Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Протягом майже двох десятиліть відбуваються суттєві трансформаційні зміни в соціально-економічній структурі незалежної України. Захоплення ідеєю ринкової економіки має як позитивні, так і негативні сторони. Ідеться про те, що при приватизації промислових об'єктів перевага надається великому приватному бізнесу. Водночас спостерігається випадкове чи умисне ігнорування державно-урядовими інституціями ролі кооперативного сектора економіки, зокрема його виробничого потенціалу.

Кризовий стан сучасної економіки України істотно позначається на стані виробничої діяльності споживчої кооперації, яка наразі через брак необхідних фінансових ресурсів та законодавчої підтримки держави не може повніше розкрити свої потенційні можливості, а отже більш обсяжно задовольняти запити суспільства у якісних продуктах харчування та товарах широкого вжитку. На жаль, тенденція до скорочення кооперативної промисловості триває, помітно знизилися обсяги виробництва продовольчих та непродовольчих товарів. Це, безперечно, негативно впливає на покращення вітчизняного споживчого ринку та рівень забезпечення громадян різноманітною та якісною продукцією.

Та навіть попри економічну кризу кооператори намагаються зберегти традиції промислового виробництва, адже дешевших, ніж на ринку, але якісних товарів і продуктів харчування потребують як члени споживчої кооперації, так і некооперована частина населення. Характерно, що до початку кризи, тобто протягом 2007 р., переважна більшість промислових підприємств споживчої кооперації України працювала рентабельно. Нині виробництво товарів народного споживання здійснюють 360 промислових підприємств і цехів системи, а їхня продукція забезпечує 20 відсотків загального обсягу роздрібного товарообороту споживчої кооперації республіки, що, без сумніву, свідчить про здатність господарювання кооперативних організацій в умовах ринкових економічних трансформацій та жорсткої конкуренції [1, с.39].

Тож оптимізація кооперативного виробництва нині вкрай необхідна, оскільки торговельна мережа споживчої кооперації зацікавлена у безперебійному надходженні товарних ресурсів від власних промислових підприємств. Переконані у тому, що кооперативні організації лише тоді зможуть успішно конкурувати з вітчизняними та закордонними фірмами, коли запропонують населенню таку продукцію, якої бракує на ринку і на яку існує постійний попит, зокрема сільського пайовика. Відтак «кооперативне виробництво, на думку провідних фахівців споживчої кооперації республіки, є основним фактором посилення конкурентоспроможності споживчої кооперації в умовах ринкових перетворень в економіці країни. В перспективі воно має зберегти своє значення в забезпеченні системи і споживчого ринку продовольчими та непродовольчими товарами» [2, с.198].

Слід зазначити, що понад півтора століття споживча кооперація є органічною складовою економіки України. У цілому вона відіграє помітну роль у вирішенні складних завдань, безпосередньо пов'язаних із задоволенням різноманітних нагальних потреб населення. Проте у нинішній складній економічній ситуації споживча кооперація змушена покладатися передусім на власний потенціал і господарську ініціативу. З огляду на це заслуговує на увагу світовий та вітчизняний досвід співпраці держави та кооперативних організацій щодо збереження і підтримки промислових підприємств у ринкових умовах. Вивчення історичного досвіду розвитку виробничої галузі споживчої кооперації в ринкових умовах, особливо у періоди економічних криз та під час виходу з них, сьогодні може бути корисним, зважаючи на необхідність збереження кооперативного сектора виробництва. Тому заслуговують на увагу дослідників особливостей господарювання вітчизняної споживчої кооперації слова відомого українського кооператора та громадського діяча М. Балліна: «Мета кооперації - колективне збереження, зменшення затрат на виробництво необхідних предметів споживання, розвиток раціонального споживання, збільшення виробництва і врешті розвиток продуктивних здібностей і нахилів людини» [3, с.22].

Підкреслимо, що в цілому вітчизняний досвід перетворень у системі споживчої кооперації в ринкових умовах не узагальнений, а надбання постсоціалістичних країн надзвичайно контрастні, оскільки пов'язані з національними особливостями кооперативного руху. Таким чином, об'єктивно виникає необхідність розробки науково-теоретчиних засад і методологічних підходів трансформації кооперації в ринкових умовах, обґрунтування оптимізації кооперативного сектора економіки й активізації національного кооперативного руху. У цьому й полягає актуальність і необхідність з'ясування проблеми історичного досвіду вітчизняної споживчої кооперації у виробничій галузі.

Відтак актуальність монографії визначається цінністю історичного досвіду виробничої діяльності споживчої кооперації України в період непу та уроків тогочасної практики для сьогодення, зокрема для формування сучасної соціально-економічної політики держави щодо вдосконалення ринку товарів та послуг, а також покращення їх якості та урізноманітнення асортименту. Нинішня розбалансованість економіки потребує серйозної уваги у сфері впорядкування ринкових відносин, передусім на селі. Тож урахування як позитивного досвіду діяльності виробничої галузі споживчої кооперації в конкурентному середовищі непу, так і негативних моментів, пов'язаних з її одержавленням та обмеженням господарської ініціативи з боку радянської влади, сьогодні видається особливо необхідним.

Вивчення практики співпраці кооперативних організацій і радянської влади в роки нової економічної політики, на наше переконання, дасть можливість більш повно осмислити нинішню соціально-економічну ситуацію, запровадити ряд заходів для сталого розвитку, раціональної і продуктивної взаємодії центральної та місцевої влади із кооперативним сектором економіки. В українській історичній науці на сьогодні бракує праць, які б розкривали досвід співпраці держави та споживчої кооперації України щодо завоювання ринку у ході конкурентної боротьби з іншими виробниками товарів у період непу. Саме цим, на думку автора, обумовлена актуальність роботи.

