Політичний компроміс

Резюмуючи вищесказане, доцільно зазначити, що політична матриця України в період від 1991 по 1994 роки характеризувалася жорсткими конфронтаціями щодо поділу влади між інститутом президента і парламентом. У процесі управління державою Л. Кравчук ситуативно створював різного роду «союзи за інтересами» з різними політичними партіями. Наприклад, починаючи від 1991 року СПУ на чолі з О. Морозом визначалися владною партією, яка активно співпрацює з президентом, а НРУ - опозиційною силою. Але до початку виборчої компанії 1994 року ситуація докорінно змінилася і соціалісти зайняли відверто опозиційну позицію у відношенні до президента, хоча подібні рішення були виправдані політичною кризою.

Отже, потрібно відзначити, що намагання Кравчука нівелювати партійні інтереси і створити певну більшість, яка буде ініційована під брендом «правлячий клас» призвели до наростання катаклізмів всередині країни. Політичні інститути не були дієвими і ті реформи, які намагалися реалізувати, виявились абсолютно неефективними, оскільки керівництво держави не мало достатнього рівня організованості задля налагодження продуктивної роботи. Як наслідок, у червні 1993 року розпочалися масові протестні акції шахтарів та профспілкових рухів через катастрофічну соціально-економічну ситуацію в країні. Ще одним важливим фактором став з'їзд Комуністичної партії України в Донецьку та активна діяльність Міжрегіонального блоку реформ, який очолював Л. Кучма [19].

Багато впливових груп інтересів почали активно протидіяти діючому президенту, що поглибило існуючі політичні розломи. Відбувся розпуск Верховної Ради України і було оголошено про проведення позачергових парламентських і президентських виборів, які стали першим прикладом легального обрання вищих державних органів. Президентська кампанія стартувала з перемоги Л. Кравчука з результатом у 38% голосів, коли Л. Кучма здобув 31%, а О. Мороз 13%. Однак, у другому турі доволі впевнену перемогу здобув Л. Кучма з результатом у 52% на противагу 45%, які отримав Л. Кравчук, що визначило перехід до нового етапу розвитку української державності. Незважаючи на відсутність політичної волі та неефективне управління державою, Л. Кравчук відіграв надзвичайно важливу роль у демонтажі радянської системи і став потужним гравцем, який стимулював оформлення української незалежності [68].

Наступним чинником, який визначав майбутню політичну матрицю країни, потрібно визначити парламентські вибори, які були проведені 27 березня 1994 року і стали першим прикладом легального обрання законодавчого органу країни. Виборчий процес здійснювався за мажоритарною виборчою системою відносної більшості з жорсткими цензами стосовно явки виборців, яка втілювалась на рівні 50%. Через наявні обмеження вибори проводилися в декілька турів для остаточного формування Верховної Ради України. Найбільш впливовою стала Комуністична партія, яка отримала підтримку на рівні 25, 7% голосів виборців, 50% голосів отримали позапартійні кандидати. Розрив комуністичної партії з найближчими конкурентами став надзвичайно великим, оскільки Народний Рух України за перебудову здобув 6%, а Селянська партія України 5, 4% [131].

Перші кроки Л. Кучми на посаді президента супроводжувались масштабною кадровою чисткою та жорсткою критикою Л. Кравчука за абсолютно неефективну роботу, яку було охарактеризовано періодом «втрачених можливостей» [80]. Хоча, по суті, він розвинув ідеї Кравчука і дещо перевершив їх з точки зору формування авторитарної системи і президентської республіки. Відповідно до сталих тоталітарних традицій, правлячі групи почали створювати потужні клани в політичній системі, які повністю розподілили існуючі зони впливу. На думку української дослідниці Л. Харченко, Л. Кучма створив узгоджений механізм взаємодії між окремими гілками влади, наповнивши її представниками вітчизняного бізнесу. У цей період політичні еліти сприймали процес консолідації влади як відпрацьований механізм керування і реалізації власного пануючого становища [131].

Діяльність Л. Кучми спровокувала жорстке протистояння з парламентською більшістю. Зокрема, з О. Морозом, на якого Кучма опирався під час виборчої компанії і отримав високий рівень електоральної підтримки за рахунок високого рейтингу лівих політичних сил і геополітичного курсу, орієнтованого на Росію. Хоча деякі аспекти реформування країни носили позитивний зміст, як наприклад, утворення та розгортання роботи з вересня 1994 року нової Конституційної комісії, яку очолили Л. Кучма та О. Мороз. Але публічна консолідація не відображала негативних тенденцій, які продукував тіньовий принцип прийняття політичних рішень. Оскільки президент і голова парламенту розпочали підготовку альтернативних законотворчих проектів, які б мали забезпечити більш широкі повноваження президенту і Верховні Раді відповідно. Як зазначає М. Кармазіна, ще до кінця 1994 року Л. Кучма запропонував своєрідну «малу Конституцію» - законопроект «Про державну владу та місцеве самоврядування», а О. Мороз натомість - «Закон про місцеві ради» [80].

Зазначені проекти проявлялися в непропорційному розподілі влади і заганяли політичну систему в жорсткі рамки, де демократичні принципи повністю дискредитували себе. Якщо аналізувати законопроект О. Мороза, потрібно акцентувати увагу на статті 32, відповідно до якої «Голова Верховної Ради обирається всім населенням України і є найвищою посадовою особою в державі». Подібні тези засвідчували ідеї створення парламентської республіки з надзвичайно великими повноваженнями голови Верховної Ради, який мав би повністю увібрати функції президента. Такі обставини сприяли розвитку тіньової політики і, як зазначали ряд експертів, продовженню «законодавчого дуалізму», що переводило кризу в перманентну площину. До процесу виходу з кризи долучився і Л. Кравчук, який створив громадську організацію «Порозуміння». Але Кучма все ж зміг пролобіювати власні інтереси і 18 травня 1995 року було прийнято Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування», що легалізувало трансформацію України до президентської республіки. Реакцією на це став перехід Соціалістичної партії України на чолі з О. Морозом в опозицію до діючої влади. Криза продовжувала поглиблюватись і в травні цього ж року Л. Кучма видав указ про проведення національного референдуму, який заблокував парламент. У результаті сторони знайшли компромісний варіант, підписавши 08 червня 1995 року між президентом і Верховною Радою Конституційний договір на один рік, який призупинив дію Конституції 1978 року та імплементував основні положення нового Закону «Про державну владу та місцеве самоврядування» [19].

