Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Кількість підприємств на 1 січня 1924 р.

У % збільшення (+) або зменшення (-) за рік

Волинська

14

9

-35,8

Катеринославська

17

11

-35,3

Київська

25

21

-16,0

Одеська

12

5

- 58,4

Подільська

42

39

-7,1

Полтавська

35

18

- 48,6

Харківська

13

9

+ 46,1

Чернігівська

47

22

-53,2

Усього

205

144

-29,8

Найбільше скорочення промислових підприємств райспоживспілок за рік відбулося по Одеській (-58,4%), Чернігівській (- 53,2%) і Полтавській (- 48,6%) губерніях. Однак зазначимо, що у вказаних регіонах було створено значну кількість промислових підприємств, тож і скорочення видавалося більш помітним.

Цікавим є факт, що при загальному скороченні кількості млинів райспоживспілок шляхом відмови від орендованих та збиткових станом на 1 січня 1924 р. дещо зросла їх продуктивність, а саме -з 697 пудів до 861 пудів на добу. По олійницях райспоживспілок на кінець 1923 р. простежувалося зниження продуктивності з 533 пудів до 316 пудів на добу. Було скорочено переважно великі, тобто ті, які вимагали значних витрат та наявності достатньої кількості сировини. Недостача сировини також призвела до зменшення кількості шкірзаводів, практично райспілки відмовилися від орендованих підприємств цієї галузі. Райспілкам довелося піти на закриття власних та орендованих миловарних заводів. До того ж різко зменшилися обсяги виробництва мила. Так, на 1 січня 1923 р. продуктивність одного миловарного заводу райспілок визначалася у середньому в 1734 пудів на місяць, на 1 січня 1924 р. вона становила 759 пудів. Відтак брак сировини та складність виробничих процесів, а найголовніше - фінансово-економічна криза спричинила відмову райспоживспілок від ряду орендованих промислових підприємств, а частково і ліквідацію власних. Деякі райспоживспілки повністю відмовилися від промислової діяльності, закривши всі свої підприємства [94, с.11].

Таким чином, характерною рисою розвитку промислової діяльності споживчої кооперації протягом 1923 р. було те, що у період економічної кризи та розходження цін на промислові товари та сільськогосподарські продукти вона намагалася сприяти збільшенню товарних ресурсів і регулярному та повнішому забезпеченню населення різними товарами і продуктами харчування, покращенню їх побуту. При зростанні цін на продукцію державної промисловості, якої бракувало і в місті, і особливо на селі, споживча кооперація намагалася випускати товари широкого вжитку за помірними цінами, доступними пайовикам. Лише протягом жовтня-грудня 1923 р., коли економічна криза досягла найбільшого загострення, продукція власних промислових підприємств Вукопспілки складала понад 10% від усіх закуплених нею товарів [77, с.16].

Однак серед дослідників господарської діяльності споживчої кооперації України у період непу існують й інші точки зору щодо доцільності промислової діяльності споживчої кооперації. Були і противники цієї справи. На їх думку, промислові підприємства споживчої кооперації лише відтягали значні кошти системи, погіршували її фінансовий стан і це, у свою чергу, негативно відбивалося на розвитку торговельних операцій кооперативних організацій [61, с.29].

Утім важко заперечити те, що навіть у вкрай складних фінансово-економічних умовах другої половини 1923 р. кооператори прагнули оптимізувати промислові підприємства споживчої кооперації з тим, щоб продовжити їх діяльність і випуском товарів повсякденного вжитку та продуктів харчування допомагати державі не допустити соціального невдоволення населення та ще більшого погіршення ситуації.

Ураховуючи історичний досвід оптимізації промислової галузі споживчої кооперації спільними зусиллями держави та самої системи у період фінансово-економічних ускладнень 1923 р., важливо у нинішній кризовій ситуації зберегти кооперативні промислові підприємства, які не тільки здатні зробити внесок у вирішення товарного та продовольчого забезпечення населення, покращення якості споживчих товарів, але й певним чином вирішити проблему зайнятості. Відтак досягнення та прорахунки господарювання промислових підприємств споживчої кооперації УСРР в умовах економічної нестабільності та прояву кризових явищ потребують подальшого вивчення й узагальнення.

2.3 Промисловість споживчої кооперації в контексті соціально-економічної політики держави у 1924-1925 рр.

Необхідність подолання наслідків соціально-економічної кризи 1923 р. змусила більшовиків певною мірою знизити ціни на промислові товари, провести грошову реформу, які сприяли поступовій стабілізації економіки. Внаслідок активізації відбудовчих процесів у промисловості спостерігалося збільшення купівельної спроможності і міського, і сільського населення. У зв'язку з цим суттєво зріс попит на промислові товари. Замість кризи збуту 1923 р. у країні виник і посилився товарний голод, усунути який були покликані й промислові підприємства споживчої кооперації.

Визначальним чинником, що впливав на промислову політику більшовицької влади, було становище селянства, яке вимагало насичення внутрішнього ринку промисловими товарами. Розробляючи заходи з відбудови важкої промисловості, правляча партія розуміла, що їх реалізація вимагає певного часу. Світовий досвід засвідчував, що дрібна і кустарна промисловість були спроможні швидше наповнити товарний ринок предметами селянського вжитку: вони потребували менше вкладень для свого розвитку, швидше давали результат, перебували ближче до ринку, краще знали його кон'юнктуру. Підприємства споживчої кооперації працювали виключно на місцевий міський і сільський ринок, маючи своєю метою, головним чином, обслуговування попиту членів кооперативів, і не переслідували комерційні цілі. Відтак завдання полягало в тому, щоб спільними зусиллями держави і кооперативних організацій фінансово підтримати промислові підприємства споживчої кооперації з тим, щоб вона не відставала від загального темпу відновлення народного господарства республіки.