Виробництвом окремих товарів та продуктів харчування споживчі товариства України почали займатися вже на початковому етапі розвитку кооперації, тобто в останній третині ХІХ ст. До революційних подій 1917 р. українські кооператори набули певний досвід промислової діяльності, зокрема у виробництві товарів широкого вжитку, селянського реманенту. Крім цього кооператорами були здійснені перші кроки щодо налагодження кооперативного хлібопечення та громадського харчування.

Однак методи «воєнного комунізму», запроваджені більшовиками у роки громадянської війни, за твердженням відомого дослідника історії кооперативного руху І. Витановича, «спаралізували будь-яку господарську ініціативу. Промисловість дійшла до цілковитої руїни» [4, с.276]. Зауважимо: в кінці громадянської війни велика промисловість у масштабі всієї країни виробляла, за одними даними, в 7 разів [5, с.31], за іншими - в 10 разів менше продукції, ніж у 1913 р. [6, с.185]. На кінець 1920 р. до 10% довоєнного рівня скоротилося загальне виробництво вітчизняної промисловості [4, с.276]. Значно зменшився випуск товарів широкого вжитку. До розряду дефіцитних потрапили предмети щоденного вжитку: сірники, гас, мило тощо. Радянська історіографія зазначала, що господарська розруха, в тому числі у промисловості, спричинена Першою світовою і громадянською війнами. Замовчувалися негативні наслідки високих темпів націоналізації промислових підприємств. На кінець 1920 р. лише по УСРР було націоналізовано 10720 різних підприємств [7, с.94]. Значна їх частина не працювала. «Промисловий цвинтар» - так визначив стан промисловості на початку 1921 р. російський економіст С.М. Прокопович, у 1922 р. висланий більшовиками за кордон [8, с.122].

Розлад промисловості не дозволяв державі задовольняти потреби селян у товарах широкого вжитку, а міського населення - у промислових товарах та продуктах харчування. У роки «воєнного комунізму» виробничий потенціал споживчої кооперації директивним шляхом був підпорядкований інтересам радянської влади щодо забезпечення Червоної армії та робітників державних промислових підприємств. До того ж проведена більшовиками націоналізація кооперативної власності суттєво послабила виробничу базу кооперативних організацій.

Проте ситуація на споживчому ринку змусила радянську владу з проголошенням нової економічної політики піти на відродження як важкої, так і легкої промисловості. Безперечно, важливою складовою економічної політики більшовиків протягом 1920-х рр. було відновлення та зростання промислового виробництва. За порівняно короткий термін правляча партія змогла вдихнути життя у зруйновану промисловість і перейти до масштабної індустріалізації. При цьому зауважимо, що суттєвий внесок у відбудову та розгортання передусім переробної та харчової промисловості України протягом 1920-х рр. зробила система споживчої кооперації.

Перехід до непу дав вітчизняним кооператорам унікальну можливість укотре довести потенційні можливості виробничої галузі споживчої кооперації з метою оперативного вирішення проблем, пов'язаних із забезпеченням як членів споживчих товариств, так і некооперованої частини товарами повсякденного вжитку. Відродження кооперативної промисловості відбувалося у складних умовах: практично заново доводилося відкривати нові промислові підприємства, клопотатися перед державою про повернення хоча б частини націоналізованих промислових підприємств, украй не вистачало сировини, палива, електроенергії і транспорту, кваліфікованих працівників виробничої галузі. З огляду на результати виробничої галузі споживчої кооперації України в роки непу можна констатувати, що навіть при директивному втручанні з боку існуючої влади кооперативна промисловість досягла помітних результатів у конкурентній боротьбі з приватною та державною промисловістю і була серйозною підтримкою більшовиків у вирішенні проблеми забезпечення населення необхідними продуктами та товарами першої необхідності.

Також безперечною заслугою споживчої кооперації стало те, що протягом 1920-х рр. вона здійснила широкомасштабну роботу щодо механізації та раціоналізації своєї переробної та харчової галузі, тим самим сприяючи як поповненню продуктами харчування внутрішнього ринку, так і розгортанню експорту. У кінці 1927-на початку 1928 рр. споживча кооперація України вже мала 577 промислових підприємств, із яких понад 60% становили власні і майже 40% - орендовані у держави. 89,4% від усієї кількості промислових підприємств споживчої кооперації припадало на харчові, що свідчило про спрямування виробничої діяльності кооперативних організацій передусім на вирішення продовольчої проблеми. Прикметно, що протягом 1926-1928 рр. у системі споживчої кооперації вже діяло 22 маслозаводи, продукція яких призначалася як для забезпечення промислових центрів УСРР та РСФРР, так і для експорту до Європи, що свідчило про її високу якість [9, арк.62].

Питома вага продукції промислових підприємств споживчої кооперації республіки серед інших видів кооперації у 1927-1928 рр. становила приблизно 12%, що порівняно з питомою вагою промислових підприємств кустарно-промислової та сільськогосподарської кооперації було майже втричі менше. Однак зауважимо, що розгортання виробничої галузі споживчої кооперації гальмувалося, по-перше, браком коштів, по-друге, тим, що основною галуззю її господарської діяльності залишалася торгівля, відтак основна увага приділялась саме їй [10, с.23-24].

Водночас розгортання мережі закладів громадського харчування та хлібопечення споживчої кооперації протягом 1920-х рр. стало надійною підтримкою для держави у періоди загострення продовольчої проблеми. У перші роки непу кооперативні їдальні та хлібопекарні відшукували власні ресурси і вживали, у міру своїх можливостей, заходи, спрямовані на боротьбу з голодом. Як державна, так і кооперативна промисловість в умовах непу, під тиском держави і добровільно, незмінно витримували низькі ціни на хліб, тим самим впливаючи на ціни приватного хлібопечення.