Наступним витком кризи став лютий 1996 року, коли Конституційна комісія передала на розгляд парламенту проект Конституції, що спричинило подальші суперечки щодо розподілу владних повноважень між гілками влади. Ситуація залишалася вкрай складною поки президент не пішов на рішучі дії. 26 червня 1996 року Леонід Данилович видав указ «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України». В результаті надзвичайно потужного політичного тиску 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.

Слід відзначити, що прийняття Конституції стало результатом складного компромісу між Президентом України і Верховною Радою України, який дав можливість легалізувати нові правила гри для політичного істеблішменту, зробивши їх більш цивілізованими [178]. Наступним політичним кроком у діях президента стала подальша конфронтація з КПУ та СПУ, яку можна прослідкувати з наступної заяви: «На мою думку, для будівництва нашої держави переконані і діяльні соціалісти та соціал-демократи абсолютно необхідні. Інша річ, де вони у нас? У нас є партії, в чиїх програмах присутні соціал-демократичні принципи і декларації, але багато хто з них включив їх туди лише як ширму для прикриття комуністичного змісту» [80]. Згодом Кучма почав активно формувати команду своїх прибічників, до якої увійшли Ю. Тимошенко, П. Лазаренко, В. Пустовойтенко, С. Тігіпко, І. Коломойський та В. Пінчук. Зокрема, В. Пустовойтенко згодом став лідером нової Народно-демократичної партії, яка стала фундаментом для політичної риторики Кучми.

Наступні парламентські вибори у березні 1999 року репрезентували поляризовані суспільні настрої і високий рівень недовіри до влади. Відповідно до результатів: КПУ отримала - 2, 6%, НРУ - 9, 4%, СПУ-СелПУ - 8, 5%, ПЗУ - 5, 4%, НДП - 5, 2%, Громада - 4, 6%, ПСПУ - 4, 5% і Соціал-демократична партія України - 4, 1%. Важливим кроком стало те, що Кучма здобув впевнену перемогу на президентських виборах 21 листопада 1999 року, отримавши 56, 2% голосів виборців у другому турі на противагу 37, 85% відданих за П. Симоненка. В продовження традиційного для «доби Кучми» протистояння між парламентом і президентом, 15 січня 2000 року Леонід Данилович вирішив вдатися до успішної практики маніпулювання і видав указ «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою». 16 квітня 2000 року було проведено референдум, результати якого дали додаткову підтримку позиціям Кучми, адже 84, 6% громадян підтримали ідею збільшення повноважень президента щодо можливості розпуску парламенту. Також 89, 9% виборців проголосували за скорочення чисельності депутатів до 300 і 81% - підтримали ідею утворення двопалатного парламенту. Рішення референдуму так і не були реалізовані через скандал пов'язаний із резонансом, який виник навколо зникнення у вересні 2000 року журналіста Української правди Георгія Гонгадзе і розгортанням «касетного скандалу». Згодом розпочалися масові акції «Україна без Кучми!», які активно підтримували Ю. Тимошенко, О. Мороз, Ю. Костенко і В. Ющенко. Більш впливовою в означений період стала провладна партія СДПУ (о), яка контролювала більшість керівних посад в державі. Головою фракції СДПУ (о) від 1998 по 2006 роки був Л. Кравчук, однак головний контроль за партійним керівництвом сконцентрував очільник Адміністрації Президента України В. Медведчук. Завдяки тиску президента ситуацію вдалося стабілізувати і навіть утворити нову коаліцію, про яку сам Кучма відзивався наступним чином: «Я хочу, щоб це була президентська більшість. І щоб кожний кров'ю розписався» [80].

Важливим аспектом подальшого збереження існуючої системи стали парламентські вибори 2002 року, на яких перемогу здобув опозиційний до Кучми Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» з результатом у 23, 5%. Комуністична партія отримала 19, 9%, Блок «За єдину Україну» - 11, 7%, БЮТ - 7, 2%, СПУ - 6, 8%, СПУ (о) - 6, 2% голосів [131].

Розбалансованість і фрагментація політичних еліт України спричинили дискредитацію владних інститутів. Підсилене суспільним напруженням соціальне «виснаження» сягнуло свого апогею під час президентських виборів 2004 року і переросло у хвилю протестів, що отримали назву «Помаранчевої революції». Президенту Віктору Ющенку дісталася у спадок розбалансована економіка, політична система, що не відповідала вимогам демократизму, та олігархічні клани у структурах влади.

Напередодні президентських виборів 2004 року стало зрозуміло, що Л. Кучма прагне передати владу представнику правлячої більшості, яким визначали діючого прем'єр-міністра В. Януковича. Для його підтримки виступили ряд технічних кандидатів, до яких потрібно віднести О. Базилюка, Н. Вітренко, П. Симоненка, І. Душина, А. Чорновола, та використовувались усі наявні адміністративні ресурси. Сам Л. Кучма разом з Л. Кравчуком визначали Януковича своїм наступником і намагалися створити сприятливі умови для його виборчої компанії. Перший тур виборів засвідчив хитку перемогу лідера Блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка з результатом у 39, 8% голосів, а Віктор Янукович отримав 38, 2%. Після оголошення результатів Л. Кучма звільнив 11 голів районних адміністрацій, що повністю підтверджує наявність тіньового компромісу представників правлячого класу задля фальсифікації виборчого процесу. 21 листопада 2004 років відбувся другий тур голосування, в якому переміг В. Янукович - 9, 4% на противагу 46, 6% у В. Ющенка. Однак, через масові фальсифікації і порушення, Конституційний суд України прийняв рішення про переголосування другого туру виборів, яке відбулося 24 грудня. Впевнену перемогу здобув В. Ющенко - 51, 9% голосів, а В. Януковича підтримали - 44, 2% виборців [13].

