Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Таким чином, завдяки переходу до непу існуюча влада дозволила споживчій кооперації створювати власні підприємства з переробки сільськогосподарської продукції та виробництва різних товарів широкого вжитку. Слід зазначити, що частину раніше націоналізованих підприємств у перші роки непу більшовики повернули споживчій кооперації. Крім цього радянська влада дозволила кооперативним організаціям брати державні підприємства в оренду. У результаті протягом 1921-1922 рр. спостерігався справжній бум у відродженні промислової діяльності кооперативних організацій УСРР. Кооператори практично за власні кошти, включаючи пайові внески членів споживчої кооперації, змогли відродити виробничу діяльність середніх та дрібних підприємств різного призначення - від переробки сільськогосподарської продукції до випуску взуття. Це було суттєвою підтримкою державі у справі вирішення проблеми задоволення міського та сільського населення у товарах та продуктах першої необхідності. Проте, як свідчать архівні дані, статистичні збірники та періодичні видання, захоплення споживчої кооперації промисловою діяльністю у перші роки непу швидко пройшла. Це можна пояснити нестачею коштів, нерентабельністю ряду промислових підприємств, конкуренцією з боку приватних і великих державних підприємств, у тому числі трестів, дисбалансом цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію й особливо неврожаєм та голодом, що охопив республіку. З огляду на вказані причини в другій половині 1922 р. кооператори були змушені піти на певне обмеження та скорочення виробничої галузі, одночасно шукаючи шляхи збереження та розширення мережі промислових підприємств, зниження виробничих витрат та цін на кооперативну продукцію, якої чекало населення.

2.2 Діяльність промислових підприємств споживчої кооперації в період економічної кризи 1923 р.

З кінця 1922 р. накреслилася певна тенденція до стабілізації споживчого ринку України. Проте питання забезпеченості населення товарами домашнього вжитку та продуктами харчування залишалося не вирішеним, оскільки продовжували тяжіти надзвичайно складні соціально-економічні умови розвитку країни. Зважаючи на це, керівництво РСФРР та УСРР з метою поліпшення виробництва товарів для населення і недопущення соціального незадоволення, а також боротьби зі спекуляцією всіляко шукало місцеві джерела вирішення проблеми. Це стосувалося не лише промислових підприємств державної, але й кооперативної та приватної форми власності.

Зазначимо, що питання розвитку промисловості було предметом обговорення на дванадцятому з'їзді РКП/б/ (квітень 1923 р), де наголошувалося, що державним підприємствам не вистачало оборотних коштів. Відтак з'їзд підкреслив: «…держава взяла на себе при переході до непу ведення більшої кількості промислових підприємств, ніж їй це під силу при загальному господарському стані країни. Наслідком цього є нестійкість підприємств, робота з перебоями і, головне, недостатнє навантаження, що призводить, у свою чергу, до надзвичайного підвищення собівартості продукції і звуження ринку» [75, с.64]. У зв'язку з цим було наголошено на необхідності забезпечення державної промисловості необхідними оборотними коштами. До того ж слід зауважити, що політику здешевлення цін на промислові товари державної промисловості з'їзд визнав неправильною. Тож ціни на промислові товари залишалися високими. Також ішлося про те, що для збільшення необхідної продукції слід якомога більше залучати кошти членів кооперації, уважно вивчати ринок, більш систематично й уважно прилаштовувати виробництво до потреб робітників та сільського споживача. Був зроблений акцент і на взаємозв'язку промислової та торговельної роботи, зокрема узгодженості їх дій. Для цього пропонувалося посилити регулюючий вплив держави, зокрема союзних та республіканських органів - Вищої ради народного господарства, Народного комісаріату внутрішньої торгівлі, Народного комісаріату фінансів, Ради праці та оборони.

Сьома конференція КП/б/У, що відбулася у квітні 1923 р., зробила спробу проаналізувати ситуацію на споживчому ринку України і визначити напрямки поліпшення роботи промислових підприємств республіки для задоволення потреб населення товарами першої необхідності та попередження стихійного наростання товарної кризи. На конференції було вказано, що першочерговим завданням є «покращення організації виробництва з метою зниження собівартості продуктів на всіх наших фабриках і заводах, і в першу чергу на тих із них, які працюють на селянський ринок» [3, с.269-270]. Для збільшення розвитку виробництва товарів широкого вжитку було вирішено максимально залучити промислові підприємства кооперативної форми власності, які мали б віднайти для цієї справи власні кошти. Водночас планувалося продовжити практику передачі державних підприємств в оренду споживчій кооперації. У рішеннях конференції було наголошено на тому, що скрутний фінансовий стан республіки змушує проводити оподаткування навіть дрібної промисловості, яка випускає товари для населення. Відтак на податкові пільги від існуючої влади кооперативним підприємствам у найближчий час розраховувати не доводилося. На відміну від державних підприємств, промисловим підприємствам споживчої кооперації пропонувалося провести ряд заходів щодо здешевлення товарів першої необхідності. До речі, в рішеннях партійної конференції ці заходи були запропоновані, а саме: раціоналізація виробництва, попередження безгосподарності, скорочення накладних виробничих та торговельних витрат, здешевлення апарату управління промисловістю, вивчення попиту на продукцію всередині країни і на зовнішньому ринку тощо. Без сумніву, дані директиви свідчили про втручання правлячої партії в господарські справи кооператорів та прагнення максимально використати потенціал кооперативної промисловості для випуску найбільш потрібної у той період продукції для населення.

Маючи на меті витіснення приватного підприємця зі сфери промислового виробництва, радянська влада була змушена вжити ряд заходів щодо підтримки промислової діяльності підприємств споживчої кооперації. Тож більшовикам довелося продовжити практику повернення споживчій кооперації націоналізованих у роки «воєнного комунізму» підприємств. Так, 26 лютого 1923 р. була ухвалена постанова ВУЦВК «Про порядок повернення споживчій кооперації підприємств, що належали їй» [76, с.221-222]. Постанова передбачала повернення кооперації всіх, раніше націоналізованих підприємств та промислів з усім обладнанням, реманентом та інструментом. Характерно, що державні органи влади та управління на місцях мали повернути належні споживчій кооперації підприємства і промисли найближчим часом, а точніше - у двотижневий термін. Проте слід зауважити, що у даному разі цей процес мав певні особливості. Так, організаціям споживчої кооперації потрібно було в обов'язковому порядку довести належність їй підприємства або промислу документальними даними. З огляду на те, що багато документів у воєнні роки було знищено, радянська влада дозволяла в окремих випадках враховувати покази свідків, що теж було непростою справою. Водночас держава залишила за собою право на частину колишніх підприємств і промислів споживчої кооперації, що й було закріплено у постанові. Як бачимо, положення аналізованого документу були суперечливими. З одного боку, ішлося про матеріально-фінансову підтримку кооперативної промисловості існуючою владою, а з другого - про намагання залишити у власності держави незаконно присвоєні кооперативні промислові підприємства.

