Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

У 60-ті рр. ХХ ст. з'явилося кілька праць з історії кооперації, які містили окремі згадки про промислові підприємства споживчої кооперації в роки непу. Так, фрагментарно виробничу діяльність споживчої кооперації в період непу згадував представник української діаспори в США І. Витанович у фундаментальній праці «Історія українського кооперативного руху» [32]. Він акцентував на тому, що цей вид діяльності найбільш вдало серед кооперативних організацій здійснювала центральна спілка споживчих товариств України - Вукопспілка. Більш доцільною в період непу, на думку вченого, була робота ВУКС щодо створення підприємств харчової промисловості, зокрема млинів та олійниць, які допомагали державі вирішувати продовольчу проблему. Однак праці І. Витановича бракує глибокого аналізу результатів діяльності споживчої кооперації України щодо відкриття та розвитку промислових підприємств.

У 1967 р. з нагоди 50-річного ювілею жовтневої революції в Україні вийшли праці з історії споживчої кооперації, що свідчило про їх як соцільно-економічне, так і агітаційне призначення. Окремі дані про виробництво кооперативними промисловими підприємствами товарів широкого споживання в період непу наводилися в колективній праці провідних вітчизняних економістів та працівників Укоопспілки «Споживча кооперація Української РСР. 1917-1967» [33]. Автори, опрацювавши ряд архівних матеріалів, дійшли висновку, що серед підприємств споживчої кооперації були переважно хлібопекарні, млини, підприємства з виробництва ковбасних і кондитерських виробів. У цілому вчені наголошували на тому, що розвиток кооперативної промисловості проходив у контексті державної політики індустріалізації країни і мав на меті забезпечення передусім членів робітничої кооперації товарами першої необхідності. Однак комплексного дослідження виробничої діяльності споживчої кооперації в період непу тоді зроблено не було.

У тому ж році була підготовлена розвідка з історії споживчої кооперації Київщини [34]. Це була одна з перших спроб з'ясування регіональних особливостей розвитку споживчої кооперації. Проте автори обмежилися кількома абзацами щодо розвитку кооперативної промисловості в роки непу. Ішлося про досягнення кооператорів Київщини щодо налагодження хлібопекарських підприємств, інші ж напрями виробничої діяльності споживчої кооперації губернії лише були згадані.

Зауважимо, що протягом 1970-1980-х рр. праць, які б указували на досвід споживчої кооперації України щодо створення промислових підприємств, окрім громадських закладів харчування, практично не було.

У 1990-ті рр. в Україні з'явилися колективні монографії з історії кооперативного руху, підготовлені спільними зусиллями істориків та економістів. Це «Історія споживчої кооперації України» [35] та «Історія кооперативного руху» [36]. Особливістю цих праць стало залучення до наукового обігу раніше не відомих архівних документів та періодичних видань. Проте аналіз діяльності кооперативних підприємств у роки непу відбувався у відриві від соціально-політичного та соціально-економічного життя республіки, до того ж не була проведена порівняльна характеристика результатів промислових підприємств різних форм власності щодо задоволення потреб пайовиків. У цілому автори обмежилися констатацією фактів щодо діяльності промислових підприємств, створених за кошти споживчої кооперації. З вищевказаних праць не зрозуміло, як в умовах конкурентної боротьби за ринок та обмеженості коштів кооператорам удалося зберегти порівняно невеликі промислові підприємства. До того ж практично не з'ясована роль держави у відродженні та становленні кооперативної промисловості у 1920-ті рр.

Протягом останнього десятиріччя вийшло кілька досліджень, у яких є згадки про кооперативну промисловість у період непу. Наприклад, окремий розділ монографії О.А. Пиріг з узагальнення досвіду непу [37], присвячений відродженню промисловості. Не викликає заперечення висновок авторки: за порівняно короткий термін держава змогла вдихнути життя в зруйновану промисловість і перейти до масштабної індустріалізації. Однак дослідниця зосередила увагу переважно на державній промисловості, відтак особливості діяльності промислових підприємств споживчої кооперації практично залишилися не розкритими.

Побіжно кооперативну промисловість у своїх працях згадував О.О. Сушко [38-39]. Автор звернув увагу на той факт, що, дозволяючи оренду державних підприємств, влада надавала переваги не приватним підприємцям, а кооперативним організаціям, що свідчить про її спроби залучення споживчої кооперації до виконання більшовицьких соціально-економічних планів та намагання контролювати господарську діяльність кооператорів. Однак, зосередивши увагу переважно на особливостях становлення та функціонування приватного підприємництва в Україні періоду непу, учений не зробив порівняльний аналіз ролі кооперативних та приватних промислових підприємств у задоволенні потреб населення у товарах першої необхідності.

Досвід відродження промислових підприємств споживчої кооперації на Чернігівщині згадується у праці В.В. Гольця, опублікованій на початку ХХІ ст. [40]. Безперечною заслугою автора є залучення ним до наукового обігу архівних матеріалів та ряду періодичних видань, які підтверджують той факт, що чернігівські кооператори у 1920-ті рр. значною мірою приділяли увагу промисловим підприємствам. При цьому він наголошував на тому, що брак коштів не давав змоги кооператорам розгорнути виробництво в окремих спілках та товариствах. Відтак кооператори брали частину державних промислових підприємств в оренду. Ідеться про ті промислові підприємства, продукцію яких передусім потребували селяни. Цікавою видається зроблена В.В. Гольцем спроба порівняти рівень розвитку виробничої діяльності споживчої кооперації Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній. Учений наголошував, що кількість кооперативних промислових підприємств на Чернігівщині перевищувала показники у сусідніх губерніях. Однак, зауважимо, що на Чернігівщині споживча кооперація утримувала переважно дрібні підприємства, на відміну від промислових районів Центральної України.

