Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

За матеріальною підтримкою до держави звертався і Харківському ЦРК. Так, у вересні 1924 р. Харківський губернський відділ внутрішньої торгівлі (губвнуторг) ухвалив виділити робітничій кооперації міста 80 тис. крб. для підтримки кооперативного хлібопечення [33, с.44].

Намагаючись підтримувати безперебійний процес хлібопечення, у ряді випадків робітничо-міські кооперативи клопоталися перед органами влади та господарськими структурами про надання їм спеціальних кредитів (так званих хлібних фондів) [34, с.15]. У цьому питанні робітничо-міська кооперація знайшла підтримку існуючої влади, яка з метою створення оборотного фонду запровадила практику безпроцентного кредитування робітничо-міської кооперації зерном з боку господарських організацій, зокрема губвнуторгів. Уперше такий вид державного кредитування у 1924 р. отримали хлібопекарні Запорізького ЦРК [26, с.18].

Кооператорам доводилося вирішувати проблему несвоєчасного надходження борошна, яка гальмувала кооперативне хлібопечення. Збої відбувалися, головним чином, через несвоєчасну переробку зерна на державних млинах. Більшість кооперативів у той період ще не мала своїх млинів, що ставило їх у залежність від державної структури «Укрмут» (Українське мукомольне (борошномельне) - Т.О.) товариство), яка не завжди чітко виконувала замовлення кооператорів. Це спонукало робітничі кооперативи домагатися у вищих господарських структур передачі їм в оренду державних млинів, щоб забезпечити безперебійну роботу своїх хлібопекарень. Так, Запорізький ЦРК після 4-5 місяців співпраці з «Укрмутом» був змушений узяти в оренду державний млин. Несистематичне забезпечення зерном та борошном пекарень з боку державних заготівельних організаціями стало причиною того, що Кременчуцький ЦРК звернувся до УЕР з проханням повернути йому націоналізований млин. Одеський ЦРК просив УЕР здати йому в орендне користування два млини для безперебійного забезпечення хлібопечення борошном. До цього одеських кооператорів підштовхувало те, що «Укрмут» відмовив у наданні млинів в орендне користування [26, с.21].

Водночас потребувало термінового вирішення питання щодо наявності в кооперативних пекарнях недорогих сортів борошна. Зокрема, Харківський ЦРК зазначав, що недоліком хлібопечення є обмеженість дешевих сортів борошна, внаслідок чого пекарні були змушені скоротити випічку доступних за ціною сортів хліба, на які був великий попит робітників міста. Так, випічка житнього хліба в Харкові, яка в травні 1924 р. складала 52% від усієї хлібної продукції, в червні знизилася до 49%, у липні - до 36%, а в серпні - до 15% [26, с.17]. Схожою була ситуація і в інших кооперативних пекарнях. Вона не влаштовувала ні кооператорів, ні керівництво республіки. Відтак кооперативні організації були змушені активізувати укладання угод на заготівлю жита безпосередньо із селянами. А в ряді міст були створені спеціальні хлібозаготівельні пункти, де кооператори регулярно отримували від селян потрібну кількість зерна певного сорту для випічки. Наприклад, у вересні 1924 р. з метою безперебійного забезпечення пекарень робітничої кооперації дешевим борошном і розширення хлібопечення в місті Києві на Подолі спільними зусиллями Комісаріату внутрішньої торгівлі УСРР та Київського Соробкоопу організували спеціальний хлібозаготівельний пункт, який здійснював закупівлю зерна чи борошна безпосередньо у виробників [35, с.44].

Однак цілком вирішити проблему безперебійного надходження сировини для пекарень кооператорам не вдалося, оскільки хлібозаготівлі були централізовані і перебували під контролем держави. Відтак кооперативне хлібопечення значною мірою залежало від виділення борошна державними органами. Підтвердження цього знаходимо на сторінках газети «Коммунист», яка писала, що зростання кооперативного хлібопечення на Катеринославщині до 30 тис. пудів у лютому 1925 пояснюється своєчасним наданням кооперативним пекарням з боку Катеринославського губвнуторгу 35 тис. пудів борошна і 60 вагонів зерна пшениці [36]. Архівні документи підтверджують, що збої із забезпеченням кооперативних пекарень сировиною, яка надходила від державних органів, тривали. З огляду на це 31 березня 1925 р. правління Чернігівського ЦРК ухвалило рішення про термінове створення власних млинів [37, арк.14].

Щоб виконати державне завдання щодо якомога більшого охоплення населення хлібом кооперативної випічки, споживчій кооперації доводилося у ході конкурентної боротьби з приватним сектором постійно шукати шляхи зниження ціни на хлібну продукцію. При цьому через обмеженість коштів кооператори знижували ціни на хліб так, щоб пекарні залишалися беззбитковими. Для цього вживався ряд заходів. По-перше, кооператори домагалися зниження цін на хліб з одночасною підтримкою беззбитковості хлібопечення шляхом дотримання твердих закупівельних цін. По-друге, здешевлення ціни на хліб організації споживчої кооперації України здійснювали завдяки скороченню накладних витрат у процесі хлібовипікання. Цього вдавалося досягати, використовуючи більш дешеве нафтове опалення пекарень та здійснюючи їх переобладнання новою технікою. Передусім це стосувалося промислових центрів, які найбільше відчували потребу у хлібові зокрема Харків, Київ, Одеса, Миколаїв, Кременчук, Катеринослав, Запоріжжя та Полтава. По-третє, кооператори клопоталися перед Раднаркомом УСРР та іншими вищими господарськими інстанціями, щоб прирівняти кооперативне хлібопечення у сфері оподаткування до підприємств громадського харчування пайового товариства «Нархарч», створеного в Москві в 1923 р. Без сумніву, йшлося про те, щоб кооперативне хлібопечення, розраховане переважно на робітничого споживача, звільнити від усіх видів податків [26, с.20].