До активізації промислової діяльності кооперативних підприємств закликали партійно-радянські директиви, ухвалені за результатами аналізу причин економічної та товарної кризи 1923 р. Вони окреслили подальші перспективи державної політики у справі забезпечення споживчих потреб населення. Так, ХІІІ з'їзд РКП/б/ (травень 1924 р.) наголосив на необхідності усунення приватного виробника і забезпечення населення товарами за цінами, нижчими за середньоринкові. Великі сподівання у цій справі більшовицька партія покладала на кооперацію. Для вирішення поставленого завдання кооперативні організації, згідно з рішеннями з'їзду, мали отримати більше господарської самостійності, зокрема, право на розширення промислової діяльності. За державної підтримки споживча кооперація, як зазначалося у матеріалах з'їзду, мала отримати пільговий кредит Держбанку. Водночас партійна директива наполягала на посиленні безпосередніх зв'язків між кооперативними організаціями і державними промисловими підприємствами, що, на нашу думку, мало подвійне значення. З одного боку, подібні господарські зв'язки сприяли узгодженню виробничих програм державних підприємств та споживчої кооперації щодо випуску тих чи інших товарів широкого вжитку, з другого боку, вимогу з'їзду щодо узгодження зв'язків кооператорів з державною промисловістю можна кваліфікувати як спробу втручання й обмеження виробничої ініціативи споживчої кооперації [75, с.238].

На розширення кооперативної промисловості була спрямована й постанова ЦВК та РНК СРСР від 20 травня 1924 р. «Про споживчу кооперацію», на підставі якої віднині кооперативні організації більш масштабно могли займатися збиранням та переробкою сировини, а також виготовленням ремісничих та інших промислових товарів, влаштовувати ферми, показові станції, займатися виготовленням продуктів сільського господарства для задоволення потреб населення [1, с.413]. Тобто йшлося про те, що радянська влада намагалася дати поштовх розвитку місцевої кооперативної промисловості з метою випуску товарів першої необхідності, які були б значно дешевші за приватні і яких тоді потребував споживчий ринок.

Протягом 1924-1925 рр. керівними органами УСРР було ухвалено низку важливих рішень щодо реалізації завдання забезпечення населення товарами та предметами першої необхідності. Відтак безперебійне постачання товарів широкого вжитку було визнано партійно-радянським керівництвом України одним із першочергових завдань. Зупинимося на ряді з них. Спроба глибокого аналізу причин економічної кризи 1923 р. була здійснена березневим (1924 р.) пленумом ЦК КП/б/У. Зокрема, на зібранні було констатовано, що протягом першого кварталу 1924 р. відбувалось повільне нарощування темпів промислового виробництва. Це спричинилося рядом труднощів, у тому числі проведенням грошової реформи, нестачею запасів сировини та палива. Ще більшого значення, за твердженням партійного форуму, набувала продукція середніх і дрібних промислових підприємств, які могли швидше прилаштуватися до місцевих умов ринку. З огляду на це пленум наголосив на гострій необхідності розширення виробництва товарів з місцевої сировини. Без сумніву, це стосувалося і промислових підприємств споживчої кооперації. Дотримуючись класового принципу забезпечення населення, пленум наголосив на тому, що одним із першочергових завдань кооперації є покращення роботи тих промислових підприємств, які мали безперебійно забезпечувати робітників товарами та продуктами за цінами, нижчими від ринкових [3, с.285-286].

Восьма конференція КП/б/У (травень 1924 р.) ухвалила резолюцію «Про товарооборот і кооперацію», у якій наголошувалось на необхідності попередження кризових явищ у майбутньому з тим, щоб не допустити залежування промислових товарів на складах та повільне просування товарів на село [3, с.295]. З цієї метою державні органи з планування та регулювання і торговельні організації мали своєчасно підготувати проведення хлібозаготівельної кампанії у 1924-1925 рр., яка набувала не лише важливого економічного, але й політичного значення. Відтак однією з необхідних умов успішного проведення хлібозаготівель мало бути своєчасне постачання села промисловою продукцією. Для перемоги у боротьбі за селянські маси приватного торговця та приватного виробника споживчій кооперації належало збільшити випуск необхідних товарів, створити маневрений товарний фонд предметів широкого вжитку і тим самим допомогти державі забезпечити вдалу хлібозаготівлю. З метою фінансової підтримки споживчої кооперації у матеріалах конференції наголошувалося на необхідності зниження ставки державного кредиту для її виробничих операцій, бо без цього кооперативні промислові підприємства не могли побороти приватний сектор і задовольнити потреби населення у недорогих промислових товарах [3, 296-297].

Слід зазначити, що у період, коли першочергова увага надавалася відродженню важкої промисловості, радянській владі було вигідно залучати підприємства споживчої кооперації до переробки сільськогосподарської продукції для насичення внутрішнього ринку продовольством, ураховуючи той факт, що кооперативні товариства та їх спілки мали тісний зв'язок з виробником, мережу заготівельних пунктів і потужності для переробки. У зв'язку із зростанням кількості міського населення і необхідністю задоволення його продовольчих потреб керівництво УСРР намагалось розширити мережу переробних підприємств споживчої кооперації. Цьому питанню було присвячено кілька розпоряджень вищих органів влади та управління республіки. Так, згідно з постановою ІХ Всеукраїнського з'їзду Рад від 10 травня 1925 р. «Про сільське господарство» для правильної організації збуту сільськогосподарської продукції місцева промисловість мала приділити увагу розширенню будівництва переробних підпримств і холодильників, мережі елеваторів, цукроварень. Наголошувалося на тому, що уряд має створити сприятливі умови для розвитку переробних підприємств кооперативної форми власності [122, с.541]. Проте невдовзі керівництво УСРР зобов'язало систему споживчої кооперації відшукати власні фінансові можливості для розширення та вдосконалення її промислових переробних підприємств. Зокрема, пленум ЦК КП/б/У, що відбувся у липні 1925 р., вказав на необхідність подальшого розгортання промисловості за рахунок внутрішніх можливостей кооперативних організацій, у тому числі раціоналізації виробництва, зниження собівартості промислової продукції, покращення її якості, зменшення накладних витрат і відновлення основних капіталів [3, с.339].

