Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Напередодні збору урожаю соняшнику в 1922 р. керівництво України внесло нові корективи в систему оподаткування олійниць. Зокрема, 28 червня того ж року РНК УСРР був ухвалений «Декрет про натуральний промисловий податок на підприємства олійної промисловості в компанії 1922-1923 рр.» [19, с.468-469]. За цим документом на всі без винятку олійні підприємства відповідно до спеціальної шкали встановили натуральний промисловий податок, водночас звільнивши їх від сплати грошового промислового податку. Зауважимо, що олійниці споживчої кооперації мали сплачувати державі податок у тих культурах і еквівалентах, які встановив Наркомпрод УСРР. Оподаткування олійниць промисловим податком проводилося залежно від розмірів урожайності. Відповідно декрет передбачав вісім розрядів урожайності та терміни здачі промислового податку. Зазначимо, що на 1 листопада 1922 р. олійні підприємства мали сплатити 20%, на 1 грудня 1922 р. - 25%, на 1 січня 1923 р. - 25%, на 1 лютого 1923 р. - 10% і на 1 березня 1923 р. - 20% від загального розміру промислового податку. Так звані комісії зі збору продподатку, які існували при повітових продовольчих комітетах, були зобов'язані згідно з розробленими окладними листами контролювати процес оподаткування олійниць. Крім цього Наркомпроду республіки надали право збирати з олійних підприємств пеню натурою в розмірі 1% на місяць у випадку несвоєчасного внеску ними продподатку.

Постанова УЕР від 13 липня 1922 р. «Про розряди оподаткування борошномельно-круп'яних і олійних підприємств» з урахуванням урожайності встановила наступні погубернські розряди їх оподаткування. Усі без винятку олійні підприємства, включаючи споживчу кооперацію, мали оподатковуватися по 8 розряду. Щодо борошномельних підприємств (млинів і рушок) картина була така: Миколаївська губернія - 4 розряд; відповідно Донецька і Запорізька - 5 розряд; Кременчуцька і Чернігівська - 7 розряд; Волинська, Київська, Подільська, Харківська - 8 розряд. Тобто держава у даному разі встановила певні податкові послаблення для губерній, які постраждали від неврожаю. У результаті менші податки мали сплачувати борошномельні й олійні підприємства Миколаївської, Донецької і Запорізької губерній, де наслідки голоду були відчутніші. До того ж слід ураховувати, що це були великі промислові губернії зі значною чисельністю робітників, де потреба в жирах та хлібі, як і в інших продуктах харчування, залишалася особливо гострою. Постанова також надавала право губернським продовольчим комітетам з урахованням місцевих особливостей і за згодою губвиконкомів встановлювати повітові, порайонні і поволосні розряди оподаткування борошномельних і олійних підприємств у межах своєї губернії [20, с.502].

Окремий податок мали платити ті підприємства, які більшовики вважали досить прибутковими і на продукцію яких завжди існував попит. Так, декрет РНК УСРР від 30 квітня 1922 р. «Про податки на пиво» встановлював оподаткування пивоварних підприємств. Цей документ, який стосувався і підприємств споживчої кооперації, дозволяв приготування і продаж пива зі змістом алкоголю не більше шести градусів. Акциз із пивоваріння визначався у розмірі 7 крб. 50 коп. з пуда солоду. Стягнення акцизу покладалося на органи Наркомфіна УСРР, якому було надано право видавати за узгодженням з Українською радою народного господарства інструкції, встановлювати детальні умови виробництва пивоваріння та визначати податки [21, с.75]. Тобто влада не лише визначала розмір податків із підприємств пивоваріння, але й регламентувала міцність і процес приготування цього напою.

Зупинимося ще на одній податковій директиві керівництва УСРР. 15 березня 1922 р. ВУЦВК ухвалив постанову «Про промислове оподаткування виробництва предметів розкоші і торгівлі ними» [22, с.206-207]. Оподаткуванню підлягали всі підприємства, включаючи споживчу кооперацію, які виробляли предмети розкоші. Зазначимо, що поряд з іншими товарами до предметів розкоші також були віднесені сундуки, портфелі, сумки, сідла й упряжі, тобто ті предмети, на які існував попит населення. Особливо великий попит з боку селян спостерігався на сідла та упряжі для коней. Без сумніву, віднесення вказаних предметів до товарів розкоші йшло врозріз із інтересами сільського споживача. До предметів розкоші також належали живі квіти і дикорослі рослини, цукерки, крім карамелі, косметика. Таке визначення, на нашу думку, також обмежувало виробничу діяльність підприємств споживчої кооперації, зокрема кондитерських і хімічних. Справа в тому, що промислові підприємства, які виробляли предмети розкоші, мали за це виплачувати додатковий промисловий патентний збір у розмірі 50% від суми патентного збору і 6% з обороту. А такі промислові підприємства, як кофейні і ресторани, мали сплачувати державі 12% зі свого обороту.

Ураховуючи складність соціально-економічної ситуації в УСРР, викликаної неврожаєм та голодом, керівництво республіки впровадило ряд додаткових податків на промислові підприємства. Зокрема, постанова ВУЦВК від 13 вересня 1921 р. «Про оподаткування процентних зборів на користь голодуючих торговельних і промислових свідоцтв і операцій переказу» мала мету надати допомогу населенню, яке постраждало від неврожаю [23, с.592]. Для цього вводився додатковий, окрім основного промислового податку, особливий збір із торговельно-промислових підприємств на користь голодуючих у розмірі 10% вартості торговельного і промислового свідоцтва і в розмірі 5% від суми зрівняльного збору з кожного підприємства. Без сумніву, ця постанова поширювалася й на промислові підприємства споживчої кооперації.

Метою наступної директиви керівництва УСРР також було залучення промислових підприємств, у тому числі кооперативних, до надання допомоги голодуючим. Декрет ВУЦВК від 10 травня 1922 р. «Про додаткове оподаткування торговельних та промислових підприємств для надання допомоги голодуючим» встановлював додаткове оподаткування промислових підприємств, у тому числі споживчої кооперації, у розмірі 10% патентного збору та 1% з обороту [24, с.381-382]. Усі надходження від цих зборів мали надходити на рахунок Всеукраїнської комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК. Тим самим у складний для республіки період, пов'язаний із неврожаєм, більшовики, з одного боку, допускали виробничу діяльність промислових підприємств споживчої кооперації, здатних певною мірою поповнювати товарний ринок, а з другого - шляхом запровадження цілого ряду податкових директив намагалися використовувати отримані податкові кошти для вирішення проблеми продовольчого та товарного забезпечення потерпілих під час голоду.

