При цьому підкреслювалося, що відправка зерна до Поволжя має здійснюватися навіть тоді, коли це шкодить власному забезпеченню населення України [5, арк. 51 зв.]. Тож Політбюро ЦК КП/б/У 4 серпня 1921 р. звернуло увагу місцевих органів влади на те, що всередині республіки допомога голодуючому населенню може бути надана «цілком місцевими засобами», включаючи споживчу кооперацію [5, арк.37 ].

Особливу тривогу партійного керівництва України викликала ситуація, пов'язана із забезпеченням хлібом робітників державної промисловості. Не випадково шоста конференція КП/б/У (грудень 1921 р.) акцентувала на необхідності покращення побуту та харчування робітників, залучення профспілок та господарських організацій до вирішення цієї проблеми [6, с.196]. Неврожай та голод, який посилився на Україні у середині 1921 р., спонукав кооперативні організації налагодити хлібопечення з метою забезпечення продуктом харчування першочергового значення робітників - членів споживчих товариств та членів їх сімей у неврожайних губерніях і промислових містах.

З огляду на складність економічної ситуації в республіці, зокрема на проблему із заготівлями зерна для випікання хліба та голодом, що ставав усе відчутнішим, радянська влада не заперечувала проти створення пекарень робітничо-міськими кооперативами, які мали забезпечувати і рятувати від недоїдання робітничий клас, безробітних, інвалідів, хворих, безпритульних дітей, яких із кожним днем ставало більше. Однак спочатку істотної матеріальної допомоги щодо налагодження хлібопечення робітничо-міська споживча кооперація від держави на мала, тому доводилось покладатися на власні кошти та господарську ініціативу. Першими за власні кошти, у тому числі пайові внески, почали випікати хліб кооперативні організації тих губерній, де була велика загроза голоду, зокрема Миколаївської, Запорізької та Одеської. Одночасно виникли пекарні на Харківщині, Київщині та Полтавщині, бо саме ці регіони вважалися відносно більш забезпеченими хлібними ресурсами, тому сюди стікалось найбільше голодуючих.

Від початку становлення кооперативного хлібопечення термінового вирішення вимагала проблема фінансування цієї справи. У вересні 1921 р. Український центральний робітничий кооператив (Уцеробкооп) видав ряд постанов щодо пошуку шляхів кредитування хлібопекарської справи робітничо-міськими товариствами на місцях. Зокрема, йшлося про узгодження питання з Держбанком про надання кредитів для налагодження хлібопечення єдиних споживчих товариств (ЄСТ) великих промислових міст. Водночас Уцеробкооп мав надавати фінансову допомогу для організації хлібопечення тим міським кооперативам, які не отримували кредитів Держбанку. Уцеробкооп також акцентував на тому, що робітничо-міська кооперація при створенні пекарень недостатньо використовує кредити Українбанку [7].

Крім отримання певних державних кредитів, місцеві робітничі кооперативи спішно провели ряд пайових кампаній серед міського населення для отримання додаткових джерел для розгортання хлібопекарської справи у промислових районах. Водночас робітничо-міські кооперативи почали залучати кошти державних структур і відкривати спільні з ними хлібопекарні. Наприклад, Полтавський губробкооп, не маючи достатніх коштів, ініціював кооперативне хлібопечення і разом зі спілкою харчовиків протягом 1922 р. відкрив дві пекарні. Щоденна випічка хліба досягала 350 пудів, що дозволило забезпечити четверту частину потреби населення міста у цій продукції. Прикметно, що ціни на продукцію кооперативних робітничих пекарень у Полтаві у той складний час були на 30% меншими від приватних [8, арк.9].

Певну роботу щодо забезпечення населення хлібом здійснювало Полтавське ЄСТ. Протягом лютого 1922 р. воно відкрило дві пекарні, «завданням яких було, головним чином, обслуговування найбільш потребуючої частини населення хлібом за здешевленими цінами». Оскільки комунальні послуги для хлібопекарень були високі, правління ЄСТ неодноразово зверталося до Полтавського губвиконкому з проханням видати розпорядження комунгоспу про зменшення сплати комунальних послуг, що врешті мало вплинути на зниження ціни на хліб [9, арк.7].

