Політичний компроміс

- переведення ціннісних проблем у латентний вимір шляхом збереження статус-кво між сторонами (наприклад, неформальне визнання особливих можливостей за умов дотримання загальних «правил гри») ;

- «зняття» предмету конфлікту шляхом запровадження узгоджених специфічних заходів (наприклад, проведення своєрідних репатріацій, неформальне визнання права на окрему ідентичність і т. ін.).

Здійснивши аналіз конкретних прикладів як внутрідержавних, так і міжнародних конфліктів, що мали місце в минулому або продовжують зберігати свою актуальність в політичній практиці Європейського Союзу, варто зазначити, що можливість втілення та подальша дієвість вище визначених механізмів залежить від цілої низки факторів. До них належать: рівень довіри між сторонами конфлікту; ступінь розвитку їхньої політичної культури; однакове бачення проблеми та шляхів її вирішення; наявність політичної волі та бажання досягти політичного компромісу.

Наприклад, за умов відсутності першого, жоден із учасників не піде на поступки, оскільки остерігатиметься свого супротивника та чекатиме від нього певних хитрощів та махінацій. Особливо це може спостерігатися під час спроб урегулювання різного роду міжнародних конфліктів цінностей та ідентичності. У свою чергу, відсутність елементарної поваги до ворога та готовності діяти в межах існуючого політичного та інституційного поля унеможливлює домовленість як таку, оскільки в такому випадку неможливо вести мову про наявність чітких «правил гри».

Варто зазначити, що компроміс, як засіб урегулювання політичних конфліктів, не є ідеальним, оскільки він не забезпечує їхньої остаточної ліквідації, особливо тих, що розгортаються в зовнішньополітичній сфері. Але, як засвідчує досвід вище розглянутих держав Європейського Союзу, за умов наявності відповідного інституційного, політичного та культурного поля, адекватного сприйняття ситуації ворогуючими сторонами та готовності співпрацювати й домовлятися, політичного компромісу можна досягти навіть за існування конфліктів цінностей та ідентичності, які традиційно вважаються найскладнішими й такими, що не піддаються остаточному вирішенню. Варто також наголосити на тому, що доволі часто важливе місце у процесі вироблення політичного компромісу та вибору того чи іншого механізму його втілення має політична воля окремого суб'єкта. Оскільки, як засвідчує практика, компроміс стає можливим якщо з боку всіх сторін конфлікту існує запит на нього, але перший крок робить одна з них. Слід зазначити, що особливість досвіду держав Європейського Союзу в контексті застосування політичного компромісу полягає в тому, що в більшості випадків з пропозицією розпочати переговори, піти на дострокові вибори або взагалі підняти питання щодо наявності проблеми, яка є джерелом конфлікту, виступає сторона, яка є сильнішою від свого опонента. Суб'єкти політичних конфліктів у даних країнах налаштовані не на тотальну перемогу над супротивником, а на взаємну вигоду, тобто на результат з ненульовою сумою. Як було визначено, найбільш виразно це демонструється саме у внутрідержавних та міжнародних конфліктах інтересів.

Вище наведений перелік механізмів застосування політичного компромісу в державах Європейського Союзу не є вичерпним, оскільки політичний конфлікт - динамічне явище, яке на різних етапах перебігу може потребувати абсолютно відмінних одне від одного підходів до його вирішення. Більше того, іноді мають місце ситуації, в яких спостерігається дотримання лише формальної, а не реальної сторони досягнутого раніше політичного компромісу. Відповідно, виникає небезпека, котра полягає в тому, що він може використовуватися як відволікаючий маневр і т. ін. Тому, слід розуміти, що вище окреслені механізми застосування політичного компромісу в країнах Європейського Союзу за умов як внутрідержавного, так і міжнародного конфлікту є своєрідними дороговказами, а не імперативними інструментами. Особливо це підтверджується під час врегулювання зовнішньополітичних суперечностей, оскільки тут спостерігаються абсолютно інакші масштаби та форми виявлення існуючих протиріч [33, с. 44]. Також це підкріплюється тим, що не дивлячись на домінування вище окресленої романо-германської моделі та перебування в одному об'єднанні, держави ЄС частіше виходять виключно зі своїх інтересів. Тому іноді, не зважаючи на сприятливі обставини, предмет того чи іншого конфлікту залишається актуальним.

Отже, виокремлені раніше механізми застосування політичного компромісу демонструють, перш за все, найбільш загальні установки та підходи до вирішення внутрідержавних та міжнародних конфліктів різного типу. Їх важливість полягає в тому, що вони, будучи результатом дотримання актуальних «правил гри», самі починають виконувати роль своєрідних настанов, яким мають слідувати держави Європейського Союзу в разі виникнення внутрішніх або зовнішніх суперечностей.

Висновки до Розділу 2

Досвід практично-політичного застосування політичних компромісів в умовах довготривалих конфліктів (зокрема, таких як палестино-ізраїльський та єгипетсько-ізраїльський) засвідчує, що егоїстичні інтереси великих держав є домінуючими порівняно з реалізацією потреб захисту прав людини, національної ідентичності, корінних народів; збереження суверенності держав і вирішення проблем невизнаних національно-державних утворень. Рішення Організації Об'єднаних Націй, що стосуються врегулювання цих конфліктів на практиці не вирішують у повній мірі захисту прав населення арабських країн на самовизначення і самоврядування та не сприяють розв'язанню проблем біженців, вимушених жити поза межами своїх країн.

Політичні компроміси, які не враховують достатньою мірою прагнення народів арабських країн, змінюють їх політичні орієнтації, зумовлюють протистояння всередині арабського світу та мілітаризацію близькосхідного регіону, створюють психологічний бар'єр у соціальному, політичному і культурному співробітництві ворогуючих сторін, породжують крайній націоналізм і тероризм. Разом з тим навіть нестійкі політичні компроміси дозволяють упродовж десятиліть зберігати життя великої кількості людей внаслідок припинення воєнних дій, відкривають можливості для пошуку шляхів мирного врегулювання, продовження переговорів, реалізації взаємовигідного економічного розвитку, налагодження дипломатичних, економічних і культурних відносин, забезпечують зобов'язання конфліктуючих сторін утримуватися від організації, підбурювання або загроз у будь-якій формі проти одне одного, налагодження гідного життя людей у буферних зонах.