Завдяки власним коштам та певній підтримці держави кооперативні організації у числі перших успішно здійснили індустріалізацію хлібопекарської галузі, що дало можливість до кінця 1920-х рр. максимально охопити населення хлібом кооперативної випічки і тим самим витіснити приватного виробника із хлібопекарської справи. Протягом другої половини 1920-х рр. у контексті стабілізації соціально-економічного життя країни хлібопекарська справа споживчої кооперації України поступово стала рентабельною галуззю її господарської діяльності. Так, питома вага хлібопечення у 1928 р. становила 47% до загальної суми всієї продукції промисловості споживчої кооперації [11, с.33]. До початку першої п'ятирічки приватних хлібопекарських підприємств у країні вже практично не було. Відтак кооперативне хлібопечення за короткий термін пройшло значний шлях розвитку - від кустарних пекарень до механізованих хлібозаводів, устаткованих сучасними машинами та апаратурою переважно вітчизняного виробництва. У цілому кооперативне хлібопечення на тлі розгортання індустріалізації зробило значний внесок у безперебійне забезпечення продуктом повсякденного споживання як міського населення, так і робітників промислових новобудов.

У роки нової економічної політики попри гостру боротьбу з приватними закладами харчування вітчизняні кооператори змогли закласти матеріально-технічну базу для функціонування громадського харчування. Не зважаючи на збитковість, громадське харчування в період індустріалізації країни розвивалося високими темпами з огляду на необхідність вирішення продовольчих труднощів у великих містах та на промислових новобудовах. На кінець 1928 р. питома вага громадського харчування складала 10 % від загальної вартості промислової продукції споживчої кооперації України [11, с.33].

Таким чином, можна констатувати, що протягом 1920-х рр., коли держава надавала пріоритетне значення відродженню та оптимізації важкої промисловості, споживча кооперація продовжувала розвивати виробництво тих промислових товарів та продовольчих товарів, яких бракувало і в місті, і особливо на селі. Відтак вона істотно впливала на покращення життєвого рівня та побутових умов населення, що загалом діяло на користь України та СРСР. Це дало підставу відомому російському теоретику та практику кооперації О.В. Чаянову у праці «Короткий курс кооперації» (1925 р.) зробити висновок про виробниче значення діяльності споживчих товариств та їх спілок: «Власне кооперативне фабрично-заводське виробництво, про яке колись мріяли рочдельські ткачі і яке вже давно було створене англійськими споживачами… починає швидко розвиватися й у нас у СРСР» [12, с.42]

Протягом наступних десятиріч, особливо у повоєнні роки, кооператори мали суттєві здобутки у налагодженні промислового виробництва, хоча їм доводилося діяти в рамках виконання державних планових завдань та систематичного контролю з боку контролюючих та регулюючих органів.

Відтак наукове дослідження історичного досвіду виробничої діяльності споживчої кооперації України в умовах становлення ринкових відносин у нашому суспільстві нині диктується потребами життя. Здобутки кооперативних організацій у сфері промислового виробництва в умовах непу, без перебільшення, мають не тільки науково-теоретичне значення, але й можуть бути корисними і творчо реалізованими на практиці нині з метою забезпечення населення якісною продукцією вітчизняного виробництва.

Стан наукового дослідження проблеми. До сьогодні виробнича діяльність промислових підприємств споживчої кооперації та їх роль у розв'язанні продовольчих труднощів та забезпеченні населення промисловими товарами у період непу не була предметом комплексних наукових студій, хоча в окремих дослідженнях з історії торгівлі та громадського харчування були зроблені певні спроби з'ясувати історичний досвід господарювання кооператорів у період непу.

Протягом двох останніх десятиріч, коли виникла потреба у проведенні радикальних ринкових змін в економіці та пошукові ефективних напрямів господарювання підприємств різних форм власності, вивчення досягнень та прорахунків як торговельної, так і виробничої діяльності споживчої кооперації в 1920-ті рр. активізувалося. Нині плідно над проблемами історичного досвіду господарювання споживчої кооперації на різних етапах її розвитку, у тому числі в період ринкової економіки 1920-х рр., працюють науковці та практичні працівники системи С.Г. Бабенко, О.О. Нестуля, С.Д. Гелей, В.І. Марочко, А.Г. Морозов, А.О. Пантелеймоненко, В.М. Половець, В.В. Гончаренко, М.В. Аліман, В.М. Артеменко, І.А. Фареній, В.В. Лантух, М.А. Журба, О.А. Пиріг, В.В. Подолян, В.П. Рекрут, О.П. Бакуменко, В.П. Пак, Ф. І.Ленченко та ін. Серед сучасних російських дослідників історичного досвіду господарювання споживчої кооперації СРСР, до складу якої у роки непу входила й вітчизняна споживча кооперація, слід згадати К.І. Вахітова, А.П. Макаренка, Л.Е. Файна, Л.Є. Теплову, З.Р. Кочарову та ін.

Однак з огляду на наявний стан наукової розробки проблеми можна констатувати, що існує нагальна потреба в критичному аналізі історичного досвіду виробничої діяльності споживчої кооперації України в умовах ринкового господарювання 1920-х рр. На нашу думку, він може бути доцільним у нинішніх складних соціально-економічних умовах з огляду на необхідність оптимізації кооперативного сектора економіки, зокрема його виробничого потенціалу. Актуальність теми та сучасний стан наукової розробки її основних проблем (див. п.1.1.) обумовили мету, конкретні дослідницькі завдання та структуру монографії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Зазначимо, що вивчення історії споживчої кооперації України від зародження до сьогодення є одним із напрямів науково-дослідної роботи колективу науковців вищого навчального закладу Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі». Відтак представлена монографія виконана в рамках концепції Полтавського регіонального центру досліджень і сприяння розвитку кооперації, що діє на базі вказаного ВНЗ.

Виробничий потенціал кооперативних організацій України недостатньо використовуються для покращення споживчого ринку та задоволення потреб населення у якісних продуктах харчування і товарах широкого вжитку. Тож дана розвідка з огляду на нинішню соціально-економічну нестабільність має сприяти узагальненню науковцями та кооператорами-фахівцями досвіду діяльності виробничих галузей споживчої кооперації України в ринкових умовах непу, а також запропонувати місцевим органам влади і керівництву споживчих товариств та їх спілок напрями вдосконалення сучасного вітчизняного ринку.