У цілому протягом 1923 р. за систематичного клопотання перед вищими органами влади та управління Вукопспілці були повернені: взуттєва фабрика в Києві та цегельний завод у Харкові. Водночас місцеві райспоживспілки отримали: Кременчуцька - шкірзавод і миловарний завод, Запорізька - олійницю; Мелітопольська - олійницю; Конотопська - типографію у м. Конотопі та тютюнову фабрику в Бахмачі; Роменська - шкірзавод; Ізюмська - олійницю в Барвінкові, Ніжинська - типографію; Союздонбасейн - типографію в Луганську; Білоцерківська - типографію. Ряд підприємств, переважно млини та ремонтні майстерні, держава повернула окремим споживчим товариствам [77, с.15-16].

Підтримуючи діяльність кооперативних промислових підприємств, радянська влада, з одного боку, намагалася надати кооперативним організаціям певні податкові пільги, а з другого - посилити контроль з тим, щоб мати певний зиск від їх оподаткування. Не випадково 12 січня 1923 р. вийшла постанова РНК УСРР «Про проведення особистого перепису професійних і промислових занять та перепису промислових і торговельних закладів», згідно з якою планувалося чітко визначити розмір їх виробництва. Зрозуміло, ішлося про вдосконалення системи оподаткування промислового виробництва, яке, на думку керівництва республіки, мало сприяти поповненню державного бюджету. Прикметно, що проведення зазначеного перепису доручили Народному комісаріату фінансів. Директива встановила і термін закінчення перепису - не пізніше 7 травня 1923 р. [78, с.41-42]. Без сумніву, під цей перепис потрапляли і промислові підприємства споживчої кооперації.

Протягом найближчих місяців вийшло ще кілька податкових директив, дія яких поширювалася й на кооперативну промисловість. Як і в попередні роки, шляхом оподаткування промислових підприємств радянська влада намагалася вирішувати загальнодержавні продовольчі проблеми. Підтвердженням цього є постанова ВУЦВК від 2 березня 1923 р. «Про додаткове оподаткування торговельних і промислових підприємств та проведення заходів щодо боротьби з наслідками голоду», відповідно до якої впроваджувалося додаткове оподаткування промислових підприємств, кав'ярень та ресторанів, зокрема, 3% з їх обігу мало надходити до фонду Центральної комісії боротьби з наслідками голоду, яка діяла при ВУЦВК. Крім цього була встановлена надвишка до патентів на виробництво і продаж вина, пива й тютюнових виробів у розмірі 10% їхньої вартості [79, с.168-169]. Безперечно, це стосувалося й тютюнових підприємств споживчої кооперації.

З метою вдосконалення системи оподаткування, а разом з цим і для контролю за виробництвом товарів для населення існуюча влада запровадила практику єдиного податку з промислової діяльності підприємств. На це була спрямована постанова ВУЦВК від 30 березня 1923 р. «Про звільнення в 1922-1923 бюджетному році від сплати зрівняльного збору млинів, шеретівок та олійниць, оподаткованих натуральним промисловим податком і про зміну декретів ВУЦВК та РНК УСРР від 11 квітня 1922 р. і ВУЦВК від 28 червня 1922 р.» [80, с.395]. На підставі цього документу вводився єдиний грошовий податок і скасовувалося натуральне оподаткування промислових підприємств, у тому числі підприємств споживчої кооперації.

Слід зазначити, що проблему для споживчої кооперації становили промислові підприємства, які повною мірою не могли сповна розгорнути свою діяльність, але були спроможні сплачувати податки на користь держави. З огляду на це певним податковим полегшенням для непрацюючих підприємств була постанова РНК УСРР від 20 квітня 1923 р. «Про звільнення від податків підприємств, що знаходяться на консервації» [81, с.418-419]. На підставі даної постанови підприємства, що перебували на консервації, звільнялися від оподаткування патентними зборами за умови, що з належних їм складів не будуть реалізовуватися рештки продукції та сировини. З одного боку, так виявлалася певна державна підтримка тих промислових підприємств споживчої кооперації, які на той момент ще не могли розгорнути виробничу діяльність. Однак безпосередньо сама процедура визнання підприємств у стані консервації була громіздкою і доволі бюрократичною. Підприємства вважалися законсервованими у тому разі, коли на виконання постанови відповідного губраднаргоспу або Укрраднаргоспу на місці був складений акт про припинення виробничих операцій і про перехід підприємства на стан консервації, тобто тимчасового припинення діяльності. Складений місцевими органами влади акт, у свою чергу, мав обов'язково бути зареєстрований у губернському фінансовому відділі. У разі відновлення робіт на законсервованих підприємствах їх оподаткування знову відновлювалося. У цілому ж суттєвих пільг від держави щодо оподаткування промислової діяльності підприємства споживчої кооперації (переважно це були дрібні підприємства) у першій половині 1923 р. не отримали, а відтак для збільшення випуску потрібної для населення продукції та збереження рентабельності роботи кооператори мали покладатися на власну господарську ініціативу.

З метою оперативного вирішення ряду складних питань, що виникали у зв'язку з ускладненням економічної ситуації у 1923 р., у складі Вукопспілки створили колегіальний координуючий орган - Малу промислову колегію ВУКС, до складу якої входили представники не лише промислового, але й інших відділів. Питання нестачі коштів для оптимізації промислових підприємств та шляхи їх пошуку регулярно обговорювалося керівництвом Вукопспілки. Однак зазначимо, що через фінансово-економічну кризу в країні для роботи промислового відділу правлінням Вукопспілки протягом року не було виділено необхідних грошових та матеріальних засобів. Відтак відповідні кошти надходили нерегулярно і не в повному обсязі, до того ж поквартально. У результаті загальна потреба промислового відділу ВУКС у грошах протягом 1923 р. була задоволена на 72,2%, що безперечно позначилося на організації промислового виробництва [82, с.38].

Зауважимо, що на початку 1923 р. виробнича діяльність споживчої кооперації в результаті хорошого врожаю 1922 р. та певної стабілізації фінансового стану системи дещо активізувалася, відтак це свідчило про збільшення випуску потрібної населенню продукції. Спектр промислових підприємств споживчої кооперації у той період був досить різноманітний, що, з одного боку, переконувало у тому, що існував великий попит на товари першої необхідності, а з другого, засвідучувало відсутність чіткого плану промислової діяльності споживчої кооперації, а в ряді випадків указувало необґрунтоване та непідкріплене фінансовими коштами захоплення кооператорів створенням нових виробничих підприємств.