Міжнародні позиції зацікавлених країн, Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй щодо врегулювання сирійської кризи засвідчують зіткнення різноспрямованих глобальних, регіональних і національних інтересів. Йдеться про економічну боротьбу за ринки просування і збуту товарів, використання кризи як засобу шантажування міжнародної спільноти з метою утвердження власного геополітичного панування (Росія) чи набуття членства у Європейському Союзі (Туреччина) ; прагнення мати надійного союзника за рахунок збереження правлячого режиму (Іран), убезпечити свою територію від численних біженців (Ліван, Ірак) ; бажання змінити владу в країні на користь опозиції (США) ; намагання щодо мирного врегулювання ситуації в регіоні й запобігання гуманітарної катастрофи (Європейський Союз, ООН).

Політична практика держав Європейського Союзу засвідчує, що при виборі того чи іншого механізму застосування політичного компромісу сторони керуються можливістю досягнення вигоди для всіх сторін, вироблення домовленостей, прийнятних для всіх у процесі здійснення поступок. Урегулювання внутрідержавних конфліктів у таких країнах Європейського Союзу як Словаччина, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Греція та Бельгія показало, що вибір того чи іншого способу досягнення політичного компромісу залежить від предмету самого конфлікту, а також від сфери його розгортання. Відповідно, можна виокремити такі механізми застосування політичного компромісу: проведення референдуму за народної ініціативи; проведення референдуму за урядової ініціативи; укладення угоди після серії переговорів; досягнення усних домовленостей; проведення позачергових виборів (парламентських, президентських, муніципальних) ; внесення змін до існуючих «правил гри» (зокрема, до виборчої системи).

Конфлікти інтересів у зовнішньополітичній сфері вирішуються в Європейському Союзі без особливих ускладнень. Набагато складніше вирішуються ситуації, пов'язані з конфліктом цінностей, про що, зокрема, свідчить проблема розселення в Європі біженців та мігрантів з країн Африки та Близького Сходу. Особливістю цієї ситуації є асиметричність інтересів різних країн, пов'язана з тим, що ступінь важливості даного питання для кожного окремого члена ЄС є різним. Відповідно, наслідком цього є зацікавленість одних і повна байдужість інших країн до проблеми мігрантів. Відповідно, політичний компроміс з даного конфлікту цінностей існує виключно у формі нестійкого паритету, тобто звичайного замовчування та уникнення вирішальних гострих обговорень.

Досвід врегулювання конфліктів між такими державами-членами Європейського Союзу як Бельгія, Нідерланди, Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина показує, що вирішення існуючих протиріч залежить від наявної політичної ситуації та чіткої установки сторін на вирішення або принаймні на безстрокове відкладення протиборства. До механізмів застосування політичного компромісу в країнах Європейського Союзу відносяться: угоди щодо врегулювання предмету суперечки на основі спільності інтересів (обмін територіями, організація спільної роботи органів державної влади, проведення демаркації тощо) ; переведення ціннісних проблем у латентний вимір шляхом збереження статус-кво між сторонами; «зняття» предмету конфлікту шляхом запровадження узгоджених специфічних заходів (проведення своєрідних репатріацій, неформальне визнання права на окрему ідентичність та ін.).

Аналіз конкретних прикладів внутрідержавних і міжнародних конфліктів, що мали місце в минулому або продовжують зберігати свою актуальність в політичній практиці Європейського Союзу, засвідчує що можливість втілення та подальша дієвість політичних компромісів залежить від рівня довіри між сторонами конфлікту; ступеню розвитку їхньої політичної культури; однакового бачення проблеми та шляхів її вирішення; наявності політичної волі та бажання забезпечити мирне співіснування конфліктуючих сторін.

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС ЯК ЗАСІБ ПОДОЛАННЯ КОНФЛІКТНО-КРИЗОВОГО ХАРАКТЕРУ В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

3.1 Еволюція системної кризи в Україні та способи подолання її наслідків: історико-політична ретроспекція

Характерно прикметою довготривалого розвитку різних суспільств є кризові явища, які в окремих випадках можуть стати перманентними й породжують явище, що отримало в науці визначення «кризовий соціум». Зазначене явище особливо виразно виявляється в перехідних умовах від однієї системи до іншої, скажімо, від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії, від планової економічної системи до ринкової. Криза значно поглиблюється, якщо певна країна здійснює одночасно кілька таких переходів, що, зокрема, засвідчила глобальна постсоціалістична трансформація кінця ХХ - початку ХХІ ст. Зазначений процес активно досліджується як зарубіжними, так і українськими вченими, серед яких варто виділити Дж. Б'юкенена, К. Гаджиєва, С. Гантінгтона, А. Даунса, Г. Котанджяна, В. Овчіннікова, А. Пшеворського [27; 34; 206; 197; 89; 124; 215]; В. Бусленка, О. Валевського, В. Горбатенка, М. Кармазіну, Н. Латигіну, Ю. Мацієвського, Т. Пояркову, М. Розумного, В. Цвєткова [25; 26; 30; 48; 69; 80; 97; 108; 134; 145; 146; 183].

Уже більше двох років весь світ з тривогою спостерігає за загостренням української політичної кризи, всіляко намагаючись її подолати. Причому в Україні поєдналися внутрішньополітична і зовнішньополітична кризи. Оскільки остання відбувається на тлі загострення ціннісного конфлікту між Росією та Заходом, це дає привід політологам і державним стратегам говорити про повернення холодної війни і, як наслідок, про можливість зародження третьої світової війни на тлі українського колапсу.