Під тиском Пленуму ЦК КП/б/У (лютий 1922 р.) Полтавське ЄСТ було змушене виконувати директиви щодо забезпечення продовольством Червоної армії. Відтак ішлося про встановлення шефства з боку господарських органів над військовими частинами, включаючи проблему забезпечення червоноармійців хлібом [6, с.212-213]. Варто зауважити, що місцева влада у директивному порядку використовувала потенціал кооперативних їдалень Полтавського ЄСТ щодо безперебійного забезпечення хлібною випічкою місцевої 14-ї піхотної школи. Так, згідно з рішенням Президії правління Полтавського ЄСТ від 29 березня 1922 р. видача хліба кооперативними їдальнями цій військовій частині мала здійснюватися щоденно. Місячна норма випічки кооперативного хліба для 14-ї піхотної школи складала 13 пудів 05 фунта (208 кг 205 г ) [9, арк.34].

Зважаючи на складну ситуацію на хлібному ринку в період голоду 1921-1922 р. та всіляко дбаючи про здоров'я своїх членів, робітничо-міські кооперативи за рахунок власних коштів та певної підтримки влади намагалися нормалізувати і стабілізувати забезпечення пайовиків хлібом, який залишався основним продуктом щоденного споживання. До цього закликали рішення першої конференції вітчизняної робітничої кооперації, що відбулася 23-25 червня 1922 р. Зокрема, акцентувалося на тому, що забезпечення членів споживчих товариств хлібом за нижчими, порівняно з приватною випічкою, цінами вимагає від кооператорів комплексного вирішення ряду завдань, а саме: налагодження заготівлі зерна, переробки його на борошно на власних чи орендованих у держави млинах, відкриття та обладнання пекарень. У цілому це мало сприяти здешевленню хлібної продукції споживчої кооперації в масштабі всієї України [10].

Історичний досвід перших років непу переконує, що робітничо-міські кооперативи на виконання рішень вищезазначеної наради використовували різні засоби збільшення хлібної випічки та зниження цін на неї. У ряді випадків вони носили явно виражений класовий характер. Наприклад, у 1922 рр. щоденний обсяг випічки хліба пекарнями Київського губробкоопу був вагомішим, ніж у приватного сектора і становив близько 2 тис. пудів. При цьому слід зазначити, що продукція хлібопекарень Київського губробкоопу з метою запобігання спекуляції та перепродажу директивним шляхом розподілялась через робітничі кооперативи, при цьому ціна на хліб була на 20 % нижчою від приватної [11].

На підставі фактів з кооперативних видань того часу можна констатувати, що з липня 1921 р. миколаївські кооператори почали забезпечувати членів споживчих товариств хлібом за цінами, на 25-60% меншими від приватних. Зниження ціни на хліб передусім залежало від заготівель кооператорами борошна. Слід зазначити, що хлібопечення в Миколаєві здійснювалося практично без збоїв. Газета «Коммунист» у грудні 1922 р. писала про те, що хліб споживчої кооперації в Миколаєві найдешевший на Україні. Водночас у 1922 р. Союздонбасейн, ураховуючи спекуляцію на хлібному ринку, викликану голодом, добровільно взяв на себе зобов'язання налагодження безперебійного хлібопечення для задоволення потреб своїх пайовиків у хлібі за цінами, на 25% нижчими від ринкових [12].

Навіть у період хлібної кризи кооператори шукали засоби збільшення обсягів випічки хлібної продукції та зниження її ціни. До цього спонукала як турбота про членів кооперації, так і партійно-радянські директиви. Так, у жовтні 1922 р. згадувана газета «Коммунист» закликала: «Потрібно організувати продаж дешевого хліба. Виробництво і випічка хліба коштують надто дорого. Належить спростити спосіб випічки хліба» [13].

