Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Як повідомляв у 1924 р. «Бюллетень Вукопспилки», заслугою Шепетівської райспоживспілки було те, що її робітничі кооперативи зробили перші вдалі спроби у налагодженні громадського харчування. Зокрема, Шепетівське споживче товариство (950 пайовиків) і Полонське споживче товариство (1600 пайовиків) відкрили їдальні, які швидко здобули популярність серед відвідувачів. До речі, ці заклади відвідували і міське населення, і жителі навколишніх сіл [132, с.32]. У 1924 р. розпочало налагодження громадського харчування Миропільське споживче товариство на Волині. «Бюллетень Вукопспилки» наголошував, що це товариство «розгорнуло енергійну роботу щодо створення їдальні, потреба у якій відчувалася давно» [133, с.40]. Проте підкреслимо, що поодинокими були спроби райспоживспілок, міських та сільських споживчих товариств відкрити заклади харчування. Розпочати цю справу тоді більшість кооперативних організацій України не могла через відсутність потрібних для цього коштів, досвіду, устаткування та спеціалістів.

Проаналізувавши вітчизняний досвід становлення громадського харчування на госпрозрахункових засадах, слід констатувати, що в окремих районах ця справа мала певні особливості. Передусім ідеться про те, що протягом 1923-1925 рр. більш активно громадське харчування споживчої кооперації розвивалося у промислових містах та центрах республіки, де існувала велика потреба у забезпеченні гарячою їжею тисяч робітників промисловості, зокрема шахт, рудників, металургійних об'єктів, підприємств важкої індустрії.

Водночас усі кооперативні їдальні, створені чи на великому промисловому підприємстві, чи в навчальному закладі, мали в обов'язковому порядку дотримуватися встановлених і контрольованих державою санітарних норм. Так, постанова РНК УСРР від 12 лютого 1925 р. «Про санітарний догляд за виготовленням, сховом і продажем харчових продуктів, смакових речовин і напоїв» передбачала систематичний нагляд з боку відповідних санітарних органів за масовим виготовленням, зберіганням і продажем для громадського вжитку харчових продуктів, а також за їдальнями громадського харчування. Зокрема, у документі наголошувалося, що «їдальні громадського харчування мусять відповідати санітарним та гігієнічним нормам і правилам, встановленим НК охорони здоров'я [134, с.120]. Директиви щодо обмеження дозволу на вживання в закладах громадського харчування спиртних напоїв містила постанова ВУЦВК і РНК від 27 червня 1924 р. «Про торгівлю» [135, с.327]. Так, продавати у їдальнях, буфетах, ресторанах, на тимчасових виставках виноградне вино, пиво та інші спиртні напої можна було тільки з дозволу адміністративного відділу відповідного губернського або окружного виконкому. У прикордонній смузі вживання спиртних напоїв у закладах харчування категорично заборонялося.

Досвід кращої організації роботи кооператорів щодо дотримання санітарних норм у їдальнях пропагувався у республіканській пресі. Наприклад, «Кооперативный бюллетень» повідомляв про систематичне дотримання санітарних норм у їдальні заводу «Червона зірка» у Зинов'євську (нині Кіровоград): «Велике світле приміщення, білі скатертини, смачні дешеві страви -все це сприяє тому, що робітники відвідували частіше їдальню» [121, с.48-49].

На підставі архівних документів можна стверджувати, що місцеві органи влади та відповідні санітарні органи регулярно перевіряли санітарний стан кооперативних їдалень. Зокрема, підтвердженням цього є рішення Київської губернської економічної наради від 6 лютого 1923 р., яке полягало в тому, що Київському Соробкопу було вказано на неприпустимість закупівлі та використання для їдалень хліба, випеченого в антисанітарних домашніх умовах. Відтак пропонувалося налагодити тісний зв'язок із кооперативними чи державними пекарнями та укласти угоди щодо постійної закупівлі у них хлібної продукції для їдалень [136, арк.51].

Слід зазначити, що під тиском центральних та місцевих органів влади та управління вітчизняні кооператори намагалися поширювати досвід громадського харчування РСФРР. Так, вони взяли узяли до уваги досвід кооператорів Іваново-Вознесенська, де у 1924 р. була створена перша в СРСР фабрика-кухня, гарячу їжу з якої розвозили у спеціальних термосах. Восени того ж року в Катеринославі почалося спорудження першої в Україні фабрики-кухні, яка не лише обслуговувала робітників ряду промислових підприємств міста гарячими обідами, але й виготовляла напівфабрикати, що було досить зручно для робітничих сімей [137]. Спорудження таких підприємств знаменувало новий етап у розвитку мережі підприємств харчування в країні - перехід до використання індустріальних методів у виробництві кулінарної продукції. Поява фабрик-кухонь мала засвідчити на практиці переваги масового приготування їжі, яке забезпечувало необхідну якість і загальнодоступні ціни.

За ініціативою вищих партійних та місцевих органів УСРР здійснювалася пропаганда досвіду російських кооператорів щодо створення нового побуту та руйнації старого шляхом створення закладів громадського харчування. Наприклад, кооператорам України рекомендували використовувати досвід споживчої коопераці Твері та Коломни. Саме там за участі профспілок були відкриті їдальні споживчої кооперації в приміщеннях колишніх церков. При цьому підкреслювалося, що у кооперативних їдальнях охоче харчуються ті, хто ще недавно відвідував храм [96, с.113]. Отже, заклади громадського харчування споживчої кооперації були змушені крім свого основного призначення виконувати ще й класову місію - проводити антирелігійне виховання будівників соціалістичного суспільства.