Щоб зацікавити селян у збільшенні випуску сільськогосподарської продукції та її переробці, резолюція 2-ї сесії ВУЦВК «Про реалізацію врожаю 1925-1926 року» (відбулася 23 жовтня 1925 р.) окреслила завдання щодо розширення крохмале-патокового виробництва та гуральництва, спорудження нових млинів для переробки кукурудзи на борошно. Також наголошувалося на необхідності розширення переробки тваринницької продукції з метою збільшення переробки м'яса та зниження ціни на м'ясо у містах. У контексті цього важливого завдання сесія підкреслила необхідність максимального залучення споживчої кооперації до переробки сільськогосподарської продукції, спорудження нею ряду додаткових переробних підприємств і спеціальних холодильників [123, с.1196-1198].

Інше важливе державне завдання, яке безпосередньо стосувалося переробної галузі споживчої кооперації, являло собою розширення експорту та необхідність максимального підвищення якості експортної сільськогосподарської продукції для отримання валютної виручки від її реалізації за кордоном. Резолюція вищезазначеної сесії ВУЦВК «Про експорт сільськогосподарської продукції в 1925-1926 році» акцентувала на необхідності залучення коштів та виробничих потужностей споживчої кооперації України до спорудження портових і лінійних кукурудзо-сушилень, елеваторів, розширення мережі беконних фабрик, сушилень садовини тощо [124, с.1193]. Відтак кооперативні організації мали взяти на себе виконання важливого державного завдання - не тільки заготівлю, але й якісну переробку сільськогосподарської продукції з метою насичення внутрішнього споживчого ринку та налагодження експорту.

Питання оптимізації підприємств, що випускали товари широкого вжитку і займалися переробкою продукції сільського виробництва, постало в центрі уваги дев'ятого з'їзду КП/б/У (грудень 1925 р.). Воно спричинене відставанням темпів зростання місцевої промисловості, яка обслуговувала міське та сільське населення, від динаміки розвитку важкої промисловості. Завдання полягало в необхідності активізації роботи місцевої промисловості для збільшення випуску промислової продукції та переробки сільськогосподарської сировини. Відзначалося, що нестача товарів на ринку, поряд з розвитком великої промисловості, ставить завдання розширення місцевої промисловості, для чого необхідне збільшення її капіталів за рахунок державної підтримки, розширення кредитування, мобілізації коштів самої кооперації та членських паїв. За твердженням з'їзду, це мало підвести тверду базу під розширення виробничої галузі кооперативних організацій і відповідно покращити задоволення споживачів промисловими товарами та продуктами харчування. Особливо акцентувалося на важливості охоплення споживчою кооперацією млинарства, від якого залежало безперебійне насичення ринку дешевою, але якісною хлібною продукцією. Водночас для витіснення приватного виробника кооператорам пропонувалося розширити свій вплив на такі переробні галузі, як олійна та консервна. Слід зазначити, що з'їзд попередив кооператорів від надмірного переміщення коштів у виробництво і спричинене цим обмеження обсягів торговельних операцій [3, с.373]. У цілому директиви з'їзду свідчили про спроби керівництва республіки постійно тримати промислові підприємства споживчої кооперації в полі зору, використовуючи їх потенціал як для збільшення виробництва промислових товарів, так і для вирішення продовольчої проблеми.

Аналіз партійно-радянських директив, що вийшли протягом 1924-1925 рр., засвідчує: якщо в перші роки непу промислова діяльність споживчої кооперації України реалізувалася відносно самостійно, то далі вона все більше зазнавала адміністрування з боку держави. Керівництво Вукопспілки було змушене узгоджувати питання щодо виробничої діяльності підприємств споживчої кооперації з рядом державних структур, у тому числі ВУЦВК, РНК УСРР, Українською економічною радою, Наркомпродом, Наркомфіном, Наркомюстом та іншими відомствами, які не лише давали вказівки, але й намагались систематично контролювати випуск продукції промислових підприємств споживчої кооперції. Без сумніву, це лише вносило плутанину, викликало дублювання, заважало господарській ініціативі кооператорів.

У контексті промислової політики держави керівництво споживчої кооперації було змушене підпорядковуватись виконанню розпоряджень вищих господарських структур щодо діяльності кооперативних промислових підприємств. Так, 29 вересня 1924 р. УЕР ухвалила постанову «Про промислову діяльність української кооперації та її перспективи», яка була обов'язковою до виконання у тому числі організаціями споживчої кооперації. Щоб конкретизувати стан української промисловості різних форм власності та виявити можливості залучення її потенціалу до виконання державних завдань, усі промислові підприємства республіки поділили на п'ять груп. До першої групи потрапили підприємства з переробки продукції селянського господарства з метою її збуту не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. У другу групу ввійшли ті підприємства, які займалися переробкою сільськогосподарської продукції для задоволення споживчих потреб селянства. Третю групу являли собою підприємства з виготовлення і ремонту дрібного селянського інвентаря та будівельних матеріалів. До четвертої входили підприємства з виготовлення продуктів споживання для робітників і службовців міста, передусім продуктів харчування. П'ята група охоплювала підприємства з виготовлення для продажу предметів широкого вжитку. З огляду на такий поділ, постанова акцентувала, що значна частина промислових підприємств споживчої кооперації працювала в тих галузях, де державна промисловість залишила значне місце для організації переробного виробництва, наприклад, млинарства і переробки насіння соняшнику. Відтак саме в цих переробних галузях кооперативні підприємства передусім мали потіснити приватний сектор.

У зазначеному документі було вказано на ряд причин, які заважали активізації діяльності кооперативних промислових підприємств. Визнавалося, що внаслідок нестачі оборотних коштів мало місце недостатнє навантаження промислових підприємств споживчої кооперації або недостатнє фінансування їх промислової роботи. За визначенням УЕР, причинами збитковості та закриття ряду промислових підприємств споживчої кооперації УСРР стало не лише недостатнє їх навантаження, але й недостатній облік роботи та відсутність продуманого плану. З огляду на це було визнано за необхідне переглянути промислову діяльність кооперативних організацій з тим, щоб вони звільнилися від нерентабельних підприємств і для збереження яких не вистачало необхідних коштів. Водночас наголошувалося на тому, що промислові підприємства споживчої кооперації, пов'язані з переробкою та збутом сільськогосподарської продукції і важливі для відновлення селянського господарства та розвитку його товарності, потрібно зберегти та розвинути. Отже, промислові підприємства, що переробляли сільськогосподарську сировину (млини, крупорушки, олійниці, цукрові заводи тощо), кооператори були зобов'язані, згідно із зазначеною постановою УЕР, зберегти, як такі, що сприяли зростанню економічного стану селянства. Прикметно, що у документі пропонувалися напрями покращення фінансового стану місцевої кооперативної промисловості. Особливо наголошувалося на важливості залучення споживчою кооперацією коштів місцевого населення у вигляді внесків, додаткових паїв спеціального призначення та банківських кредитів на промислову діяльність.