Регіональний досвід становлення кооперативної промисловості в роки непу частково згадується в колективній праці київських дослідників історії споживчої кооперації В.П. Пака та Ф.І. Ленченка [41]. Автори відзначають, що за браком коштів кооператорам доводилося не лише відкривати власні промислові підприємства, але й брати в оренду державні, оскільки існувала гостра потреба у товарах селянського вжитку. Поділяємо точку зору дослідників з приводу того, що відродження кооперативного виробництва практично здійснювалося за кошти споживчої кооперації, що свідчило про її господарський потенціал та підприємливість. Не маючи належної підтримки держави, кооперативні організації Київщини, як і всієї республіки, були змушені шукати можливості для заготівлі сировини та палива для власних промислових підприємств. Централізовану ж допомогу з боку радянської влади у вигляді коштів, кредитів, техніки, сировинних та паливних матеріалів отримували переважно крупні державні підприємства.

Потребує висвітлення друга група історіографічної бази зазначеної проблеми, яка стосується історичного досвіду налагодження споживчою кооперацією мережі закладів громадського харчування. Аналіз наявної літератури переконує в тому, що зародження та розвиток громадського харчування безпосередньо у системі споживчої кооперації України в роки нової економічної політики до цього часу не були об'єктом глибокого наукового дослідження, хоча у цілому історія становлення громадського харчування в СРСР та УСРР певною мірою досліджувалася окремими авторами. Проте увага авторів переважно була прикута до закладів харчування державної форми власності та пайового товариства «Нархарч», яке виникло за ініціативи більшовиків і діяло згідно їх директив. Зупинимося на тих доробках, які так чи інакше стосуються даної проблеми.

Перші розвідки про роль споживчої кооперації в організації харчування робітників промислових підприємств у роки «воєнного комунізму» з'явилися в 1918 р. Вже тоді радянська влада, використовуючи продуктовий потенціал кооперативних організацій, усіляко намагалася задіяти його з метою забезпечення продуктами харчування робітничого класу і тим самим запобігти соціальному незадоволенню основної продуктивної сили - робітничого класу, без якого побудова соціалістичної економіки була неможлива. Зокрема, роль кооперативних чайних у забезпеченні харчуванням робітників у період «воєнного комунізму» окреслена в брошурі Л. Арманд [42].

У 1920-ті рр. ХХ ст. соціально-економічні результати діяльності закладів громадського харчування певною мірою були предметом дослідницького аналізу, оцінки та узагальнення. Подібний розгляд, на нашу думку, мав важливе значення в умовах економічної скрути, продовольчих труднощів, боротьби з голодом. Проте більшою мірою питання про громадське харчування висвітлювалося в контексті боротьби правлячої партії за соціалістичне переоблаштування побуту населення. Відтак роль громадського харчування розглядалася під кутом політичним. У працях І.П. Петракова [43], С. Цедербаума [44] та Є. Ігнатова [45] підкреслювалося, що робітнича кооперація - це шлях до нового побуту. Саме під таким кутом зору авторами розглядалося громадське харчування та його можливості для створення нових умов життя робітників. Без сумніву, для даних праць була характерна партійно-класова спрямованість.

Ряд розвідок, присвячених місцю громадського харчування в побудові соціалізму, підготував А. Халатов, зокрема, досліджуючи роль жінки у становленні цієї галузі [46], проблему заготівель продуктів для їдалень [47], формування комуністичного побуту серед різних верств населення [48]. Праці вченого, відзначаючись агітаційною направленістю, мали сприяти залученню до громадського харчування не лише максимальної кількості населення, але й нових коштів від пайовиків.

Окремі розвідки в періодичних виданнях 1920-х рр. містили порівняльні дані щодо охоплення населення громадськими закладами харчування - пайовим товариством «Нархарч» та системою споживчої кооперації України [49]. При цьому зауважимо, що протягом другої половини 1920-х рр. автори звертали увагу не стільки на кількісні показники, скільки на якість обслуговування населення.

З пропагандистською метою у кінці 1920-х-на початку 1930-х рр. вийшли статистико-економічні огляди кооперативного харчування за роки радянської влади, підготовлені провідними фахівцями пайового товариства «Всенархарч» та Центроспілки (структур, що безпосередньо відкривали та опікувалися закладами громадського харчування) [50]. Спеціальний збірник, присвячений висвітленню ролі громадського харчування у напрямі реконструкції побуту, вийшов у 1930 р. з передмовою колишнього голови правління Вукопспілки В.П. Затонського [51].

У деяких дослідженнях 1920-х рр. акцентувалася увага на значенні закладів громадського харчування з метою економії бюджету сімей робітників. Спільну роботу профспілок і робітничих кооперативів у налагодженні громадського харчування досліджували М. Агуф [52] та П. Кожаний [53-54]. Однак їх праці не торкалися досвіду кооперативного харчування на Україні. Фрагментарно значення громадського харчування в охопленні бюджету робітничої сім'ї висвітлював І.С. Плотников [55].

Певний інтерес для сучасних науковців мають дослідження практичних працівників споживчої кооперації та ряду державних структур щодо ролі громадського харчування у справі полегшення домашньої праці жінки в період побудови соціалістичної економіки [56-57]. У ряді з них наголошувалося на значенні споживчої кооперації у вирішенні цієї проблеми. Особливістю цих праць було те, що, як правило, вони переслідували не лише соціально-економічну, але й політико-агітаційну мету.

Зв'язок між індустріалізацією країни і розширенням мережі громадського харчування окреслений у праці Т.С. Охотникова [13]. Однак значенню закладів системи споживчої кооперації у вирішенні продовольчих проблем та покращенні матеріального стану робітників у другій половині 1920-х рр. у ній присвячено лише декілька абзаців.

У цілому, перші дослідження ролі закладів громадського харчування споживчої кооперації в забезпеченні населення, які вийшли в 1920-ті рр., були написані з марксистських позицій, а відтак у них акцентувалася увага не лише на соціально-економічному, але й на політичному значенні цього питання. Переважно це були брошури, присвячені тій місії, яку мало відіграти громадське харчування у переоблаштуванні побуту робітників, жінок, молоді. Наявність цифрових даних щодо кількості закладів громадського харчування у 1920-ті рр. не завжди супроводжувалася їх аналізом, тому нині вони потребують додаткової перевірки з метою уточнення. До того переважали статистичні дані союзних органів, що у ряді випадків утруднює висвітлення результатів споживчої кооперації України щодо налагодження мережі закладів громадського харчування.