Підсумовуючи результати діяльності споживчої кооперації України щодо налагодження громадського харчування та охоплення ним населення протягом 1923-1925 рр., зазначимо, що існують різні показники щодо кількості їдалень. Справа в тому, що у ряді випадків ішлося про заклади харчування кооперативних організацій, а в іншому - про їдальні, які були створені спільними зусиллями споживчої кооперації та «Укрнархарчу». Так, за підрахунками 1920-х рр., на кінець 1925 р. спільно з «Укрнархарчем» робітничо-міська кооперація республіки мала 38 їдалень у великих промислових центрах, як-от Донбас, Харків, Миколаїв, Катеринослав, Одеса, Київ і т.ін. [121, с.48-49]. За іншими даними, протягом 1924-1925 рр. «Укрнархарч» та Центральний робітничий кооператив (Уцеробкооп), об'єднавши кошти, організували в Україні 134 їдальні, включаючи великі промислової центри, невеликі міста та робітничі селища. З них більша частина була розміщена на підприємствах [113]. При порівнянні даних щодо мережі закладів громадського харчування кожної з указаних організацій отримуємо такі результати: на 1 жовтня 1925 р. «Укрнархарч» мав 112 їдалень, а у віданні робітничо-міської кооперації, за неповними даними, налічувалося 74 їдальні. При цьому розподіл їх був такий (табл.4.1):

Таблиця 4.1. Порівняльні дані про заклади громадського харчування «Укрнархарчу» та робітничо-міської споживчої кооперації УСРР станом на 1 жовтня 1925 р.

Таким чином, у структурі «Укрнархарчу» було дещо більше закладів харчування, проте кількість їдалень та відсоток охоплення робітників громадським харчуванням найбільшого промислового району - Донбасу переважав у споживчій кооперації.

За архівними даними, протягом 1924-1925 рр. робітничо-міська кооперація УСРР мала 91 їдальню, які виробляли понад 8 млн. обідів [138, арк. 91].

За підрахунками 1960-х рр., здійсненими вченими та провідними фахівцями Укоопспілки у 1960-ті рр., на 1 жовтня 1925 р. 57 робітничо-міських споживчих товариств здійснювали громадське харчування і мали 105 їдалень (табл.4.2). Тобто у середньому на одне робітничо-міське споживче товариство припадало два заклади громадського харчування.

Таблиця 4.2. Дані про динаміку закладів громадського харчування робітничо-міської споживчої кооперації України за період із 1 жовтня 1924 по 1 жовтня 1925 рр.

У 1924 р. товарооборот підприємств громадського харчування споживчої кооперації України в 1924 рр. становив 339 тис. крб. [139, с.43]. На кінець 1925 р. він помітно зріс, складаючи лише по робітничо-міській кооперації понад 2 млн. крб. Водночас питома вага обороту громадських їдалень у загальному товарообороті споживчої кооперації залишалася низькою: на кінець 1924 р. по Україні вона складала 2,1% [3, с.43], а на кінець 1925 р. - 3,7% [140, арк.91]. Звичайно, на той час це були невисокі показники порівняно з хлібопекарськими закладами системи споживчої кооперації. У результаті виконання кооператорами партійних директив щодо зниження вартості обідів робота кооперативних їдалень переважно залишалася збитковою. Через значні збитки громадського харчування ряд кооперативних організацій зовсім не розпочинали роботу щодо створення їдалень. З огляду на це журнал «Кооперативне будівництво» зазначав: «...організація й ведення справи громадського харчування не отримала ні потрібного розвитку, ні потрібної постанови, а в тих організаціях, які ведуть роботу, вона збиткова» [141, с.48].

Однак навіть за умови збитковості переважної частини закладів громадського харчування припиняти цю справу кооператори не мали права, бо керівництво республіки розглядало кооперативні їдальні як засіб поліпшення продовольчого забезпечення населення, передусім робітничого класу. Підтвердженням цього є рішення дев'ятого з'їзду КП/б/У (грудень 1925 р.), який, розглянувши питання про матеріальне становище робітників, звернув увагу споживчої кооперації на її роль у вирішенні цього завдання. Одним із напрямків розв'язання проблеми покращення побутових умов мало бути громадське харчування [2, с.387]. При цьому зауважимо, що розраховувати на суттєву державну фінансово-кредитну допомогу кооператорам не доводилося, відтак потрібно було активізувати пошук власних джерел для розширення мережі та обсягів діяльності закладів громадського харчування.

Підсумовуючи вищевказане, зауважимо, що загальне покращення економіки країни сприяло поступовому поліпшенню матеріального стану та рівню харчування населення. Так, у 1925 р. у країні було вироблено валової продукції сільського господарства на 12% більше, ніж в 1913 р, у тому числі продуктів землеробства - на 7%. За даними обстежень, проведеними ЦСУ СРСР у масштабі країни, у 1923- 1924 рр. харчування населення міста [142, с.87] та села [143, с.53] досягло довоєнного рівня, а по деяким показникам перевершило його. Без сумніву, певний внесок у досягнення цих результатів зробили заклади громадського харчування споживчої кооперації.

Однак продовольчі труднощі та наслідки голоду перших років непу були ще відчутні, тому протягом 1923-1925 рр. більшовики намагалися розвивати мережу закладів громадського харчування. Крім цього правляча партія прагнула, щоб усуспільнений сектор успішно оволодів не тільки засобами виробництва, але й засобами споживання. Відтак удосконалення сфери обслуговування ставало все більш необхідним. При залученні до справи налагодження громадського харчування коштів держави, потенціалу споживчої кооперації, профспілок та інших громадських і господарських організацій протягом першої половини 1920-х рр. удалося домогтися суттєвих результатів на шляху становлення громадського харчування в умовах непу, набути досвід для подальшого розширення масштабів роботи в другій половині 20-х рр. ХХ ст. Загалом розгортання громадського харчування слугувало підвищенню життєвого рівня населення.