Водночас від початку 1923 р. промислова діяльність споживчої кооперації України стала більш продуманою і спланованою. Підтвердженням цього є регулярні засідання правління Вукопспілки, які не лише за власної ініціативи, але під тиском органів радянської влади мусили терміново шукати напрями активізації роботи кооперативних промислових підприємств щодо випуску товарів першої необхідності. Так, 10 січня 1923 р. на засіданні правління ВУКС був заслуханий план промислової роботи споживчої кооперації республіки. Відзначивши нестачу власних коштів і дорожнечу державних кредитів, керівництво Вукопспілки вирішило поступово переходити на утримання лише власних промислових підприємств, зменшуючи при цьому кількість орендованих. Правління ВУКС акцентувало на тому, що виконання державного завдання щодо збільшення продуктивності та здешевлення вартості товарів вимагає приділити першочергову увагу покращенню технічного устаткування промислових підприємств та зменшенню виробничих витрат.

Передусім правління ВУКС ухвалило налагодити безперебійну роботу миловарних та шкіряних заводів шляхом їх доустаткування. Крім цього, на вказаному засіданні правління Вукопспілки було накреслено завдання розширити кондитерське виробництво, посилаючись на наявний попит населення і рентабельність цієї справи. У цьому контексті крохмале-патокові заводи мали активізувати свою діяльність, як підсобні до кондитерського виробництва підприємства. Указувалося на те, що олійне виробництво «як цілком необхідне та рентабельне, повинно розвиватися переважно на власній сировині». Також була приділена увага консервному виробництву, млинарству, випуску трикотажних виробів, сірників, лісним розробкам тощо. Водночас наголошувалося на важливості відновлення роботи ремонтних майстерень і створення власних електричних станцій. Було заплановано суттєво розширити мережу промислових підприємств Вукопспілки у Харкові, об'єднавши їх у так зване «Промислове містечко». До речі, у ХІХ ст. перше промислове містечко заклали англійські кооператори - засновники перших споживчих товариств. Без сумніву, керівництво ВУКС прагнуло повторити цей досвід на теренах УСРР. Для проммістечка у Харкові силами споживчої кооперації було вирішено спорудити електростанцію для забезпечення підприємств електроенергією і збільшення виробництва продукції [83, с.3].

Оскільки проблема забезпечення промислових підприємств сировиною залишалася не вирішеною, керівництво ВУКС надало повноваження промисловому відділу укладати угоди з господарськими та заготівельними організаціями щодо систематичної поставки необхідної сировини. Важливо зазначити, що згідно з прийнятим рішенням правління, збут продукції промислових підприємств Вукопспілки мав здійснюватися терміново з метою активізації господарського обороту й отримання нових коштів для промислового виробництва. Розуміючи відповідальність споживчої кооперації за оперативне забезпечення ринку необхідними товарами, керівництво ВУКС зобов'язало промисловий відділ регулярно на засіданнях правління затверджувати промислову програму щодо кожного окремого підприємства [84, с.3-4]. Як бачимо, виробничі плани промислових підприємств споживчої кооперації УСРР підпорядковувалися загальнодержавним завданням забезпечення ринку тими дефіцитними товарами, які важка промисловість республіки тоді не планувала випускати.

Архівні документи, статистичні матеріали та періодичні видання періоду непу переконливо доводять, що протягом першої половини 1923 р. вдало працювали промислові підприємства більш фінансово спроможних кооперативних спілок. Передусім це стосується центральної спілки споживчої кооперації України - Вукопспілки. На початку 1923 р. у розпорядженні ВУКС та її філій перебували такі підприємства: шкіряні заводи в Харкові та Одесі; миловарні заводи в Харкові та Києві; цегельний завод у Сумах, механічна та бондарна майстерні в Харкові; трикотажна, сірникова фабрика та млин у Києві; лісні розробки у Тростянці і Святогірську; механічні фабрики взуття в Києві та Харкові із допоміжними майстернями. Серед харчових підприємств Вукопспілки, які в цілому були рентабельними, слід назвати олійницю в місті Барвінкові; кондитерські фабрики в Харкові та Києві; крохмале-патоковий завод у Сумах, консервну фабрику в Одесі [85, арк.56]

Серед указаних промислових підприємств Вукопспілки виокремимо кілька більш рентабельних порівняно з іншими. Зокрема, ефективно працювала кондитерська фабрика «Лєна» у Харкові, вироби якої користувалися великим попитом серед населення. Була збільшена потужність Сумського крохмале-патокового заводу як підсобного та необхідного для кондитерського виробництва підприємства. Кондитерська фабрика ВУКС випускала до 2 тис. пудів кондитерських виробів на місяць. Прикметно, що одним із найбільших споживачів кондитерської продукції фабрики був Донбас. Барвінківська олійниця протягом першої половини 1923 р. працювала на повну потужність. Крім заготовленого власними силами насіння соняшнику та олійної сировини, яка надійшла від селян, завод здійснював їх переробку відповідно до завдань Наркомпроду УСРР. Миловарний завод Вукопспілки випускав у цей період до 6 тис. пудів мила на місяць. Шкіряний завод підняв свою продуктивність у 5 разів порівняно з попередніми роками, випускаючи щомісяця до 1 тис. шкір. Наведені факти свідчать, що випуск продукції промислових підприємств ВУКС почав помітно зростати. У свою чергу, це дало підстави Вукопспілці розширити пропозиції зразків своєї продукції на Київському Контрактовому та Харківському Хрещенському ярмарках, що проходили в січні-лютому 1923 р. Зокрема, для Контрактового ярмарку миловарний завод виробив 2 тис. пудів мармурового мила, 12 тис. штук туалетного мила, трикотажна фабрика виготовила 50 пудів трикотажних виробів, у тому числі панчохи, шкарпетки, светри, фуфайки, плетені костюми, жакети тощо. Також зразки своєї продукції на вказані ярмарки направили шкіряний завод та сірникова фабрика [86, с.4]. Без сумніву, це була можливість не лише збувати, але й рекламувати продукцію кооперативної промисловості.

Необхідність покращення харчування населення після двох попередніх років голоду змушувала правління Вукопспілки оптимізувати рибопромислову діяльність. Проте кооператорам доводилося враховувати, що загальний стан риболовства у кінці 1922 р. на початку 1923 р. у зв'язку з обмеженістю коштів знизився. Тож нарада відповідальних працівників ВУКС 16 січня 1923 р. розглянула питання про рибопромисли та план щодо їх розширення. Було вирішено, що система рибопереробки має бути заснована, головним чином, на організації й розвитку власного вилову. В ухвалах наради підкреслювалося, що розширення власного вилову риби, крім збільшення продукції, водночас є засобом відродження діяльності безробітних рибалок. Оскільки потрібних коштів для оптимізації Чорноморських та Азовських рибопромислів не вистачало, керівництво ВУКС вирішило взяти у держави кредит, сподіваючись повернути його найближчим часом. Усвідомлюючи державне значення справи, для розгортання вилову, переробки та збуту рибної продукції у складі Вукопспілки був створений окремий рибопромисловий відділ, який керував налагодженням рибопромислів, здійснював риботорговельні операції, забезпечував збут продукції цих промислів у межах РСФРР і за кордоном [87, с.14]. Тож продукція українських рибопромислів не лише сприяла покращенню харчування населення, але й використовувалася радянською владою для отримання валютної виручки на європейських ринках.