Кооперативні центри зобов'язувалися взяти на себе контроль та облік промислової діяльності своїх підприємств на місцях. Крім цього, було визнано за необхідне створити на місцях спеціальні перевірні комісії за участю кооперативних центрів, губернських комісій з внутрішньої торгівлі та губернських відділів робітничо-селянської інспекції. На ці комісії покладалося завдання встановлення доцільності існування промислових підприємств, а також визначення тих із них, які підлягали ліквідації як нерентабельні. Кооператори були зобов'язані не пізніше 1 січня 1925 р. надати в Українську державну планову комісію відомості про свої промислові підприємства станом на 1 жовтня 1924 р. [125, с. 9-10].

Підтвердженням посилення втручання держави у промислову діяльність кооперативних організацій можна вважати постанову ВУЦВК і РНК УСРР від 4 листопада 1925 р. «Про відділи місцевої промисловості окружних виконавчих комітетів» [126, с.1131-1135]. Створені відділи отримали право здійснювати керівництво, управління і нагляд за місцевою не лише державною, але й відомчою кооперативною, кустарною та приватною промисловістю, контролювати і наглядати за утриманням й використанням зданих в аренду державних підприємств. Відтак закриття та передача в оренду підприємств споживчої кооперації відбувалося не лише відповідно до розпорядження промислової колегії Вукопспілки, але й під контролем державних органів як у центрі, так і на місцях.

Існуюча влада посилила контроль за дотриманням санітарних норм у процесі виготовлення та реалізації продукції промисловими підприємствами різних форм власності. Так, постанова РНК УСРР від 12 лютого 1925 р. «Про санітарний догляд за виготовленням, сховом і продажем харчових продуктів, смакових речовин і напоїв» звертала увагу на необхідність санітарного догляду з боку держави, зокрема Народного комісаріату охорони здоров'я, за масовим виготовленням та зберіганням харчових продуктів. Без сумніву, ця постанова стосувалась і переробних та харчових підприємств споживчої кооперації, які згідно з державними планами та з огляду на потреби ринку суттєво нарощували потужності своїх підприємств саме в цих галузях промислової діяльності [127, с.119].

Таким чином, названі положення постанов вищих органів влади та управління республіки переконують у тому, що промислова діяльність підприємств споживчої кооперації, починаючи від моменту відкриття того чи іншого підприємства і до моменту його закриття цілком потрапила під опіку держави. Водночас посилилась плановість і підзвітність промислових підприємств державним контролюючим та регулюючим структурам, що свідчило про загострення тенденції до одержавлення кооперації. Відповідно підприємства виробничих галузей були зобов'язані регулярно надавати промисловому відділу Вукопспілки оперативно-звітні відомості про випуск тієї чи іншої продукції. У свою чергу, статистичні дані промислового відділу ВУКС про роботу його підприємств регулярно надходили у вищі радянські інстанції. Невиконання виробничих планів, які мали складатися з урахуванням державних інтересів, промислові підприємства споживчої кооперації мали в обов'язковому порядку пояснювати в доповідних записках місцевим чи центральним органам влади.

На думку дослідниці історичного досвіду непу в Україні О.А. Пиріг, протягом 1920-х рр. навіть державні промислові підприємства, об'єднані в трести, допускалися на ринок під постійним контролем держави. Авторка зазначала, що, затиснуті в жорсткі лещата «державного регулювання», вони не могли виступати на ринку як його незалежний суб'єкт. Державна промисловість, підкреслювала О.А. Пиріг, могла сама заробити капітал за умов розширення її господарської самостійності, але держава обмежувала цю самостійність [128, с.136]. Вважаємо, що подібну позицію, а в ряді випадків більш жорстку, існуюча влада зайняла щодо кооперативної промисловості. Тобто протягом 1924-1925 рр. для підприємств споживчої кооперації відчутнішим став диктат з боку держави, що врешті негативно позначилося на розгортанні її господарської ініціативи.

Проаналізуємо фінансово-кредитну політику більшовиків щодо виробничих галузей споживчої кооперації протягом 1924-1925 рр. Слід зазначити: про фінансову допомогу кооперативним промисловим підприємствам ішлося практично в кожній директиві керівництва УСРР, які стосувалися розвитку промисловості чи кооперації. Так, про необхідність збільшення державних кредитів споживчій кооперації з метою зростання випуску товарів для села мовилося на 2-а сесіі ВУЦВК 17 квітня 1924 р. [129, с.494]. Пленум ЦК КП/б/У, який відбувся у липні 1924 р., підкреслив, що споживча кооперація, маючи виробничі галузі, є одним із основних джерел забезпечення населення предметами першої необхідності. Пленум, вказавши на важкий фінансовий стан кооперативних організацій, акцентував на необхідності виділення із державних коштів довготермінового кредиту в основні капітали споживчої кооперації для активізації її промислової діяльності [3, с.318-319].

Січневий (1925 р.) Пленум ЦК КП/б/У вкотре наголосив на необхідності розширення обсягів діяльності місцевої кооперативної промисловості з метою забезпечення села. Проте цього разу про збільшення фінансової підтримки кооперативного виробництва з боку держави не йшлося. Натомість розглядалося питання посилення контролю ревізійних органів споживчої кооперації за використанням державних кредитів, розширення плановості, притягнення кооператорів до відповідальності за безгосподарність. Відтак для створення твердої фінансової бази кооператорам пропонувалося провести кампанії щодо мобілізації коштів населення, зокрема членів кооперації [3, с.333-335]. Тобто споживчій кооперації для збереження та розширення виробничих операцій, у першу чергу, доводилось розраховувати на власну господарську ініціативу та пайові внески членів кооперації. Водночас для виконання більшовицьких завдань щодо збільшення випуску необхідної продукції кооператори були змушені і надалі постійно брати кредити у Промбанку, Держбанку, Наркомфіні УСРР та інших державних установах. У ряді випадків, не отримавши державних кредитів для підтримки своїх промислових підприємств, кооператори спряямовували сюди частину коштів, призначених для розгортання торговельної діяльності споживчих товариств та їх спілок.