Принагідно зауважимо, що протягом 1924 р. більшість робітничих кооперативів промислових центрів, здійснюючи вищезазначені заходи, домоглися помітного зниження цін на продукцію своїх пекарень. Підтвердженням цього є ряд переконливих фактів. Наприклад, робітничо-міські кооперативи Миколаєва пропонували населенню хліб власної випічки за ціною, на 45-50% нижчою від ринкової [38, с.19]. Запорізькому ЦРК за рахунок твердих закупівельних цін на зерно та борошно вдалося випікати житній хліб по 3 коп. за фунт (409, 5 г), тоді як ринкова ціна становила - 4-4,5 коп. Випечений хліб розподілявся через спеціальні хлібні магазини (у Запоріжнні їх налічувалося п'ять), які охоплювали робітничі райони міста [26, с.18]. Помітну роботу щодо зниження цін на хліб провів Київський Соробкоп. У результаті приватні хлібопекарні не могли конкурувати з кооперативним хлібопеченням і почали закриватися або також проводити політику зниження цін, рівняючись на ціни споживчої кооперації [35, с.43]. Наводимо дані про співвідношення цін на хліб кооперативної та приватної випічки по Києву на 1 жовтня 1924 р. (табл. 3.1.):

Таблиця 3.1. Дані про співвідношення ціни на хліб пекарень Київського Соробкопу та приватних пекарень (на 1 жовтня 1924 р.)

Отже, кооперативні ціни на основну хлібну продукцію пекарень Київського Соробкопу були помітно нижчими від приватних. При цьому слід зазначити, що не лише в Києві, але і в інших промислових містах республіки хлібопечення робітничо-міської кооперації навіть за умови зниження ціни на хліб мало деякий прибуток, що пояснювалося великим попитом населення на продукцію кооперативних пекарень. Наприклад, пекарня Чернігівського ЦРК за 1924 р. отримала 969 крб. прибутку [39, с.122], а прибуток пекарні Херсонського робкоопу лише за червень 1924 р. складав 536 крб. 59 коп. [40, с.31]. У 1925 р. ціна на хліб пекарні Конотопського ЦРК була на 2 коп. нижчою від ринкової, однак хлібопекарська справа залишалася рентабельною. Продукція підприємства розкуповувалася протягом двох годин. Протягом 1925-1926 рр. Слав'янський Церобкооп зміг збільшити випічку на 35%, одночасно знизивши ціни на хліб. У цілому це дало прибуток у розмірі 3,4 % до загального товарообороту ЦРК [41, с.50].

Водночас у ряді міст України на хлібному ринку переважали ціни приватних пекарень. Це пояснювалося тим, що невеликі, менш потужні підприємства неохоче йшли на зниження цін на хліб, побоюючись збитковості. У таких випадках місцева влада у директивному порядку вимагала від кооперативних організацій знизити ціни на хлібну продукцію з метою завоювання споживача. Так, 1924 р. у Чернігові печений хліб на приватному ринку продавали на 60 коп. за пуд дорожче від встановленої ціни губернського комітету внутрішньої торгівлі (губвнуторгу). На думку місцевої влади, це свідчило про слабкий вплив кооперативних організацій Чернігова на ринок. З огляду на таку ситуацію, Чернігівський губкомвнуторг запропонував міському ЄСТ розширити випічку хліба, однак при цьому зменшити ціни на нього. Для того, щоб операція щодо випічки хліба не давала кооперації збитків, губвнуторг запропонував кооператорам випікати крім житнього хліба й прибуткову здобну продукцію [42, с.24]. У наступному році Чернігівський ЦРК продовжив роботу щодо зниження цін на хліб. І хоча 11 вересня 1925 р. на засіданні правління ЦРК було ухвалено рішення про зниження ціни на білий хліб усього на 0,5 коп. на фунті, проте це сприяло прискоренню його збуту [37, арк.40].

Протягом 1925 р. перешкодою на шляху розгортання кооперативного хлібопечення в умовах конкуренції на хлібному ринку стало коливання цін на борошно. На підставі доповідої записки Наркомторгу УСРР до ЦК КП/б/ від 6 січня 1926 р. можна констатувати, що у зв'язку з підвищенням ціни на зерно виросли ціни й на борошно та хлібну випічку. Партійно-радянське керівництво УСРР турбувало те, що на житнє борошно на 2% підвищили ціну як приватні торговці, так і кооператори, оскільки це могло б негативно вплинути на ціну хліба [43, арк.1].

З цієї причини питання збереження реальної заробітної плати за рахунок утримання твердих цін на хліб в умовах коливання ціни на борошно обговорювалося на Пленумі ЦК КП/б/У у квітні 1925 р. Особливо наголошувалося на необхідності збереження знижених цін на хлібну продукцію в промислових центрах [6, с.337]. Зрозуміло, що з огляду на дану директиву споживча кооперація республіки мала забезпечити не лише своєчасну випічку хліба, але й подальший процес зниження цін на нього.

Про співвідношення кооперативних і приватних цін на хліб свідчать дані за період з липня 1925 р. по лютий 1926 р. (табл. 3.2). У цій таблиці показано рух ціни на пшеницю і жито у співвідношенні з цінами на пшеничний і житній хліб як у приватній, так і кооперативній торгівлі. Зазначимо: ціни вихідного місяця - липня прийнято за сто умовних одиниць.

Таблиця 3.2. Співвідношення цін на продукцію хлібопекарських підприємств споживчої кооперації УСРР і приватних пекарень за період з липня 1925 по лютий 1926 рр.

Отже, з липня 1925 по лютий 1926 рр., навіть при певних коливаннях ціни на борошно, накреслилася стійка тенденція до зниження цін на пшеничну й особливо на житню продукцію хлібопекарських підприємств споживчої кооперації. Ціни на продукцію приватних пекарень були вищими, різниця в ціні житнього хліба у споживчої кооперації і приватних осіб становила 1 коп., а на пшеничний - 1,4 коп. [43, арк.1]. У цілому, згідно з даними вітчизняного дослідника історії споживчої кооперації в роки непу М. Агуфа, протягом 1924-1925 рр. ціни на хліб робітничо-міських пекарень по Україні були на 10-25% нижчі, ніж на приватному ринку [44, с.77].

Слід зазначити, що з метою залучення населення до споживчих товариств на сторінках центральних та місцевих періодичних видань регулярно друкували порівняльні дані про кооперативні та приватні ціни на хліб. Наприклад, газета «Рабочая кооперация» (орган Катеринославської губернської ради професійних спілок та Катеринославського центрального робітничого кооперативу) повідомляла, що на 2 квітня 1925 р. фунт житнього хліба кооперативної випічки в Катеринославі коштував на одну третину, а хліб пшеничний - на одну чверть дешевше, ніж на ринку [45].

