Політичний компроміс

Одним із напрямів компромісної політики в системі міжнародних відносин є утворення міждержавних альянсів. Така політика сягає дев'ятнадцятого століття - епохи остаточного утвердження національних держав у Європі. У поєднанні з розвитком промислових, технічних і наукових досягнень владу за собою на той час закріпила буржуазія з її тяжінням до політичної конкуренції, що спричинило промислове нарощування виробництва зброї. Це означало, що розпочався стратегічний і військовий розвиток, який зумовив виникнення нових, більш жорстоких конфліктів. Еволюція світу і економіки призвела до зростаючого попиту країн на військову амуніцію й озброєння в прагненні зберегти себе і збільшити економічний потенціал. Всі держави прагнули швидко наздогнати міжнародний розвиток та вступити в альянси, які гарантували для країн у значній мірі безпеку в економічній сфері та збереження миру. Від тих пір політичні альянси в модифікованому вигляді продовжують своє існування. Новітні міжнародні відносини, спрямовані на ослаблення принципу національного суверенітету і підтримки міжнародних економічних санкцій, дозволили альянсам поширювати агресію та втручатися у внутрішні справи інших держав.

Альянси у сфері міжнародного права і міжнародних відносин означають договірні відносини між двома або більше країнами та підтримують зацікавленість сторін щодо отримання допомоги в разі виникнення конфліктних ситуацій чи інших загроз. Альянси є альтернативою політиці ізоляціонізму, яка відмовляється від будь-якої відповідальності за безпеку інших країн. З відносинами між союзниками та їхніми противниками тісно пов'язана політика стримування. У разі конфлікту в однієї зі сторін, що бере в ньому участь, виникає необхідність не застосовувати власні амбіції. І навпаки, у випадку узгодження інтересів сторін необхідність у політиці стримування відпадає. Кризи міжнародних альянсів можуть свідчити про те, що потрібно будувати демократичні держави на основі принципів політичного управління та поділу влади. При цьому необхідно передбачити положення, які допоможуть через звернення до міжнародного співтовариства віднестися з розумінням до складної ситуації та дозволити розв'язати будь-який несподіваний конфлікт, не вдаючись до сили і насильства.

Зовнішньополітичні відносини між країнами в основному базуються на принципі «інтересу». Звідси досить важливим інструментом є досягнення балансу інтересів. Кожна країна, звичайно, переслідує свої власні інтереси, й тут не має місця для моралі. Однак, політика, спрямована на забезпечення балансу інтересів, означає реалістичний підхід, який узгоджується з наявною міжнародною ситуацією і більшою мірою відображає умови аналізу подій, спираючись на власне розуміння національних інтересів. Міжнародне співтовариство є полем постійної боротьби в напрямку збільшення могутності окремих держав у порядку, який диктується незалежно від наслідків, пов'язаних з відстоюванням власних інтересів іншими країнами. Цей підхід заснований на глибокому аналізі міжнародної політичної системи та її компонентів. Його вивчення полягає в тому, щоб зафіксувати закономірності того, як працюють різні системи [4; 11; 32; 33; 105; 113; 143; 156; 180; 188].

Таким чином, можна сказати, що політичні рішення в умовах конфліктно-кризових ситуацій схожі на постріли, оскільки вони не можуть повернути кулю, яка вже була випущена. І все, що можна зробити у випадку прийняття політичного рішення, це вчасно частково або остаточно змінити його, щоб зупинити небажаний розвиток подій чи негативних тенденцій. За цих умов допомогу політикам покликані надати теоретичні і практично-політичні підходи пов'язані із застосуванням компромісів. Існує багато їх варіантів, які можуть бути легко застосовані у внутрішніх політичних рішеннях, а от зовнішній рівень змінити значно важче, оскільки міжнародні зобов'язання досі не в змозі справити визначальний вплив на учасників міжнародних відносин. Зміна концепції міжнародних відносин після Другої світової війни змусила світ вступити в нову фазу та накреслити міжнародну карту, де переможцями стали великі держави. Домінування інтересів цих держав суттєво вплинуло на розвиток політичних систем невеликих держав зі слабким економічним розвитком. Іншими словами, політика розділила весь світ таким чином, щоб задовольнити інтереси основних країн в економічному, політичному і військовому аспектах. У відповідності із зазначеним можна говорити про еволюцію виникнення криз і проблем міжнародного співтовариства. Серйозні політичні проблеми почалися вже в кінці Другої світової війни. Після її закінчення війни на міжнародній арені з'явилися сили, які поділили світ на дві основні зони впливу, очолювані Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки.

Зазначений етап можна охарактеризувати наступним чином: відбувся міжнародний поділ праці, де перевагу було віддано націям-переможницям. Утворилася монополія на ядерні, хімічні, аерокосмічні, інформаційні технології. Натомість слабким державам залишалися переважно сільськогосподарське виробництво та традиційні галузі. Такі відмінності в балансі міжнародних відносин значною мірою вплинули на розвиток окремих країн, визначили долю багатьох народів, створивши революції та не давши їм змоги самостійно розбудовувати власну державність та розвивати людський потенціал. З метою утвердження контролю в міжнародній системі великі країни встановили економічну та правову допомогу для соціально й економічно вразливих країн через підконтрольні їм міжнародні організації. Головну роль у цій системі було відведено Організації Об'єднаних Націй, Міжнародному валютному фонду, Світовому банку, які працюють на користь великих країн і не викликають реальної довіри в керівництва та народів тих країн, яким вони правдами й неправдами нав'язують свою допомогу.

З розпадом Радянського Союзу світ вступив у свою новітню фазу. Приєднання «східного блоку» до вільної ринкової капіталістичної системи започаткувало новий світовий порядок на чолі зі Сполученими Штатами Америки, які сформували стратегію монопольного впливу. Будь-яка спроба змінити характер міжнародних відносин наштовхується на спротив з боку США, які розглядають міжнародне політичне майбутнє як моно-багатополярну систему на чолі з однією наддержавою, яка значно сильніша за інших міжнародних гравців. У міжнародному управлінні будь яка інша країна, порівняно зі Сполученими Штатами, має не однакові переваги. Якщо до економічного управління долучаються Японія, Європейський Союз і Китай, то військова стратегія є однозначною прерогативою США.