Від середини 1930-х і протягом 1940-х рр. питання становлення та розвитку громадського харчування в системі споживчої кооперації СРСР, у тому числі УСРР, дослідники практично не вивчали. Крім цього, у середині 30-х рр. ХХ ст. припинили публікацію журналу «Проблемы питания», до редакційної ради якого входили провідні українські вчені, зокрема академіки О.О. Богомолець, В.Я. Данилевський, О.В. Палладін та інші.

Лише на початку 1950-х рр. з огляду на відбудову зруйнованого війною господарства та необхідність підвищення життєвого рівня населення знову почали говорити про місце та роль споживчої кооперації в організації громадського харчування у 20-30-ті рр. ХХ ст. Так, питанню раціоналізації та відповідно покращенню обслуговуванню населення в закладах громадського харчування у другій половині 1920-х рр. присвятив статтю Ф.Я. Успенський [58]. Однак у його розвідці передусім акцентувалося на досягненнях кооперативних їдалень, при цьому був відсутній критичний аналіз їх недоліків та прорахунків. До того ж ішлося про заклади громадського харчування всієї країни, особливості розвитку кооперативного харчування на Україні виявлені не були.

Серед післявоєнних робіт заслуговує на увагу вищезгадана праця Я.А. Кістанова, який окреслив загальні тенденції становлення та розвитку кооперативного громадського харчування протягом 1920-х рр. [31]. Хоча дослідження написане з класових позицій, проте в його основу покладені статистичні дані щодо кооперативного харчування, які можуть і нині слугувати предметом наукового аналізу. Разом з тим зазначимо, що у даній розвідці не з'ясовані результати діяльності кооперативних їдалень на Україні. Класово-партійний підхід до висвітлення матеріалу став перепоною на шляху до об'єктивного з'ясування досягнень споживчої кооперації в галузі харчування. До того ж у монографії Я.А. Кістанова не знайшло висвітлення питання про допомогу кооператорів голодуючому населенню у 1921-1922 рр.

Слід зазначити, що протягом 50-60-х рр. ХХ ст. в Україні вийшло ряд фундаментальних праць з історії народного господарства [59] та робітничого класу України [60]. Проте розвиток споживчої кооперації щодо налагодження громадських їдалень з метою підтримки робітничого класу у них лише окреслений. Крім цього, питання залучення до послуг громадського харчування не лише робітників, але й інших верств населення не було висвітлено.

На початку 1960-х рр. вийшла монографія Г.Д. Діденка [61], присвячена проблемі залучення більшовиками різних структур та організацій до забезпечення харчуванням робітничого класу України в першій половині 20-х рр. ХХ ст. Автор зробив спробу висвітлити роль більшовицької партії в залученні споживчої кооперації до забезпечення робітників. Однак здійснити глибокий аналіз історичного досвіду кооперативних організацій у створенні закладів громадського харчування з метою забезпечення робітничого класу автору не вдалося. У 1964 р. був опублікований збірник документів з історії промисловості та робітничого класу України [62]. Проте лише окремі документи вказували на значення споживчої кооперації в організації харчування робітників та їх сімей. Переважно йшлося про заклади харчування, які перебували у підпорядкуванні пайового товариства «Укрнархарч».

Слід зауважити, що окремі питання зазначеної проблеми у 1960-ті рр. розглядалися економістами. Ідеться про монографії Г.А. Дігтяра [63] та Р.Г. Кондратьєва [64]. Автори приділили головну увагу історії розвитку торгівлі, а стан справ у громадському харчуванні в роки «воєнного комунізму» та непу вони окреслили в історико-економічному плані. Об'єктом подібного дослідження стали звіти Наркомпроду РСФРР. У цілому це були розвідки в суто галузевому розрізі.

Певний інтерес становить стаття О.Т. Романова, присвячена розвитку громадського харчування в УСРР за роки радянської влади [65]. Вона містить ряд статистичних даних про кооперативні їдальні та їх роль у вирішенні продовольчих труднощів у роки непу. Проте слід зазначити, що дана стаття була підготовлена до 50-річного ювілею жовтневої революції, відтак мала на меті акцентувати переваги соціалістичного способу забезпечення потреб населення в продуктах харчування.

Окремі дані про кількість їдалень системи споживчої кооперації у другій половині 1920-х рр. містить колективна праця вітчизняних науковців та працівників Укоопспілки, видана в 1967 р. до чергового ювілею жовтневої революції, що врешті і визначило її партійно-класову спрямованість [33]. Автори особливо наголошували на значенні громадського харчування в період індустріалізації країни. Водночас питання досвіду діяльності закладів харчування з огляду на ринкову конкуренцію часів непу в даній збірці не знайшло глибокого висвітлення.

Серед праць дослідників української діаспори заслуговує на увагу монографія І. Витановича, присвячена історії українського кооперативного руху [32]. Однак основну увагу автор зосередив на висвітленні торговельної діяльності кооперативних організацій України, питання налагодження кооператорами громадських їдалень згадується лише в декількох рядках.

Особливістю історіографії 70-80-х рр. ХХ ст. є ширша джерельна база. На цей період припадає поява ряду фундаментальних праць з історії народного господарства [66], проте в них питання щодо залучення споживчої кооперації до забезпечення гарячим харчуванням населення в роки непу лише окреслено. У 1983 р. вийшли нариси з історії профспілок України. У них згадано про співпрацю споживчої кооперації та профспілок у покращенні побутових умов робітників, боротьбі з голодом, наданні допомоги голодуючим, зокрема робітникам Донбасу [67].

Певний інтерес у сучасного дослідника викликають праці відомого державного діяча, економіста та голови правління Вукопспілки у 1923 р. О.Г. Шліхтера, що з'явилися у 1970-80-ті рр. і мали на меті осмислення продовольчої політики більшовиків [68-69]. Аналіз цих розвідок переконує у тому, що забезпечення робітників державної промисловості гарячим харчуванням у їдальнях влада здійснювала шляхом використання не лише державних запасів, але і шляхом залучення до цієї справи продуктового потенціалу господарських та громадських організацій, зокрема споживчої кооперації.