Можна з упевненістю стверджувати, що нинішня українська криза не з'явилася несподівано. Скоріше за все, вона виникла внаслідок політичних рішень, які приймалися в Україні упродовж багатьох років після здобуття нею національної незалежності. Прагнення пострадянської еліти до особистого збагачення й недостатня увага до зміцнення національної державності призвели до залежності України від західного фінансування та російського політичного впливу. Спроба України подолати системну залежність від Росії спонукала останню до розв'язання збройного конфлікту у вигляді анексії Криму й прихованого військового втручання (гібридної війни) на Донбасі.

Зовнішня агресія стала можливою внаслідок розбалансованості політичної системи України й підігрітого Росією соціокультурного розколу всередині українського суспільства. Відтак, маємо всі підстави для встановлення взаємозв'язку між внутрішніми та зовнішньополітичними проблемами трансформації української державності. Щоб зрозуміти глибинну сутність української політичної кризи 2014-2015 років варто звернутися до її історичних витоків.

Українська територія, як відомо, на початку ХХ ст. перебувала під владою двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Україна була одним із найбільш розвинених промислових регіонів Російської імперії, а її східні та південні частини дотепер складають основну базу для видобутку корисних копалин. Разом з тим Україна аж до Першої світової війни перебувала під постійним національним гнітом та обмеженнями щодо розвитку соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Перемога Англії, Франції і поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні призвели до краху Австро-Угорської імперії. Україна була змушена заплатити велику ціну за війну на своїй території як у економічному, так і в соціально-політичному відношеннях. У цьому контексті варто погодитись з висновком українських істориків, які зазначають: «Чи не найістотніші випробування були пов'язані зі світовою війною. Підготовка до неї почалася з рубежу ХІХ і ХХ ст., і, згідно планів різних країн і коаліцій, Україна незмінно потрапляла в епіцентр геополітичних інтересів, чужоземних зазіхань. А практично всі, причетні до ініціювання й здійснення вселенської бійні, намагалися використати об'єктивно назріле українське питання у власних інтересах та військово-політичній стратегії, що породжувало велетенські ускладнення й труднощі в реалізації української ідеї, досягненні жаданої мети» [42, с. 14].

Ще не завершилась Перша світова війна, як усю територію України охопила Жовтнева революція 1917 року і вона знову, поза своїм бажанням, стала активною учасницею запеклої боротьби. Це позначилось на економіці та політиці країни, призвело до внутрішнього протистояння, потягло за собою падіння культурного, політичного та соціального розвитку [106]. Внаслідок революції Російська імперія розпалася на 13 країн. У 1922 року було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли Росія, Україна, Білорусія та республіки Кавказу. Це були території, якими безальтернативно правила центральна влада на чолі з більшовицькою партією, що й було закріплено в Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки у травні 1925 року [3, с. 341-455]. Внаслідок неможливості продовжувати боротьбу проти значно сильнішого суперника, український народ був вимушений піти на цей компроміс, сподіваючись на реалізацію власних національних прагнень в рамках мало зрозумілої світу практичної реалізації соціалістичної ідеї.

Радянський період дійсно посприяв економічному піднесенню в Україні на економічному, культурному та промисловому рівні. Але загроза українізації підштовхнула центральну (московську) владу до феодальної політики по відношенню до України, наслідком якої постали економічна криза і голодомор 1932-1933 років, що забрав мільйони людських життів. Спроба практичного втілення соціалістичної ідеї призвела до формування антидемократичного політичного ладу, тоталітарного режиму, за якого влада насильницькі розтоптала права і свободи людини і громадянина. У цьому контексті український вчений В. Горбатенко зазначає: «Характерними ознаками радянського тоталітарного режиму стали: тотальний контроль держави за життям суспільства і окремої людини; утвердження етатистської свідомості з відповідною ідеологічною обробкою населення; ставка на насилля і безпосереднє застосування терору; заборона опозиції і однопартійність політичної системи; політизація, мілітаризація і бюрократизація системи влади; закритість суспільства і жорсткий контроль за засобами масової інформації. Основним рушієм практичного втілення цієї моделі була радянсько-партійна бюрократія, своєрідним витвором якої стала адміністративно-командна система зі спотвореними морально-культурними цінностями та ідеологічними настановами» [48, с. 95-96].

Людські і матеріальні ресурси України підірвала Друга світова війна, під час якої країна опинилась між двох вогнів - між сталінським і гітлерівським режимами. Така ситуація, як зазначає український дослідник Другої світової війни А. Трубайчук, спричинила жахливі наслідки: «Величезних втрат український народ зазнав не лише на полях боїв, а й від масових депортацій і переселень, катувань як гестапівськими, так і енкаведистськими вертухаями. Сотні тисяч українців було закатовано в енкаведистських затінках Вінниці, Дрогобича, Івано-Франківська, Львова, інших міст, коли у перші дні війни кати не встигали вивозити свої жертви на схід. Серед вивезених до Німеччини радянських громадян 2, 2 млн (80%) становили «остарбайтери» з України. Тисячі їх загинули в трудових та концентраційних таборах, а ще більше - мільйони - було закатовано в ГУТАБІ» [166, с. 182].

Після війни відбулися разючі зміни на політичній карту світу і в міжнародній політиці. З'явилися два нових світових лідери - Радянський Союз та Сполучені Штати Америки, а Україна так і лишалася недостатньо реалізованою за своїм внутрішнім потенціалом частиною світової соціалістичної системи у складі СРСР. Політична та економічна криза в Радянському Союзі на початку вісімдесятих років привела до закономірного завершення біполярної епохи, давши можливість Україні та світові перегорнути нову сторінку власного політичного розвитку [94, с. 167-180].

Єдиним виходом для України було проголошення незалежності, що зрештою й відбулося на початку 1990-х років. За цих умов народжуються нові політичні постаті, розпочинаються реформи та кардинальні зміни на українській авансцені. 1991 року Україна остаточно утвердилась як незалежна в економічному й політичному відношеннях держава. Результати Всеукраїнського референдуму підтвердили легітимність прийнятого рішення, отримавши до 90, 3% позитивних відповідей людей. Згодом був обраний перший президент незалежної України Леонід Кравчук [154, с. 91-94]. Результати референдуму щодо визнання незалежності України викликали одночасно подив і захоплення у міжнародного співтовариства. Суверенітет України одразу визнали 68 держав. Україна відмовилася від альянсу або об'єднання з будь-якими державами [153, с. 175-231], пам'ятаючи про попередні невдалі спроби національного самовизначення в межах чужих держав.