У боротьбі за споживача кооператорам доводилося приділяти належну увагу покращенню та урізноманітненню асортименту хлібної продукції. На нашу думку, переконливим є досвід Лисичанського робкоопу «Червоний хімік» у Донбасі, де 3 пекарні за період із січня по вересень 1924 р. виготовили 70 тис. 296 пудів хліба, 869 пудів бубликів та 1143 пуди кондитерських виробів за цінами, нижчими від ринкових. Певним чином вдалося потіснити приватний сектор хлібопечення в Умані, де діяли дві кооперативні пекарні, які намагались випікати продукцію, котра задовольняла б потреби населення. Протягом 1924 р. ці підприємства щоденно випікали 150 пудів хліба, зокрема 15-18% - житнього, 70 % - пшеничного сірого і 12-15% - пшеничного білого. У результаті хліб, випечений у кооперативних пекарнях, охоче купляло не менше 35% населення Умані [35, с.44]. На початку 1925 р. Прилуцький робкооп задовольняв потреби населення міста в якісному хлібі приблизно на 50%. Як зазначала газета «Пролетарий», це стало можливим завдяки спорудженню хлібозаводу, який щоденно випікав 350 пудів хліба і тим самим завоював місцевий ринок своїм доброякісним і дешевим хлібом. Акцентувалося на тому, що завдяки хорошій якості половина споживачів міста купувала хліб лише в магазинах споживчої кооперації [46].

Певні заходи щодо покращення якості хліба здійснили одеські кооператори. Так, на засіданні президії Одеського ЦРК 23 серпня 1924 р. розглядали питання про стан та подальші перспективи хлібопечення З метою «покращення якості хліба в якомога короткі строки» було вирішено запросити кваліфікованого спеціаліста для керівництва хлібопеченням. Крім цього акцентувалося на тому, що в жодному разі не можна допускати випічки хліба з борошна поганої якості, водночас заборонялося направляти до магазинів хліб низької якості. Необхідною умовою покращення якості хліба було визнано вдосконалення технічної сторони випічки хліба, а також перегляд його асортименту [28, арк. 1 зв].

У ряді випадків місцеві органи влади в директивному порядку зобов'язували кооперативні організації терміново покращити якість хлібної продукції. Наприклад, 7 січня 1925 р. кооперативна комісія при Куп'янському окрпарткомі на Харківщині винесла рішення: кооперативній хлібопекарні покращити якість хліба шляхом зниження припічки [47, арк. 38].

Одним із важливих завдань, яке доводилося вирішувати працівникам кооперативних хлібопекарських підприємств у конкурентній боротьбі з приватним виробником, було дотримання санітарних норм для покращення якості продукції. Зокрема, до цього зобов'язувала Постанова РНК УСРР від 12 лютого 1925 р. «Про санітарний догляд за виготовленням, сховом і продажем харчових продуктів» [48, с.119]. Згідно з цією директивою місцеві органи влади регулярно видавали розпорядження про мінімум санітарно-гігієнічних норм, яким мали відповідати пекарні всіх форм власності, а також про спеціальний медичний огляд персоналу. Зокрема, так звані трійки міських рад постійно перевіряли і у ряді випадків ліквідували сирі приміщення, у яких розміщувалися пекарні. При цьому місцеві органи влади залучали до перевірки санітарного стану хлібопекарських підприємств безпосередньо пайовиків. Наприклад, ревізійні комісії робітничо-міських кооперативів обстежували пекарні і змушували їх правління приводити рентабельні підприємства у відповідний санітарний вигляд, а нерентабельні терміново закривати. У ряді випадків на загальних зборах пайовики вказували крамничним комісіям, які діяли на громадських засадах, на недостатню увагу до контролю за якістю хліба. Так, на делегатських зборах шахти № 12 Брянського рудника в Донбасі було зроблено закид крамничній комісії через те, що вона мало звертала уваги на перевірку якості випічки хліба робкоопом [49].

Протягом 1924-1925 рр. було регламентовано роботу в нічну зміну у тих пекарнях, які не встигали виконати заплановані обсяги випічки вдень. Відтак Уцеробкоопу довелося домовлятися з Центральною профспілкою «Харчосмак» про перегляд умов праці пекарів і про ухвалення ряду заходів щодо оздоровлення та покращення хлібопечення в робкоопах. Держава певною мірою допомогла споживчій кооперації поліпшити умови праці та санітарний стан на хлібопекарських підприємствах. Наприклад, через Наркомат здоров'я та інші відомства УСРР керівництво республіки сприяло робітничо-міським кооперативам у придбанні за пільговими цінами як вітчизняного, так і закордонного устаткування для пекарень [42, с.24]. Без сумніву, це певною мірою сприяло поліпшенню умов праці у кооперативних пекарнях, дотриманню ними санітарних норм та вдосконаленню якості продукції.

З метою якнайшвидшого витіснення приватного сектора з хлібопекарської справи і максимального задоволення потреб населення у хлібі кооперативні організації отримали не лише моральну, але й матеріальну підтримку держави щодо розгортання механізації цього важливого напрямку виробничої діяльності. На думку дослідника історії кооперативного хлібопечення Г. Кремнева, саме споживчій кооперації належало відіграти «першочергову роль як у самому практичному здійсненні завдання захоплення в свої руки печеного хліба, так і в усій роботі щодо заміни застарілих методів кустарного хлібопечення методами заводськими промисловими» [1, с.7].

У 1924 р. почали активно запроваджувати механізоване хлібовипікання Артемівський у Донбасі, Харківський, Запорізький, Одеський, Житомирський та Полтавський ЦРК, Харківське міське споживче товариство, тобто кооперативи промислових центрів. Зокрема, Житомирський ЦРК за рахунок машинізації випічки зміг щоденно виробляти до 1 тис. пудів хліба [33, с.44-45]. Тоді ж було значно розширено кооперативне хлібопечення в Одесі. Як повідомляла у вересні 1924 р. газета «Коммунист», завдяки механізації пекарні Одеського ЦРК та запровадженню нічної зміни вдалося щоденно випікати до 2,5 тис. пудів хліба [50]. Оскільки механізація хлібопечення стала нагальною потребою, 21 лютого 1925 р. на засіданні правління Одеського ЦРК було вирішено «у найближчий час перейти від кустарного хлібопечення виключно до механічного» [30, арк.43].