На промислові підприємства УСРР, у тому числі споживчої кооперації, поширювалася постанова ВУЦВК від 19 жовтня 1921 р. «Про одночасний грошовий збір в містах і містечках України на потреби культурно-просвітніх закладів» [25, с.722-723]. Для забезпечення трудових шкіл, робітничих клубів, бібліотек і професійних шкіл для робітників-підлітків ресурсами мав стягуватися одночасний збір як із приватних промисловців, так і з підприємств, зданих державою кооперативним організаціям в оренду. Збір стягувався у вигляді процентної надбавки на патенти. Відсоток надбавки визначався у розмірі 30% відрахувань у розпорядження Наркомосвіти республіки із загальної надбавки за промисловим оподаткуванням, встановленої на забезпечення місцевих потреб згідно з декретом «Про місцеві грошові кошти» від 13 вересня 1921 р. Там, де така надбавка ще не була встановлена, місцевим виконкомам потрібно було терміново запровадити її в розмірі не вище 100% до державного оподаткування і не нижче 30% на вказані потреби. Одночасний збір із промислових підприємств усіх форм власності визначався з розрахунку 25 тис. крб. у губернських містах; відповідно 20 тис. - у повітах, 15 тис. - у містечках. Отримані суми вносили в каси Наркомфіну і бронювали за органами Наркомпросу України. Стягнення вказаного збору мали закінчити до визначеного терміну - 31 грудня 1921 р. За порушення постанови й ухиляння від сплати зборів, власники промислових підприємств, у тому числі споживчої кооперації, мали передаватися, відповідно до постанови, до суду революційного трибуналу.

У цілому, аналіз державних декретів і постанов податкового призначення, які вийшли протягом 1921-1922 рр., переконує у тому, що владою була розроблена ціла низка документів, які, з одного боку, давали поштовх до відродження виробничої діяльності споживчої кооперації, а з другого - регламентували та обмежували її, включаючи адміністративну і навіть судову відповідальність. Промислові підприємства споживчої кооперації у той складний для республіки період значних пільг від держави при сплаті податків не отримали, відтак при формуванні матеріальної та фінансової бази для налагодження виробничої діяльності мали розраховувати на власну господарську ініціативу та грошову підтримку пайовиків.

Оскільки націоналізовані радянською владою підприємства переживали кризу, держава вирішила здавати частину з них в оренду. Ухвалою Х Всеросійської конференції РКП/б/ (травень 1921 р.) допускалося здавання «в оренду приватним особам, кооперативам, артілям і товариствам державних підприємств» [1, с.235]. Розрахунок був на те, що оренда, по-перше, залучить до справи налагодження виробництва матеріальні та грошові ресурси, приховані від радянської влади; по-друге, вирішить проблему кадрів, оскільки орендарями стануть передусім кооператори, які мали дореволюційний підприємницький досвід; по-третє, середні і дрібні підприємства, переведені на оренду, швидше стануть до ладу і дадуть продукцію, конче потрібну на внутрішньому ринку. Місцевим господарським органам надавалося право укладати із кооператорами чи приватними особами договори на оренду за умови інформування Ради праці й оборони про кожний такий випадок. Як бачимо, держава боялася пустити процес передачі промислових підприємств в оренду приватному виробнику чи кооператорам на самоплив.

Без сумніву, у процесі передачі промислових підприємств в оренду, існуюча влада надавала переваги кооперативним організаціям перед приватними підприємцями, розраховуючи на те, що кооперацію буде легше залучити до виконання державних завдань. Передаючи кооператорам в оренду середні та дрібні промислові підприємства, більшовики сподівалися на те, що в найближчий час вони зможуть поповнити споживчий ринок необхідними товарами, адже основне завдання споживчої кооперації полягало не в отриманні прибутку, а задоволенні потреб своїх членів. У свою чергу кооператори прийняли пропозицію радянської влади щодо оренди державних підприємств. До цього їх спонукала як проблема нестачі товарів на ринку, так і обмеженість коштів для створення власних промислових підприємств.

Ціла низка державних документів заклала організаційно-правові підвалини для передачі державних підприємств в оренду кооперативним організаціям. Так, діяльність дрібних підприємств на орендних засадах дозволяв декрет ВЦВК «Про кустарну і дрібну промисловість» від 7 липня 1921 р. [26] та аналогічний декрет ВУЦВК від 26 липня того ж року [27]. Більш чітко право оренди державних підприємств з боку кооперації було визначено постановою РНК УСРР від 8 серпня 1921 р. «Про порядок здачі в оренду підприємств, підвідомчих УРНГ» [28, с.504]. Згідно з цією постановою споживчі кооперативи отримали право орендувати державні промислові підприємства з метою їх відродження і подальшої експлуатації.

Питання пошуку замовлень на продукцію, сировини, новітнього обладнання кооператори, які взяли державні підприємства в оренду, повинні були вирішувати самотужки. Зазначимо, що всі суперечки що виникали у відносинах між кооператорами-орендарями і державою, розглядалися у суді. Так, у листопаді 1921 р. було прийнято спеціальну постанову ВУЦВК та Раднаркому України, яка роз'яснювала порядок здачі в оренду підприємств, що перебували у віданні УРНГ. Особливо важливим було положення про недопущення націоналізації, конфіскації або реквізиції підприємств, зданих в оренду [29]. Проте у своїй політиці щодо оренди правляча партія та радянський уряд були непослідовними. Зокрема, досить часто змінювався порядок обрахування орендної плати. З літа 1921 р. натуральна форма розрахунку за оренду промислових підприємств була досить поширеною, а у зв'язку з грошовою реформою почали запроваджувати і виплату грішми. Відтак на початку 1922 р. Раднарком УСРР вимагав від орендарів, у тому числі кооператорів, орендну сплату в золотих карбованцях. Це означало перегляд орендних угод, укладених до грудня 1921 р. [30].