Характерною ознакою історіографії 1970-1980-х рр. була спроба з'ясувати роль споживчої кооперації щодо організації громадського харчування під час голоду 1921-1922 р. Зокрема, питанню надання допомоги неврожайним губерніям Росії з боку споживчої кооперації були присвячені статті відомих дослідників кооперативного руху К.І. Вахитова, А. Чикалова [70], П.Х. Білого [71] та спеціаліста з історії продовольчої політики правлячої партії в роки непу І.А. Чемериського [72]. З партійно-класових позицій намагалася розкрити питання взаємодопомоги УСРР та Російської Федерації О.М. Мовчан, яка проаналізувала досвід взаємодопомоги кооперативних організацій у відкритті дитячих будинків та громадських їдалень для голодуючих [73]. Фрагментарно згадували роль споживчої кооперації у налагодженні гарячого харчування для голодуючого населення у роки продовольчої кризи Є. Каневський та Л. Марголін [74]. Одна із перших спроб з'ясувати причини та наслідки голоду 1921 р. належить Ю.А. Полякову [75]. Зазначимо, що в його праці певною мірою розкриті шляхи подолання голоду 1921 р. в Україні, у тому числі автор звернув увагу на допомогу споживчої кооперації дітям та переселенцям із голодуючих губерній.

Водночас у працях 70-80-х рр. ХХ ст. питання громадського харчування автори продовжували розглядати у контексті продовольчої політики держави та покращення матеріального добробуту передусім робітників у роки непу. На початку 1970-х рр. з'явилася розвідка А.А. Твердохлібова, у якій було здійснено історіографічний огляд проблеми продовольчого забезпечення робітників у роки «воєнного комунізму» та непу [76]. Зазначимо, що в ній згадується і залучення споживчої кооперації до покращення побутових умов робітників. Проте глибокий аналіз досвіду налагодження кооперативними організаціями громадського харчування у 1920-ті рр. у цій праці відсутній.

Ряд розвідок з історії вирішення продовольчої проблеми та налагодження мережі громадського харчування в перші роки після революції 1917 р. і в роки непу видав М.П. Польський [77-79]. Йому вдалося залучити маловідомі архівні та статистичні матеріали з історії налагодження громадського харчування пайовим товариством «Нархарч» та Центроспілкою СРСР. Однак становлення мережі закладів громадського харчування дослідник висвітлював у контексті соціально-класової боротьби радянської влади за перемогу соціалізму. Відтак, на його думку, громадське харчування мало не лише соціально-економічне, але й політичне значення, оскільки воно було засобом порятунку передусім робітників.

Праці, присвячені ролі громадського харчування в народному господарстві СРСР, зокрема України, у середині 1980-х рр. опублікував І.Г. Бережний [80-81].У його дослідженнях була зроблена спроба з'ясування досвіду становлення та розвитку громадського харчування в Україні від перших кроків радянської влади до початку 1980-х рр. Заслуговують на увагу наведені автором цифрові дані про кількість підприємств громадського харчування, які належали робітничій кооперації України, та обсяги їх товарообороту протягом 1920-х рр. Певний інтерес містить матеріал про досвід споживчої кооперації щодо покращення якості та калорійності страв у закладах громадського харчування. Проте вищеназвані праці - це дослідження, де домінують соціально-економічні аспекти проблеми. Крім цього зазначимо, що І.Г. Бережний акцентував на ролі громадського харчування у комуністичному переоблаштуванні побуту, наголошуючи на тому, що громадські заклади харчування суттєво змінюють побут людей. У цілому його праці відзначаються класовою спрямованістю, намаганням показати заслуги більшовиків щодо вирішення продовольчих труднощів у роки непу шляхом використання потенціалу споживчої кооперації для організації громадського харчування робітників.

Відтак протягом 70-80-х рр. ХХ ст. з'явився ряд праць, у яких робилися спроби з'ясувати місце та роль громадського харчування у вирішенні продовольчого питання в роки непу. Особливістю історіографії цього періоду було те, що саме тоді вийшли розвідки, автори яких прагнули вказати на значення громадського харчування у подоланні голоду 1921-1922 рр. Водночас дослідники, не позбувшись марксистської ідеології, висвітлювали налагодження громадського харчування як запоруку побудови робітничим класом соціалістичного суспільства. Разом з тим, кооперативним закладам харчування у забезпеченні різних верств суспільства гарячим харчуванням, на нашу думку, було приділено недостатньо уваги.

У 1990-ті рр. кількість досліджень з історії становлення та розвитку громадського харчування в роки непу різко зменшилася. Увага вчених переважно надавалася осмисленню досвіду торговельної діяльності споживчої кооперації та її боротьбі з приватною торгівлею. У ряді праць з історії становлення ринку та розвитку торгівлі в Україні в умовах конкурентної боротьби 1920-х рр. значення кооперативних закладів харчування лише окреслено. Так, дослідник кооперативної торгівлі Г.О. Гетьман у монографії «Кооперативна торгівля: розвиток, проблеми, перспективи (на матеріалах Української РСР)» лише в декількох абзацах окреслив проблеми громадського харчування споживчої кооперації, вважаючи, що у 1920-ті рр. воно не отримали значного поширення серед населення [82]. До того ж нічого не було сказано про внесок споживчої кооперації в організацію харчування голодуючого населення в 1921-1922 рр.

Окремі дані про роль робітничо-міської кооперації у налагодженні харчування для робітників, безробітних та голодуючих Донбасу під час голоду 1921-1922 рр. наведені у колективній розвідці з історії кооперації цього краю в роки «воєнного комунізму» та непу [83]. Проте, зосередивши увагу на практиці громадського харчування робітничої частини населення, автори, на жаль, лише побіжно згадали, що підтримки від споживчої кооперації потребувало і голодуюче селянство.

Фрагментарно роль споживчої кооперації у вирішенні продовольчих проблем та забезпеченні голодуючого населення шляхом налагодження громадського харчування окреслив Б.І. Хорошун, присвятивши своє дисертаційне дослідження висвітленню продовольчої політики на Україні в 1920-30-ті рр. [84]. На думку автора, кооператори, не лише виконуючи директиви радянської влади, але й здійснюючи доброчинні акти, відшукували внутрішні резерви для налагодження харчування голодуючих та біженців у кооперативних пунктах харчування.