Вказаний період характеризується втручанням США в політику інших держав, таких як Югославія, Панама, Куба, Афганістан, Іран, Сирія, Ірак. Основу цієї політики становить риторика щодо запобігання розповсюдженню ядерної зброї, врегулювання наслідків протистояння Ізраїлю і арабського світу на Близькому Сході, боротьби зі світовим тероризмом та ін. Така політика породила зіткнення різних цивілізацій і жорстокі конфлікти в Африці та у Південній Азії. Новий міжнародний порядок і сучасна концепція глобалізації, як спосіб контролювати слабкі держави, визначили залежність слабких держав не лише економічного характеру, а й інтелектуального, політичного, соціального, культурного, релігійного. Всюди, де глобалізація стала механізмом забезпечення інтересів Сполучених Штатів, був запропонований політико-правовий і соціально-економічний арсенал, який змушує слабкі країни підкорятися сильним.

А. Шевцов зауважує, що нині вкрай актуальним завданням є розробка сценарію «збереження цивілізації» та покрокової стратегії його втілення в життя. У сучасній футурології навіть було сформовано окремий дослідницький підхід - ефект інформаційного зворотного зв'язку в соціальному середовищі, в основі якого лежить так звана «теорема Томаса»: якщо людина визначає обставини як дійсні, вони стають дійсними у своїх наслідках [186, с. 188]. Іншими словами, основою сценарію «збереження цивілізації» є ті можливості людства, яким воно володіє сьогодні й які воно має реалізовувати і на глобальному, і на національному рівнях розвитку.

З нашого погляду, у ХХІ ст. світ повинен вийти на правильний шлях для відновлення справедливої міжнародної системи, беручи до уваги принципи національно-державного самовизначення. Залишаючи міжнародну систему вразливою до нестабільності, світ буде не в змозі підтримувати глобальний порядок і гармонійний розвиток міжнародних відносин. Відтак назріла необхідність сформувати нову модель світового сталого розвитку, яка враховуватиме інтереси усіх країн.

Висновки до Розділу 1

Розвідки у царині досліджень політичного компромісу мають нині надзвичайно важливе значення, що пов'язане з розгортанням та поглибленням кризових явищ як на глобальному, так і на національному рівнях, з посиленням впливу конфліктних тенденцій у розвитку окремих держав, тих чи інших регіонів та світу в цілому. У сучасному політичному житті, коли часто зміщуються акценти у політичній, економічній, соціокультурній та інших сферах, стратегія компромісу стає чи не однією з базових засад забезпечення його ефективних трансформацій. Втім, проблематика висвітлення різних аспектів реалізації політичного компромісу не є новою для політичної науки. Вже на перших етапах розвитку останньої розглядалися ключові питання означеного політичного феномену. На думку автора, доцільно виокремити декілька напрямів ґенези соціально-політичних досліджень теорії і практики політичного компромісу.

Історично першою стала інтерпретація ідеї політичного компромісу в межах теорії суспільного договору. Сьогодні трансформована теорія суспільного договору в рамках моделі політичної справедливості підводить нас до розуміння політичного компромісу як особливого політико-правового механізму, який характеризується демократизмом, що є основою соціальних та політичних відносин; високим рівнем політичної і правової культури його учасників; оптимальним співвідношенням етатизму та деетатизації на рівні державного управління і прийняття політико-управлінських рішень, а також особистої свободи і відповідальності на індивідуально-персональному рівні. В рамках цієї інтерпретації було з'ясовано, що в умовах демократії компроміс є невід'ємною ознакою політичного розвитку, оскільки в її рамках функціонують інститути, орієнтовані на публічне узгодження інтересів, а також існує розвинена громадська думка, здатна вирішально впливати на прийняття остаточних рішень.

Наступним історично сформованим напрямом досліджень проблематики політичного компромісу є застосування системного методу, представники якого зазвичай розглядали його у невід'ємному зв'язку з соціальним та політичним консенсусом. І перший, і другий феномени політичного життя науковці цього напряму визначали як важливі засади політичного порядку і стабільності держави та суспільства. Однак, якщо консенсус є механізмом узгодження проміжного результату вирішення певної політичної проблеми, то компроміс є досягненням згоди між політичними суб'єктами шляхом різноманітних поступок, досягнення згоди на основі демократичних цінностей.

У межах ліберальної традиції вивчення політичного компромісу останній досліджується через висвітлення конструктивних архетипів «політичного плюралізму» та «балансу гілок політичної влади», виступає продуктивним середовищем матеріалізації політичного консенсусу суспільних елементів та гілок політичної влади у державі. Окрема увага звертається на нормативно-правове обґрунтування політичного компромісу та політичного консенсусу. Ліберальна матриця державного моделювання передбачає чітку диференціацію органів державного управління задля забезпечення рівноваги розподілу політичної влади та попередження процесів централізації владних ресурсів. Представники цього напряму сходяться на тому, що компроміс є необхідною умовою політичного життя як мирний, цивілізований спосіб розв'язання різного роду політичних суперечностей.

Варто зауважити, що представники усіх зазначених напрямів були одностайні в думці про те, що навіть відносні недоліки політичного компромісу та політичного консенсусу не нівелюють переваг цих феноменів, оскільки вони дозволяють зберігати баланс сил, цінностей, ресурсів політичного та соціального характеру в суспільстві та державі. Загалом, політичний компроміс - важливий інструмент координації суспільно-політичних відносин. Особливого значення він набуває у перехідних умовах соціально-політичного розвитку держави. Саме тому дослідження теорії і практики політичного компромісу є надзвичайно важливими й актуальними для сучасної України та інших країн перехідного типу.

Консенсусна парадигма у перехідному суспільстві має стати тим консолідуючим фактором, який об'єднує його з метою досягнення як стратегічних (довгострокових) цілей, так і задля виконання тактичних завдань короткострокового характеру. Окрім того, за умов, коли перехідне суспільство ще переживає стадію національної консолідації, саме консенсусна парадигма може і має стати базисом для формування національної еліти, яка повинна відігравати роль локомотиву здійснення модернізаційних перетворень.

