Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Більш динамічно у досліджуваний період відбувалося розширення мережі хлібопекарських підприємств робітничо-міської кооперації, що пояснювалося як зростаючими потребами міського населення, так і фінансовими можливостями ЦРК та робкоопів. Якщо на 1 жовтня 1926 р. робітничо-міська кооперація України мала 6 хлібозаводів і 264 пекарні, то на 1 жовтня 1928 р. - відповідно 10 і 309. Динаміка пекарень сільських споживчих товариств була такою: на 1 жовтня 1925 р. - 18 хлібопекарських підприємств, на 1 жовтня 1926 р. - 26, на 1 жовтня 1927 р.- 39 і на 1 жовтня 1928 р. - 98 [105, с.50-51].

Дані про мережу хлібопекарських підприємств України на 1 жовтня 1928 р. зафіксовані в табл. 3.5:

Таблиця 3.5. Дані про хлібопекарську мережу споживчої кооперації України на 1 жовтня 1928 р.

Отже, протягом 1926-1928 рр. відбулося зростання кількості хлібопекарських підприємств споживчої кооперації не лише в місті, але й на селі. Випічка хлібної продукції кооперативними організаціями за 1928 р. становила 6919 центнерів, а її вартість складала 142,4 млн. крб., з них на робітничо-міські кооперативи припадало 80,1 млн. крб., сільські ж товариства тоді виробили продукцію на суму 6 млн. крб. [106, с.33]. Наведені дані про кількість підприємств кооперативного хлібопечення різняться між собою, але чітко простежується тенденція до їх швидкого зростання протягом другої половини 20-х рр., особливо з початком індустріалізації країни.

Свідченням динаміки розгортання хлібопекарської мережі споживчої кооперації в масштабі СРСР є звітні дані Центроспілки за 1926-1928 рр. Так, у 1926-1927рр. у системі споживчої кооперації всієї країни налічувалося 145 цензових хлібопекарських підприємств, відповідно нецензових пекарень тоді було 1780 [107, с.92]. У 1927-1928 рр. у системі Центроспілки вже нараховувалося 270 цензових і 1820 нецензових підприємств, які випікали хліб [107, с.102]. Отже, на підставі наведених даних можна констатувати, що тенденція до збільшення кількості як цензових, так і нецензових хлібопекарських підприємств споживчої кооперації була характерна і для вітчизняної споживчої кооперації.

Виявлені статистичні дані Центральної робітничої секції Центроспілки водночас засвідчують, що протягом 1926-1927 рр. хлібопекарською галуззю споживчої кооперації України було вироблено на 1 пайовика 278,3 кг хлібної продукції, тоді як загалом по СРСР цей показник становив 221,9 кг [108, с. 38-39]. Відтак розвиток кооперативного хлібопечення в УСРР відбувався інтенсивніше, ніж у цілому по країні.

Одним із показників зростання ролі хлібопекарської галузі споживчої кооперації України в задоволенні потреб населення протягом другої половини 1920-х рр. була питома вага охоплення населення хлібною продукцією. У першій половині 1926 р. охоплення хлібного ринку кооперативним хлібопеченням у Катеринославі в середньому складало 69%, Донбасі - 50%, Миколаєві - 48% [80, с.38]. За даними Всеукраїнської хлібної наради споживчої кооперації, що проходила 7-8 липня 1926 р., питома вага охоплення населення міст та промислових центрів хлібом випічки кооперативних пекарень суттєво зросла. Особливо це було характерно для Харківського, Київського, Маріупольського, Сталінського, Миколаївського та Полтавського робітничо-міських кооперативів. Якщо в 1925 р. хлібопечення робкоопів України у середньому забезпечувало 30% потреби населення, то у 1926 р. році воно досягло 50% [109, с.2-3].

За архівними даними, ступінь задоволення потреби міст у хлібі шляхом планового забезпечення з урахуванням державного постачання борошна на кінець 1926 р. був такий: у Катеринославі - 90%, Харкові - 78%, Кременчуці - 68%, Києві - 62%, Одесі та Запоріжжі - 61%, Миколаєві - 60%, Зинов'євську - 54%. Отже, найбільш повно кооператори забезпечували попит на хліб по Харкову та Катеринославу. Цьому частково сприяло те, що кооперативне хлібопечення в цих містах було найбільш розвинуте. У Донбасі робкоопи, які забезпечували робітників хлібом, укладали річний договір із заготовачем, що дозволяло мати постійне надходження сировини для випікання [43, арк. 55].

Протягом 1927-1928 рр. забезпечення робітників України хлібом споживчої кооперації складало в середньому 67% [104, с.61]. Щодо хлібопечення Київського Соробкопу, то на підставі звіту за 1927-1928 рр. можна констатувати, що відсоток охоплення потреби населення в хлібі пересічно за рік становив 70,7%, а в кінці 1928 р. він досяг 74,2% [84, с.64]. Проте за окремими ЦРК та робітничими кооперативами республіки охоплення робітників - членів кооперації хлібом протягом 1927-1928 рр. складало навіть 90% [102, с.25].

Слід зазначити, що існують дані щодо охоплення хлібом кооперативної випічки членів профспілок. За даними обстеження ВЦСПС, у 1927-1928 рр. задоволення потреби членів профспілок у хлібі складало у промислових і окружних містах 58,5% усієї потреби, а в окружних непромислових містах - 40,4% [92, с.29]. Як бачимо, загалом відсоток населення, яке споживало хліб кооперативної випічки, систематично зростав, що свідчило про попит та нього.

Протягом другої половини 1920-х рр. хлібопекарська галузь поступово стала рентабельною галуззю господарської діяльності споживчої кооперації. Вартість продукції хлібопекарських підприємств робітничо-міської кооперації України у 1925-1926 рр. складала 7,6% до її торговельного обороту [110, с.34] і 8,6% до загального обороту робітничих кооперативів [111, с.47]. Переконливим підтвердженням зростання ролі хлібопекарської галузі споживчої кооперації є дані про питому вагу хлібопечення у загальній продукції промисловості кооперативних організацій. Так, хлібопечення у 1928 р. становило 47% до загальної суми продукції промисловості споживчої кооперації [106, с.33]. Не випадково у 1928 р. журнал «Кооперативне будівництво» підкреслював: «Хлібопечення є найважливішою галуззю виробничої діяльності робітничої кооперації» [102, с.27].