Виборча компанія 2004 року вважається найбільш жорсткою і недемократичною в період існування незалежної України, але запущені процеси сприяли поверненню до парламентсько-президентської моделі управління. Це допомогло частково перевести політичний простір України в більш легітимну площину.

Важливим кроком для подальшого закріплення влади В. Ющенка мали стали парламентські вибори 2006 року, однак перемогу здобула Партія регіонів з результатом у 32, 1% голосів. Блок Юлії Тимошенко отримав 22, 2%, Блок «Наша Україна» - 13, 9%, СПУ - 5, 6% і КПУ - 3, 6%. 06 липня 2006 року Головою Верховної Ради України було обрано О. Мороза, що засвідчило утворення Антикризової коаліції між КПУ, СПУ і Партією Регіонів. З метою переформатування створеної коаліції, В. Ющенко підтримав кандидатуру В. Януковича на посаду прем'єр-міністра України і утворив нову коаліцію між Партією регіонів і «Нашою Україною». Таке рішення мало на меті збереження політичного впливу за партією президента, але подібний союз швидко себе дискредитував, що призвело до наростання напруги між колишніми партнерами по «помаранчевій коаліції» та формування нового коаліційного об'єднання - Коаліції національної єдності. В результаті системної політичної кризи, яка загрожувала формуванням конституційної більшості, 02 квітня 2007 року В. Ющенко видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України і призначення дострокових виборів на 27 травня 2007 року» [30].

В результаті складних переговорів сторони все ж знайшли компроміс і позачергові парламентські вибори були призначені на 30 вересня 2007 року. Вибори закінчилися черговою перемогою Партії Регіонів з результатом у 34%, БЮТ отримав 30% голосів, Блок «Наша Україна - Народна Самооборона» - 14, 5%, КПУ - 5, 3% і «Блок Литвина» - 3, 6% [9].

За результатами виборів було створено коаліцію між БЮТ і Блоком «Наша Україна - Народна Самооборона», але і друга спроба успішної взаємодії колишніх «помаранчевих партнерів» виявилася провальною. Саме в такому стані функціонувала Верховна Рада і планомірно підходила до президентських виборів 2010 року [29].

Президентські вибори закінчились тим, що у другому турі електоральних перегонів Віктор Янукович здобув достатньо впевнену перемогу з результатом у 48, 9% голосів, а його основний опонент Ю. Тимошенко - 45, 4%. Варто зазначити, що президентська виборча кампанія 2010 року багато в чому пройшла під гаслами необхідності встановлення «сильної» держави. В атмосфері дискредитації демократичних засад Янукович здобув підтримку найменш забезпечених соціальних груп. Далі розпочався незаконний процес, який спричинив скасування існуючої моделі управління і перехід до конституційних норм 1996 року, де були визначені надзвичайно великі повноваження президента.

Надмірно централізована система, що була створена впродовж 2010-2013 років, призвела до катастрофічних наслідків для України, які спричинили революційний вибух і ряд інших деструктивних процесів на території країни. Янукович активно підтримував так звану «сім'ю» - неформальну олігархічну структуру, до якої входили особи з найближчого оточення Януковича. У політико-управлінській моделі, що сформувалася, корупція стала невід'ємною складовою економічного та політичного життя. Результати функціонування аналізованої моделі державної політики виявилися драматичними для суспільства.

В політичній системі України розпочався абсолютний колапс у зв'язку з анексією Автономної Республіки Крим та початком збройної інтервенції Російської Федерації на території Луганської і Донецької областей. Це спричинило проведення позачергових парламентських і президентських виборів у 2014 році. На президентських виборах переконливу перемогу здобув П. Порошенко і забезпечив собі історичну перемогу в першому турі з результатом у 54, 7% голосів виборців. Його найближчим конкурентом стала Ю. Тимошенко, рівень підтримки якої був суттєво нижчим - 12, 8%. В продовження стабілізації і легітимізації української влади відбулися парламентські вибори у жовтні 2014 року. Результати стали наступними: Народний Фронт - 22, 1%, Блок Петра Порошенка - 21, 8%, об'єднання «Самопоміч» - 10, 9%, Опозиційний блок - 9, 4%, Радикальна партія Олега Ляшка - 7, 4% і Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» - 5, 6%. Результати виборів спричинили формування багатопартійної системи поміркованого плюралізму та створення доволі хиткої коаліції між НФ, БПП, Радикальною партією О. Ляшка, об'єднанням «Сомопоміч» і Батьківщиною. Сформувалася велика проєвропейська коаліція, яка виявилась дуже хиткою і протягом 2015 і 2016 років відбулося її повне переформатування. З її складу вийшло об'єднання «Сомопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка і Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина». Структурність коаліції була збережена за рахунок позафракційних депутатів і ситуативної підтримки Опозиційного блоку.

Резюмуючи вищесказане потрібно зазначити, що практика ефективного діалогу між представниками різних політико-економічних груп реалізовувалась вкрай рідко і в нашій державі відбувається перманентна політична криза, яка повністю гальмує розвиток держави.

Після краху режиму В. Януковича і початку російської агресії ми маємо можливість спостерігати за втіленням вимушеного компромісу, яким ухвалення Мінських домовленостей, а потім і Комплексу заходів з їх виконання. Відповідно метою даного дослідження є обґрунтування вище зазначених домовленостей шляхом аналізу їх конкретних положень і можливостей практичної реалізації.

Щодо ситуації на сході України існує низка умов, які унеможливлюють застосування стандартного політичного компромісу, а тим більше забезпечення ефективності його виконання. Варто детально зупинитися на умовах, які вказують на можливість застосування політичного компромісу в ситуації, що постала на теренах України.

Перш за все слід визначити тип політичного конфлікту, оскільки саме від цього залежатиме подальший аналіз умов і можливостей застосування політичного компромісу. Зрозуміло, що, з огляду на характер врегулювання, цей конфлікт має міжнародний характер. Міждержавні політичні конфлікти - протиріччя, де суб'єктами виступають держави (або коаліції держав). Відносини між ними є конкурентними і навіть можуть набувати найгостріших форм (зокрема, військових) [87, с. 214]. Дане визначення найбільш повно підпадає під опис теперішньої ситуації на Донбасі. Його автори також здійснили типологію міждержавних політичних конфліктів: конфлікт ідеологій; конфлікт політичного панування; територіальний конфлікт; релігійний конфлікт [87, с. 214-215].

Зрозуміло, що, використовуючи метод відбору, можна визначити, що конфлікт на сході України є конфліктом політичного панування, оскільки йдеться про спроби Російської Федерації відновити свій вплив на українські владні кола. Власне, на даному етапі й виникає перша проблема. Російська сторона вважає ситуацію на Донбасі внутрідержавним конфліктом ідентичності. На думку дослідниці М. Лебедєвої, «…технологія врегулювання конфлікту мало залежить від предмету, що лежить в його основі… але проблема виникає тоді, коли сторони неоднаково вбачають сутність протиріч, а значить, по-різному підходять до питання щодо того, з приводу чого мають вестися переговори» [99, с. 21]. Відповідно, можна сказати, що врегулювання політичного конфлікту взагалі не залежить від предмету. Інша справа - бачення проблеми сторонами конфлікту. Фактично різниця в поглядах ускладнює досягнення політичного компромісу, оскільки сторони не можуть виробити адекватних умов та вимог.

Наступною проблемою є позиціонування сторін конфлікту. Російська дослідниця М. Лебедєва зазначає, що не завжди всі учасники конфлікту є очевидними. Відповідно, виникає проблема вибору сторони з якою слід почати процес врегулювання. Більше того, вчена наголошує на тому, що виявлення всіх учасників конфлікту є важливим з огляду на те, чиї інтереси та потреби слід враховувати під час переговорного процесу [99, с. 20]. Якщо говорити про ситуацію на сході України, то Російська Федерація не визнає себе учасником конфлікту, оскільки вона апелює до його внутрідержавного характеру [128]. Відповідно, на думку її урядових кіл, сторонами в даному протистоянні є уряд України та так звані Донецька та Луганська народні республіки. Але виникає питання щодо суверенності даних «державних утворень» в межах існуючого конфлікту. Фактично, присутність Російської Федерації у процесі врегулювання, а також її постійна риторика щодо внутрідержавного характеру конфлікту на сході України (й відповідно заперечення своєї суб'єктності) чітко вказують на те, що ДНР та ЛНР є квазісуб'єктами. Особливо це підкреслюється характером переговорного процесу в Мінську, оскільки конкретні вимоги та претензії висуваються з боку РФ.

Таким чином, виникає інша проблема - сприйняття інтересів, що існують у межах конфлікту, всіма його суб'єктами. Російська дослідниця М. Лебедєва, посилаючись на американських авторів, зазначає, що конфлікт - це зіткнення усвідомлених інтересів. Тобто мається на увазі те, що сторони вбачають власні інтереси як такі, що вступають між собою у протиріччя [99, с. 47]. Більше того, суб'єкти можуть не мати суперечностей, але вважатимуть себе у стані конфлікту. І навпаки, за умов наявності протиріч, сторони можуть не сприймати їх. Таке явище отримало назву «політичний аутизм». Його сутність полягає в тому, що логіка такого сприйняття спрямована на досягнення «бажаного» [99, с. 48]. За такої ситуації одна сторона конфлікту бачить іншу як ворожу або дружню виключно на суб'єктивній основі, відхиляючи будь-які раціональні аргументи. Власне це має місце в досліджуваному випадку. Російська Федерація, навіть за умов свого позиціонування ситуації на сході України як внутрідержавного конфлікту, вочевидь, має в ньому власні інтереси. Більше того, на основі цього й відбувається суб'єктивне сприйняття України як ворога, оскільки, воно базується на вище зазначеній тезі. Зрозуміло, що за такої умови досягнення повноцінного політичного компромісу також є ускладненим.

Останньою проблемою є співмірність вимог, що висуваються суб'єктами конфлікту один до одного. Розрізняють три типи інтересів: головний; основний; другорядний [99, с. 34].

За ситуації, коли одне питання для однієї сторони є головним, а для іншої - другорядним, врегулювання шляхом адекватного політичного компромісу цілком можливе, оскільки друга сторона поступиться своїм інтересом з огляду на майбутні гарантії першої стосовно іншої вимоги і т. ін. Якщо говорити про конфлікт на сході України, то варто зазначити, що стосовно даної умови врегулювання виникає проблема, яка фактично зумовлена вище описаними. З огляду на невизнання Російською Федерацією себе стороною конфлікту (і його міждержавного характеру) та на суб'єктивне ставлення до України в межах даної ситуації, можна сказати, що вона абсолютизує свої інтереси (видаючи їх за інтереси ДНР та ЛНР). Відповідно під час процесу врегулювання перша не рахується з інтересами другої. Такий стан зумовлює стереотипізацію сприйняття, яка спричиняє звуження спектру джерел інформації, та підриває довіру між суб'єктами й змушує застосовувати їх неконвенційні методи ведення боротьби [99, с. 50].

За наявності всіх вище описаних проблем виникає питання щодо можливості досягнення сторонами адекватного та повноцінного політичного компромісу. Більше того, без ліквідації чи зняття кожної з них, можна говорити лише про вимушений характер врегулювання, яке зумовлюється різними причинами, наприклад, слабкістю та виснаженням однієї зі сторін, перегрупуванням сил і т. ін.

Тепер варто перейти до розгляду конкретних положень Мінських домовленостей та Комплексу заходів з їх виконання на предмет їх відповідності адекватному політичному компромісу.

Слід зазначити, що, відповідно до текстів ухвалених документів, Російська Федерація дійсно позиціонує конфлікт на Донбасі як внутрідержавний. На це вказує пункт 7 Мінських домовленостей, а саме: «Продовжити інклюзивний загальнонаціональний діалог» [137]. Таким чином, Росія чітко окреслює поле конфлікту виключно межами України, причому надаючи йому загальний, а не регіональний характер. Також слід звернути увагу на пункт 11 Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей, а саме на низку його уточнень. Наприклад, надання права на мовну самовизначеність у межах масштабної конституційної реформи [84]. Можна зробити висновок, що даний документ фактично розглядається виключно в межах внутрідержавного політичного конфлікту ідентичності. Хоча, як уже зазначалося, він має міжнародний характер.

На основі цього також підтверджується вище зазначена теза про те, що Росія не визнає себе стороною конфлікту. Окрім раніше згаданих пунктів домовленостей, слід навести пункти 1, 8 та 11 першого документу та пункти 2, 7 та 8 другого. Відповідно до них сторонами конфлікту позиціонуються Україна та ДНР і ЛНР. Ліквідація наслідків ведення бойових дій покладається виключно на першу, тобто як на головного винуватця збройного протистояння [137].

Таким чином, знову підкреслюється внутрішній характер даного конфлікту, а також закріплюється роль Росії як арбітра, а не як зацікавленої сторони в його межах. Відповідно відсутність чіткого позиціонування всіх суб'єктів конфлікту створює перепони на шляху досягнення повноцінного компромісу.

Далі слід розглянути проблему адекватного сприйняття інтересів одне одного всіма суб'єктами конфлікту. Головна перепона вже вище окреслювалася, оскільки Російська Федерація, фактично будучи стороною конфлікту, не визнає себе такою. Але, не дивлячись на це, викладення її інтересів чітко вбачається в Мінських домовленостях та Комплексі заходів з їх виконання. У першому документі вони закріплюються на рівні пунктів 3 та 9, а у другому - в межах пунктів 4, 11 та 12. У них викладені вимоги щодо проведення виборів на території ДНР та ЛНР, а також конституційної реформи на користь даних утворень [137]. Відповідно йде мова про здійснення інкорпорації представників вище зазначених квазісуб'єктів у систему влади в Україні. Це надасть Російській Федерації важелі впливу на неї. Якщо інтерес останньої, хоч і в опосередкованій формі, але чітко вказаний на рівні конкретних пунктів вище зазначених документів, то врахування вимог України відбувається на незадовільному рівні. Воно стосується виключно виведення «незаконних збройних формувань, військової техніки, бойовиків та найманців» [137] з території України й закріплене в пункті 10 Мінських домовленостей та пунктах 9 і 10 Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей. Можна зробити висновок про те, що Російська Федерація, як одна зі сторін конфлікту на Донбасі, фактично диктує суто суб'єктивні умови без урахування вимог України. Як уже зазначалося, окремі пункти документів опосередковано вказують на провину останньої в розв'язанні збройного протистояння.

На основі цього виникає інша проблема, яка стосується співмірності вимог. Мається на увазі те, що Російська Федерація фактично у вище зазначені пункти, які стосуються виборів та конституційної реформи, вкладає свій головний інтерес - встановлення політичного впливу на уряд України. У свою чергу остання «репрезентується» не головним, а основним інтересом, який, до того ж, має неточне формулювання. Наприклад, поняття «незаконні збройні формування» стосується як підрозділів ДНР і ЛНР, так і українських добровольчих батальйонів. Інша категорія «іноземні військові формування» теж має неконкретний характер, оскільки відсутнє посилання на джерело їхнього походження. Тобто, навіть в межах обговорення основного інтересу України, Росія керується виключно власними суб'єктивними баченнями. Але, з огляду на вище окреслену думку стосовно проблеми співмірності, досягнення політичного компромісу є можливим, оскільки в межах документів фіксується співставлення інтересів різного порядку.

Враховуючи характер трактування основної вимоги України та наявність вище зазначених перепон, можна зробити висновок, що Мінські домовленості та Комплекс заходів з їх виконання не є прикладом адекватного та об'єктивного політичного компромісу. Фактично в межах даної ситуації слід говорити про асиметричність, яка засвідчує вимушений характер його укладання.

Російська дослідниця М. Лебедєва виокремлює три типи угод залежно від ступеню врегулювання протиріч між сторонами конфлікту: угода про перемир'я; угода про врегулювання конфлікту; угода про вирішення конфлікту [99, с. 98].

Слід зазначити, що саме до першого різновиду можна віднести Мінські домовленості та Комплекс заходів з їх виконання. Другий стосується повноцінного політичного компромісу. Третій - політичного консенсусу. М. Лебедєва наголошує на тому, що угода про перемир'я передбачає припинення на визначений час військових дій. Його укладення не знімає існуючих протиріч і здійснюється або під тиском третьої сторони, або за погодженням учасників конфлікту внаслідок бажання отримати «перерву» з різних причин (ресурсні втрати тощо) [99, с. 98; 9]. Тобто, перемир'я в будь-якому разі має вимушений характер. Відповідно, на основі вище зазначеної думки та окремих положень Мінських домовленостей та Комплексу заходів з їх виконання, можна зробити висновок, що вони є прикладом такого типу угоди. Дійсно, причиною їхньої появи стали поразки Збройних Сил України в зоні АТО (значні людські втрати) [74] та тиск з боку міжнародного співтовариства, яке від імені ОБСЄ й виступило посередником у процесі врегулювання.

Таким чином, у межах розгляду конкретних положень Мінських домовленостей та Комплексу заходів з їх виконання було з'ясовано, що дані документи є прикладом вимушеного компромісу. Ця думка базується на наявності проблем, які вказують на неповноцінний характер даного врегулювання, а саме: різниця в сприйнятті сторонами конфлікту його предмету; наявність суб'єктів конфлікту, які себе не позиціонують як такі; відмінність у розумінні сторонами інтересів одна одної; дилема співмірності/асиметричності вимог суб'єктів конфлікту.

Кожна з цих проблем, окрім четвертої, наявна у переговорному процесі щодо ситуації на Донбасі. Відповідно це й унеможливлює досягнення адекватного політичного компромісу у формі угоди з урегулювання. Тому Мінські домовленості є прикладом перемир'я, яке відображає вимушений політичний компроміс для України. Слід зазначити, що такий характер угоди диктується не лише вище зазначеними проблемами, а й специфічним статусом Російської Федерації в межах переговорного процесу. Як уже було зазначено, вона є суб'єктом конфлікту, але водночас, з огляду на двоїстість своєї позиції, виступає, поруч з ОБСЄ, посередником. Такий статус дає Росії додаткові важелі впливу на формування умов домовленостей. Це вбачається в їхньому односторонньому по відношенню до України характері. За такої ситуації остання дійсно змушена йти на такий компроміс, потреба в якому диктується не лише внаслідок значних ресурсних втрат, а й перебуванням під загрозою тиску з боку «третьої сторони», тобто Росії, яка фактично і є її супротивником.

Таким чином, можна сказати про появу нової проблеми, яка також значною мірою зумовлює вимушений характер політичного компромісу щодо ситуації на Донбасі. Слід звернути увагу й на перепону другого порядку, яка виникає внаслідок суто суб'єктивного сприйняття Росією України як ворога. Мається на увазі вже раніше згадувана стереотипізація сприйняття, а точніше - її подальше поглиблення. М. Лебедєва наголошує на тому, що дане явище призводить до обмеження пошуків можливих варіантів виходу з конфлікту, оскільки сторони бачать його виключно з позиції власних суб'єктивних й часто відірваних від реальності ідей [99, с. 50]. На прикладі ситуації на Донбасі, це призводить до моністичного бачення проблеми й звуження плюралізму інтересів, що й відображається в абсолютній ідентичності вимог у Мінських домовленостях та Комплексі заходів з їх виконання. Тому в контексті проблеми суб'єктивного сприйняття інтересів України Росією виникає інша перепона, а саме - проникнення стереотипного мислення у переговорний процес.

Слід також додати, що вимушений характер Мінських домовленостей зумовлюється низьким рівнем довіри сторін одна до одної внаслідок вище зазначених проблем та процесів, які їх зумовлюють, а також наявністю певних національних особливостей у переговорних культурах України та Росії. М. Лебедєва наводить думки американських дослідників Р. Коена та Г. Фішера стосовно даної проблеми. Ось деякі з них:

- учасники переговорів представляють не себе особисто, а конкретні держави, національні рухи і т. ін., а значить, не можуть не враховувати свої культурні, ідеологічні та інші особливості;

- переговори є формою взаємодії різних культур, тому на них відбувається своєрідне «випробування» норм поведінки і традицій; кожна сторона на переговорах прагне їх не тільки зберегти, але й закріпити [99, с. 230].

Враховуючи вище зазначену проблему стереотипізації сприйняття, аспект культури ведення переговорів набуває великого значення, що й прослідковується у вимушеному характері Мінських домовленостей. Конкретно це вбачається не лише в дублюванні окремих положень в межах двох різних документів, а й в імперативній формі їх викладу, наприклад пункті 12 Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей. У ньому прописується зобов'язання України узгоджувати всі питання щодо місцевих виборів на окупованій території з представниками ДНР і ЛНР (фактично з Росією) в межах Трьохсторонньої Контактної групи [84]. Відтак, вище окреслені проблеми, які зумовлені характером конфлікту на Донбасі, вказують на вимушений політичний компроміс у вигляді Мінських домовленостей та Комплексу заходів з їх виконання, що й вбачається на рівні конкретних положень даних документів.

І насамкінець слід зазначити, що вимушені політичні компроміси зазвичай виникають під тиском об'єктивних і суб'єктивних політичних обставин. Демократія - складна система, яка вимагає постійного пошуку механізмів досягнення згоди в ім'я суспільного блага. Суперечності між інтересами різних країн, регіонів і цивілізаційних систем потребують розв'язання надзвичайно складного спектру політичних проблем. За цих умов без вироблення належних зразків політичної культури і поведінки, механізмів застосування демократичних принципів у вирішенні нестандартних суспільно-політичних ситуацій, які постійно супроводжують суспільства перехідного типу, є практично неможливим. Отже, на зміну безкомпромісності, крайнощам, характерним для протилежних політичних сил у минулому історичному розвитку, поступово приходить розуміння того, що компроміс є формою необхідної згоди у вирішенні питань, що стосуються долі й інтересів усього суспільства, а в окремих випадках - і всього людства.

Висновки до Розділу 3

Кризові явища, які супроводжують різні суспільства, особливо виразно виявляються в перехідних умовах від однієї системи до іншої (від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії, від планової економічної системи до ринкової та ін.). Криза значно поглиблюється, якщо певна країна здійснює одночасно кілька таких переходів, що, зокрема, засвідчила глобальна постсоціалістична трансформація кінця ХХ - початку ХХІ ст.

На сучасному етапі в Україні поєдналися внутрішньополітична і зовнішньополітична кризи. Причому остання відбувається на тлі загострення ціннісного конфлікту між Росією та Заходом. Нинішня українська криза виникла внаслідок особливостей попереднього історичного розвитку та політичних рішень, які приймалися в Україні після здобуття нею національної незалежності. Прагнення пострадянської еліти до особистого збагачення й недостатня увага до зміцнення національної державності призвели до залежності України від західного фінансування та російського політичного впливу. Внаслідок цього еліта мусила постійно балансувати, йти на невиправдані компроміси. Спроба України подолати системну залежність від Росії спонукала останню до розв'язання збройного конфлікту у вигляді анексії Криму й прихованого військового втручання (гібридної війни) на Донбасі.

Зовнішня агресія стала можливою внаслідок розбалансованості політичної системи України й підігрітого Росією соціокультурного розколу всередині українського суспільства. Йдеться про внутрішню політичну кризу демократії, політичної участі та політичної свідомості українського народу. Для того, щоб перейти до сильної демократичної системи, Україні необхідні такі основні умови: економічне зростання, підвищення рівня політичної грамотності, поява потужного і впливового середнього класу, наявність правдивих засобів масової інформації, налагодження дієвих каналів зворотного зв'язку, зміцнення та захист суверенітету держави. Реформи мають бути спрямовані на підпорядкування політичної еліти інтересам українського соціуму.

Вагомим чинником призупинення руху України в Європу послугувала відсутність здатності держави економічно покладатися на себе в спробі забезпечити дотримання своїх рішень і узгодження внутрішньої та зовнішньої політики. Непослідовність, двовекторність здійснюваної політики і цілий ряд компромісів після Помаранчевої революції 2004 року призупинили цей рух. Після перемоги Революції гідності цей рух поновився, але потребує в подальшому виконання цілого ряду умов для успішної європейської інтеграції. Якщо реформувати економіку, подолати корупцію, забезпечити верховенство закону, з'явиться можливість вийти з цієї кризи. Український уряд повинен об'єднати територію України, а також членів більшості політичних сил, відновити законність судових рішень, а також відповідну діяльність представників суддівського корпусу, налагодити ефективне функціонування системи державного управління. В іншому випадку доведеться йти на вимушені політичні компроміси, що можуть означати послаблення країни за рахунок падіння економіки чи втрати частини території.

Практика вимушених політичних компромісів почала активно використовуватись у період горбачовської «перебудови» як необхідність переформатування держави і монопартійної системи за умови збереження існуючої управлінської матриці. Ця практика включала часткове запровадження гласності, елементів ринкової економіки, позаноменклатурні кадрові зміни, скасування конституційного положення про провідну роль комуністичної партії.

Вищезазначена практика в модифікованому вигляді продовжила своє втілення в незалежних державах, що утворилися після розпаду СРСР, у тому числі й в Україні. До таких компромісів слід віднести: ситуативний політичний альянс з метою інституціонального утвердження самостійної української державності (призначення на керівні посади представників Народного Руху України в обмін на лояльність щодо зміцнення президентської вертикалі, формування пропрезидентської більшості в парламенті у вигляді «партії влади», залучення бізнес-еліт до процесу консолідації влади та ін.) ; трансформація України до президентської республіки в обмін на преференції представникам різних політичних сил; прийняття Конституції 1996 року як складного компромісу між Президентом України і Верховною Радою України; маніпулювання громадською думкою за допомогою всеукраїнського референдуму; внесення змін до Конституції України й перехід до парламентсько-президентської республіки як засіб припинення жорсткого конфлікту, зумовленого Помаранчевою революцією 2004 року; утворення ситуативних коаліцій різних конфігурацій між провладними й опозиційними силами; переговори із залученням міжнародних посередників в умовах протистояння періоду Революції гідності 2013-2014 років; Мінські угоди як механізм припинення активних військових дій.

Останній з наведених зразків є виразно окресленим прикладом вимушеного компромісу. Мінські домовленості та Комплекс заходів з їх виконання базуються на наявності проблем, які вказують на неповноцінний характер даного врегулювання, а саме: різниця в сприйнятті сторонами конфлікту його предмету, низький рівень довіри сторін; наявність суб'єктів конфлікту, які себе не позиціонують як такі; відмінність у розумінні сторонами інтересів одна одної; дилема співмірності/асиметричності вимог суб'єктів конфлікту. Україна змушена йти на такий компроміс не лише внаслідок значних ресурсних втрат, а й з причини перебування під загрозою тиску з боку «третьої сторони», тобто Росії, яка фактично і є її супротивником.

Висновки

У висновках викладено найсуттєвіші результати пропонованого дослідження, наведено теоретичні аспекти осмислення проблеми політичного компромісу, показано результати узагальнення окремих зразків практичного досвіду його застосування стосовно арабського світу та сучасної України як засобу врегулювання конфліктних і кризових ситуацій.

1. Розвиток політичної науки і практична реалізація її здобутків засвідчують, що вивчення політичного компромісу є надзвичайно актуальним в умовах стійкої тенденції до постійного збільшення конфліктів в сучасному світі, загострення різноманітних проявів крайнього націоналізму, сепаратизму, релігійного фанатизму, екстремізму і тероризму. Політичний компроміс, як дієвий спосіб врегулювання політичних конфліктів, можливий лише в демократичних суспільствах зі стійкими правовими традиціями. В сучасних демократіях «правила гри» є відображенням пануючих у суспільстві зразків поведінки в тій чи іншій політичній ситуації. Разом з тим, існуючий досвід потребує постійного вдосконалення внаслідок протистояння демократичних, недемократичних і напівдемократичних систем. Розгортання й поглиблення дискурсу з приводу застосування політичних компромісів дозволить конституювати сам процес розгортання конфліктів, роблячи можливим якщо не їхню повну ліквідацію, то хоча б часткове чи тимчасове врегулювання. Стратегія компромісу, за умови протистояння цінностей, нівелювання стандартів політичного життя, має стати однією з базових засад забезпечення його ефективних трансформацій.

2. Існуючі теоретичні дослідження політичного компромісу утверджують його розуміння як особливого політико-правового механізму, який характеризується демократизмом, високим рівнем політичної і правової культури його учасників, оптимальним співвідношенням державних і недержавних засобів на рівні прийняття політико-управлінських рішень, високим рівнем відповідальності та владно-вольових зусиль на колективному та індивідуально-персональному рівнях. У межах ліберальної традиції вивчення політичного компромісу останній досліджується через висвітлення конструктивних архетипів «політичного плюралізму» та «балансу гілок політичної влади», виступає продуктивним середовищем матеріалізації політичного консенсусу на державному та міждержавному рівнях. Відносні недоліки політичного компромісу не нівелюють його переваг, оскільки він дозволяє зберігати баланс сил, цінностей, ресурсів політичного та соціального характеру у суспільстві та державі.

3. Політичний компроміс як важливий інструмент координації суспільно-політичних відносин особливого значення набуває у перехідних, нестабільних умовах соціально-політичного розвитку держави і суспільства. Для авторитарних та перехідних суспільств найбільш характерними є конфлікти цінностей та ідентичності, оскільки їхні політичні системи прагнуть до монізму або мають невизначений характер. На етапі переходу до консолідації демократії компромісно-консенсусна парадигма в зазначених системах покликана слугувати консолідуючим чинником, який об'єднує суспільство з метою досягнення як стратегічних (довгострокових), так і тактичних (короткострокових) завдань. За умов, коли перехідне суспільство ще переживає стадію національного самовизначення, компромісно-консенсусна парадигма може стати основою для формування національної еліти та здійснення модернізаційних перетворень без гострих соціальних потрясінь.

4. Досвід практичного застосування політичних компромісів в умовах довготривалих конфліктів (зокрема, таких як палестино-ізраїльський та єгипетсько-ізраїльський) засвідчує, що егоїстичні інтереси великих держав є домінуючими порівняно з реалізацією потреб захисту прав людини, національної ідентичності, корінних народів; збереження суверенності держав і вирішення проблем невизнаних національно-державних утворень. Рішення Організації Об'єднаних Націй, що стосуються врегулювання цих конфліктів, на практиці не вирішують у повній мірі захисту прав населення арабських країн на самовизначення і самоврядування та не сприяють розв'язанню проблем біженців, вимушених жити поза межами своїх країн. Політичні компроміси, які не враховують достатньою мірою прагнення народів арабських країн, змінюють їх політичні орієнтації, зумовлюють протистояння всередині арабського світу та мілітаризацію близькосхідного регіону, створюють психологічний бар'єр у соціальному, політичному і культурному співробітництві ворогуючих сторін, породжують крайній націоналізм і тероризм. Разом з тим, навіть нестійкі політичні компроміси дозволяють упродовж десятиліть зберігати життя великої кількості людей внаслідок припинення воєнних дій, відкривають можливості для пошуку шляхів мирного врегулювання, продовження переговорів, реалізації взаємовигідного економічного розвитку, налагодження дипломатичних, економічних і культурних відносин, забезпечують зобов'язання конфліктуючих сторін утримуватися від організації, підбурювання або загроз у будь-якій формі проти одне одного, налагодження гідного життя людей у буферних зонах.

5. Міжнародні позиції зацікавлених країн, Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй щодо врегулювання сирійської кризи засвідчують зіткнення різноспрямованих глобальних, регіональних і національних інтересів. Йдеться про економічну боротьбу за ринки просування і збуту товарів, використання кризи як засобу шантажування міжнародної спільноти з метою утвердження власного геополітичного панування (Росія) чи набуття членства у Європейському Союзі (Туреччина) ; прагнення мати надійного союзника за рахунок збереження правлячого режиму (Іран), убезпечити свою територію від численних біженців (Ліван, Ірак) ; бажання змінити владу в країні на користь опозиції (США) ; намагання щодо мирного врегулювання ситуації в регіоні й запобігання гуманітарної катастрофи (Європейський Союз, ООН).

6. Політична практика держав Європейського Союзу засвідчує, що при виборі того чи іншого механізму застосування політичного компромісу сторони керуються можливістю досягнення вигоди для всіх сторін, вироблення домовленостей, прийнятних для всіх у процесі здійснення поступок. Урегулювання внутрідержавних конфліктів у таких країнах Європейського Союзу як Словаччина, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Греція та Бельгія показує, що вибір того чи іншого способу досягнення політичного компромісу залежить від предмету самого конфлікту, а також від сфери його розгортання. Відповідно, можна виокремити такі механізми застосування політичного компромісу: проведення референдуму за народної чи урядової ініціативи; укладення угоди після серії переговорів; досягнення усних домовленостей; проведення позачергових виборів (парламентських, президентських, муніципальних) ; внесення змін до існуючих «правил гри» (зокрема, до виборчої системи) ; угоди щодо врегулювання предмету суперечки на основі спільності інтересів (обмін територіями, організація спільної роботи органів державної влади, проведення демаркації тощо) ; переведення ціннісних проблем у латентний вимір шляхом збереження статус-кво між сторонами; «зняття» предмету конфлікту шляхом запровадження узгоджених специфічних заходів (проведення своєрідних репатріацій, неформальне визнання права на окрему ідентичність та ін.).

7. Аналіз конкретних прикладів внутрідержавних і міжнародних конфліктів, що мали місце в минулому або продовжують зберігати свою актуальність в політичній практиці Європейського Союзу, засвідчує що можливість втілення та подальша дієвість політичних компромісів залежить від рівня довіри між сторонами конфлікту; ступеню розвитку їхньої політичної культури; однакового бачення проблеми та шляхів її вирішення; наявності політичної волі та бажання забезпечити мирне співіснування конфліктуючих сторін. Конфлікти інтересів у зовнішньополітичній сфері вирішуються в Європейському Союзі без особливих ускладнень. Набагато складніше вирішуються ситуації, пов'язані з конфліктом цінностей, про що, зокрема, свідчить проблема розселення в Європі біженців та мігрантів з країн Африки та Близького Сходу. Особливістю цієї ситуації є асиметричність інтересів різних країн, пов'язана з тим, що ступінь важливості даного питання для кожного окремого члена ЄС є різним. Відповідно, наслідком цього є зацікавленість одних і повна байдужість інших країн до проблеми мігрантів. Відтак політичний компроміс з даного конфлікту цінностей існує виключно у формі нестійкого паритету, тобто звичайного замовчування та уникнення вирішальних гострих обговорень. Вирішення існуючих протиріч залежить від наявної політичної ситуації та чіткої установки сторін на припинення або принаймні безстрокове відкладення протиборства. За умов наявності відповідного інституційного, політичного та культурного поля, адекватного сприйняття ситуації ворогуючими сторонами та готовності співпрацювати й домовлятися, політичного компромісу можна досягти навіть за існування конфліктів цінностей та ідентичності, які традиційно вважаються найскладнішими й такими, що не піддаються остаточному вирішенню.

8. Кризові явища, значно поглиблюється, якщо певна країна здійснює одночасно кілька різних переходів (від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії, від планової економічної системи до ринкової та ін.), що, зокрема, засвідчила глобальна постсоціалістична трансформація кінця ХХ - початку ХХІ ст. Нинішня українська криза виникла внаслідок особливостей попереднього історичного розвитку та політичних рішень, які приймалися в Україні після здобуття нею національної незалежності. Прагнення пострадянської еліти до особистого збагачення й недостатня увага до зміцнення національної державності призвели до залежності України від західного фінансування та російського політичного впливу. Внаслідок цього еліта мусила постійно балансувати, йти на невиправдані політичні компроміси. Як наслідок, спроба України подолати системну залежність від Росії спонукала останню до розв'язання збройного конфлікту у вигляді анексії Криму й прихованого військового втручання (гібридної війни) на Донбасі.