Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Розгортання борошномельної промисловості споживчої кооперації потребувало термінового вирішення проблеми сировинної бази. З огляду на це восени 1926 р. правління Вукопспілки ухвалило постанову «Про організацію елеваторного господарства споживчої кооперації на Україні». Оскільки необхідних коштів бракувало, здійснюючи вищевказану постанову, Вукопспілка пішла на співробітництво з Державним будівельним підприємством «Електрохліб» і розпочала спорудження елеваторів не лише для прийомки, але й для переробки і зберігання зерна. Наприклад, у 1927 р. на станції Високопілля (Дніпробузька райспоживспілка) і станції Сербка (Одеська райспоживспілка) підприємство «Електрохліб» уперше в СРСР за кошти споживчої кооперації збудувало 2 кооперативні елеватори місткістю до 105 тис. пудів кожний. До речі, ці підприємства були змонтовані за останніми технологічними досягненнями американського елеваторного будівництва. Вартість кожного становила 205 тис. крб. Протягом борошнопереробної кампанії 1927 р. через елеватори пройшло 600-700 пудів зерна [200, с.59]. Таким чином, завдяки господарській ініціативі кооператорів, мобілізацій коштів та паїв, а також співпраці з державними будівельними структурами масштаби борошномельної галузі споживчої кооперації інтенсивно зросли.

У лютому 1927 р. для координації роботи в борошномельній справі та узгодження ряду питань із державними структурами у складі Вукопспілки був створений спеціальний елеваторний комітет [201, с.45]. На його засіданні 17 лютого 1927 р. ухвалили рішення про замовлення у державному тресті «Мельбудівництво» обладнання для елеваторів та угоду з Наркомторгом УСРР про імпорт сит для млинів ВУКС [202, арк.175]. 26 лютого 1927 р. на засіданні президії правління Вукопспілки голова елеваторного комітету М. Філіпович доповідав про перші кроки роботи цього підрозділу. Для прискорення організації елеваторного господарства правління ВУКС виділило елеваторному комітету кошти на оплату необхідних експертиз для перевірки якості обладнання та борошна. Крім цього було ухвалено організувати при млинах Вукопспілки лабораторії для перевірки якості зерна та борошна. Центральну ж лабораторію вирішили створити при ВУКС. Відтак проблемі дотримання санітарних норм та певних технологій у процесі переробки борошняної продукції правління Вукопспілки, згідно з власними ухвалами та державними вимогами, надавало важливого значення [202, с.154].

Зазначимо, що практично всі млини Вукопспілки були товарні, тобто добова їх потужність становила від 2 до 6 тис. пудів. На 1 жовтня 1928 р. з-поміж підпорядкованих райспілкам млинів 20% були товарними, 80% - напівтоварними, тобто мали добову потужність від 800 до 2 тис. пудів. Такі ж показники мали млини робітничо-міських кооперативів. Млини сільських споживчих товариств у той час були здебільшого невеликими, а тому 0,6 % з них можна було віднести до товарних, 4,4% - до напівтоварних і 95,6% - до сільськогосподарських (потужність яких складала від 300 до 500 пудів на добу) [195, с.40].

Окрім власного перемолу зерна, споживча кооперація мала виконувати державні завдання. Так, загальний державний план переробки зерна пшениці та жита для Вукопспілки на 1927-1928 рр. становив 24 млн. пудів, у тому числі за завданнями Наркомату торгівлі УСРР - 18 млн. і на замовлення місцевих організацій - 6 млн. пудів. Однак помольної площі для виконання цього завдання не вистачало, тому протягом 1927-1928 рр. на власних 11-ти борошномельних підприємствах Вукопспілка змогла переробити лише половину запланованого. При цьому собівартість переробки зерна виявилася невисокою і становила 17,04 коп. за пуд, що було значно менше від собівартості переробки приватних млинів. З огляду на необхідність подальшого виконання державних завдань Вукопспілці довелося за власні кошти збільшити кількість борошномельних підприємств, відтак протягом 1928-1929 рр. в її розпорядженні вже перебувало 15 великих млинів [203, с.281].

Слід зауважити, що 1928 р. став проблематичним для борошномельної галузі споживчої кооперації України через неврожай у дев'яти округах степової зони й часткову втрату озимини, передусім жита. Посилили кризу, що загрожувала кооперативному млинарству, і проведені з боку Наркомторгу УСРР зміни організаційних форм та ролі споживчої кооперації як у самих хлібозаготівлях, так і в постачанні борошна населенню великих промислових центрів. Відповідно до цих змін увесь хліб, заготовлений споживчою кооперацією за централізованим державним планом, мали передати державній структурі «Союзхліб». Тобто, намагаючись контролювати розвиток борошномельного виробництва, більшовики надали державній структурі «Союзхліб» привілейованого становища, тим самим суттєво обмеживши господарські можливості кооперативних організацій.

У вказаний період споживча кооперація не могла повною мірою розгорнути самостійні операції щодо переробки зерна, оскільки її діяльність була регламентована владою. Далася взнаки загальнодержавна житня криза, тому радянська влада намагалася уникнути перебоїв із хлібом. Тож 8 квітня 1928 р. НК внутрішньої торгівлі УСРР видав секретне розпорядження борошномельним підприємствам, у тому числі кооперативним, про комбінований помол зерна для подальшого випікання хліба: в обов'язковому порядку слід додавати до жита від 10 до 20% ячменю та пшениці нижчих сортів. При цьому млини могли здійснювати комбінований помол кількома способами: 85% жита і 15% ячменю; 90% жита і 10% чистих пшеничних висівок; 80 % жита, 15% ячменю і 5% чистих пшеничних висівок [196, арк.356]. Виконуючи директиви керівництва республіки, борошномельні підприємства споживчої кооперації помітно наростили обсяги комбінованого помолу зерна. Наприклад, протягом 1927-1928 рр. млин Київського Соробкопу працював у три зміни, що значно збільшило переробку збіжжя. Якщо в 1926-1927 рр. млин переробив 52 тис. 583 центнерів жита, пшениці та ячменю разом, то в 1927-1928 рр. - 68 тис. 661 центнерів. У результаті протягом 1927-1928 рр. млином Соробкопу було перероблено збіжжя на 30,5% більше, ніж попереднього року [204, с.69].

Своїм розпорядженням від 15 травня 1928 р. НКВТ УСРР зобов'язував всі млинарські організації - «Укрхліб», «Хлібопродукт», Вукопспілку та «Сільський Господар» запровадити комбінований перемол пшениці з кукурудзою. Без сумніву, таким чином влада намагалася збільшити випічку хліба у містах та промислових районах. Для того, щоб терміново опанувати навички комбінованого помолу зернових, пропонувалося направити працівників млинарської справи на навчання до відповідних борошномельних державних та кооперативних організацій РСФРР. При цьому НКВТ УСРР погоджувався виділити певні кошти для переобладнання млинів для збільшення комбінованого помолу [205, арк.68].