Мета дослідження полягає у проведенні узагальнюючого комплексного аналізу історичного досвіду виробничої діяльності споживчої кооперації України в період непу (1921-1928 рр.), розкритті позитивних та негативних наслідків співпраці держави і кооперативних організацій щодо вдосконалення споживчого ринку та забезпечення його якісною продукцією.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

Ш визначити рівень наукової розробки теми та узагальнити історіографічні здобутки порушеної проблеми;

Ш виявити, проаналізувати та систематизувати джерельну базу;

Ш залучити до наукового обігу нові неопубліковані документи;

Ш з'ясувати місце виробничого потенціалу споживчої кооперації в економіці України в контексті промислової політики радянської держави на різних етапах непу;

Ш розкрити внесок кооперативних промислових підприємств для поповнення товарних запасів торговельної галузі споживчої кооперації України для задоволення потреб населення;

Ш на підставі всебічного аналізу архівних й опублікованих документів виявити й охарактеризувати особливості конкурентної боротьби кооперативних промислових підприємств республіки за оволодіння ринком як з приватним, так і державним сектором виробництва від перших кроків відродження господарської ініціативи споживчої кооперації на початку непу до підпорядкування п'ятирічним планам соціально-економічного розвитку країни у кінці 1920-х рр.

Ш оцінити значення хлібопекарської промисловості споживчої кооперації УСРР у вирішенні продовольчих проблем та у завоюванні хлібного ринку за часів непу;

Ш узагальнити досвід залучення державою споживчої кооперації України до охоплення громадським харчуванням голодуючих, біженців та безробітних у період продовольчої кризи 1921- 1922 рр.;

Ш простежити еволюцію державної політики щодо кооперативного громадського харчування в період непу;

Ш висвітлити внесок закладів громадського харчування споживчої кооперації України у покращення побутових умов міського населення та працівників промислових новобудов у період розгортання індустріалізації (друга половина 1920-х рр.);

Ш сформулювати відповідні практичні рекомендації щодо оптимізації виробничого потенціалу вітчизняної споживчої кооперації у сучасній Україні.

Об'єктом дослідження є взаємовідносини радянської влади та споживчої кооперації України в період конкурентної боротьба за ринок у роки нової економічної політики. Виявлені уроки такої співпраці сьогодні вкрай потрібні органам центральної та місцевої влади, керівництву споживчої кооперації, адже соціально-економічна ситуація в Україні вимагає кардинального вдосконалення ринку шляхом забезпечення його гарантовано якісною та різноманітною продукцією вітчизняного виробництва.

Предметом дослідження є діяльність виробничих галузей організацій споживчої кооперації України щодо забезпечення населення товарами першої необхідності та продуктами харчування у період нової економічної політики. Відтак предмет дослідження включає такі напрями кооперативного виробництва в роки непу, як промисловість, хлібопечення та громадське харчування.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1921-1928 рр., тобто період нової економічної політики, а саме: від часу повернення радянською владою споживчій кооперації права на відродження промислового виробництва до підпорядкування кооперативних промислових підприємств соціально-економічним плановим проектам першої п'ятирічки. З'ясування історичного досвіду виробничого господарювання споживчої кооперації України впродовж неповного десятиріччя, що припадає на 1920-ті рр., на нашу думку, має стати переконливим аргументом підтвердження дієздатності промислового потенціалу кооперативних організацій в умовах ринку. Саме у той період промислові підприємства споживчої кооперації в конкурентній боротьбі як із великими державними, так і з приватними промисловими підприємствами змогли віднайти своє місце в соціально-економічній структурі народного господарства. Досвід відродження та розгортання діяльності промислових підприємств споживчої кооперації, який вона мала в період непу, особливо важливий нині, коли існує нагальна потреба суттєво вдосконалити ринок та покращити рівень забезпечення непідробними товарами та продуктами харчування різних соціальних верств населення.

Методологічна основа монографії визначається специфікою об'єкта та предмета, її метою та завданнями. Теоретико-методологічні засади дослідження ґрунтуються на загальних поняттях і категоріях, які забезпечують систему наукових методів і принципів пізнання, що формуються на здобутках історичної науки та неупередженій інтерпретації соціально-економічних процесів в Україні, концепції національного й етнічного відродження. Робота базується на таких методологічних засадах, як принципи історизму, деполітизованості, об'єктивності, науковості, системності, плюралізму [13, с.243-244].

Автором монографії використані історичні методи дослідження: проблемно-хронологічний (розподіл у хронологічній послідовності групи проблем, що обумовлюють структуру дослідження), метод зіставлення (аналіз архівних матеріалів, документальних видань, а також висновків, що містять праці науковців з даної проблеми), історико-порівняльний (з'ясування суті державної політики щодо кооперативного сектора економіки та визначення її особливостей у перші роки непу та в кінці 1920-х рр.), хронологічний (простеження основних етапів у взаємовідносинах між державою та споживчою кооперацією протягом десятиріччя - від повернення кооперативним організаціям права на самостійну виробничу діяльність до залучення кооперативних промислових підприємств до виконання більшовицьких планів побудови соціалістичної економіки; історико-аналітичний (визначення внеску виробничої галузі споживчої кооперації в економіку країни в конкретний період часу, а саме - в роки непу, тобто від соціально-економічної кризи 1921-1923 рр. до проголошення першого п'ятирічного плану).