Слід згадати збірник документів і матеріалів «Голод 1921-1923 років на Україні» [85], що вийшов у 1996 р. У ньому подано документи, які висвітлюють соціальні причини голоду та його наслідки для різних верств населення України. Однак у збірнику переважно представлені документи, котрі засвідчують участь державних громадських їдалень в організації допомоги голодуючим. Лише окремі з них певним чином указують на участь закладів громадського харчування системи споживчої кооперації у подоланні продовольчих труднощів перших років непу, що, на нашу думку, є суттєвим недоліком.

Зазначимо, що в останнє десятиріччя у вітчизняній історіографії практично не було глибоких розвідок, які б висвітлювали досвід кооперативних організацій щодо налагодження закладів харчування в період непу та їх змагальності з приватними закладами харчування.

З огляду на вищесказане зауважимо, що історіографічна база з проблеми виробничої діяльності споживчої кооперації України в період непу обмежена. Якщо історичний досвід торговельних закладів споживчої кооперації більшою мірою здобув висвітлення в наукових дослідженнях, то цього не можна сказати про кооперативні промислові підприємства, хлібопекарські підприємства та громадські заклади харчування. Відтак до сьогодні досвід діяльності виробничих галузей вітчизняної споживчої кооперації та їх значення для вирішення продовольчої проблеми і забезпечення населення товарами першої необхідності не були предметом комплексних наукових студій. Проведений автором історіографічний аналіз свідчить про те, що в наявних дослідженнях лише фрагментарно згадано промислові підприємства споживчої кооперації. Однак звернення до наявної літератури переконує в тому, що промислові підприємства споживчої кооперації України суттєво підтримували державу у задоволенні потреб населення продуктами та товарами широкого вжитку в роки непу, коли їх украй бракувало на ринку, сприяли поповненню товарних ресурсів безпосередньо торговельної галузі системи. Без сумніву, кооперативні промислові підприємства зробили істотний внесок у проведення масштабної індустріалізації та насичення ринку споживчими товарами.

Проведений автором історіографічний аналіз указаної проблеми свідчить про те, що дослідники другої половини ХХ та початку ХХІ ст. у переважній більшості намагалися висвітлювати торговельні операції споживчої кооперації, лише спорадично згадуючи промислові підприємства. Цілком випала з поля зору вчених діяльність кооперативних організацій України щодо налагодження та переробки сільськогосподарської сировини як з метою забезпечення потреб пайовиків, так і експорту до Європи. Передусім ідеться про створення вітчизняними кооператорами м'ясо- та молокопереробної галузей промисловості. Не достатньо, на наш погляд, висвітлений досвід становлення кооперативного хлібопечення та закладів харчування, які належали споживчій кооперації й обслуговували дешевшою, порівняно з приватною, але водночас якісною та калорійною продукцією потреби не лише членів кооперації, але й менш захищених верств суспільства.

У цілому, звернення до наявної літератури переконує в тому, що досвід виробничої діяльності споживчої кооперації України в період непу має бути досліджений та узагальнений з метою його критичного аналізу і творчого використання в нинішніх умовах, коли існує нагальна потреба у підтримці вітчизняного виробника, вирішенні проблеми безробіття, поліпшенні споживчого ринку та насиченні його якісними товарами широкого асортименту, які б відповідали встановленим державою стандартам та санітарним нормам.

1.2 Джерельна база дослідження

З огляду на поставлену мету, автором монографії формувалася джерельна база, яка могла б сприяти комплексному висвітленню досвіду діяльності виробничих підприємств споживчої кооперації України в період непу та їх внеску у вирішення продовольчої проблеми та забезпечення населення товарами першої необхідності. З цієї метою добиралися та аналізувалися відповідні історичні джерела. Виявлена джерельна база із визначеної проблеми має ряд особливостей. По-перше, джерельна база дослідження до сьогодні є вкрай обмежена та практично не розроблена, що, у свою чергу, вимагає не тільки залучення великої кількості раніше не відомих матеріалів, але й удосконалення методів їх аналізу. По-друге, оскільки комплексне вивчення проблеми виробничої діяльності споживчої кооперації України в період непу вимагає ґрунтовного аналізу статистичних даних, виникла потреба визначити найхарактерніші форми їх використання. При цьому зауважимо: статистичні дані щодо кількісних показників кооперативних промислових підприємств та результатів їх діяльності варто використовувати критично, враховуючи суттєві розбіжності у статистичних даних 1920-х рр., а також той факт, що у ряді випадків виявлені статистичні звіти містять неповні дані. По-третє, у деяких документах дані щодо кооперативних підприємств виробничого призначення у роки непу включають у себе інформацію не лише про підприємства власне споживчої кооперації, але й кустарно-промислової, сільськогосподарської та інвалідної, що певною мірою утруднює розкриття досліджуваної проблеми.

Джерела для вивчення історичного досвіду виробничої діяльності споживчої кооперації України у 20-ті рр. минулого століття доволі різноманітні. Для їхньої класифікації автором було використано загальноприйнятий принцип розподілу за походженням:

· документи і матеріали партійних органів, що у той період визначали соціально-економічну політику країни;

· документи і матеріали урядових структур та вищих господарських інстанцій, які безпосередньо регулювали виробничу діяльність споживчої кооперації;

· статистичні джерела;

· архівні матеріали і документи;

· матеріали періодики.