Протягом 1928 р. для подолання хлібної кризи держава посилила контроль за вартістю перемолу зерна. Так, у травні 1928 р. Конвенційне хлібозаготівельне бюро при Управлінні Уповнаркомторгу УСРР, втручаючись у борошномельне виробництво, зробило спробу встановити ціну на переробку зерна [206, арк.14]. Наступним кроком стала постанова Наркомторгу УСРР від 28 червня 1928 р. «Про встановлення плати за перемол селянського зерна», на підставі якої були введені регламентовані суми, у тому числі і організаціями споживчої кооперації. Наприклад, за перемол селянського збіжжя на вітряках плата становила: пшениці - 1,02 кг на 1 пуд, відповідно за перемол жита - 1,43 кг на 1 пуд. Згідно з цією постановою борошномельні організації знову поверталися до натуральної плати за перемол зерна (так званий мірчук) [207, с.553-555]. Як бачимо, у 1928 р. держава відновила натуральну форму оплати за перемол зерна підприємствами всіх форм власності, що свідчило про проблеми у хлібозаготівлях та намагання усунути продовольчі труднощі шляхом контролю над процесом борошномелля. Зрозуміло, що частину натуральної оплати за перемол збіжжя радянська влада сподівалася забрати.

Щоб підтримати рентабельність млинарської справи у зв'язку з проблемою хлібозаготівель та з метою виконання державних завдань протягом 1928 р. правління Вукопспілки у ряді своїх звернень укотре звернулося до відповідних державних інстанцій з проханням про передачу млинів у власність споживчої кооперації [195, с.45]. Ураховуючи продовольчі труднощі, радянська влада на це погодилась, запропонувавши передати із відання окружних, районних виконавчих комітетів та інших державних органів у власність споживчої кооперації ряд борошномельних підприємств. Щоправда, цей процес був строго контрольований Українською економічною радою. Крім цього керівництво Вукопспілки пропонувало місцевим кооперативним спілкам заохочувати рух сільських споживчих товариств щодо розширення мережі борошномельних господарств, відбудови занедбаних млинів, тим самим витісняючи приватника з цієї справи. Разом з тим сільським споживчим товариствам не рекомендувалося одночасно відкривати декілька млинів, зважаючи на недостатню фінансову спроможність кооперативів. Сама ж Вукопспілка для підтримки борошномельної справи на місцях віддала декілька власних млинів в оренду менш фінансово спроможним споживчим товариствам.

Правління ВУКС намагалося узгодити справу управління діяльністю млинів на місцях з рядом державних контролюючих органів. Так, на засіданні правління ВУКС від 11 червня 1928 р. обговорювали наслідки обстеження млинів, проведеного млинарським підвідділом ВУКС спільно з Народним комісаріатом торгівлі. З огляду на виявлені явища безгосподарності, правління ВУКС було змушене вказати своєму млинарському підвідділу на незадовільне керівництво млинарською справою, недостатню узгодженість роботи з хлібним та плановим підвідділами, а також НК торгівлі і запропонувати ряд заходів щодо налагодження керівництва даною справою [208, арк. 68]. Проаналізуємо питому вагу борошномельної галузі споживчої кооперації серед усієї млинарської промисловості України. Підкреслимо, що навіть протягом 1928 р. споживча кооперація республіки змогла забезпечити свої млини сировиною за рахунок власних хлібозаготівель, що, у свою чергу, сприяло їх рентабельності. Наведені в таблиці 2.1- дані свідчать про потужність борошномельних підприємств, які належали організаціям споживчої кооперації України:

Таблиця 2.10. Дані про пропускну спроможність млинарської мережі споживчої кооперації УСРР на 1 жовтня 1928 р.

Млини	Кількість	Річні обсяги виробництва борошна
Вукопспілка	14	10-11 млн. пуд.
Райспілки (окрспілки)	30	12-10 млн. пуд.
Робкоопи	13	4,5-5 млн. пуд.
Сільські споживчі товариства	150	12-14 млн. пуд.

Отже, загальна пропускна спроможність млинів споживчої кооперації України на 1 жовтня 1928 р. складала від 40 до 45 млн. пудів, що порівняно із пропускною спроможністю всього українського млинарства становило 15-20%. Тобто це ті відомості, які вказують на те, скільки зерна переробляла за рік система споживчої кооперації. За даними ЦСУ УСРР, із 240 млн. перемеленого на Україні у 1927-1928 рр. зерна, не менше як 15-17% було перероблено на млинах споживчої кооперації [195, с.41]. Беручи до уваги той факт, що споживча кооперація пізніше за своїх конкурентів активізувала борошномельну діяльність, слід визнати, що зазначена питома вага була висока, а досягнення кооперативних організацій - суттєві.

Якщо порівняти обсяги та питому вагу борошномельної галузі споживчої кооперації України з іншими виробничими галузями системи, зокрема хлібовипіканням та громадським харчуванням, матимемо таку картину (табл. 2.11):

Таблиця 2.11. Питома вага млинарства у загальній продукції виробничих галузей споживчої кооперації УСРР на 1 жовтня 1928 р.

Виробничі галузі	Обсяг річної продукції (у млн. крб.)	Обсяг річної продукції (у % до загальної суми продукції)
1. Хлібопечення	67,1	47%
2. Млинарство	35,0	25%
3. Громадське харчування	14,5	10%
4. Інші галузі	25,8	18%
Разом	142,4	100%

Отже, на кінець 1928 р. обсяг річної продукції борошномельної галузі становив 25%, відповідно млинарство посідало друге місце серед виробничих галузей споживчої кооперації України, поступившись хлібопекарській справі.

Загалом протягом 1926-1928 рр. борошномельне виробництво споживчої кооперації стало помітним народногосподарським чинником. Воно розвивалося з урахуванням економічних умов та потреб районів, що певним чином сприяло його рентабельності та ефективності. Борошномельні підприємства споживчої кооперації суттєво сприяли державі у переробці зерна та вирішенні продовольчої проблеми, зокрема у забезпеченні міського населення та промислових новобудов. Проте розгорнути самостійні борошномельні операції організаціям споживчої кооперації заважав контроль та регламентація з боку влади, а також нестабільність ситуації на хлібозаготівельному ринку та збільшення експорту збіжжя з України за кордон.

Протягом другої половини 1920-х рр. у споживчій кооперації усе більших темпів набирало масловиробництво, яке забезпечувало як внутрішній, так і зовнішній ринок. Зазначимо, що складаючи виробничі плани маслозаводів, керівництво Вукопспілки мало враховувати як потреби своїх членів, так і державні замовлення. Відтак масловиробництво споживчої кооперації поступово ставало все більш плановим і залежним від державних завдань. Керівництво ВУКС було змушене піти на розширення та вдосконалення маслопереробних підприємств, створених практично за кошти кооперативних організацій. Підтвердженням цього є ухвалений правлінням ВУКС у квітні 1926 р. «План масловиробництва на 1926-1927 рр. та план технічного розвитку існуючих маслозаводів», розрахований на збільшення випуску продукції цих підприємств [209, с.46-47].