Починаючи з 1925 р., громадське хлібопечення здобуло значення «бойового, ударного питання», оскільки воно мало істотно покращити побут населення, тим самим звільняючи їх час для продуктивної праці на державних підприємствах, культурно-освітнього та духовного росту. Партійно-радянське керівництво СРСР визнало важливість та нагальну необхідність громадського, зокрема кооперативного, хлібопечення. З огляду на це 20 березня 1925 р. на черговому засіданні РПО СРСР, яке проходило під головуванням Л.Б. Каменєва, було винесено історичне з точки зору реорганізації хлібопекарського виробництва рішення: «визнати принципову бажаність і необхідність прискорення роботи щодо налагодження механічного хлібопечення». Зрозуміло, що розширення процесів механізації кооперативного хлібопечення було нагальною потребою, яка проте гальмувалась відсутністю коштів. Зважаючи на цю обставину, РПО СРСР своїм розпорядженням доручила Держплану СРСР розробити конкретні заходи щодо матеріального забезпечення заходів з механізації кооперативного хлібопечення. Ішлося про виділення робітничо-міській кооперації довготермінового кредиту на механізацію пекарень та спорудження хлібозаводів [51, с.34]. Тобто подальший розвиток громадського хлібопечення суттєво залежав від державної фінансової підтримки, тож він розглядався центральними органами управління в контексті народногосподарських планів.

Вищезгадані директиви союзного керівництва щодо активної механізації кооперативного хлібопечення передбачали декілька моментів. По-перше, механізація хлібопечення на підприємствах споживчої кооперації мала велике значення для міського робітничого населення, оскільки дозволяла отримувати краще випечений хліб за дешевшою ціною. Доводилося брати до уваги, що на середину 1920-х рр. хліб залишався основним продуктом харчування переважної більшості робітничих сімей. По-друге, за розрахунками Держплану СРСР, виділивши 1925 р. 2 млн. 700 тис. крб. на механізацію хлібопечення робітничої кооперації, держава мала отримати до 30 млн. крб. економії на рік [52, с.112].

Завдання, поставлене центральними органами управління СРСР щодо збільшення обсягів випікання хліба кооперативними організаціями в результаті механізації хлібопечення дублювалося в директивах партійно-радянського керівництва УСРР. Так, квітневий (1925 р.) Пленум ЦК КП/б/У доручив Центральному комітету проаналізувати питання щодо забезпечення хлібом міст і робітничих селищ України. Особливо акцентувалося на важливості максимальної механізації процесу кооперативного хлібопечення [6, с.337].

Виконання союзних та республіканських директив партійно-радянського керівництва щодо розширення механізації хлібопечення вимагало від споживчої кооперації УСРР передусім приділити належну увагу пошуку коштів для цієї справи. Зрозуміло, що без державних кредитів і додаткових внутрішніх резервів виконання запланованого ускладнювалося. У квітні 1925 р. за угодою з Українбанком робітничо-міським кооперативам України був наданий короткотерміновий кредит (від 3 до 5 років) у розмірі 200 тис. крб. на розвиток процесів механізації хлібопечення [53, с.56]. Як засвідчила подальша практика, механізація хлібопечення в системі споживчої кооперації вимагала значних коштів. Проте протягом 3-3,5 років прибуток хлібозаводів цілком покривав всі витрати. Крім цього, для ефективного вирішення проблеми механізації кооперативного хлібопечення у великих промислових центрах ЦК КП/б/У звернувся з клопотанням до ЦК РКП /б/ виділити уряду України 1 млн. крб. Слід зазначити, що на спорудження заводів та проведення механізації потужних хлібозаводів протягом 1925 р. кооператори отримали від держави лише 1/10 частину від потреби довготермінових кредитів. Відтак основним джерелом фінансування процесів механізації хлібопекарської справи залишалися внутрішні резерви самої споживчої кооперації та систематичні пайові кампанії [54, с.29].

Зауважимо: вкладені кооператорами в механізацію хлібопекарської справи зусилля незабаром принесли відчутні результати. Ще в середині 1924 р. Сталінський (Сталіно- нині Донецьк). ЦРК одним із перших почав будівництво великого механічного хлібозаводу потужністю близько 3 тис. пудів хліба на день. Відтак планували, що невдовзі хлібний ринок міста та найближчих рудників буде обслуговувати лише це підприємство. У серпні 1925 р., тобто через рік після початку будівництва, хлібозавод у Сталіно був запущений [52, с.112]. 15 листопада 1925 р. закінчили спорудження тоді найбільшого в УСРР хлібозаводу, який належав Харківському ЦРК і був устаткований машинами вітчизняних заводів (це був другий за рівнем механізації хлібозавод у СРСР після Москви) [55]. Потужність цього підприємства становила понад 3 тис. пудів хліба щоденно. 1 серпня 1925 р. почав діяти Київський хлібозавод споживчої кооперації. У кінці того ж року закінчилося спорудження хлібозаводу Катеринославского ЦРК [43, арк.62].

Загалом завдяки розпочатій механізації виробничого процесу кооперативних підприємств випічка хліба Харківським ЦРК за період з 1 жовтня 1924 по 1 жовтня 1925 рр. зросла на 306 % (у січні 1924 р. - 32 тис. 561 пудів, у січні 1925 р. - 132 тис. 235 пудів.). Розпочата механізація процесу хлібопечення сприяла тому, що ціни на продукцію кооперативного виробництва у Харкові були нижчими за ринкові - на 15-80 % [56].

До весни 1926 р. споживча кооперація завершила спорудження хлібозаводів у Києві, Луганську та Макіївці. Були збудовані потужні механізовані хлібозаводи робітничо-міської кооперації у Запоріжжі, Вінниці, Прилуках, Житомирі, Кременчуці і Миколаєві. Тривало будівництво великих механізованих кооперативних хлібозаводів у Мелітополі, Одесі та інших промислових містах [51, с.37].

Протягом 1924-1925 рр. окремі робкоопи успішно започаткували механізацію хлібопечення. Так, Лозівський робітничий кооператив на Харківщині завдяки механізації двох пекарень зумів налагодити щоденне забезпечення продукцією понад 500 осіб [57]. Наприклад, завдяки активній механізації зросли обсяги кооперативного хлібопечення робітничо-міських кооперативів Катеринослава. Лише протягом лютого 1925 р. ними було випечено і реалізовано населенню 30 тис. пудів хліба, що дозволило задовольнити 70% потреби населення [58].

Механізація й оснащення новим устаткуванням пекарень Петровського робкоопу в Донбасі не лише сприяли збільшенню обсягів випічки хліба, але й покращенню його якості. Цей факт зафіксувала газета «Пролетарий», коли повідомляла, що «хлібопродукція Петровського робкоопу завжди була свіжа і смачна» [59]. За період з 1 жовтня 1924 по 1 жовтня 1925 рр. завдяки механізації майже на 50% зросли обсяги хлібовипікання Чернігівським ЦРК, при цьому поліпшилася якість продукції. Зазначимо, що кооперативне хлібопечення в Чернігові, як засвідчують архівні документи, тоді було практично беззбиткове [60, арк.17].

