Політичний компроміс

Размещено на Allbest.ru

Вступ

політичний компроміс

Актуальність теми. Політичний компроміс, як засіб досягнення згоди на основі взаємних поступок представників протилежних думок, інтересів, поглядів, в сучасних умовах набуває надзвичайно важливого значення. Непоступливість у політиці, як засвідчують конфліктні і кризові ситуації в різних частинах світу, веде до значних, почасти незворотних політичних, соціальних, правових, людських та інших втрат. Кількість збройних конфліктів у останнє десятиліття ХХ ст. й на початку ХХІ ст. набула стійкої тенденції до постійного збільшення. Серйозну загрозу для всього світу становить загострення різноманітних проявів крайнього націоналізму, сепаратизму, релігійного фанатизму, екстремізму і тероризму. Причому їхні прояви постійно модифікуються, що засвідчують останні події в Парижі, Ніцці, Берліні та інших містах.

Останні події на Близькому Сході та в Україні також є свідченням необхідності досягнення політичних компромісів. До того ж ці події, за визначеннями фахівців можуть слугувати своєрідною «прелюдією» до третьої світової війни. За цих умов політичні компроміси можуть виконувати важливу функцію - пошуку розумного балансу між різноспрямованими інтересами, а також механізмом задоволення життєво важливої потреби світового співтовариства на мир і безпеку для нинішніх і наступних поколінь. Зважаючи на це, пропонована тема набуває особливої актуальності як у теоретичному, так і в практично-політичному сенсі.

У відповідності з вищезазначеним у пропонованому дисертаційному дослідженні передбачається: здійснити аналіз основних форм подолання розбіжностей у політичному розвитку (дискусії, переговори, обмін думками, консенсус та ін.) ; з'ясування принципів і умов застосування компромісних угод; виявлення основних напрямів компрометації (дискредитації) партнерів по компромісу з боку деструктивних політичних сил і належних до них суб'єктів; вивчення окремих зразків світового досвіду, що стосується застосування механізмів досягнення політичних компромісів та формування умов поведінки у процесі дотримання компромісних угод.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України і пов'язана з розробкою планових наукових тем «Політико-правові механізми запобігання ксенофобії та іншим видам дискримінації в Україні в контексті європейської інтеграції» (2013-2014 рр., РК 0112U008317) ; «Політико-правові засади трансформації партійної системи України» (2015-2016 рр., РК 0115U002138). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту (протокол № 7 від 01 липня 2014 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою пропонованої дисертації є політологічний аналіз досвіду застосування політичного компромісу як засобу подолання конфліктних і кризових ситуацій в умовах нестабільних суспільно-політичних ситуацій.

Визначення головної мети дослідження зумовило потребу розв'язання низки взаємопов'язаних завдань:

- політологічний аналіз поняття «політичний компроміс» та основних параметрів його реалізації в суспільно-політичному розвитку;

- обґрунтування політичного компромісу як способу розв'язання складних ситуацій в умовах нестабільного розвитку;

- систематизація світового досвіду вирішення конфліктних і кризових ситуацій на основі політичного компромісу;

- вивчення досягнень країн Європейського Союзу в застосуванні політичних компромісів;

- історико-політична ретроспекція системної кризи в Україні та способів подолання її наслідків;

- дослідження практики застосування вимушених політичних компромісів в умовах незалежної України.

Об'єкт дослідження. Політичні механізми виявлення і запобігання конфліктних і кризових ситуацій в сучасному світі.

Предмет дослідження. Політичний компроміс як засіб подолання конфліктних і кризових ситуацій в умовах перехідного суспільно-політичного розвитку.

Методи дослідження. У дисертації використано комплексний підхід, який передбачає застосування загальнонаукових і конкретно-наукових методів пізнання. Останні дозволили забезпечити обґрунтованість і достовірність наукових результатів. З метою поглибленого осмислення систематизованого матеріалу та отримання нових результатів застосовувались аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і протиставлення, сходження від абстрактного до конкретного.

За допомогою діалектичного методу розглянуто співвідношення понять «політичний конфлікт», «політичний компроміс», «політична криза», «Політична згода» та ін. як характерних ознак перехідного стану держави й суспільства в умовах модернізації. Порівняльний метод дозволив визначити спільні й відмінні ознаки проявів політичних потрясінь у сучасному світі, їхніх наслідків та засобів урегулювання. Структурно-функціональний метод використано при дослідженні механізмів застосування політичного компромісу як одного з ефективних засобів подолання конфліктно-кризових ситуацій. Системний метод дав змогу дослідити становлення демократії як комплексний, багатоаспектний процес, який потребує творчих підходів у прийнятті державно-політичних рішень. Використання інституційного підходу дозволило провести аналіз тенденцій і можливостей досягнення мирного співіснування за умови постійного виникнення суперечностей у внутрішньополітичному та зовнішньополітичному розвитку різних держав. Історичний метод застосовано з метою виявлення специфіки внутрішніх змін у структурі відносно стабільних і перехідних політичних систем. Соціологічний, психологічний, аналітично-прогностичний та інші міжгалузеві підходи застосовувалися задля глибшого розуміння нелінійних процесів соціальних трансформацій та узагальнення практичних рекомендацій щодо перспектив застосування політичних компромісів.

Використання зазначених методів дозволило виявити ключові суперечності, причинно-наслідкові зв'язки досліджуваної проблеми, а також виявити стійкі закономірності й новітні тенденції в досягненні політичної стабільності. Теоретичну основу дослідження склали праці американських, європейських, арабських, російських та українських науковців. Поряд з вищезазначеним у роботі відображено спостереження автора за розвитком політичних конфліктів на Близькому Сході та в сучасній Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у системному дослідженні особливостей політологічного осмислення і практичного застосування політичного компромісу як засобу подолання конфліктних і кризових ситуацій з урахуванням досвіду різних за рівнем розвитку й цивілізаційними орієнтаціями політичних систем.