Протягом 1922 р. вийшло ще ряд директив, які конкретизували та поглибили організаційно-правову базу орендування державних промислових підприємств кооператорами та приватними власниками. Так, постанова Раднаркому УСРР від 29 серпня 1922 р. «Положення про здачу в оренду державних промислових підприємств» [31] визначала орган, який мав здійснювати фактичну передачу підприємства орендарю - відомчу комісію. Постанова вимагала складання опису всього того, що входило до складу підприємства, - площ, будівель, споруд, обладнання, підсобних приміщень тощо. За отримані підприємства орендарі мали розраховуватися як грошима, так і певною кількістю виробів, здійсненням робіт або сполученням перелічених форм орендної плати.

22 грудня 1922 р. ВРНГ УСРР видала циркуляр за № 48, у якому були викладені умови і терміни оренди дрібних і середніх промислових підприємств, а також міра відповідальності орендарів за використання, псування або втрату обладнання. Зазначалося, що центральні органи влади укладають орендні договори не більше як на 12 років, а трести і губернські установи - не більше як на 6 років. Обов'язковими були письмова форма договору оренди та реєстрація його у нотаріуса [9, с.6]. Таким чином, запроваджуючи основні принципи непу, держава дозволила оренду промислових підприємств, зокрема споживчою кооперацією. Постанови, декрети, накази, циркуляри державних органів, які регулювали відносини оренди і власності, створили певну нормативно-правову базу для розвитку підприємництва в галузі промислового виробництва. У цілому це відповідало інтересам як держави, котра в період товарної скрути намагалася використати можливості дрібної промисловості, так і кооперативних організацій, хоча останнім доводилося практично самотужки вирішувати проблеми дефіциту сировини, кредитування, дещо обмежувати виробничу діяльність у зв'язку з високими податками.

З огляду на розгалужену систему оподаткування кооперативної промисловості стає зрозумілим, що відродження виробничих операцій у перші місяці непу було під силу більш потужним організаціям, які мали для цього кошти. Однією з перших почала розгортати виробничу діяльність центральна спілка споживчих товариств України - Вукопспілка, яка влітку 1921 р. отримала частину своїх націоналізованих підприємств. Переважно це були підприємства, що випускали товари першої необхідності і харчову продукцію. Як засвідчують архівні дані, у перший період непу ВУКС за відсутності можливості повернути більшу частину своїх підприємств і брак необхідних коштів також була змушена орендувала у держави велику кількість різних підприємств, на продукцію яких чекали пайовики. До речі, це цілком влаштовувало державу, яка прагнула залучити кошти споживчої кооперації з метою відновлення роботи сотень дрібних та середніх промислових підприємств легкої та харчової галузей.

Одним із перших великих орендованих у держави підприємств була кондитерська фабрика в Києві, яку Вукопспілка взяла в оренду восени 1921 р. на 2,5 роки. З грудня 1921 р. спільно з Харківською губспоживспілкою ВУКС почала орендувати 4-й державний млин [32, арк.24].

Восени 1921 р. від вищих органів влади та управління УСРР Вукопспілка отримала право на оренду рибних промислів у водах Чорного та Азовського морів. Зазначимо, що через бюрократичні відомчі перепони питання щодо оренди Вукопспілкою рибних промислів вирішувалося протягом декількох місяців, хоча декрет РНК республіки «Про рибну промисловість» вийшов 12 липня 1921 р. [33, с.439-440]. Згідно з цим документом споживча кооперація на підставі орендних договорів з Укрголоврибою і Наркомпродом УСРР отримала право користування рибними промислами на засадах натуральної оплати рибою. Водночас кооператорам дозволялося вільно розпоряджатися тією рибою та продуктами рибної промисловості, що залишалися у неї після покриття орендної плати. Вукопспілка отримала право на спорудження рибозасольних та рибопереробних заводів і підприємств, сховищ, холодильників, а також переробки рибопродуктів шляхом соління, в'ялення та сушіння. Проте у цій справі діяльність ВУКС не була повністю самостійною, оскільки, розвиваючи рибні промисли, Вукопспілка мала постійно узгоджувати свої дії не лише з Укрголоврибою, Наркомпродом та рядом інших республіканських структур, але й Центроспілкою РСФРР [34, арк.39]. Без сумніву, керівництво РСФРР та УСРР було зацікавлене у відродженні рибних промислів за рахунок коштів споживчої кооперації, оскільки рибна продукція сприяла поповненню продовольчого забезпечення передусім робітників державної промисловості обох республік.

Слід зазначити, що спочатку стан справ на рибопромислах Вукопспілки був складним. Восени 1921 р. на цих промислах було лише 15 % потрібних сіток, бракувало грошей, рибальського приладдя, спеціалістів тощо. Щоб підтримати споживчу кооперацію, держава пішла на незаконні дії, націоналізувавши будівлі та інвентар для вилову риби у приватних рибалок і передавши їх ВУКС. Відтак, осіння путина 1921 р. дала 30 вагонів рибної продукції, а весняна 1922 р. - 100 тис. пудів. Протягом 1922 р. у Херсонському районі Одеської губернії кооператори розпочали вилов оселедців 25-ма власними волокушами. За добу добували від 300 до 500 пудів оселедців. Вилов червоної риби проводили в гирлі Дніпра (Голопристанський район), а пузанка - у районі Очакова. Також був налагоджений вилов бичків, скумбрії, скатів. З осетрових та білужних пузирів виробляли на експорт риб'ячий клей вищої якості, який цінувався в Європі [35]. Отже, оренда рибних промислів була вигідною і Вукопспілці, і державі, яка по-перше, отримувала від кооператорів немалу оренду плату, а по-друге - цінну продукцію для експорту.

На кінець 1921 р. Вукопспілка мала у своєму розпорядженні близько 20 власних та орендованих підприємств, у чому переконують дані табл. 2.2. У той час підприємства ВУКС переважно зосереджувалися в Харкові та Харківській губернії. Ряд підприємств харчової та переробної промисловості Вукопспілки знаходився на узбережжі Чорного і Азовського морів, у тому числі в Одесі.

Таблиця 2.2. Дані про промислові підприємства Вукопспілки станом на 1 січня 1922 р.

Отримавши право на відродження виробничої діяльності, місцеві губспоживспілки та їх відділення також намагалися випускати товари широкого вжитку та переробляти сільськогосподарську продукцію. Проте відновлення виробничих операцій місцевої промисловості споживчої кооперації більш суттєво, ніж у центральної спілки Вукопспілки, залежало від наявності матеріально-технічної бази, коштів, сировини, спеціалістів, досвіду тощо. Зауважимо, що на початок непу місцеві спілки споживчих товариств практично втратили всі свої колишні підприємства, які держава незаконно собі присвоїла, до того ж не вистачало спеціалістів виробничої галузі кооперації.