Отже, політика індустріалізації посилила роль хлібопекарських підприємств споживчої кооперації у забезпеченні швидко зростаючого населення міст. Масштаби механізації і темпи спорудження хлібозаводів протягом другої половини 1920-х рр. вражають своїм розмахом. У вказаний період Вукопспілка, місцеві спілки споживчих товариств, робітничо-міські кооперативи та окремі споживчі товариства України істотно розширили хлібопекарську діяльність.

Характерною особливістю кооперативного хлібопечення було те, що цей напрям виробничої діяльності споживчої кооперації України у першу чергу враховував науково-технічні досягнення країни, здійснював широкомасштабну модернізацію та реконструкцію хлібопекарської галузі. Існуюча влада прирівнювала механізацію хлібопечення і спорудження потужних хлібозаводів до проведення широкомасштабної індустріалізації. Здійснення інтенсивної механізації хлібопекарських підприємств споживчої кооперації дало можливість державі створити значну базу хлібопечення ще в період, який передував першій п'ятирічці. Слід зазначити, що експериментальні наукові розробки та проекти, які запроваджувались у хлібопекарській галузі споживчої кооперації, швидко давали помітні результати, виявляючись у збільшенні обсягів хлібовипікання, поліпшенні якості хліба та зниженні ціни на нього.

Загалом протягом другої половини 1920-х рр. хлібопечення виокремилось із загального промислового виробництва у самостійну галузь господарської діяльності споживчої кооперації України. Спираючись на власну ініціативу та матеріальну підтримку держави, хлібопекарські підприємства споживчої кооперації УСРР, як і всього СРСР, в останні роки непу потіснили приватного конкурента зі споживчого ринку. На початку 1930-х рр. під тиском розгортання хлібопекарської галузі споживчої кооперації приватне хлібопечення було цілком витіснене.

Таким чином, у роки нової економічної політики відбулося становлення та розгортання хлібопекарської галузі споживчої кооперації України, метою якої було забезпечення передусім членів кооперації хлібом за цінами, нижчими від ринкових. На початку непу кооперативне хлібопечення стало засобом підтримки робітників та членів їх сімей, безробітних, голодуючих, хворих дітей. Особливо важливе значення мало налагодження кооператорами хлібопекарської справи у промислових районах та містах, де особливо відчувалася продовольча криза, викликана неврожаєм та голодом 1921-1922 рр. Навіть у період економічної кризи 1923 р. кооператори продовжували розвивати хлібопечення з тим, щоб охопити ним не лише своїх пайовиків, але й некооперовану частину населення, зокрема безробітних. До середини 1920-х рр. кооперативне хлібопечення практично існувало за власні кошти, проте воно допомагало державі забезпечувати продуктом щоденного споживання робітників, службовців, Червону армію, лікарні, дитячі будинки. Успішно розвиваючи хлібопечення, кооператори республіки все більше охоплювали хлібною продукцією членів споживчих товариств, різні верстви населення, водночас витісняючи приватних пекарів із хлібного ринку. Цьому сприяло як зниження цін на хліб, так і поліпшення його якості та калорійності.

У середині 1920-х рр. нагальною потребою стала механізація процесів хлібопечення, зумовлена зростанням міського населення та розгортанням політики індустріалізації країни. Відтак державне керівництво розглядало безперебійне забезпечення робітничого класу якісним хлібом як першочергове завдання державних та кооперативних хлібопекарських підприємств. Намагаючись якомога швидше витіснити приватний сектор із хлібопекарської справи, а також дбаючи про покращення побутових умов та фізичний стан робітників державних підприємств та промислових новобудов, протягом другої половини 1920-х рр. більшовики здійснювали фінансову підтримку хлібопекарської галузі споживчої кооперації.

Завдяки проведеній механізації виробничого процесу кооперативне хлібопечення з кустарного промислу перетворилося на механізовану галузь промисловості і в кінці 1920-х рр. виокремилося із загального промислового виробництва в самостійну галузь діяльності споживчої кооперації. Раціоналізація виробничо-технологічних процесів, проведена за кошти кооперативних організацій, зокрема пайовиків, та за підтримки держави, сприяла тому, що поступово кооперативне хлібопечення стало рентабельним і навіть прибутковим.

Слід зазначити, що протягом другої половини 1920-х рр. - у період розгортання індустріалізації та значного збільшення працівників на промислових об'єктах кооператорам доводилося вирішувати не лише проблему збільшення обсягів випічки хліба, але й поліпшення його якості та зниження ціни. Щоб витіснити приватний сектор із хлібовипікання, споживча кооперація України мусила і добровільно, і під тиском держави систематично дбати про запровадження наукових основ хлібовипікання, що, у свою чергу, сприяло підвищенню якості хліба, його зовнішніх та внутрішніх показників. Покращення якості хліба при одночасному зниженні ціни на ньому, без сумніву, стало значним досягненням вітчизняних кооператорів, яке сприяло охопленню кооперативною випічкою більшої частини населення міст та промислових новобудов.

Загалом протягом 1926-1928 рр. кооперативні організації відіграли істотну роль у безперебійному забезпеченні потреб зростаючого населення промислових центрів у якісній хлібній продукції. Тим самим споживча кооперація зробила значний внесок у вирішення продовольчої проблеми в республіці. Цьому сприяла не лише проведена раціоналізація виробництва, але й постійний пошук кооператорами шляхів збільшення калорійності хлібної продукції, урізноманітнення хлібної випічки, пропаганда досягнень кооперативного хлібовипікання.

Сьогодні, коли на ринку України простежується гостра боротьба за споживача досвід кооперативних організацій щодо налагодження хлібопечення для забезпечення якісною продукцією членів кооперації та різних верств населення в цілому потребує глибокого аналізу. Відродивши масштаби діяльності хлібопекарських підприємств у містах, районних центрах та селах, випускаючи якісну і різноманітну хлібну продукцію, яка відповідає санітарним нормам, споживча кооперація змогла б зробити помітний внесок у забезпечення населення з різним рівнем достатку продуктом повсякденного попиту.

4. Становлення та розвиток громадського харчування споживчої кооперації України у період НЕПУ

4.1 Залучення вітчизняної споживчої кооперації до організації громадського харчування у період продовольчої кризи 1921-1922 рр.