Зауважимо: найбільш активно робота щодо збільшення випічки та здешевлення хліба здійснювалася у промислових центрах, які постійно вимагали цього важливого продукту. Так, у 1922 р. Харківське ЄСТ за рекомендацією Всеукраїнської ради професійних спілок у 1922 р. почало пошук дешевого, зокрема нафтового, опалення і ефективного обладнання для своїх пекарень. З цього приводу газета «Пролетарий» зазначала: «Промисловому відділу Харківському ЄСТ запропоновано терміново розпочати устаткування в хлібопекарнях нафтового опалення, для чого потрібно вишукати способи найбільш дешевого його оснащення» [12]. Проведена робота дала певний результат: восени 1922 р. Харківським ЄСТ щоденно випікалось 3 тис. пудів хліба. За згодою профспілкових організацій міста кооператори, щоб витіснити приватні хлібопекарні, почали працювати і в нічні зміни, що дозволило довести щоденну випічку хліба до 4,5 тис. пудів. Уже тоді Харківське ЄСТ «поставило перед собою практичне завдання - розпочати спорудження великого механізованого хлібозаводу» [14].

Слід зазначити, що через голод Харківське ЄСТ у міру можливостей також здійснювало заходи щодо забезпечення хлібом голодуючого населення, у тому числі біженців. Тим самим харківські кооператори виконували директиви Пленуму ЦК КП/У/ (лютий 1922 р.) щодо відрахувань певної частки хліба на користь голодуючих [6, с.213]. Зокрема, 26 лютого 1922 р. працівники хлібопекарні Харківського ЄСТ ухвалили виділяти 4% випеченого хліба для голодуючих із південних губерній України [15, арк.1].

З огляду на трагічну ситуацію із дитячою смертністю від голоду держава залучила споживчу кооперацію до забезпечення дітей хлібом, особливо в неврожайних губерніях. Проте зауважимо, що через брак борошна виконувати це завдання було вкрай складно. Тому кооператорам доводилося вишукувати способи збільшення випічки хліба. У цьому переконує повідомлення голови Катеринославської губернської ради захисту дітей про скрутне становище голодуючих від 24 січня 1922 р., де зазначалося, що споживча кооперація допомагала дітям випічкою хліба із домішками макухи (щоденна видача хліба становила Ѕ фунту, тобто приблизно 205 г) [4, с.87].

Хоча на початку 1923 р. економічна ситуація в Україні загалом дещо стабілізувалася, проблема забезпечення населення хлібом залишалася гострою. У зв'язку з цим кооперативні організації намагалися віднайти можливості для розгортання хлібопечення. До цього кооператорів підштовхували й директиви партійно-радянського керівництва та розпорядження місцевих господарських органів щодо випічки та продажу хліба, дешевшого, ніж у приватного виробника. Наприклад, 12 січня 1923 р. бюро Одеського губкому КП/б/У визнало недостатньою роботу кооператорів міста щодо хлібних заготівель та хлібопечення. Відтак було ухвалено рішення: місцевому губробкоопу вжити термінові заходи щодо глибшого підпорядкування хлібозаготівель розвитку хлібопечення, що в кінцевому результаті мало дати зниження ціни на хліб [16, арк.8]. На засіданні Київської губернської економічної ради від 6 лютого 1923 р. акцентувалося на тому, що «забезпечення якомога більшого числа робітників дешевим хлібом має бути предметом особливої уваги Соробкоопу». З огляду на антисанітарні умови було ухвалено заборонити домашню випічку хліба для робітників, відтак передбачалося директивним шляхом сконцентрувати хлібопечення в руках Соробкоопу, тим самим значною мірою потіснити приватний сектор хлібовипікання в Києві [17, арк.51].

Коли влітку 1923 р. потреба забезпечення населення хлібом у зв'язку з розходженням цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію, а також спекуляцію різко загострилася, 10 липня Колегія оргінструкторського відділу ЦК КП/б/У визнала проблему налагодження кооперативного хлібовипікання такою, що потребує першочергового вирішення. Кооператорам належало не лише розширити випічку хліба, але й посилити контроль за його продажем безпосередньо членам споживчих товариств [18, арк.36].