Підтвердженням названих складнощів є досвід відродження виробничої діяльності промислових підприємств Полтавської губспоживспілки. Слід зазначити, що навіть в умовах громадянської війни та «воєнного комунізму» полтавські кооператори прагнули зберегти свої промислові підприємства. У березні 1920 р. при Полтавській губспоживспілці був заснований промисловий відділ для об'єднання власних підприємств та будівництва нових заводів, фабрик, цехів. Того ж року губспілка мала столярно-бондарну, шапочну та шорну майстерні, кузню і чинбарню, механічну майстерню з слюсарно-токарним, ковальським, колісним цехами. Крім цих полтавських підприємств діяли промислові заклади в повітах - у споживчої, кредитної і сільськогосподарської кооперації, що перейшли у підпорядкування райфілій на місцях під загальним керівництвом губспоживспілки, яка об'єднувала тоді всі види кооперації. У 1920 р. губспілка відкрила кравецьку майстерню. Її устаткували машинами самих кравців, яких було 20. На підприємствах губспілки того ж року виробляли смушки, близько 30 видів шорних виробів, сукно, панчохи, хустки та інші товари.

На кінець 1920 р. організації споживчої кооперації Полтавської губернії мали 46 власних промислових підприємств. У числі цих підприємств були: механічно-ливарний та два шкіряні заводи; фабрики - махоркова, кави і чаю (дві); майстерні - гончарні (дві), керамічна, ткацька, дитячих іграшок та ін.; підприємства з виробництва ковбас, мила, фарби (два) та ін.; друкарні (три). З усієї кількості підприємств 15 належало безпосередньо губспілці і 31 - райфіліям. На початку 1921 р. більші промислові підприємства Полтавської губспоживспілки були відібрані і націоналізовані державою. Серед них: механічно-ливарний завод, махоркова фабрика, два шкіряні заводи, дві друкарні, різні майстерні (за кооперацією залишилося 30 власних підприємств переважно дрібно-кустарно-промислового типу). Існуюча влада націоналізувала навіть шорну майстерню у Полтаві, що об'єднувала 80 осіб; шапкову майстерню, де працювало 40 осіб; кравецьку майстерню у Полтаві (20 осіб). [36, с.30-31]. Подібна доля спіткала більшість підприємств споживчої кооперації України. Як бачимо, до початку непу матеріальна база споживчої кооперації Полтавщини була істотно підірвана і не відповідала завданням термінового розгортання її промислової діяльності.

Обставини того часу, а саме відсутність коштів, необхідних матеріалів і сировини, а також націоналізація великих і середніх кооперативних підприємств змушували споживчу кооперацію пристосовуватися до організації та розвитку кустарного і дрібного ремісничого виробництва. У зв'язку з припиненням діяльності заводів великої промисловості з виробництва і постачання машин і сільськогосподарського знаряддя полтавські кооператори планували створити власну механічну майстерню з відповідним обладнанням для обробки металів і дерева та налагодити ремонт і виготовлення сівалок, віялок, кінних молотарок тощо. Але за браком грошей цього зробити не вдалося. Тому працівники губспілки надавали консультаційну допомогу райфіліям у справі організації промислових артілей. Зокрема, до середини червня 1921 р. на Миргородщині було організовано 7 промислових артілей: 5 деревообробних, 1 - з виробництва гребінців, 1 - з виготовлення мотузок. У 1921 р. Полтавська губспілка уклала з артілями угоди на виробництво товарів: мило для білизни, чорнило, фарбу, колісну мазь, крем для чобіт. Губспілка, намагаючись задовольняти потреби своїх пайовиків у дефіцитній продукції, укладала угоди на виготовлення товарів й з окремими кустарями [36, с.32].

У цілому розпочата у 1921 р. державою політика денаціоналізації промислових підприємств та безпосередня господарська ініціатива кооператорів сприяли активному відродженню кооперативниї промисловості на місцях. На середину 1921 р. губспоживспілки України та їх районні відділення вже мали понад 1 тис. промислових підприємств. Кооператори, залучаючи кошти пайовиків, проявляючи господарську винахідливість та враховуючи тодішню кон'юнктуру ринку, почали відроджувати або створювати нові промислові підприємства з переробки сільськогосподарської продукції та виробництва товарів широкого вжитку, в яких відчувалась гостра потреба пайовиків, усього населення. Так, Полтавська губернська спілка споживчих товариств у 1921 р. мала такі власні підприємства: 1) механічну майстерню (виготовляла обладнання для потреб спілки, приймала приватні замовлення й від інших закладів); 2) столярний відділ (виготовляв ящики, стільці, лавки, канцелярські столи, домовини, полиці для бібліотеки та ін.); 3) ковальську майстерню; 4) колісню; 5) брусарню; 6) корзинову; 7) мотузкову [37, с.9]. Отже, господарський досвід Полтавської губспоживспілки переконує у тому, що на місцях споживча кооперація намагалася випускати ту продукцію для населення, яка була потрібною в щоденному побуті.

Як і Вукопспілка, місцеві споживспілки за браком коштів орендували промислові підприємства.Так, у 1921 р. Харківська губспоживспілка взяла в оренду декілька промислових підприємств [38, арк.24]. Подібну практику повторило Зміївське райвідділення Харківської губспілки, взявши в орендне користування у держави 8 млинів, 2 олійниці, крейдяні кар'єри, вапняковий, крохмальний та кавовий заводи, чоботарню, перукарню [39, арк.7]. Споживча кооперація Чернігівщини орендувала чимало підприємств, серед яких було 80 млинів, цегляний завод, смолокурні, крупорушки, заводи з переробки шкіри. Також чернігівські кооператори орендували лісорозробки кошторисом 30 млрд. крб., текстильну фабрику в Новгород-Сіверському, миловарний завод та інші підприємства [40, с.2].

Однак оренду на початку непу можна вважати «хлібною або булочною», бо серед орендованих споживчою кооперацією підприємств переважали млини, зосереджені в сільських районах. Згідно з Постановою Раднаркому УСРР від 12 липня 1921р. «Про регулювання борошно-круп'яної промисловості» Укрраднаргоспу та Наркомпроду республіки дозволялося здавати в оренду млини: у першу чергу, кооперативам, у другу - приватним підприємцям. Характерно, що забезпечення борошномельних підприємств, зданих споживчій кооперації в оренду, паливом і предметами технічного устаткування цілком покладалося на кооператорів як орендаторів за їх рахунок [41, с.443].