Становлення галузі громадського харчування споживчої кооперації УСРР, як і СРСР у цілому, почалося практично з перших кроків нової економічної політики. У березні 1921 р десятий з'їзд РКП/б/., ухвалив резолюцію «Про покращення становища робітників і селян, які цього потребують». Було акцентовано на тому, що у зв'язку з тривалою війною робітники фізично виснажилися, відтак радянська влада має вжити невідкладних заходів щодо налагодження системи громадського харчування. З'їзд зобов'язав партійні, радянські та господарські організації звернути посилену увагу на це питання і виробити терміново заходи щодо «покращення становища робітників та полегшення їх бід» [1, с.372]. Без сумніву, цей заклик стосувався і споживчої кооперації, покликаної зміцнити матеріальне становище її членів, передусім робітників, від ударної праці яких залежало якнайшвидше відродження промисловості країни. Керуючись всесоюзними настановами, Перша Всеукраїнсьа нарада КП/б/У (травень 1921 р.) також вказувала на необхідність залучення господарських органів, у тому числі й споживчої кооперації, до справи забезпечення матеріального становища робітників з метою економії їх заробітної плати [2, с.149].

Зауважимо: після переходу до непу на Україні залишалась невелика й украй роздроблена мережа їдалень, що підпорядковувалися різним організаціям (Наркомату продовольства, Червоному Хресту, споживчій кооперації, артілям тощо). До того ж ці їдальні не мали загального характеру, були недоступні для більшості населення і перебували у жалюгідному стані. Оскільки коштів для створення мережі закладів громадського харчування державної форми власності не вистачало, більшовики покладали надії на потенціал кооперативних організацій. Зазначимо, що навесні 1921 р. у власність або в оренду споживчій кооперації були передані державні робітничо-міські їдальні, що діяли в роки «воєнного комунізму», проте надалі утримувати їх радянська влада вже на могла. З одного боку, це був крок до відбудови матеріально-технічної бази кооперації, а з другого - намагання перекласти державні проблеми продовольчого забезпечення на кооператорів та пайовиків. Частину відкритих підприємств громадського харчування передали споживчій кооперації, а незначну кількість - приватним особам. Закриті їдальні на промислових підприємствах (де здійснювалося харчування робітників), а також їдальні, які обслуговували дітей-сиріт, тимчасово залишалися в розпорядженні органів Наркомпроду. Відтак із переходом до непу роль споживчої кооперації у заготівлях продуктів для населення та організації громадського харчування істотно зросла. Відкриті їдальні у переважній своїй більшості були зняті з державного утримання і перейшли на забезпечення кооперативними організаціями. Одночасно деякі закриті їдальні для дорослих були перетворені на загальнодоступні, самоокупні.

З перших кроків непу почали відкриватися кооперативні їдальні з кількістю не менше 300 пайовиків, які вносили паї, що складали оборотний фонд їдальні. Для управління кооперативною їдальнею обиралася комісія. З огляду на складність економічної ситуації в республіці ціни на обіди в громадських їдальнях споживчої кооперації не дорівнювали їх собівартості. До них не включали витрати на приміщення, які надавалися багатьом їдальням безкоштовно, і деякі інші витрати. Крім цього, кооперативні їдальні, здійснюючи закупки продовольства на місцевому ринку, отримували дотації із фондів споживчої кооперації. Тим самим більшовики прагнули залучати пайові внески, кошти та потенціал споживчої кооперації до вирішення гострої продовольчої кризи, що склалася на початку 1920-х рр. [3, с.39].

Згідно з листом ЦК РКП/б/ «Про кооперацію» від 9 травня 1921 р. споживча кооперація мала стати апаратом розподілу всіх продуктів продовольства і широкого споживання [4, с.195]. Відтак місце і роль громадського харчування в господарській діяльності споживчої кооперації з огляду на перехід до непу мали суттєво зрости. Запровадження госпрозрахунку актуалізували питання беззбитковості та самоокупності для закладів громадського харчування. Значне скорочення мережі підприємств харчування відразу ж після переходу до непу в країні означало, що нагальним завданням при організації нових їдалень є підвищення якості їжі та культури обслуговування. А це, у свою чергу, вимагало від кооператорів зміцнення матеріально-технічної бази громадського харчування.

Виконуючи директиви партійного керівництва, з весни 1921 р. ВУЦВК систематично відстежував матеріальний стан робітників, регулярно отримував дані місцевих органів влади про проведені заходи щодо покращення побуту та рівня життя робітників, зокрема про асортимент та калорійність харчування (обов'язковою умовою була наявність у раціоні м'яса), кількість відкритих їдалень та залучення до цієї справи кооператорів. Постійно місцеві губвиконкоми надсилали до ВУЦВК інформацію про санітарний стан їдалень для робітничо-міського населення. Подані до ВУЦВК відомості у переважній своїй більшості свідчили про антисанітарні умови та низьку калорійність їжі, якими характеризувалася більшість робітничих їдалень державної та кооперативної форми власності [5, арк.149].

Зазначимо, що на початку непу підприємства громадського харчування організували свою діяльність в умовах крайньої нестачі продуктів харчування і товарів першої необхідності. Через продовольчу кризу уряд УСРР 8 березня 1921 р. ініціював створення при Народному комісаріаті продовольства (Наркомпроді УСРР) спеціальної Ради з питань громадського харчування, яка мала стати всеукраїнським координаційним органом закладів громадського харчування всіх форм власності. Їй було доручено звернутися до радянських, партійних, профспілкових і кооперативних організацій із конкретним планом робіт щодо налагодження громадського харчування та розробити план залучення населення до цієї справи. Вартим уваги є той факт, що першими кроками в роботі Ради було створення секції дитячого харчування, а також організація дієтичних їдалень для хворих [6, арк. 17].

Продовольча ситуація в Україні вимагала від влади залучення до справи налагодження харчування населення якомога більшого числа господарських організацій, здатних вкласти власні кошти у цю справу. Для того, щоб привернути увагу до термінового вирішення проблеми налагодження громадського харчування та накреслити подальшу програму дій, у квітні 1921 р. за ініціативи партійно-радянського керівництва республіки провели Всеукраїнський з'їзд представників державних, кооперативних та профспілкових організацій, які могли допомогти подолати продовольчі труднощі. Зазначимо, що у роботі зібрання взяли участь і представники Вукопспілки та місцевих кооперативних організацій. На споживчу кооперацію ним покладалося завдання покращити якість харчування в їдальнях, залучати до громадського харчування не лише робітників, але й службовців, жінок, червоноармійців, молодь [7, с.25]. Тобто на першому етапі свого становлення кооперативне харчування мало виконувати як соціально-економічну, так соціально-виховну функцію.