Починаючи з 1923 р., акцент у розбудові закладів громадського харчування України був перенесений на промислові підприємства республіки, адже влада вимагала забезпечити харчуванням передусім робітників та членів їх сімей. У 1924 р. за участю державних органів, профспілкових та кооперативних організацій у 1924 р. було створено госпрозрахункове пайове товариство «Укрнархарч», яке могло відкривати їдальні самостійно або ж кредитувати відповідні ініціативи споживчих товариств чи профспілок. Створення цього товариства стало поштовхом до пожвавлення, впорядкування та розвитку громадського харчування на основі участі місцевої ініціативи. Тобто співпраця кооператорів із «Укрнархарчем» була необхідною для обох структур з огляду на їх фінансовий стан. Робітничо-міські кооперативи, засновані на підприємствах, при відкритті їдалень нерідко користувалися фінансовою підтримкою «Укрнархарчу». Проте слід констатувати, що у промислових містах кількість кооперативних підприємств громадського харчування значно перевищувала ту, які перебували у віданні «Нархарчу». Відтак кооператори вели вперту боротьбу з приватним власником як у торгівлі, так і у сфері громадського харчування. У міру фінансової стабілізації кооперативних організацій вони прагнули самостійно реалізувати справу громадського харчування, що призводило до певних непорозумінь з «Укрнархарчем» щодо прав на ті чи інші заклади харчування. Тобто протягом 1923-1925 рр. у даному випадку співпраця споживчої кооперації з пайовим товариством «Укрнахарч», з одного боку, сприяла розгортанню кооперативного громадського харчування, а з другого, гальмувала господарську самостійність кооперативних організацій, на грунті змагальності вносила певні непорозуміння і тертя між обома структурами.

Нової динаміки розбудові кооперативної мережі закладів громадського харчування надало залучення фінансово-спроможних Центральних робітничих кооперативів (ЦРК). Протягом зазначеного періоду райспоживспілки, міські та сільські кооперативи зробили перші спроби організації громадських їдалень. Однак через брак коштів громадське харчування для більшості кооперативів виявилося складною, або й непідйомною справою. З огляду на це протягом 1923-1925 рр. кооперативних їдалень, які перебували у віданні райспоживспілок та окремих споживчих товариств, налічувалося одиниці.

Оскільки громадське харчування було спрямоване на забезпечення потреб робітників, на виконання партійно-радянських розпоряджень кооператори мусили постійно проводити роботу щодо зниження вартості обідів. Відтак цей напрям їх господарської діяльності був збитковим і не приносив необхідних доходів для розширення мережі закладів громадського харчування. Проте під тиском керівництва УСРР кооперативні організації не тільки не мали права припинити діяльність закладів громадського харчування, але й були змушені активізувати пошук нових джерел фінансування та кредитування цієї справи.

Cистематично вживалися заходи щодо відкриття їдалень у робітничих районах та залучення до обслуговування в них не тільки робітників, але і членів їх сімей. Перебуваючи під постійним тиском і контролем як із боку центральних, так і місцевих партійних органів, робітничо-міські кооперативи розширювали мережу закладів громадського харчування, залучаючи до кооперативних їдалень нових членів. При цьому партійно-радянські органи вимагали від кооператорів не лише забезпечувати робітників гарячим харчуванням, але й пропагувати переваги кооперативних закладів громадського харчування над приватними закладами і домашнім приготуванням їжі.

Таким чином, протягом 1923-1925 рр. державна політика щодо кооперативного громадського харчування реалізувалася в контексті відродження економіки республіки та забезпечення державних промислових підприємств робочою силою. Підхід держави до питань організації громадського харчування визначався загальними завданнями подальшого економічного будівництва і - в нерозривному зв'язку з цим - невпинною турботою про покращення життєвих умов для робітничого класу, від якого залежало виконання більшовицьких планів щодо побудови соціалізму.

4.3 Роль і місце закладів громадського харчування споживчої кооперації в продовольчому забезпеченні населення в останні роки непу

У грудні 1925 р. ХV з'їзд ВКП/б/ визначив курс на соціалістичну індустріалізацію. З її початком країна мобілізувала всі ресурси для інтенсивного розвитку великої промисловості, передусім важкої. Слід зазначити, що спорудження великих промислових об'єктів на Україні супроводжувалося різким зростанням чисельності спеціалістів та робітників, які прибули з різних регіонів СРСР, збільшенням міграції сільського населення до міст та робітничих селищ. З огляду на це нові завдання мали вирішити і заклади громадського харчування споживчої кооперації. Охоплення промислових районів та міського населення кооперативними закладами харчування набувало більшої ваги ще й тому, що протягом 1925-1926 рр. простежувалося значне підвищення вартості продуктів. Коливання цін на сільськогосподарські продукти в середньому по УСРР у квітні 1926 р. доходило до 128,9% порівняно з жовтнем 1925 р. [144, арк.10].

Особливої уваги потребувало термінове розширення кооперативних закладів харчування в Донбасі, оскільки для відродження шахт, рудників та зведення нових промислових об'єктів у цей промисловий регіон прибували тисячі спеціалістів та робітників, у тому числі тимчасових. Відтак забезпечення їх гарячим харчуванням набуло державного значення. Крім цього, масове залучення жінок до суспільного виробництва також вимагало від споживчої кооперації розширення мережі закладів громадського харчування для максимального охоплення потреб працівників і членів їх сімей.

Низка партійно-радянських директив, які вийшли протягом 1926-1928 рр., нагальним завданням називали необхідність покращення побутових умов робітників важкої промисловості - основної сили у здійсненні індустріалізації країни та створенні соціалістичної економіки. Організації споживчої кооперації України були зобов'язані керуватися союзними директивами щодо подальшого розвитку громадського харчування. Про це, зокрема, йшлося на пленумі ЦК ВКП/б/ у квітні 1926 р. В ухваленій резолюції «Про господарський стан та господарську політику» акцентувалося на необхідності зниження роздрібних цін та поліпшення побутових умов робітничого класу. Щодо забезпечення робітників сільськогосподарськими продуктами щоденного споживання зазначалося, що на цьому «найближчим часом має бути зосереджена увага профспілок, держпромисловості, держорганів і особливо кооперації» [145, с.16]. На необхідності активізації роботи кооперативних організацій як важливого чинника поліпшення економічних та побутових умов життя робітників та забезпечення підвищення їх реальної зарплати наголосила п'ятнадцята конференція ВКП/б/ (26 жовтня - 3 листопада 1926 р.). [145, с.97-98 ].

П'ятнадцятий з'їзд ВКП/б/, що проходив у грудні 1927 р., також підкреслив важливість громадського харчування у вирішенні соціальних проблем, включно з проблемою зростання добробуту робітничого класу. Зокрема, з'їзд акцентував на необхідності збільшення державою та господарськими організаціями, у тому числі споживчою кооперацією, витрат на розширення мережі закладів громадського харчування [145, с.287].