Варто зазначити, що рибопромислові операції ВУКС здійснювалися за угодою з Наркомпродом та Наркомземом УСРР. Держава постійно контролювала рибопромислову діяльність ВУКС. Так, Народний комісаріат державного контролю УСРР 22 березня 1923 р. видав наказ про обстеження рибних промислів Азовського і Чорного морів та перегляд ставки орендного збору у бік збільшення. Орендна плата Вукопспілки на користь Наркомпроду республіки тоді складала 127 тис. пудів риби на рік. Зрозуміло, що її було надто важко сплатити [88, арк.12]. Це змушувало Вукопспілку з березня по листопад 1923 р. кілька разів переукладати угоди з Наркомпродом УСРР про експлуатацію рибних промислів. Крім цього у листопаді 1923 р. ВУКС довелося вирішувати питання про розрахунки за оренду рибних промислів і з Наркомземом УСРР [89, арк.4].

Кооператори брали активну участь у вирішенні проблеми забезпечення населення паливом, зокрема дровами, і будівельними матеріалами. З цієї причини Вукопспілка намагалася розширити лісорозробки в Святогірську, де рентабельно діяли лісовозна дільниця та лісопильний завод. До речі, Святогірські лісорозробки ВУКС давали деревину не лише для внутрішніх потреб, але й для експорту. [90, арк.4]. Протягом першої половини 1923 р. Вукопспілка інтенсивно розвивала в цьому регіоні 196 десятин соснових лісорозробок. Кооператорам удалося прокласти лісовозну залізничну колію довжиною 6 верст, задіяти 32 вагони та 2 потяги, довести потужність лісовозної гілки до 30 тис. пудів деревини на день. У цілому лісопильний завод на Святогірських лісорозробках довів свою продуктивність до 1 тис. куб. футів за зміну (російський фут дорівнював 30,48 см). Тоді ж на Тростянецьких лісорозробках Вукопспілкою було задіяно до 64 десятин дубового лісу. За один місяць звідси вивозили близько 160 вагонів дров та 25 вагонів експортних лісоматеріалів [91, с.9].

Виконуючи державне завдання щодо збільшення випуску необхідної продукції, Вукопспілка намагалася активізувати роботу промислових підприємств своїх контор у різних регіонах республіки. Правління ВУКС постійно тримало зв'язки зі своїми конторами, реалізуючи їх замовлення або даючи розпорядження щодо виготовлення мила, сірників, кондитерських виробів та інших товарів, на які існував великий попит населення. Про масштаби діяльності промислових підприємств Київської філії Вукопспілки та їх внесок у розв'язання проблеми забезпечення населення промисловими товарами повсякденного вжитку та продуктами харчування свідчать такі дані. Навесні 1923 р. у розпорядженні Київської філії ВУКС перебувало: 15 шкіряних, 4 миловарних, 7 смолокурних, 6 цегельних і бетонних заводів, 10 технічних майстерень, трикотажна та сірникова фабрики, 74 млини та просорушки; 40 олійниць, варильних та сушильних пунктів; кавова фабрика, лісові і торф'яні розробки [92]. Без сумніву, наведені дані свідчать про масштаби промислової діяльності та суттєву допомогу державі у забезпеченні населення з боку підприємств Вукопспілки.

Серед промислових підприємств Київської філії Вукопспілки слід виокремити миловарне виробництво. Зазначимо, що на початку 1920-х рр. в Україні мила катастрофічно не вистачало, а іноземне коштувало дорого, тому постійно існувала велика потреба у цій продукції. Відтак кооператори, виконуючи директиви вищого керівництва республіки, вжили ряд заходів для того, щоб Київський миловарний завод ВУКС працював безперебійно. Однією з гострих проблем було забезпечення миловарного заводу потрібною сировиною. Ураховуючи державне значення налагодження миловаріння, керівництво Вукопспілки систематично відстежувало це питання з метою недопущення збоїв виробництва. Підтвердженням цього, зокрема, є рішення президії правління ВУКС від 14 квітня 1923 р., яке полягало в тому, щоб сільськогосподарський відділ терміново постачив для потреб Київського миловарного заводу не менше 1 тис. пудів олії суріпки з Мелітополя [93, арк.47].

На початок 1923 р. припадає пожвавлення промислової діяльності райспоживспілок, про що свідчать дані табл. 2.3. Без сумніву, це пояснювалося складністю продовольчого забезпечення населення і прагненням кооператорів зробити певний внесок у вирішення проблеми. Серед промислових підприємств райспоживспілок тоді переважали харчові підприємства, у числі яких було 72 млини, 12 овочевих та фруктових сушилень та 7 олійних заводів. Серед підприємств з обробки тваринних продуктів налічувалося 9 шкіряних і 7 миловарних заводів. З-поміж підприємств з обробки дерева переважали столярні, бондарні, з виробництва кошиків та бричок. Серед підприємств хімічного виробництва діяло 2 смолоскипидарних заводи, завод колісної мазі і сірникова фабрика [60, с.133].

Таблиця 2.3. Дані про галузі виробництва та кількість промислових підприємств райспоживспілок України на початок 1923 р.

№ п/п	Галузі виробництва	Число підприємств
1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.	Обробка харчових продуктів Обробка тваринних продуктів Лісова справа та обробка дерева Керамічне виробництво Обробка металів Хімічне виробництво Поліграфічне виробництво Електричне виробництво	102 16 13 1 6 4 3 4
	Усього підприємств, у тому числі власних, орендованих	149 56 93

Перелік промислових підприємств райспоживспілок переконує в тому, що місцева кооперація намагалася задовольняти потреби членів споживчих товариств у товарах, яких державна промисловість або не випускала взагалі, або випускала в украй обмеженій кількості. З усієї кількості підприємств райспоживспілок (149 одиниць) власних було 56 і орендованих 93, що свідчить, з одного боку, про бажання розвивати власне виробництво, а з другого - про обмеженість коштів для цього.