Місцеві споживчі товариства та їх спілки почали активно брати в оренду млини, оскільки існувала велика потреба населення у перемеленні зерна. Наприклад, із серпня 1921 по липень 1922 рр. організації споживчої кооперації Полтавської губернії орендували у держави 63 млини, 20 просорушок і 18 олійниць. З цієї кількості підприємств губспілка орендувала три млини, районні філії губспілки - 17 млинів і 8 просорушок; єдині міські споживчі товариства взяли в оренду 5 млинів і 1 просорушку. Решта орендованих підприємств припадала на сільські споживчі кооперативи. Найбільше орендували млинів кооперативні організації Миргородського повіту - 12, Полтавського - 10 і Прилуцького - 9; просорушок: Полтавського - 4 і Прилуцького - 3; олійниць: Роменського - 5 і Лохвицького повіту - 3 [42, с.48].

Варто зауважити, що при вирішенні питань щодо передачі підприємств у оренду держава не завжди йшла назустріч споживчій кооперації. Так, наприклад, Полтавська губспоживспілка зазначала, що під час передачі в оренду націоналізованих млинів державні орендні комісії майже не відрізняли її від приватних підприємців. Проте на практиці місцеві кооперативи не так повно вивчали стан кожного млина, як приватні підприємці, і державні комісії часто вирішували питання про оренду на користь останніх. До того ж узяті в оренду підприємства у багатьох випадках вимагали капітального ремонту, а ставки орендної плати для споживчої кооперації були досить високими.

Протягом 1921 р. правління Вукопспілки провело обстеження середньої і дрібної промисловості губерній, а також можливості організації власних виробництв не лише при губпоживспілках, а й їх райвідділеннях. Правління ВУКС рекомендувало губспілкам потурбуватися про заготівлі для своїх підприємств необхідної сировини та палива і наблизити підприємства до джерел сировини, як того вимагала економічна ситуація і на що вказували директиви керівництва УСРР. Оскільки існували проблеми з інвентарем та обладнанням для переробних підприємств, що ускладнювало їх ефективну діяльність, протягом року керівництво ВУКС вело листування з Наркомземом, Наркомпродом та іншими міністерствами УСРР про відпуск необхідного спорядження [43, арк.4]. З метою економії матеріалів та сировини Вукопспілка влітку 1921 р. уклала договір з Всеукраїнською комісією з використання дарових сил природи (зокрема, води та вітру) щодо спорудження установок для одержання на місцях електричної енергії [44, арк.17].

Позаяк існував великий попит селян на шкіряні товари, кооператори почали відроджувати шкірообробні та шкіро-взуттєві підприємства і терміново вирішувати питання щодо забезпечення їх сировиною. Декрет РНК УСРР від 30 серпня 1921 р. «Про порядок заготівлі шкіряної сировини і козовчини» [45, с.564]. дозволяв орендаторам державних, власникам приватних підприємств та кооператорам збирати необхідну для виробництва сировину. Проте розміри заготівлі шкіряної сировини були обмежені, оскільки вони визначалися Головним управлінням шкіряної промисловості. До того ж держава зобов'язувала кооператорів здавати заготовлені у селян шкіри на державні шкіряні заводи. Ціни та товарообмінні еквіваленти на шкіру також встановлювала держава. Для цього при Головному управлінні шкіряної промисловості України була створена Постійна нарада у складі представників Наркомпроду, Головшкіри, Уповнаркомвнуторгу, Вукопспілки, Робітничо-селянської інспекції та Уповноваженого Народного комісаріату фінансів. Без сумніву, ця державна директива заважала кооператорам здійснювати переробку шкіри на власних заводах і тим самим систематично виконувати замовлення членів споживчих товариств.

Ще болісніше позначилася на місцевих шкірообробних підприємствах споживчої кооперації постанова Української економічної ради від 5 листопада 1921 р. «Про забезпечення селянства готовою шкірою і виробами з неї» [46, с.780]. У документі наголошувалося на тому, що держава передусім має забезпечити шкіряними виробами армію та робітників. Щоб задовольнити потреби селян у шкіряних товарах, Наркомпрод республіки повинен був дати розпорядження своїм губернським органам здавати у вигляді податку всю заготовлену від забою худоби шкіру, що надходила до Укрраднаргоспу, тобто державної структури. Тим самим держава присвоїла собі монопольне право на заготівлю та обробку шкір, тим самим права кооператорів були обмежені. Без сумніву, це призводило до погіршення забезпечення сільських споживачів виробами із шкіри та зростання ціни на них.

Слід зазначити, що, підтримуючи відновлення та розгортання виробництва на місцях та враховуючи жорстку конкуренцію на споживчому ринку, Вукопспілка постійно відстежувала цей процес, перевіряючи якість випущеної кооперативними підприємствами продукції. Наприклад, у 1921 р. працівники центрального апарату ВУКС провели перевірку на місцях підприємств з виробництва харчових продуктів. У результаті були зібрані дані про стан фабрик, заводів та цехів, їх продуктивність та коло споживачів. Зразки всіх товарів та продуктів подали на аналіз до лабораторій ВУКС. Згідно з рішенням президії правління ВУКС від 23 квітня 1921 р. губспілки були зобов'язані регулярно направляти до центральної спілки дані про організацію варочно-засолочних пунктів та зразки продукції [47, арк.184].