Отримавши незалежність, Україна успадкувала могутній ядерний потенціал та займала за цим показником третє місце у світі. Для того, щоб уникнути міжнародної кризи, у листопаді 1994 року було підписано рішення про приєднання України до нерозповсюдження ядерної зброї за умови гарантування безпеки з боку ядерних держав. Разом з тим було суттєво скорочено кількість українських збройних сил. З вищевикладеного постає, що зародження незалежної Української держави від самого початку будувалося на принципах нейтралітету і непідпорядкування. Причому це стосується й Співдружності Незалежних Держав, який керівництво України розглядало як завуальоване прагнення Російської Федерації підпорядкувати собі Україну.

Першочерговими завданнями України було підтримання принципів суверенітету, демократії і недоторканності території України, а також забезпечення поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, збереження рівності громадян та утвердження демократичних прав і свобод. Після тривалої політичної боротьби 1996 року було прийнято Конституцію України, яка створила законодавче поле для регулювання суспільних відносин та забезпечила розвиток народного суверенітету і демократії. Внаслідок цього Україна стала конституційною державою, досягла міжнародного визнання. З іншого боку, неефективне державне управління породило слабку економіку, нееквівалентну політичному успіху. Воно не узгоджувалось з розвитком інших країн, насамперед Західної Європи, що й стало наслідком поглиблення політичної кризи в Україні [161, с. 148-205].

На початку другого десятиліття існування незалежної України виникла масштабна криза, яка викликала резонанс не тільки в Україні та на пострадянському просторі, а й у всьому світі. Народні маси, на знак протесту проти несправедливості й корупції, а також зфальсифікованих виборів, що відбулися наприкінці 2004 року, вдалися до масштабного протесту. Це був ще один крок України до здобуття реальної незалежності, оскільки виграш тодішнього президента Віктора Януковича був дуже вигідний Москві та, певною мірою, й частині західних лідерів, які прагнули й надалі маніпулювати Україною.

Українська революція швидко сягнула поширення в міжнародних засобах масової інформації, набула широкого розголосу та піднесла українських громадян в очах світової громадськості. Внаслідок Помаранчевої революції і загострення політичної кризи Україна стала країною політично більш свідомою, а український народ став відчувати, що він живе в незалежній державі. Він став більше виражати свої свободи, а також дав зрозуміти всьому світові, що Україна як держава не залежить від Росії і що волевиявлення виявилося консолідаційним чинником для демократичної практики в країні [125, с. 3-10]. Разом з тим продовжило своє падіння національне виробництво, збільшилася кількість громадян, що виживають за межею бідності. Отже, Помаранчева революція лише поглибила розчарування в спробі мирним шляхом змінити країну.

Зародження нинішнього етапу еволюції української кризи ознаменували протести кінця листопада 2013 року, які переросли у заворушення і досягли свого піку у лютому 2014 року. Президент України Віктор Янукович відмовився від підписання угоди з Європейським Союзом. Таким чином він намагався втримати Україну в фарватері російської політики. Відступ від зближення з Євросоюзом мотивувався підписанням історичної угоди Віктором Януковичем у Москві, згідно якої Росія надавала Україні 15 млрд $, обіцяла знизити ціну на газ, запобігти створенню перешкод у торгівлі між двома країнами [149, с. 3-7]. Подібний компроміс після більш як двадцятирічного процесу європейської інтеграції України для прогресивної частини суспільства виявився неприйнятним.

Обурений неповагою до національного суверенітету народ вдався до стихійного протесту, внаслідок якого кількість демонстрантів сягнула більше сотні тисяч у центрі Києва на Майдані Незалежності. Громадськість виступила проти В. Януковича і засудила його в тому, що він відмовляється підписувати угоду з Європейським Союзом. Український народ під проводом опозиційних політичних сил висловив жорстку вимогу щодо відставки уряду та виступив за формування нового (так званого технократичного) уряду, а також за дострокові парламентські та президентські вибори, оскільки обрати президента планувалося у 2015 році, а парламент у 2017 році.

Оскільки правляча верхівка не побажала піти на компроміс із протестуючими, ситуація зайшла в глухий кут. І навіть втручання європейських політиків не допомогло. Влада пішла на нечуваний злочин, розстрілявши неозброєних людей на Майдані Незалежності. Президент України Віктор Янукович під страхом народного гніву втік у Росію. За цих умов Верховна Рада України схвалила всі закони, які президент відмовився підписати і проголосувала за відсторонення його від влади та звільнення ув'язненого екс-прем'єр-міністра Юлії Тимошенко.

Після відставки Віктора Януковича, який представляв Партію регіонів, віце-спікер Верховної Ради став головою парламенту і тимчасово призначеним президентом країни. Також було призначено нового міністра внутрішніх справ, який наказав залучити МВС до підтримання безпеки на вулицях Києва та інших міст. Москва, у свою чергу, забажала, щоб українська опозиція та її міжнародні партнери зберегли владу В. Януковича та його оточення, але США і європейські країни відмовились розглядати події в Києві як державний переворот і визнали легітимність нової влади.

У наступні дні Верховна Рада починає приймати рішення, які вороже сприймаються у Москві і південно-східних областях України. Депутати, зокрема, проголосували за скасування мовного закону. Ця ситуація була використана російською владою як привід для агресії проти України, прикриваючись захистом російськомовного населення в українському суспільстві, нехтуючи всіма міжнародними нормами. Таким чином було здійснено анексію Криму й розпочато військову агресію на Донбасі.

За умов, які склалися, США і Західна Європа мали виступити консолідовано, засудити російську агресію, вжити радикальних економічних санкцій. На жаль, застосовувані заходи справили незначний вплив. Європа не змогла радикально покарати Росію, створивши бар'єр між європейською і російською економікою. Що стосується США, то розмір російсько-американської торгівлі складав не більше 4%. Однак і Вашингтону поки-що не вдається обмежити вплив Росії в Європі. Натомість Сполучені Штати Америки та Європейський Союз затиснули Україну - з одного боку, не даючи їй власного вибору, а з іншого заставивши її наодинці відбиватися від Росії. Все це наклало негативний відбиток на розвиток української економіки та політики.

Росія завжди загрожувала кризою на Сході, вважаючи, що Україна є бідною країною з недостатньою кількістю сировини та нездатна задовольнити потреби ринку, а за такої умови російська влада може сміливо її шантажувати. Російський уряд намагається всіма можливими способами пригнітити народний дух. Він створює так звану психологічну війну через українське та російське мовлення, пропагує нездатність і нерішучість української армії. Все це викликає внутрішню кризу, досить ефективну і впливову, морально пригнічує український народ.

Дослідники вважають, що нинішня українська політична криза залежить не лише від зовнішніх впливів, але й від внутрішньої політичної кризи демократії, політичної участі та політичної свідомості українського народу. Та український уряд належним чином не бере до уваги всі ці політичні проблеми. Існує багато впливових факторів у поведінці виборців, що залежить насамперед від психологічної, економічної, культурної та політичної обізнаності. Саме це впливає найбільше, а не гра на сцені лише для того, щоб вплинути на громадську думку та участь політичного виборця.

Для того, щоб перейти до сильної демократичної системи, Україні необхідні такі основні умови: економічне зростання, підвищення рівня політичної грамотності, поява потужного і впливового середнього класу, наявність правдивих засобів масової інформації. У відповідності з цим український фахівець з теорії політичної модернізації Т. Пояркова цілком слушно зазначає: «Відтак перед Україною постає завдання переформатування державних інститутів на швидко реагуючі структури. А це, у свою чергу, передбачає дотримання принципу розподілу влади за умови відкритої політичної інфраструктури з множиною каналів зворотного зв'язку через незалежні суди, ЗМІ та доступний вибір освіти. Реформи мають бути спрямовані на підпорядкування політичної еліти інтересам українського соціуму, запобігання практиці капсулювання та відчуження політичної еліти. Тому не менш важливим виглядає завдання зменшення впливовості високопосадовців і ліквідації касти спадкових чиновників» [134, с. 313].

Українська криза зумовлена об'єктивними чинниками й може стати довготерміновою проблемою, оскільки зберігається залежність української економіки від інфраструктури, що складалася упродовж тривалого часу. Йдеться насамперед про системну залежність від російських енергоносіїв та російського ринку. За цих умов основним завданням України є зміцнення та захист економічного суверенітету держави. Реальне просування України на шляху європейської інтеграції полягає у боротьбі з корупцією і проведенні глибоких політичних та економічних перетворень. У багатьох економічно розвинених країнах громадянські і політичні права є більш важливими, ніж економічні та соціальні. У випадку ж України на нинішньому етапі її розвитку, навпаки, економічні права важливіші, ніж політичні та громадянські. Така ситуація може бути змінена шляхом створення впливових соціальних та політичних інститутів, за допомогою яких демократія повинна утвердитись у свідомості людей і представників влади.

Усвідомлюючи свої внутрішні і зовнішні проблеми, Україна від часів здобуття національної незалежності прагне до внутрішнього та зовнішнього політичного розвитку країни, а також до відновлення економіки, яка страждає від реальної кризи, особливо після розпаду Радянського Союзу. З тих пір вона постійно прагнула приєднатися до будь-якого союзу, аби лише встановити дружні, взаємовигідні відносини. Зрештою Україна остаточно вирішила приєднатися до західних країн, включаючи Європейський Союз. Зазначене бажання було пов'язане з географічною і духовною близькістю до Європи та переконанням, що вступ до Європейського Союзу може надати Україні багато економічних, політичних та соціальних переваг, які зможуть визначити її майбутнє на всіх рівнях.

На жаль, виявилось, що цю ідею не так легко втілити на практиці. Починаючи від початку 1990-х років, виникли численні кризи, у тому числі в політичній та економічній сферах суспільного розвитку, що зумовило непослідовність політичних рішень, зокрема через втручання Росії в українську політику. Також вагомим чинником призупинення руху України в Європу послугувала відсутність здатності держави економічно покладатися на себе в спробі забезпечити дотримання своїх рішень і узгодження внутрішньої та зовнішньої політики.

Українська криза значно поглибилася після поразки Помаранчевої революції, яка несла надію українському народові позбутися свавілля посткомуністичної бюрократії. Населення прагнуло добробуту та припинення страждань людей від наслідків безробіття, низького рівня заробітної плати, купівельної неспроможності. На жаль, ці сподівання не виправдалися. Вибори 2010 року були сфальсифіковані. Президент України (на той час - Віктор Янукович) не мав наміру досягти будь-якої угоди з Європейським Союзом та заморозив підписання угоди про партнерство з ЄС. Маючи підтримку з боку Росії, він намагався переконати український народ, що ця угода не в його інтересах. Як наслідок, згодом відбулася Революція Гідності, яка спричинила зміну уряду та налагодження співробітництва з Європейським Союзом.

Так остаточно утвердилась політика, спрямована на інтеграцію України до Європейського Союзу. Домовленості з ЄС є потенційно вигідними для української сторони, для розвитку енергетики, зовнішньої політики, культури, які, в свою чергу, зобов'яжуть Україну дотримуватися верховенства закону та боротьби з корупцією. Питання полягає в тому, чи зможе Україна виявити прихильність до цих напрямів, особливо у зв'язку з економічною кризою, російськими обмеженнями на використання газу, анексією Криму та війною на Донбасі. Йдеться про те, що політичні компроміси, на яких базувався розвиток України упродовж двох десятиліть її самостійного існування, послугували каталізатором як внутрішньополітичного, так і зовнішньополітичного конфліктів. У цьому контексті українська дослідниця С. Бобровник слушно зауважує: «Соціальна компромісність, як правило, формується за допомогою цінностей, що створюються людиною з метою досягнення стабільності та порядку в суспільстві. Але оскільки суспільство є дисипативною, нестабільною та постійно функціонуючою системою, то у межах такої системи не можна забезпечити стабільність цінностей, уникнути їх зіткнення. Така система зумовлює постійне зародження конфліктів. Звідси випливає, що комунікативні зв'язки суб'єктів здійснюються в об'єктивній реальності, що характеризується компромісно-конфліктною природою» [23, c. 29].

Україна опинилася на складному перехресті, особливо після двох років сподівань на незалежність і стабільність країни. Проте, сьогодні Україна залишається самотньою у збройному протистоянні Росії та постійно намагається отримати належну підтримку з боку західних держав, які виявились нездатними щодо гарантування Будапештського меморандуму. Такі очікування є цілком виправданими, оскільки Україна є східними воротами в континентальній боротьбі всього світу проти російської агресії.

Зусилля України упродовж двох останніх років є послідовними, націленими на тісний союз із західними країнами. Що стосується європейських намірів привести Україну в Європейський Союз і надати підтримку як на економічному рівні, так і у війні проти сепаратистів, то вони мають під собою вагоме підґрунтя. Україна, як держава, може в перспективі стати активним і сильним членом Європейського Союзу. Україна, на відміну від інших країн Східної Європи, має досить велику територію, родючі землі, достатню кількість працездатних людей, хороший клімат та різноманітний ландшафт, а також багато іншого, що може надати їй численні переваги. Відтак, можна стверджувати, що принципи взаємодії й партнерства з Європейським Союзом є ключем у руках Заходу.

На рівні України, на жаль, ми можемо сказати, що вона страждає від нестачі сил ліквідувати корупцію та забезпечити дотримання законів. Все це пов'язано з довгою епохою фінансової та адміністративної корупції, яка спостерігалася в Україні в минулому. З одного боку, існує цілий ряд способів зробити Україну країною з сильним суверенітетом і такою, що поважає закони. Україні бракує достатньої допомоги від дружніх країн, які б мали за честь виявити свою прихильність до неї. Захід багато обіцяє для підтримки української економіки і допомоги українській армії, однак на практиці нинішній рівень допомоги є недостатнім.

Причиною масштабної кризи в сучасній Україні, як ми вже зазначили, є суперечлива і трагічна ситуація залежності українського суспільства від чужоземних впливів. Чинником значного загострення цієї кризи в умовах національної незалежності, на думку М. Розумного, «стало вичерпання ресурсу розвитку тієї моделі перехідної демократії, що постала в посткомуністичній Україні як результат компромісу і взаємного пристосування ліберальних інституцій і тіньових реалій «шантажистської держави» [145, с. 121]. Йдеться про появу опозиційної сили з її боротьбистськими нахилами, оформлення в окремий клас бізнесово-політичної еліти з її егоїстичними інтересами, застосування маніпулятивних технологій у системі державного управління, брак ресурсів для забезпечення інституціоналізації демократичного розвитку, цивілізаційна невизначеність та криза національно-державницької ідентифікації значної частини громадян країни, активізація геополітичних проектів Заходу і Росії, поєднання усіх можливих типів конфліктів (між владою і опозицією, між політичними й бізнесовими конкурентами, між політичними лідерами і політичними партіями) [145, с. 121-125].

Отже, українська внутрішня криза носить суто політичний характер. Вірогідно, якщо реформувати економіку, подолати корупцію, забезпечити верховенство закону, з'явиться можливість вийти з цієї кризи. Український уряд повинен об'єднати територію України, а також членів більшості політичних сил, відновити законність судових рішень, а також відповідну діяльність представників суддівського корпусу, налагодити ефективне функціонування системи державного управління. В іншому випадку доведеться йти на вимушені політичні компроміси, що можуть означати послаблення країни за рахунок падіння економіки чи втрати частини території.

Таким чином, можна кваліфікувати українську державу як спрямовану на тісну інтеграцію з Європейським Союзом. Економічні, військові та політичні реформи нададуть Україні достатню військову силу, підтримку з боку НАТО. Однак, питання про швидкий вступ України до Європейського Союзу на сьогодні не є пріоритетним, особливо у світлі результатів британського референдуму, проблем, пов'язаних з тероризмом, біженцями, а також ризиками відкритого кордону України з Російською Федерацією.

3.2 Практика застосування вимушених політичних компромісів в умовах незалежної України

Політичне життя будь-якої країни сповнене важких викликів, які змушують усі наявні центри сили до пошуку шляхів вирішення існуючих проблем задля збереження політичної суб'єктності. Надзвичайно складно означені процеси відбуваються в посттоталітарних державах, де система контролюється багатьма фінансово-промисловими групами, а політичні партії не мають ідеологічної і програмної платформи, яка б дозволила утворювати цивілізовану модель управління. Саме тому виникає нагальна потреба у детальному аналізі ключових аспектів розвитку української політики та налагодження діалогу між діаметрально-протилежними центрами сили задля подолання кризових ситуацій та збереження владних повноважень.

Становлення незалежної української держави стало можливим в результаті політико-економічної кризи та технологічної відсталості СРСР, що призвело до руйнації Радянського Союзу і відокремлення різнорідних державних утворень. На початку 90-х років XX ст. у Верховній Раді УРСР артикулювалася впливова група представників комуністичної еліти, які були зацікавленні у створенні незалежної України [66], оскільки Радянський Союз вже на кінець 1980-х років перебував у стані стагнації.

Радянський Союз у своєму розвитку уособлював жорстку автаркічну систему, яка не могла ефективно реагувати на внутрішні та зовнішні імпульси. Сформувався правлячий клас, який став закостенілим і закритим, що створило своєрідний дисбаланс у циркуляції управлінських еліт, а також підсилило стагнацію країни та збільшило кількість деструктивних процесів. Доцільно більш детально проаналізувати ті події, які спровокували руйнацію радянської світ-системи та дали поштовх багатьом країнам відновити свою незалежність.

Практика політичних компромісів почала ефективно використовуватись у період так званої «перебудови», коли у березні 1985 року на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. СРСР охопила системна криза, яка поширилася на всі ключові сфери життя суспільства. Ідеали тоталітарних принципів управління виявилися неефективними в стратегічному значені, а планові принципи управління економікою призвели до інфляції, неефективного виробництва та застарілості технологічної бази підприємств. Економічні проблеми підсилювались неефективним політичним управлінням, яке проявлялося на прикладі невдалих військових кампаній в Афганістані, Ефіопії та Анголі. Надзвичайно важливою проблемою стала закостенілість політичного істеблішменту країни, що яскраво відобразилось у так званому старінні вищих ешелонів влади. СРСР починаючи з 50-х років XX ст. великою мірою втрачав свою суб'єктність у технологічному розвитку. Як наслідок, стало очевидним, що країна потребує кардинальних реформ і трансформації існуючої моделі. Ідеологічні догми і орієнтири стали повністю відірваними від реальності, що стимулювало розвиток дисидентських рухів в усіх регіонах СРСР. М. Горбачов намагався знайти шлюз можливостей для переформатування держави за умови збереження існуючої управлінської матриці. У відповідності з цим 1986 року було проголошено нову доктрину СРСР в міжнародній політиці, яка фактично відкидала аспект класової боротьби та визначала за необхідне налагодження більш ефективної взаємодії між державами задля забезпечення ефективного вирішення існуючих проблем [131].

Надмірно бюрократизована система не давала можливості для реформування економіки за аналогією реформ Ден Сяопіна в КНР. У 1987 році М. Горбачов вирішив піти на подальші поступки, запровадивши часткову політику гласності задля мобілізації соціальних ресурсів. Визнавши свої прорахунки і помилки, радянська влада прагнула підвищити рівень своєї легітимності та виправдати кризу в переході до комунізму, яка активно пропагувалася протягом попередніх десятиліть. В адміністративній площині Горбачов вирішив скористатися постулатами М. Вебера і зробити акцент на кадрові зміни в системі управління, які мали б дати новий поштовх для розвитку на основі започаткованого принципу «самоуправління» в економіці. Задля впровадження оголошених змін були прийняті закони «Про державне підприємство та об'єднання», «Про кооперацію» та «Про індивідуальну трудову діяльність» [80].

Однак, подібні дії були алогічними і непослідовними, оскільки система продовжувала залишатися надмірно бюрократизованою і надзвичайно централізованою. Згодом було започатковано з'їзди рад, які суттєво відрізнялись у своїй роботі від засідань Верховної Ради СРСР. Подібні тенденції детермінували подальшу конфронтацію, стимулювали створення опозиційних груп і виникнення політичних партій та рухів, а згодом призвели до протесаної активності в багатьох регіонах СРСР. Це спричинило серйозний розлом у структурі державного керівництва і викристуалізувало появу різнорідних депутатських груп, які почали активну боротьбу за реалізацію власних інтересів. Найбільш впливовою на даному етапі стала група «Союз», яка мала на меті збереження системи в існуючому вигляді [168].

У 1989 році розпочалися потужні страйки в багатьох регіонах країни через дефіцит постачання товарів першої необхідності. Уряд СРСР оголосив програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка тільки поглибила існуючі проблеми. Наступним кроком стало розроблення програми «500 днів», авторами якої стали С. Шаталін і Г. Явлінський. Програма передбачала перехід до приватної власності і стабілізацію державної сфери економіки, але керівництво СРСР її повністю змінило і не ризикнуло впроваджувати в життя. Задля вироблення компромісу у березні 1990 року було скасовано 6-ту статтю Конституції СРСР, тим самим ліквідувавши монополію Комуністичної партії щодо участі в політичному процесі. У цьому ж таки році були проведені перші вибори до Верховної Ради СРСР, які остаточно визначили, що КПРС повністю втратила сою легітимність. Особливо яскраво означені тенденції проявилися у Вірменії, Грузії та країнах Прибалтики. У 1991 році були утворені надзвичайно впливові опозиційні проекти - Демократична партія комуністів Росії та Рух за демократичні реформи на чолі з Е. Шеварднадзе [131].

Система дійшла до своєрідної точки біфуркації, що мінімізувала усі можливості до відновлення централізованого контролю над СРСР і дала поштовх урядам союзних республік, а точніше їх елітам реалізовувати власні інтереси задля створення незалежних державних утворень. Практика застосування політичних компромісів виявилась деструктивною для керівництва СРСР з ряду причин, які випливали з всеохоплюючої кризи. Якщо аналізувати політичну кон'юнктуру того періоду, стає зрозумілим, що правлячий клас став занадто консервативним і навіть втратив зв'язок з реальністю. Структурна політична криза засвідчила помилковість тодішньої системи управління в симбіозі з неефективним розподілом державних ресурсів та надмірним втручанням держави в управління економікою та суспільством. Реалізація подібних рішень призвела до загострення регіональної протидії суб'єктів управління, які прагнули до самовизначення. Стає зрозумілим, що зберегти подібного роду державне об'єднання було можливо тільки за рахунок функціонування жорсткого тоталітарного режиму і достатньо високого рівня економічного розвитку. Однак, виходячи з усталених політичних практик, потрібно відзначити, що неможливо забезпечити стійкість системи, яка складається з абсолютно різних цивілізаційних груп [178].

Для подальшого аналізу пропонуємо охарактеризувати кінцевий розпад СРСР та утворення незалежної української держави. Початковий період незалежності характеризувався ціннісним розломом на двох рівнях: переформатування суспільно-політичних орієнтирів та створення нової реальності, яка спровокувала глибоку суспільну кризу; боротьба між політичними елітами країни, переважну більшість якої складали представники радянської номенклатури.

Важливі кроки для прийняття незалежності були здійсненні 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР проголосила «Декларацію про державний суверенітет України», а у липні наступного року прийняла закон «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції Української РСР». Згодом, 24 серпня 1991 року, було ухвалено «Акт проголошення незалежності України». 08 грудня 1991 року керівництво Росії, України і Білорусі підписало договір про створення нової форми об'єднання - Співдружності Незалежних Держав, що повністю закріпило розпад СРСР. Це свідчило про остаточне визначення України в якості державного об'єднання і початок надзвичайно важкого процесу остаточного виходу з СРСР, налагодження геополітичних контактів з іншими державами та зміцнення національної ідеї в суспільстві [30].

Наступним етапом у формуванні інститутів державної влади стали вибори президента, які відбулися 01 грудня 1991 року і засвідчили впевнену перемогу Леоніда Кравчука з результатом у 61%. Основним конкурентом його був лідер Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл, який набрав 23% голосів. Оновлений державний механізм включав поділ влади, важливим аспектом функціонування держави став парламент [80]. В структурі останнього виникло декілька впливових депутатських груп, які були суттєво поляризовані щодо бачення майбутнього розвитку України. В тих умовах виникли наступні об'єднання: Комуністична партія України, яка налічувала 37, 6% депутатів, Народний рух України за перебудову - 12, 9%, Соціалістична партія - 6, 9%, Селянська партія України - 6, 7%, та Республіканська партія - 5, 1% [19].

Надзвичайно суперечливою стала постать Леоніда Кравчука в якості сильного президента і лідера новоствореної держави. Колишній секретар ЦК КПУ не мав високого рівня підтримки з боку громадян і отримав надзвичайно жорстку опозицію в парламенті. Кравчук мав перманентний конфлікт з В. Чорноволом та Народним Рухом України, оскільки активно підтримував на пленумі ЦК КПУ у 1989 році ухвалення заборони, яка обмежувала діяльність НРУ. Разом з тим Леонід Кравчук увійшов в історію як надзвичайно поступливий політик, якого часто звинувачували у нехтуванні державними інтересами. Задля налагодження діалогу з Росією у 1993 році Кравчук підписав угоду про передачу РФ усього ядерного потенціалу України. На початковому періоді перебування при владі в українському парламенті точилися жорсткі дискусії з приводу повноважень глави держави, оскільки Кравчук намагався утворити президентську республіку. Представники НРУ активно лобіювали ідею конституційної реформи, відповідно до якої утворювалась виборна посада віце-президента. Подібні дискусії спровокували в подальшому серйозну кризу в системі координат «президент-парламент», яка почала загострюватись з 1993 року, коли Кравчук намагався розпустити парламент, апелюючи до того, що він не є легітимним. Леонід Кравчук намагався вибудувати чітку систему управління, де парламент виконував законодавчу функцію, а президент встановлював абсолютний контроль над виконавчою владою. Яскравим прикладом цього варто вважати концепцію перерозподілу управлінських повноважень, за якої місцеві органи влади мали б отримати більший вплив, оскільки така система, цілком логічно, повинна була бути більш ефективною. Згодом Кравчук вдався до практичних кроків, лобіювавши Закон «Про представника Президента України», який був прийнятий 05 березня 1992 року. Суперечливою у подібній структурі виявлялася роль представника, який уособлював всю повноту виконавчої влади на місцях [131].

В умовах продовження цієї реформи були утворені Місцеві державні адміністрації (МДА), які своєю діяльністю протиставляли себе місцевим радам і збільшували рівень напруги серед керівництва регіонів. Згодом Верховна Рада прийняла поправки до закону, чітко визначивши посадову ієрархію в управлінській вертикалі, де основоположні функції займали голови районних та обласних рад [80].

Отже, протягом перших років незалежності відбувалася трансформація політичної системи та боротьба за владу між президентом і парламентом, де Кравчук виступав доволі потужним адептом радянських методів управління і намагався грати на інтересах окремих політичних сил задля ситуативної вигоди, але подібні дії були ризикованими і не виправдали себе в кінцевому результаті. Доволі абсурдною слід вважати ідею створення Державної думи, яку б мав очолювати президент і використовувати як дорадчий орган. Однак, з упевненістю потрібно стверджувати, що подібного роду утворення заздалегідь передбачали реалізацію чітких кроків задля більшої концентрації влади. Діяльність президента викликала жорстку протидію з боку СПУ на чолі з О. Морозом, який був категорично проти збільшення повноважень президента і виступав за зміцнення Верховної Ради України [19].

Надзвичайно важливим аспектом з точки зору застосування політичних компромісів потрібно вважати співпрацю Кравчука з окремими політичними групами. Незважаючи на те, що подібні дії президента викликали надзвичайно жорстку критику з боку представників Соціалістичної партії України, він зміг налагодити доволі ефективну співпрацю з Народним рухом України. Прихильники В. Чорновола та І. Драча доволі скептично ставилися до політичного образу Кравчука як сильного лідера і керівника держави, однак розуміли, що не в змозі повноцінно конкурувати з ним. Натомість, діючий президент відчував величезний дефіцит кваліфікованих кадрів, які були готові ефективно працювати в нових умовах. Виходячи з об'єктивних реалій, було знайдено компромісний варіант, за яким представники НРУ призначалися на важливі державні пости в обмін на підтримку певних ініціатив президента [80].

Політика подвійних стандартів яскраво демонструє стиль Л. Кравчука як політика, що намагався розбалансувати Верховну Раду України і сформувати відносно стійке об'єднання депутатів, які будуть його підтримувати, незалежно від партійних орієнтирів. У подальшому це призвело до формування доволі стійкого політичного союзу, який інтерпретувала більшість експертів як «партію влади». Подібна коаліція не мала жодних інституційних чи ідеологічних орієнтирів і нагадувала своєрідну касту або правлячий клас, що найбільш яскраво відображало добре розвинуті тоталітарні традиції. Кравчук скептично ставився до подібного роду дискусій і охарактеризував цей феномен наступним чином: «Тут раптом виникає якась філософська категорія «партія влади». Що хочеш можна туди дописати. Якщо людина при владі, то вона вже в партії влади. Я і сам не знаю, що це таке - партія влади» [80].