Правління ВУКС, отримавши від радянської влади у березні 1921 р. дозвіл на відновлення господарської діяльності, ухвалило рішення про створення закладів громадського харчування для забезпечення своїх членів [8, арк.66]. Для виконання цього рішення кооператорам довелося відшукувати власні джерела поповнення продовольчих та фінансових ресурсів. Розраховувати на суттєву державну підтримку не доводилося, адже продовольчих запасів бракувало, водночас споживча кооперація мала діяти в умовах госпрозрахунку. Виділеного Наркомпродом УСРР запасу продуктів для товарообміну кооператорам для створення мережі закладів громадського харчування не вистачало. Відтак потрібно було знайти кошти для налагодження громадського харчування як за рахунок доходів від торговельно-заготівельних операцій, так і проведених пайових кампаній. До того ж для налагодження закладів харчування кооператорам переадресували частину банківських кредитів під товарообмінні операції.

Слід підкреслити, що більшовики вимагали від кооператорів не лише налагодити, але й покращити роботу закладів харчування у великих промислових містах, на залізниці, та у лікарнях для хворих дітей. Зокрема, на цьому акцентувалося в резолюції «Про кооперацію» Третього губернського з'їзду органів радянської влади Харківщини, що відбувся на початку квітня 1921 р. Організація справи громадського харчування, особливо дитячого, була визнана першочерговою [9, арк.5].

Архівні матеріали дозволяють констатувати, що споживча кооперація Харківської губернії вже у перший рік переходу до непу досягла помітних успіхів щодо організації громадського харчування для різних груп населення. Улітку 1920 р. ще за «воєнного комунізму» Харківське єдине міське споживче товариство (ЄСТ) отримало від влади, зокрема міського продуктового відділу, 42 їдальні із щоденною пропускною здатністю 20 тис. чоловік. Тобто споживчій кооперацій у директивному порядку було доручено підтримати і забезпечити харчування населення Харкова - великого промислового центру. На 1 березня 1921 р. Харківське міське споживче товариство вже мало у своєму розпорядженні 81 їдальню (серед них - власні та орендовані) із щоденним відпуском 45 тис. обідів (16 тис. для дітей і 29 тис. - для дорослих), які готували сніданки, обіди та вечері за помірну ціну. Окрім цього Харківським ЄСТ було відкрито 5 дієтичних їдалень для хворих дітей та жінок-годувальниць [10]. Підкреслимо, що це здійснювалося практично за власні кошти споживчої кооперації.

З метою поліпшення харчування залізничників Харківського вузла кооператори активізували заготівлі, що дозволило за період з 14 по 21 березня 1921 р. заготувати і забезпечили робітничі їдальні такою кількістю продуктів: бита птиця - 284 пуди, солонина - 237 пудів, олія - 49 пудів 39 фунтів (фунт дорівнював 409 г), овочі сушені - 346 пудів 35 фунтів тощо [11]. Без сумніву, у період продовольчої кризи за відсутності державної підтримки зробити це було непросто. Відтак кооператорам доводилося діяти, розраховуючи на власну господарську ініціативу та використовуючи для товарообміну на сільгосппродукти збережені від націоналізації радянською владою мізерні запаси промислових товарів.

Досвід Харківського робітничо-міського споживчого товариства щодо налагодження громадського харчування здобув підтримку на сторінках журналу «Союз потребителей», що виходив у Москві (друкований орган Центроспілки). В одному з його номерів за 1921 р. повідомлялося: «Усі зусилля товариства з першого дня існування були спрямовані у бік розширення і покращення мережі громадського й особливо дитячого харчування і найбільш правильної організації планового забезпечення предметами першої необхідності» [12, с. 25].

Споживчі товариства у повітах Харківської губернії розпочали роботу щодо забезпечення окремих груп населення гарячим харчуванням. Наприклад, Зміївське райвідділення губспоживспілки за узгодженням з місцевим виконкомом видало картки для забезпечення обідами 60 дітей із малозабезпечених сімей. Дозволялося видавати додому обіди для ослаблених дітей. 24 червня 1921 р. правління Зміївського ЄСТ звернулося до повітового виконкому з проханням сприяти в отриманні з державного фонду цукру для збільшення норм відпуску його для хворих дітей. Показовою для того часу є загальна пропускна здатність їдальні міста Змієва, яка становила 1 тис. обідів щоденно [13, арк.29].

Незважаючи на те, що діяльність закладів громадського харчування споживчої кооперації України ґрунтувалася на госпрозрахункових засадах, вони потрапили під пильний контроль і керівництво як союзних, так і республіканських партійних та радянських органів, а також Центроспілки РСФРР. Питання про розширення громадського харчування на основі госпрозрахунку було порушене на Всеросійській продовольчій нараді навесні 1921 р. Накреслений план роботи передбачав, зокрема, ту обставину, що споживча кооперація візьме на себе технічне оснащення підприємств харчування. Для регулювання розвитку громадського харчування у масштабі всієї країни нарада ухвалила при Центроспілці утворити відповідний відділ [14, с.138]. Отже, на початку травня 1921 р. для реалізації ідеї громадського харчування при Центроспілці РСФРР був створений відділ громадського харчування. Журнал «Союз потребителей» 7 травня того ж року опублікував «Положення про відділ громадського харчування», де зазначалося: «З метою здійснення ідеї громадського харчування на території РСФРР при Центроспілці засновується відділ громадського харчування. Цей відділ є органом, який централізує у всеросійському масштабі керівництво справою громадського харчування у споживчих товариствах, об'єднує всі заходи щодо здійснення громадського харчування (керує діяльністю споживчих товариств і координує дії останніх» [15, с.39]. Зрозуміло, що віднині всі розпорядження цього відділу мали бути обов'язковими до виконання організаціями споживчої кооперації УСРР, яка на договірних засадах входила до складу Центроспілки.