На кінець 1928 р. завдяки мобілізації власних коштів кооператори вже мали 22 великих маслоробні заводи, які виготовляли вершкове масло для вітчизняного споживача і для експорту [210, арк.62]. Для вигіднішої реалізації молока на місці і заохочення цим до розвитку сільського молочарства райспоживспілки та великі споживчі товариства почали створювати молокозаводи. Як довела практика, маслоробна справа виявилася досить рентабельною. Загалом такі підприємства допомагали державі вирішувати проблему забезпечення міського населення, передусім промислових центрів, маслом [141, с.52]. Маслозаводи споживчої кооперації, більшість з яких належала Вукопспілці, охоплювали практично всі регіони республіки. Однак найбільше їх було у промислових районах (додаток Л).

Необхідність розширення масловиробництва, в якому були зацікавлені як кооператори, так і держава у цілому, вимагала вирішення проблеми сировинної бази та механізації молокопереробних заводів. З метою обговорення питання щодо ефективного проведення механізації масловиробництва у споживчій кооперації 11 січня 1927 р. сільськогосподарський відділ Вукопспілки провів нараду за участю представників Народного комісаріату земельних справ, Наркомторгу УСРР і спеціалістів з масловиробництва споживчої кооперації. Для безперебійного забезпечення маслозаводів сировиною було вирішено за рахунок додаткового кооперування населення та їх паїв збільшити капіталовкладення в молокозбірні пункти при маслозаводах. Водночас нарадою було затверджено план роботи Вукопспілки щодо механізації масловиробництва, включаючи його раціоналізацію. Йшлося про потребу зменшення транспортних витрат при перевезенні молока і збереження вершків від псування під час їх доставки від селянського господарства до заводу. Проведення цих заходів мало сприяти зниженню вартості продукції маслозаводів та насиченню споживчого ринку передусім у містах та в районах промислових новобудов [211, с.23].

Слід зазначити, що існуюча влада надавала певну допомогу споживчій кооперації стосовно розширення та вдосконалення масловиробництва. Так, у плановому порядку Наркомторг УСРР постачав будівельні матеріали маслозаводам споживчої кооперації. Однак кооператорам здебільшого самим доводилося вирішувати проблему раціоналізації виробництва на своїх маслозаводах. Наприклад, Харківська спілка будівельних кооперативних спілок «Комбудспілка» та державна артіль «Енергія» за кошти Вукопспілки встановили на 5 маслозаводах опалення та вентиляцію. Протягом 1927-1928 рр. Харківський силікаттрест на прохання кооператорів допомагав постачати маслозаводи керамічними трубами і метлахськими плитками (дрібноформатні тверді керамічні плитки для підлоги; назва походить від німецького міста Метлах, де в середні віки було налагоджено її виробництво). ВУКС мала угоди з Московським трестом «Москватоль», який сприяв у проведенні робіт щодо ізоляції холодильників і паропровідних труб на маслозаводах споживчої кооперації [212, арк.55].

Оскільки індустріалізація країни потребувала валютних надходжень, українські маслозаводи були залучені до виготовлення вершкового масла на експорт. Виконання цього важливого державного завдання потребувало від кооператорів забезпечення маслозаводів сучасним устаткуванням. За сприяння Наркомторгу УСРР протягом 1926-1928 рр. Вукопспілка завезла й устаткувала ряд маслозаводів машинами голландського та датського виробництва, запросивши для їх монтажу іноземних фахівців [213, арк.26].

Підкреслимо, що протягом другої половини 1920-х рр. з огляду на попит європейських країн на вершкове масло, процес виробництва та збуту продукції маслозаводів споживчої кооперації України регулярно відстежувався не лише республіканськими, але й союзними вищими органами влади та управління. Так, на засіданні Центральної ради сприяння експорту при РПО СРСР 5 червня 1928 р. у порядку денному стояло питання про експорт масла з України. Це пояснювалося недовиконанням з боку Наркомторгу УСРР та ряду кооперативних організацій республіки планових завдань щодо випуску масла на експорт. Зважаючи на перебої із заготівлями молока як сировинної бази масловиробництва, НК торгівлі УСРР та споживча кооперація республіки були зобов'язані вжити заходи до того, щоб максимально забезпечити селян, які здавали молоко на зливні пункти маслозаводів, кормами, зокрема макухою. Водночас РПО СРСР заборонила місцевим органам влади передавати заводи, які перебували у віданні Вукопспілки, сільськогосподарській та молочарській кооперації. Зокрема, йшлося про незаконні рішення Маріупольського та Херсонського окрвиконкомів з цього питання. Тобто у даному разі держава намагалася гарантувати законні права Вукопспілки на молокозаводи, відкриті за кошти споживчої кооперації. Крім цього, з метою безперебійного виробництва масла на експорт РПО СРСР дозволила Вукопспілці максимально використовувати належні сільськогосподарській кооперації молокозливні пункти шляхом укладання відповідних угод, а також вжити ряд заходів щодо відкриття нових молокопунктів, особливо у тих районах, де простежувалося недостатнє завантаження маслозаводів [214, арк.25-25 зв.].

Протягом 1926-1928 рр. кооператори, враховуючи конкуренцію як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках, змогли підняти якість вершкового масла, відтак вона не поступалася кращим сортам визнаного на той час новозеландського масла. Зазначимо, що цей факт офіційно підтвердили в Лондоні, де Вукопспілка збувала продукцію своїх маслозаводів. Лише протягом 1927 р. 9 тис. пудів вершкового масла Вукоспілкою було вивезено до Англії. На внутрішньому ринку продукцію маслозаводів кооператори реалізували суто через робітничо-міські кооперативи, що свідчило про класовий принцип продуктового забезпечення населення. Характерно, що дотримання класового принципу реалізації продукції кооперативних маслозаводів зберігалось і на зовнішньому ринку. Так, у Лондоні масло споживчої кооперації УСРР реалізувалося лише через робітничу споживчу кооперацію [215, с.60].

Для вдосконалення технологічних процесів та покращення якості вершкового масла правління ВУКС 18 червня 1928 р. детально обговорювало питання про спорудження маслозаводів. Відтак комісії у складі 5 чоловік було доручено протягом двох тижнів переглянути як недоліки у роботі маслозаводів, так і дефекти в їх будівництві. Правління ВУКС тоді затвердило ряд заходів щодо своєчасного закінчення спорудження 15 маслозаводів споживчої кооперації і попередження повторення хиб, які мали місце при попередньому будівництві подібних підприємств. З огляду на це створена комісія мала приділити особливу увагу організації своєчасного та якісного монтажу маслозаводів [216, арк.69].