На підставі архівних документів та періодичних видань можна констатувати, що кінець 1921 р. позначився помітним захопленням місцевих організацій споживчої кооперації УСРР промисловою діяльністю. Ряд кооперативних організацій мали у своєму підпорядкуванні по декілька різних за призначенням промислових підприємств. Наприклад, у розпорядженні Київської губспоживспілки була сірникова фабрика, 2 миловарних заводи, фабрика колісної мазі, швейна та трикотажна фабрики, цегельний завод, чоботарня, ткацька майстерня, жерстяна та слюсарна майстерні [48]. Тоді ж Валківське відділення Харківської губспоживспілки мало 3 цегляні заводи, 2 черепичні майстерні, миловарний та шкіряний заводи, сукновальню та 4 млини, а також сушильно-варочний пункт з виробництва повидла [49, арк.4-6]. Волинська губспілка успішно експлуатувала майстерню з виробництва кави, лісопильню, майстерню з виготовлення тари, 12 сушилок та 12 пунктів для виготовлення варення. Також ця губспоживспілка запустила завод з виробництва меблів і завод колісної мазі [50]. В Ізяславі Волинська губспілка організувала кустарну ткацьку майстерню, яка могла виготовляти для губспоживспілки щомісячно понад 50 тис. аршинів різних тканин та хусток, які тоді являли собою дефіцитний товар [48]. В Острі Чернігівської губернії кооператорами було відкрито черепичну майстерню, де виготовляли черепицю, кільця для криниць, труби для димарів та ін. Таке виробництво було чи не єдиним на весь регіон, що задовольняло потреби членів кооперації у будівельних матеріалах, випуск яких державною промисловістю на той час практично не здійснювався [51, с.2].

Крім власних виробничих операцій для задоволення потреб пайовиків споживча кооперація виконувала державні завдання щодо випуску тих чи інших товарів. Так, відділ фабрикатів Наркомпроду УСРР з весни 1921 р. регулярно давав замовлення щодо виробництва кооперативними організаціями тютюнових виробів, зокрема, для потреб Червоної армії [52, арк.11]. Виконуючи розпорядження держави щодо утворення насіннєвого фонду допомоги селянам насінням, з осені 1921 р. кооператори почали створювати насіннєві господарства, де вирощували насіння і сажанці для весняної посівної кампанії. Першими такі господарства заснували кооперативні організації в Зміївському повіті Харківської губернії та на Чернігівщині. До речі, перевірку вирощеного насіння на схожість проводила Харківська насіннєва контрольна станція Вукопспілки [53, арк.24].

Підсумовуючи результати виробничої діяльності споживчої кооперації за перший рік непу, слід зазначити наступне. З переходом до ринкових умов господарювання споживча кооперація практично в усіх губерніях України почала випуск товарів широкого діапазону на власних та орендованих підприємствах. Протягом 1921 р. кооперативні організації республіки отримали частину націоналізованих підприємств, з'явилася можливість утворювати власні підприємства, заготовляти для них сировину та паливо. Тоді, коли державна промисловість лише починала розвиватись, коли простежувалася велика нестача товарів, споживча кооперація організувала на власних підприємствах виробництво предметів першої необхідності. Вукопспілка та місцеві спілки споживчих товариств почали відкривати не тільки промислові підприємства, що виробляли речі широкого вжитку (власні цехи, фабрики, заводи, млини, пекарні, майстерні, кузні, чинбарні тощо), але й лісорозробки, паркетні фабрики, чавунно-ливарні заводи тощо. Основну ж групу підприємств споживчої кооперації становили об'єкти харчосмакової та борошномельної галузі.

Дозвіл на оренду державної промисловості кооператорами вже до кінця 1921 р. дав помітні результати. Так, згідно зі статистичними даними, в оренді у кооперативних організацій республіки тоді перебувало 544 промислових підприємств [54, с.8]. Проте варто зауважувати, що серед вказаної кількості орендованих підприємств, без сумніву, були промислові підприємства не лише споживчої, але й інших видів кооперації. Указані підприємства репрезентували майже всі галузі промисловості, але основна їх кількість зосереджувалася переважно на борошномельній (млини, крупорушки тощо). Тобто у споживчій кооперації протягом першого року непу була висока питома вага орендних млинів, що свідчило не лише про прагнення кооператорів забезпечити потреби населення у хлібній продукції, але й про рентабельність цих підприємств та доцільність їх функціонування.

Без сумніву, Вукопспілці та її місцевим організаціям було нелегко налагодити різні галузі промислової діяльності - не вистачало обігових коштів, сировини, кваліфікованих кадрів. Споживчій кооперації доводилося вкладати у промислову діяльність, тобто в довготермінові операції, короткотермінові кредити. Нерідко виробничу діяльність споживчих товариств стримувало постійне втручання партійних та радянських органів. До того ж для кооператорів з перших кроків непу існувала серйозна конкуренція з боку приватних та державних промислових підприємств.

Поштовхом до активізації виробничої діяльності споживчої кооперації стали рішення ХІ Всеросійської конференції РКП/б/ та ІХ Всеросійського з'їзду Рад (обидва відбулися у грудні 1921 р.), у яких зазначалось, що кооперації надається широка можливість виробництва з метою збільшення загальної кількості продуктів для пожвавлення товарообміну та підйому господарського життя країни [1, с.263; 278]. Проте державний контроль за роботою підприємств споживчої кооперації тривав. Офіційно він був закріплений постановою РНК УСРР від 2 лютого 1922 р. «Про реєстрацію підприємств» [55, с.91-92]. У цьому документі наголошувалося на тому, що для контролю за дотриманням кооперативними і приватними підприємствами нормальних умов праці, а також правил прийому і звільнення робітників і службовців указані підприємства були зобов'язані реєструватися у відділах праці за їх місцезнаходженням.

На виконання союзних та республіканських партійно-радянських директив правління Вукопспілки постійно шукало шляхи розширення та удосконалення промислової діяльності своїх підприємств. Так, 24 січня 1922 р. президія правління Вукопспілки розглянула питання про Харківську кондитерську фабрику та Крамарщинський крохмале-патоковий завод у Сумському повіті Харківської губернії, продукція яких користувалася великим попитом у населення. Було вирішено посилити роботу щодо забезпечення цих підприємств сировиною та обладнанням. Тоді ж проблема нестачі палива змусила правління ВУКС домогтися від держави передачі в оренду Громащинського торф'яника на Чернігівщині [56, арк.88]. У ряді випадків споживча кооперація через брак коштів створювала спільні підприємства з державою. Зокрема, у червні 1922 р. Вукопспілка уклала угоду з Народним комісаріатом земельних справ України на розробку лісних ділянок [57, с.44].

У 1922 р. у власність ВУКС перейшов великий олійний завод у Барвінкові. Оскільки власних коштів для налагодження виробництва на ньому не вистачало, президія правління ВУКС на засіданні 4 жовтня 1922 р. вирішила клопотатися перед Українбанком про надання цьому заводу 120 млрд. крб. як оборотного капіталу. Сама ж Вукопспілка асигнувала на ремонт заводу 2 млрд. крб. зі своїх коштів [58, с.16]. За власний рахунок ВУКС була проведена реконструкція ковбасної фабрики в Харкові, на якій встановили мотор у 15 кінських сил, відремонтували льодники та склад [59].