Здійснюючи будівництво великих механізованих хлібозаводів, кооператори через обмеженість необхідних коштів водночас удосконалювали невеликі кустарні пекарні шляхом їх напівмеханізації й раціоналізації. Розрахунки того часу показували, що кустарне хлібопечення можна було ліквідувати в промислових центрах через 5 років, а в непромислових - через 10. Відтак кооператори не закривали рентабельні невеликі пекарні, а проводили їх механізацію. При цьому була виконана значна робота щодо поліпшення їх санітарного стану, ремонту печей, економії палива, зниження накладних витрат тощо. Тим самим кооператори використовували невеликі пекарні як доповнення до великих хлібозаводів, тим самим намагаючись безперебійно задовольняти потреби зростаючого населення міст. Прикметно, що невеликі пекарні споживчої кооперації успішно виконували завдання щодо випічки хлібної продукції менш широкого попиту (здобне печиво, кренделі, французькі булки, батони тощо) [51, с. 39].

Проаналізуємо кількісні показники кооперативного хлібопечення за 1924-1925 рр. Передусім зупинимося на динаміці хлібопекарських підприємств споживчої кооперації. Зазначимо, що практично всі великі ЦРК промислових центрів та більшість робкоопів України вже мали власні пекарні. Наприклад, на 1 вересня 1924 р. у розпорядженні Одеського ЦРК було 11 пекарень і млин, який забезпечував їх борошном [28, арк.5]. Потужний Катеринославський ЦРК на 1 квітня 1925 р. володів 15 пекарнями [61, арк.2].

Не лише потужні ЦРК у промислових центрах, але й окремі робкоопи та споживчі товариства переважно за власні кошти змогли відкрити по декілька пекарень. Насамперед це стосується Донбасу. Наприклад, Алмазнянський робітний кооператив випікав хліб для своїх членів у 3-х пекарнях, а робкооп у м. Червоний Луч відповідно у 4-х пекарнях [33, с.45]. Перші спроби хлібопечення у цей період припадають на сільські споживчі товариства, хоча переважно вони мали всього по одному підприємству. Зокрема, Миропільське товариство споживачів на Волині у середині 1924 р. за власні кошти створило пекарню [62, с.42].

Без сумніву, зростання кількості кооперативних пекарень сприяло розгортанню мережі хлібних магазинів, що належали робітничо-міській споживчій кооперації. Лідером у даному питанні був Харківський ЦРК, якому протягом 1924 р. вдалося збільшити кількість хлібних магазинів у різних районах міста до 49 [26, с.18]. Однак і в інших містах України накреслилася тенденція до збільшення мережі кооперативних пекарень і хлібних магазинів. Так, у лютому 1925 р. газета «Пролетарий» повідомляла про досягнення в хлібопекарській справі Кременчуцького ЦРК: «Багато зроблено за останні шість місяців у галузі хлібопечення. Будучи головним пайовиком товариства «Хлібопек», цей робкооп добився розширення мережі пекарень і булочних» [63].

Дані про кількість кооперативних пекарень у 1924-1925 рр. різняться. За одними джерелами, у той період в Україні працювало і забезпечувало населення хлібною продукцією 148 кооперативних пекарень [64, с.29]. За іншими, на 1 липня 1925 р. працювало 166 пекарень робітничо-міської споживчої кооперації. Така кількість кооперативних пекарень та хлібозаводів у промислових центрах республіки, за даними ЦК КП/б/У, дозволяла охопити хлібний ринок на 75% від потреби пайовиків [65, арк.47]. Зазначена кількість кооперативних пекарень у 1925 р. становила 35% від усієї кількості хлібопекарських підприємств в Україні [54, арк.88].

За останні місяці 1925 р. у результаті розгортання механізації відбулося помітне зростання кількості пекарень робітничо-міської споживчої кооперації України, збільшилися обсяги випічки і відповідно чисельності хлібних магазинів. У цьому переконують дані табл. 3.3:

Таблиця 3.3. Динаміка хлібопекарської галузі робітничо-міської споживчої кооперації УСРР за жовтень-грудень 1925 р.

Як бачимо, лише протягом жовтня-грудня 1925 р. кількість хлібних магазинів робітничо-міської кооперації УСРР зросла із 259 до 294, тобто на 35 одиниць, що свідчило про активізацію діяльності кооператорів у справі задоволенні потреб населення.

Отже, політика зниження цін на кооперативних хліб, розширення його асортименту, механізація та покращення якості продукції пекарень загалом сприяли збільшенню питомої ваги охоплення споживчою кооперацією потреб населення на цей важливий продукт повсякденного вжитку. За даними М. Агуфа, обсяг місячного випікання на одного члена-пайовика робітничого кооперативу в липні 1924 р. був такий: Одеський ЦРК - 55,8 фунта; Новгород-Сіверський - 69,6 фунта; Харківський ЦРК - 84,5 фунта; по Донбасу - Сталінський ЦРК - 88,7 фунта; Чистяківський робкооп - 88,8 фунта; Артемівський ЦРК - 141,1 фунта; Пересічно по 55 робітничих кооперативах України випікання хліба на одного пайовика в середині 1924 р. становило не менше 1 пуда на місяць. На той час це складало більше третини потреби пайовиків робкоопів республіки [44, с.77].

Слід зазначити, що охоплення кооперативною випічкою окремих міст України було різним. За даними міжкооперативної наради Запорізького окрпарткому від 4 жовтня 1924 р., охоплення хлібом кооперативної випічки складало 45-50% потреби, що було визнано задовільним [66, арк.76]. До кінця 1924 р. Чернігівський ЦРК встиг забезпечити 40% споживачів міста [67, с.45]. Активна діяльність кооперативних пекарень, як вважає дослідник історії споживчої кооперації Чернігівщини В.В. Голець, впливала на приватних підприємців, примушуючи їх знижувати ціни, оскільки ціни на хліб у ЦРК були нижчі, ніж у приватників [39, с.122].

За даними «Бюллетеня Вукопспилки» 1924 р. у ряді потужних ЦРК охоплення населення випічкою кооперативних пекарень було таким (табл. 3.4):

Таблиця 3.4. Дані про питому вагу охоплення населення промислових центрів України кооперативним хлібопеченням на 1 жовтня 1924 р.