Важливою проблемою, яку доводилося вирішувати кооператорам у конкурентній боротьбі за споживача, було дотримання санітарних норм продукції маслозаводів. У своїй діяльності працівники молокозаводів споживчої кооперації в обов'язковому порядку мали враховувати розпорядження державних органів щодо якості молочної продукції. Так, спільна постанова Наркомату здоров'я, Наркомату земельних справ та Наркомату торгівлі УСРР від 7 квітня 1928 р. «Тимчасові правила, які регулюють склад і якість зернових продуктів, що підлягають продажу» акцентувала на необхідності боротьби з фальсифікацією молока та молочних продуктів [217, с.249]. З огляду на це продукція маслозаводів споживчої кооперації підлягала контролю з боку державних санітарних та ветеринарно-санітарних органів. Прикметно, що у процесі виробництва масла не допускалася добавка жодних консервуючих речовин, крім солі для солоного масла. За невиконання зазначених правил масловиробники, у тому числі кооператори, мали притягатися до адміністративної відповідальності.

Безпосередньо маслоробні підприємства споживчої кооперації підпадали під дію постанови Наркомздоров'я та Наркомземсправ від 10 липня 1928 р. «Правила про влаштування та санітарний стан сироварних та маслоробних молочних заводів» [218, с.458-461]. Державні, кооперативні та приватні установи, а також особи, що відкривали сироварні або маслоробні молочні заводи, в обов'язковому порядку мали зробити про те заяву місцевим органам здоровінспектур та земельних відділів місцевих органів влади для отримання дозволу. Крім цього обов'язковою умовою діяльності маслоробних та сироварних заводів була наявність окремих приміщень для прийому молока, миття посуду, а також льодників для зберігання масла. Тим самим держава намагалася контролювати дотримання санітарних норм у процесі випуску масла підприємствами всіх форм власності, що ще більше загострювало боротьбу на споживчому ринку. Щоб витіснити конкурентів, правління Вукопспілки було змушене систематично контролювати і перевіряти дотримання санітарних норм у процесі виробництва масла. Тому воно не лише вимагало від маслозаводів надавати щомісячні відомості про якість масла, але і перевіряло отримані зразки з місць у центральній лабораторії ВУКС [219, с.344].

Як бачимо, протягом другої половини 1920-х рр. масловиробництво споживчої кооперації досягло помітних результатів, певною мірою сприяючи вирішенню продовольчої проблеми, забезпеченню населення в містах та промислових районах республіки висококалорійним продуктом. Проте до кінця непу масловиробництво так і не змогло стати самостійною галуззю господарської діяльності споживчої кооперації, як це стало з хлібопеченням чи громадським харчуванням. На нашу думку, цьому завадив брак коштів, необхідних для подальшого розширення мережі, забезпечення новітнім устаткуванням та збільшення обсягів роботи маслоробних заводів.

Ураховуючи потреби швидко зростаючого міського населення та робітників промислових новобудов України у м'ясній продукції, правління Вукопспілки протягом другої половини 1920-х рр. вирішувало проблему державної ваги - створення великого м'ясопереробного комбінату за зразком кращих американських підприємств такого призначення.

Оскільки коштів для спорудження великого м'ясокомбінату у кооператорів спочатку не вистачало, виконуючи директиви керівництва країни щодо насичення ринку м'ясною продукцію, дешевшою від приватних цін, споживча кооперація розпочала будівництво низки промислових підприємств не тільки своїми силами, а й спільно з державними організаціями. Нагальна потреба у м'ясній продукції вплинула на терміни будівництва м'ясопереробних підприємств, які були вкрай обмежені. Так, у Полтаві за короткий час (із серпня 1925 до середини березня 1926 рр.) спільними зусиллями Полтавської районної спілки споживчих товариств та Держторгу України була споруджена м'ясопереробна фабрика «Бекон». Проект підприємства виготовила одна із фірм Данії. У цій же країні закупили устаткування та машини. Слід зазначити, що продукція фабрики йшла здебільшого на зовнішній ринок. На нашу думку, це пояснювалося намаганням кооператорів якомога швидше заробити кошти для спорудження потужного м'ясопереробного підприємства. Головним споживачем полтавського бекону була Англія. Товариство «Бекон» щорічно експортувало до цієї країни близько 3,2 тис. тонн м'ясної продукції. Певна кількість м'ясопродуктів споживалася великими промисловими центрами РСФРР, зокрема Москвою і Ленінградом. Полтавську державно-кооперативну переробну фабрику вважали піонером беконної справи в Україні. Її вироби за високу якість на виставці в Парижі в 1927 р. одержали найвищу нагороду - «Гран-прі». Після того, як у лютому 1929 р. в Полтаві було збудовано м'ясокомбінат споживчої кооперації, беконна фабрика ввійшла до його складу [37, с.9].

Одинадцята надзвичайна сесія Ради Вукопспілки, яка проходила 19-22 лютого 1927 р., ухвалила рішення про спорудження в короткі терміни великого м'ясопереробного комбінату [220, с.1-2]. Така постановка питання була цілком обґрунтованою, оскільки його будівництво мало винятково державне значення. По-перше, зросли обсяги споживання населенням продуктів тваринництва. По-друге, активізація м'ясоекспорту та задоволення потреб промисловості у тваринницькій сировині різного виду вимагали термінового спорудження м'ясокомбінату, оснащеного новітніми технологіями. По-третє, створення спеціального м'ясопереробного підприємства в Україні потрібне було для того, щоб налагодити переробку неутилізованих раніше відходів м'ясного виробництва.

Правління Вукопспілки на чолі з його головою О.Б. Генкіним, усвідомлюючи обмеженість коштів для спорудження великого м'ясопереробного підприємства, неодноразово просило допомогу в уряду УСРР. Ідея кооператорів про будівництво Полтавського м'ясокомбінату віднайшла підтримку керівництва республіки, оскільки воно мало наміри у найближчі роки повністю витіснити приватного заготівельника і виробника з м'ясного ринку. Слід зазначити, що уряд УСРР погодився внести пропозицію Вукопспілки щодо спорудження Полтавського м'ясокомбінату до п'ятирічного плану розвитку народного господарства республіки. Однак, як засвідчує практика, зведення цього великого м'ясопереробного підприємства переважно здійснювалося на кошти організацій споживчої кооперації і було проведене в максимальні короткі строки - з лютого 1927 по лютий 1929 рр. Отже, суттєвою державної фінансової підтримки, на яку вони розраховували, кооператори не дочекалися.

Яким чином кооператорам удалося профінансувати спорудження Полтавського м'ясокомбінату? Оскільки це підприємство мало всеукраїнське значення, а будівництво потребувало великих коштів, його засновниками-акціонерами виступили практично всі ЦРК, робітничо-міські кооперативи та окружні спілки України. Не випадково, журнал «Кооперативне будівництво у 1927 р. зазначав: «…підняти м'ясокомбінат зможе лише вся кооперація в цілому. До фінансування цієї багатомільйонної справи кооперація повинна підготуватися і психологічно, і практично» [141, с.54]. Отже, йшлося про пошук коштів безпосередньо в самій системі.