Першу групу джерел становлять опубліковані матеріали партійних з'їздів та конференцій ВКП/б/, пленумів центральних комітетів, партійних нарад з питань кооперативної промисловості, зокрема хлібопечення та громадського харчування, які почали публікуватися з 1920-х рр. [86-92]. Ці документи свідчать про те, що держава дозволила кооперативним підприємствам переходити на госпрозрахунок, водночас намагаючись контролювати випуск ними продукції. До першої групи опублікованих джерел також належать окремі тематичні збірники, які містять партійні документи щодо завдань кооперативної промисловості в побудові соціалістичного суспільства [93-94]. Ці збірники допомагають з'ясувати загальні напрями промислової політики більшовиків у роки непу. Крім цього, вони вказують на той факт, що політика правлячої партії у 1920-ті рр. пріоритетне значення надавала великій, переважно важкій промисловості. Участь більшовиків України у розробці промислової політики початку непу полягала в обговоренні надісланих Москвою проектів партійних рішень та підготовці своїх пропозицій. Однак після прийняття рішень ВКП/б/ з питань промислової політики держави вони ставали обов'язковими для КП/б/У [95-99]. Документи вищих партійних органів доповнюють звіти губернських та окружних партійних комітетів, стенограми партконференцій, пленумів губкомів та окружкомів КП/б/У, які певною мірою акцентували на стані та перспективах розвитку промислових підприємств споживчої кооперації, свідчили про залучення місцевих кооперативних організацій до налагодження громадського харчування передусім у роки голоду 1921-1922 рр.

До другої групи опублікованих джерел входять законодавчі акти та документи вищих державних органів влади та управління, які вийшли ще у 20-ті рр. ХХ ст. Ідеться про стенограми Всесоюзних та Всеукраїнських з'їздів Рад, сесій ВУЦВК 6-9 скликань та матеріали до них, збірники законів СРСР, збірники узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України, які містили постанови та розпорядження про розвиток місцевої кооперативної промисловості, залучення її до виконання державних планів, забезпечення населення товарами, хлібною продукцією тощо. До цієї групи відносимо також щорічні звіти про роботу урядів СРСР та УСРР, які містили інформацію про становлення промислових підприємств споживчої кооперації та показники їх роботи [100-104]. Сюди ж належать опубліковані періодичні звіти місцевих органів влади та управління, у яких також є певні дані про становлення промислових підприємств організаціями споживчої кооперації у 1920-ті рр. [105-106]. На підставі опублікованих документів партійних та радянських органів можна зробити висновок, що в перші роки непу чіткої програми розвитку кооперативної промисловості у більшовиків не було. Проте складна соціально-економічна ситуація із забезпеченням населення змусила правлячу партію звернути увагу на потенціал споживчої кооперації щодо налагодження нею випуску необхідних промислових товарів і вирішення продовольчого питання.

Серед документів другої групи джерел є постанови та циркуляри Вищої ради народного господарства СРСР та УСРР, Української економічної ради, які тим чи іншим чином стосуються кооперативної промисловості [107-109]. Також до цієї групи належать постанови, декрети, накази, циркуляри державних органів, які регулювали нормативно-правову базу для розвитку промислового виробництва. Ці матеріали допомагають з'ясувати хід денаціоналізації та її результати щодо повернення споживчій кооперації промислових підприємств. У вказаних публікаціях вищих органів влади та управління містяться документи, які свідчили про те, що радянська влада всіляко прагнула регулювати роботу кооперативних організацій з хлібопечення та громадського харчування на користь робітничого класу. Аналіз документів цієї групи переконує у тому, що більшовики використовували виробничий потенціал та кошти споживчої кооперації для вирішення гострих проблем, пов'язаних із забезпеченням населення продуктами харчування та промисловими товарами першої необхідності.

Певні дані про розвиток промислових підприємств споживчої кооперації України та їх роль у задоволенні потреб робітників у товарах широкого вжитку містять звіти профспілкових організацій республіки [110- 111].

Деяку інформацію про внесок споживчої кооперації у становлення окремих галузей промисловості СРСР та УСРР і налагодження експорту містять матеріали Всесоюзних конференцій з тієї чи іншої галузі промислового виробництва чи переробки сільськогосподарської продукції [112].

До другої групи опублікованих документів ми також відносимо звіти Центральної комісії допомоги голодуючим, яка була створена при ВУЦВК улітку 1921 р. [113-114]. Матеріали цієї комісії розкривають досвід урядових структур щодо подолання голоду в Україні 1921-1922 рр. та дані про діяльність кооперативних їдалень щодо порятунку голодуючих, зокрема дітей.

У цілому, як засвідчують документи вищих органів управління, основною метою промислової політики держави було наповнення внутрішнього ринку промисловими товарами, передусім товарами селянського вжитку та продуктами харчування для членів робітничо-міської кооперації. Для досягнення цієї мети радянська влада використовувала не тільки можливості великої промисловості, а й середньої та дрібної, включаючи підприємства споживчої кооперації.

Третя група опублікованих джерел включає опубліковані статистичні збірники та матеріали союзних та республіканських статистичних органів. Слід зазначити, що видані статистичні матеріали певною мірою допомагають з'ясувати стан харчування різних верств населення у 1920-ті рр., роль кооперативних закладів харчування у забезпеченні членів кооперації хлібною продукцією. Дані статистичних обстежень стану харчування міського населення у 20-ті рр. ХХ ст., які не втратили наукового значення і нині, наведені у ряді видань статистичних органів СРСР, зокрема Центрального Статистичного Управління СРСР [115-117]. Ці видання допомагають зрозуміти матеріальне становище робітників і службовців на початку 1920-х рр. та значення кооперативних їдалень у налагодженні громадського харчування у зв'язку з загостренням продовольчих труднощів. Проте даних про результати діяльності закладів громадського харчування споживчої кооперації України у цих виданнях немає. Вартими уваги є статистичні збірники пайового товариства «Нархарч», у яких наведені цифрові дані про кількість закладів громадського харчування та їх місце в забезпеченні населення [118]. Однак серед загальної кількості громадських їдалень не можливо чітко визначити чисельність кооперативних закладів харчування. Водночас дані цих збірників переконують у тому, що протягом 1920-х рр. мережа підприємств громадського харчування в Україні, як у цілому по СРСР, інтенсивно зростала попри те, що загалом ця справа не приносила великих доходів.

Певну інформацію про кількість кооперативних промислових закладів та їх спрямованість за видами виробництва продукції містять статистичні видання України [119]. Однак слід зазначити, що дані про промислові підприємства споживчої кооперації у роки непу, наведені у виданнях державних статистичних органів, далеко не повні і не точні. До того ж ця кількість визначалася за даними промислового оподаткування, тобто не була виділена окремо кількість промислових підприємств власне споживчої кооперації. Крім цього, статистичні органи УСРР у загальній кількості промислових підприємств республіки у 1920-ті рр. враховували промислові заклади й Автономної Молдавської республіки, відтак це дещо утруднює визначення кількості промислових підприємств, що належали споживчій кооперації.