Уперше:

- на основі теоретичних узагальнень щодо осмислення компромісу як невід'ємного явища суспільно-політичного розвитку та співставлення досвіду його застосування у практиці країн Близького Сходу, Європейського Союзу та України доведено наступне: 1) в умовах стійкої тенденції до постійного збільшення загрозливих ситуацій в сучасному світі (проявів крайнього націоналізму, сепаратизму, релігійного фанатизму, екстремізму і тероризму) політичний компроміс є дієвим способом їх урегулювання; 2) наявний досвід застосування політичних компромісів потребує постійного вдосконалення внаслідок протистояння демократичних, недемократичних і напівдемократичних систем; 3) розгортання й поглиблення дискурсу з приводу застосування політичних компромісів дозволить конституювати сам процес протікання конфліктів, роблячи можливим якщо не їхню повну ліквідацію, то хоча б часткове чи тимчасове врегулювання; 4) стратегія компромісу, за умови протистояння цінностей, нівелювання стандартів політичного життя, має стати однією з базових засад забезпечення його ефективних трансформацій;

- доведено, що відносні недоліки політичного компромісу не нівелюють його переваг, оскільки він дозволяє зберігати баланс сил, цінностей, ресурсів політичного та соціального характеру у суспільстві та державі. Зокрема, на прикладі довготривалого арабо-ізраїльського конфлікту показано діалектику наслідків політичного компромісу. З'ясовано, що політичні компроміси, які не враховують достатньою мірою прагнення народів арабських країн, змінюють їх політичні орієнтації, зумовлюють протистояння всередині арабського світу та мілітаризацію близькосхідного регіону, створюють психологічний бар'єр у соціальному, політичному і культурному співробітництві ворогуючих сторін, породжують крайній націоналізм і тероризм. Разом з тим, навіть нестійкі політичні компроміси дозволяють упродовж десятиліть зберігати життя великої кількості людей внаслідок припинення воєнних дій, відкривають можливості для пошуку шляхів мирного врегулювання, продовження переговорів, реалізації взаємовигідного економічного розвитку, налагодження дипломатичних, економічних і культурних відносин, забезпечують зобов'язання конфліктуючих сторін утримуватися від організації, підбурювання або загроз у будь-якій формі проти одне одного, налагодження гідного життя людей у буферних зонах;

- з'ясовано, що міжнародні позиції зацікавлених країн близькосхідного регіону, Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй щодо врегулювання сирійської кризи засвідчують зіткнення різноспрямованих глобальних, регіональних і національних інтересів. Йдеться про економічну боротьбу за ринки просування і збуту товарів; використання кризи як засобу шантажування міжнародної спільноти з метою утвердження власного геополітичного панування (Росія) чи набуття членства у Європейському Союзі (Туреччина) ; прагнення мати надійного союзника за рахунок збереження правлячого режиму (Іран), убезпечити свою територію від численних біженців (Ліван, Ірак) ; бажання змінити владу в країні на користь опозиції (США) ; намагання щодо мирного врегулювання ситуації в регіоні й запобігання гуманітарної катастрофи (Європейський Союз, ООН) ;

- обґрунтовано підхід, згідно якого в транзитивних політичних системах компромісно-консенсусна парадигма на стадії національного самовизначення здатна слугувати основою для формування національної еліти та здійснення модернізаційних перетворень без гострих соціальних потрясінь, а на етапі консолідації демократії - чинником, що об'єднує суспільство з метою досягнення як стратегічних (довгострокових), так і тактичних (короткострокових) завдань.

Дістали подальшого розвитку:

- існуючі теоретичні дослідження політичного компромісу, які утверджують його розуміння як особливого політико-правового механізму, що характеризується демократизмом, високим рівнем політичної і правової культури його учасників, оптимальним співвідношенням державних і недержавних засобів на рівні прийняття політико-управлінських рішень, високим рівнем відповідальності та владно-вольових зусиль на колективному та індивідуально-персональному рівнях;

- осмислення практики врегулювання внутрідержавних конфліктів у таких країнах Європейського Союзу як Словаччина, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Греція та Бельгія, що дозволило, зокрема, виокремити такі механізми застосування політичного компромісу як проведення референдуму за народної чи урядової ініціативи; укладення угод після серії переговорів, зокрема, щодо врегулювання предмету суперечки на основі спільності інтересів (обмін територіями, організація спільної роботи органів державної влади, проведення демаркації тощо) ; досягнення усних домовленостей; проведення позачергових виборів (парламентських, президентських, муніципальних) ; внесення змін до існуючих «правил гри» (наприклад, до виборчої системи) ; досягнення домовленостей стосовно переведення ціннісних проблем у латентний вимір шляхом збереження статус-кво між сторонами; «зняття» предмету конфлікту шляхом запровадження узгоджених специфічних заходів (проведення своєрідних репатріацій, неформальне визнання права на окрему ідентичність та ін.) ;

- обґрунтування вимушених політичних компромісів у історії незалежної України, серед яких значну увагу приділено Мінським угодам як механізму припинення активних військових дій і асиметричної протидії тиску з боку Росії - фактичного супротивника України.

Поглиблено:

- положення, яке засвідчує, що для авторитарних та перехідних суспільств найбільш характерними є конфлікти цінностей та ідентичності, оскільки їхні політичні системи прагнуть до монізму або мають невизначений характер;

- аналіз конкретних прикладів внутрідержавних і міжнародних конфліктів, що мали місце в минулому або продовжують зберігати свою актуальність в політичній практиці Європейського Союзу. На цій основі з'ясовано, що конфлікти інтересів у зовнішньополітичній сфері вирішуються в Європейському Союзі без особливих ускладнень. Набагато складніше вирішуються ситуації, пов'язані з конфліктом цінностей, про що, зокрема, свідчить проблема розселення в Європі біженців та мігрантів з країн Африки та Близького Сходу. Показано, що політичний компроміс з даного конфлікту цінностей існує виключно у формі нестійкого паритету, тобто звичайного замовчування та уникнення вирішальних гострих обговорень. Вирішення існуючих протиріч залежить від наявної політичної ситуації та чіткої установки сторін на припинення або принаймні безстрокове відкладення протиборства;

- підхід, згідно якого нинішня українська криза виникла внаслідок особливостей попереднього історичного розвитку та політичних рішень, які приймалися в Україні після здобуття нею національної незалежності. Прагнення пострадянської еліти до особистого збагачення й недостатня увага до зміцнення національної державності призвели до залежності України від західного фінансування та російського політичного впливу. Внаслідок цього еліта мусила постійно балансувати, йти на невиправдані політичні компроміси, а спроба України подолати системну залежність від Росії спонукала останню до розв'язання збройного конфлікту у вигляді анексії Криму й прихованого військового втручання (гібридної війни) на Донбасі.

Практичне значення одержаних результатів. Результати пропонованого дослідження можуть бути використані політичними інститутами, діяльність яких спрямована на прийняття державно-політичних рішень в складних конфліктно-кризових ситуаціях, а також на вироблення новітніх стратегій національної безпеки держав перехідного типу, у тому числі й України, двостороннього співробітництва, захисту національних інтересів в умовах глобалізації, зовнішньої агресії та загрози тероризму.

Сформульовані в дисертації теоретичні положення, аналітичні висновки та прикладні рекомендації можуть використовуватися для розробки лекційних курсів з політології, історії, філософії, соціології, а також розробки спеціальних політологічних курсів, орієнтованих на захист національної безпеки і національних інтересів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою, яка характеризується авторським підходом до розгляду проблеми застосування політичних компромісів як засобу врегулювання конфліктних і кризових ситуацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження оприлюднювались під час проведення наступних наукових заходів: Круглого столу «Політичні партії і вибори в Україні» (Київ, 26 червня 2015 р.) ; І Конгресу Громадської організації «Академія політичних наук» (Київ, 20 вересня 2016 р.) ; Міжнародної науково-практичної конференції «Історичні, соціологічні, політологічні науки: історія, сучасний стан та перспективи досліджень» (Херсон, 23-24 вересня 2016 р.) ; Всеукраїнської науково-практичної конференції «Європейський вимір реформування публічного управління в Україні» (Київ, 24 листопада 2016 р.) ; ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Модернізація національної системи управління державним розвитком: виклики і перспективи» (Тернопіль, 8-9 грудня 2016 р.) ; Міжнародної науково-практичної конференції «Місце суспільних наук у системі сучасного гуманітарного знання ХХІ століття» (Київ, 16-17 грудня 2016 р.).

Публікації. За результатами дисертаційної роботи опубліковано 12 наукових праць, з яких 7 - статті у фахових виданнях з політичних наук, 1 - стаття у міжнародному науко-метричному виданні, 4 - тези у збірниках наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена можливостями джерельної бази, метою та основними завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на шість підрозділів та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 190 сторінок, у тому числі основний текст - 165 сторінок, список використаних джерел - 25 сторінок і включає 223 найменування.

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС ТА МЕХАНІЗМИ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ ЯК ОБ'ЄКТ ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

1.1 Поняття «політичний компроміс» та основні параметри його реалізації в суспільно-політичному розвитку

Політика заснована на перманентній конкуренції політичних акторів за здобуття політичної влади. Демократична парадигма організації соціально-політичного простору встановлює правила політичної гри, за якими ключовим ресурсом та інструментом досягнення політичних цілей виступає громадська підтримка. За таких обставин політичний плюралізм лежить в основі сучасного політичного процесу. Різноманітність ідеологічного спрямування та форми політичної ідентифікації суспільства зумовлюють численні конфлікти між політичними силами за реалізацію власної політичної волі, отримання електоральної підтримки та вирішення державних питань у разі проходження в органи державної влади. Необхідність досягнення консенсусу у варіативних політичних питаннях - ключовий елемент збалансування соціально-політичної реальності. Актуальність даної тематики зросла у світлі останніх геополітичних подій, коли дисбаланс соціально-політичної взаємодії вийшов за межі окремих внутрішніх національних політичних систем і почав вторгатися у сферу міжнародної політики. Складність у досягненні політичного компромісу між конкуруючими політичними силами неминуче детермінує поглиблення конфлікту та може мати негативні наслідки. Тому вивчення сутності політичного компромісу, методології та шляхів його застосування лежить не тільки в основі теоретичного осмислення політичного процесу, а й у розумінні його практичних проявів.

Питання взаємодії громади в політиці мають значну історію вивчення і стали об'єктом вивчення теоретиків демократії та ліберальної парадигми Дж. Локка та Ж. -Ж. Руссо. Серед численних представників політичних шкіл та наукових традицій, які розглядають політичний компроміс через призму організації соціально-політичного середовища та конфліктів політичних акторів у рамках представлення суспільних інтересів, можна виокремити Р. Арона, М. Хеттіха, Дж. Сарторі, Б. Кріка, А. Пшеворського, Д. Растоу [15; 152; 91; 215]; В. Алтухова, В. Баринову, А. Большакова, А. Глухову, Б. Толчинського [12; 20; 24; 39; 40; 41]; Т. Бєльську, С. Бобровник, Д Лікарчук [22; 23; 102] та ін.

Головна мета цієї розвідки полягає у визначенні сутності політичного компромісу в контексті моделювання соціально-політичного простору, вивчення природи даного явища та систематизації форм суспільної взаємодії на консенсусній основі. Окрім того, здійснено спробу комплексного аналізу реальності політичних компромісів у світовій та українській політиці, розкриття ключових складностей та перспектив колективної взаємодії політичних акторів.

Суспільно-політичний розвиток, як і інші важливі об'єкти дослідження в рамках політичної науки, є досить різноманітним та являє собою певний комплекс різних елементів. У залежності з просторовим осмисленням реальності, ускладненням політичної системи суспільства, виникненням теорії політичної модернізації, політичний розвиток як явище отримав різні визначення, що заважає однозначно оцінити це поняття. Одним із шляхів досягнення повної демократії є розуміння значення політичного розвитку в суспільстві у різноманітних соціальних відносинах, включаючи освіту, індустріалізацію, урбанізацію, технології та засоби зв'язку між різними частинами суспільства. Звідси спробуємо розглянути суспільно-політичний розвиток як процес політичних змін, що відбувається в країнах, які розвиваються, або країнах перехідного типу. Різниця між ними полягає в тому, що одні, як і раніше, пов'язані з харизматичним лідерством, а інші продовжують утримувати традиційну політичну владу.

Існує достатньо знань щодо спадщини соціальних і політичних змін. Можна прослідкувати, що ідеї стосовно досягнення прогресу, розвитку і еволюції людства, окремих народів і спільнот - найбільш цікаві для вивчення. Значна кількість дослідників пробували заглибитись у вивчення політичного розвитку та його впливу на державну політику, особливо в країнах третього світу. На жаль, досі не вдалося повністю дослідити дане явище, оскільки більший інтерес дослідників привертають політична історія та поточні політичні проблеми. Надзвичайно цікавим у зазначеному контексті є дослідження спроб і можливостей застосування політичного компромісу на прикладі розвитку арабських країн. Певні спроби дослідження цього сегмента прослідковується у працях Н. Аллуша, Б. Алараджа, Р. Ахмеда, Х. Герцога, Р. Файєза, М. Фаузі, М. Хейкала, А. Шакіба [10; 11; 18; 36; 170; 172; 179; 180; 186] та ін.

Теоретизування відносно суспільно-політичного розвитку з'явилися ще від часів Другої світової війни. У відповідності з цим політичний розвиток почав осмислюватися за рахунок творчих ідей і конкретних планів. Існувало переконання, що проблеми третього світу можуть бути вирішені шляхом безпосереднього застосування компонентів теорії, що постають з історичного розвитку Заходу та з постійної уваги західних соціальних працівників, політиків, економістів і теоретиків. Зверталася досить велика увага на різні проблеми країн, що розвиваються, які прагнули вирватися на свободу після Другої світової війни. Однак, політичні та економічні зміни постійно ускладнювались, а з точки зору економічної ефективності найвищого рівня, вони були пов'язані з нераціональністю світового розподілу.

З часом прийшло розуміння, що суспільно-політичний розвиток, як одна з проблем політичної науки, стосується всіх інших галузей. Багато дослідників доклали значних зусиль, щоб дослідити на порівняльній основі проблеми різних держав та системно зрозуміти характер взаємодії позитивних і негативних наслідків політичного розвитку певної якості. Після проведення багатьох досліджень розширились можливості щодо розуміння впливу політичного розвитку на спонтанні соціальні перетворення і цілеспрямовані політичні зміни. Внаслідок цього теоретики і практики стали поєднувати переваги міжнародної системи зі специфікою функціонування громад у рамках окремих соціумів.

Зважаючи на дослідження суспільно-політичного розвитку та його зв'язок з подіями періоду Другої світової війни, в міжнародному балансі сил відбулися зміни та з'явилися нові обличчя. Особливо це стосується Півдня. З огляду на це, підходи до політичного розвитку зазнали радикальних змін. Саме вони, разом із закінченням холодної війни змінили структуру міжнародної системи. Зворотний феномен соціалізму можна помітити в країнах Півдня, де поширення набула капіталістична модель, а поява так званого «нового світового порядку» та концепту «постмодерну» вивела їх на рівень інтелектуальних, культурних та високоосвічених країн [37; 43; 44; 48; 53; 54; 107; 113; 127; 223].

У світлі так званої когнітивної теорії розвитку можна побачити зосередження на особливостях культури, осучаснення економіки як відправної точки для змін натомість закликів до створення «глобальної громадянської культури», «глобального громадянського суспільства», розвитку системи «глобального управління» тощо. Наприклад, у 1990-х роках у політологічному дискурсі з'являється поняття - «глобальне управління» («global governance»). Основними параметрами глобального управління нині, за словами російської дослідниці М. Лебедєвої, є наступні: а) участь різних акторів; б) відсутність ієрархічності зв'язків між ними; в) розмаїття форм і методів взаємодії; г) використання переговорів для узгоджень [98, с. 324].

Відтак, необхідно зосередитися на державному будівництві та нації, оскільки останнім часом стають проблемними інтерес до питань плюралізму, державності, суверенітету. У сучасному політичному житті часто зміщуються акценти, простежується поступова відмова від традиційних та звичних дихотомій (скажімо, «держава versus громадянське суспільство») на користь творення нових моделей, як то «Глобальне управління + глобальне громадянське суспільство = глобальна політична та/або громадянська культура». Зрозуміло, що за цих умов стратегія компромісу стає однією з базових засад забезпечення ефективних трансформацій політичного життя як на національному, так і на глобальному рівнях [91; 97; 100; 144; 152; 185].

У період утвердження системи глобального управління та творення глобального громадянського суспільства і глобальної політичної та/або громадянської культури надзвичайно велике значення має політична еліта, яка має виступати модератором названих процесів, забезпечувати реалізацію, у тому числі, й необхідних політичних компромісів [93; 150]. Нині все частіше у наукових колах та у середовищі істеблішменту мова йде не просто про політичну еліту, а про медіакратію - коло осіб, які поєднують владу політичну (у тому числі й державну) та інформаційну владу [60; 62]. Посилення впливу медіакратії на перебіг політичного життя в останні роки призвів до суттєвої трансформації функцій політичної комунікації та політичного компромісу. Подібна трансформація відбувається у наступних напрямах. По-перше, стан політики та політичних відносин як у національному, так й у світовому масштабі у значній мірі визначається та спрямовується характером інформаційного середовища (як наслідок - можливості ефективної реалізації політичних компромісів багато в чому починають залежати від медіа середовища. - Авт.). По-друге, управління інформаційним середовищем постає як ключ до управління суспільством, причому в залежності від структури інформаційного простору, маніпуляції масовою свідомістю можуть мати і корисні, і шкідливі наслідки для інтересів суспільства (відповідно, може спостерігатися реалізація маніпулятивних технологій, в результаті яких забезпечуються стратегії псевдо- та квазікомпромісів. - Авт.). По-третє, сучасні політичні комунікації створюють сприятливі умови для розвитку громадянського суспільства, яке стає все більш автономним (формування «глобального громадянського суспільства». - Авт.). Звідси, можна погодитись з твердженням Р. Доброхотова, що розширення «зони» демократії і посилення процесів глобалізації безпосередньо пов'язані з розвитком інформаційного середовища [60, с. 161].

Беручи до уваги ринкову політику, приватизацію, конкуренцію та невтручання держави в економічну діяльність, відкривається можливість детальніше вивчити основи суспільно-політичного розвитку. Питання щодо становлення суспільно-політичного розвитку як поняття доцільно розглядати за допомогою таких показників як утвердження демократії, поділ влади, інституціоналізація. Вони виступають як змінні у сфері управління, що має важливе значення для створення сприятливих умов на ринку праці та приватної інвестиційної діяльності. Для того, щоб забезпечити відповідні умови на ринку праці, необхідно змінити характер політичних неоліберальних реформ, які стали прийнятними для багатьох міжнародних інститутів. Тенденція щодо підвищення ролі організацій громадянського суспільства та громад у наданні послуг для населення не дає можливості повною мірою використовувати всі блага, у тому числі й державні ресурси. Необхідне створення належного управління та інституційних реформ на державному рівні, а також постійна увага до проблем приватизації, відкритості, ринкової економіки, політичної конкуренції. На жаль, відсутність у представників влади інтересу щодо створення ефективної політичної системи не дає можливості для належного задоволення різноманітних потреб суспільства. Виходячи з цього, стає проблематичним підвищення особистісних можливостей та здібностей, прагнення мати гідний рівень життя і здоров'я. Для того, щоб збільшити рівень можливостей суспільства, необхідно залучати до участі в економічному, соціальному та політичному розвитку якомога ширші верстви населення.

Квінтесенцією політичної системи країн ліберального устрою виступає політичний плюралізм. Диверсифікація ідеологічної ідентифікації демократичного соціуму вимагає ефективного функціонування каналів візуалізації суспільних інтересів. Проте, у разі ідейного різноманіття політичного світогляду громади та під час представництва суспільних інтересів й ініціатив через політичні сили виникають суперечки та конфліктні ситуації, які потребують успішного вирішення задля раціоналізації функціонування політичної системи в цілому. Основою для регламентації політичної конкуренції та збалансування суспільних інтенцій можна вважати здатність соціуму до пошуку спільних знаменників при узгодженні тих чи інших питань політичного моделювання.

Питання свідомої взаємодії представників суспільства в рамках вирішення політичних суперечок та вироблення норм політичної поведінки історично набули надзвичайної актуальності в період теоретичної фундаменталізації ліберальної парадигми та поширення концепції політичного плюралізму [31; 34; 52; 82; 85; 132; 194; 215]. Втім, доцільно зауважити, що дослідницький підхід щодо розуміння політики як царини суспільних відносин, спрямованої на запобігання та подолання конфліктів і суперечок спочатку у межах загально філософського знання, а згодом у політичній науці має глибокі корені. Одним із фундаторів окресленої традиції по праву можна вважати Аристотеля. Пізніше італійський державний діяч і мислитель Н. Макіавеллі окрему увагу звернув на те, що політика є універсальним способом вирішення соціальних протиріч та конфліктів. На його переконання, політика - не тільки «наука необхідного», але обов'язково й «мистецтво можливого». Відповідно можливості вирішення суспільних і політичних суперечок визначають багато в чому, за Макіавеллі, і межі політичного життя [104].

Зрозуміло, що погляди Аристотеля і Н. Макіавеллі дали поштовх для подальших наукових пошуків у висвітленні проблематики щодо вирішення політичних суперечок та вироблення норм політичної поведінки. На наш погляд, найбільш системно окреслена проблематика досліджувалася у межах теорій суспільного договору. Вчення про договірний характер суспільства, фундаторами якого в епоху Нового часу стали Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, базувалося у тому числі на постулаті про те, що відносини згоди мають забезпечувати суспільний порядок та ентропійність [173, с. 306].

Зокрема, теорія суспільного договору лягла в основу концепції соціально-політичного устрою англійського дослідника Дж. Локка, вона заснована на принципі суспільного консенсусу, що в подальшому еволюціонував у стійкі конфігурації політичного улаштування [201, с. 200]. Потенціал політичного компромісу в рамках теорії Дж. Локка матеріалізується у регуляції політичної влади держави з правовим обмеженням етатизму і забезпечує конституційну регламентацію суспільних свобод через балансування каналу владно-суспільної взаємодії [201, с. 200-201].

Сучасна політична наука пропонує нові методологічні підходи до розуміння ідеї суспільного договору. Одним із таких підходів є інтерпретація суспільного договору в рамках моделі політичної справедливості, відповідно до якої суспільний договір - це специфічний тип політичної угоди, що виправдовує існування права і держави як таких. Політична справедливість, у свою чергу, реалізується за умов дотримання наступних вимог. По-перше, учасники договору (іншими словами, актори політики) погоджуються на його укладання добровільно або у режимі добровільного примусу. По-друге, подібна політична угода ґрунтується на обов'язковій наявності у суспільстві одночасно свободи та самообмеження. По-третє, люди після укладання такого договору пов'язані ним настільки, що між ними утворюються соціальні відносини субсидіарного характеру. Прикладами соціальних відносин субсидіарного характеру є у сучасній політиці політична участь, ресоціалізація держави та деетатизація суспільства [181, с. 93, 96]. Таким чином, сучасна інтерпретація ідеї суспільного договору у рамках моделі політичної справедливості підводить нас до розуміння політичного компромісу як політико-правового режиму, характеристиками якого є: демократизм як основа соціальних та політичних відносин; високий рівень політичної і правової культури його учасників; оптимальне співвідношення етатизму та деетатизації на рівні державного управління і прийняття політико-управлінських рішень, а також особистої свободи і відповідальності на індивідуально-персональному рівні.

Наступний імпульс для теоретичного осмислення природи політичного компромісу та потенціалу функціональних можливостей даного явища надав діалектичний методологічний підхід, що полягає у боротьбі протилежностей. Діалектика стала передумовою екстраполяції поняття «компроміс» на численні концепції різних інтегративних наукових царин. Зокрема, К. Маркс використав зазначені категорії для формування ідеї класового соціуму як генеруючої сили розвитку політики й економіки, що стало проявом впливу теоретичних засад «договірних» концепцій на розвиток суспільних наук у цілому [210, с. 19].

У свою чергу, в галузі соціології представники західної наукової традиції О. Конт та Г. Спенсер на базі теоретичного осмислення процесів суспільного консенсусу сформували теорію двостороннього перманентного процесу інтеграції і диференціації, що полягає у систематизації каналів колективної взаємодії громади [212, с. 622]. Рівень соціальних суперечностей та суспільної єдності на основі «компромісної» інтеграції окремих суб'єктів громадської комунікації як окремих елементів цілісної системи соціуму визначає динаміку прогресу суспільства та обсяг функціонального потенціалу суспільної структури [212, с. 622].

Показово, що саме О. Конт став ініціатором запровадження у науковий обіг терміну «консенсус», який вживається нині в політичній науці поряд з поняттям «компроміс» та дуже часто розглядається в якості необхідного доповнення реалізації стратегії політичного компромісу або ж її найбажанішого наслідку. Отже, французький науковець зазначав, що без консенсусу не можна зрозуміти сутність елементів системи розвитку (О. Конт використовує поняття «консенсус» у контексті своєї теорії соціальної динаміки та соціальної статики. - Авт.), адже рух передбачає узгодженість, що і є природою консенсусу. Окрім того, дослідник вказував, що консенсус є формою соціальної солідарності у суспільстві [85, с. 232].

Позиціонуючи соціальну рівновагу як основу цілісності суспільної системи, Г. Спенсер зумів навіть екстраполювати біологічні принципи організації середовища на сферу соціологічного моделювання. Вивчаючи закономірності балансування суспільної взаємодії в єдиній структурній площині, науковець визначає наступні критерії координації елементів соціальної системи: «регуляція відносин всередині соціуму, розподіл ресурсів та поширення інформації» [212, с. 622]. Таким чином, в основі теорії «соціального органіцизму» Г. Спенсера як шляху еволюції соціуму лежать консенсус, соціальна рівновага, регламентація взаємодії елементів громадської системи та координації каналів суспільної взаємодії.

Інший представник соціологічної царини Е. Дюркгейм визначав компроміс як основу соціального контракту та суспільної інтеграції. Науковець сформував універсальну теорію «структурної взаємозалежності», що покликана вирішити питання суспільної диверсифікації та пов'язаної з цим явищем загрози суспільного конфлікту. На думку автора, необхідність у збереженні соціальної інтеграції в рамках суспільної взаємодії «виявляється на тлі диференціації та відновлення загальних рамок колективної свідомості, що розділяють світогляд й орієнтири» [212, с. 622]. Перенесення даної концепції на сферу політичного моделювання генерує ключовий принцип збалансування політичного простору - рівноваги політичного різноманіття суспільної свідомості, що полягає у вищезгаданому консенсусі політичної ідентифікації громади.

Інший американський дослідник Т. Парсонс на основі власного системного підходу виокремив наступні алгоритми організації соціуму та каналів його «компромісної» взаємодії: «Суспільне середовище складається з чотирьох дієвих систем - культурної, соціальної, особистісної і поведінкової, і кожна з цих систем повинна мати чотири базові особливості - адаптацію, досягнення цілей, інтеграції та латентності. Адаптація вирішує проблему збереження необхідних ресурсів, трансформації їх у необхідні блага з подальшим розподілом між представниками спільноти; досягнення цілей спрямоване на мобілізацію суспільних інтересів з використанням наявних ресурсів; інтеграція - на розв'язання проблем координації взаємозв'язку системних елементів; латентність включає амбівалентну проблему генерування системних елементів і регулювання напруги всередині існуючих структурних елементів» [212, с. 223]. При цьому взаємодія суспільних акторів у кожній сфері системи піддається регламентації з боку окремого засобу: якщо в економічній сфері даним інструментом виступають гроші, в системі норм суспільної поведінки - освіта, то ключовим ресурсом політичної складової суспільних ініціатив виступає влада. Отже, вагомим елементом консолідації громади в рамках досягнення політичних цілей і вирішення питань суспільної диференціації на шляху реалізації власних політичних інтенцій в межах окремої функціональної субсфери соціальної структури виступає регламентація процесу розподілу політичної влади. Відкритість центру прийняття політичних рішень всередині суспільно-політичної системи та доступність владних преференцій для громадськості інтенсифікують стабілізацію соціально-політичних відносин і детермінують становлення політичного компромісу як квінтесенції організації політичного процесу.

Німецько-американська дослідниця Х. Арендт, поєднавши системний та кратологічний методологічні підходи, наголошувала, що політичний компроміс дає можливість існування влади як мотиву дії від імені групи і таким чином він консолідує політичну систему держави в цілому [16, с. 297].

Таким чином, бачимо, що представники системного підходу у царині соціально-гуманітарного знання звертали дослідницьку увагу на проблематику соціального та політичного компромісу, причому зазвичай розглядали його у невід'ємному зв'язку з соціальним та політичним консенсусом. І перший, і другий феномени політичного життя науковці розглядали в якості важливих засад політичного порядку і стабільності держави та суспільства.

Втім, варто зауважити, що у рамках системного підходу можна віднайти і більш критичні погляди на проблематику політичного компромісу. Так, Т. Рокмор висловлював сумніви щодо тверджень апологетів компромісної теорії, оскільки, на їх переконання, феномен політичного компромісу з практичної точки зору призводить до стану нерівноваги [147]. Окрім того, політична влада як інструмент визначення рівня сприйняття політичною системою терпимості/нетерпимості політичних акторів актуалізує питання адаптивності того чи іншого політичного режиму до застосування політичного компромісу як механізму координації соціально-політичних конфігурацій.

Ліберальна модель організації соціально-політичного простору, заснована на конструктивних архетипах «політичного плюралізму» та «балансу гілок політичної влади», виступає продуктивним середовищем матеріалізації політичного консенсусу суспільних елементів та гілок політичної влади у державі. Наявність виборних механізмів формування державної влади, різноманіття політичної ідентифікації громади та потреби у представництві поліваріативних інтересів громадянського суспільства парламентськими політичними силами зумовлюють перманентний конфлікт соціальних інтересів, що лежить в основі ліберальної парадигми. Необхідність вирішення політичних суперечностей для збереження цілісності ліберальної політичної системи й формування універсальної концепції державного розвитку детермінує вироблення механізмів правової регламентації політичного процесу та демократичного регулювання ідейних конфронтацій. Таким чином, демократичний політичний режим потребує дієвого інструменту мінімізації соціальної напруги, що не виходив би за межі правового поля і не обмежував би індивідуальні свободи як окремого індивіда, так і цілої соціальної групи, що знаходиться у меншості. Як результат, ідеальний засіб координації суспільної взаємодії - політичний компроміс [23; 49; 109; 117; 133; 175].

У ліберальному суспільстві з демократичним політичним устроєм компроміс може застосовуватись на декількох рівнях. Найвищий щабель - це оптимізація взаємодії органів державної влади через політичний консенсус. Р. Хефернен, Л. Хуг, Г. Маркс - ті науковці, які займаються нормативно-правовим обґрунтуванням політичного консенсусу та вважають за доцільне розглядати перелік норм і положень у законодавстві, що передбачають процес узгодження позицій конфліктуючих сторін й проведення процедури примирення та досягнення згоди як кінцевого етапу врегулювання того чи іншого політичного антагонізму [204].

Як відомо, поняття «політичний конфлікт» і «політичний компроміс - тісно пов'язані між собою. На сьогодні у науці існує велика кількість визначень поняття «політичний конфлікт», що пояснюється потужним розвитком такої сучасної галузі знань як політична конфліктологія. Варто навести деякі з них: екстремальний стан політичної дії тих чи інших інститутів, які представляють інтереси великих соціальних груп, як взаємне протиставлення різних політичних сил - з визначених питань і з визначеною інтенсивністю [41, с. 3]; зіткнення суб'єктів політики в їх взаємному прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані з досягненням влади або збереженням політичного статусу в суспільстві [87, с. 213].

Також слід звернути увагу на думки щодо предмету політичного конфлікту. Російський вчений А. Здравомислов зазначає про його два рівні: 1) в масштабах всього політичного простору; 2) на рівні владних структур з приводу обсягу владних повноважень [70, c. 169]. А. Кармін говорить, що предметом політичного конфлікту є влада [86, с. 211]. Відповідно, можна зробити висновок, що політичний конфлікт є крайньою формою політичної дії індивідів, груп та інститутів, як суб'єктів політики, яка спрямована на завоювання, утримання та здійснення політичної влади.

Якщо говорити про поняття «політичний компроміс», то щодо його визначення також існує декілька підходів. А. Дмітрієв зазначає, що компроміс орієнтується на вирішення спірної проблеми спільними зусиллями сторін і, в основному, складається із взаємних поступок [59, с. 253]. Такої думки притримуються А. Анцупов та А. Шипілов. Вчені наголошують на тому, що компроміс є стратегією виходу з конфлікту. Але його слід розрізняти в контексті вирішення та врегулювання конфлікту. Перше передбачає самостійні дії суб'єктів, а другий - залучення третьої сторони [15, с. 469]. А. Кармін навпаки вважає, що компроміс є стратегією поведінки в самому конфлікті [86, с. 66]. Спільним у цих думках є те, що компроміс як один із способів «зняття» конфлікту лежить у ньому самому. Варто зазначити, що він застосовується лише за умов очевидності проблеми, обмеженості ресурсів для подальшого продовження боротьби [59, с. 254], чіткого позиціонування суб'єктів однакового бачення проблеми та зіткнення інтересів різного порядку [99, с. 20-21, 34].

Таким чином, можна зробити висновок, що політичний компроміс - це один із способів врегулювання політичного конфлікту, який полягає у «знятті» предмету суперечки на невизначений час шляхом або відходу сторонами від своїх початкових позицій через низку взаємних поступок, або часткового задоволення їх інтересів.

Застосування на практиці парадигми досягнення політичного консенсусу за умов функціонування демократичної політичної системи має базуватися на активній взаємодії держави та громадянського суспільства у режимі тривалого функціонування законодавчо визначених та закріплених на рівні політичної традиції процедур обговорень. Таким чином, «…сукупність передумов нормативно-правового обґрунтування політичного консенсусу включає як наявний політико-інституційний дизайн, так і політико-правові традиції. Соціокультурні передумови політичного консенсусу виступають вирішальним чинником його тривалого існування», робить висновок К. Хабарєва [175, с. 320].

Нормативно-правове обґрунтування політичного консенсусу у ліберальній матриці передбачає застосування комплексу регулятивних норм національного законодавства на наступних рівнях. Перший рівень - конституційний - він визначає загальні можливості політичних інститутів макрополітичного рівня (парламентів, президентів, урядів) з метою досягнення домовленостей в межах функціонування системи поділу влади на три гілки. Другий рівень прояву інституційних параметрів нормативно-правового обґрунтування політичного консенсусу - нормативно-правові акти, які визначають процедури та регламенти діяльності окремих політико-владних інститутів у політичній системі. На цьому рівні формуються процедурні основи проведення переговорів й укладання угод. Третій рівень, у свою чергу, включає спеціальні угоди, досягнуті у процесі переговорів й обговорень. Такі угоди не мають суворої нормативно-правової регламентації та за своєю природою є актами політичної згоди [175, с. 321].

Ліберальна матриця державного моделювання передбачає чітку диференціацію органів державного управління задля забезпечення рівноваги розподілу політичної влади та попередження процесів централізації владних ресурсів. Подекуди функціональні дефекти системи стримувань та противаг призводять до дисбалансу взаємодії управлінських інстанцій, що проявляється в умовах конфліктів між виконавчою та законодавчою гілками влади. Важливим аспектом збереження цілісності ліберальної політичної системи та забезпечення її ефективного функціонування якраз і виступає здатність до знаходження компромісу між законодавчою і судовою гілками влади.

Інший рівень політичного компромісу в державній структурі - це встановлення політичної рівноваги між більшістю і меншістю при демократичному політичному режимі. Кожний виборчий процес характеризується розділенням громад на основі їх політичної ідентифікації і не всі політичні сили чи окремі кандидати, які набули певної суспільної підтримки за результатами голосування, проходять до центру прийняття політичних рішень у державному апараті. Тому важливим принципом «ліберального компромісу» виступає забезпечення представництва й захисту інтересів меншості.

Демократичний формат улаштування соціально-політичних конфігурацій передбачає існування законодавчого поля, що продукує наступний рівень політичного компромісу - формування соціально-політичного середовища держави через представництво електоральних інтенцій. Функціональним полем консолідації суспільних інтересів та репрезентації їх через канали політичного моделювання виступає парламент [198, с. 177]. Законодавчий орган влади покликаний формувати політичні рішення через конструктивну дискусію та продуктивний компроміс. Наявність ефективного політичного діалогу залежить не тільки від компетенції політичних акторів, а й від формату реалізації їхніх ініціатив через політичний діалог. Компроміс у парламенті, в першу чергу, застосовується задля збалансування зв'язку правлячої коаліції з опозиційними силами, що артикулюють інтереси громадської меншості, та задля поширення конструктивного нонконформістського дискурсу шляхом обмеження тотального превалювання правлячої еліти. Адже у процесі власної еволюції парламент сучасної формації виник як компроміс між збереженням консервативних засад влади монарха та необхідності представництва суспільних інтересів й обмеження централізації політичної влади [198, с. 178-179].

Політичний діалог і консенсус між суб'єктами політики формують підвалини демократичного політичного режиму, що лягло в основу ключової тези західної наукової традиції: «Для політологів, істориків та формальних спостерігачів американської політичної історії стало очевидним, що компроміс - це головна особливість ліберальної політики» [198, с. 2]. Тому, можна стверджувати, що впродовж минулого століття і на рівні політичної науки, і на рівні суспільно-політичного дискурсу, і на рівні функціонування політичних процесів був сформований особливий різновид політичної культури - консенсусна (в іншій інтерпретації - консенсуальна) політична культура.

Досвід розв'язання гострих політичних криз шляхом налагодження загальнонаціонального діалогу як різновиду політичного компромісу в останній чверті ХХ ст. довів ефективність реалізації такого роду заходів у формі національного «круглого столу». Зокрема, у країнах Європи в означений період національні «круглі столи» відіграли роль дієвого інструменту демократичного реформування політичних систем та плюралізації державної влади. Український науковець С. Янішевський виокремлює наступні передумови, за яких практика реалізації стратегії національного «круглого столу» є ефективною: 1) тривале протистояння між владою й опозицією або його загроза; 2) неможливість для сторін конфлікту вирішити його на свою користь силовим шляхом; 3) симулятивність або недостатня дієздатність інститутів представницької влади як майданчика для результативного діалогу між владою й опозицією, фактично перебування однієї зі сторін «круглого столу» поза рамками легальних політичних інститутів; 4) бажання провідних політичних сил уникнути радикалізації політичної ситуації, вийти з кризи ненасильницьким шляхом; 5) усвідомлення провідними політичними силами необхідності глибоких економічних реформ та збереження стабільності у суспільстві задля цього [167, с. 60-61].

Ознаками й принципами консенсусної політичної культури, які варто виокремити, на нашу думку, є наступні. По-перше, визнання результатів вільних виборів найвищою інстанцією вирішення політичних суперечок у рамках політичної системи. По-друге, забезпечення де-юре та де-факто переможцями виборчих перегонів (тобто представниками законодавчої і виконавчої гілок державної влади) права опозиції на легальне функціонування, на критику й опонування владній політиці. По-третє, визнання у свою чергу з боку опозиції прав переможців у повній мірі здійснювати державну владу та відмова від прагнення будь-якою, навіть неконвенційною ціною прийти до влади. Як зауважують російські науковці В. Дахін, М. Загладін та інші, «правила гри» в режимі функціонування консенсусної політичної культури передбачають, що «й ті, хто здійснює владні функції, й ті, хто перебуває в опозиції, враховують можливості зміни ролей у політичному житті у підсумку наступних виборів». Культура консенсусу та компромісу за цих умов стає чи не найголовнішою запорукою політичної стабільності на національному рівні, саме тому консенсусна політична культура - «це основа визначення оптимуму у функціонуванні економіки, основа політичного зиску» [113, с. 69-70].