Зазначимо, що через брак необхідних коштів Полтавський м'ясокомбінат був значно менший за те велике підприємство, первісно спроектоване Вукопспілкою згідно із американськими технологіями. Справжня вартість Полтавського м'ясокомбінату складала 4 млн. крб., тобто була втричі меншою за проектну (12 млн. крб.). Порівняння даних потужності Полтавського і проектного м'ясокомбінату Вукопспілки наведені в додатку М. Відтак загальна вартість продукції Полтавського комбінату становила 25 млн. крб. на рік, а проектного - близько 75 млн. крб. на рік [221, с.58]. Як бачимо, через брак коштів та відсутність належного державного фінансування кооператорам тоді не вдалося цілком реалізувати запланований проект.

Попри фінансові труднощі спорудження Полтавського м'ясокомбінату як підприємства, обладнаного за останнім словом техніки, стало помітним явищем у м'ясопереробній промисловості не лише споживчої кооперації, але й переробної промисловості УСРР та СРСР загалом. Завдяки морозильним камерам і холодильникам комбінат мав змогу накопичувати великі запаси готової продукції без зайвих витрат і цим забезпечувати нормальне постачання м'ясопродуктами промислових районів і великих міст. Нові технології переробки м'яса сприяли здешевленню вартості м'ясної продукції. Крім цього створення Полтавського м'ясокомбінату дозволило значно розширити експортні можливості як м'ясопродуктів, так і його відходів (кишки, роги, ратиці). Також м'ясокомбінат проводив утилізацію сала, крові, костей, ратиць і рогів, неїстівних відходів, здійснював переробку кишок та шкіри, мав консервну та ковбасну фабрики. Отже, на той час це було передове підприємство, яке мало надзвичайно важливе значення для вирішення продовольчого питання.

Не лише правління Вукопспілки, але й урядові структури республіки постійно відстежували роботу Полтавського м'ясокомбінату, оскільки його продукція забезпечувала великі промислові міста та центри -Донбас, Запоріжжя, Миколаїв, Київ, новобудови і шахти, а також населення Полтавщини, Харківщини, інших регіонів України. Як уже зазначалося вище, частина готової продукції м'ясокомбінату надходила до Москви та Ленінграда [221, с.59-60]. Тож це високотехнологічне м'ясопереробне підприємство набуло не лише всеукраїнського, але й всесоюзного масштабу. На V з'їзді уповноважених Вукопспілки, який проходив у серпні 1929 р., була відзначена продукція Полтавського м'ясокомбінату, якою віднині кооператори безперебійно могли забезпечувати потреби великих промислових центрів та експортувати до Європи [222, с.6].

Окрім потужного Полтавського м'ясокомбінату, який перебував у віданні Вукопспілки, організаціями споживчої кооперації на місцях було відкрито ряд невеликих підприємств та цехів із переробки м'яса. Передусім м'ясопереробні підприємства та ковбасні фабрики для забезпечення потреб своїх пайовиків відкривали ЦРК та робітничо-міські кооперативи. При цьому у процесі м'ясопереробки кооператори мали обов'язково дотримуватися встановлених відповідними державними інстанціями стандартів і правил санітарії. У цьому переконує обіжник Уцеробсекції Вукопспілки від 15 жовтня 1927 р. до всіх робкоопів та ЦРК. Зокрема, йшлося про те, що деякі кооперативні організації не зовсім ретельно ставилися до санітарних умов під час переробки молочних продуктів та м'яса. З огляду на це робкоопи були зобов'язані звернути увагу на умови роботи з м'ясними продуктами, особливо на щомісячний лікарський огляд робітників, задіяних у м'ясовиробничому процесі [223, арк.20].

Обов'язковою до виконання м'ясопереробними підприємствами споживчої кооперації була спільна постанова Наркомату здоров'я, Наркомату земельних справ і Наркомату торгівлі УСРР від 7 квітня 1928 р. «Тимчасові правила, які регулюють склад і якість зернових продуктів, що підлягають продажу» [224, с.249]. З метою запобігання фальсифікації м'ясних продуктів постанова містила такі правила: м'ясні ковбаси потрібно готувати без домішки борошна й крохмалю; водночас у м'ясопереробці заборонялося вживати різні консерванти за винятком солі та селітри, фарбувати фарш і шкуринки ковбас будь-якими фарбами. Крім того, ковбаси, що залишилися від продажу, не можна було знову переробляти на ковбаси. Відтак зазначені постанови зобов'язували кооператорів випускати якісну м'ясну продукцію, адже вона передусім призначалася для задоволення потреб робітників, у підтримці фізичних сил яких була зацікавлена радянська влада.

У цілому переробка м'ясної сировини підприємствами споживчої кооперації поступово зростала, витісняючи з м'ясного ринку приватного виробника та торговця. Як засвідчує історичний досвід, м'ясопереробна справа, налагоджена кооперативними організаціями у період розгортання індустріалізації, зробила помітний внесок у вирішення продовольчої проблеми.

Водночас споживча кооперація продовжувала роботу щодо вдосконалення рибопереробних підприємств. Згідно з рішенням правління ВУКС від 18 лютого 1928 р. райспоживспілки для збільшення обсягів переробки риби були зобов'язані здійснити спорудження льодників для зберігання риби. Крім цього кооперативні оргіназації, які здійснювали вилов та переробку риби, мали забезпечити підготовку спеціалістів рибної галузі [225, арк.62].

Одним із шляхів безперебійного забезпечення населення промислових центрів України продуктами харчування стало консервне виробництво. У другій половині 1920-х рр. керівництво СРСР та УСРР звернуло посилену увагу на розвиток консервної промисловості. Причин для цього було кілька. По-перше, простежувалося суттєве відставання у виробництві овочевих та фруктових консервів для насичення ними внутрішнього ринку. Так, за даними 1928 р., норма споживання консервів у СРСР на одну особу не перевищувала 0,5 банки, тоді коли в США вона досягала 29 банок, тобто у 58 разів більше. По-друге, експорт консервів був украй обмежений. Для порівняння: експорт харчових консервів із США, включаючи сушені фрукти, тоді майже в 17 разів перевищував експорт консервів із СРСР. По-третє, великі втрати вирощеної сільськогосподарської сировини спонукали урядові структури вимагали від переробних підприємств розширити обсяги переробки та випуску консервів. РНК України звертав увагу місцевої переробної промисловості на той факт, що лише 1% продукції городництва та садівництва надходить на внутрішній ринок у вигляді консервів, тоді коли 32% залишається не вивезеною, майже 18% сировини гніє та псується під час її подальшого зберігання [226, с.148-149].