Важливою складовою теоретико-методологічної основи стали принципи об'єктивності (критичне осмислення радянської історіографії щодо господарського досвіду споживчої кооперації в роки нової економічної політики, що дозволило уникнути упередженості при з'ясуванні результатів виробничого напряму її діяльності; системності (розкрито цілісність об'єкта дослідження, основні напрями виробничої діяльності споживчої кооперації, включаючи промислове виробництво, хлібопекарську галузь і мережу громадського харчування), науковості (проаналізовано наявну джерельну базу, праці та погляди радянських учених, сучасних вітчизняних авторів, оцінки та висновки зарубіжних дослідників на різних історичних етапах осмислення даної проблеми, що в цілому дозволило відкинути кон'юнктурну описовість, фактографічність та заідеологізованість у процесі дослідження; історизму (урахування конкретних історичних умов, дослідження історичних явищ з опертям на історичний досвід та розгляд виробничої діяльності споживчої кооперації у контексті соціально-економічної історії України 1920-х рр.); всебічності (розгляд об'єктивних та суб'єктивних чинників, які впливали на розвиток та діяльність промислових підприємств споживчої кооперації в ракурсі соціально-економічної політики радянської влади в період непу). історичний кооперативний радянський споживчий

На нашу думку, застосування вказаних принципів та методів дослідження дозволить логічно висвітлити явища та процеси визначеного історичного періоду, що стосуються даної проблеми, уникнути упередженості, тенденційної апологетики.

Автор, користуючись численними архівними документами та матеріалами, статистичними даними та періодичними виданнями, більшість із яких введено в науковий обіг уперше, дає свій варіант осмислення подій, намагаючись бути максимально об'єктивним. Монографія не претендує на всебічну повноту і не є спробою перебільшення результатів господарювання споживчої кооперації 1920-х рр., зокрема, шляхом налагодження та розширення промислового виробництва.

Вважаємо, що саме такий підхід до узагальнення та критичного аналізу вітчизняного виробничого досвіду споживчої кооперації в ринкових умовах сприятиме переосмисленню досягнутого в минулому і допоможе визначити можливості та перспективи кооперативного сектора економіки України.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що представлене монографічне дослідження:

§ є однією з перших спроб проаналізувати досвід виробничої діяльності господарсько-громадської організації в умовах ринкової економіки у період непу, відкидаючи старі ідеологічні догми і шаблони у висвітленні соціально-економічної політики радянської влади;

§ у монографії вперше в українській історіографії здійснюється комплексний історико-економічний аналіз здобутків та прорахунків таких напрямів виробничої діяльності споживчої кооперації, як промисловість, хлібопечення та громадське харчування (автором монографії встановлено, що протягом 1920-х рр. і самими кооператорами, і дослідниками кооперативного руху останнє відносили не до торговельної, а до виробничої галузі споживчої кооперації);

§ на основі раніше не відомих або маловідомих архівних джерел та матеріалів робиться спроба проаналізувати політику радянської держави щодо виробничої галузі споживчої кооперації України в роки непу, оскільки це питання в науковій літературі висвітлювалося надто поверхово, до того ж у партійно-класовому контексті;

§ аналізується досвід конкурентного змагання кооперативних організацій не лише з приватним, але і з державним сектором виробництва товарів та продуктів харчування в умовах боротьби за споживача;

§ обґрунтовується твердження про те, що промислові підприємства споживчої кооперації України зробили помітний внесок у вирішення продовольчих проблеми та поповнення товарних запасів республіки з метою задоволення потреб населення у 1920-ті рр.;

§ указано на прагматизм радянської влади щодо спрямування коштів та потенціалу споживчої кооперації на механізацію та реконструкцію її промислових підприємств та підготовку широкомасштабної індустріалізації країни;

§ робиться спроба довести тезу про необхідність глибокого вивчення вітчизняного історичного досвіду виробничої діяльності кооперативних організацій України в умовах ринку часів непу та його творчого використання нині.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що її автором уперше залучено низку малодосліджених або практично не досліджених документів та матеріалів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, державних архівів Дніпропетровської, Київської, Одеської, Полтавської, Харківської та Чернігівської областей, відомчого архіву Укоопспілки, а також маловідомих у наукових колах статистичних збірників та періодичних кооперативних видань 1920-х рр., у тому числі кооперативних часописів центральної спілки споживчих товариств України - Вукопспілки, які містили як теоретичні статті, так і фактологічні дані.

Монографія значною мірою доповнює існуючі уявлення про господарський розвиток споживчої кооперації України, її спроби завоювання ринку у період нової економічної політики та значення цієї практики на сучасному етапі ринкових перетворень.

Особистий внесок автора монографії полягає в постановці наукової проблеми й самостійному її вирішенні, що дозволяє більш глибоко та всебічно розглянути внесок виробничих галузей споживчої кооперації України у вирішення загальнодержавних проблем, пов'язаних із забезпеченням населення товарами та продуктами харчування в період непу. Усі результати, викладені у дослідженні, отримані автором самостійно.

Науково-теоретична та практична значимість одержавних результатів монографії полягає в тому, що її зміст, основні положення, висновки, а також уведені в науковий обіг документи й матеріали розширюють сучасні знання з історії становлення та розвитку виробничої діяльності споживчої кооперації у контексті соціально-економічної політики держави, дають уявлення про взаємовідносини радянської влади і кооперативних організацій щодо налагодження та розгортання тих промислових підприємств, на продукцію яких передусім чекало населення. На нашу думку, вивчення результатів виробничої діяльності споживчої кооперації в ринковій економіці непу допоможе виявити господарський потенціал споживчої кооперації в 1921-1928 рр. та досвід його використання існуючої владою для реалізації грандіозних програм ринкової трансформації економіки країни і вдосконалення ринку.

Своїм дослідженням автор прагнула привернути увагу сучасних дослідників до архівних фондів, збірників документів та матеріалів, статистичних даних, що містять значний масив неопрацьованого матеріалу з питань виробничого потенціалу споживчої кооперації та їх використання більшовиками з метою оперативного вирішення ряду соціально-економічних проблем. Результати дослідження можуть бути використані під час підготовки узагальнених праць з історії України, у науково-дослідницькій роботі при вивченні специфіки нової економічної політики, подальшій розробці обраної теми, зокрема її соціально-економічних проблем та шляхів їх подолання, а також у навчальному процесі у вищих навчальних закладах економічного спрямування шляхом включення до програмного матеріалу під час підготовки спецкурсів, лекційних і семінарських занять з історії України, національної економіки, теорії та історії кооперативного руху, історії споживчої кооперації та аграрної історії.