Не втратили наукової значимості статистичні збірники та щорічники, які протягом 1920-х рр. періодично видавала Центроспілка. Так, становлення кооперативної промисловості в першу половину непу фрагментарно згадано в статистичних виданнях [120-122]. Попри те, що дані про кооперативну промисловість України неточні і неповні, ці збірники вказують на загальні тенденції щодо розвитку промислових підприємств споживчої кооперації в масштабі всієї країни.

Цікавими є матеріали звітних збірників Центроспілки, які припадають на останні роки непу [123]. Зокрема, заслуговують на увагу дані про цензову та нецензову дрібну промисловість споживчої кооперації СРСР, її основні галузі. Вони допомагають краще зрозуміти роль споживчої кооперації щодо виробництва необхідних промислових товарів та продуктів харчування у період розгортанні індустріалізації країни, коли основні кошти держава вкладала у промислові гіганти важкої індустрії. Однак окремих даних щодо цензової та нецензової (невеликої) кооперативної промисловості Україні ці збірники не містять. Відтак на їх підставі важко з'ясувати питому вагу невеликих промислових підприємств споживчої кооперації України щодо випуску товарів першої необхідності.

Для розуміння внеску споживчої кооперації у справу організації громадського харчування та налагодження хлібопечення у промислових центрах країни цікавими видаються статистичні збірники Центроспілки щодо розвитку робітничо-міської кооперації в роки непу. Важливим є той факт, що в ряді випадків ці збірники містять дані за окремими роками про кількість кооперативних їдалень та хлібопекарень не лише в масштабі СРСР, але й по УСРР [124]. Проте до них не внесені показники про їдальні та пекарні, що відкривали на місцях райспоживспілки та окремі споживчі товариства.

Цікавими є матеріали, запропоновані у праці «Споживча кооперація за 10 років радянської влади. Ювілейний збірник». У ній наведені цифрові дані щодо кооперативних промислових закладів за галузями виробництва, зокрема, кооперативних їдалень у масштабі СРСР. І хоча в ньому переважають союзні дані, при критичному аналізі вони можуть бути корисними для сучасного дослідника історії становлення та розвитку кооперативної промисловості на Україні, бо відображають загальні тенденції цієї справи в роки непу [125].

Важливим джерелом для з'ясування ролі та місця кооперативних промислових підприємств у випуску товарів широкого вжитку та забезпеченні ними ринку в Україні мають економіко-статистичні видання та збірники, що їх протягом 1920-х рр. спільно видавали Українська економічна рада та Центральне статистичне управління УСРР. Однак до сьогодні ці статистичні матеріали залишаються малодослідженими. Передусім заслуговують на увагу статистично-економічні огляди розвитку різних видів кооперації на Україні, що виходили в другій половині 1920-х рр. До них належать «Кооперація України в 1925-26 році» [126] та «Кооперація на Україні в 1926-27 році» [127]. Важливим для узагальнення історичного досвіду господарювання кооперативних організацій УСРР є те, що ці збірники мали окремі розділи під назвою «Продукція кооперативної промисловості». Указані статистичні видання частково містили інформацію про промислові заклади споживчої кооперації в роки непу. Проте слід пам'ятати, що іноді в даних про кооперативні промислові підприємства враховані узагальнені цифри про промислові підприємства споживчої кооперації, кустарно-промислової та інвалідної, що викликає ускладнення при з'ясуванні даних про промислові підприємства власне споживчої кооперації.

Заслуговують на увагу дослідника щорічні статистичні видання центральної спілки споживчих товариств України - Вукопспілки, які до цього часу практично не були предметом глибокого дослідження у напрямку осмислення особливостей виробничої діяльності споживчої кооперації. Названі збірники містять окремі матеріали про становлення і господарські результати промислових підприємств кооперативних організацій республіки. Так, цифрові дані промислові підприємства споживчої кооперації України за галузями виробництва у перші роки непу наведені у праці «Споживча кооперація на Україні за п'ять років 1918-1922» [128]. Однак глибокого аналізу діяльності цих підприємств та їх ролі у вирішенні продовольчих проблем збірник не містить.

Щорічні статистичні огляди та брошури Вукопспілки також дають певну інформацію про промислові підприємства споживчої кооперації, наводять цифрові показники їх роботи. У ряді статистичних матеріалів запропоновано дані щодо кількості орендованих та ліквідованих підприємств кооперації України протягом перших років непу, проте глибокого аналізу причин ліквідації цих підприємств немає. Відсутня і порівняльна характеристика кооперативних та приватних промислових підприємств в умовах непу [129-133].

Окремі статистичні видання робітничої кооперації України також містили коротку інформацію про виробничу діяльність промислових підприємств [134]. Із них дізнаємося, що спочатку робітничі організації захопилися промисловою діяльністю, потім відбувся процес ліквідації і консервування (тимчасове призупинення діяльності) підприємств. Акцентувалося на тому, що хлібопечення займало суттєве місце в діяльності робітничо-міської кооперації, оскільки вона продавала випічку за цінами, нижчими за ринкові. Серед цікавих статистико-економічних досліджень можна назвати огляд господарської діяльності Київського Соробкопу за 1927-1928 рр., де окремий розділ був присвячений промисловим закладам [135]. Наведені в ньому цифрові дані певною мірою допомагають зрозуміти значення промислових підприємств робітничої кооперації для задоволення потреб міського населення у товарах широкого вжитку та продуктах харчування.

Окремі дані про виробничі підприємства та їх роль у забезпеченні населення в роки непу містять статистично-економічні видання місцевих кооперативних організацій [136].

У цілому кооперативні статистичні збірники містять багато цікавої інформації щодо становлення та розвитку промислових підприємств, включаючи підприємства з випуску товарів першої необхідності, хлібопекарні та заклади громадського харчування. Проте у ряді випадків ці дані потребують додаткового уточнення та перевірки, а також виявлення даних власне про виробничі підприємства споживчої кооперації, що іноді виявляється досить непростою справою.