Слід зазначити, що в ряді випадків місцеві органи влади певною мірою допомагали становленню кооперативного громадського харчування. Так, на початку квітня 1921 р. президією Полтавського губвиконкому було ухвалено рішення терміново вжити заходи щодо покращення їжі в їдальнях громадського харчування [16]. Губвиконком сприяв отриманню Полтавським ЄСТ продуктів із фондів місцевого продовольчого комітету (опродкомгубу) і тим самим відкриттю кооперативної їдальні для обслуговування населення міста обідами за помірними цінами [17, арк.7].

Проте замість конкретної допомоги держава систематично втручалася у справи кооперативного харчування. Наприклад, у квітні 1921 р. Чернігівський губвиконком обстежив їдальні Чернігівського ЄСТ і виявив там недоліки, зокрема низьку калорійність страв і високі ціни. Не надавши конкретної продовольчої чи фінансової підтримки кооператорам, губвиконком зобов'язав правління Чернігівського ЄСТ терміново віднайти шляхи зниження ціни та підвищення калорійності обідів для робітників [18, арк.11].

Як шлях до ефективного та регулярного контролю за діяльністю кооперативних їдалень, керівництво республіки розглядало залучення до справи громадського харчування активістів профспілкового руху та жінок. Підтвердженням цього є заклик республіканської більшовицької газети «Коммунист», яка 8 травня 1921 р. підкреслювала, що «харчування в їдальнях нині за свій рахунок можна значно покращити, якщо за це візьметься господарська рука жінки-пролетарки» [19].

Улітку 1921 р. партійно-радянське керівництво України обговорило перші підсумки діяльності закладів громадського харчування і накреслило ряд заходів щодо його вдосконалення. Партійні і радянські керманичі вважали перші результати налагодження громадського харчування, передусім серед робітників, такими, що не відповідають потребі дня. Зокрема, пленум ЦК КП/б/У, що відбувся у липні 1921 р., наголосив на недостатній організованості української кооперації в період економічних та політичних ускладнень [2, с.160]. У резолюції «Про посилення значення госпорганів» пленум акцентував на важливості збереження та розширення практики колективного забезпечення робітників. Саме такий підхід мав сприяти економії продовольчих ресурсів, яких на той час бракувало. Без сумніву, це завдання стосувалося і закладів громадського харчування споживчої кооперації, які мали щоденно здійснювати безперебійне забезпечення робітників гарячими стравами і тим самим гарантувати підтримку їх фізичного і морального стану [2, с.163].

Обговорення подальших шляхів розвитку громадського харчування активно відбувалося й на місцях. Так, 10 червня 1921 р. на засіданні бюро Харківського губкому КП/б/У було вирішено, що питанням налагодження громадського харчування мають опікуватися так звані комісії покращення побуту робітників, що діяли при місцевих партійних осередках [20, арк.53]. Протягом червня пройшли губернські конференції представників робітничої кооперації, які аналізували стан кооперативних їдалень та їх роль у забезпеченні робітників. Загалом було зазначено, що рівень охоплення громадським харчуванням не відповідає потребі робітничого забезпечення. В ухвалених рішеннях наголошувалося на необхідності «поліпшення забезпечення робітників та правильної організації громадського харчування» [21, арк.101]. Оскільки тон у роботі конференцій задавали представники місцевих партійних осередків та кооператори-комуністи, було вирішено посилити контроль за роботою закладів громадського харчування споживчої кооперації шляхом розширення діяльності партійних комісій із перевірки матеріального стану робітників.

За даними Укрстатбюро, тоді в Україні в кооперативних та державних їдальнях харчувалося 694 тис. дорослого населення, а кількість робітників, об'єднаних у профспілки, досягала 1 млн.129 тис. чоловік. Відтак більше 50% робітників - членів профспілок, користувалися мережею громадських їдалень [22, арк.31]. Однак такі результати не влаштовували партійно-радянське керівництво республіки. Цей факт кооператорам довелося враховувати під час роботи І з'їзду уповноважених Вукопспілки, що проходив у серпні 1921 р. Проблема налагодження громадського харчування була розглянута серед інших питань продовольчого забезпечення членів споживчих товариств. Зважаючи на постійні перевірки з боку партійних та радянських органів, їх критичні зауваження, а також враховуючи результати власних обстежень, з'їзд визнав, що стан громадського харчування в кооперативних їдальнях незадовільний, забезпечення їдалень продуктами складало всього 8-10 % від потреби забезпечення робітників. До того ж якість харчування в їдальнях залишалася низькою. «Громадське харчування, - наголошувалось на з'їзді, - будувалося на ресурсах Наркомроду, але цих ресурсів не вистачало. Нерідко їдальні, навіть робітничі, були зачинені» [23, арк.14-15]. Проте розраховувати на оперативну матеріально-фінансову допомогу держави кооператорам не доводилося, тож делегатами з'їзду було вирішено терміново відшукати нові джерела фінансування та продовольчого забезпечення для покращення стану їдалень.

Відтак у період продовольчої кризи 1921-1922 рр. споживча кооперація республіки була зобов'язана не послабляти діяльність щодо першочергового охоплення харчуванням робітників державної промисловості. Кооперативні організації у міру своїх можливостей робили все для того, щоб робітники промислових підприємств отримували гарячі страви. До цього спонукали розпорядження партійно-радянського керівництва республіки, які були змушені виконувати кооперативні організації. Так, на поліпшенні побуту та безперебійному продовольчому забезпеченні робітників державної промисловості наголошувала шоста конференція КП/б/У (6-13 грудня 1921 р.) [2, с.196].

Зазначимо, що у період спричиненої неврожаєм гострої нестачі продуктів харчування на споживчому ринку восени 1921 р. кооператори прагнули зберегти необхідний рівень забезпечення гарячим харчуванням робітників промислових підприємств Харкова. У цей період відділ громадського харчування, що діяв при Харківському ЄСТ, винайшов кошти для того, щоб організувати роботу ще 10 громадських їдалень. Як правило, кооперативні їдальні працювали щоденно з 9 години ранку до 10 години вечора. Ці заклади відпускали сніданки, обіди, вечері, чай, каву, молоко за помірними цінами. Обід складався з 2 м'ясних блюд із хлібом. Оскільки їдальні діяли за принципом госпрозрахунку, Харківське ЄСТ регулярно через свій друкований орган - «Кооперативный бюллетень» повідомляло, що харчуватися в їдальнях можуть не лише робітники, але і службовці державних установ [24]. Ураховуючи складну продовольчу ситуацію, а також великий наплив біженців із неврожайних губерній, які стікалися до Харкова, керівництво республіки зобов'язало споживчу кооперацію міста убезпечити робітників промислових підприємств від нестачі продуктів харчування. Тобто кооперація була змушена виконувати класову місію порятунку робітників - основної продуктивної сили побудови соціалізму. З огляду на це кооперативні їдальні стали певним порятунком для переважної частини робітничого населення промислових міст.