З огляду на це кооператори республіки мали приділяти неослабну увагу розгортанню консервної промисловості для зменшення втрат вирощеної сільськогосподарської продукції. Принагідно зауважимо, що кооператори були в числі перших, які протягом 1926-1928 рр. розпочали створення мережі консервних підприємств. Оскільки консервне виробництво вважали досить перспективною галуззю, з 1927 р. в Україні почали регулярно проходити з'їзди працівників консервної промисловості, в яких з метою обміну передовим досвідом кооператори систематично брали активну участь.

Флагманом консервного виробництва споживчої кооперації була Одеська консервна фабрика ВУКС, на якій протягом другої половини 1920-х рр. інтенсивно відбувалася механізація виробничих процесів. У 1925-1926 господарському році Одеська фабрика збільшила, порівняно з попереднім роком, щоденне виробництво консервів на 16,5 %. У результаті підприємство змогло виготовляти 1 вагон (35 тис. банок) консервів за 8-годинний робочий день. При цьому кооператоратори домоглися зменшення собівартості продукції на 26,5% [227, арк. 115-116].

Щоб збільшити випуск продукції на Одеській консервній фабриці правління Вукопспілки розробило спеціальну програму ремонту та доустаткування на 1926-1927 господарський рік. Зокрема, на механізацію жерстяного відділення фабрики правлінням ВУКС було витрачено 38,05 тис. крб., відповідно консервного - 70,45 тис. крб., томатного - 29,9 тис. крб., на загальнофабричний ремонт - 33,2 тис. крб. Усього на реконструкцію фабрики виділили 171,6 тис. крб. Наводимо дані щодо економічного ефекту від реконструкції і доустаткування Одеської консервної фабрики ВУКС протягом 1926-1927 рр.: використання механічних ножів для нарізки жерсті дало економію в сумі 900 крб., відповідно використання мірних склянок - 500 крб., переобладнання машин у жерстяному цеху - 960 крб., установка електропідйомника - 3 тис. 240 крб., мішалки для фаршу - 900 крб., томатопроводів - 1 тис. 800 крб., мішалок до котлів - 900 крб., перцемолки - 225 крб. Усього сума коштів, отриманих завдяки економії від реконструкції Одеської консервної фабрики, становила 10 тис. 575 крб. [228, арк.11]. Проте правління ВУКС і керівництво підприємства на цьому не зупинилось і протягом 1927-1928 рр. реконструкція підприємства була продовжена. Зокрема, провели ремонт приміщення в рибному цеху фабрики, уклали плитку в овочевому відділенні, замінили колонки в рибному й овочевому відділеннях, розширили каналізацію в кухні і овочевому відділенні, спорудили сушку для спецодягу, влаштували вентиляцію тощо. У 1928 р. було вмонтоване закордонне обладнання для фруктового виробництва. Також була запроваджена механічна чистка моркви і перцю, проведена механізація закатки овочевих консервів. Вартість доустаткування та раціоналізації Одеської консервної фабрики у 1927-1928 рр. складала 26,5 тис. крб. [228, арк.1]. До речі, кошти для цього були віднайдені в самій системі.

Проведена реконструкція Одеської консервної фабрики не лише дала економію в матеріалах та сировині, але й сприяла зростанню обсягів виробництва, покращенню якості консервів та зниженню цін на них. Водночас розширився асортимент продукції підприємства, серед якої великим попитом населення користувалися консерви рибні, консерви овочеві й особливо томат-пюре. Усього в 1926-1927 рр. фабрика випустила 6 млн. 200 тис. банок консервів, у 1927-1928 рр. відповідно - 7 млн. 500 тис. [229, арк.170]. Із загальної кількості 7 млн. 500 тис. банок консервів рибні складали - 5 млн., овочеві - 1 млн. 650 тис., томат-пюре - 100 тис., м'ясні - 550 тис., інші - 200 тис. [229, арк.133]. Без сумніву, зростання обсягів та розширення асортименту консервів, які випускало це переробне підприємство Вукопспілки, переконують у попиті членів кооперації і некооперованої частини населення на цю продукцію.

Ураховуючи потреби внутрішнього ринку та інтереси експорту України, у наступні роки Одеська консервна фабрика продовжувала оптимізувати свою діяльність. Так, протягом 1927-1930 рр. вона виробила рибних консервів: бичків - 11 млн. 250 тис. банок; відповідно осетрини - 1 млн. 500 тис.; кефалі - 750 тис., скумбрії - 750 тис.; овочевих консервів - 5 млн. 250 тис.; томату-пюре - 2 млн. 100 тис. і фруктових консервів - 1 млн. 750 тис. банок. Крім цього, фабрика запровадила випуск абрикосового пюре, яке відразу здобуло схвалення споживачів і в УСРР, і за кордоном. Виробництво абрикосового і томатного пюре виявилося високо рентабельним. Протягом 1927-1930 рр. фабрика виготовила абрикосового пюре 60 тис., а томату-пюре - 270 тис. пудів [228, арк.24]. Консерви надходили передусім у промислові центри УСРР та РСФРР, а також спрямовувалися на задоволення потреб Червоної армії, санаторіїв і дитячих будинків. Слід підкреслити, що, відзначаючись високою якістю, продукція підприємства успішно реалізувалася на європейському ринку.

Правління Вукопспілки оперативно намагалося вирішувати проблеми з випуском продукції або її якістю, як того вимагали потреби споживачів і авторитет підприємств. Це підтверджують його рішення від 25 червня 1928 р., в яких ішлося про необхідність термінового вирішення питання щодо якості продукції Одеської консервної фабрики. Коли Одеська прокуратура виявила недоброякісну продукцію підприємства на суму 22 тис. 700 крб. і наклала на неї арешт, керівництво ВУКС вирішило згідно зі встановленим законодавством порядком провести експертизу за участю санепідемічних органів. Коли ж експертиза підтвердила порушення якості виявленої партії консервів, правління ВУКС зобов'язав провести ліквідацію продукції, що не відповідала санітарним нормам. Водночас воно намагалося залучити свій юридичний відділ до судової справи з приводу зіпсованих консервів, щоб рішення контролюючих органів були об'єктивними і не шкодили подальшій роботі фабрики [230, арк.74].

Серед харчових галузей споживчої кооперації, як і в попередні роки, рентабельною залишалася переробка насіння cоняшнику. Проте у питанні перспективи розвитку олійної промисловості у радянської влади були певні розходження. З одного боку, існувала точка зору щодо передачі всієї справи переробки насіння соняшника в руки державної промисловості. З другого, наявна ситуація вимагала збереження невеликих кооперативних олійниць. Державні олійні заводи тоді не могли цілком узяти на себе вирішення проблеми забезпечення ринку жирами, оскільки існували проблеми із сировиною. Плануючим органам доводилося враховувати, що протягом 1926 р. на 27% відбулося скорочення площ під соняшник. Це сталося через низькі закупівельні державні ціни на цю сировину. Відтак протягом 1926 р. із 21 цензових державних олійних заводів на Україні практично працювало 8, тоді як приватний виробник мав 17 олійниць. У розпорядженні організацій різних кооперативних центрів тоді перебувало 22 цензові олійні заводи, більшість з яких кооператори орендували у держави. Питома вага продукції цензових державних олійних заводів у той період становила 83,8%, відповідно кооперативних - 12,2% і приватних 4,1%. Однак українська олійна промисловість характеризувалася переважанням дрібних підприємств, а велике виробництво мало невелику питому вагу в переробці насіння соняшнику - 20,6%. З огляду на це керівництво УСРР турбував той факт, що дрібні олійниці переважно перебували в руках у приватних виробників, що складало 92,3% [231, с.113- 115].