Принагідно зауважимо, що держава, виділяючи окремі кредити для підтримки промислової діяльності споживчої кооперації, водночас систематично здійснювала оподаткування її підприємств. Як засвідчують архівні документи, суттєвих пільг від влади при оподаткуванні промислових підприємств у цей період споживча кооперація від влади не отримала, хоча й виконувала державне завдання щодо витіснення приватного виробника з ринку промислових товарів. Навпаки, держава прагнула використовувати податки з промислових підприємств для стабілізації економіки. Підтвердженням цього є рішення 8-го Всеукраїнського з'їзду рад (січень 1924 р.), який підкреслив, що державна та місцева кооперативна промисловість повинні дати прибутки для забезпечення успішного проведення грошової реформи та переходу на сталу валюту [130, с.100].

Водночас певний відсоток коштів від виробничих операцій споживчої кооперації, як і в попередні роки, мав надходити на проведення культурно-освітньої політики не лише в самій системі кооперації, але й у державі в цілому. Наприклад, постанова ВУЦВК і РНК від 13 лютого 1924 р. «Про відрахування з промислових і торговельних підприємств на культурно-освітні потреби» у директивному порядку зобов'язувала промислові підприємства споживчої кооперації, що перебували на госпрозрахунку, виділяти на задоволення культурно-освітніх потреб робітників і службовців 1,4% усієї кошторисної суми заробітної плати даного підприємства [131, с.128]. Здійнення контролю за подібними відрахуваннями кооперативних промислових підприємств покладалося на місцеві органи влади та управління. Так, на виконання цієї постанови засідання колегії заводського комітету шкіряного заводу Вукопспілки в Харкові, яке проходило на початку вересня 1924 р., ухвалило рішення спільно з Харківським губвідділом профспілок шкіряників - здійснювати відрахування у вищевказаному розмірі до культфонду не лише цього підприємства, але й робити подібні відрахування до всієї шкіряної галузі республіки [132, арк.1]

Протягом 1924-1925 рр. для підтримки промислової діяльності споживчої кооперації держава вжила певні заходи щодо повернення їй націоналізованих раніше підприємств, складів, споруд. Передусім це мало сприяти розвитку виробничих галузей організацій споживчої кооперації на місцях. Так, у лютому 1924 р. РНК УСРР ухвалив постанову «Про порядок повернення кооперації підприємств, що їй належали», у якій рекомендувалося повернути всі націоналізовані чи муніципалізовані підприємства та промисли, а також майно, що перебувало в них на момент виходу постанови РНК від 6 грудня 1921 р. «Про залучення споживчої кооперації органами держави до виконання товарообмінних та заготівельних операцій» [133, арк.10]. Передбачалося повернути всі підприємства у двотижневий термін з дня подання заяви, у тому числі організаціями споживчої кооперації. Необхідно було лише довести, що промислове підприємство справді належало споживчій кооперації. Для узгодження всіх спірних питань між державою та споживчою кооперацією створювалися так звані змішані комісії при губекономраді (останні складалися з представників місцевих радянських та господарських органів, а також кооператорів), постанови яких були обов'язковими для виконання кооперативними організаціями [134, арк.188]. Без сумніву, зазначена урядова постанова виявилася не спроможною остаточно вирішити проблему повернення кооператорам націоналізованих виробничих потужностей, оскільки держава не була зацікавлена віддати споживчій кооперації все її майно. Передусім ішлося про денаціоналізацію дрібних кооперативних промислових підприємств.

Наводимо приклад того, як відбувалося повернення націоналізованих підприємств споживчій кооперації на Чернігівщині. Внаслідок вищевказаної постанови споживчій кооперації губернії протягом 1924-1925 рр. було віддано млин в с. Дептівка, побудований на кошти Конотопської райспоживспілки ще в 1920 р., а також Конотопська типографія, Бахмацька тютюнова фабрика. Чернігівській райспоживспілці повернули паровий млин та електростанцію в Любечі, споруджені райспілкою у 1920 р. Конотопській райспілці держава повернула млини в селах Рубанка, Гирівка, Карабутівка та олійниці при них. Новгород-Сіверська райспілка отримала націоналізовані у неї млини в селах Бубчині та Березівці [135, арк.15]. Однак згідно з вищевказаною постановою у двотижневий термін визначалися розміри сум, які кооператорам належало сплатити державі, за умови, що остання після націоналізації кооперативної власності здійснювала дообладнання, капітальний ремонт, встановлювала машини та інвентар [136, арк.56]. Отже, радянська влада, як і в попередні роки, повертала організаціям споживчої кооперації переважно дрібні промислові підприємства, до того ж вимагаючи від них певної грошової компенсації.

Відправним моментом у розробці перспектив промислової діяльності споживчої кооперації України відповідно до державних завдань стала VІ сесія Ради Вукопспілки, яка проходила 17-19 лютого 1924 р. Результатом обговорення кооператорами зазначеної проблеми стала резолюція «Про напрямок промислової діяльності» [137, с.5]. Сесія проаналізувала причини збитковості промислових підприємств і запропонувала райспоживспілкам, сільським та робітничо-міським товариствам більш глибоко та зважено підійти до перегляду питання про їх промислову роботу. Зокрема, йшлося про те, що в кооперативну промисловість були вкладені значні кошти, відтак скорочення виробничих підприємств пропонувалося здійснювати продумано з урахуванням споживчих потреб кооперованих мас. Тобто кожна кооперативна організація мала проаналізувати, чому її підприємства є збитковими, з якої причини продукція не знаходила збуту, чому не може повністю завантажити роботою те чи інше підприємство, і воно працювало з дуже малим навантаженням або ж простоювало тривалий час. Зверталася увага і на той факт, що продукція промислових підприємств споживчої кооперації іноді виявлялася дорожчою за приватну. Занепокоєння керівництва Вукопспілки викликало і те, що часто продукція промислового підприємства не отримувала збуту в даній місцевості, а відтак доводилося транспортувати її для продажу в інші райони, що вимагало додаткових коштів. Як підкреслила сесія Ради ВУКС, указані причини призвели до масового закриття промислових підприємств, здачі частини їх в оренду та переходу на законсервований стан. Висновок сесії був такий: якщо збитковість промислових підприємств споживчої кооперації в попередні роки можна пояснити нестабільністю економіки, постійним зростанням цін, відсутністю регулярного обліку обсягів роботи, то в умовах стабілізації економічного та фінансового становища кооперації вона є підтвердженням помилок промислової діяльності кооперативних організацій.