Однак голод, знецінення грошей і вкрай нестабільні ціни на продовольство не дали можливості в короткі терміни розширити мережу громадського харчування різних форм власності. Голод вніс корективи у цінову політику закладів громадського харчування споживчої кооперації, які опікувалися робітничо-міським населенням. Кооператорам довелося піти на підвищення цін, зберігаючи при цьому певні знижки для членів споживчих товариств. Наприклад, Чернігівське ЄСТ встановлювало ціни на обіди в кооперативних їдальнях міста на 1, 10 і 20 число кожного місяця. Рішенням правління Чернігівського ЄСТ з 1 лютого 1922 р. обіди в їдальнях коштували 20 тис. крб. Щоб зберегти доступну для членів кооперації ціну, кооператори вирішили відпускати для їдальні продукти безпосередньо з товарообмінної крамниці з націнкою не більше 10% [25, арк.18].

Загострення продовольчої ситуації позначилося на цінах у їдальнях Чернігівського ЄСТ, які, працюючи на умовах госпрозрахунку, також були змушені підвищити ціни. Відповідно на засіданні правління цього товариства 20 лютого 1922 р. ухвалили рішення запровадити дві ціни на обід: для пайовиків вона мала складати 30 тис. крб., а для інших громадян - 35 тис. крб. Для підтримки робітників та всього населення міста було дозволено відкривати при їдальнях чайні, де склянка чаю із цукром для членів кооперації коштував 7 тис. крб., для всіх інших - 9 тис. крб. [25, арк.58]. Зауважимо, що на той час цукор був великою рідкістю на споживчому ринку.

Згідно з архівними матеріалами, на 14 березня 1922 р. обід у їдальнях Чернігівського ЄСТ для членів кооперації коштував 75 тис. крб., для не- пайовиків - 85 тис. крб. Відповідно ціна на чай була: 8 тис. і 10 тис. крб. [25, арк.74]. На 30 березня правління Чернігівського ЄСТ визначило ціну на обіди в кооперативних їдальнях у розмірі 130 крб. для членів кооперації і 140 крб. - для інших. Ціна на чай становила 10 тис. і 15 тис. крб. [25, арк.91]. Уже через 10 днів, 8 квітня 1922 р., обіди коштували 190 крб. для пайовиків і 210 тис. крб. - для інших громадян. Зросла і ціна чаю, а саме 20 тис. крб. і 25 тис. крб. [25, арк.106]. Як бачимо, у період різкого здорожчання продуктів харчування, викликаного голодом, члени споживчих товариств мали певні знижки на харчування у кооперативних їдальнях, порівняно з некооперованою частиною населення.

Тенденція до стабілізації продуктового ринку, запорукою якого став хороший урожай 1922 р., дала підставу більшовикам знову посилити увагу до проблеми зростання матеріального рівня робітників державної промисловості. Так, дванадцята Всеросійська конференція РКП/б/ (серпень 1922 р.) ухвалила резолюцію «Про завдання партії в кооперації». У ній наголошувалося на тому, що потрібно максимально уваги приділити справі поліпшення забезпечення робітників [2, с.584]. Виконуючи розпорядження Раднаркому РСФРР, партійно-радянське керівництво УСРР посилило контроль за станом забезпечення гарячим харчуванням робітників Донбасу, що мало не лише соціально-економічне, але й політико-пропагандистське значення для відродження важкої промисловості. Донецька губспоживспілка - Союздонбасейн на виконання директив союзного та республіканського керівництва не лише провела ряд заходів щодо покращення рівня харчування робітників - членів споживчої кооперації, але й розпочала роботу щодо вдосконалення приміщень для їдалень, створення при них читалень та кімнат відпочинку [26].

Підсумки роботи закладів громадського харчування щодо забезпечення побуту робітничого класу були проаналізовані ІІ з'їздом уповноважених Вукопспілки, що проходив у грудні 1922 р. Кооператорам довелося враховувати директиви керівних органів СРСР та УСРР щодо необхідності зміцнення матеріального становища робітників, від яких залежала відбудова промисловості в найкоротші терміни. З'їзд визнав необхідність поліпшення задоволення потреб робітників, у тому числі гарячим харчуванням. Водночас, з огляду на складний фінансовий стан споживчої кооперації та збитковість закладів громадського харчування, у рішеннях з'їзду тоді не стояло завдання максимального охоплення громадськими їдальнями всіх верств населення [27, с.187]. Основну увагу було вирішено приділити кооперативному хлібопеченню, яке вважалося більш рентабельним і затребуваним переважною частиною населення.

Зауважимо: перехід до непу співпав зі стихійним лихом - посухою, яка викликала неврожай на значній території країни. У середині літа 1921 р. над Поволжям та південними губерніями України нависла загроза голоду. Також далися взнаки воєнні роки та політика продрозкладки, які, без сумніву, підірвали стан селянських господарств. З огляду на це голова ВЦВК РСФРР М.І. Калінін зазначав: «…голод був жахливим результатом громадянської війни. Якщо ви подивитеся нині на голодуючі губернії, то побачите, що по всіх цих губерніях пройшли армії як білі, так і червоні в 1919 р., а в деяких місцях навіть у 1920 р. У багатьох місцях через це були втрачені цілі робочі сезони. У зв'язку з цим слабкість селянського населення щодо випадкового лиха, лиха стихійного значно зросла» [28, с.17]. Відтак із початком голоду (кінець літа-початок осені 1921 р.) робота кооператорів щодо створення закладів громадського харчування ускладнилася, а відповідальність посилилася. Як засвідчує історичний досвід, мережа підприємств громадського харчування споживчої кооперації у той скрутний час надала істотну допомогу населенню України та півдня РСФРР.