Методологія дослідження політичного компромісу є доволі розробленою, її складовими є порівняльний та історичний методи; політико-правовий та соціологічний підходи; системний аналіз. Останній доповнюється принципом когерентності, який має переважно теоретико-академічну природу, та принципом толерантності, що має більш прикладний характер. В сучасній методології, спрямованій на розробку оптимальних засобів реалізації політичних компромісів, акцент робиться на вдосконалення процедурних аспектів ведення переговорів, урахування співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики в можливостях щодо прийняття політичних поступок, досягнення згоди з окремих питань, удосконалення практики застосування норм міжнародного права.

В методологічному сенсі політичний компроміс слід розглядати як своєрідний засіб реалізації належної народові влади, механізмом пошуку необхідного балансу інтересів різних соціальних груп, задоволення їхніх потреб. Міждержавні компроміси застосовуються за наявних суперечностей між державами, що стосуються територіальних спорів та інших конфліктних ситуацій. Внутрішньодержавні компроміси стосуються широкого спектру конфліктно-кризових ситуацій і можуть мати політичне, національне, релігійне, економічне та інше підґрунтя або різні комбінації зазначених соціальних проявів.

РОЗДІЛ 2. СВІТОВИЙ ДОСВІД ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТНИХ І КРИЗОВИХ СИТУАЦІЙ НА ОСНОВІ ПОЛІТИЧНОГО КОМПРОМІСУ

2.1 Політичний компроміс як чинник виявлення і запобігання конфліктних і кризових ситуацій в сучасному світі

У контексті дослідження політичного компромісу надзвичайно важливе значення має вивчення досвіду практично-політичного застосування цього механізму. Звичайно, випадків його застосування у світовій історії достатньо. Ми ж обмежимось найбільш характерними прикладами з історії ХХ-ХХІ ст. У даному підрозділі йдеться про досвід практичного втілення політичних компромісів в умовах довготривалих конфліктно-кризових ситуацій - палестино-ізраїльського, єгипетсько-ізраїльського конфліктів та сирійської кризи.

Палестино-ізраїльський конфлікт є одним з найстаріших конфліктів у новітній історії. Він виник ще на зорі ХХ ст. і триває до теперішнього часу. У цьому конфлікті загинули сотні тисяч людей з обох сторін, що призвело до нестабільності, оскільки регіон його протікання перетворився на розсадник насильства, ненависті, переміщень, вбивств і руйнувань. Внаслідок цього палестинське питання є однією з найскладніших світових проблем, яку міжнародне співтовариство безуспішно намагається розв'язати протягом багатьох десятиліть.

Палестино-ізраїльський конфлікт, а саме найважливіші і складні міжнародні питання, які виникали у зв'язку з ним, а також дослідження витоків цієї кризи, передбачають необхідність уважного вивчення законності діяльності Ізраїлю і визначення позиції Організації Об'єднаних Націй в цьому протистоянні. Такий підхід дозволить зрозуміти, чи вистачить миротворчих зусиль, щоб вирішити вказану проблему чи ні.

Найголовніше, що потрібно відзначити в резолюціях Організації Об'єднаних Націй, які стосуються прав палестинського народу, це те, що зміни ситуації свого часу не відбулося, але слід зазначити різницю у ставленні до палестинського питання Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН. У цьому конфлікті Генеральна Асамблея має більше сили і може опротестувати рішення, представлене на розгляд Ради Безпеки, без будь-яких причин. У свою чергу, п'ять постійних членів Ради Безпеки ООН (Росія, Китай, Велика Британія, Франція, США) підтримали Палестину, тоді як Сполучені Штати Америки використовували своє право вето, щоб уповільнити значний прогрес у справі захисту прав палестинського народу.

Щоб розібратися з близькосхідною проблемою, необхідно звернутися до коріння виниклої кризи. До війни 1948 року Палестина була частиною Османської імперії, що являє собою невелику ділянку землі площею близько двадцяти шести тисяч квадратних кілометрів. Після розвалу імперії наприкінці Першої світової війни ця територія потрапила в залежність, з одного боку, від домагань британського колоніалізму і, з іншого боку, - від власної бідності [18, c. 85].

Перш ніж говорити про кризу, треба нагадати, що у 1897 році відбулася сіоністська конференція в Швейцарії. На цій конференції з різними претензіями виступили 204 учасники єврейської національності, які представляли 15 країн світу, в результаті чого конференцію назвали «сіоністською програмою Базел». Принциповим рішенням, прийнятим на цьому форумі, була ідея створення батьківщини для єврейського народу на території Палестини з метою забезпечити представникам цієї національності публічні права [170, с. 9].

Після цього євреї почали здійснювати нові стратегії з колонізації палестинських територій, які ґрунтувалися на ідеї замінити цивільний або мирний контроль на збройний. Один з адептів сіоністської теорії говорив, що з єврейського батальйону поступово виникне ціла країна. Сіоністський рух сприяв міграції євреїв з Європи і арабського світу в Палестину, щоб спробувати знищити палестинську ідентичність. Західні країни вітали цей проект, внаслідок чого він отримав фінансову, військову і матеріально-технічну підтримку від великих держав, таких як Велика Британія, Франція і США. Вони бачили у воєнізованому сіоністському русі додаткову можливість відстоювати свої інтереси в близькосхідному регіоні.

Зазначений проект зустрів народний гнів усієї Палестини і категорично відкинув усі політичні, релігійні та військові дії. Це було початком появи народного опору в країні. Тим часом думки арабських діячів і правителів щодо цього проекту були різними. Деякі з них підтримували палестинців у їх прагненні відстояти свої права, деякі мовчали, а деякі протягнули руку лідерам сіоністів [10, c. 85].

У розпал Першої світової війни існували таємні домовленості між Великою Британією і Францією про розмежування сфер впливу в Османській імперії. Було вирішено, що Велика Британія буде керувати Палестиною, у зв'язку з чим у 1917 році було підписано угоду Сайкса-Піко. Британія мала свою стратегічну теорію по відношенню до зазначеної території. Вона була стурбована міграцією євреїв з Росії та Східної Європи, які піддавалися гонінням, і використовувала у своїй програмі розширення на Близькому Сході. У зв'язку з цим вона спробувала конвоювати іммігрантів у Палестину і дала обіцянку, що надасть їм захист і допомогу. Міністр Англії (Артур Бальфур) особисто виконав обіцянку від імені королеви лідерам руху сіонізму і 02 листопада 1917 року заснував єврейську державу в Палестині.