З огляду на це, постанова вимагала від кооператорів встановлення економічної вигідності та доцільності збереження підприємств. Правління Вукопспілки давало правлінням райспілок, ЦРК та робітничо-міських товариств низку вказівок щодо подальшої промислової діяльності. Кооператорів убезпечували від вкладення в обладнання промислових підприємств короткотермінових кредитів, бо ці кредити було важко погасити при повільному обороті коштів, зокрема, на шкіряних та цукрових заводах. Кооперативним організаціям пропонувалося визначити, яка частина коштів належала промислому підприємству, а яка є кредитами; встановити доходність підприємства та відсоток його фактичного завантаження; окреслити фактичний район продажу продукції кожного підприємства; проаналізувати, чи слугує підприємство для переробки сировини населення або ж власної сировини кооператива, якщо перероблялися обидва види сировини, то з'ясувати їх відсоткове співвідношення; обрахувати фактичну собівартість продукції промислового підприємства і порівняти її з собівартістю такої ж продукції на державних та приватних підприємствах району; з'ясувати швидкість обороту коштів у промислових підприємствах і порівняти її з оборотом коштів у торговельній діяльності тощо. Відтак постанова визнавала доцільним збереження того чи іншого підприємства лише за таких умов: а) коли вартість продукції кооперативних промислових підприємств обходилася дешевше, ніж відповідна за якістю продукція державних підприємств; б) якщо доходність промислового підприємства виправдовувала амортизацію і вкладені в нього кошти й кредити; в) якщо продукція підприємства задовольняла потреби широких мас робітиників і селян, головним чином, району діяльності даної кооперативної організації, або підприємство переробляло сировину місцевих селян.

Проблему фінансування кооперативної промисловості пропонувалося вирішити таким чином. По-перше, короткотермінові державні кредити мають бути замінені довготерміновими. По-друге, необхідно залучати кошти державних та кооперативних структур шляхом спільного використання підприємств. По-третє, слід домагатися асигнувань органів місцевої влади в основні капітали промислових підприємств на пільгових умовах. По-четверте, треба систематично проводити мобілізацію коштів населення, передусім членів кооперації, з метою їх вкладення у створення нових та розширення вже існуючих промислових підприємств.

У матеріалах сесії було зафіксовано: якщо термін обороту вкладеного в промислове підприємство капіталу більший від терміну погашення кредиту, то воно має бути закрите. Пропонувалося вживати заходи щодо ліквідації нерентабельних підприємств шляхом повернення раднаргоспу чи здачі в оренду. У разі консервування підприємства кооператори мали враховувати, чи не вимагатиме це великих коштів. Насамкінець сесія зазначила, що для запобігання збитковості надалі слід вважати неприпустимим відкриття кооператорами нових промислових підприємств без асигнувань у них довготермінових коштів [138, с.5-7]. Отже, положення VІ сесії Ради Вукопспілки переконують у тому, що віднині кооператори мали так розгортати промислову діяльність, щоб вона сприяла стабілізації всієї системи споживчої кооперації, а відтак була більш продуманою й аналізованою.

Характерно, що навіть у складних післякризових умовах, не маючи достатніх коштів, споживча кооперація продовжувала розвивати промислове виробництво, хоча й змушена була закривати нерентабельні підприємства або здавати частину їх в оренду. На нашу думку, промислова діяльність організацій споживчої кооперації протягом 1924-1925 рр., порівняно з попередніми роками, мала певні особливості. По-перше, хоча і була досягнута певна стабілізація економіки, кооператорам довелося відмовитися від ряду виробництв і зосередитись передусім на випуску найбільш потрібних товарів; по-друге, промислова діяльність із центру переважно перемістилася у спілки та споживчі товариства на місця, де активізувалася робота щодо створення нових підприємств; по-третє, саме в ці роки спостерігалася активізація промислової діяльності робітничо-міської споживчої кооперації; по-четверте, відмовившись від ряду галузей виробництва, кооперативні організації зосередили переважну увагу на підтримці та розширенні переробної та харчової галузей виробництва. Тобто основне місце у складі виробничих підприємств займали переробні та харчові підприємства, зокрема хлібопекарні, млини, підприємства з виробництва ковбасних, кондитерських виробів, що обслуговували як сільських пайовиків, так і населення великих міст і промислових районів України.

Аналізуючи результати діяльності промислових підприємств споживчої кооперації України у досліджуваний період, зауважимо: складність такого аналізу полягає в тому, що у 1920-ті рр. у даних статистичних органів окремої графи про підприємства споживчої кооперації не було, натомість містилася графа «Кооперативна промисловість», яка у ряді випадків включала в себе зведені відомості про промислові підприємства споживчої, кустарно-промислової і сільськогосподарської кооперації. До того ж у матеріалах ЦСУ УСРР наводились факти переважно про цензові підприємства, тобто ті, що мали 15 робітників при механічному двигуні або понад 30 робітників за відсутності двигуна. Облік кількості менш потужних, тобто нецензових підприємств (які мали менше 15 робітників і не використовували механічний двигун) здійснював НК фінансів. У результаті збору даних двома відомствами у ряді випадків складно і не завжди можливо визначити точну кількість промислових підприємств споживчої кооперації, а значить, і обсяги їх продукції та питому вагу в республіканському промисловому виробництві.