Протягом 1922 р. серед власних підприємств ВУКС також ефективно працювали наступні підприємства: Преображенський варочний пункт (Сумський повіт Харківської губернії); консервна фабрика та лаковий завод в Одесі; лісні розробки на Сумщині та у Святогірську Донецької губернії й інші виробництва [60, с.181]. Щодо рибопромислової роботи ВУКС слід зазначити, що за договором з Наркомпродом України від 17 березня 1922 р. за Вукопспілкою було закріплене все узбережжя Чорного і Азовського морів на терені УСРР з орендною платою 127 тис. пудів риби на рік. Відповідно Вукопспілка активно розвивала рибні промисли в Одесі, Очакові, Бердянську та Маріуполі. Усього ж у 1922 р. у розпорядженні ВУКС перебувало 27 власних та орендованих підприємств [61, с.29].

У цей період ще потужніше проявилася виробнича активність місцевих споживспілок. Зауважимо, що кооперативні організації на місцях мали більше орендованих підприємств, ніж власних, що пояснювалося нестачею коштів. Зокрема, Чернігівська губспілка на 1 червня 1922 р. мала 39 власних і 118 взятих в оренду підприємств. Вони розподілялися таким чином: млинів - 84, крупорушок - 6, олійниць - 19, сушарень - 14, фабрика кави - 1, цегелень - 3, шкірзаводів - 2, бетонний завод - 1, електростанцій - 2 та ін. Крім цього, Чернігівська губспоживспілка спільними зусиллями з райфіліями успішно займалася лісорозробками [37, с.9].

За іншими даними, у 1922 р. Чернігівська губспілка мала 88 млинів, 24 олійниці, 2 сукновальні, 2 шкіряних заводи, 14 сушильних заводів, 18 варочних пунктів, кавову фабрику, електричні станції в містах Любечі та Острі; ремонтні майстерні, цегельний завод, 6 крупорушок, смолокурний і бетонний заводи та коноплепрядильню. У 1922 р. Ніжинське єдине споживче товариство (ЄСТ) орендувало миловарний завод [62, арк.4-5]. Тож для місцевих спілок у той період було характерне захоплення виробництвом різних товарів та продукції з метою задоволення потреб своїх членів.

Вражають архівні дані щодо обсягів кооперативного виробництва на місцях. Наводимо відомості щодо виробничої діяльності підприємств споживчої кооперації Чернігівщини за окремими повітами. Споживчі товариства та їх районні спілки намагались випускати найрізноманітнішу продукцію. У Чернігівському повіті кооператори організували кілька смолокурень, запустили в дію завод для переробки тваринних кісток, уклали договір про передачу всіх олійниць у відання райспоживспілки. На початку 1922 р. почав діяти завод з виготовлення колісної мазі, чорнила, була підписана угода з губфінвідділом на виробництво дьогтю, смоли, скипидару [63, арк.507]. Характерно, що майже всі сільські споживчі кооперативи мали овочесушильні та овочепереробні заводи. На овочепереробному заводі Чернігівського єдиного споживчого товариства у 1922 р. було піддано обробці 236 пудів столових буряків, 453 пуди капусти, 264 пуди моркви, виготовлено 150 пудів повидла, 8 пудів варення, засолено 150 пудів капусти [64, арк.508].

Нові види промислового виробництва освоїли кооператори Харківщини. Наприклад, цегельний завод №1 споживчої кооперації в м. Валки Харківської губернії у 1922 р. виробив майже 1 млн. штук, завод №2 - відповідно 500 тис., завод №3 на станції Люботин - 1 млн. штук цеглин. Валківське райвідділення Харківської губспілки мало млин, миловарний завод та варочно-сушильний пункт. У 1922 р. Харківське ЄСТ заклало городні ділянки з вирощування картоплі та овочів для покращення обслуговування міського населення, передусім робітників [65, арк.12].

Місцеві кооперативні спілки для відродження промислових підприємств неодноразово отримували фінансову підтримку від Вукопспілки. Наприклад, у 1922 р. Київська райспоживспілка одержала від правління ВУКС кредит. У результаті - запрацювали взяті в оренду чотири млини, відкрилася фабрика цукерок. Білоцерківська спілка, отримавши фінансову допомогу від ВУКС, змогла взяти в оренду 2 млини та шкіряний завод, а кооператори Василькова - відкрити декілька ремонтних майстерень [66, с.115].

Особливістю виробничої діяльності Полтавської губспоживспілки було те, що вона активно розгорнула переробку сільгосппродукції. Губспілка приймала від населення сировину (овочі, крім картоплі) згідно з продподатком і проводила подальшу їх переробку (засолку, сушку, варіння), отримуючи за всю роботу оплату натурою у розмірі 25% овочів. Крім переробних операцій сільгосппродукції у першій половині 1922 рр. губспоживспілка орендувала 4 шкіряних заводи, лісопильний завод, ковбасну фабрику, 63 млини, тобто ті підприємства, продукції яких бракувало на споживчому ринку [67, с.404].

Характерною ознакою 1922 р. було те, що окремі кооперативні спілки від виробничої діяльності підприємств навіть почали отримувати певні прибутки. Наприклад, не зважаючи на складні економічні проблеми, виробничі підприємства споживчої кооперації Полтавщини діяли рентабельно. Саме їх прибутки були одним із джерел поповнення обігових коштів кооперації. Згідно з даними кошторису (додаток А) прибутки від господарської діяльності кооперативних промислових підприємств перевищували витрати на 27,4 млн. крб. З них Полтавська спілка споживчих товариств планувала використати на поповнення обігових коштів 18,7 млн. крб. [42, с.82].