Протягом цього періоду Британія дала зелене світло для максимальної міграції та збільшення кількості євреїв, які прямували з Європи в арабську країну. У зв'язку з цим відзначаються зміни в демографічному складі Палестини, де чисельність євреїв перевищує корінних жителів країни. Самі ж палестинські араби висловлювали невдоволення заселенням ізраїльського народу, що викликало протести і повстання в країні. Британський уряд був стурбований такою ситуацією і вирішив запровадити обмеження на єврейську імміграцію. На додаток до цього у 1939 році Британія видає «Білу книгу», яка містила в собі план мирного вирішення палестинської проблеми.

Єврейський рух не задовольнила ситуація, що склалася. Існуючі реалії спонукали до того, що він не зміг правильно розміститися на території Палестини. Роздратоване корінне населення підняло численні повстання проти британського уряду і єврейських експансіоністів. Так виникла найбільша революція 1936 року, яка спричинила разом із собою падіння британського уряду [77, c. 57].

Ізраїль дотепер черпає свою силу від донорів - Європи і Америки, а також єврейської громади, яка являє собою законне джерело для захисту, підтримки та фінансової стабільності світового єврейства. Саме вони забезпечують досягнення всіх експансіоністських цілей Ізраїлю.

У період кризи про роль Організації Об'єднаних Націй можна сказати наступне: ряд її резолюцій, які були підготовлені з питання палестино-ізраїльського конфлікту, стосувалися більшості всіх рішень, зроблених з будь-якого іншого питання з моменту створення ООН. Оскільки основним завданням Організації Об'єднаних Націй після Першої світової війни спочатку було створення «Ліги Націй», то в операційній версії Велику Британію призначили керувати роботою в Палестині, пов'язаною з реалізацією Декларації Бальфура. Велика Британія була не дуже зацікавлена в цьому питанні й ігнорувала дискримінацію по відношенню до палестинського народу. Організація Об'єднаних Націй після Другої світової війни від 1947 до 2004 років видала 820 резолюцій, що стосувалися цього питання [38]. Проблемою було те, що більшість з прийнятих рішень служили лише доповненням до загальних арабських законів. Незважаючи на важливість резолюцій і публікації рішень в пресі, ситуація на палестинській землі не змінилася. Внаслідок того, що були порушені права всього народу, Палестина подала до суду на Ізраїль і зажадала звільнити затриманих.

Після визнання палестинської держави в міжнародних конвенціях було прийнято рішення повертати біженців від початку катастрофи 1948 року і до цього дня. У результаті було створено 3 основні рішення. Одним із найбільш важливих рішень, що було прийняте 11 жовтня 1975 року, було рішення під номером 3379. У короткому викладі суть його така: визнання сіонізму як руху національного визволення і визначення рівності між іудаїзмом і расизмом. Друге рішення під номером 3357 визнавало Організацію Визволення Палестини як рух за національне визволення. Головним його критерієм було звернення до Ради Безпеки ООН щодо вжиття заходів, які дозволять палестинському народу реалізувати свої права. Воно також визнавало ООП в якості представника народу, на рівних з усіма іншими сторонами, у всіх зусиллях і переговорах по Близькому Сходу. Резолюція № 3414 від 05 грудня 1975 року підтвердила, що Ізраїль не може отримати землю силою і, виходячи з цього, він повинен повернути всі окуповані території [186, c. 286].

Резолюція № 181 від 29 листопада 1947 року була прийнята після активізації єврейських нападів на британські війська в Палестині. Відповідно до цієї резолюції Велика Британія повинна була передати палестинську проблему в ООН або скликати сесію Генеральної Асамблеї ООН, щоб удосконалювати спеціальний комітет по Палестині. У свою чергу, цей спеціальний орган опублікував доповідь, у якій більшість його членів підтримали вирішення конфлікту між палестинською та ізраїльською сторонами.

Найбільш відомими були наступні рішення. Під № 242 від 22 листопада 1967 року передбачало виведення ізраїльських військ з окупованої території після недавнього конфлікту і переговори між зацікавленими сторонами з метою врегулювати арабо-ізраїльський конфлікт. Друге - під № 338, датоване 22 жовтня 1973 року, забезпечувало застосування попередньої резолюції № 242 і скликання міжнародної конференції за участю всіх зацікавлених сторін для вирішення спору. Резолюція № 181 про поділ Палестини була спрямована проти арабського народу, але після її прийняття люди мали право на самовизначення якщо не на всій землі, то, у всякому разі, на її частині.

Через деякий час було прийнято рішення про повернення рішення № 194 про більш справедливе ставлення до арабів. Сама резолюція визнавала право палестинців на повернення у свої будинки, гуманітарну і неполітичну допомогу. Після цього рішення Організація Об'єднаних Націй продовжувала роботу по справі, поки Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1969 року не прийняла резолюцію № 2535, в якій офіційно говориться про визнання прав палестинського народу і про те, що проблема палестинських біженців виникає у зв'язку з позбавленням їх засобів до існування. Вона висловила свою заклопотаність, засудила практику держави Ізраїль щодо ставлення до палестинського народу і встала на захист його прав. Ця зміна була пов'язана з міжнародною ситуацією, яка склалася під впливом боротьби Організації Визволення Палестини в усіх сферах, зокрема, військовій, політичній і в ЗМІ [122].

На двадцять дев'ятій сесії було прийнято постанову № 2210 від 24 жовтня 1974 року. Із 105 присутніх лише 4 голоси було проти, а 20 з них виступили за запрошення ОВП в якості представника палестинського народу. Взяти участь в обговоренні палестинського питання Генеральна Асамблея ООН також закликала і Ясіра Арафата. Він виступив з промовою перед ГА ООН 13 листопада 1974 року. На наступній сесії асамблеї була покликана до участі й ОВП з метою консолідації зусиль щодо досягнення миру на Близькому Сході.

Ця міжнародне зміна досягла апогею на VІІ саміті арабських держав у Рабаті 26 жовтня 1974 року, де було зазначено право палестинського народу на створення незалежного національного органу на будь-якій звільненій палестинській землі. Було прийнято рішення зробити єдиним законним представником арабського народу Організацію Визволення Палестини. Арабські країни висловили свою рішучість підтримувати цю владу, як тільки вона буде створена і заявили про свою підтримку ОВП у здійсненні національної та міжнародної відповідальності в рамках арабських зобов'язань в Раді Ліги Арабських Держав. На шістдесят шостій сесії 09 вересня 1976 року вони одноголосно погодилися надати ОВП повне членство у Лізі Арабських Держав.

У цей час ОВП внесла зміни в роботу Національної Хартії Палестини. На дванадцятій Палестинській національній раді в Каїрі у червні 1974 року намітилися основні розбіжності в процесі звільнення Палестини, але була схвалена проміжна програма, яка показала, що ОВП, як і будь-які інші арабські держави, повинна вести переговори з Ізраїлем. У 1982 році організація переїхала з Лівану і розподілила сили в ряді арабських країн, а асамблея прийняла постанову від 16 грудня 1982 року, в якій засудила практику Ізраїлю і зажадала дозволити палестинському народу реалізувати своє право на самовизначення і створити свою незалежну державу під керівництвом ОВП. Крім цього, було прийнято інше рішення, яке зажадало від усіх держав покласти край потоку грошових асигнувань Ізраїлю, щоб забезпечити допомогу і співпрацю з Організацією Визволення Палестини.

Палестинська Національна Рада, ясно усвідомлюючи прийняття резолюцій Ради Безпеки ООН № 242 і № 338, висловила готовність визнати Ізраїль у межах двох держав. Зрушення в палестино-ізраїльському конфлікті сталося після відмови Ізраїлю, а Генеральна Асамблея висловила своє незадоволення по відношенню до США. В Америці були проведені акції протесту, що дозволило делегатам ОВП, як і іншим, взяти участь у конференції. США, своєю чергою, відмовили в наданні візи для в'їзду в Нью-Йорк Ясіра Арафата, де він повинен був виступити з промовою. Після цього Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення перемістити свої засідання з Нью-Йорка в Женеву, щоб включити його в число виступаючих 13 грудня 1988 року. Фундаментальне зрушення в арабо-ізраїльському конфлікті настало після того, як Ясір Арафат виступив і сказав, що ОВП посилається на всеосяжне мирне врегулювання між сторонами, включаючи Палестину, Ізраїль та інші сусідні країни, з метою забезпечення рівності та балансу [36]. Виступаючи в Женеві, він також заявив про позиції ООП, щоб відхилити всі форми тероризму, у тому числі окремих осіб, груп і народів. Генеральна Асамблея ООН оголосила палестинській державі про своє рішення використовувати термін «представник Палестини» замість терміна «делегат Організації Визволення Палестини». Таким чином, прийнята у 1975 році конвенція «Відень» про представництво держав і міжнародних організацій поширювалася і на палестинський уряд.

Розпад Радянського Союзу і поразки Іраку перед міжнародною коаліцією на чолі зі США зупинили арабську фінансову і політичну підтримку, особливо від країн Перської затоки. Проте 13 вересня 1993 року було анонсовано мирну угоду «Осло». Ясір Арафат разом з ОВП підготував угоду, в якій держава Ізраїль визнавала право палестинського народу жити знову в мирі та безпеці. У зв'язку з резолюціями № 242 і № 338 Ради Безпеки ООН, ОВП взяла на себе зобов'язання щодо забезпечення мирного процесу на Близькому Сході і мирного вирішення конфлікту між двома сторонами. Було заявлено, що всі питання, пов'язані з постійними ситуаціями, будуть врегульовані шляхом переговорів і що організація засуджує використання тероризму та інших актів насильства. Крім того, вона візьме на себе зобов'язання дезінтегрувати всіх членів ОВП для того, щоб підтвердити свою прихильність прагненню запобігти порушенням дисципліни. Прийняті резолюції № 242 і № 338 Ради Безпеки ООН на користь Ізраїлю, які позбавляли права на існування палестинський народ, тепер були не дійсні. Тому ОВП зобов'язується подати до Національної Ради Палестини для офіційного затвердження необхідні зміни до статуту та потім прийняти їх на нараді, яка й відбулася у 1996 році у присутності американського президента Білла Клінтона. Після цього тодішній прем'єр-міністр Ізраїлю Ісак Рабин заявив, що уряд Ізраїлю вирішив визнати ОВП в якості представника палестинського народу і почне з ним переговори в рамках мирного процесу на Близькому Сході.

Слід зазначити, що до укладення договору в Осло у 1993 році резолюція Генеральної Асамблеї ООН закликала міжнародні сторони підтримати економічно, соціально і політично палестинську координацію, а також співпрацювати з Організацією Визволення Палестини. Але всі ці представники надавали допомогу без згадки палестинської влади, хоча повинні були з нею співпрацювати. Вони ігнорували будь-який з органів Організації Визволення Палестини, яка на той час закликала сторони надати офіційну допомогу згідно з резолюціями 54-56 від 12 грудня 2004 року. У свою чергу, країни і агентства Організації Об'єднаних Націй вважають для себе за краще співпрацювати лише в деяких областях безпосередньо зі структурами палестинської автономії, куди включаються безпека як частина триваючого мирного процесу, співпраця і координація з неурядовими організаціями. Особливо це стосується соціальної сфери, зокрема розширення прав і можливостей жінок.

У цьому контексті можна сказати, що резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй, що стосуються палестино-ізраїльського конфлікту, досі не сприяли міцному забезпеченню не тільки прав палестинського народу на самовизначення і самоврядування, а й вирішенню проблем біженців, які живуть за межами рідної країни. Усе це лише поглибило інтенсивність конфлікту з приводу переговорів, кордонів, поселень. Оскільки Організація Об'єднаних Націй на даний час не може підпорядкувати резолюції Генеральної Асамблеї ООН Ізраїль, це дає йому підстави для розширення і збереження своєї політики. Виходячи з усього вищесказаного, треба або створити комплекс міжнародних рішень, щоб підпорядкувати Ізраїль, або сподіватися на ізраїльський уряд, який прийме мирні, справедливі рішення щодо палестинської проблеми на основі міжнародно-правових норм.

Ще одним зразком застосування політичного компромісу для врегулювання масштабного єгипетсько-ізраїльського конфлікту є Кемп-Девідські угоди. Одразу слід зазначити, що існує багато різних теорій з детальним аналізом і критикою Кемп-Девідських угод, згідно яких за американським посередництвом 26 березня 1979 року Єгипет з Ізраїлем погодились зупинити війну та встановити мир між двома сторонами. Попередня угода в Кемп-Девіді була підписана 17 вересня 1978 року між президентом Єгипту Анваром Садатом та прем'єр-міністром Ізраїлю Менахемом Бегіном після 12 днів переговорів у резиденції Президента США Кемп-Девіді (штат Меріленд). Переговори та підписання угоди проводилися під патронатом Президента США Джеймса Картера.

Зазначені угоди змінили політику багатьох арабських країн по відношенню до Єгипту, оскільки було встановлено, що їх підписання А. Садатом відбулося без урахування неправомірних дій з боку ізраїльської сторони. Однак, саме в результаті підписання цих угод Ізраїль був змушений визнати палестинський народ та повернути Єгипту Синайський півострів. Своєю чергою, Єгипет забезпечив собі членство в Лізі арабських держав від 1979 по 1989 роки. Лідерам двох країн у 1978 році спільно було присуджено Нобелівську премію миру «за енергійні зусилля щодо досягнення миру на Близькому Сході».

Початок єгипетсько-ізраїльського конфлікту відбувся внаслідок проголошення 14 травня 1948 року держави Ізраїль на частині арабських земель Палестини її першим прем'єр-міністром Давидом Бен-Гуріоном. Сполучені Штати Америки швидко визнали Ізраїль як окрему країну, а слідом за ними й Радянський Союз та багато інших країн. Створення держави Ізраїль в самому серці арабської нації стало передумовою до масштабного конфлікту, оскільки одразу були організовані та приведені в дію військові операції. Збройні сили Палестини ввечері 14 травня напали на Ізраїль і захопили колонію «Адунжур» на міжнародній прикордонній лінії між Єгиптом та Палестиною [18, с. 129-132]. У свою чергу єгипетська армія залучила своїх бійців у кількості 5 тис. осіб, щоб навести порядок у прикордонних регіонах у секторі Газа. Результатом цієї війни стало підписання угоди про перемир'я між арабами та Ізраїлем, відомої як «Родос». У квітні 1949 року в представленому Сполученими Штатами Америки тексті угоди було зазначено про збереження єгипетського контролю над сектором Газа, а на Західному березі ріки Йордань територія мала бути взята під контроль Йорданією та Ізраїлем. Варто нагадати, що решта арабської землі, захопленої після проголошення держави Ізраїль, залишалася за ним. Війна від самого початку була приречена на поразку арабських армій, оскільки Єгипет програвав Ізраїлю у військовій могутності [10, с. 144].

Від тих пір Єгипет і арабські держави намагаються компенсувати втрачене у цій війні, або, принаймні, попередити спроби Ізраїлю зайняти нові райони. Саме це і зміцнило союз арабських країн, зокрема, таких як Єгипет і Сирія. Останньою надією арабських країн була політична і військова підтримка з боку Радянського Союзу. Та насправді сталося те, що давно очікувалося. Ізраїль 05 червня 1967 року порушив перемир'я та пішов війною проти арабських держав. Ізраїль окупував частину Єгипту, а саме Синайський півострів, сирійські Голанські висоти і решту палестинської території протягом 6 днів. Таке прискорення воєнних дій було продемонстровано вперше в історії людства. Тяжке становище арабських держав - Єгипту, Сирії, Йорданії та Палестини - призвело до втрати їх військового та політичного авторитету, дозволивши таким чином подальше загарбання арабських територій ізраїльськими військами [179, с. 1087]. У ході цієї війни Абдель Насер зустрівся зі своїм народом та написав заяву, в якій попросив звільнити його від займаної посади. Однак, вона була відхилена, після чого він звернувся до єгипетського керівництва з пропозицією почати побудову сильної єгипетської армії, здатної відновити окуповані території за допомогою військової підтримки Радянського Союзу, який надав військових експертів, обладнання та зброю не тільки Єгипту, а й Сирії.

Єгипетські лідери надавали свою підтримку анти-ізраїльським і палестинським організаціям, забезпечуючи їх коштами і зброєю, бажаючи таким чином повернути окуповані арабські території. Єгипетське керівництво в епоху правління Насера не шкодувало військової сили на відновлення єгипетських земель і конфронтацію з Ізраїлем. Це стало очевидно після виснажливої війни при Висма, в яку був втягнений весь Єгипет уздовж кордонів на Синайському півострові. Після смерті Г. А. Насера у 1970 році його наступником став Анвар Садат, який мав на меті довести до кінця стратегію попередника.

Єгипетське керівництво було впевнене, що для повернення власних територій буде достатньо розпочати невелику війну на будь-якій території. На перший погляд це здавалося просто, але новий єгипетський президент А. Садат вважав, що просування мирного процесу на Близькому Сході дозволить краще вплинути на політичну ситуацію, оскільки питання про війну знаходиться у руках Радянського Союзу та Сполучених Штатів Америки. Він вважав, що протистояння між двома великими лідерами дозволить знайти вихід із ситуації між Ізраїлем та Єгиптом і спробував скористатися підтримкою Радянського Союзу на рівні експертів та запровадити спільні військові навчання на власній території, щоб спробувати побудувати сильну армію, здатну подолати будь-яку війну.

А. Садат, з одного боку, постійно вибудовував нові військові плани, а з іншого - спробував кілька разів зв'язатися з керівництвом США, оскільки був впевнений, що Сполучені Штати несерйозно віднеслися до вирішення питань на Близькому Сході. Зрештою він звернувся до радянських генералів та експертів у Єгипті з питанням про можливість розв'язання війни як засобу, що мав привернути увагу світової громадськості до проблем Близького Сходу. Насамперед для того, щоб чинити тиск на американців у питанні збереження миру між Єгиптом і арабськими країнами [17].

06 жовтня 1973 року єгипетські війська почали військову операцію, щоб повернути Синайський півострів, який вони втратили шість років тому. Частина сирійських військ прокотилася по Голанських висотах. Війна тривала 19 днів, але перетворилася на великий шок для Близького Сходу. Єгипетська армія була слабкою як у військовому, так і в моральному відношеннях, але те, що Єгипет кинув виклик непереможній армії, саме по собі було знаковою подією. Згодом ізраїльська армія оточила єгипетські сили на Синаї й посилила свої позиції на переговорах, маючи на меті спонукати єгипетське керівництво на зняття облоги. Пізніше втрутилися і США, які намагалися дипломатичними зусиллями врегулювати суперечки між Єгиптом та Ізраїлем та відновити їх відносини, які були перервані з 1967 року. Перші кроки були зроблені на політичній зустрічі між арабами та Ізраїлем у грудні 1973 року, яка проходила в Женеві у присутності міністрів закордонних справ Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, Сирії та держсекретаря США Генрі Кіссінджера [208].

У 1974 році почалися переговори між Єгиптом і Ізраїлем, які мали на меті розв'язати проблему після першого зіткнення. На наступних зустрічах у Женеві у 1975 році було підписано угоду про розподіл територій, яка передбачала: вихід Ізраїлю з Синаю через Акабську затоку; встановлення ізоляційного сектору в евакуйованих областях під контролем Організації Об'єднаних Націй; передачу Єгипту області, яка була раніше буферною зоною; відсторонення Ізраїлю від нафтових родовищ в Абу-Рудеіс-Рас Сидр. Було також вирішено відкрити Суецький канал для руху вантажних суден, здійснення контролю яких будуть проводити ізраїльські військові кораблі. Разом з цим зростала роль попереднього рішення США щодо перетину території згідно Конвенції, яка тепер вважалася важливим кроком на шляху до реєстрації угоди між сторонами [172, с. 254].

Виходячи з вищезазначеного, можна сказати, що завдяки війні 1973 року вдалося домогтися деяких військових перемог на користь Єгипту та Сирії, але втручання США дозволило збільшити політичні й військові переваги на користь Ізраїлю. Жорстка дипломатія, яка здійснювалася на чолі з Генрі Кіссінджером для створення двосторонніх угод, забезпечила Ізраїлю частину півострова Синай і Голанські висоти. У той момент вдалося уникнути переговорів з найскладніших питань, у тому числі про долю палестинців, оскільки Сполучені Штати прагнули всеосяжного врегулювання, щоб покласти край арабо-ізраїльському конфлікту.

Після того, як Садат залишився на своїй посаді, відбулося завершення мирного врегулювання, що змусило Ізраїль відмовитися від єгипетської території за допомогою різноманітних ініціатив та політичних рішень. Варто також зазначити, що відбулися зміни і в ізраїльській політиці, коли у травні 1977 року прем'єр-міністром Ізраїлю став Менахем Бегін. Відбулися політичні зрушення на внутрішньому і міжнародному рівнях та підвищився рівень влади екстремістської партії Лікуд. Починаючи від 1978 року єгипетське керівництво охопило розчарування, особливо після того, як Бегін відмовився від усіх переговорів з арабами, що означало повторне зіткнення та розірвання попередніх угод.

Для того, щоб виконати всеосяжне врегулювання та зблизити арабський та ізраїльський народи, США вирішили провести спільну нараду, яка мала вирішити конфлікт у даному регіоні. Вона мала пройти в Женеві, а президент США Дж. Картер закликав Бегіна до зміни поглядів на ситуацію та початку скликання мирної конференції між конфліктуючими сторонами [207]. Садат висловив думку, що безпосередній діалог з Ізраїлем не принесе результатів. На міжнародній конференції в Женеві його відсторонили від переговорів і вони перетворилися на прямий діалог з Ізраїлем. Садат відкрив свій намір відвідати Ізраїль, але він був відхилений і надалі вже ніхто не реагував на його заяви. 09 листопада 1977 року Садат виступив перед єгиптянами і арабами на єгипетських Народних Зборах з промовою, в якій сказав: «Ізраїль буде здивований, коли почує, що я говорив перед вами про готовність йти до них у їхні власні будинки, в сам Кнесет задля переговорів». Це було метою Садата, оскільки прямий контакт між Єгиптом та Ізраїлем виправдовував його прагнення зламати психологічний бар'єр між євреями і арабами та поліпшити єгипетські економічні умови, особливо після війни [73].

За допомогою румунського президента Н. Чаушеску, який допоміг організувати візит, Бегін офіційно запросив Садата відвідати Ізраїль, де його та єгипетське керівництво досить добре привітали, оскільки Ізраїль шукав будь-який спосіб, щоб припинити політичну та економічну ізоляцію з боку арабських країн. Садат прибув до Єрусалиму 19 листопада 1977 року для виступу в ізраїльському парламенті. Він висловив про свою готовність провести всеосяжне мирне врегулювання з Ізраїлем, а ізраїльське керівництво, в свою чергу, вирішило, що візит змінив геополітичні реалії на Близькому Сході в цілому. Отже, можна сказати, що таким чином було зроблено ще один крок на шляху до миру між Ізраїлем та арабським світом, який встановлював новий регіональний порядок політичних відносин у регіоні.

Що стосується єгипетського питання, Садат не зміг домовитися з Ізраїлем, оскільки виникли великі розбіжності між сторонами. Такий хід подій змусив єгипетський народ відчути власну незначимість у даній ситуації в порівнянні з арабським світом, після чого він відмовився визнати існування Ізраїлю. Варто також зазначити, що Садат вирушив до Єрусалима без будь-якої військової чи політичної підтримки, оскільки, навіть маючи досить сильну армію, Єгипет все одно не зміг би подолати Ізраїль. Він також не залучився підтримкою арабського світу, а Рада, в свою чергу, не прийняла його пропозицій. Цим вчасно скористався Ізраїль, який попередньо запланував не приймати оголошені умови та відсторонив Садата від переговорів.

Садат не отримав позитивних результатів від візиту в Єрусалим, а лише підвищив ізраїльську войовничість. Він відвідав багато конференцій і зустрічей, щоб відновити діалог та заклав початок багатьох проектів для врегулювання відносин між Ізраїлем і Єгиптом. В основному це стосувалося підготовчої конференції в Каїрі у грудні 1977 року, на яку Садат спробував запросити Сирію, Йорданію і Організацію звільнення Палестини. Однак, ці країни відхилили запрошення та ініціативу мирного врегулювання відносин з Ізраїлем з власних міркувань. Садату не залишалося нічого іншого, як представляти лише себе на Каїрській конференції. Для того, щоб приховати таємні переговори, які відбулися між двома сторонами на рівні міністрів під егідою США, Сполучені Штати продовжували підтримувати всі конференції і засідання, що передували конференції в Кемп-Девіді.

Ігнорування арабами Садата дало йому можливість грати так, як йому заманеться. Він став першим і останнім лідером, хто самостійно намагався залагодити конфлікт. Єгипетський лідер знав заздалегідь, що арабські країни не будуть присутніми на засіданні консультативної мирної конференції, оскільки вони відмовилися відвідати Єрусалим від самого початку. Він вирішив взяти на себе відповідальність за арабські держави і виправдати сепаратний мирний договір з Ізраїлем. Однак, останній мав дещо іншу мету, яка вимагала врегулювання конфлікту з Єгиптом, що стало однією з умов для завершення переговорів [180]. Садат дійшов остаточного рішення, що ці переговори дуже слабкі та не мають ніякої сили, щоб змусити Ізраїль відмовитися від власної войовничої позиції. Садат відмовився від допомоги Радянського Союзу, хоча він був найбільшим конкурентом Сполучених Штатів Америки. Також він більше не погоджував нічого з арабськими країнами на переговорах, оскільки підтримки з їхнього боку ніколи не було. Такі дії дозволили президенту Ізраїлю силою нав'язувати свої умови в будь-якому проекті з урегулювання, що відповідно засвідчило низький авторитет президента Єгипту.

Стратегічною необхідністю для Америки, на думку Дж. Картера, був повний контроль над регіоном Перської затоки, оскільки це мало сприяти всім іншим інтересам США, а також дозволити позбутися арабських визвольних рухів. Оскільки радянський вплив у цьому районі більше не мав значних переваг, а переговори Садата не мали ваги, було вирішено організувати необхідні міжнародні та регіональні умови в регіоні. Картер запросив Садата і Бегіна провести свої засідання у Вашингтоні і спробувати досягти угоди між двома сторонами. Для цього Картер надіслав дружнє рукописне запрошення Садату і Бегіну у серпні 1978 року, згідно якого їх було запрошено на конференцію в Кемп-Девід, що тривала тринадцять днів у форматі конфіденційного засідання, визначеного в резолюції 242 Ради національної безпеки для здійснення переговорів задля забезпечення всіх умов та принципів.

Ці переговори пройшли досить складно, особливо враховуючи ізраїльський екстремізм, який його керівництво свідомо використовувало, беручи до уваги той факт, що Садат не міг скасувати попередні договори з Ізраїлем. Однак, його керівництво не використало весь свій стиль шантажу до кінця, тому що Ізраїль втратив підтримку більшості арабських та ісламських країн, а Радянський Союз в ході переговорів з ізраїльською стороною не зміг отримати бажане. Проте, відмова Ізраїлю розв'язати палестинську проблему в ході мирних переговорів, а також підвищення градусу непримиренності змусили Садата залишити зустріч. Коли Президенту США стало відомо про те, що не відбулося жодного рішення на зустрічі, Картер пригрозив, що єгипетсько-американські відносини скоротяться у повному обсязі в разі припинення переговорів. Одразу після цього Садат прибув до Єгипту та заявив, що він погоджується продовжити і завершити те, що було розпочато для досягнення угод [217].

Після цього делегацією США було складено сумарно всі ізраїльські позиції, а сам проект був обмежений єдиним рішенням між Єгиптом та Ізраїлем. Згідно останнього, за Ізраїлем зберігався суверенітет над Західним берегом ріки Йордань та Єрусалимом, а бездіяльність сирійської влади відносно Голанських висот змусила міністра закордонних справ Єгипту відмовитися від проекту і віддати його в повне розпорядження Садата. У результаті Єгипет зробив досить великі поступки, а переговори у Кемп-Девіді між двома сторонами не стали юридичними угодами, враховуючи зміст та час, оскільки вони були підписані в Білому домі. Фактично було підписано дві угоди.

Перша угода: Про рамки мирного договору для досягнення миру на основі резолюцій 242 і 338 Ради Безпеки ООН та систему закріплення принципу самоврядування на Західному березі й у секторі Газа, а також платіжні механізми під час перехідного періоду. Що стосується єгипетської та ізраїльської сторін у тексті угоди було зафіксовано наступне:

1. Єгипет і Ізраїль зобов'язуються не вдаватися до військової сили для врегулювання суперечок, будь-який спір має бути врегульований мирними засобами відповідно до положень статті 33 Статуту Організації Об'єднаних Націй.

2. Сторони погоджуються протягом 3-х місяців сумлінно вести переговори з метою ухвалення мирного договору.

3. Сторони мають вивчити можливості економічного розвитку в рамках остаточної мирної угоди, спрямовані на взаємну співпрацю.

4. Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй просить ратифікувати мирні договори та переконатися, що в положеннях немає жодних порушень.

Друга угода: Підписання мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем, згідно якого обидві сторони домовилися про наступне:

1. Єгипет буде здійснювати свій суверенітет над регіоном відповідно до кордону, визначеного на міжнародному рівні між Єгиптом і Палестиною.

2. Виведення ізраїльських збройних сил із Синайського півострова за період від 3-х до 9-ти місяців з моменту підписання угоди.

3. Вільний прохід ізраїльських суден через Перську затоку та Суецький канал.

4. Військові сили армії і єгипетських прикордонників мають бути розміщені на Синаї між двома сторонами кордону і повинні забезпечити вільне пересування військ ООН для здійснення поліцейських обов'язків та нагляду за транзитом у протоці.

Після підписання миру встановилися нормальні відносини між Єгиптом та Ізраїлем, у тому числі повне визнання дипломатичних, економічних і культурних відносин. Закінчився економічний бойкот та було знято обмеження на вільне пересування товарів і людей, а громадяни обох країн опинилися під захистом чинного законодавства відповідно до їх громадянства [112].

Таким чином, можна заробити висновок, що Дж. Картер перебував у Кемп-Девіді з метою вирішення конфлікту між двома сторонами. Для цього було потрібно лише підписати мирну угоду. М. Бегін був сильною стороною на переговорах, оскільки непримиренно і наполегливо відстоював власні позиції. Щоб забезпечити собі безпрограшний варіант, Картер скинув весь тягар проблеми на А. Садата, таким чином забезпечивши врегулювання конфлікту мирним шляхом. Такі дії вказують на нейтральну роль Картера у цій грі, а весь американський проект в Кемп-Девіді був створений відповідно до ізраїльських забаганок. Не здійснювався жоден тиск на Бегіна, а навпаки, чинився тиск на Садата.