З огляду на цю директиву питання кооперативного хлібовипікання набуло ще більшого значення у роботі Київського Соробкоопу. Так, президія правління Вукопспілки на чолі з головою правління О.Г. Шліхтером у серпні 1923 р., обговоривши ситуацію щодо хлібного ринку Києва, ухвалила: терміново створити комісію у складі 5 чоловік для розробки в тижневий термін конкретних пропозицій щодо якомога ширшого забезпечення робітників Київського Соробкоопу хлібом за цінами, нижчими від приватних [19, арк.117]. Як бачимо, у скрутній продовольчій та соціально-економічній ситуації 1923 р. кооператори шляхом розширення випічки хліба переважно за власні кошти системи намагались боротися зі спекулятивними цінами на хлібному ринку.

У період економічної кризи 1923 р. певні результати дала співпраця кооперативних організацій з іншими кооперативними та державними структурами щодо створення спільних хлібопекарень. Так, протягом 1923 р. у Полтаві було створено пайове товариство «Хлібопек», до якого ввійшли губробкооп, райспоживспілка, Кустар-спілка, губпродком та комунгосп. Це товариство у спільному користуванні мало 5 хлібопекарень та 3 спеціальні розподільники для продажу хліба, у першу чергу - робітничим родинам. Щоденна випічка хліба становила 800 пудів, що складало понад третину потреби населення міста [8, арк. 9]. До кінця року у спільному користуванні Полтавського міського ЄСТ та пайового товариства «Хлібопек» перебувало 7 пекарень. Щоб хлібна продукція кооперативних пекарень не потрапляла до спекулянтів, 75% випеченої продукції у директивному порядку члени кооперації отримували через розподільники, решту продукції відпускали різним закладам [20, с.65]. Кремечуцький ЦРК тоді також уклав угоду з товариством «Хлібопек» і 1924 року почав випікати і продавати хліб за ціною, на 40-50 % нижчою від спекулятивної [21].

Вагоміші результати щодо налагодження кооперативного хлібопечення були досягнуті більш потужними підприємствами робітничої кооперації у великих промислових центрах. Так, щоденна продукція пекарень Харківського ЦРК у 1923 р. становила 1023 пудів, Миколаївського - 800 пудів, Одеського - 435 пудів хліба. Однак загалом потужність кооперативних хлібопекарень тоді була невеликою, навіть у промислових центрах забезпечення кооперативним хлібом становило в середньому третину потреб міського населення, в невеликих містах хлібопечення більшою частиною тоді перебувало в руках приватних пекарів [21].

Разом з тим перші результати діяльності кооперативних хлібопекарень засвідчили їх доцільність і перспективність щодо завоювання хлібного ринку та задоволення потреб членів кооперації. Продовжуючи боротьбу з приватним сектором хлібопечення, майже всі потужні ЦРК уже до весни 1924 р. мали власні хлібопекарні. У більшості міських споживчих товариств також були відкриті власні підприємства. Відповідно збільшилася кількість хлібних магазинів споживчої кооперації. Наприклад, у лютому 1924 р. сесія уповноважених Харківського споживчого товариства зазначила, що в місті діють 11 кооперативних пекарень, які забезпечують 15 хлібних магазинів. Кооперативні пекарні як у Харкові, так і в інших містах України здебільшого працювали у 2-3 зміни. Заслуговує на увагу і той факт, що у цілому по Україні хлібна продукція була на 20-50 % дешевшою, ніж на ринку. Проте такі результати не влаштовували партійно-радянське керівництво УСРР, яке прагнуло максимально витіснити з хлібного ринку приватного виробника, до того ж актуальним залишалося питання покращення якості та калорійності хліба [22, с.45].

Тринадцятий з'їзд РКП/б/ (травень 1924 р.) звернув увагу споживчої кооперації на те, що робітники мають віддавати більшу частину зарплати своєму кооперативу лише за доброякісні та дешеві продукти споживання. Без сумніву, це стосувалося й кооперативного хлібопечення [23, с.237]. Дослідник історії споживчої кооперації в 1920-ті рр. Г. Кремнєв вказував на те, що кооператори через фінансові труднощі та проблеми із заготівлями зерна змогли суттєво активізувати хлібопечення лише в першій половині 1924 р. До цього кооператорів спонукала необхідність завоювання споживача та високі ціни приватних пекарень. На думку вченого, ці фактори ще більше «відтінили важливість створення потужного кооперативного хлібопечення і викликали до нього особливу увагу кооператорів та держави у цілому» [24, с.161]. До того ж споживча кооперація фінансово зміцніла й отримала можливість активізувати розширення хлібопекарської галузі.