За іншим джерелом, на початку 1923 р. райспоживспілки України мали 205 промислових підприємств (додаток Б). Дані зазначеного додатку вказують на те, що від початку року накреслилася тенденція до істотного зростання мережі та певного урізноманітнення галузей промислового виробництва райспоживспілок. Відтак на початку 1923 р. у розпорядженні райспілок республіки були підприємства понад 30 галузей виробництва, серед яких переважали млини (43,4% від загальної кількості підприємств), олійниці (6,8%), підприємства з переробки овочів (6,8% ), шкіряні заводи (6,3%), крупорушки (4,3%) та миловарні заводи (4,3%) тощо. Ці показники підтверджують той факт, що споживча кооперація України робила помітний внесок у задоволення населення дефіцитними товарами першої необхідності [94, с.9].

Як засвідчують архівні документи, потенціал райспоживспілок щодо налагодження місцевої промисловості та призначення підприємств був досить різний. У числі більш активних щодо розгортання виробництва товарів і переробки сільськогосподарської продукції були райспоживспілки Чернігівщини. Так, на 1 січня 1923 р. у Чернігівській губернії налічувалося 6 райспоживспілок, які мали 20 власних і 19 орендованих промислових підприємств. Заслуговує на увагу аналіз усіх 39 промислових підприємств за галузями виробництва, серед яких найпоширенішими були підприємства з переробки продукції харчової промисловості - 25; підприємств з переробки тваринницької продукції було 4, підприємств з обробки деревини - 2, керамічне виробництво представлялося 3 підприємствами, обробкою металів теж займалося 3 підприємства, на продукцію хімічного виробництва припадало 2 підприємства [95, арк.2-5]. Порівняно з сусідньою Полтавською губернією співвідношення як за числом підприємств, так і за окремими галузями виробництва було на користь Чернігівської, про що засвідчує додаток В. На Полтавщині діяло 8 власних підприємств, 18 орендованих. Переробкою продукції харчової галузі на Чернігівщині займалося на 8 підприємств більше, ніж на Полтавщині, переважали також підприємства з керамічного виробництва та обробки металів [96, с.117].

Ряд райспоживспілок УСРР мали по кілька, цілком різних за призначенням промислових підприємств, на продукцію яких існував великий попит членів кооперативів. Наприклад, на початку 1923 р. Сумська райспоживспілка володіла млином, ковбасною фабрикою, пекарнею, лісорозробкою [97, арк.57]. У розпорядженні Катеринославської райспоживспілки були 3 млини, 3 олійниці і шкіряний завод [98, арк.94]. У віданні Полтавської райспоживспілки працювало 8 власних підприємств, серед них 5 млинів, 2 шкіряних заводи, механічна майстерня [99, арк.9]. Рентабельно діяв шкіряний завод Одеської райспоживспілки. Так, у березні 1923 р. ним було вироблено 800 пудів шкіри для підошов. Разом з тим райспоживспілка активно займалася пуском великої консервної фабрики, створеної за новітніми технологіями [100, арк.48]. Кременчуцька райспоживспілка тоді ж розпочала підготовчі роботи щодо електрифікації населених пунктів району. [101, арк.26].

У першій половині 1923 р. промислову діяльність намагалися продовжувати робітничо-міські споживчі кооперативи. Відтак робкоопи в містах почали масово відкривати харчові підприємства та підприємства, які випускали одяг, взуття, сірники, галантерею, мило, посуд тощо. Ці підприємства мали налагодити в промислових містах безперебійне забезпечення передусім робітників та членів їх сімей найбільш необхідними товарами за цінами, нижчими від приватних, чого власне й домагалися більшовики. Так, у 1923 р. Красногвардійський робітничий кооператив у Донбасі в 1923 р. мав ковбасний та миловарний заводи, а також хлібопекарню для задоволення потреб робітників [102]. Водночас робітничо-міською кооперацією була активізована розпочата ще в попередні роки практика створення підсобних господарств і ферм. Дбаючи передусім про інтереси робітничого класу, ЦК КП/б/У 19 липня 1923 р. своїм розпорядженням підтримав практику губробкоопів щодо розвитку городництва, яке мало на меті сприяти продовольчому забезпеченню промислових центрів [103, арк.36].

Як бачимо, кількість промислових підприємств споживчої кооперації України переконливо свідчить про те, що у першій половині 1923 р. завдяки господарській ініціативі вона намагалася задовольняти потреби населення у тій продукції, якої не вистачало на ринку, допомагала державі у вирішенні продовольчих та товарних проблем. Принагідно слід зазначити, що в умовах активізації діяльності промислових підприємств виникла проблема зі спеціалістами цієї справи. Відтак кооператори намагалися готувати кадри для кооперативної промисловості. Зокрема, у травні-червні 1923 р. студенти кооперативних навчальних закладів України мали проходити виробничу практику на промислових підприємствах споживчої кооперації, що свідчило про подальші плани розширення цього напряму господарської роботи кооперативних організацій.

Без сумніву, серйозною перешкодою для розгортання виробничої діяльності споживчої кооперації стала економічна криза, яка почала виявлятися із середини 1923 р. Хлібні ціни різко впали, а промислові товари швидко здорожчали. Нестача оборотних ресурсів ресурсів спричинила виснаження промислового капіталу державної промисловості, що виявилося в посиленні зношеності устаткування, зниженні запасів сировини і готової продукції. У результаті накреслилася тенденція до зростання цін на промислові товари і, відповідно, зниження купівельної спроможності населення. Зростання цін на продукцію державної промисловості виявило основну суперечність між інтересами споживача і виробника, що не могло не турбувати більшовиків.

Щоб задовольнити потреби населення у дешевій продукції та не допустити соціального незадоволення в умовах наростання економічної кризи, існуюча влада була змушена заохочувати промислову діяльність кооперативних організацій. До того ж керівництво споживчої кооперації республіки неодноразово зверталося до вищих органів влади з ініціативою повернути кооператорам ті націоналізовані підприємства, склади та інші споруди, які продовжували залишатися у власності держави. Протягом весни 1923 р. з цього питання правління ВУКС вело листування з Украднаргоспом. Кілька разів засідала Центральна колегія з питань повернення майна споживчій кооперації за участю представників державних структур і Вукопспілки. У результаті тривалих переговорів удалося скласти список підприємств, які підлягали передачі споживчій кооперації. 21 червня 1923 р. вийшла постанова ВУЦВК «Про встановлення прав на промислові підприємства», згідно з якою ненаціоналізовані підприємства, якими фактично розпоряджалися кооперативні організації, мали залишатися у розпорядженні цих організацій і не підлягати націоналізації [104, с.714-715]. Тим самим держава з огляду на економічну скруту була змушена гарантувати споживчій кооперації її законне право на здійснення виробничих операцій і випуск продукції.