Як і в попередні роки, більш потужні промислові підприємства мала Вукопспілка. Однак їх кількість протягом 1924-1925 рр. за браком потрібних коштів продовжувала скорочуватися. Слід зазначити, що протягом січня-березня 1924 р. промислові підприємства ВУКС виробили продукції на 792 тис. 682 крб. Це було трохи менше, ніж за останній квартал 1923 р., що пояснюється загальним спадом виробництва по країні та наслідками економічної кризи і закриттям ряду заводів. Проте за кількістю пудів вироблених товарів потужність промислових підприємств ВУКС не лише не впала, але й дещо зросла [139, с.17].

Поступово стабілізація економіки в республіці вплинула на активізацію промислової діяльності підприємств Вукопспілки. На 1 жовтня 1924 р. у розпорядженні ВУКС перебувало 18 промислових підприємств [140, с.14-15]. Згідно з опублікованим звітом промислового відділу Вукопспілки, виробництво підприємств центральної спілки у той період було таким. До Харківської філії ВУКС входило 8 підприємств, зокрема, в Харківському проммістечку містився миловарний, шкіряний, цегельний, ремонтно-механічний, деревообробний заводи, кондитерська фабрика, а також олійниця у Барвінкові і крохмале-патоковий завод поблизу Сум. Відповідно у розпорядженні Київської філії ВУКС перебувало 6 підприємств: миловарний та шкіряний заводи в Радомишлі, миловарний завод, трикотажна, сірникова та взуттєва фабрики в Києві. Одеська філія ВУКС охоплювала 4 підприємства: шкіряний завод і консервну фабрику в Одесі, рибні промисли на Чорному та Азовському морях. Як бачимо, промислові підприємства Вукопспілки займалися випуском продукції різного призначення - від взуття до цукерок. Загальна сума товарів, вироблених підприємствами ВУКС у 1924 р., становила 2 млн. 380 тис. крб. [61, с.29]. Перелік цих підприємств слугує певною мірою об'єктивним виправданням ліквідаційних настроїв, які протягом 1924 р. охопили більшість працівників Вукопспілки.

Практика засвідчила, що ряд підприємств ВУКС, які випускали товари першої необхідності та продукти харчування, що користувалися попитом, навіть у складних економічних умовах продовжували ефективно працювати, задовольняючи потреби населення. Право на існування ці підприємства довели не лише своєю рентабельністю та безперервною тенденцією до подальшого розвитку, але й тим, що «систематично спостерігалось позитивне ставлення споживача до їх продукції» [141, с.54].

Окремі підприємства Вукопспілки працювали досить продуктивно і рентабельно, а тому закінчили 1924-1925 рр. з прибутком. Наприклад, миловарний завод у Харкові, діючи на засадах госпрозрахунку, переконав кооператорів у своїй фінансовій спроможності. Протягом 1924-1925 рр. цей завод виробив 82 тис. 531 пудів мила на суму 404 тис. 167 крб. Узимку випуск продукції досяг 12 тис. пудів мила, а влітку - до 9 тис. пудів мила на місяць [142, с.15]. Для запобігання травм та дотримання правил техніки безпеки у процесі нарощування обсягів продукції працівники миловарного заводу були забезпечені спецодягом, що свідчило про розширення та вдосконалення виробничого процесу [143, арк.14]. Тим самим споживча кооперація допомагала державі вирішувати проблему випуску і забезпечення населення господарським та туалетним милом. Це була істотна допомога з боку споживчої кооперації, адже на той час державна промисловість України задовольняла потреби населення у милі всього на 20% [144, с.21].

Рентабельно працював ряд харчових підприємств Вукопспілки. Зокрема, це стосувалося млинів ВУКС. У 1924 р. Вукопспілка мала 4 млини з такою місячною потужністю: Золотоніський - 130,8 тис., Зінов'євський (Зінов'євськ - нині Кіровоград) - 108 тис., Сумський - 40,8 тис., Трушківський (на Київщині) -36 тис. пудів борошна [145, с.78]. У цей час рентабельно працювала консервна фабрика Вукопспілки в Одесі. 1924-1925 господарський рік вона закінчила з певним прибутком. За вказаний рік фабрикою було вироблено 2 млн. 870 тис. 441 банку овочевих і рибних консервів [146, с.26]. Щоб підтримати безперебійну роботу цього підприємства, питання про збут продукції Одеської консервної фабрики регулярно розгладали на засіданні правління ВУКС. Так, 17 лютого 1925 р. усім конторам Вукопспілки було запропоновано прискорити реалізацію консервів фабрики і тим самим терміново розрахуватися з нею за отриману продукцію [147, арк.40].

У період подолання наслідків економічної кризи 1923 р. кооператори продовжували шукати внутрішні ресурси для збільшення випуску недорогої, але потрібної населенню продукції, прагнучи усунути конкурента в особі приватного виробника. У ряді випадків уживалися заходи щодо збільшення потужностей промислових підприємств Вукопспілки шляхом удосконалення технічного боку їх роботи, покращення і розширення асортименту. Наприклад, ураховуючи попит населення на шкіру, Харківський шкіряний завод значно розширив асортимент своєї продукції, про що свідчать дані, наведені у додатку Ґ.

Протягом 1924-1925 рр. промисловим відділом Київської контори ВУКС були здійснені певні заходи щодо збільшення випуску та покращення якості продукції Київського шкіряного та миловарного заводів. Запровадження німецьких технологій сприяло випуску більш міцної шкіри для підошов. Шкірзавод у цей період зміг випускати до 2 тис. 400 шкір на місяць, проте це складало лише 70% його потужності. У виробництві миловарного заводу Київської контори ВУКС був запроваджений випуск двох сортів мила - ядрового туалетного (інша назва - марсельське мило) і господарського для білизни. З огляду на високу якість та нижчу ціну порівняно з милом приватного виробництва, проблем з реалізацією продукції заводу не виникало. Одеський шкірзавод ВУКС намагався збільшити обсяги продукції не тільки шляхом заготівлі додаткової сировини, але й завдяки перегляду норми виробництва по заводу в цілому [148, с.27]. Протягом 1924 р. відбулося технічне переобладнання Крамарщинського крохмале-патокового заводу Сумської контори ВУКС. Відповідно це потребувало додаткових коштів для підготовки нових спеціалістів, здатних налагодити виробництво [149, арк.36].