Питання розгортання кооперативного хлібопечення було предметом обговорення торговельної наради робітничих кооперативів, яка проходила 20 червня 1924 р. У резолюції наради «По доповіді про участь робітничої кооперації у громадському харчуванні, хлібопеченні і м'ясоторгівлі» йшлося про те, що на виконання партійно-радянських директив в галузі хлібопечення робітнича кооперація повинна реалізувати завдання не часткового, а повного охоплення кооперативним хлібопеченням потреб робітників і службовців та їх сімей [25, с.18-19]. Були проаналізовані причини слабкого розвитку та збитковості кооперативного хлібопечення, зокрема зазначалося, що однією з причин збитковості є здійснення хлібопечення в дрібних кустарних підприємствах і відсутність оборотних та основних капіталів для організації технічно досконалого хлібопечення. З огляду на це підкреслювалося, що потрібно шукати кредити для спорудження й устаткування потужних хлібопекарень у містах з великою чисельністю населення. Також говорилося і про надання кооператорам податкових пільг при орендуванні ними державних хлібопекарень. Прикметно, що тоді через брак коштів кооператорам пропонувалося дотримуватися невеликого асортименту хлібопекарного виробництва, тобто випікати переважно найбільш масові сорти хліба, і лише поступово із зміцненням хлібопечення йти на розширення асортименту продукції. Оскільки власних коштів не вистачало, кооператорам радили створювати великі центральні хлібопекарні. Крім цього підкреслювалося, що організація хлібопекарень має бути узгоджена із хлібозаготівельними операціями робкоопів. Відтак, щоб усунути перебої у виготовленні хлібної продукції, млини передусім повинні обслуговувати власні пекарні робкоопів. Як зазначила нарада, ці заходи мали сприяти здешевленню хліба кооперативних пекарень. Ті ж робітничо-міські кооперативи, які не проводили власні хлібозаготівлі, були зобов'язані укладати договори із сільськогосподарськими та іншими заготівельними товариствами, щоб уникнути збоїв у постачанні сировини для хлібовипікання. У робкоопах, де не було можливості створити потужні, технічно досконалі хлібопекарні, здешевлення вартості хліба планували досягти шляхом своєчасної доставки борошна та оперативного продажу хлібної продукції. З метою витіснення приватних пекарів нарада ухвалила порушити перед Укрбюро ВЦСПС питання про дозвіл кооперативного хлібопечення в нічні зміни. Це мало сприяти своєчасному забезпеченню свіжим і дешевим хлібом не лише членів кооперативів, але й некооперованої частини міського населення.

Однак проблему роботи кооперативних пекарень у нічні зміни тривалий час вирішити не вдавалося. Профспілка працівників харчової промисловості «Харчосмак» категорично вимагала від кооператорів припинити випічку хліба у нічний час, зважаючи на складність технології цього процесу та необхідність дотримання санітарних норм. Навколо цього питання розгорнулася дискусія на сторінках кооперативних видань. Зокрема, наголошувалося на тому, що кооперативне хлібопечення перебувало у невигідному становищі порівняно з приватними пекарнями, які випікали хліб уночі. Відтак акцентувалося на необхідності регулювання ринку адміністративним шляхом, а тому пропонувалося або дозволити кооператорам нічну випічку, або заборонити її приватним кустарним пекарням [26, с.21]. Без сумніву, у даному разі йшлося про конкуренцію між споживчою кооперацією та приватними пекарями щодо хлібовипікання, яке виявилося рентабельною і навіть прибутковою справою.

Протягом 1924 р., коли економічна ситуація в країні після трьох попередніх кризових років дещо стабілізувалася, питання підтримки робітничого класу дешевим, але якісним і поживним хлібом набуло політичної ваги. Відтак перед кооператорами постало завдання, яке вимагало якомога швидшого вирішення, - максимальне охоплення робітничого населення продукцією кооперативного хлібопечення. У цього переконуює ряд партійно-радянських директив. Зокрема, Політбюро ЦК КП/б/У в постанові від 8 листопада 1924 р. зобов'язало Катеринославський ЦРК розвинути хлібопечення таким чином, щоб у найближчий час забезпечення робітників міста становило не менше 50% їх потреби у хлібній продукції [27, арк.47].