Для вдосконалення процесу стягнення податків з промислових підприємств у період погіршення фінансово-економічної ситуації та наростання товарної кризи в країні радянська влада вирішила перевести їх на систему оподаткування у грошовій валюті, тим самим скасувавши натуральний податок. Так, 13 липня 1923 р. вийшла постанова Президії Центрального Виконавчого Комітету і РНК СРСР «Про поширення на підприємства борошномельної, круп'яної та олійної промисловості Положення про державний промисловий податок» [105, с.35-36]. Цим документом були скасовані всі попередні законодавчі акти щодо натуральної сплати податку промисловими підприємствами. На грошовий промисловий податок мали в повному обсязі перейти і підприємства споживчої кооперації України, що, у свою чергу, сприяло б удосконаленню їх взаємозв'язків та взаєморозрахунків з державою, банками і споживачами.

Погіршення фінансово-економічної ситуації в Україні та зростання цін на промислові товари примушувало кооператорів навіть у таких непростих умовах зберігати власні, навіть збиткові, виробництва з тим, щоб забезпечити населення товарами першої необхідності за помірними цінами. Щоб підтримати промислову діяльність своїх підприємств, Вукопспілка у липні-серпні 1923 р. була змушена домовлятися з Українбанком про видачу ряду нових кредитів, без яких врятувати ряд із них було вкрай складно [106, арк. 3].

Зазначимо, що немало промислових підприємств системи споживчої кооперації навіть в умовах економічної кризи продовжувало працювати досить ефективно. Наприклад, протягом листопада-грудня 1923 р. підприємства Одеської райспоживспілки, постійно вивчаючи кон'юнктуру ринку та попит населення, випустили 1 тис. 687 пудів шкіри для підошов та 5927 пудів пасів, а консервна фабрика виробила за цей період 156 тис. 733 банок рибних і овочевих консервів та 20 пудів повидла високої якості [107, арк.165]. Місцеві кооперативні організації намагалися організувати невеликі виробництва, які не потребували вкладання значних коштів. Так, у 1923 р. Київська райспоживспілка відкрила майстерню, яка виробляла наочне приладдя для школярів, забезпечити яким державна промисловість у той час не могла [66, с.115].

Попри вжиті радянською владою заходи зупинити розходження в цінах на промислові товари та сільськогосподарські продукти протягом літа-осені 1923 р. не вдалося. Державні промислові підприємства, що об'єднались у госпрозрахункові трести, утримували монопольне становище на споживчому ринку промислових товарів. Восени виникло явище, відоме під назвою «ножиці цін». Розрив «ножиць цін» тоді досягав 300% на користь промислових товарів порівняно із сільськогосподарськими [108, с.94]. Виникла «криза збуту» промислових товарів, купити які черех їх високу ціну населення було неспроможне. Зважаючи на складність ситуації, у жовтні 1923 р. Пленум ЦК КП/б/У визнав, що розходження цін на промислові товари і сільгосппродукти досягло катастрофічних розмірів і вимагає вживання найрішучіших заходів. Першочерговим було визнано завдання зниження цін на товари промисловості. Для цього пропонувалося приділити увагу передусім концентрації виробництва, максимальній чіткості виробничої калькуляції та усуненню зайвих операцій із процесу збуту продукції, а також упорядкуванню торгівлі. Пленум акцентував на тому, що найближчий період господарської роботи промислових та торговельних підприємств має проходити саме під цим знаком [3, с.278].

У скрутний період економічного життя республіки керівництво Вукопспілки продовжувало шукати шляхи збільшення випуску недорогої, але потрібної споживачам продукції широкого вжитку. П'ята надзвичайна сесія Ради ВУКС (листопад 1923 р.) звернула увагу кооператорів на те, що потрібно використовувати всі можливості для збереження підприємств та розширення асортименту товарів. Наведемо кілька прикладів. Щоб збільшити потужність шкірзаводу № 7 у Харкові, який належав Вукопспілці, було прибудовано зольний відділ. Тоді ж Вукопспілка активізувала взаємозв'язки з промисловим відділом Центроспілки. Передусім це стосувалося питання забезпечення промислових підприємств обладнанням, (машинами, верстатами тощо). Для того, щоб зберегти шкіряні заводи, промисловий відділ ВУКС ухвалив рішення терміново замінити машини. Зокрема, 5 листопада 1923 р. цей відділ дав завдання Московській конторі Вукопспілки придбати через промисловий відділ Центроспілки велику партію машин для розтягування шкіри [109, арк.87].

Восени 1923 р. для збереження потужності трикотажної фабрики Київської контори правління Вукопспілки терміново вишукало кошти для завезення з-за кордону партії машин та сировини [110, арк.52]. Щоб забезпечити населення сірниками, яких бракувало на ринку, технічна нарада ВУКС 25 вересня 1923 р. ухвалила рішення, яке полягало в тому, щоб Київську сірникову фабрику «Блискавку» не закривати, а навпаки - знизити вартість сірників, що, звичайно, було на той час ризикованим кроком [111, арк.14 ].

Слід зазначити, що навіть у період фінансово-економічної кризи 1923 р. Вукопспілка не хотіла відмовляти від рибних промислів, намагаючись всіляко їх зберегти. Протягом осіннього вилову для збільшення обсягів переробки риби кооператорам удалося відремонтувати пункти соління ємністю до 43 тис. пудів [112, с.9]. Проте під впливом економічних негараздів їм довелося частково згорнути рибопромислові операції. На початку жовтня 1923 р. був ліквідований Генічеський рибопромисловий округ. У кінці року Вукопспілка за браком коштів орендувала лише узбережжя Маріупольського та Криворізького районів Азовського морів. У результаті вилов риби кооператорами різко зменшився і становив 77 тис. 388 пудів. Щоб покрити орендну плату за вилов риби, ВУКС була змушена закупити у приватних рибалок 55 тис. 309 пудів рибної продукції. Усього ж протягом 1923 р. рибопромислова діяльність Вукопспілки дала 132 тис. 697 пудів продукції. Виконуючи розпорядження державних органів щодо скасування натурального податку і переходу до грошового, Вукопспілка з метою покриття оренди Наркомпроду УСРР була змушена 55% риби терміново продати на приватному ринку, тим самим позбавивши рибної продукції своїх пайовиків [61, с.29].

Як засвідчила практика, недоліком виробничої діяльності організацій споживчої кооперації восени 1923 р. було те, що для покращення свого фінансового стану у ряді випадків вони підвищували торговельні націнки на власні товари, що не відповідало потребам пайовиків. У результаті виникла криза виробленої підприємствами споживчої кооперації промислової продукції, тобто затоварення.