Протягом 1922 р. у промислових центрах почали діяти промислові підприємства робітничо-міської кооперації, які допомагали вирішувати проблему забезпечення членів кооперації необхідними товарами та продуктами харчування. Так, у 1922 р. до Полтавського губернського робітничого кооперативу після злиття з ЄСТ (єдиним споживчим товариством) перейшли підприємства: шкіряний завод, взуттєва майстерня, хлібопекарня, 14 садків та городнє господарство. Крім цього, Полтавським губробкоопом був заорендований на два роки млин. У 1922 р. його пропускна потужність у три зміни становила 2 тис. пудів зерна на добу. Шкіряний завод випускав щомісяця 150 шкір, а взуттєва майстерня - 25 пар чобіт, 50 пар чобітків, 100 пар черевиків та 500 починок [67, с.388-389]. Тоді ж Чернігівський губробкооп заснував секцію городництва для забезпечення робітників овочами [68, арк.4]. У грудні 1921 р. пленум Київського губробкоопу, ухваливши спеціальну резолюцію про роль городництва як важливого джерела отримання продуктів харчування для робітників промислових центрів, також вирішив зайнятися цієї справою [69, с.15-16]. Як бачимо, промислові підприємства робітничо-міської кооперації почали активно налагоджувати виробництво з тим, щоб покращити забезпечення своїх членів.

Проте у кінці 1922 р. у зв'язку з браком коштів, розбіжностями в цінах на промислові товари і сільськогосподарську продукцію та нерентабельністю виробництва кооператори поступово закрили ряд підприємств. Якщо в середині 1921 р. губспілки та їх районні відділення мали понад 1 тис. промислових підприємств, то на 1 жовтня 1922 р. їх залишилось лише 265 [70, с.30]. Наприкінці 1922 р. виробнича діяльність районних спілок споживчих товариств України була представлена 249 промисловими підприємствами. З них 102 виготовляли продукти харчування, 105 - займалися лісною справою й обробкою дерева, 8 - обробкою металів [37, с.9]. Кілька підприємств займалися керамічним, хімічним, поліграфічним, електричним виробництвом. Тобто переважали підприємства харчової та деревообробної галузі, які допомагали державі поповнювати запаси продовольчих товарів, будівельних матеріалів та палива.

У зв'язку з тенденцією до зменшення промислових підприємств ІІ з'їзд уповноважених Вукопспілки, що проходив у грудні 1922 р., серед інших розглянув питання про роботу промислового відділу, з яким виступив його завідувач Д.І. Шульга. Він зазначив, що з метою концентрації матеріальних ресурсів у квітні 1922 р. до ВУКС перейшли всі промислові підприємства Харківської губспоживспілки в Харкові, відповідно підприємства Київської губспоживспілки - до Київської філії ВУКС, Одеської губспоживспілки - до Одеської філії ВУКС. Подібні дії, з одного боку, свідчили про намагання більш потужної центральної спілки споживчих товариств відродити промислові підприємства на місцях, а з другого - про втручання Вукопспілки у господарську діяльність місцевої кооперації і намагання перебрати на себе право монополіста. Аналізуючи позитивні результати промислового потенціалу підприємств у руках Вукопспілки, з'їзд підкреслив, що концентрація коштів та ресурсів дала помітний результат: рентабельно працювали такі підприємства Вукопспілки, як шкіряний завод, миловарний завод, хромова майстерня, кондитерська майстерня, механічна майстерня, завод з виготовлення цвяхів, хімічна лабораторія (переважна більшість перелічених підприємств знаходилась у Харкові та в Харківській губернії), лісні розробки та лісопильний завод у Святогорську, цегельний завод, крохмале-патоковий завод і лісні розробки в Тростянці, олійниця в Барвінкові [71, с.146-147].

Підкресливши позитивні результати діяльності кооперативної промисловості, ІІ з'їзд уповноважених Вукопспілки водночас ухвалив резолюцію «По доповіді про промислову діяльність», спрямовану на усунення тенденції до закриття промислових підприємств. У документі наголошувалося на тому, що «завданням промислової праці споживчої кооперації має бути вироблення речей широкого масового споживання хорошої якості з нахилом до зниження ціни для продажу» [72, арк.56]. Враховуючи соціально-економічне та політичне значення кооперативної промисловості для подолання продовольчої та товарної кризи в країні, з'їзд уповноважених споживчої кооперації визначив ряд напрямів щодо стабілізації господарської діяльності промислових підприємств. Зокрема, акцентувалося на тому, що вони в умовах гострої конкуренції мусять прилаштуватися до умов господарського розрахунку, мати потрібні оборотні кошти, котрі б гарантували безперебійну роботу підприємств. Для економії ресурсів промисловим підприємствам пропонувалося працювати на місцевій сировині і бути раціонально устаткованими, функціонувати з мінімальним використанням робочих рук, організаційних видатків та засобів на транспорт, економно споживати паливо тощо. З'їзд зобов'язав кооператорів стежити за технічним удосконаленням підприємств, їх повним завантаженням, а також пропонував вирішити питання заміни орендованих підприємств власними. Дрібні ж нерентабельні кооперативні промислові підприємства рекомендувалося закривати.

Окрім цього на з'їзді була схвалена резолюція «По доповіді про рибопромислову діяльність», у якій зазначалося, що вся організація рибопромислів у 1922 р. Вукопспілкою виконувалася цілком власними засобами і за власні кошти. У 1923 р. вона мала продовжити роботу власними силами, при цьому збільшивши вилов риби. Акцентувалося на можливості залучення Вукопспілкою з метою розгортання рибопромислів райспоживспілок як пайовиків, що, з одного боку, свідчило про перспективність цього промислу, а з другого - про обмеженість коштів та необхідність пошуку додаткових джерел його фінансування [73, арк. 57-58.]

Оскільки кінець 1922 р. з огляду на розходження в цінах на промислові товари та сільськогосподарську продукцію призвів до збоїв у роботі та певного скорочення як державних промислових підприємств, так і промислових підприємств споживчої кооперації, виникли проблеми із забезпеченням населення товарами. Відтак постанова VІІ Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. «Про промисловість» наголошувала на тому, що потрібно рішуче уникнути збоїв в основних галузях промисловості [74, с.9-12]. Ішлося про те, що промисловість має отримати максимальні пільги у сфері оподаткування. Разом з цим пропонувалося звернути особливу увагу на розвиток в Україні харчових виробництв, зокрема, цукрової, тютюнової, олійної та гуральної промисловості. До речі, відповідно до зазначеної постанови, Раднаркому УСРР доручили захищати інтереси вітчизняної промисловості, не зупиняючись у разі потреби перед забороною завозу певних виробів продукції з-за кордону. Винятком могли бути лише ті вироби, які були вкрай необхідні селянському господарству і яких або не вистачало, або зовсім не було в країні. Крім цього, наголошувалося на необхідності здешевлення промислової продукції, збільшення в промисловості кооперативного капіталу і надання йому пільгових умов роботи, посилення боротьби зі спекуляцією.