Подібні завдання щодо збільшення обсягів випічки хліба отримували кооперативні організації й від місцевих органів влади. Водночас посилився контроль з боку партійних та радянських органів за діяльністю хлібопекарень споживчої кооперації. Так, питання хлібозабезпечення населення Одеси регулярно відстежувалось Одеським губкомом КП/б/У, про що свідчать його розпорядження стосовно збільшення обсягів випікання та покращення якості хліба [28, арк.23]. Наприклад, Одеський ЦРК для збільшення випічки хліба протягом 1924 р. мав у своєму розпорядженні 11 механізованих хлібопекарень, облаштувавши їх потужними печами. Серед пекарень ЦРК були 7 власних та 4, які перейшли до кооператорів від артілі безробітних пекарів. Одеські кооператори провели ряд заходів з метою створення постійного зернового фонду, який забезпечив зростання випічки хліба [29, с.27]|. Відтак добова продуктивність хлібопекарень Одеського ЦРК у липні 1924 р. становила 2,4 тис. пудів, а у жовтні 1924 р. досягла 3,5 тис. пудів (загалом зросла у 8 разів порівняно з 1923 р.) [28, арк.5]. Усі пекарні працювали в три зміни, що дозволило на 40 % забезпечити загальні потреби міста в хлібній продукції [30, арк.42]. Зазначимо, що навіть за умови збільшення обсягів хлібовипікання робітничими кооперативами Одеський губком КП/б/У не припинив контролювати хлібопекарську діяльність ЦРК, він продовжував відстежувати процес відправки хліба з пекарень до магазинів з тим, щоб він не потрапляв до рук спекулянтів [28, арк.1-1 зв].

У той період здебільшого нестача оборотних коштів не давала можливості кооперативним організаціям розширити масштаби хлібопечення. У цю справу державної ваги робітничо-міські кооперативи переважно вкладали власні кошти. Для збільшення обсягів хлібовипікання та повнішого охоплення населення продукцією пекарень кооператорам належало вирішити проблему пошуку додаткових коштів та пільгового оподаткування хлібопекарського виробництва. Певні пільги хлібопекарські підприємства споживчої кооперації республіки отримали згідно з постановою Української економічної ради (УЕР) «Про промислову діяльність української кооперації та її перспективи» від 29 вересня 1924 р. [31, с.10]. Ішлося про зацікавленість держави в тому, щоб кооперативні хлібопекарні були підтримані коштами з боку господарських органів, а також про надання пекарням пільг щодо орендної плати з боку місцевих господарських і податкових органів. Зазначалося, що державне кредитування кооперативних пекарень має бути забезпечене в достатній мірі.

Огляд діяльності робітничо-міської кооперації України за І півріччя 1924 р. переконує у тому, що ЦРК та робкоопи у промислових центрах досягли помітних результатів у справі хлібопечення, однак кооператори прагнули зміцнити та посилити свої позиції, а для цього потрібна була фінансова підтримка держави. Передусім ішлося про те, щоб запаси зерна, які перебували у розпорядженні хлібопекарень, трималися на рівні, не нижчому за місячну потребу. Наприклад, для забезпечення 70% потреби робітничого населення міста в хлібі Одеський ЦРК вирішив створити двохмісячний запас зерна для своїх хлібопекарень. Щоб виконати це завдання, у серпні 1924 р. він звернувся до Держбанку, губвнуторгу і правління Вукопспілки з клопотанням про фінансування зернових заготівель. Отримана грошова підтримка дозволила одеським кооператорам зробити відповідні заготівлі пшениці та жита і випікати без збоїв 40% білого і 60% житнього хліба. У наступному році їм довелося довелося звертатися по фінансову підтримку до місцевого окрпарткому КП/б/У. Так, 29 вересня 1925 р. Одеський окрпартком КП/б/У, враховуючи важливість кооперативного хлібопечення, ухвалив клопотатися перед ЦК КП/б/У про надання місцевому ЦРК фінансової допомоги для активізації діяльності пекарень [32, арк. 134].