За іншими даними, маємо таку картину щодо охоплення населення хлібом: у 1924 р. пекарня Херсонського ЄСТ щоденно випікала 600 пудів, устаткувавши другу пекарню, кооператори практично забезпечили споживачів цим продуктом на 80%. Сумський ЦРК зміг налагодити випікання 240 пудів хліба щодня, що становило 50% від потреби міста, яка становила 480 пудів на день. До кінця 1924 р. Миколаївський ЦРК довів випічку хліба до 80% потреби населення міста. Відтак більшість приватних хлібопекарень припинило своє існування. Вінницький ЦРК збільшив випічку хліба до 800-1000 пудів на добу, тобто до рівня 70-80% охоплення населення. До грудня 1924 р. пекарні Харківського ЦРК, згідно з розпорядженням Наркомвнуторгу УСРР, почали випікати щодня 5400 пудів хліба, тобто близько 70% потреби міста [67, с.44]

На підставі фактажу з періодичних кооперативних видань можемо констатувати: якщо в 1924 р. кооперативні пекарні по Україні в середньому на 30% забезпечували потреби населення в хлібі, то в наступному - понад 50% [68, с.4]. Показники охоплення хлібовипіканням, досягнуті робітничими кооперативами промислових міст, були значно вищі, ніж в інших кооперативних організаціях. За архівними даними, у середині 1920-х рр. охоплення робкоопами хлібного ринку в промислових центрах складало в середньому 75 % потреби робітників [65, арк.47]. У Донбасі окремі ЦРК протягом 1924 р. на 70-75%, а в 1925-1926 рр. на 90% забезпечували робітниче населення продукцією власних хлібозаводів і пекарень [41, с.50]. Ще в липні 1924 р. газета «Коммунист» підкреслювала, що в цьому регіоні налагоджене «регулярне забезпечення робкоопів хлібом власного виробництва» [69].

Відтак зростання питомої ваги охоплення населення хлібом, виготовленим кооперативними підприємствами, свідчило про те, що громадське хлібопечення стало елементом нового побуту. Щодо цього дослідник робітничої кооперації П. Кожаний писав: «Нині велика кількість наших робітничих кооперативів займається хлібопеченням, до того ж деякі з них покривають майже повністю попит робітників свого району, зокрема Харків, Київ, Катеринослав» [52, с.112].

Розпочата механізація хлібопечення в системі споживчої кооперації сприяла істотному зростанню обсягів випічки хліба. Якщо у 1924-1925 рр. випічка робітничих кооперативів УСРР становила 9,8 тис. пудів хліба, то у 1925-1926 рр. - 12 тис. пудів, тобто за два роки вона зросла більше як на 2 тис. пудів хліба [67, с.47]. Отже, налагодження хлібопечення стало важливою галуззю господарської діяльності кооперативних організацій.

Крім цього, хлібопечення почало приносити споживчій кооперації певні прибутки. Якщо в 1924-1925 рр. прибуток від кооперативного хлібопечення становив 667 тис. крб., то збитки - 135 тис. крб. [68, с.4]. Відтак, намагаючись зробити хлібопечення більш рентабельним, потужні ЦРК та робітничо-міські кооперативи виділили хлібопекарські підприємства у госпрозрахункові одиниці зі спеціальними коштами та окремим балансом [70, с.35]. Це сприяло тому, що вже на середину 1920-х рр. кооперативне хлібопечення перетворилося на самостійну галузь виробничої діяльності споживчої кооперації.

Протягом 1924-1925 рр. хлібопечення посіло помітне місце в торговельних оборотах робітничо-міської споживчої кооперації України. Якщо в 1924 р. питома вага хлібопечення робітничо-міської кооперації в її торговельних оборотах по Україні становила 10,8% (зокрема, по Донбасу - 10,5%), то в кінці 1925 р. ці показники відповідно були: 14,7% і 13,85 [51, с.34]. За архівними даними, у 1924-1925 рр. робітнича кооперація УСРР мала 195 пекарень, на які припадало 12,8% торговельного обігу робітничої кооперації республіки, у 1925-1926 рр. їх кількість зросла до 227, відповідно продукція складала 8,3% до торговельного обігу робітничо-міських кооперативів [71, арк.91].

Зауважимо, що поряд з істотними досягненнями хлібопекарської галузі споживчої кооперації УСРР простежувався ряд недоліків, які гальмували її подальший розвиток. Зокрема, не була розроблена чітка стандартизації і регулярність випічки хліба. У ряді кооперативних організацій хлібопечення здійснювалося з великими перебоями, спричиненими відсутністю достатніх запасів борошна на ринку. Справа в тому, що держава прагнула бути монополістом у борошномельній справі, оскільки місцеві відділи внутрішньої торгівлі не тільки не включали робітничі кооперативи в план завозу зерна і борошна, але й забороняли їм заготівлю і переробку зерна власними силами. Нерегулярність забезпечення пекарень борошном було головною причиною збитковості ряду підприємств. Недовантаження кооперативних пекарень було спричинене малою ємністю печей, тісними приміщеннями, відсутністю необхідних оборотних і основних капіталів, високими ставками орендної плати і комунальних послуг, у ряді випадків - забороною нічної випічки тощо.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що протягом першої половини 1920-х рр. завдяки господарській ініціативі кооператорів та підтримці держави хлібопечення стало одним із важливих напрямів виробничої діяльності споживчих товариств та їх спілок. Вукопспілка та місцеві кооперативні організації, залучивши кошти системи, господарських та профспілкових організацій, а також узявши державні кредити, провели ряд заходів щодо налагодження кооперативного хлібопечення, насамперед у промислових центрах та містах. У перші роки непу через неврожай у південних районах кооперативні пекарні не могли повністю розгорнути свою діяльність, проте своєю продукцією допомагали як членам кооперативів, так і голодуючому населенню. Під час економічної кризи 1923 р. хлібопечення в кооперативних пекарнях не припинилося, хоча кооператорам доводилося діяти в украй складних умовах. Лише з середини 1924 р. хлібопекарська справа споживчої кооперації більш-менш стабілізувалася. Відповідно це сприяло зростанню мережі кооперативних пекарень, хлібних магазинів, обсягів хлібної випічки. Розпочата механізація кооперативних пекарень і спорудження механізованих хлібозаводів істотно вплинули на поліпшення якості продукціцї та зростання частки охоплення населення хлібом кооперативної випічки. На середину 1920-х рр. хлібопечення посіло помітне місце в торгових оборотах робітничо-міських кооперативів. Успішно розвиваючи хлібопечення і все більше охоплюючи ним своїх пайовиків та некооперовану частину населення, кооператори республіки тим самим допомагали державі у вирішенні продовольчих проблем, витісненні приватного сектора з хлібного ринку та формуванні нового, так званого комуністичного побуту.