Існував досвід укладання угод на розширення асортименту, випуск та реалізацію конкретної продукції підприємств Вукопспілки для конкретного замовника. Так, у вересні 1924 р. була укладена угода між правлінням ВУКС та Харківським губвідділом Всеросійської профспілки робітників харчової й смакової промисловості про виробництво та реалізацію цукерок Харківської кондитерської фабрики [150, арк.7]. Зазначимо, що така угода, сприяючи розширенню виробництва, дозволяла не лише покращити забезпечення населення різноманітною кондитерською продукцією, у чому переконують дані додатку Д, але й допомагала зберегти робочі місця працівникам фабрики. Характерно, що частину продукції кондитерської фабрики кооператори виробляли на замовлення промислових центрів РСФРР.

Хоча ряд промислових підприємств Вукопспілки не давав доходів, кооператори продовжували їх розвивати з метою випуску дефіцитних товарів. Наприклад, працювала трикотажна фабрика в Києві, що дісталась ВУКС у спадок від «Дніпроспілки». Хоча це підприємство не приносило значних доходів, кооператори його утримували, бо проблема забезпечення населення одягом не була вирішена. З цієї ж причини керівництво Вукопспілки сприяло діяльності Київської сірникової фабрики, оскільки подібної продукції в Україні не вистачало.

Протягом 1924-1925 рр. через брак коштів Вукопспілка втратила ряд рибних промислів на Чорному морі, однак продовжувала орендувати у держави риболовецькі райони Азовського моря - Маріупольський і Криворізький. У 1924 р. загальний вилов риби промислами Вукопспілки складав 45 тис. пудів, що було втричі менше, ніж у 1923 р. [61, с.29]. Рибні промисли ВУКС постійно потребували додаткових коштів, тому доводилося шукати нові джерела їх фінансування, узгоджувати умови оренди з Наркомпродом, Наркомторгом, Наркомфіном та іншими державними структурами УСРР. Так, протягом 1924-1925 рр. керівництво ВУКС кілька разів узгоджувало питання щодо оплати оренди рибних промислів з Наркомторгом республіки [151, арк.13].

У ряді випадків для збереження та посилення фінансової бази керівництво Вукопспілки радило колективам своїх промислових підприємств іти на об'єднання з державними структурами. Наприклад, у лютому 1925 р. шкіряний завод Вукопспілки в Одесі було вирішено злити з однорідним державним підприємством. Деякі промислові підприємства ВУКС довелося перевести на стан консервації, тобто в тимчасово недіючий стан. До таких належали крохмале-патоковий завод у Сумах і макаронна фабрика у Києві.

У кінці 1924 р. попри проведене технічне переоснащення, але за нестачі потрібних коштів для їх подальшої діяльності Вукопспілка була змушена здати в оренду державним структурам ряд промислових підприємств. Серед таких виявилися миловарний завод і трикотажна фабрика в Києві, а також цегельний завод у Харкові [140, с.14-15].

Зазначимо, що за наявності різних точок зору серед керівництва центрального апарату Вукопспілка тривалий час не могла виробити чіткої політики щодо необхідності збереження і призначення своїх промислових підприємств. Існують різні точки зору щодо того, чи був процес ліквідації промислових підприємств Вукопспілки та місцевих кооперативних організацій протягом 1924-1925 рр. плановим. Деякі дослідники вважають, що у вказаний період ліквідація промислових підприємств споживчої кооперації відбувалася доволі інтенсивно й безсистемно. Серед архівних документів є такі, які засвідчують, що у квітні 1924 р. керівництвом ВУКС був складений проект плану ліквідації нерентабельних промислових підприємств. У грудні того ж року ІІІ збори уповноважених Вукопспілки ухвалили рішення: доручити правлінню Вукопспілки ліквідувати всі нерентабельні підприємства у зв'язку зі складним фінансовим становищем споживчої кооперації. Проте єдиної точки зору з цього приводу на з'їзді не було, дискусія серед кооператорів щодо доцільності збереження промислових підприємств продовжилася на сторінках кооперативних видань [61, с.30].

На підставі архівних матеріалів і звітних даних промислового відділу Вукопспілки можна констатувати, що протягом 1924-1925 рр. частину промислових підприємств, відкритих у перші роки непу, ВУКС була змушена закрити або продати державі. Серед інших було ліквідовано такі великі, однак нерентабельні підприємства, як шкіряні заводи в Одесі та Радомишлі, продано державній структурі у зв'язку з браком коштів потужну олійницю в Барвінкові. Таким чином, на кінець 1924 р. у результаті проведеного закриття чи передачі в оренду державі у безпосередньому підпорядкуванні Вукопспілки залишилося 10 промислових підприємств, а через рік їх було 6 [152, с.150].

Серед причин закриття ряду промислових підприємств, які перебували у підпорядкуванні Вукопспілки, виділимо декілька. По-перше, частину підприємств ВУКС кооператорам довелося закрити у зв'язку з тим, що потреба на їх продукцію зменшилась або задовольнялася державною промисловістю. Так, лісові розробки Вукопспілки у Святогірську та Тростянці, які перебували у її віданні в попередні роки з огляду на гостру паливну кризу, втратили свою подальшу перспективу через поступове вирішення паливної проблеми. По-друге, закриття ряду підприємств ВУКС пояснювалося відсутністю необхідних фінансових можливостей. По-третє, окремі підприємства Вукопспілки працювали без належного навантаження. У ряді випадків підприємства стояли за відсутності сировини, іноді вони були перевантажені однією сировиною, а не мали іншої. По-четверте, не завжди зверталась належна увага на проблему збуту готової продукції, відтак це призводило до затоварення і відповідно втрати обігових коштів підприємства. По-п'яте, якість продукції промислових підприємств ВУКС була у ряді випадків гірша від приватного виробництва, а ціна перевищувала ринкову.

Підсумовуючи результати діяльності промислових підприємств ВУКС за 1924-1925 рр., ревізіційна комісія Вукопспілки у доповіді ІV зборам уповноважених (квітень 1926 р.) підкреслювала: «Ще й досі наші підприємства не належним шляхом устатковані, досі не все перебуває у належному стані й з боку якості нашої продукції. Це широкий простір для роботи щодо підвищення та поліпшення виробництва» [153, с.35].