Структура і послідовність викладу матеріалу монографії обумовлена поставленою метою, конкретними завданнями й орієнтована на цілісний, системний аналіз усього комплексу проблем, сукупність яких визначає предмет дослідження. Робота побудована відповідно до особливостей виробничої діяльності споживчої кооперації України в роки непу і складається зі вступу, чотирьох розділів (11 підрозділів), висновків, списку літератури, використаних джерел і додатків.

1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

1.1 Історіографія проблеми

Порівняно з історіографією здобутків торговельної діяльності споживчої кооперації України висвітлення виробничої діяльності кооперативних організацій у період нової економічної політики вкрай обмежене. Відтак історіографічна база з даної проблеми значно поступається напрацюванням, у яких здійснено аналіз процесу завоювання торговельними закладами споживчої кооперації України провідних позицій на ринку в роки непу. Проте окремі розвідки істориків, економістів, статистиків, юристів містять певний аналіз історичного досвіду становлення та розвитку промислових підприємств споживчої кооперації у 1920-ті рр. та їх місця у насиченні ринку необхідними товарами.

При систематизації історіографічної бази зазначеної проблеми автору доводилося враховувати той факт, що у більшості випадків, коли йдеться про кооперативну промисловість, дослідники не робили спроби розмежувати промислові підприємства різних видів кооперації, зокрема кустарно-промислової та сільськогосподарської. Відтак, при з'ясуванні досвіду та результатів виробничої діяльності споживчої кооперації України слід ураховувати безпосередньо дані про її промислові підприємства, що не завжди є простою справою, а отже, потребує пошуку нових матеріалів з метою уточнення.

На нашу думку, виявлену літературу щодо виробничої діяльності споживчої кооперації у 1920-ті рр. можна умовно поділити на дві групи. До першої належать праці і статті, присвячені питанням відродження та розвитку промислових підприємств кооперативних організацій у роки непу. До цієї ж групи безпосередньо належать розвідки з історії становлення кооперативного хлібопечення. Друга група наукових розвідок присвячена історії становлення кооперативного громадського харчування та його ролі у вирішенні продовольчих проблем протягом 1920-х рр., адже у роки нової економічної політики дані про громадське харчування споживчої кооперації економістами, статистичними органами, а також самими кооператорами розглядалися в контексті власне не торговельної, а виробничої діяльності кооперативних організацій.

Проаналізуємо першу групу історіографічної бази досліджуваної проблеми. Варто зауважити: праці щодо узагальнення досвіду діяльності кооперативних підприємств у період непу з'явилися ще у 20-ті рр. ХХ ст. Їх авторами, як правило, були економісти, теоретики кооперативного руху та практичні працівники споживчої кооперації. Окремі дослідження стосувалися проблеми становлення кооперативної промисловості в роки непу. Деякі вчені, зокрема М. Гончарко, не лише свідчили про результати виробничої діяльності споживчої кооперації, але й акцентували на складнощах налагодження та розвитку промислових підприємств з огляду на брак необхідних коштів та обмежену державну допомогу [1]. Відтак створення кооперативних промислових підприємств у роки непу відбувалося практично за кошти самої системи та пайовиків.

Особливості кооперативних промислових підприємств з опорою на їх порівняльні дані з приватними підприємствами певною мірою з'ясовані у праці М. Воробйова [2]. На думку автора, швидке відродження кооперативних промислових підприємств відбулося як у зв'язку з тим, що вони залучали кошти членів, так і через те, що переважно це були невеликі підприємства, здатні швидко прилаштуватися до кон'юнктури споживчого ринку та випускати найбільш необхідну у даний період продукцію. Однак даному дослідженню бракувало відомостей про стан кооперативних промислових підприємств на Україні та їх місце в загальносоюзній системі споживчої кооперації.

За твердженням українського дослідника М. Литвака, споживча кооперація республіки протягом перших років непу змогла швидко налагодити виробництво товарів, яких тоді бракувало на ринку, а також переробку сільськогосподарської сировини завдяки орендуванню у держави ряду необхідних підприємств [3]. Привертає увагу той факт, що, згідно з даними вченого, у середині 1920-х рр. майже 17% промислових підприємств споживча кооперація у держави орендувала. Однак із праці М. Литвака не зрозуміло, чи держава надавала кооперативним організаціям переваги перед приватним сектором виробництва товарів щодо умов орендування та розмірів орендної плати.

Спробу аналізу результатів діяльності кооперативної промисловості протягом 1920-х рр. зробив відомий у період непу практик і дослідник кооперативного руху С. Векслерчик. Розглянувши причини згортання підприємств споживчої кооперації у період економічної кризи 1923 р. та шляхи виходу з нею, він зробив висновок про певну безсистемність створення та закриття кооператорами промислових підприємств і відсутність чіткої програми розвитку кооперативної промисловості на Україні [4]. Без сумніву, цей висновок був підтвердженням того стану, в якому перебували промислові підприємства споживчої кооперації в перші роки непу.

Слід зазначити, що на сторінках кооперативних видань проводилася дискусія щодо доцільності розвитку кооперативної промисловості. Зокрема, про внесок промислових підприємств споживчої кооперації в забезпечення населення товарами першої необхідності та держави в цілому писав В. Трабський [5]. На важливості продукції кооперативної промисловості з метою задоволення потреб населення в роки непу також наголошував Є. Бурштейн [6]. При цьому дослідник вважав, що головна маса продукції всієї промисловості споживчої кооперації припадала на харчову галузь. Поряд із великою державною промисловістю, зазначав він, має розвиватися середня та дрібна, у тому числі кооперативної форми власності, які, у свою чергу, потребують підтримки з боку держави.