Перша Всеукраїнська конференція КП/б/У, яка проходила у жовтні 1926 р., вказала на недостатній рівень задоволення матеріальних потреб робітників державної промисловості. Враховуючи низьку зарплату в окремих галузях виробництва, конференція зобов'язала профспілки та споживчу кооперацію надалі боротися не лише за підвищення номінальної зарплати, але й за реальне забезпечення і зміцнення робітничого бюджету шляхом покращення діяльності робітничої кооперації, більшого обслуговування нею потреб населення. Було акцентовано на доцільності посилення заходів щодо поліпшення продуктового забезпечення промислових районів і розширення громадського харчування [2, с.438]. До покращення побуту робітничого класу, зокрема, шляхом налагодження громадського харчування, закликав об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП/б/У (жовтень 1927 р.) [2, с.484]. Десятий з'їзд КП/б/У, що відбувся у листопаді 1927 р., наголосив на важливості влаштування благоустрою робітничих селищ і оздоровлення побутових умов робітників. У цьому контексті особлива увага була приділена створенню закладів громадського харчування [2, с. 515].

Архівні матеріали засвідчують, що протягом другої половини 1920-х рр. загальний та оргінстукторський відділи ЦК КП/б/У через комуністичну фракцію Вукопспілки посилили свій вплив на розвиток кооперативного громадського харчування, систематично контролюючи та регулюючи його. Так, 21 травня 1927 р. оргбюро ЦК КП/б/У зобов'язало комфракцію ВУКС терміново розробити питання про поліпшення забезпечення робітничого населення ільськогосподарськими продуктами через заклади харчування [146, арк.17].

Оскільки виділити значні кошти для розширення громадського харчування у період проведення індустріалізації держава не мала змоги, керівництво республіки, наслідуючи досвід керівництва СРСР, вирішило активізувати пропаганду ідей громадського харчування з метою залучення до розгортання цієї справи коштів різних структур та організацій, а також населення. Наприклад, у передовій статті газети «Комуніст» у березні 1927 р. голова ВУЦВК Г.І. Петровський, звертаючись до державних, господарських, профспілкових та кооперативних організацій, підкреслював: «Ми повинні неухильно працювати над організацією кооперативів, громадських їдалень» [147].

Виконуючи директиви уряду УСРР щодо оптимізації громадського харчування, керівництво споживчої кооперації запевнювало, що населення республіки, особливо у промислових районах, тяжіє до громадського харчування. Не випадково на сторінках газети «Комуніст» один із очільників робітничої кооперації України О. Нурінов зазначав, що «умови для розвитку громадського харчування дуже сприятливі і справу громадського харчування організувати можна і потрібно» [148]. Послуговуючись тезою О. Нурінова про необхідність розгортання громадського харчування, не можемо цілком погодитися з тим, що умови для налагодження цієї справи були сприятливі, оскільки власних коштів на відкриття їдалень у більшості кооперативів не вистачало, а від держави надходили мізерні кредити. Тож вважаємо, що подібна заява була проявом посилення впливу більшовиків на господарську діяльність споживчої кооперації та залучення її до виконання проектів усуспільнення не лише виробництва, але й споживання продуктів харчування.

Для того, щоб виконати розпорядження більшовиків щодо розширення мережі громадського харчування та поліпшення обслуговування робітників, кооператорам потрібно було віднайти необхідні кошти для створення потужної матеріально-технічної бази. Зрозуміло, що в умовах індустріалізації розраховувати на значну фінансово-кредитну підтримку держави кооператорам не доводилося.

На середину 1920-х рр. кооперативне громадське харчування України загалом залишалося збитковою справою. Значні збитки кооперативних їдалень не сприяли розширенню громадського харчування в системі споживчої кооперації, тож не всі кооперативні організації наважувалися їх відкривати. Зокрема, за даними журналу «Кооперативне будівництво», здійснена Уцеробкоопом республіки перевірка встановила, що протягом 1925-1926 р. 56 робітничих їдалень, з них 29 - у Донбасі, працювали зі збитками, оскільки недостатньо були забезпечені необхідним устаткуванням що негативно впливало на якість приготування їжі [141, с.48]. Рентабельних кооперативних підприємств громадського харчування, які належали робітничо-міській кооперації, на той час налічувалося одиниці. Ще більш складною була ситуація в закладах громадського харчуванні, які відкривали райспоживспілки та окремі споживчі товариства. Партійне керівництво республіки особливо турбував той факт, що протягом 1926 р. спостерігалось певне зменшення кількості кооперативних їдалень у Донбасі, які вважалися нерентабельними. Так, негативною була реація оргбюро ЦК КП/б/У, коли стало відомо, що в Макіївці робітничий кооператив за рік закрив 5 їдалень і тим самим залишив рудники без гарячих обідів [149, арк.14] .

Отже, для виконання партійно-радянських директив щодо активізації громадського харчування кооператори мали вирішити ряд проблем, зокрема: віднайти нові джерела фінансування, домогтися від держави податкових та комунальних пільг, організувати спорудження нових приміщень під їдальні, здійснити механізацію виробничих процесів, поліпшити якість приготування їжі тощо. Як бачимо, оптимізація кооперативного громадського харчування протягом 1926-1928 рр. вимагала від кооператорів комплексного вирішення ряду проблем, для чого, у свою чергу, потрібно було збільшити фінансування цієї справи.

З огляду на тісний зв'язок між продовольчою політикою держави та розвитком громадського харчування органи радянської влади залучали потенціал і кошти споживчої кооперації для забезпечення потреб населення промислових районів та міст у гарячому харчуванні. Відтак протягом 1926-1928 рр. регулювання та вплив держави на розвиток кооперативного харчування посилився. Про це свідчать рішення Першої Всесоюзної наради з громадського харчування, яка відбулася у лютому 1927 р. за ініціативи вищого керівництва країни. На ній було підкреслено назрілу потребу у розгортанні громадського харчування у зв'язку із завданнями індустріалізації країни. Рішення наради переконують у тому, що громадське харчування радянська влада розглядала як важливу державну справу і була переконана в її перспективному розвитку. Зокрема, у матеріалах зібрання підкреслювалося, що «справа громадського харчування може стати галуззю народного господарства, особливою самостійною галуззю промисловості» [150, с.5-6].