Більшовики вже мали певний досвід залучення потенціалу споживчої кооперації до налагодження гарячого харчування населення за умов нестачі продуктів у роки «воєнного комунізму». Так, визначаючи конкретну роль громадського харчування в умовах боротьби з голодом, VІІ Всеросійський з'їзд Рад, який відбувся в 1919 р., акцентував на тому, що заміна індивідуальних форм харчування суспільними відповідає цілям «збільшення продовольчих ресурсів, більш правильному їх використанню» [29, с.145-146]. КП/б/У у 1919 р. також наголошувала на тому, що громадське харчування украй потрібне «для охорони здоров'я трудящих”. При цьому підкреслювалося, що до організації громадських їдалень місцева влада має залучати господарські організації [29, с.196]. Оскільки протягом 1919-1920 рр. громадські їдальні діяли безкоштовно, влада виділяла для них частину державних ресурсів. Разом з тим запаси споживчої кооперації також були включені у процес налагодження харчування робітників з тим, щоб не допустити голоду.

У 1921 р., коли стали помітними перші ознаки голоду, більшовики намагалися залучати продовольчі запаси та кошти місцевих господарських організацій для надання допомоги населенню. Керівництво РСФРР та УСРР добре розуміло, що без допомоги кооперації, профспілок та інших господарських і громадських організацій подолати голод буде надзвичайно складно. У липні 1921 р. була створена Центральна комісія допомоги голодуючим (ЦК Помгол) на чолі з головою ВЦВК М.І. Калініним. Восени потерпілі від посухи губернії РСФРР було звільнено від продовольчого податку. Вони отримали від держави посильну насіннєву та продовольчу допомогу. Для цього використовувалися й продовольчі ресурси УСРР, в заготівлі яких брали участь воєнізовані загони. Так, у директиві Всеросійського робітничого сільськогосподарського та продовольчого бюро при ВЦРПС від 24 серпня 1921 р., призначеній Українському війсьпродбюро, зазначалося, що на Україну відправлено 8 тис. чоловік для поповнення продовольчих запасів для голодуючого Поволжя [30, арк.13]. Крім вищевказаної директиви Українська економічна рада 5 листопада того ж року ухвалила рішення про використання збройної сили для проведення кампанії збору продподатку у селян [31, арк.75]. Уже в серпні на шляху просування голодуючих переселенців з Радянської Росії на Україну були створені громадські пункти харчування, для функціонування яких уряд УСРР виділив 100 тис. пудів хліба [3, с.39].

Це відбувалося у той час, коли безпосередньо у самій Україні склалася трагічна ситуація. Значно постраждали посіви в Донецькій, Запорізькій, Миколаївській, Одеській та Катеринославській губерніях. Практично не дали навіть посівного матеріалу 41,2% орних земель республіки [32, с.8]. Як указувалося у протоколі загальних зборів членів Великомихайлівського волосного комітету незаможників Гуляйпільського повіту Запорізької губернії від 9 жовтня 1921 р., «…бідняцьке населення стоїть перед загрозою голодної смерті» [33, арк.79]. Держава мала б піти на забезпечення селян не лише насінням, але й продовольством. Водночас протягом літа-осені 1921 р. голодуюче населення України практично не отримало допомоги ні від уряду РСФРР, ні від Раднаркому УСРР і мобілізація коштів для врятування голодуючих Півдня України за кордоном не здійснювалася. Повідомлення про скрутне становище населення неврожайних губерній УСРР не публікувалися на сторінках газет і журналів, оскільки факт голоду ретельно приховувався від загальноросійської і світової громадськості.

Тільки взимку, коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні поширилася смертність, керівництво республіки вже більше не могло замовчувати ситуацію в республіці. У доповідній записці голови Раднаркому УСРР Х.Г. Раковського до В.І. Леніна від 28 січня 1922 р. про стан продовольчої роботи в УСРР зазначалося: «Про голод, який насувався на Україну, ми мали дані в червні 1921 р. З чисто політичних причин ми не робили з цього паніки. Україна не робила ніякого звернення за допомогою ні до Росії, ні до закордону, і різних міжнародних комітетів допомоги голодуючим. З цієї причини міжнародні комітети допомоги були допущені на Україну лише в січні 1922 р.» [34, арк. 9]. Відповідно уряд УСРР лише на початку 1922 р. отримав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі губернії РСФРР [35, с.11]. Тобто керівництво республіки у боротьбі з голодом мало покладатися передусім на внутрішні ресурси, зокрема на потенціал господарських організацій, у тому числі і споживчу кооперацію. Зрозуміло, що в тій складній ситуації важливу роль було покликане відіграти кооперативне громадське харчування.

З літа 1921 р. українська влада, практично не маючи підтримки російської влади, була змушена вжити ряд заходів щодо порятунку як голодуючих РСФРР, так і УСРР. По-перше, до цього зобов'язували директиви союзного уряду, який розраховував, що родюча Україна зможе прогодувати евакуйованих з Поволжя. По-друге, в центральні губернії України, які менше постраждали від неврожаю, масово тікали голодуючі біженці з Півдня України. Так, у кінці липня 1921 р. при ВУЦВК була створена Центральна комісія допомоги голодуючим (ЦК Допомоги, Помгол (рос.), яку очолив голова ВУЦВК Г.І. Петровський. До її складу входив і член правління Вукопспілки І. Керенчевський. Йому було доручено розробити план заходів щодо допомоги споживчої кооперації голодуючим губерніям України. Отже, з перших кроків діяльності комісії робилися спроби залучити споживчу кооперацію до організації харчування голодуючих.

Архівні матеріали та періодичні видання засвідчують те, що кооператори в числі перших почали надавати допомогу голодуючим біженцям із неврожайних районів. З цього приводу газета «Коммунист» уже 30 липня 1921 р. писала: «Вукопспілка прагнула усіма заходами підняти громадську і кооперативну ініціативу у справі допомоги голодуючим. ВУКС і органи кооперації мають намір розвивати громадське харчування в голодуючих місцевостях - організацією мережі їдалень, для дітей - шляхом налагодження харчування в яслах» [36].

Крім розпоряджень республіканських органів влади Вукопспілка мала виконувати вказівки й центральної спілки споживчої кооперації РСФРР, що знаходилася у Москві. Зокрема, 23 липня 1921 р. 36 збори уповноважених Центроспілки РСФРР, виконуючи директиви уряду РСФРР, закликали організації споживчої кооперацією всієї країни взяти найактивнішу участь у допомозі голодуючим Поволжя, розгорнувши мережу їдалень і пунктів харчування для біженців із голодних місць, а також забезпечити гарячим харчуванням безпритульних дітей. Практично всі витрати щодо заготівлі продуктів харчування та організаційні витрати, пов'язані з відкриттям спеціальних пунктів харчування для голодуючих, згідно з закликом Центроспілки, мали взяти на себе кооператори. Відтак відкриття їдалень для голодуючих та дитячих будинків мало здійснюватися, як того вимагала Центроспілка, у результаті добровільних пожертвувань споживчих товариств та пайовиків, тобто надання хліба, олії, борошна, картоплі, овочів тощо [37, с.96-97]. Без сумніву, споживча кооперація України включилася у виконання цього рішення.

Оскільки з кінця літа продовольча ситуація різко загострилася, 26 серпня 1921 р. ВУЦВК видав постанову «Про обов'язкове відрахування на користь голодуючих одного фунта з кожного пуду продуктів, заготовлених шляхом товарообмінних операцій». Відповідно до цього розпорядження, обов'язкові відрахування на користь голодуючих, зокрема 1 фунта (409 г) з кожного пуда заготовлених продуктів, мали здійснювати як органи Наркомпроду, так і Вукопспілка. Отримане продовольство мало надходити на адресу Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК [38, с.550]. На виконання постанови ВУЦВК від 13 вересня 1921 р. «Про організацію волосних і сільських комісій щодо надання допомоги голодуючим» влада залучала сільські споживчі товариства та їх районні спілки, зобов'язуючи робити відрахування у державний фонд допомоги голодуючим [39, с.591-592].

17 листопада 1921 р. на засіданні Української економічної ради ухвалили рішення про термінову допомогу неврожайним губерніям - Запорізькій, Катеринославській та Донецькій. З огляду на нього рішення господарським організаціям, у тому числі споживчій кооперації, було запропоновано у тижневий термін розробити програму підтримки державного фонду допомоги голодуючих губерній грішми та продуктами [40, арк.101]. Як бачимо, через голод частину своїх продовольчих запасів кооператорам доводилося відраховувати до фонду ЦК Допомоги, що обмежувало їх господарську діяльність.

Кооператори також не могли проігнорувати рішення Всеукраїнського робітничого комітету від 1 серпня 1921 р. про негайну допомогу голодуючим Поволжя. Вони активно включилася в оголошений Всеукраїнським робітничим комітетом місяць допомоги голодуючим, який проходив з 1 вересня по 1 жовтня 1921 р. [6, арк.7]. Таким чином, крім власних заходів щодо організації харчування голодуючого населення споживчій кооперації УСРР доводилося виконувати директиви ВУЦВК та ряду інщих органів влади і робити регулярні відрахування до державного продовольчого фонду, що значно ускладнювало роботу кооперативних їдалень.

Відтак споживча кооперація УСРР активно включилася у боротьбу з голодом. Серед кооперативних організацій виник рух щодо збору товарних, продовольчих та грошових фондів для голодуючих Поволжя та Півдня України. Ці фонди поповнювалися за рахунок добровільних безоплатних відрахувань грішми та продуктами з боку споживчих товариств та службовців апарату, а також добровільних пожертв пайовиків, організації заготівель продовольства та насіннєвого матеріалу в урожайних губерніях. Восени 1921 р. правління Вукопспілки вирішило переказати на користь голодуючим три відсотки місячної зарплати працівників споживчої кооперації [41, арк.23].

З метою координації та розширення діяльності кооперативних організацій щодо надання допомоги голодуючим 27 вересня 1921 р. президія правління Вукопспілки ухвалила рішення про створення Центральної кооперативної комісії у складі 3-х членів правління. Комісії належало терміново розробити проект заходів щодо залучення всіх ланок системи споживчої кооперації до надання допомоги постраждалим від неврожаю, передусім налагодження громадських їдалень. 9 листопада 1921 р. ВУКС у своєму «Бюллетене» опублікувала положення про місцеві кооперативні комісії допомоги постраждалим від неврожаю [42, арк.21]. Наприклад, у листопаді 1921 р. Харківська губернська кооперативна комісія для проведення доброчинної акції «Кооперація - голодуючим» направила 450 працівників споживчої кооперації для продажу газет. Прибуток від продажу газет, а також від проведення концертів, читання лекцій та розіграшів лотерей надходив до фонду ЦК Допомоги при ВУЦВК [43].

Зрозуміло, що діяльність і центральної, і місцевих кооперативних комісій допомоги голодуючим мали базуватися не лише на власній ініціативі Вукопспілки, але й на розпорядженнях керівництва СССР та УСРР. Підтвердженням цього є діяльність кооперативної комісії в Донецькій губернії, до складу якої входило двоє представників Союздонбасейну, по одному від кустарно-промислової та воєнної кооперації, Бахмутського міського ЄСТ і сільськогосподарського управління губспоживспілки. З перших кроків діяльності Донецька кооперативна комісія допомоги голодуючим була змушена приділяти увагу передусім біженцям з Поволжя, оскільки до кінця 1921 р. ні один із повітів Донецької губернії не був офіційно визнаний владою голодуючим. Для того, щоб забезпечити місцевих робітників гарячим харчуванням, донецьким кооператорам доводилося усувати ряд бюрократичних перепон. Отже, у такий критичний продовольчий період не було узгодженості в діях органів влади та кооперативних комісій допомоги голодуючим. Тому губернський пленум КП/б/У офіційно визнав і затвердив Донецьку кооперативну комісію допомоги голодуючим лише в другій половині січня 1922 р. А це означало, що через настанови та заборони центральної та місцевої влади у голодуючих районах Донбасу кооператорам певний час розгорнути мережу закладів громадського харчування не вдавалося, позаяк відкрито говорити про голод у цьому регіоні з політичних мотивів було заборонено [44, с.47].

У січні 1922 р. КП/б/У зобов'язав Центральну комісію допомоги голодуючим провести перевірку підтримки населення на місцях (так званий двотижневик перевірки). Особливої уваги налавалося тому, як організовано громадське харчування (кількість їдалень, для скількох дітей і дорослих, скільки прийнято прибулих із голодуючих губерній і яка їм виділена реальна допомога). Зазначимо, що перевірялася й робота споживчої кооперації, зокрема те, як використовуються товарні запаси складів кооперативних організацій для допомоги голодуючим [45, арк.45].