Під впливом економічних негараздів другої половини 1923 р. промислова діяльність системи, включаючи підприємства Вукопспілки, почала скорочуватися, кількість підприємств зменшуватися. Вукопспілка та місцеві кооперативні організації були змушені припинити діяльність збиткових промислових підприємств у зв'язку з їх нерентабельністю. Промислові підприємства були збережені лише у великих споживчих товариствах, головним чином, робітничо-міських. У сільських споживчих товариствах продовжували діяти лише ті підприємства, які виправдовували вкладені в них кошти. Слід зазначити, що закриття промислових підприємств споживчої кооперації здійснювалося під контролем держави. Зокрема, спеціальний уповноважений Ради праці й оборони УСРР стежив за ходом справ щодо ліквідації підприємств Вукопспілки та щоквартально подавав інформацію про це до РПО України [113, арк.23]. Це пояснюється тим, що більшовики прагнули залучати споживчу кооперацію, її промисловий потенціал та кошти до відродження легкої та переробної промисловості, оскільки державні кошти спрямовувалися на відбудову важкої промисловості.

Зазначимо, що в період загострення економічної кризи восени 1923 р. для збереження державних промислових підприємств радянська влада пішла на розширення практики передачі їх в орендне користування господарським структурам, у тому числі споживчій кооперації. Оренда підприємств державної промисловості організаціями різних форм власності відбувалася на підставі інструкції ВРНГ УСРР від 12 листопада 1923 р. «Про порядок надання в оренду державних підприємств». Постанова чітко визначала порядок, норми, терміни, оплату оренди, типи підприємств і відповідні гарантії. Оренді підлягали всі підприємства, крім тих, що залишалися в державному користуванні. Списки таких підприємств на місцях формували губраднаргоспи та відповідні галузеві профспілки. У свою чергу, ці списки надходили на затвердження до губернської економічної ради. Згідно з вищезазначеним розпорядженням, передусім заохочувалася оренда споживчою кооперацією та іншими господарськими структурами тих державних підприємств, які працювали виключно для задоволення потреб робітників - членів кооперації, а не «для збуту продукції виробництва на вільному ринку» [114, с. 6-7].

Окрім чітко визначених радянською владою промислових підприємств, оренда яких була можливою, Вукопспілка вирішила виявити ініціативу у цій справі і відповідно самостійно взяти ряд підприємств в оренду. На думку керівництва ВУКС, рентабельними мали бути цукрові заводи. На засіданні правління ВУКС 21 грудня 1923 р. ухвалили: вважати оренду цукрових заводів доцільною і бажаною. Відтак було вирішено залучити до участі у цій справі фінансово спроможні кооперативні організації України [115, арк.151]. Оскільки коштів на оренду у кооператорів не вистачало, правління Вукопспілки ухвалило рішення взяти в оренду спільно з Українбанком від 5 до 8 цукрових заводів [116, арк.142].

Водночас місцеві кооперативні організації прагнули орендувати ті підприємства, які навіть у період економічної кризи могли бути рентабельними. Такими вважалися борошномельні підприємства. Прикметно, що кількість млинів споживчої кооперації України у той період набагато поступалася перед приватними. Так, протягом другої половини 1923 р. у республіці діяло 3114 млини, з них кооперативних 6%, державних 10% і приватних 84% [117, с.195]. Щоб підтримати ініціативу місцевих кооперативних організацій щодо розгортання борошномельної промисловості, керівництву Вукопспілки неодноразово доводилося клопотатися перед урядом республіки та вищими господарськими інстанціями. Доказом цього є, зокрема, постанова УЕР від 20 листопада та рішення РНК УСРР від 20 грудня 1923 р. про задоволення клопотання Вукопспілки щодо передачі в орендне користування Вапнярській райспоживспілці Печерського державного млина [118, арк.18].

Доволі неоднозначними є результати діяльності промислових підприємств Вукопспілки протягом жовтня-грудня 1923 р. Ряд із них навіть у період найбільшого загострення економічної кризи продовжував працювати рентабельно. Так, Барвінківський олійний завод функціонував в останні місяці 1923 р. без збоїв, переробляючи насіння соняшнику власної заготівлі. Відтак на кінець року він одержав 12% прибутку. З певним прибутком закінчили рік підприємства промислового містечка у Харкові, які належали ВУКС, а саме: шкірзавод - 33,8%, миловарний завод - 12,1% та кондитерська фабрика - 3% [77, с.15]. Водночас загальна кількість підприємств Вукопспілки збільшилася за рахунок взуттєвої фабрики в Києві, яка була повернена їй Українською економічною радою [70, с.79].

Частину своїх підприємств Вукопспілка, не маючи змоги надалі їх розвивати, була змушена передати в оренду державним та іншим структурам. Так, Сумська контора ВУКС ще в липні 1923 р. передала в оренду державі цегельний завод та нафтові промисли, тобто ті підприємства, утримання яких вимагало багато коштів [119, арк.17]. У грудні 1923 р. Святогірські лісорозробки Вукопспілки у зв'язку з обмеженістю коштів довелося передати в оренду пайовому товариству «Укрліспаливо» [120, арк. 6].

Протягом 1923 р. під впливом погіршення соціально-економічної ситуації в країні спостерігалося загальне падіння продуктивності кооперативного промислового виробництва, яке пояснюється як депресією ринку, так і недостачею сировини і допоміжних матеріалів. Це стосувалося навіть великих промислових підприємств, які належали ВУКС. Зокрема, по Київському миловарному заводу випуск мила впав унаслідок нестачі запасів сировини, на роботі шкіряних заводів у Києві та Одесі в період кризи негативно позначився ремонт та переобладнання. Відтак з огляду на економічні негаразди кількість промислових підприємств споживчої кооперації України істотно зменшилася. За останні місяці 1923 р. з числа потужних працюючих підприємств Вукопспілки вибули крохмале-патоковий завод у Сумах, який був законсервований до наступного сезону через відсутність оборотних коштів для його пуску, а також Тростянецькі лісорозробки, де робота була повністю припинена [77, с.15-16].

На кінець 1923 р. Вукопспілка змогла зберегти різні за призначенням підприємства, як-от: у Харківському проммістечку - шкірзавод, миловарний завод, трикотажну фабрику та кондитерську фабрику; у Києві - шкірзавод, миловарний завод та сірникову фабрику; в Одесі - шкірзавод та консервну фабрику; в Барвінкові - потужну олійницю [121, с.37]. У цілому протягом 1923 р. простежувалася тенденція до зменшення промислових підприємств Вукопспілки. Якщо в 1922 р. у власності ВУКС перебувало 27 промислових підприємств, то на кінець 1923 р. їх залишилося 20. Загальна сума продукції, виробленої промисловими підприємствами Вукопспілки протягом 1923 р., становила 2694 тис. крб., а наступного 1924 р. - 2380 тис. крб., що свідчило не тільки про зменшення кількості підприємств, але й про певне зменшення обсягів їх виробництва [61, с.29].