До четвертої групи джерел належать архівні документи та матеріали. При їх вивченні ми засновувалися на тому, що для історика головне завдання полягає в отриманні добротного фактологічного матеріалу, для чого необхідно виявити інформаційні можливості фонду та зробити правильну оцінку закладеної інформації. Основа архівних фондів - масові джерела, до яких серед радянських фондів включаються передусім документи органів партійної та державної влади, господарських та громадських організації, а також підвідомчих їм установ. Висхідним завданням автора у вивченні архівних джерел стало виявлення саме того фактологічного матеріалу, який характеризує явища і процеси виробничої діяльності споживчої кооперації у роки непу.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України) заслуговують на увагу матеріали фонду Центрального комітету комуністичної партії України (Ф.1.) Ідеться про протоколи політбюро, документи загального та оргінструкторського відділів, листування кооперативної наради при ЦК КП/б/У з питань залучення кооперативних організацій до вирішення продовольчих проблем, налагодження кооперативного хлібопечення та створення закладів громадського харчування, листування з губпарткомами, огляди діяльності місцевих партійних осередків щодо налагодження мережі громадського харчування, зокрема під час загострення продовольчої кризи 1921-1922 рр. Важливими з точки зору об'єкта дослідження є доповідні записки та листування керівників України і представників керівних органів РСФРР щодо продовольчого стану УСРР, ситуації у неврожайних губерніях, а також необхідності допомоги в організації харчування населення.

Протоколи засідань кооперативної наради при ЦК КП/б/У переконують у тому, що питання забезпечення робітничого класу УСРР протягом 1920-х рр. (випуск необхідних промислових товарів, постачання хліба, відкриття їдалень, допомога безробітним, голодуючим) систематично й оперативно розглядалися цим органом. Привертає увагу той факт, що ЦК КП/б/У покладав на споживчу кооперацію великі надії щодо забезпечення робітників Донбасу, особливо у справі налагодження громадського харчування та безперебійного випікання хліба.

Звіти Народного комісаріату внутрішньої торгівлі УСРР до ЦК КП/б/У допомагають зрозуміти роль кооперативних організацій у стабілізації хлібного ринку, зниженні цін на хлібну продукцію та забезпеченні населення хлібом кооперативної випічки не лише в роки голоду, але й під час індустріалізації країни.

Циркуляри вищого партійного керівництва республіки та інформаційні зведення партійних органів із місць дали можливість з'ясувати суть державної політики щодо першочергового безперебійного забезпечення робітників промислових центрів хлібом та гарячим харчуванням. Наукову цінність мають матеріали «Нархарчу», зокрема звіти та доповідні записки до ЦК КП/б/, оскільки допомагають з'ясувати досвід співпраці споживчих кооперативів з цим товариством щодо відкриття спільних їдалень, а також загалом стан громадського харчування на Україні. Доповідні записки, довідки, звітні дані радянських та профспілкових організацій дають певне уявлення про рівень забезпечення населення, передусім робітників, промисловими товарами і ступінь охоплення їх гарячим харчуванням.

Окремі дані та звіти про забезпечення гарячим харчуванням організаціями споживчої кооперації на новобудовах України в роки першої п'ятирічки і документи щодо залучення активістів профспілкового і молодіжного руху, а також жінок до організації кооперативного харчування виявлені у фонді ЦК ЛКСМУ (Ф.7). Загалом документи ЦДАГО України переконують у тому, що залучення промислових підприємств споживчої кооперації до вирішення продовольчих завдань мало на меті класовий характер і було покликане сприяти передусім задоволенню потреб робітничого класу у товарах та продуктах, на які у той час існував великий попит.

Цінну інформацію про виробничу діяльність споживчої кооперації містять фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). У них зберігаються неопубліковані документи вищих законодавчих і виконавчих органів влади (стенографічні звіти Всеукраїнських з'їздів, сесії ВУЦВК, звіти Народного комісаруату продовольства, Народного комісаріату фінансів, Народного комісаріату внутрішньої торгівлі та інших державних органів). Вивчення зазначених фондів дало можливість дослідити, яким чином реалізувалася державна політика щодо виробничої діяльності споживчої кооперації, зробити обгруновані висновки щодо особливостей кооперативної промисловості на Україні та її значення для задоволення потреб населення у товарах та продуктах, яких бракувало.

Для дослідження державної політики щодо господарської діяльності споживчої кооперації автор звернулася до матеріалу фонду Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (Ф.1.). Вивчення документів цього фонду, включно з протоколами засідань президії ВУЦВК, дозволило виявити постанови ВУЦВК та РНК УСРР про оподаткування промисловим податком кооперативних виробничих підприємств, проекти постанов ВУЦВК про затвердження промислового плану місцевої промисловості, постанови про порядок реєстрації промислових підприємств, матеріали щодо виділення коштів для спорудження хлібозаводів та про стан раціоналізації на промислових підприємствах республіки.

Науково-інформаційну цінність мають документи фонду Ради народних комісарів (РНК) УСРР (Ф.2.). Збережені в ньому матеріали дозволили простежити процес розробки й ухвалення нормативних актів, спрямованих на подальший розвиток продовольчої політики більшовицького режиму та залучення споживчої кооперації республіки до її здійснення (постанови ВУЦВК, декрети й постанови уряду УСРР). Звернення до документів фонду допомогло певною мірою з'ясувати досвід фінансування республіканської та місцевої промисловості з боку держави, а також особливості кредитування та оподаткування промислових підприємств. Протоколи засідань РНК УСРР, листування Раднаркому республіки з Вукопспілкою сприяють висвітленню питання щодо розвитку місцевої промисловості. Водночас документи фонду містять численні матеріали, що надходили до центральних установ з місць і містили первинну інформацію про матеріальне становище робітничого класу, червоноармійців, населення голодуючих губерній, безробітних, дітей. Це постанови, стенограми з'їздів, протоколи засідання Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК, протоколи засідання губвиконкомів про продовольче становище, заходи у боротьбі з голодом, зокрема щодо допомоги РСФРР. У цих матеріалах є окремі дані про залучення кооперативних закладів харчування та хлібопекарень до організації допомоги постраждалим від голоду 1921-1922 рр.