Спираючись на попередній досвід діяльності закладів громадського харчування, основними провідниками цієї важливої галузі нарала визнала робітничу кооперацію і пайове товариство «Нархарч». Відтак і надалі охоплення населення громадським харчуванням мали здійснювати ці дві структури. Такий висновок, на нашу думку, полягав у тому, що через брак необхідних коштів ні кооперація, ні «Нархарч» не могли цілком взяти на себе справу налагодження та ведення громадського харчування. Слід зауважити, що їх співпрацю нарада розглядала як протидію приватному сектору громадського харчування у руслі боротьби «хто-кого». Крім цього, для залучення нових коштів для розгортання закладів громадського харчування кооператорам було рекомендовано суттєво розширити соціальну базу кооперації [150, с.11].

Як і в попередні роки, складна фінансова ситуація та обмеженість коштів спонукали споживчу кооперацію України у справі розгортання громадського харчування продовжувати співпрацю з державними, профспілковими та іншими організаціями. Особливу увагу кооператори приділяли співпраці з «Укрнархарчем». По-перше, до цього зобов'язували директиви союзного та республіканського партійно-радянського керівництва, по-друге, цього вимагали об'єктивні умови господарювання кооперативних організацій в умовах конкуренції з приватним сектором харчування. Як зазначає дослідник історії громадського харчування М.П. Польський, більшовики систематично контролювали та регулювали діяльність союзного «Нархарчу» та підконтрольних йому структур з метою охоплення харчуванням робітників. Тому влітку 1926 р. «Нархарч», виконуючи розпорядження ЦК ВКП/б/, зосередив свою увагу на забезпеченні громадським харчуванням робітників провідних галузей промисловості [14, с.146]. Під тиском керівництва країни таку ж позицію зайняла й Центроспілка СРСР. Таким чином, кошти «Нархарчу» і Центроспілки спрямовувалися на розгортання громадського харчування робітників та членів їх сімей, що більшовики визнавали необхідною умовою успішної індустріалізації країни. У контексті державної політики щодо поліпшення забезпечення промислових робітників тактику співпраці з «Укрнархарчем» мала реалізувати і споживча кооперація УСРР.

Зауважимо: протягом другої половини 1920-х рр. співпраця споживчої кооперації України з пайовим товариством «Укрнархарч» тривала, маючи як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, ці дві структури спільними зусиллями намагалися потіснити приватний сектор із галузі харчування, а з другого - продовжували конкурувати між собою, а в ряді випадків дублювати. До того ж їх діяльність систематично регулювалася вищими партійними, господарськими та профспілковими органами. Так, 20 листопада 1926 р. на засіданні Всеукраїнської ради професійних спілок (ВУРПС) після обговорення доповіді «Укрнархарчу» про стан громадського харчування на Україні були ухвалені заходи щодо оптимізації цієї важливої галузі, які стосувалися безпосередньо як «Укрнархарчу», так і споживчої кооперації.

Охоплення всього 9% членів профспілок громадськими їдальнями, які перебували у віданні споживчої кооперації та «Укрнархарчу», Рада ВУРПС визнала таким, що не відповідало реальним потребам. З огляду на це кооперативним організаціям пропонувалося активізувати спорудження нових громадських їдалень, відшукавши для цього кошти всередини системи. Особливістю ухвалених рішень було те, що через профспілки держава намагалася максимально перекласти на споживчу кооперацію подальший розвиток громадських їдалень. Такий підхід пояснювався тим, що на середину 1920-х рр. фінансовий стан кооперативних організацій дещо зміцнів, відтак кооператори, на думку вищих органів управління УСРР, могли приступити до самостійного розвитку мережі їдалень у промислових районах. Однак при цьому кооператорам пропонувалося узгоджувати план подальших перспектив громадського харчування з «Укрнархарчем». З одного боку, це пояснювалося намаганням держави не допустити паралелізму в роботі обох структур, а з другого - спробою продовжити контроль за їх діяльністю. Прикметно, що тоді ж обговорювалося питання щодо надання кооперативним закладам харчування податкових та комунальних пільг, якими користувалися їдальні «Укрнархрчу» [144, арк.7]. Однак, як засвідчують архівні документи та статистичні матеріали, протягом другої половини 1920-х рр. податкових, комунальних та кредитних пільг у галузі громадського харчування на рівні пільг «Укрнархарчу», а також державних кредитів для підтримки цієї галузі споживча кооперація не отримала.

Арбітром у взаємовідносинах споживчої кооперації й «Укрнархарчу» неодноразово виступали партійні інстанції. Так, питання їх співпраці у сфері розширення громадського харчування в Україні був предметом розгляду в ЦК КП/б/У 16 березня 1927 р. Слід зазначити, що в доповідній записці «Укрнархарчу» до ЦК КП/б/У була зроблена спроба перебільшити внесок нархарчівських їдалень у налагодження громадського харчування і водночас акцентувати на недоліках кооперативних їдалень. Без сумніву, така позиція була викликана конкуренцією між обома структурами. Зокрема, «Укрнархарч» просив ЦК КП/б/У зобов'язати організації споживчої кооперації, які за угодою обох структур проводили заготівлі, відпускати продукти для нархарчівських їдалень за цінами, нижчими від ринкових [146, арк. 9]. Як бачимо, у питанні співпраці «Укрнархарчу» та споживчої кооперації існував ряд невирішених питань та неузгодженостей.

У березні 1927 р. за розпорядженням ЦК КП/б/У президія ВУРПС знову аналізувала стан громадського харчування в Україні та внесок у цю справу споживчої кооперації та «Укрнархарчу». Було визнано за необхідне, щоб подальший розвиток громадського харчування відбувався переважно завдяки лінії робітничо-міської кооперації. Відтак споживчій кооперації передавалася справа організації громадського харчування сезонних робітників, будівельників, спорудження кухонь-фабрик, створення їдалень за місцем проживання робітників і службовців при житлових кооперативах, у робітничих селищах і робітничих районах. Тобто обсяги і темпи розвитку кооперативного громадського харчування мали істотно зрости. З огляду на це кооператорам було запропоновано організувати всередині системи спеціальний фонд розвитку громадського харчування, який мав утворюватися шляхом вирахування частини доходів (не менше 15%) від загальних доходів робкоопів. Призначення фонду полягало в устаткуванні заново відкритих їдалень і розширенні вже існуючих. Під впливом ЦК КП/б/У ВУРПС була вироблена така позиція щодо «Укрнархарчу»: ця структура мала розвивати громадське харчування в тих містах та промислових районах, де споживча кооперація впоратися не могла [146, арк.10-11].

Однак через ряд причин споживча кооперація не перебрала на себе розвиток громадського харчування, як того вимагала держава. Тож наказ Уцеробкоопу місцевим робітничим кооперативам мати в пайовому капіталі «Нархарчу» не менше 51% паїв не був виконаний. Через це вплив споживчої кооперації на роботу «Нархарчу», як зазначалося у журналі «Кооперативне будівництво», був «зовсім недостатній» [151, с.51]. Як підтверджують архівні документи, між цими структурами продовжувалися тертя, неузгодженості, суперечки, викликані такими причинами. По-перше, заклади харчування споживчої кооперації тих податкових та комунальних пільг, які мали нархарчівські їдальні, від держави не отримали. Щоб претендувати на пільги, кооператори були зобов'язані створювати з «Укрнархарчем» спільні заклади харчування, що певною мірою обмежувало їх господарську самостійність. По-друге, фінансування «Укрнархарчу» продовжували здійснювати наркомати, профспілки, господарські структури, кооперативні центри тоді, коли кооперативні їдальні такої підтримки не мали, переважно вони створювалися за рахунок кооперативних організацій, у тому числі пайових внесків. Відтак збільшення фінансування громадського харчування держава цілком покладала на споживчу кооперацію, закликаючи її до зниження організаційних витрат [144, арк.14].

Зауважимо, що господарська самостійність кооперативних організацій щодо розвитку громадського харчування в останні роки непу гальмувалася як невизначеними відносинами з «Укрнархарчем», так і посиленням втручання з боку існуючої влади. Протягом другої половини 1920-х рр. до регулювання та перевірки розвитку громадського харчування більшовики систематично залучали профспілкові організації та контролюючі органи. Так, із огляду на постанову Всеукраїнської Ради профспілок (січень 1927 р.) робітнича кооперація республіки була зобов'язана прийняти від «Укрнархарчу» певну кількість державних їдалень та колишні кооперативні заклади харчування. При цьому зауважимо: від кооператорів вимагалося, щоб робота кооперативних їдалень виконувалася на суто госпрозрахункових засадах, але при дотриманні гарної якості та зменшенні вартості обідів [152, с.18]. Без сумніву, держава розраховувала на кошти кооперативних організацій щодо підтримки закладів громадського харчування, що було складною справою, зважаючи на те, що загалом ця виробнича галузь споживчої кооперації залишалась дефіцитною та безприбутковою. Такий підхід керівництва УСРР свідчив про посилення адміністративного втручання радянської влади у кооперативне громадське харчування, адже від кооператорів вимагали не лише відшукати додаткові фінансові резерви для розширення мережі громадських їдалень, але й забезпечити необхідний рівень калорійності харчування робітників.

Слід підкреслити, що протягом 1926-1928 рр. споживча кооперація республіки прагнула віднайти власні шляхи активізації громадського харчування. Це пояснювалося тим, що у ході тривалих дискусій між кооператорами щодо доцільності ведення громадського харчування була вироблена стратегія, спрямована на збереження цього напряму господарської діяльності. До того ж на виконання більшовицьких директив кооператорам доводилося терміново активізувати кроки до самостійного ведення громадського харчування. Зауважимо, що одним із першочергових завдань, які вирішували вітчизняні кооператори, було повернення їдалень, визнаних нерентабельними і переданих у попередні роки у підпорядкування «Укрнархарчу». Крім цього потрібно було зупинити процес скорочення кооперативними організаціями нерентабельних їдалень, які перебували у віданні райспілок та окремих споживчих товариств, оскільки така тенденція давалася взнаки у 1925-1926 рр. [152, с.17].

Протягом другої половини 1920-х рр. з метою розгортання мережі закладів громадського харчування вітчизняні кооператори обрали кілька напрямів. Розуміючи важливість подальшого розвитку громадського харчування, кооперативні організації постійно відраховували на цю справу 5-10% від доходів своєї господарської діяльності [152, с.19]. Вони активізували співпрацю з адміністрацією та профспілками підприємств державної промисловості, зацікавленими в безперебійній роботі промислових об'єктів, а отже, в регулярному забезпеченні гарячим харчуванням робітників. У результаті такої співпраці певною мірою вдалося вирішити питання щодо приміщень для їдалень. Прикметно, що керівники промислових підприємств не лише виділяли споживчій кооперації окремі приміщення під їдальні, буфети та чайні, але й споруджували нові приміщення під заклади громадського харчування у процесі будівництва нових робітничих селищ. Крім цього, споживча кооперація намагалася домогтися від місцевих комунальних служб зменшення орендної плати та комунальних послуг, наприклад, порівняно з приміщеннями торговельних закладів, які були рентабельніші, ніж громадські їдальні.

Щоб робота їдалень стала більш продуманою та ефективною, кооператори намагалися запроваджувати планові та наукові засади, враховувати щоденну потребу в обідах. Для залучення більшої кількості відвідувачів кооперативних їдалень, а значить - збільшення коштів для розширення громадського харчування практикували внесення відвідувачами їдалень авансів за обіди, що мало гарантувати безперебійну роботу закладів громадського харчування. Також кредитували відвідувачів їдалень обідами за принципом дрібнокрамничого кредитування. Ідеться про кредитування членів кооперації, які мали розраховуватися за обіди від зарплати до зарплати. У даному разі кредиторами відвідувачів кооперативних їдалень виступали заводоуправління та інші господарські організації. Без сумніву, така практика була вимушеним заходом, який суперечив кооперативним принципам, і пояснювалася низькою заробітною платою робітників та службовців. Проте слід зауважити, що запровадження кооператорами дрібнокрамничного кредитування дещо збільшило кількість постійних їдців і сприяло більш плановому та безперебійному веденню роботи у кооперативних закладах харчування.

Для того, щоб збільшити кількість прихильників громадського харчування, проводилася агітація не лише на сторінках періодичних газет, але й самою орагнізацією та вдосконаленням цієї справи. Так, за пропозицією профспілок вітчизняні кооператори активно відкривали на промислових підприємствах не лише їдальні, але й інші форми громадського харчування, зокрема буфети-лотки та чайні. Тим самим споживча кооперація удосконалювала форми задоволення потреб своїх споживачів у харчуванні. З метою поліпшення кооперативного громадського харчування при їдальнях створювали так звані їдальницькі комісії, які контролювали їх роботу, якість їжі, санітарний стан, вартість обідів тощо. Не випадково журнал «Кооперативне будівництво» у 1927 р. підкреслював: «…лише за громадської підтримки громадське харчування може розвиватися й давати свої позитивні наслідки [152, с.21].

Для максимального охоплення населення та поповнення фінансування закладів харчування кооперативні організації проводили роботу щодо розширення соціальної бази відвідувачів громадських їдалень.

Зросла чисельність жінок-робітниць, які відвідували кооперативні заклади харчування. Це стало результатом систематичних пропагандистських заходів, до яких удавалися місцеві партійні, радянські та кооперативні організації щодо залучення жінок до громадських закладів харчування. Зокрема, у 1926 р. «Кооперативный бюллетень» підкреслював, що «громадське харчування - це звільнення жінки від домашнього рабства» [153, с.31].

На виконання директиви оргбюро ЦК КП/б/У від 16 березня 1927 р., де підкреслювалося значення громадського харчування «у розкріпаченні жінки, організації нового побуту та збереженні зарплати робітників особливо нижчої кваліфікації і сезонних робітників», кооперативні організації мали активізувати роботу щодо максимального залучення до закладів харчування жінок [146, арк.8]. Ефективною пропагандистською формою виявилося відкриття громадських закладів харчування до Міжнародного жіночого дня. При цьому кооператори запровадили практику відкриття при кооперативних їдальнях побутових підприємств, що також певною мірою мало сприяти залученню до громадського харчування жінок. Так, в Харківському ЦРК до 8 березня 1928 р. при кількох їдальнях були відкриті механічні пральні. Наприклад, одна з них пропускала 13 тис. пар білизни протягом дня, тим самим звільняючи жінок від важкої домашньої роботи і збільшуючи час на громадську діяльність [154, с.68]. Саме цього й домагалася влада.

Протягом другої половини 1920-х рр. зросло охоплення кооперативним громадським харчуванням молоді, зокрема студентів і школярів. Щоб допомогти студентам у налагодженні харчування, кооперативні організації здебільшого сприяли цьому шляхом знижок на обіди, наданням кредитів чи інших пільг. Наприклад, 14 лютого 1928 р. президія Чернігівського ЦРК, розглянувши клопотання їдальні місцевого агротехнікуму про кредитування їдальні, ухвалила видавати щомісячно кредити в сумі 400 крб. Тим самим ЦРК навіть за умови збитковості намагався зберегти їдальню агротехнікуму від закриття [155, арк.146]. 11 квітня того ж року президія Чернігівського ЦРК ухвалила рішення допомогти кооперативу місцевої школи №4 у справі налагодження гарячого харчування школярів. У результаті шкільний кооператив відкрив їдальню й отримав можливість закуповувати продукти для гарячих сніданків та обідів у магазинах ЦРК зі знижкою до 7% [155, арк.188]. Без сумніву, залучення до кооперативних їдалень студентів та школярів, на думку керівництва республіки, мало не лише соціально-економічне, але й морально-виховне значення, сприяло формуванню колективізму та комуністичного способу споживання.

Особливістю зазначеного періоду було те, що згідно з директивами вищих партійних та радянських органів споживча кооперація мала розширити діяльність щодо забезпечення гарячим харчуванням Червоної армії. Про це свідчать рішення Першої Всесоюзної наради з громадського харчування (лютий 1927 р.). Слід зазначити, що пайове товариство «Нархарч» та споживча кооперація, відповідно до рішень наради, мали приділити більше уваги організації харчування військовослужбовців. Відтак налагодження харчування Червоної армії радянська влада практично переклала на ці дві структури [150, с. 11].

У свою чергу, Вукопспілка зобов'язувала місцеві кооперативні організації налагодити чи розширити громадське харчування у військових частинах. Зокрема, до цього закликала тринадцята сесія ВУКС у жовтні 1928 р. [156, с.43]. На виконання розпоряджень сесії ВУКС Житомирський ЦРК, діючи оперативно, під час табірних зборів київських військових частин восени 1928 р. відкрив дві їдальні та дві чайні, які безперебійно забезпечували червоноармійців гарячою їжею [157, с.80].

Центральні і місцеві органи влади також залучали споживчу кооперацію до забезпечення харчуванням призовників та демобілізованих із лав Червоної армії. Слід зауважити, що директиви з цього приводу, як правило, були секретними й обов'язковими до виконання кооператорами. У разі невиконання відповідних розпоряджень радянської влади керівників кооперативних організацій чекала судова, у кращому разі адміністративна відповідальність. При цьому від кооператорів держава вимагала, щоб в обов'язковому порядку були зроблені знижки на обіди для червоноармійців. Так, 11 вересня 1928 р. своїм розпорядженням Народний комісаріат внутрішньої торгівлі УСРР зобов'язав споживчу кооперацію у Лубнах та Черкасах на період із 1 жовтня по 15 грудня, тобто під час масових перевезень призовників та звільнених із лав Червоної армії, відкрити торговельні заклади та буфети на залізничних станціях, а також організувати гарячі обіди. При цьому НКВТ встановив, що вартість обіду з двох блюд не мала перевищувати 25 коп. [158, арк.122-123]. Зрозуміло, що, здійснюючи подібне забезпечення Червоної армії гарячим харчуванням, споживча кооперація практично зазнавала збитків, відтак у ряді випадків це були доброчинні акції. Лише 27 грудня 1928 р. інструкція Наркомфіну УСРР звільнила кооперативні підприємства, які обслуговували військовослужбовців, від сплати продподатку. Так, від промподатку звільнялися кооперативні їдальні та ларки, організовані споживчою кооперацією на період проходження ешелонів з призовниками та військовослужбовцями, звільненими від служби [159, с.60].

У другій половині 1920-х рр. суттєвою перешкодою на шляху поліпшення кооперативного громадського харчування було кустарне устаткування їдалень та недостатня їх механізація. З огляду на це механізація виробничих процесів приготування їжі для задоволення зростаючих потреб масового споживача, особливо у промислових районах, стала нагальною потребою часу. До того ж шляхом механізації їдалень та спорудження великих механізованих підприємств громадського харчування кооператори планували досягти здешевлення вартості обідів. Завдяки індустріалізації, випуску різних видів вітчизняного обладнання почалася технічна реконструкція на підприємствах громадського харчування. У період індустріалізації в галузі державного та кооперативного громадського харчування відбувся перехід до машинного виробництва, створення нової матеріально-технічної бази. Зокрема, у 1927 р. харківський завод «Механоліт» розпочав випуск картоплечисток та м'ясорубок, у тому числі і для потреб закладів громадського харчування споживчої кооперації [3, с.45].

У зазначений період удосконалювалася і технологія приготування їжі, виникла нова форма громадського розподілу праці - фабрики-кухні з філіалами - доготівельними їдальнями. У контексті вирішення даної проблеми Центроспілка СРСР виступила ініціатором спорудження кількох фабрик-кухонь, тобто великих харчових підприємств, здатних щоденно забезпечувати готовими обідами тисячі людей. У 1927 р. до ювілею революції не лише з економічних, але й з політичних міркувань кооператорами було розпочато спорудження фабрик-кухонь у Москві (на 12 тис. обідів щоденно) та Нижньому Новгороді. До Москви приїздили з усіх куточків та міст країни, щоб перейняти передовий досвід [14, с.147].

Як підкреслював дослідник історії громадського харчування в СРСР М.П. Польський, спорудження фабрик-кухонь мало принциповий характер, оскільки ці підприємства поклали початок індустріалізації галузі. Фабрики-кухні сприяли зниженню собівартості продукції, тим самим протистояли приватникам, пропонуючи населенню цілком достатній вибір недорогих блюд та виробів. Особливо велика була роль фабрик-кухонь у промислових районах країни [14, с.148].

Без сумніву, партійно-радянське керівництво УСРР надавало справі спорудження фабрик-кухонь політичний характер, пропагуючи переваги соціалістичної системи розподілу матеріальних благ та задоволення потреб населення. З огляду на це друга конференція КП/б/У (квітень 1929 р.) поставила перед вітчизняною споживчою кооперацією завдання розширення громадського харчування. Особлива увага мала бути надана спорудженню фабрик-кухонь у промислових районах, великих містах та залізничних центрах [2, с.630]. На виконання директив другої конференції КП/б/У у серпні 1929 р. V з'їзд уповноважених Вукопспілки акцентував увагу місцевих кооперативних організацій на необхідності створення мережі фабрик-кухонь та збільшення їх пропускної спроможності. При цьому підкреслювалося, що передусім це потрібно робітничому класу, який убачає у споживчій кооперації єдину організацію, здатну задовольнити його потреби у якісному харчуванні [160, с.5].

Слід зазначити, що протягом другої половини 20-х рр. ХХ ст. серед кооператорів тривала дискусія стосовно доцільності фабрики-кухні у контексті розгортання громадського харчування та проведення його механізації. Зокрема, її результати відображалися на сторінках журналу «Кооперативне будівництво». Кооператори намагалися знайти відповідь на суперечливе питання: що має переважати - фабрика-кухня чи їдальня? З одного боку, фабрика-кухня мала сприяти подоланню збитковості підприємств громадського харчування споживчої кооперації; однак їх створення було під силу лише великим фінансовоспроможним робітничим кооперативам. З другого боку, більш реальним було проведення механізації вже існуючих кооперативних їдалень та встановлення нового обладнання. Проте тут виникала інша проблема: старі приміщення їдалень були малопридатні для нової техніки [161, с.31-32].

З огляду на партійно-радянські директиви створення нової індустріальної бази громадського харчування стало загальнонародною справою. З цього приводу один з провідних фахівців Центроспілки писав: «Велике значення має правильна постановка громадського харчування. Деякі з кооперативів останнім часом йдуть шляхом організації центральних фабрик-кухонь, доставляючи потім виготовлені на них обіди на фабрики і заводи. Таке масове виготовлення обідів дуже здешевлює роботу і призводить до того, що на фабриках і заводах замість їдалень доводиться створювати лише роздаткові пункти» [162, с.47].

Партійні, комсомольські, профспілкові організації, комісії робітничо-селянської інспекції взяли під контроль планування і хід будівництва фабрик-кухонь і механізацію їдалень, у тому числі й системи споживчої кооперації. Протягом другої половини 1920-х рр. для спорудження великих фабрик-кухонь і механізованих підприємств громадського харчування залучалися кошти як споживчої кооперації, так і місцевих бюджетів та господарських організацій. Тоді успішно діяла фабрика-кухня у Катеринославі, закладена ще в 1924 р. Протягом 1925-1926 рр. була споруджена фабрика-кухня в Харкові. У 1927-1928 рр. спільно з «Укрнархарчем» кооператори звели п'ять фабрик-кухонь [3, с.45]. Щоб прискорити спорудження такого підприємства в м. Сталіно (нині Донецьк), 6 березня 1928 р. ЦК КП/б/У дав доручення президії Уцеробсекції «негайно війти в погодження з Південсталлю та іншими господарськими органами щодо оформлення їх матеральної участі в організації фабрики-кухні». У кінці квітня того ж року питання про хід спорудження вказаної фабрики розглядалося на засіданні Української економічної ради та РНК УСРР [163, арк. 94]. У середньому одна фабрика-кухня за рік виробляла 235 тис. обідів [164, с.21]. Без сумніву, у період залучення тисяч робітників на новобудови завдяки спорудженняю фабрик-кухонь споживча кооперація робила значний внесок у забезпечення їх гарячим харчуванням.