У 1920-ті рр. одну з перших спроб аналізу промислової діяльності споживчої кооперації України здійснив М. Попов. Так, до 10-річчя утворення Центральної спілки споживчих товариств України (ВУКС, Вукопспілки), що припало на 1930 р., він опублікував оглядову статтю, в якій зазначив, що в перші роки непу кооператори, розуміючи важливість відродження кооперативної промисловості, але не маючи для цього необхідних коштів, були змушені орендувати державні промислові підприємства. Автор пояснював таку позицію тим, що тоді радянська влада повернула споживчій кооперації лише незначну частину націоналізованих у роки «воєнного комунізму» кооперативних підприємств. Водночас він висловлював свою точку стосовно того, що ряд підприємств споживчій кооперації не варто було орендувати з огляду на їх збитковість. Учений вважав, що промислові підприємства споживчої кооперації забирали значні кошти від торговельної діяльності, що негативно позначалося на торговельних операціях, у цілому призводило до погіршення фінансового стану кооперативних організацій [7]. Однак ми не можемо цілком погодитися з вищенаведеним висновком М. Попова, враховуючи той факт, що промислові підприємства споживчої кооперації, випускаючи найбільш необхідну продукцію, задовольняли потреби членів кооперації, чого у ряді випадків держава не була спроможна зробити.

На конкурентну боротьбу між державною промисловістю та виробничою галуззю споживчої кооперації в період непу звертав увагу Ф.І. Свищов. За його твердженням, промислова діяльність кооперації мала бути збережена, однак захоплення з боку кооператорів різноманітними виробництвами автор не підтримував, вважаючи, що передусім вони мають розвивати найбільш рентабельні галузі, зокрема борошномельну та олійну промисловість і хлібопечення. При цьому дослідник особливо акцентував на необхідності подальшого розгортання механізованого хлібопечення, що дозволило б кооператорам максимально охопити потреби членів кооперації, а також шляхом збуту хліба власної випічки регулювати загальний хлібний ринок в Україні [8].

Протягом другої половини 1920-х рр. на сторінках періодичних видань почали з'являтися дискусійні статті, присвячені обґрунтуванню теоретичних положень щодо перспектив регіонального розміщення промислового виробництва в УСРР та посилення його регулювання з боку держави. Зокрема, у статті І.К. Дашковського відчувався вплив ідей відомих західноєвропейських авторів - прибічників раціонального розміщення промисловості - М. Вебера та І. Тюнена [9]. Відтак теза про відкриття нових промислових підприємств з урахуванням найменших для цього затрат (зокрема, біля джерел сировини) почала широко обговорюватися і серед кооператорів, які мали тісні зв'язки з виробниками сільськогосподарської продукції.

Про посилення планових засад у розвитку промислових підприємств на Україні в другій половині 1920-х рр. ішлося в розвідках А.О. Золотарьова [10] та Л.М. Бенчина [11], які пов'язували це із розгортанням індустріалізації, а відтак необхідністю розробки чітко продуманої програми спорудження підприємств важкої та легкої промисловості. На думку авторів, брак державних коштів на переробну та харчову промисловість, спонукав більшовиків до підтримки діяльності споживчої кооперації саме в цих виробництвах.

Фрагментарно роль кооперативної промисловості згадувалася у працях провідних спеціалістів Центроспілки СРСР О. Коняєва [12] та Т. Охотникова [13], які писали про розвиток споживчої кооперації в роки першої п'ятирічки. Однак глибокого аналізу досягнень та прорахунків діяльності кооперативних промислових підприємств ці розвідки не містять. Хоча для сучасного дослідника цікавими видаються окреслені в цих працях основні напрями промислової діяльності кооперації в контексті індустріалізації. Оскільки держава вкладала кошти у важку промисловість, виробничі підприємства кооперативних організацій, зазначали вчені, спочатку добровільно, а в другій половині 1920-х рр. - переважно під тиском радянської влади - забезпечували зростаючі потреби населення у товарах широкого вжитку. Варто зазначити, що Т. Охотников особливо наголошував на ролі споживчої кооперації в покращенні побутових умов робітничої сім'ї. На його переконання, саме споживча кооперація мала взяти на себе відкриття перукарень, пралень, швейних та ремонтних майстерень, дитячих майданчиків і дитячих садків. Дослідник вважав: чим повніше споживча кооперація буде охоплювати побутові потреби населення, тим вище буде піднята якість кооперативної роботи.

Інформативно насиченими є статті, присвячені діяльності промислових підприємств певного призначення в роки непу. Так, розвиток і значення кооперативних млинів розглядали В. Урнов [14] та Є. Грінберг [15], вважаючи цю справу досить ефективною і вигідною для кооперативних організацій та членів споживчих товариств. Відтак автори наголошували на господарській доцільності функціонування кооперативних млинів та їх ролі в переробці зерна, бо від цього залежала ціна та якість випеченого хліба для членів кооперації. До того ж діяльність кооперативних млинів стимулювала виробництво зерна селянами, а отже, збільшення товарності ринку.

Ряд праць висвітлювали роль елеваторів споживчої кооперації в зберіганні, очистці та сортуванні зерна. Дослідники цього питання передусім наголошували на їх значенні для переробки і підготовки до вивозу сільськогосподарської продукції за кордон [16-17].

Один із провідних спеціалістів вітчизняної споживчої кооперації М. Дулін вважав, що помітний внесок у задоволення потреб населення та новобудов м'ясною продукцією протягом другої половини 1920-х рр. робив Полтавський м'ясокомбінат, створений практично за кошти споживчої кооперації [18]. Це підприємство, обладнане модерними на той час технологіями, значною мірою сприяло здешевленню вартості м'ясної продукції та отриманню валютних надходжень від експорту.