Фінансово-економічна криза 1923 р. негативно вплинула на господарську діяльність місцевої кооперативної промисловості. Радянська влада була вимушена піти назустріч клопотанням керівництва Вукопспілки щодо фінансової допомоги підприємствам, які належали райспоживспілкам. У листопаді за сприяння держави Українбанк виділив 10 вітчизняним райспоживспілкам промисловий кредит на загальну суму 3 тис. 400 червінців зі спеціальним призначенням на покращення діяльності підприємств та придбання сировини для них [77, с.16].

Попри фінансову допомогу держави та власну господарську ініціативу призупинити зменшення кількості промислових підприємств райспоживспілкам не вдалося. Для підтвердження наводимо такі дані: на 1 січня 1923 р. з 45 райспоживспілок республіки 39 мали 205 промислових підприємств, із них 170 діючих і 35 недіючих, при цьому власних було 81, орендованих 124. На 1 січня 1924 р. промислова мережа райспілок володіла 144 підприємствами, які належали 32 райспоживспілкам. Діючих підприємств на той час налічувалося 131, недіючих 13, із них власних - 52, орендованих - 92. Отже, у цілому протягом 1923 р. мережа промислових підприємств райспоживспілок УСРР скоротилася майже на 30%, що підтверджують дані табл. 2.4 [94, с.8].

Таблиця 2.4. Динаміка промислових підприємств райспоживспілок України за період з 1 січня 1923 по 1 січня 1924 рр.

Галузі виробництва	На 1 січня 1923 р.	На 1 січня 1924 р.
	Усього підприємств	У % до загальної кількості підприємств	Усього підприємств	У % до загальної кількості підприємств
1.Обробка харчових продуктів	142	69,3	99	68,8
2.Обробка тваринних продуктів	23	11,2	14	9,7
3.Лісова справа й обробка дерева	7	3,4	5	3,5
4.Обробка волокнистих речовин	3	1,5	3	2,1
5. Керамічне виробництво	4	1,9	5	3,5
6. Обробка металів	10	4,9	3	2,1
7. Хімічне виробництво	6	2,9	3	2,1
8. Паперове виробництво	1	0,5	-	-
9.Поліграфічне виробництво	4	1,9	4	2,7
10.Електричне виробництво	5	2,5	7	4,8
11. Експлуатація надр	-	-	1	0,7
	205	100,0	144	100,0

Як бачимо, протягом року були ліквідовані паперові підприємства, значно скоротилися металообробні та хімічні підприємства райспоживспілок. Водночас у загальній кількості промислових підприємств домінували харчові. На 1 січня 1923 р. вони становили 69,3% і на 1 січня 1924 р. - 68,8% від загального числа підприємств.

Слід зауважити, що протягом 1923 р. простежувалися певні відмінності у мережі промислових підприємств райспоживспілок за окремими губерніями. Так, у Харківській губернії мережа промислових підприємств, які належали райспілкам, за вказаний період зросла на 46,1%, що, без сумніву, пояснюється посиленою увагою держави до цього важливого промислового регіону та фінансово-господарським потенціалом кооперативних організацій. У всіх інших губерніях України за рік відбулося значне скорочення промислових підприємств, що перебували у віданні райспоживспілок (табл. 2.5):

Таблиця 2.5. Зміни в мережі промислових підприємств райспоживспілок України по губерніях за період від 1 січня 1923 по 1 січня 1924 рр.

Губернії	Кількість підприємств на 1 січня 1923 р.

Подобные документы

• Українська СРР в умовах нової економічної політики

  Поняття та загальна характеристика, а також хронологія впровадження нової економічної політики на території СРСР, передумови, оцінка результатів. Об'єктивні та суб’єктивні причини голоду 1921-1923 рр. в Україні. НЕП як альтернатива "воєнного комунізму".
  
  презентация [1,7 M], добавлен 04.06.2015
  

• Нова економічна політика

  Збитки господарств України за роки громадянської війни. Впровадження нової економічної політики в 1921 році: заміна продрозкладки продподатком на селі. Основні заходи НЕПу: децентралізація системи управління, розвиток підприємництва та кооперації.
  
  презентация [5,9 M], добавлен 26.02.2014
  

• Селянський фактор переходу до нової економічної політики (1921 р.)

  Розкриття високого ступеню суспільно-політичної активності українського селянства на початку 1920-х рр. Перегляд більшовиками доктринальних засад марксизму, зокрема соціально-економічного складника. Перехід до нової економічної політики суспільства.
  
  статья [21,0 K], добавлен 14.08.2017
  

• Нова економічна політика: суть, значення, уроки

  Передумови і впровадження нової економічної політики. Суть реформування в галузі торгівлі, фінансів, сільському господарстві. Позитивні та негативні результати проведення НЕП. Причини відмови від засад нової економічної політики. Історичне значення НЕП.
  
  реферат [23,2 K], добавлен 28.10.2010
  

• Споживча кооперація у суспільному житті України ХХ ст.

  Аналіз зміни ролі споживчої кооперації у суспільному житті, під впливом економічної політики влади протягом ХХ ст. Споживча кооперація як дієвий механізм самозахисту людей від економічних негараздів. Стримування цін у період економічних негараздів.
  
  статья [19,2 K], добавлен 14.08.2017
  

• Наслідки радянських інтеграційних практик у Криму (1921-1991 рр.)

  Господарська неспроможність радгоспів і розвиток ринкових відносин між містом і селом як фактор, що змусив кримську владу обрати шлях нової економічної політики. Дослідження специфічних особливостей проведення радянської політики коренізації в Криму.
  
  контрольная работа [73,5 K], добавлен 07.08.2017
  

• Значення Брестського мирного договору для України

  Позитивні наслідки підписання Брестського миру для України. Вплив Нової економічної політики на діяльність українських автокефальної та православної церков. Розгляд процесу встановлення міжнародно-правового статуту Східної Галичини у 1919-1923 роках.
  
  контрольная работа [27,5 K], добавлен 13.06.2010
  

• НЕП в Україні

  Становище України після світової війни та впровадження нової економічної політики. Розвиток промисловості, науки і техніки в 20-30-ті роки. Впровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі та забезпечення держави товарним хлібом.
  
  реферат [28,6 K], добавлен 13.03.2011
  

• НЕП і українізація в сільській місцевості Правобережної Украіни (20-30-і роки ХХ ст.)

  Дослідження проблеми співвідношення здійснення політики українізації і нової економічної політики. Вплив суб'єктивних чинників на хід апаратної українізації. Впровадження політики суцільної колективізації в країні, її наслідки та особливості проведення.
  
  статья [27,7 K], добавлен 29.08.2013
  

• Державний лад України при НЕП

  Державний лад України в умовах нової економічної політики. Конституція УРСР 1929 р. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперії. Наслідки революційних подій 1905-1907 рр. в Росії та в Україні.
  
  контрольная работа [25,3 K], добавлен 28.10.2010
  

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам