Політичний компроміс

Переконливим підтвердженням того, що у розвинутих демократіях переважаюче значення має консенсусний тип політичної культури, є наступний факт. Найбільш поширеними способами вирішення парламентських конфліктів у країнах сталої демократії є: досягнення компромісу на основі збереження початкових позицій; взаємні поступки, обумовлені виснаженістю ресурсів однієї або декількох сторін; зближення позицій завдяки взаємній повазі та розумінню суб'єктами позицій один одного через проведення переговорів, встановлення діалогу, посередництво третіх сторін [218, с. 118].

У свою чергу, авторитарний принцип організації політичної влади, що матеріалізується у антидемократичному політичному режимі, мінімізує сфери застосування реального політичного компромісу. Домінування привілейованої політичної еліти формує виключно низхідний канал суспільно-політичної комунікації й призводить до однорідної політичної ідентифікації спільноти викликаної або ідеологічною пропагандою, або насильницьким навіюванням штучних архетипів колективної політичної свідомості.

Проте, навіть сприятливий ліберальний тип політичних конфігурацій не завжди гарантує успішність причинно-наслідкової складової політичного компромісу. Політична угода задля нівелювання радикальних протиріч не завжди несе в собі високі моральні ідеали і призводить до повноцінного вирішення політичних конфліктів. Амбівалентна природа політичних компромісів не заперечує можливість їх застосування задля реалізації суб'єктивних інтенцій окремих політичних акторів, що нерідко виходять за межі політичної етики і мають латентний характер з метою обмеження громадського доступу [209, с. 89].

Політичний компроміс та політичний консенсус, таким чином, не позбавлені певних недоліків. Серед таких недоліків зарубіжні науковці називають наступні: 1) згода, яка має ґрунтуватися на взаємних поступках, часто призводить до перегляду ресурсів тільки однієї зі сторін; 2) не завжди враховуються цінності, які стали причиною конфлікту; 3) не завжди в повній мірі досягається розуміння прав й інтересів супротивників [199, с. 95]. Втім, навіть ці та інші відносні недоліки політичного компромісу та політичного консенсусу не нівелюють переваг цих феноменів, оскільки вони дозволяють зберігати баланс сил, цінностей, ресурсів політичного та соціального характеру в суспільстві.

У будь-якому випадку, політичний компроміс - необхідний процес стабілізації політичного виміру суспільних відносин і механізм уникнення радикалізації політичних конфронтацій. Застосування політичного компромісу має певні передумови, етапи та закономірності, що визначають формат та зміст процедури укладення угоди й розв'язання політичних суперечностей. Ключова передумова ефективного застосування політичного компромісу - досягнення спільних рішень із подальшою імплементацією їх у хід політичного процесу з довготривалим ефектом. Довготривале узгодження численних ділових, соціальних і нормативних орієнтацій через канали політичної комунікації свідчить про наявність політичного консенсусу в державі.

Форма типологізації політичних компромісів та консенсусів має декілька інтерпретацій. Зокрема, у пострадянському науковому просторі розглядають матеріальний та процесуальний консенсус. Перший застосовується для визначення сутності курсу державної політики, другий для регламентації правил поведінки на політичній арені, засобів досягнення влади, порядку і реалізації політичних рішень. У свою чергу, в західних політичних теоріях побутує думка щодо класифікації політичного консенсусу на формальний та матеріальний. Формальний консенсус не залежить від особистісних якостей окремих політичних акторів, а виступає своєрідним компромісом між громадянським суспільством й форматом здійснення політичної влади в цілому. Відповідно, матеріальний консенсус полягає в цілковитій підтримці рішень окремих політичних акторів та в орієнтації громади чи інших суб'єктів політики на рішення представників правлячого прошарку щодо державної політики [40].

Формальний консенсус найбільш сприятливий для демократичних політичних режимів, у яких ключову роль відіграє не особистісний склад політичної еліти, а легітимність формату організації соціально-політичних конфігурацій. Для авторитарного політичного устрою чи демократичного політичного режиму з президентською формою моделювання державного правління більш адаптивним виступає матеріальний консенсус, оскільки для даного типу політичної системи необхідне визнання спільнотою діяльності ключового суб'єкта державної політики - президента.

В. Федорчук розрізняє два різновиди політичних компромісів: 1) вимушені - такі, що виникають під тиском об'єктивних і суб'єктивних політичних умов та інтересів; 2) добровільні - такі, що укладаються з взаємною вигодою для обох або більше політичних сил [173, с. 307]. Зрозуміло, що найбільш ефективними і бажаними є добровільні політичні компроміси. Втім, у ряді випадків і складних кризових ситуацій вимушені компроміси виступають чи не єдиним продуктивним виходом з них, що забезпечує найменші втрати як для учасників процесу, так і для політичної системи загалом.

Д. Лікарчук виокремлює як найбільш бажаний з точки зору ефективності і подальших наслідків конструктивний різновид політичного компромісу. Він може не нести швидкої та «яскравої» перемоги, однак його наслідки є важливішими у довгостроковій перспективі. Специфічною рисою конструктивного компромісу є участь у прийнятті рішень посередників та впливових політичних суб'єктів або і держави. Особливо важливою є роль держави за умов необхідності досягнення політичного компромісу у масштабних процесах або у перехідних суспільствах. Дослідниця зауважує: «Саме держава, її інституції (уряд, парламент) володіють інформаційними, інституціональними і силовими ресурсами, які необхідні для того, щоб запустити механізми співпраці в рамках всього суспільства, урівноважити погляди різних політичних груп, визначити «правила гри» й забезпечити слідування ним всіх конфліктуючих сторін» [102, с. 104].

Отже, беззаперечним є твердження, що компроміс та консенсус є запорукою ефективного функціонування політичної системи. Особливим є значення компромісу для країн, які перебувають на етапі демократичного транзиту. Як зазначає А. Глухова, компроміс і консенсус в перехідних суспільствах є обов'язковою умовою демократії [40].

Одним з найбільш показових прикладів ефективності застосування стратегій компромісу та консенсусу на етапі демократичного переходу є «оксамитова революція» у Чехословаччині наприкінці 80-х років ХХ ст. Власне події, які передували «оксамитовій революції», позначилися проведенням переговорного процесу між верхівкою Комуністичної партії Чехословаччини та опозиційними силами - «Громадським форумом» від Чехії та «Громадськістю проти насильства» від Словаччини. Результатом цього переговорного процесу та підтвердженням його успішності постало досягнення політичного компромісу між старими правлячими комуністичними колами та опозиційними силами. К. Лиховська зауважує, що внаслідок досягнення політичного компромісу комуністи отримали єдину можливість хоча б частково зберегти свої владні позиції, а опозиційні сили використали його як спосіб змінити політичний режим демократичними методами. «Виходячи з цього, можна стверджувати, що саме готовність влади та опозиції йти на поступки одна одній зумовила мирний характер перехідного періоду в Чехословаччині, що, в свою чергу, сприяло стабілізації суспільства та створенню демократичних інститутів. У результаті саме це заклало передумови успішної демократизації в країні» [101, с. 85-86].

Цікаво, що авторитетна політична дослідниця Л. Шевцова тлумачить політичний компроміс, досягнутий у Чехословаччині наприкінці 80-х років ХХ ст., а також подібні процеси демократичних транзитів в Польщі та Угорщині, як практику укладання політичних пактів. Саме така політика дозволила зняти «напруженість» зі слабких ще демократичних інститутів, обмежити рівень конфліктності у суспільстві, «сприяла формуванню цілої системи договорів між владою і суспільством, між цивільними і військовими, між підприємцями і робітниками» [188, с. 82].

Досліджуючи закономірності суспільної взаємодії, американський політолог Дж. Сарторі, виокремлює три рівні досягнення політичного консенсусу на тлі, вищезгаданих структурних сегментів й напрямів застосування політичних компромісів при подоланні політичних суперечностей в рамках політичної системи: консенсус на рівні спільноти; консенсус на рівні режиму; консенсус на рівні політики [195, с. 515].

Перший рівень зосереджений навколо ціннісних орієнтирів та типу політичної культури. У разі здатності спільноти до консолідації та за належного рівня політичної культури, вирішення протиріч політичної ідентифікації громади перестає бути тимчасовим узгодженням соціумом конфліктних позицій і нівелює можливості надмірної диференціації політичних орієнтирів суспільства. Другий рівень регламентує принципи владно-суспільної взаємодії і створює нормативно-правову базу організації соціально-політичного простору. Третій рівень - це застосування компромісу при координації роботи органів державної влади [195, с. 515].

Розглядаючи координацію українського соціально-політичного простору через призму досягнення політичного консенсусу на всіх рівнях політичної системи, варто відзначити ще один важливий напрям застосування політичного компромісу - демократизація державного правління. Реформація політичного устрою, що супроводжується комплексною трансформацією принципу організації органів державного управління та формату організації каналів владно-суспільної комунікації потребує не тільки чіткої регламентації даних процесів, а й ефективного компромісу на рівнях політичної еліти та політичних орієнтирів громадянського суспільства. Якщо баланс суспільних орієнтирів полягає в демократичному імпульсі соціуму, то узгодженість політичних еліт потребує певних заходів регламентації. Історичний досвід демократизації політичної системи вказує на необхідність регулювання правил політичної гри через політичний компроміс політичних сил, виражених у нормативній базі та пактах. На думку дослідника процесів демократичної модернізації А. Пшеворського, якщо пакти визначають інституціональні принципи організації політичної системи й взаємодії органів державної влади, то ці важливі питання виносяться за рамки політичної конкуренції й боротьби політичних сил: «Такі пакти потрібні для захисту демократичних інститутів від тиску, якому вони ще не можуть протистояти» [215].

Реформування української політичної системи супроводжувалось трансформацією політичних орієнтирів українського соціуму й політичної еліти в напрямку адаптації демократичних засад політичного моделювання. Формування державних органів влади і питання інституціалізації політичної влади було регламентовано Конституцією України. Проте, на практиці питання консолідації політичного режиму не абстрагувались від політичної конкуренції суб'єктів українського політикуму. Як результат, компроміс щодо конфігурації державного управління був не довготривалим і завершився реформуванням інституціональної матриці української політики у 2004 та 2010 роках, продовжуючи бути остаточно невирішеним й дотепер. Проблема українського політичного моделювання полягає в тому, що питання стабілізації інститутів державної влади продовжують позиціонувати в площині боротьби політичних сил. Кожна ланка циркуляції політичної еліти з протилежним політичним світоглядом супроводжувалась реформуванням нормативної бази, що суперечить нормам демократичної модернізації. Відсутність компромісу в протистоянні різних груп політичної еліти відобразилась на дисбалансі політичного устрою української держави.

Перманентний конфлікт політичних сил України, що заснований на нівелюванні національного чинника політичного світогляду представників політичної еліти, призвів до дестабілізації курсу державної політики еліти та деструкції єдиної концепції політичного розвитку. Відсутність чіткої парадигми політичного моделювання й визначеного вектора державної політики завершилась кризою політичної системи й владно-суспільним конфліктом.

Інша закономірність українських політичних реалій - це пошук політичного компромісу політичними акторами задля реалізації власних інтересів. Дана тенденція на практиці виявляється у конфіденційних домовленостях між представниками різних політичних сил, не заради національно-державного прогресу, а з метою збереження власних політичних прерогатив. Зазначені обставини призводять до нівелювання політичної ідентифікації громадських орієнтирів та негативно відображаються на політичному плюралізмі, формуючи з суб'єктів державної політики єдиний елітарний суспільний прошарок, що не орієнтується на чіткі ідеологічні установки чи власний політичний світогляд, а ставить за мету виключно необхідність утримання політичної влади. В умовах зазначеної стратегії політичний компроміс застосовується діючими акторами не для модернізації політичного устрою, а задля збереження індивідуальних привілеїв.

Загалом, політичний компроміс - важливий інструмент координації суспільно-політичних відносин. Політичні процеси зумовлюють конкуренцію та ідейні конфронтації політичних акторів, тому баланс сил усередині політичної системи потребує досягнення компромісу в рішеннях суб'єктів соціально-політичної діяльності. Модернізація державного устрою можлива лише завдяки досягненню консенсусу на рівні каналів владно-суспільної взаємодії, функціональних прерогатив державних органів влади та вирішення конфліктів суб'єктів політичного процесу в рамках презентації громадських інтересів. Застосування політичного компромісу - ключовий елемент моделювання демократичного політичного устрою. Ліберальну парадигму сформовано на основі захисту індивідуальних прав окремих індивідів за допомогою консенсусу суспільних ініціатив. Окрім того, політичний компроміс детермінує демократизацію політичного режиму й інтенсифікує демократичні трансформації державної системи.

За словами В. Федорчука, компроміс є необхідною і важливою складовою, певним виміром культури суб'єкта саме демократичної держави і суспільства. В умовах розвитку української державності, коли спостерігається феномен мультипартійності та коли «кожен суб'єкт намагається позначити власну політичну нішу, позиціонуючи себе та не помічаючи собі подібних, прагнення до компромісів - єдино правильний шлях подолання виникаючих політичних конфліктів». «Поза компромісами досягти стабільності й порядку досягти в українському суспільстві, державі неможливо», - упевнений науковець [173, с. 305].

Сучасна теорія модернізації та демократичних транзитів оперує зазвичай категорією «перехідне суспільство», яку варто застосовувати, на наш погляд, і для аналізу політичного компромісу та його ролі у процесах демократизації посттоталітарних і поставторитарних політичних режимів. Перехідне суспільство - це суспільство, яке спрямоване на демократизацію всього спектру відносин у ньому, що обумовлює орієнтацію усіх політичних акторів на активну взаємодію на засадах співробітництва і партнерства, налагодження соціального діалогу, а не на стратегію конфронтації [142, с. 36]. Відтак, консенсусна парадигма у перехідному суспільстві має стати тим консолідуючим фактором, який об'єднує його з метою досягнення як стратегічних (довгострокових) цілей, так і задля виконання тактичних завдань короткострокового характеру. Окрім того, за умов, коли перехідне суспільство ще переживає стадію національної консолідації, то саме консенсусна парадигма може і має стати базисом для формування національної еліти, яка повинна відігравати роль локомотиву здійснення модернізаційних перетворень.

Цікавою з огляду на досліджувану проблематику уявляється точка зору української дослідниці теорії демократії Н. Латигіної, яка пропонує розглядати політичну боротьбу у перехідних суспільствах як «політичну гру з нульовою сумою». Це означає, що виграш одного або групи гравців врівноважується втратами їх суперників. Домінуючим за цих умов у перебігу політичної боротьби в перехідних суспільствах стає елемент невизначеності, який може потенційно послаблювати можливості демократизації у таких державах. Суспільства, де виникає й укорінюється розуміння політики як «гри з нульовою сумою», дуже часто набувають здатність до інкорпорації протестних символів та різних вимог, а правлячі політичні еліти втрачають свої владні позиції та можуть більше їх не повернути. Іншими словами, «гра з нульовою сумою» для суспільств перехідного типу означає зростання їх конфліктного потенціалу, поглиблення соціальної і політичної нестабільності. З іншого боку, така ситуація призводить до збільшення гнучкості та пристосованості політичних режимів, які демократизуються, бо політичні еліти як провідні суб'єкти демократичних перетворень для того, аби утримати владу або повернутися до неї мають пристосовуватися до вимог суспільства. «Це збільшує потенційну змінюваність конституційно-демократичних режимів і тим самим дозволяє їм краще справлятися з головними викликами, які ставлять під загрозу неперервність їх існування», - пише Н. Латигіна [97, с. 351]. Політичний компроміс у цьому контексті можна тлумачити як один з методів максимального забезпечення реалізації потенційно конструктивних можливостей політики як «гри з нульовою сумою».

Політичний компроміс може застосовуватись як метод утримання політичної влади і мати латентний характер. Угоди такого формату, засновані на взаємних поступках сторін у рамках переслідування власних індивідуальних інтенцій не залежних від національних інтересів державного розвитку. Демократизація українського політичного устрою відзначається відсутністю реального компромісу на рівні взаємодії державних органів влади. Дана тенденція призвела до деструкції єдиної універсальної концепції державного розвитку і постійними змінами у конституційному законодавстві, яке знаходиться в межах політичної конкуренції суб'єктів українського державного простору. В цілому, політичний компроміс незамінний інструмент організації соціально-політичного простору, консолідації громадянського суспільства та стабілізації каналів владно-суспільної взаємодії. Це досягається, у тому числі, завдяки тому, що, за словами Д. Лікарчук, саме політичний компроміс як форма різноманітної взаємодії політичних суб'єктів забезпечує інтеграційність у суспільстві шляхом взаємних поступок й узгоджень [102, с. 103].

Таким чином, політичний компроміс як явище суспільно-політичного розвитку заслуговує ретельного дослідження, оскільки саме він є одним з основних механізмів подолання конфліктно-кризових проявів у перехідних, соціально неоднорідних суспільствах. Тим більше, що застосування політичних компромісів є свідченням цивілізованості певного соціуму, його спроможності до вдосконалення взаємодії в системі «суспільство - держава - людина» шляхом розвитку діалогу, згоди, партнерства, двосторонніх відносин, соціальних комунікацій, демократичних взаємовідносин.

1.2 Методологічні аспекти обґрунтування політичного компромісу як способу розв'язання конфліктно-кризових ситуацій

Найвідоміші бібліотеки усього світу сьогодні переповнені різноманітними дослідженнями що стосуються проблем урегулювання конфліктних і кризових ситуацій за допомогою політичних компромісів. І це не випадково, оскільки компроміс «дозволяє здійснювати динамічну рівновагу, зберігати баланс сил відповідних дій та інтересів при збереженні високого ступеню автономності сторін». У ньому «закладений і потенціал розвитку всієї політичної системи країни, й можливість досягнення та підтримки її стабільності» [25, с. 90].

Проблеми, пов'язані з урегулюванням конфліктних і кризових ситуацій із застосуванням політичних компромісів, досліджували такі західні вчені як Дж. Б'юкенен, Ф. Гал, С. Гантінгтон, Е. Гідденс, Л. Даймонд, Р. Даль, Р. Дарендорф, А. Етціоні, В. Зігерт, Л. Козер, Л. Ланг, С. Ліпсет, М. О'Брайєн, Дж. Сарторі, Д. Скотт, Р. Фішер, У. Юрі [27; 51; 70; 71; 81; 86; 87; 89; 99; 138; 152; 203; 206] та ін. Серед українських вчених привертають увагу праці таких вчених як О. Батрименко, Т. Бєльська, С. Бобровник, В. Бусленко, О. Валевський, О. Григор, Д. Дзвінчук, А. Ішмуратов, В. Котигоренко, В. Кравчук, І. Кресіна, Д. Лікарчук, О. Маруховська, О. Москаленко, Т. Нагорняк, Т. Павловська, М. Пірен, М. Цюрупа, О. Чижова [22; 23; 28; 29; 30; 57; 64; 114; 115; 184] та ін. Разом з тим в умовах динамічного розвитку сучасного світу й останніх подій в Україні важливе значення має з'ясування основних напрямів теоретико-методологічного обґрунтування проблематики урегулювання конфліктно-кризових ситуацій за допомогою політичних компромісів, що й послугувало метою даного дослідження й чому вже присвятив попередні дослідження автор пропонованої дисертації [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8].

Зазначені дослідження допомагають виявити причини та мінімізувати наслідки конфліктно-кризових ситуацій, а саме: з'ясувати чинники різкої зміни державно-владних відносин, дестабілізації економічних процесів в умовах становлення ринку, порушення групових інтересів і зародження соціальних протиріч; виявити причини виникнення несподіваних проявів агресії всередині певної країни чи між двома країнами; встановити роль міжнародних організацій, національних політичних сил і впливових осіб, які ухвалюють рішення, у складних суспільно-політичних ситуаціях; проаналізувати ефективність урегулювання спірних питань щодо уточнення кордонів між країнами, порушення суверенітету окремих держав, проявів сепаратизму; осмислити характер діяльності офіційних осіб у питаннях досягнення різного роду тимчасових або довготривалих угод, договорів, домовленостей тощо. При цьому, слід зазначити, що застосування компромісу як «інструментального засобу досягнення практичних угод між суб'єктами політичних змагань» (Г. Лассуелл) можливе лише у випадках взаємних поступок і пониження «градусу» негативних взаємовідносин.

Конфлікти і кризи є давнім явищем, як сама історія. Тим часом, діяльність осіб, які ухвалюють важливі політичні рішення, досі належним чином не виправдовує сподівань, що покладає на них суспільство. В останні роки, у зв'язку з розростанням подій, пов'язаних з глобальними політичними трансформаціями, міжцивілізаційними протистояннями, зміною політичних режимів, модернізаційними процесами, загострилася загальна ситуація у світовому розвитку. Зокрема, мають місце прагнення окремих держав до розширення своїх кордонів за рахунок сусідніх країн, до монопольного панування у своєму регіоні чи в усьому світі, до нав'язування політичних цінностей, які не сприймаються іншими політичними гравцями чи цілими спільнотами. Зокрема, йдеться про сучасну реакційну політичну владу Російської Федерації, яка «порушує усі норми міжнародного права і власні угоди, спрямовуючи свою агресію проти людини» [151, с. 514]. Все це вказує на важливість і нагальну необхідність розв'язання глобальної світової кризи і врегулювання регіональних політичних конфліктів.

За визначеннями вчених з різних галузей знань, конфлікт становить собою складне, досить заплутане явище й відповідно, починаючи з останнього десятиліття ХХ ст., тяжіє до «теоретичного плюралізму», вивчення закономірностей «перехідного періоду» [59, с. 35]. Він не лише висвітлює глибокі протиріччя в інтересах, цілях і цінностях між конфліктуючими сторонами, а й вказує на зв'язки з усіма верствами суспільного життя, внутрішню взаємодію між соціальними системами та на міжнародні протистояння, пов'язані з такими явищами як суперечки довкола спірних кордонів, боротьба за ресурси, використання силових засобів для досягнення певною державою тактичних або стратегічних цілей. Саме у цьому полягають конструктивні можливості конфліктів.

Сучасна політична та соціологічна науки вже відійшли від суто негативного тлумачення конфлікту. Нині науковці намагаються акцентувати увагу на позитивних його сторонах, на його функціональному потенціалі. Так, німецький соціолог Р. Дарендорф розробив концепцію «регульованого конфлікту», він вказує на таку на провідну функцію конфліктів у суспільстві загалом та в політиці зокрема як функція соціальної (і відповідно політичної) стабілізації: «оптимальне регулювання й організація конфліктів є вирішальні передумови соціальної стабільності». Дослідник зауважував, що «регулювання конфліктів на основі виявлення волі більшості є фактор інтеграції у мікроструктурі суспільства» [182, с. 133].

Жорстокі військові конфлікти не можуть бути характерними для людського суспільства, однак вони постійно супроводжують людство. Як правило, вони виникають щоразу, коли сторони переступають через певні межі та зазнають невдач. До того ж, більшість тенденцій вказують на відмінності між державами та окремими регіонами. Війна є крайньою формою конфлікту між політичними гравцями, якими часто виступають національні держави, використовуючи насильство як невід'ємну складову військових дій з метою перемогти ворога за будь-яку ціну. В сучасних умовах воєнні конфлікти втрачають регіональний характер і стають проблемою для всього світового співтовариства, незалежно від того йдеться про кровопролиття в Палестині, Югославії, Сирії, російську агресію в Грузії та Україні чи про карабахський конфлікт. У відповідності з цим компромісна форма взаємодії, як засіб досягнення рівноваги, стабільності, балансу, втілення демократичних принципів «викликає незмінний інтерес у професійних політиків» [102, с. 101].

Не дивлячись на те, що суперечності між людьми не зникають, війна не може вважатися способом розв'язання міжнародних конфліктів. Натомість вона є джерелом хронічної загрози, оскільки міжнародна система характеризується хаосом і не має центральної влади, на яку можна покластися у захисті держави від агресії. Це породжує невпевненість і відповідну реакцію національних держав на існування цього виклику, яка спрямована на нарощування військової потужності. Загострюється проблема збереження суверенітету і забезпечення недоторканності для окремих держав, керівництво яких усвідомлює, що міжнародна система колективної безпеки на сьогодні не є гарантією захисту від агресивних посягань з боку інших держав, про що, зокрема, свідчить брутальне порушення Російською Федерацією Будапештського меморандуму.

Терміном «криза» визначають ризики вірогідної ескалації певних протиріч. Криза характеризується можливістю виникнення несподіваних ситуацій, серйозних загроз для національних цінностей та браком часу і необхідної згоди для прийняття виважених, ефективних політичних рішень. Українська дослідниця Т. Пояркова розглядає кризу як «тривалий системний процес з різноманітними проявами». У відповідності з цим кризи «можуть бути функціональними, якщо об'єкт (керівництво) здатний відновити стабільність; частково функціональними, коли об'єкт трансформується, але зберігає визначальні характеристики; і дисфункціональними, коли настає розпад або вимушена зміна всіх характеристик об'єкта» [134, с. 14, 26].

Важливо враховувати, що криза за визначенням передбачає неповноту або відсутність інформації, а також високу ймовірність викривлення інформаційного простору. На означені обставини має обов'язково бути звернена увага суб'єктів антикризового менеджменту. Адекватний алгоритм антикризових дій має ґрунтуватися перш за все на профілактиці криз - це перший напрям антикризового менеджменту. Формування антикризових комунікацій є також важливим напрямом реалізації системи заходів антикризового менеджменту. Третій напрям такого роду заходів включає тісну співпрацю суб'єктів антикризового менеджменту з засобами масової інформації з обов'язковою умовою налагодження взаємозв'язку і комунікаційного взаємообміну. Четвертий напрям пов'язаний з необхідністю постійного моніторингу й аналізу перебігу кризи, її наслідків для окремих сфер та груп, позитивного досвіду вирішення подібних кризових явищ [136, с. 59-60]. Ефективна стратегія антикризового менеджменту, таким чином, передбачає застосування практик, які базуються на принципах компромісної політичної культури.

Існує тісний зв'язок між кризою і виникненням конфлікту. Часткова або системна трансформація кризи в конфлікт визначально впливає на її подальший розвиток. Хоча, можливі й ситуації навпаки, коли конфлікт викликає кризові умови, як це трапилося під час Першої світової війни чи в умовах розвитку Карибської кризи.

Методологія політологічного розгляду проблематики конфліктних і кризових ситуацій має обов'язково містити, на нашу думку, висвітлення феномену політичних ризиків. Політичний ризик, як зауважує В. Горбатенко, означає можливість виникнення певних чинників у тій чи іншій країні або регіоні, які можуть мати позитивний чи негативний вплив на управлінську, економічну, правову та інші види людської діяльності [47, с. 55].

Політичний ризик є невід'ємною складовою політичного життя будь-якої країни, адже в його основі, подібно й до самої політики, лежить суб'єктивний чинник - чинник людини та непередбачуваності її поведінки і наслідків такої поведінки. При цьому не слід тлумачити політичний ризик як феномен з суто негативним забарвленням. За словами В. Горбатенка, політичний ризик виступає як регулятор відносин між соціальними суб'єктами й, відповідно, оцінка й управління ризиком дозволяють уникати конфліктів та різних несприятливих політичних змін [47, с. 56]. Дуалістична природа політичних ризиків, подібно до природи соціальних і політичних конфліктів, обумовлює їх подвійний - і позитивний, і негативний вплив на політичне життя.

З огляду на дослідження проблематики врегулювання конфліктних і кризових ситуацій доцільно вести мову про управління політичними ризиками, яке уявляється неможливим без залучення практик політичного компромісу. У багатьох розвинених країнах у системі органів державної влади й управління створені та функціонують спеціальні підрозділи, які займаються управлінням, аналізом і прогнозуванням політичними ризиками. Наприклад, у Великій Британії функціонують Консультативна рада при Міністерстві технології та Комітет оборонних досліджень при Міністерстві оборони. У США управлінням політичними ризиками займається ще більш розгалужена система установ на федеральному рівні, на рівні окремих штатів, а також у відомих та найбільш авторитетних університетських наукових центрах - при Гарвардському, Колумбійському та Джорджтаунському університетах [47, с. 66].

Для всебічного розуміння логіки врегулювання конфліктних і кризових ситуацій необхідно володіти методологією і технологіями врегулювання конфліктних ситуацій, завдяки яким кожна обставина, яка когось не задовольняє, або ж не узгоджується з бажаннями іншої сторони чи обох сторін, має бути вирішена не насильницькими засобами, а мирним шляхом. Основні причини виникнення конфліктів та тенденції їхнього розвитку повинні вивчатися на основі реалістичних фактів, які випливають із самого політичного явища у національній та міжнародній сфері. Відомо, що будь-яка зміна політичного явища, як на національному рівні (тобто в межах держави), так і на міжнародному (між країнами) безпосередньо або побічно впливає на характер вивчення причин, мотивів, тенденцій у діяльності урядів та в розвитку внутрішніх суспільних чи міжнародних відносин.

З огляду на серйозність і важливість боротьби з конфліктно-кризовими явищами, потребують уточнення ефективні засоби досягнення миру, адміністративний досвід мінімізації різноманітних загроз у сфері політики. Це дасть хороший шанс кризовим країнам і регіонам вийти в перспективі на рівень розвинених демократичних держав у питаннях досягнення політичних компромісів. Крім наукового управління конфліктами, необхідно посилити роль антикризового управління та формування відповідної державно-управлінської практики у цій сфері.

У контексті обґрунтування політичного компромісу як способу розв'язання конфліктно-кризових ситуацій заслуговує на увагу застосування порівняльного методу, який дозволяє: простежити історію та реальний зміст подій, пов'язаних із застосуванням засобів урегулювання конфліктних і кризових ситуацій всередині окремих країн і на міжнародній арені; заглибитися у складні перипетії нового світового порядку, що демонструє як успіхи, так і провали в досягненні миру і суспільної згоди; простежити можливості контролю за останніми подіями у контексті їхнього впливу на міжнародні політичні відносини та загальний рівень демократичного розвитку. Обґрунтовуючи логіку застосування компаративного аналізу, О. Долженков зазначає: «У тих сферах науки, де експеримент не може бути застосований, порівняння має на меті виявити всі схожості та відмінності між двома або більше ситуаціями, а також слугує єдиним засобом отримання інформації, достатньої для забезпечення більшої адекватності наукового підходу. При масштабних дослідженнях порівняння одночасно служить і дескриптивним засобом, і способом формулювання авторського підходу» [61, с. 27].

Проаналізувати конкуренцію в умовах глобалізації, поповнити знання та прояснити можливості політичного врегулювання протиріч дозволить історичний метод, завдання якого полягає в тому, щоб отримати доступ до подібних історичних ситуацій, оцінити відповідні події і визначити можливості їхньої екстраполяції задля розуміння складних проблем сьогодення. Історичний метод важливий ще й тому, що науково оцінити значення, доцільність і мистецтво досягнення компромісу можна лише після досягнення й практичного застосування відповідної угоди сторін, а з часом також її історичних наслідків. Важливість історичного дослідження різноманітних проблем підтверджує своїм авторитетом англійський історик А. Тойнбі, який зазначає: «Історичний погляд показує нам фізичний космос, що кругобіжно рухається в чотиривимірній структурі простору-часу; він показує нам, як життя на нашій планеті рухається еволюційно в п'ятивимірній структурі життя-часу-простору, а також показує людські душі, що підносяться до шостого виміру завдяки дарові Духа і, виявляючи свою духовну свободу, здійснюють доленосний рух або до свого Творця, або ж геть від нього» [163, с. 318].

Історія демонструє різні варіанти застосування політичних компромісів. Зокрема, в надзвичайно складних умовах застосовувались так звані «рятівні» компроміси, які ігнорували принципові ідеологічні розбіжності та протиріччя, пов'язані з функціонуванням протилежних політичних систем. Йдеться насамперед про антигітлерівську коаліцію як можливість подолання небезпеки, спільної для всього світу. Ще одним історично апробованим варіантом слід вважати оптимальний компроміс, який пов'язаний з конкретною неповторною ситуацією протікання довготривалої кризи. Таким компромісом, зокрема, можна вважати перехід Іспанії від авторитаризму до демократії, коли вдалося, не доводячи справу до загострення конфлікту, домовитись поміркованій частині правлячих сил і демократичній опозиції.

Політико-правовий підхід у контексті дослідження компромісної політики сприяє встановленню норм і особливостей дії законодавчих актів та необхідних відносин, що випливають з їхнього змісту. Він використовується як платформа для аналізу внутрішніх та міжнародних політичних відносин в рамках національної динаміки, стратегії та ідеології, які контролюють хід цих відносин та намагаються обмежити суперечності застосування міжнародно-правових норм у міждержавних відносинах [23, с. 59].

Аналізуючи засади суто політичного характеру названого підходу, на нашу думку, варто спиратися на розуміння політики, сформульоване німецьким мислителем М. Вебером. Відповідно до його концепції «політики як професії та як покликання», політика - це особливий різновид людської діяльності, пов'язаний з організацією й координацією дій заради досягнення узгоджених цілей; політика - це ціле досягнення, що вимагає дотримання трьох важливих вимог свого функціонування. Перша вимога: політика повинна встановлювати причини, визначати мотиви тих чи інших дій соціальних суб'єктів. Другою вимогою є те, що політика має використовувати причини і мотиви як сталі критерії утворення логічних послідовностей дій - цивілізаційно-політичних дискурсів. Третя вимога: політика покликана виявляти узагальнений сенс політично організуючої діяльності [31, с. 644-675, 689-706]. Російських вчений М. Ільїн, спираючись на представлені вище вимоги М. Вебера щодо функціонування політики, пропонував розглядати дискурси як категорії політичного ціле досягнення [75, с. 83]. Таким чином, компромісну політику у межах політико-правового підходу можна і варто розглядати в якості одного з аспектів політичного ціле досягнення.

Політичне ціледосягнення - це комплекс «політичних вчинків», ознаками яких є обов'язковість реалізації цілей і завдань, вказаних формальним центром прийняття політико-управлінських рішень, соціальними групами, що відрізняються кількісним складом та різними інтересами. Запорукою ефективної реалізації спільних для усього суспільства цілей і завдань є застосування політиками оптимальних соціальних та політичних технологій, передусім - технологій у царині державного управління [92, c. 218].

Юридичний підхід до компромісу важливий, оскільки навіть за умов, коли його досягнення передбачає застосування примусових заходів, «вони завжди повинні відповідати правовим принципам, бути тимчасовими, територіально обмеженими та здійснюватись згідно з юридичною процедурою із дотриманням норм моралі та моральності» [23, с. 59]. Компроміс, зафіксований у нормативно-правовому акті, може таїти в собі небезпеку, в разі якщо він не враховує реалій політичного життя. До таких компромісів, зокрема, можна віднести Мюнхенську угоду 1938 року, яка, попри всі сподівання політиків, так і не змогла стримати агресію гітлерівської Німеччини. В сучасних умовах таким небезпечним компромісом можна вважати Мінські угоди, як спробу погасити російсько-український конфлікт на Донбасі. Подібні компроміси можна розглядати як самообман, неусвідомлену капітуляцію перед агресором.

Відомі мислителі і державні діячі різних країн докладали значних зусиль у прагненні домогтися міжнародно-правовими засобами встановлення мирних відносин між країнами, контролю за світовим розвитком. Нерідко такі зусилля зазнавали невдач, а зусилля ніби то цілком демократичним шляхом досягти політичних компромісів призводили до геополітичних катастроф і краху демократичних політичних режимів. Подібні невдалі практики реалізації політичних компромісів В. Федорчук пропонує трактувати як усвідомлену капітуляцію і політичну помилку, що сприймається творцем такого псевдокомпромісу в якості власного великого досягнення. Обманний характер має також компроміс як засіб консервації суперечностей за умов, коли під натиском розгортання нових політичних і соціальних умов, зростають ризики дестабілізації політичної системи, порушення балансу політичних сил всередині неї. «Однак, компроміс як самообман - це завжди результат помилкової ініціативи, не заснованої на прагненні політиків, чи політичних сил до реалізації своїх життєвих інтересів з урахуванням інтересів опонента», - пише дослідник [173, с. 312-313].

На жаль, історія ХХ ст. та перебіг подій вже на початку третього тисячоліття засвідчує, що не існує міжнародних сил, які можуть реалізувати ці закони в масштабах світового співтовариства, навіть після того, як з'явилися Ліга Націй, ООН та інші міждержавні утворення. Вони не змогли здійснити давню мрію людства щодо застосування міжнародних законів до різних країн на рівноправній основі. Досі держави регулюються егоїстичними, насамперед економічними, інтересами. В умовах «нового світового порядку» Сполучені Штати Америки від часів руйнації двополюсного світу задля досягнення своїх власних інтересів не зважають на вимоги міжнародної спільноти. Останнім часом до подібного стилю поведінки на міжнародній арені, оговтавшись після розвалу Радянського Союзу, долучилась і Російська Федерація. Разом з тим існують і позитивні приклади міжнародно-правового врегулювання складних проблем, що стосуються відновлення прав власності, урегулювання суперечок між державами, нормалізації міжнародних відносин у певному регіоні.

Такими позитивними прикладами міжнародно-правового врегулювання складних проблем можна вважати, наприклад, доволі високий рівень успішності перехідних процесів у країнах Латинської Америки та Східної Європи у 1980-1990-х роках, коли було не тільки розв'язано гострі політичні конфлікти, але й здійснено досить успішні демократичні транзити від усталених в цих державах авторитарних режимів. Типовими політичними практиками в Італії, Іспанії, багатьох країнах Латинської Америки стали «пакти» - політичні угоди між лідерами провідних політичних партій та інших політичних сил. Підписання пакту - це символічний акт самообмеження політичних амбіцій основних протиборчих сил й акторів, відмова від біполярної моделі політичної боротьби, ухвалення й інституційне оформлення взаємних зобов'язань. Одним з найпоказовіших прикладів ефективності стратегії укладання пактів є підписання «Пакту Монклоа» в Іспанії наприкінці 1970-х років, завдяки чому було завершено остаточно глибокий громадянський конфлікт, найгострішою фазою якого була громадянська війна 1936-1939 років [173, с. 308].

Застосування соціологічного підходу засвідчує, що вивчення політичних питань бере до уваги взаємодію соціальних відносин та розв'язання соціальних конфліктів, а також дотримання існуючих соціальних норм. Спостерігаючи за станом політичних процесів, явищ і функціонуванням національних політичних систем, можна пояснити багато причин та наслідків конфліктів і суперечок всередині окремих держав та між державами. Соціологічний підхід дозволяє фіксувати формальні відносини, які мають уявно-демократичний зміст у політичному, економічному, соціальному, культурному, військовому та суспільному житті й можуть потягти за собою складні проблеми. Основні конфлікти на рівні функціонування суспільства, як правило, розгортаються у площині «народ і влада». Звідси, на думку В. Лєдяєва, в рамках соціологічного підходу важливо з'ясувати чинники концентрації влади, зміцнення плюралістичної системи, залежність владних відносин від соціально-економічного розвитку, взаємозв'язок суспільства і органів влади. З'ясування цих питань, на думку вченого, дозволить «вибудувати моделі пояснення влади і визначити можливості удосконалення практики соціального управління» [100, с. 14].

У межах соціологічного підходу доцільним уявляється окремий розгляд такого способу врегулювання конфліктів, як переговори. Переговори в якості об'єкту наукових досліджень комплексно почали вивчатися тільки у другій половині ХХ ст., однак перші розвідки з означеної тематики можна віднайти ще у XVII ст., зокрема у праці французького дипломата Ф. де Каллере «Про спосіб ведення переговорів з монархами». Мислитель виділив декілька стилів поведінки при веденні переговорів, визначив якості успішного переговірника. Нині ж універсальними правилами, якими має послуговуватися переговірник, аби бути успішним й ефективним, є такі. По-перше, переговірник має перейти на мову свого опонента (а це вже можна тлумачити як свого роду компроміс. - Авт.). По-друге, переговірник повинен демонструвати повагу до свого опонента. По-третє, переговірник мусить запропонувати такий варіант рішення проблеми, що враховує інтереси опонента [126, с. 103].

Т. Павловська пропонує наступне визначення політичних переговорів - це «взаємодія політичних суб'єктів або їх представників у формі прямого або опосередкованого діалогу, що передбачає узгодження інтересів, направлене на нейтралізацію потенційного або врегулювання реального конфлікту». Дослідниця підкреслює, що переговори є передусім процесом спільного прийняття рішень [126, с. 103-104]. Отже, переговори цілком коректно, на наш погляд, трактувати як один з проявів політичного компромісу у широкому розумінні цього феномену, з одного боку. З іншого боку, у вузькому розумінні політичного компромісу він виступає необхідною умовою успішності переговорів.

Якщо розглядати перший варіант трактування політичного компромісу у контексті вивчення переговорів, то варто зосередити увагу на партнерському типі впровадження останніх. Так, представники Гарвардської школи У. Юрі та Р. Фішер підкреслюють, що переговори можна вважати ефективними у разі, коли жодна з конфліктуючих сторін не одержує переваг, а учасники переговорів розглядають досягнуті домовленості в якості справедливого і найбільш прийнятного вирішення проблеми. Саме за цих умов максимально будуть забезпечені інтереси всіх конфліктуючих сторін та максимально оптимістичним буде розвиток їх постконфліктних відносин [126, с. 103-104].

Для вивчення внутрішньої і зовнішньої політичної діяльності держави, логіки функціонування певної системи як єдиного цілого, а також взаємодії різних систем та їхніх елементів застосовується системний аналіз. В. Горбатенко розглядає його як важливий принцип наукових досліджень і відповідно зазначає: «Цей принцип дозволяє отримати цілісну модель досліджуваного об'єкта в усій сукупності його прямих і зворотних, ієрархічних та координаційних зв'язків, визначити й виокремити його основні системні ознаки - елементний склад, структуру, мету, зміст, функціонування, способи реалізації. Однією з найважливіших вимог системного підходу щодо аналізу соціально-політичних процесів є наступна: дослідження певної соціальної системи в сучасних умовах є неможливим без виходу за її межі. Такий підхід здатен змінити не тільки спосіб мислення, а й практичні дії у процесі реформування суспільного організму» [46, с. 73].

За умов розгортання процесів глобалізації та становлення інформаційного суспільства системний аналіз феномену політичного компромісу, на нашу думку, слушно доповнити методологічним принципом когерентності. Адже принцип когерентності у політичній науці означає, що всі окремі дії узгоджуються між собою, утворюють єдину, цілісну, організовану систему, тому політика має справу з тим, яким є чи має бути управління цією системою [82, с. 16-17]. Відтак, дотримання принципу когерентності, а простіше взаємоузгодженості дій усіх елементів й учасників політичного життя стає однією з базових вимог ефективного функціонування цілісної політичної системи.

Принцип когерентності, який має переважно теоретико-академічну природу, корелюється з принципом толерантності, що має більш прикладний характер. Варто зауважити, що у сучасній політичній науці єдиного визначення поняття «політична толерантність» немає. В. Явір - автор «Політичної енциклопедії» вказує, що політична толерантність передбачає терпимість, шанобливе ставлення до політичних опонентів, їх поглядів, політичної діяльності. Політична толерантність є невід'ємною вимогою у взаємовідносинах усіх учасників політичної взаємодії, які усвідомлюють важливість і необхідність впровадження цивілізованих відносин як всередині держави, так і з іншими державами. «Таким чином, - робить висновок В. Явір, - толерантність поширюється на групу акторів, що прагнуть позитивної, прогнозованої, зрозумілої взаємодії на основі визначених і визнаних усіма учасниками правил гри, які не завдають шкоди іншим під час реалізації власних прав і свобод» [130, с. 715].

У сучасній політичній науці виділяють такі різновиди політичної толерантності: деклараційний, реляційний та акційний. Деклараційний різновид політичної толерантності проявляється в тому, що сприйняття інших думок, позицій, дій, терпиме ставлення до них виражаються виключно у формі декларацій та заяв. Реляційна політична толерантність характеризується через самі стосунки між різними політичними акторами. Свідченнями акційного різновиду політичної толерантності є дії протидіючих сторін. Як підкреслюють науковці, сама толерантність ще не забезпечує справжнього взаємопорозуміння і взаємодії між конфліктуючими сторонами. До того ж, політична толерантність завжди є нестабільною, оскільки породжена конфліктом; вона власне і є перехідним станом від конфлікту, певною стадією його перебігу. За словами української дослідниці В. Носовець: «Толерантність являє собою перший ступінь позитивних взаємовідносин, що утворюють тріаду: толерантність - повага - співробітництво» [121, с. 77].

Як бачимо, політична толерантність нині є невід'ємною складовою цілого комплексу заходів і засобів, спрямованих на цивілізоване вирішення соціальних та політичних конфліктів, що розгортаються і всередині тих чи інших держав, і на міжнародній арені. Розгортання практик політичної толерантності, визнання її природною частиною політичної культури означає і віддання переваги політичному компромісу як стратегії політичної діяльності на індивідуальному і колективному, на державному і міжнародному рівнях політичного життя, перебігу соціально-політичних процесів.

«Отже, толерантність, власне, і покликана запобігати виникненню різного роду конфліктів. Її треба сприймати не лише як цінність, а й як дієвий інструмент вирішення різного роду конфліктів. І завдання кожної держави, яка прагне дотримуватися таких принципів у своїй політиці - це розробка та впровадження механізму втілення у практичне життя толерантних цінностей, які не повинні обмежуватися викладенням на папері чи проголошенням у промові, не ігнорувати ідеї запровадження полікультурної освіти і розробляти спеціальні навчальні плани, для можливого втілення цих ідей на практиці», - такий розлогий висновок робить В. Носовець щодо впровадження і поширення практик політичної толерантності у сучасному світі, особливо за умов перехідного стану та розгортання глибоких політичних криз [121, с. 79].

Існує положення, відповідно до якого конфліктуючі сторони укладають акти про відмову від взаємного насилля. Це означає, що спочатку треба мати відповідні знання для проведення системного аналізу конфліктів та інструменти впливу, що дасть змогу в повній мірі зрозуміти всю суть конфлікту чи кризи. Іншими словами, політичне врегулювання становить собою прийняття відповідних рішень, не вдаючись до сили, даючи змогу державам спілкуватися і йти на компроміси. Таким чином вони впливають одна на одну і дають змогу вирішити певну кризову ситуацію шляхом мирного політичного врегулювання. Спрямування на політичне врегулювання для досягнення мирних цілей відповідних країн зі збереженням глобальної системи дає змогу державам досягати певної мети, не викликаючи ворожості інших народів.

Важливою формою вирішення спірних питань є ухвалення оптимальних політичних рішень. Підхід до прийняття виважених рішень пов'язаний з аналізом кожної угоди, а також факторів і впливів осіб, які приймають рішення. У цьому процесі важливу роль відіграє поетапний аналіз діяльності, що впливає на фактори конфлікту та мотиви прийняття попередніх рішень. Реальною проблемою в більшості країн третього світу є те, що люди часто виходять з колоніального досвіду і діють без залучення апробованого політичного досвіду, без розуміння того, як правильно ухвалювати політичні рішення.