Відтак урядом республіки було визнано: для того, щоб ліквідувати конкуренцію на ринку олії з боку приватного виробника, потрібно всіляко підтримати кооперативні олійниці. З цього приводу 1927 р. журнал «Господарство України» у 1927 р. писав: «... шлях розвитку олійної промисловості на Україні здійснюється у напрямку розвитку невеликих підприємств. Роль олійної промисловості визначається не тільки виробництвом тієї чи іншої кількості продукту, але і зв'язком її з сільським господарством. І в цьому сенсі невеликі підприємства, пов'язані з місцевою сировиною і які забезпечують сільське господарство кормовим продуктом високої цінності, макухою, мають значення індустріалізуючого фактора більшою мірою, ніж великі» [231, с.117]. Отже, плануючі господарські органи республіки найбільш доцільною формою олійного виробництва визнали кооперативну.

Олійниці, що перебували у віданні споживчої кооперації, переважно знаходились на місцях. У ряді випадків, коли потужності підприємств споживчої кооперації не дозволяли своєчасно переробити сировину, Вукопспілка укладала угоди з Укролійтрестом про переробку насіння соняшника [232, арк.31]. Також правлінню ВУКС, виконуючи замовлення райспоживспілок, неодноразово зверталося до цієї державної установи з проханням про надання обладнання, зокрема спеціальних кругів для вижимки насіння соняшнику [233, арк.11].

Проте під впливом як економічних, так і політичних факторів, протягом 1928 р. тиск на кооперативні олійниці з боку держави посилився. Певною мірою це пояснювалося погіршенням ситуації із забезпеченням населення продовольством та поверненням до отоварювання за картками. Існуюча влада, втручаючись у господарські справи кооперативних організацій з метою зниження ціни за переробку насіння соняшнику, регламентувала цей процес. Зокрема, цього вимагала постанова Наркомторгу УСРР від 25 травня 1928 р. «Про норми плати за переробку селянської споживчої олійної сировини та про норми виходу» [234, с. 390- 391]. Згідно з документом, плата за переробку насіння соняшнику в олійницях різних форм власності була чітко визначена: не більше 20 коп. або 2,8 кг насіння за кожні 16 кг сировини. За переробку насіння соняшнику без лушпиння слід було брати не більше 30 коп. або 3,5 кг насіння за кожні 16 кг. Держава надала право окружним виконавчим комітетам, залежно від місцевих умов, збільшувати норми виходу та зменшувати плату за переробку насіння соняшнику порівняно з вищевказаними нормами. Без сумніву, ця директива Наркомторгу України негативно позначилася на роботі не лише приватних, але й кооперативних олійниць, оскільки обмежувала їх виробництво з метою отримання певного доходу від переробки насіння соняшнику.

Протягом другої половини 1920-х рр. проблема забезпечення населення милом залишалось гострою і до кінця не вирішеною. Через свою низьку потужність державна промисловість була не в змозі її вирішити. До того ж ряд державних миловарних заводів у зв'язку з відсутністю потрібної сировини лише на 70-80% виконували замовлення [235, с.114]. Закордонне мило коштувало дорого, і тому керівництво СРСР та УСРР, як і в попередні роки, великі сподівання покладало на кооперативні миловарні підприємства. Оскільки державна промисловість у зв'язку із обмеженістю коштів та потрібної заготівельної сировинної бази не мала забезпечити потреби основних промислових районів України, для вирішення цієї справи існуюча влада розраховувала на потенціал споживчої кооперації.

Регулюючі та плануючі органи зобов'язували кооперативні організації відкривати миловарні заводи в місцях заготівлі сировини та найбільшого споживання продукції. Відтак, згідно з розрахунками планових органів, найбільшу потребу у милі відчували три великі промислові райони України, які тяжіли до Харкова, Києва та Одеси. Кооператорам доводилося враховувати той факт, що на початок 1926 р. у республіці діяли державний миловарний завод у Києві та завод миловаріння споживчої кооперації у Харкові. Водночас протягом 1925-1926 рр. кількість приватних миловарних заводів в Україні зросла з 3 до 10, тож вони виробляли вдвічі більше мила, ніж державний і кооперативний заводи [235, с.117].

Ураховуючи ситуацію із забезпеченням ринку милом та виконуючи розпорядження керівництва УСРР, Вукопспілка вирішила повернути собі Київський миловарний завод, зданий у попередні роки в оренду Київському Харчотресту у зв'язку з браком коштів на його утримання. З травня 1926 р. завод знову перебував у власності ВУКС [236, арк.11]. Загалом протягом 1926-1928 рр. миловарна промисловість споживчої кооперації УСРР мала два підприємства - Київський і Харківський заводи [237, арк.84]

Оскільки коштів для спорудження нових миловарних заводів споживча кооперація не мала, миловарне виробництво у вигляді двох підприємств переживало, як того вимагали вказівки керівництва республіки, інтенсивну раціоналізацію. Так, 28 грудня 1927 р. на засіданні правління Вукопспілки ухвалили «визнати переустаткування Київської миловарні економічно доцільним». У результаті збільшили потужність даного підприємства шляхом раціоналізації виробничого процесу, включаючи монтаж відділення для утилізації гліцерину, перехід на карбонатне омилення та парову варку, механізацію обробки готової продукції, механічну нарізку та штамповку, встановлення штучного охолодження. Відтак протягом 1927-1928 рр. виробництво мила на Київському миловарному заводі збільшилося з 1,9 тис. тонн до 6,4 тис. тонн. При цьому була досягнута економія в 17 коп. за кожний пуд виготовленого мила. Водночас на 12 % здешевилося мармурове мило і розпочато виробництво ядрового мила, вартість якого на 20 % була меншою за закупівельну вартість імпортного [141, с.29, 33]. Протягом 1926-1927 рр. Харківський миловарний завод споживчої кооперації після проведеної реконструкції випустив 1 тис. 539 тонн, а в 1927-1928 рр. - 2 тис. 359 тонн мила [237, арк.170]. Однак у 1928 р. собівартість продукції цього заводу знизилася лише на 10% [237, арк.84].