3.2 Заходи держави щодо оптимізації хлібопекарської галузі споживчої кооперації в 1926-1928 рр.

У другій половині 1920-х р. більшовики та органи радянської влади з метою підвищення продуктивності праці робітників на державних підприємствах та промислових новобудовах намагалися ще активніше залучати господарські та громадські організації до покращення їх побутових умов та рівня харчування. Слід зазначити, що більшовики, спираючись на професійні спілки, водночас здійснювали боротьбу щодо підвищення продуктивності праці та зменшення прогулів. Серед потенційних виконавців державних завдань щодо поліпшення стану харчування робітничого населення передусім виділялася споживча кооперація. Однак керівництво країни було переконане у тому, що якість побутового обслуговування робітничого класу не відповідає завданням проголошеної більшовиками політики індустріалізації. Це було пов'язано з тим, що перебої у забезпеченні робітників та службовців кооперативним хлібом змушували міське населення витрачати багато часу на пошуки хлібних крамниць, звертатися до приватних пекарів або випікати хліб удома. З огляду на це у пропагандистській брошурі Т. Охотникова «Індустріалізація країни і споживча кооперація» підкреслювалося, що нерегулярність забезпечення продуктами з боку кооперації, наявність черг у магазинах негативно позначається на продуктивності праці робітничого населення. Автор підкреслював, що «споживча кооперація, особливо робітнича, повинна таким чином перебудувати свою роботу, таким чином спланувати її, щоб вона не тільки не знижувала продуктивність праці робітників, не тільки не нервувала їх, але всіляко сприяла зростанню їхньої продуктивності» [72, с.41-42].

П'ятнадцята конференція ВКП/б/ (26 жовтня-3 листопада 1926 р.) серед чергових завдань споживчої кооперації країни виділила роботу щодо покращення загальних економічних та побутових умов життя робітників [23, с.98]. Відповідні настанови щодо оптимізації діяльності кооперативних організацій з метою поліпшення побутових умов населення, передусім робітників, були викладені в матеріалах ряду партійних форумів України. Так, Перша Всеукраїнська конференція КП/б/У, що проходила у жовтні 1926 р., наголошувала на важливості зміцнення робітничого бюджету шляхом покращення діяльності робітничо-міської кооперації, ширшого обслуговування потреб робітничого побуту, посилення забезпечення населення в промислових районах УСРР [6, с.447]. Об'єднаний пленум ЦК та ЦКК КП/б/У (жовтень 1927 р.) [6, с.484] та десятий з'їзд КП/б/У (листопад 1927 р.) [6, с.515], визначаючи чергові завдання майбутнього господарського року, також зобов'язали партійні, радянські, профспілкові та господарські організації зосередити увагу на подальшому покращенні побутових умов робітничого класу.

Індустріалізація країни, яка розгорнулася у другій половині 1920-х рр., обумовила значне зростання міського населення. Без сумніву, це вимагало від організацій споживчої кооперації зробити свій внесок у вирішення продовольчої проблеми, зокрема шляхом розширення мережі пекарень і хлібозаводів. Для того, щоб максимально охопити населення промислових міст та новобудов кооперативною випічкою, необхідно було спорудити нові потужні хлібозаводи і реконструювати старі пекарні, тобто створити потужну хлібопекарську промисловість.

Слід зазначити, що загалом на середину 1920-х рр. приблизно на 50% ринок печеного хліба в Україні ще перебував у руках приватних підприємців. Така ситуація вимагала від споживчої кооперації форсувати і розширити справу кооперативного хлібопечення за рахунок збільшення питомої ваги на ринку і витіснення приватника [67, с.47]. Відтак розгортання хлібопекарської мережі споживчої кооперації стало нагальною потребою часу і вимагало її суттєвого переобладнання. Зокрема, об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП/б/У (26 лютого-3 березня 1927 р.) акцентував на важливості переустаткування та раціоналізації харчових галузей промисловості, які мали «особливе значення» для України, оскільки сприяли вирішенню продовольчої проблеми. Пленум звернув увагу господарських організацій, включаючи кооперацію, на те, що проведення індустріалізації їх промислових підприємств має в кінцевому результаті сприяти зниженню собівартості продукції [6, с.456-457]. Зрозуміло, що ця директива цілком стосувалася і хлібопекарської галузі споживчої кооперації.

Зазначимо, що протягом другої половини 1920-х рр. кооперативне хлібопечення здобуло значне поширення серед різних верств населення, як членів кооперації, так і некооперованої частини громадян. До кінця десятиліття хлібопекарська мережа споживчої кооперації майже повністю охопила промислові центри та міста України. Водночас накреслилася тенденція до зростання кількості кооперативних пекарень на селі. При цьому слід ураховувати, що роль хлібопекарських підприємств споживчої кооперації ще більше посилилася протягом 1928 р., коли знову більшовиками була впроваджена карткова система отоварювання, в тому числі й на хлібну продукцію. З огляду на це хлібопекарські підприємства споживчої кооперації республіки під тиском держави були змушені виконувати партійно-радянські директиви щодо забезпечення хлібом у першу чергу робітників та членів їх сімей. На кінець 1920-х рр. державне завдання щодо витіснення приватного хлібопечення зі споживчого ринку кооператори успішно виконали. Відтак можна констатувати, що основну частину роботи із забезпечення населення промислових міст та районів хлібом виконувала вітчизняна споживча кооперація. При цьому зауважимо, що хлібопечення завдяки власній господарській ініціативі та певній фінансовій підтримці держави виявилося рентабельною галуззю виробничої діяльності споживчої кооперації.

Протягом другої половини 1920-х рр. механізація хлібопекарської галузі споживчої кооперації України з метою збільшення обсягів та поліпшення якості хлібопродукції стала нагальною потребою часу. З цього приводу журнал «Господарство України» зазначав: «Особливе місце займає для споживчої кооперації питання механізації хлібопечення. Тут були поставлені два завдання: перше - обслуговувати печеним хлібом споживчі інтереси кооперованого населення, і друге - через кооперативний збут печеного хліба регулювати загальний хлібний ринок» [73, с.56-57].

Необхідність широкомасштабної механізації кооперативного хлібопечення обумовлювалась рядом причин. Перехід від кустарної випічки хліба до механізованого хлібопечення мав дати передусім практичні наслідки, зокрема дозволяв заощаджувати громадські і державні кошти та поліпшувати бюджет робітників, і урешті - забезпечувати необхідні санітарно-гігієнічні умови хлібопечення з удосконаленням та полегшенням надмірно важких умов роботи працівників цієї галузі. Кооператорам також доводилося враховувати, що кустарні хлібопекарні перебували в антисанітарному стані; печі були малі і вимагали капітального ремонту. Власне, такі підприємства не приносили комерційної вигоди. Тому було складно знизити накладні витрати шляхом розширення і модернізації виробництва, оскільки цього не дозволяла низька техніка хлібовипікання. З огляду на це 2-а Всеукраїнська хлібна нарада споживчої кооперації, яка відбулася 7-8 липня 1926 р., наголосила на розширенні механізації хлібопечення. Вирішення цієї проблеми дозволило б суттєво збільшити обсяги випічки хліба, поліпшити його якість, помітно знизити ціни і в кінцевому результаті максимально охопити хлібний ринок, витіснивши з нього приватника [74, с.2-3].

Спочатку держава намагалася перекласти весь тягар щодо оптимізації та механізації хлібопекарської галузі споживчої кооперації на плечі пайовиків і кооператорів. Проте необхідність залучення широких верств населення до створення промислових об'єктів у надзвичайно короткі терміни, а відтак важливість покращення їх продовольчого забезпечення та харчування спонукали центральні та місцеві органи влади звернути увагу на фінансування хлібопекарської галузі споживчої кооперації. Однак державна допомога була несистематичною і кардинально не вирішувала проблему фінансування хлібопекарських підприємств споживчої кооперації.

У другій половині 1920-х рр. для здійснення переустаткування пекарень і розширення механізації хлібопекарської галузі кооператорам доводилося вирішувати непросте завдання пошуку додаткових джерел фінансування. Слід зазначити, що у зв'язку з потребою розширення хлібопекарської справи кооперативним організаціям УСРР власних оборотних коштів на здійснення реконструкції кустарних пекарень, механізацію та спорудження нових підприємств галузі не вистачало. Тож питання отримання довготермінових державних кредитів стало нагальною потребою часу. Протягом другої половини 1920-х рр. керівництво споживчої кооперації неодноразово зверталося до РНК УСРР та інших державних органів з клопотанням про їх надання [70, с.35].

Як засвідчують виявлені дані, матеріальна допомога держави споживчій кооперації України на механізацію хлібопечення спочатку була незначною. Зокрема, з кінця 1924 до 1926 рр. у цю справу було вкладено 1 млн. 900 тис. крб., із них 1 млн. крб. виділили робітничо-міські кооперативи та господарські органи, 200 тис. крб. фінансувало пайове товариство «Електрохліб» (створене у 1926 р., пайовиком якого була й Вукопспілка); 645 тис. крб. у вигляді довгострокового кредиту (від 3 до 5 років) було отримано від держави [51, с.36].

Зазначимо, що у 1926 р. виникли ускладнення щодо фінансування процесів механізації хлібопекарських підприємств з боку Держплану УСРР. Проблема полягала в тому, що уряд УСРР виключив зі свого кошторису 300 тис. крб., запланованих як допомога споживчій кооперації на 1926-1927 рр. Зважаючи на це, центральна спілка споживчих товариств України (Вукопспілка), кооперативне пайове товариство «Електрохліб» і керівний центр робітничої кооперації (Уцеробсекція) звернулися до відповідних урядових інстанцій з проханням про врегулювання фінансування процесу механізації та переоснащення хлібопечення на Україні [51, с.37-38]. Оскільки вирішення питання органами радянської влади зволікалося, кооператорам довелося терміново шукати додаткові джерела фінансування для забезпечення нагальних потреб галузі.

Відтак кооперативними організаціями була проведена мобілізація коштів у середині самої системи та інших господарських органів, розроблені заходи щодо економії та зниження організаційних витрат у хлібопекарській справі. Для створення міцної фінансової бази під механізацію хлібопечення товариством «Електрохліб» було вжито ряд заходів, щоб поступово перейти від державних субсидій до забезпечення цієї галузі промисловості коштами передусім зацікавленої в цьому робітничо-міської кооперації. Нарада робітничих кооперативів України, що проходила 1 жовтня 1926 р., ухвалила постанову про вступ робітничих кооперативів пайовиками товариства «Електрохліб». Крім цього було вирішено організувати фонд хлібопечення шляхом щорічних відрахувань із чистих прибутків робітничих кооперативів в обсязі 10%. Ті робітничі кооперативи, в яких передбачалося спорудження хлібозаводів, відраховували на виконання цих завдань від 30 до 40% власних коштів. Таким чином, протягом 1926 р. у середині самої системи споживчої кооперації були зроблені значні асигнування до фонду хлібопечення. Зокрема, робітничі кооперативи Луганська на хлібопекарську справу виділили 75 тис., відповідно Артемівська - 50 тис., Зинов'євська - 50 тис., Херсона - 40 тис. крб. [75, с.32].

Водночас з метою залучення додаткових коштів для успішного здійснення будівництва та механізації хлібозаводів кооператори запроваджували практику зацікавлення та залучення коштів місцевих органів влади, господарських органів та громадських організацій. Планувалося отримати з фонду окрвиконкомів на місцеву промисловість від 20 до 25% усієї вартості будівництва хлібозаводів. Зазначимо, що протягом 1926 р. після тривалих клопотань кооператори домоглися залучення певних коштів місцевих органів влади. Так, для розширення хлібопекарської галузі споживчої кооперації Херсонський окрвиконком асигнував 15 тис., Зинов'євський - 30 тис., Луганський - 50 тис. крб. Усього ж у 1926 р. місцеві органи влади виділили на цю справу близько 649 тис. крб. Безпосередньо робітничі кооперативи на розширення та механізацію хлібопечення тоді надали 960 тис. крб. Проте зібраних коштів було замало. За розрахунками планового підрозділу Вукопспілки, реконструкція та будівництво нових заводів хлібопекарської галузі споживчої кооперації тоді потребували ще 1 млн. 100 тис. крб. Отже, кооператорам знову доводилося терміново вирішувати дилему: або клопотатися про отримання державної позики, або шукати ще не виявлені власні фінансові ресурси [75, с.33].