Протягом другої половини 1920-х рр. помітно зросла кількість наукових студій щодо зростання ролі підприємств переробної галузі як із метою задоволення потреб внутрішнього ринку, так і розширення експорту. У зв'язку з цим внесок споживчої кооперації у розвиток олійної промисловості України певною мірою згадував В. Пишнев у контексті перспектив розвитку переробки насіння соняшника в республіці [19]. Учений звертав увагу на той факт, що кооперативні олійниці мають кращу базу для розвитку, ніж державні переробні підприємства, оскільки проводять власні заготівлі і тим самим наближуються як до споживачів, так і до виробників сировини. Отже, В. Пишнев був переконаний, що споживча кооперація має більше шансів для розгортання олійного виробництва та його експорту, ніж велика державна промисловість.

На зростання ролі консервної промисловості споживчої кооперації України в контексті розширення експортного ринку наголошував М. Горн. Особливо акцентувалося на необхідності покращення якості сировини для переробки та експертизи готової продукції. Однак конкретні дані про заходи держави щодо підтримки кооперативного консервного виробництва у даній розвідці відсутні [20].

Слід зазначити, що у 20-ті рр. ХХ ст. дослідники виробничої діяльності споживчої кооперації більше уваги приділили висвітленню розвитку хлібопекарської галузі. Без сумніву, безперебійне забезпечення членів кооперативів хлібом було одним із першочергових завдань кооператорів. Наприклад, М. Агуф у праці «Робітник та кооперація» підкреслював роль кооперативного хлібопечення в задоволенні потреб робітників [21]. Однак глибокого аналізу становлення цієї галузі споживчої кооперації автором зроблено не було.

Історія становлення кооперативного хлібопечення певною мірою розкрита у праці Г. Кремнєва [22]. Проте автор більше уваги приділив хлібопеченню в Західній Європі та в дореволюційній Росії. Усього декілька абзаців присвячено становленню хлібопекарських підприємств споживчої кооперації в перші роки непу. Г. Кремнєв наголошував на тому, що на початку непу хлібопечення переважно перебувало в руках приватного капіталу, який заробляв на цьому великі прибутки. Однак у середині 1920-х рр. кооператори зуміли посісти помітні позиції у справі хлібопечення. Цьому сприяла як власна господарська ініціатива кооперативних організацій, так і певна фінансова допомога держави. Проте цифрові дані щодо питомої ваги кооперативного хлібопечення в забезпеченні населення у даній праці відсутні.

Дослідник історії робітничої кооперації П. Кожаний також акцентував на ролі кооперативного хлібопечення для забезпечення потреб населення, передусім робітників [23]. Він підкреслював особливу роль механізації процесу кооперативного хлібопечення для збільшення хлібної випічки та покращення якості продукції. На думку вченого, кооперативне хлібопечення сприяло покращенню побутових умов робітників, звільняло їх від випікання хліба в домашніх умовах, допомагало економити час для участі членів кооперації у громадській роботі. Отже, розвиток кооперативного хлібопечення П. Кожаний розглядав не лише з соціально-економічної, але й соціально-політичної точки зору.

Про переваги механізації кооперативного хлібопечення над кустарним виробництвом писали І.А. Ліфшиць [24-26] та Д.І. Кудря [27]. Указані автори наголошували на значенні кооперативного хлібопечення для охоплення потреб населення у хлібній продукції та покращенні її якості й асортименту. На їх думку, кооперативне хлібопечення мало виняткове значення, від якого залежав фізичний стан робітників державної промисловості - основної продуктивної сили у процесі побудови соціалізму.

М. Тимошенко вказував на зв'язок між науковими основами хлібовипікання у споживчій кооперації та якістю хлібної продукції [28]. Відтак він намагався обґрунтувати доцільність створення мережі лабораторій для проведення експертизи борошна та готової продукції. Такий висновок дослідника був не випадковим, адже хліб на той час залишався найважливішим продуктом щоденного харчування населення.

У брошурі С. Зарудного «Українська кооперація на десяті роковини Жовтневої революції. 1917-1927» містяться лише окремі цифрові дані про пекарні споживчої кооперації у другій половині 1920-х рр., тож глибокий аналіз діяльності хлібопекарських підприємств не здійснювався [29]. Зрозуміло, що метою автора цієї агітаційної брошури було не стільки висвітлення досвіду хлібопечення в роки непу, скільки намагання переконати в перевагах радянської споживчої кооперації щодо створення нею побутових умов для населення.

Лише побічно роль споживчої кооперації в налагодженні миловарної справи згадується у розвідці В.Д. Коваля, присвяченій перспективам миловаріння в країні [30]. На думку автора, враховуючи недостатній рівень задоволення населення милом та іншою продукцією парфумерної промисловості, кооперативне виробництво мила в Україні мало бути збережене при зниженні ціни на цю продукцію завдяки проведеній раціоналізації.

Протягом 30-40-х рр. ХХ ст. дослідження виробничої діяльності споживчої кооперації України практично не проводилися. Зрозуміло, що увага істориків та економістів була прикута до висвітлення процесу індустріалізації країни, зокрема до створення важкої промисловості. Саме важка промисловість правлячою партією вважалася основою всього народного господарства в умовах побудови соціалізму. З огляду на це досвід діяльності невеликих кооперативних підприємств у роки непу з метою випуску товарів першої необхідності та продуктів харчування майже не вивчався.

Одна з перших післявоєнних спроб розкрити значення кооперативної промисловості в задоволенні потреб пайовиків в 1920-ті рр. належить російському радянському досліднику кооперативного руху Я.А. Кістанову [31]. Не викликає заперечення зроблений ученим висновок про те, що в роки індустріалізації країни, коли держава основні кошти спрямувала на важку промисловість, споживча кооперація взяла на себе випуск товарів широкого вжитку та забезпечення ними населення. Певною мірою зберігають цінність наведені автором праці статистичні дані про цензові та нецензові промислові підприємства споживчої кооперації й обсяги випуску ними продукції. Проте ці дані стосуються кооперативних промислових підприємств у масштабі СРСР, відтак матеріал про кооперативні підприємства споживчої кооперації Україні відсутній.