Таким чином, протягом 1926-1928 рр. основними об'єктами промислової діяльності споживчої кооперації України стали борошномельна, маслоробна, м'ясопереробна, консервна, олійна промисловість, а також миловарне виробництво, хоча водночас кооператори продовжували розвивати й інші галузі виробництва. Відтак кооперативні організації зосередили свої зусилля на першочерговому розвитку харчової промисловості, яка в період прискореного розвитку важкої індустрії мала допомогти державі у забезпеченні населення продовольством.

Протягом другої половини 1920-х рр. значно збільшилась загальна кількість промислових підприємств споживчої кооперації України, у тому числі зросла питома вага власних. Так, на 1 жовтня 1926 р. споживча кооперація України мала 416 промислових підприємств, через рік їх було 577. Це становило 11,8 % до всієї кількості промислових підприємств інших видів кооперації (додаток Н). При цьому зазначимо, що на власні підприємства споживчої кооперації припадало 60,5%, а на орендовані - 39,5% [238, с.23]. Найбільшу кількість промислових підприємств мала харчова галузь, а саме 516, тобто 89,4% (додаток П). За висновками науковців та провідних працівників Укоопспілки, зробленими в кінці 1960-х рр., на 1 жовтня 1928 р. у системі споживчої кооперації України налічувалося 634 промислові підприємства [239, с.57]. Однак, на підставі проведеного аналізу та власних підрахунків, за неповними даними, можемо стверджувати, що їх було 664.

Проаналізуємо динаміку промислових підприємств більш потужної центральної спілки споживчих товариств - Вукопспілки. Прикметно, що протягом 1926-1928 рр. зменшилася кількість підприємств ВУКС, які випускали промислові товари, натомість зросло число підприємств із переробки сільськогосподарської продукції. Так, на кінець 1928 р. у підпорядкуванні Вукопспілки, за неповними даними, налічувалося 71 підприємство, у тому числі 17 млинів, 20 маслозаводів, 7 кондитерських фабрик, 2 миловарних заводи та ін. Усього діяли підприємства не менше 10 галузей виробництва [240, с.25].

З-поміж рентабельних підприємств ВУКС слід назвати борошномельні, консервні, молокопереробні та миловарні заводи. Випуск продукції промислових підприємств Вукопспілки за 1928-1929 рр. господарський рік досяг 15 млн. 384,2 тис. крб. У тому числі на маслоробні заводи припадало 6 млн. 068,2 тис., а на млини - 5 млн. 170,5 тис. крб. [241, арк.62].

Разом з тим окремі нерентабельні підприємства правління Вукопспілки вирішило передати в оренду або зовсім закрити. Так, у липні 1926 р. були передані в оренду: артілі «Прогрес» - Київська макаронна фабрика, Південному машинобудівному тресту - Харківський цегельний завод [242, арк.3]. У 1927 р. Харківську чаєфасувальну фабрику Вукопспілки ліквідували [243, арк.9].

Протягом 1926-1928 рр. мережа промислових підприємств районних (окружних) спілок споживчих товариств після різкого зменшення знову почала зростати і на 1 жовтня 1928 р. становила 59 одиниць. При цьому зазначимо, що збільшення їх чисельності відбулося переважно за рахунок нових млинів та олійниць. Дані табл.2.12 свідчать про те, що через брак коштів переважну кількість промислових підприємств районні (окружні) спілки) продовжували орендувати у держави.

Таблиця 2.12. Мережа промислових підприємств районних (окружних) спілок споживчої кооперації УСРР (1926-1928 рр.)

Дати	Усього районних (окружних) спілок	Усього промислових закладів	У тому числі
			Власних	Орендованих
			Кількість	В%	Кількість

Подобные документы

• Українська СРР в умовах нової економічної політики

  Поняття та загальна характеристика, а також хронологія впровадження нової економічної політики на території СРСР, передумови, оцінка результатів. Об'єктивні та суб’єктивні причини голоду 1921-1923 рр. в Україні. НЕП як альтернатива "воєнного комунізму".
  
  презентация [1,7 M], добавлен 04.06.2015
  

• Нова економічна політика

  Збитки господарств України за роки громадянської війни. Впровадження нової економічної політики в 1921 році: заміна продрозкладки продподатком на селі. Основні заходи НЕПу: децентралізація системи управління, розвиток підприємництва та кооперації.
  
  презентация [5,9 M], добавлен 26.02.2014
  

• Селянський фактор переходу до нової економічної політики (1921 р.)

  Розкриття високого ступеню суспільно-політичної активності українського селянства на початку 1920-х рр. Перегляд більшовиками доктринальних засад марксизму, зокрема соціально-економічного складника. Перехід до нової економічної політики суспільства.
  
  статья [21,0 K], добавлен 14.08.2017
  

• Нова економічна політика: суть, значення, уроки

  Передумови і впровадження нової економічної політики. Суть реформування в галузі торгівлі, фінансів, сільському господарстві. Позитивні та негативні результати проведення НЕП. Причини відмови від засад нової економічної політики. Історичне значення НЕП.
  
  реферат [23,2 K], добавлен 28.10.2010
  

• Споживча кооперація у суспільному житті України ХХ ст.

  Аналіз зміни ролі споживчої кооперації у суспільному житті, під впливом економічної політики влади протягом ХХ ст. Споживча кооперація як дієвий механізм самозахисту людей від економічних негараздів. Стримування цін у період економічних негараздів.
  
  статья [19,2 K], добавлен 14.08.2017
  

• Наслідки радянських інтеграційних практик у Криму (1921-1991 рр.)

  Господарська неспроможність радгоспів і розвиток ринкових відносин між містом і селом як фактор, що змусив кримську владу обрати шлях нової економічної політики. Дослідження специфічних особливостей проведення радянської політики коренізації в Криму.
  
  контрольная работа [73,5 K], добавлен 07.08.2017
  

• Значення Брестського мирного договору для України

  Позитивні наслідки підписання Брестського миру для України. Вплив Нової економічної політики на діяльність українських автокефальної та православної церков. Розгляд процесу встановлення міжнародно-правового статуту Східної Галичини у 1919-1923 роках.
  
  контрольная работа [27,5 K], добавлен 13.06.2010
  

• НЕП в Україні

  Становище України після світової війни та впровадження нової економічної політики. Розвиток промисловості, науки і техніки в 20-30-ті роки. Впровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі та забезпечення держави товарним хлібом.
  
  реферат [28,6 K], добавлен 13.03.2011
  

• НЕП і українізація в сільській місцевості Правобережної Украіни (20-30-і роки ХХ ст.)

  Дослідження проблеми співвідношення здійснення політики українізації і нової економічної політики. Вплив суб'єктивних чинників на хід апаратної українізації. Впровадження політики суцільної колективізації в країні, її наслідки та особливості проведення.
  
  статья [27,7 K], добавлен 29.08.2013
  

• Державний лад України при НЕП

  Державний лад України в умовах нової економічної політики. Конституція УРСР 1929 р. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперії. Наслідки революційних подій 1905-1907 рр. в Росії та в Україні.
  
  контрольная работа [25,3 K], добавлен 28.10.2010
  

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам