Політичний компроміс

Відповідно до угоди в Кемп-Девіді, потрібно було враховувати найменші деталі, щоб досягти виваженого рішення. Американські представники після декількох зібрань здійснили ряд візитів до Єгипту та Ізраїлю. Для того, щоб сформулювати модель урегулювання політичної ситуації між ізраїльтянами та єгиптянами, було створено проект, затверджений Конгресом США.

26 березня 1979 року відбулося підписання ізраїльсько-єгипетського мирного договору на північній галявині Білого дому. Відповідно, після вступу його в дію мав утвердитися постійний і справедливий мир на Близькому Сході у відповідності з конвенціями 242 і 338, Статутом Організації Об'єднаних Націй та міжнародним правом:

Стаття 1. Закінчити стан війни і розпочати мирне співіснування після виведення Ізраїлем своїх військ із Синайського півострова за межі міжнародного кордону, щоб встановити нормальні відносини між двома сторонами.

Стаття 2. Відновити порушений міжнародний кордон між Єгиптом і Ізраїлем та забезпечити виконання протоколу про деталі відносин між двома сторонами і обмінятися послами протягом одного місяця після завершення першого етапу виведення військ із Синаю.

Стаття 3. Зобов'язати кожну сторону утримуватися від організації, підбурювання або загроз у будь-якій формі проти одне одного та зупинити економічний бойкот.

Стаття 4. Згідно протоколу Організації Об'єднаних Націй забезпечити гідне життя людей в буферних зонах і вивести війська, що підтверджено п'ятьма голосами постійних членів Ради Безпеки ООН.

Стаття 5. Задовольнити потребу вільного проходу ізраїльських суден і вантажів через Суецький канал, протоку Тиран і затоку Акаба в міжнародних водах.

Стаття 6. Даний договір є можливістю для обміну ратифікаційними грамотами відносно Синаю та повністю замінює угоду 1975 року [13].

Як і в будь-якому мирному договорі, між країнами є переможці та переможені. Тож, досліджуючи єгипетсько-ізраїльську ситуацію, можна виявити як позитивні, так і негативні результати зазначеного договору. До позитивних результатів слід віднести наступні.

1. Припинення війни, в якій загинуло майже 8000 єгипетських та 2700 ізраїльських людей. Після договору 1979 року Ізраїль залишив весь Синай і з тих пір дотримується «холодного миру» між двома країнами.

2. Єгипет та Ізраїль отримали значну допомогу від США. Згідно даних американського науково-дослідницького центру «Конгрес», починаючи від 1979 року Єгипет отримав 69 млрд доларів, Ізраїль - 98 млрд доларів.

3. Після встановлення миру Єгипет почав продавати великі обсяги нафти в Ізраїль. До 1995 року ці продажі склали близько третини імпорту ізраїльського палива. Обидві країни підписали угоду щодо постачання природного газу у 2005 році. У результаті Єгипет став забезпечувати до 40 відсотків газових потреб Ізраїлю.

4. Сполучені Штати Америки набули статусу вирішального дипломатичного гравця в регіоні завдяки їхній ролі як мирного посередника та налагодженню більш тісних відносин з Ізраїлем та Єгиптом. Крім того, вони зміцнили власні позиції і стабілізуючу роль у регіоні завдяки конфлікту між Ізраїлем і Палестинською автономією.

Поряд з цим, залишилось багато невирішених проблем, які стосуються арабських та єгипетських інтересів.

1. Ізраїлю від 1979 року так і не вдалося подолати психологічний бар'єр у соціальному, політичному і культурному співробітництві з Єгиптом. Залишається ще багато невирішених між двома країнами питань, зокрема, про суд над військовими злочинцями з ізраїльської армії, обвинувачених у вбивстві в'язнів єгипетської армії під час Війни Судного дня. Єгипет поновив свою вимогу розглянути це питання у 2003 році, але зазнав провалу після підписання Ізраїлем договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

2. Після 1979 року спостерігається ескалація арабо-сіоністського конфлікту. Офіційне визнання Єгиптом держави Ізраїль стало катастрофою для арабського націоналізму, чинником значного загострення палестинського питання й зумовило визнання Організації Визволення Палестини арабським світом.

3. Арабський і мусульманський світ відвернувся від Єгипту, внаслідок чого штаб Ліги арабських держав перемістився з Каїру до Тунісу, а сам бойкот тривав цілих дев'ять років, аж поки відносини не налагодилися 08 листопада 1987 року.

4. Відбулася передбачувана для світу мілітаризація Ізраїлю. Зараз вона досягла значних обсягів, а ізраїльська військова техніка стала однією з найпривабливіших. Станом на 2007 рік Ізраїль став четвертою країною в світі за експортом зброї.

5. Ситуація, яка склалася з Єгиптом, паралізувала опір та підірвала договір, який палестинці будували протягом декількох років.

Таким чином, Кемп-Девідські угоди, попри всю їх суперечливість, можна розглядати як класичний зразок досягнення компромісу в складній суспільно-політичній ситуації.

Що стосується дослідження сучасної сирійської кризи, то для її поглибленого осмислення насамперед варто висвітлити міжнародні позиції зацікавлених країн, Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй. Розкриття специфіки участі регіональних гравців у сирійському конфлікті - Туреччини, Ірану, Лівану, Іраку - дозволить з'ясувати чинники і характер деструктивних дій Російської Федерації щодо підтримки режиму Б. Асада, а також плюралістичні підходи Сполучених Штатів Америки і Європейського Союзу та намагання ООН, спрямовані на врегулювання конфлікту.

Сирійська криза бере свій початок від 2011 року. Можна припустити, що вона не є наперед визначеною точкою зіткнення регіональних і міжнародних систем. Це скоріше «тріщина», яка утворилася в результаті встановлених сирійським режимом за останні десятиліття нормативно-правових положень і політичних директив, які не забезпечили правильний поділ влади і не відповідали загальноприйнятим політичним нормам. Діючий режим власними силами прагнув відновити владу, відмовляючи арабському світові у врегулюванні проблеми шляхом використання їхніх ініціатив та місії спостерігачів. Відсутність регіональних міжнародних мирних ініціатив у вирішенні сирійського конфлікту, а також незначні зусилля Організації Об'єднаних Націй щодо припинення насильства є основними чинниками, які перешкоджають швидкому вирішенню проблем сирійської кризи, беручи до уваги наявні амбіції і міжнародні інтереси. Ситуацію в Сирії неможливо порівняти з локальними конфліктами. Її резонанс відчутний від Ірану до Лівану, зважаючи на велику кількість спостерігачів і послідовників, а також розробку сценаріїв щодо пошуку політичного компромісу задля врегулювання зазначеної кризи. Виходячи з цього, варто з'ясувати ключові регіональні й міжнародні позиції.

Туреччина. Позиція турецького уряду щодо Сирії значною мірою відрізняється від позицій інших країн. Починаючи з того моменту, коли сирійці вийшли на вулиці, вимагаючи свободи, гідності та демократії, Туреччина підтримала їхні вимоги. Перед усім цим, сирійсько-турецькі відносини були дуже обмеженими. Спільним інтересом був лише значний обсяг торговельного обміну між двома країнами. Сирія намагалася допомогти Туреччині вийти на ринок арабських суспільств і відкрити двері для її подальшого впливу на арабські країни. Чому ж тоді Туреччина пожертвувала цими досягненнями, схилившись до підтримки повстанців? Звичайно, можна сказати, що демократія в Туреччині орієнтована на підтримку боротьби сирійського народу за справедливість. Однак, загальновідомо, що основою міжнародних відносин є інтереси. У цьому контексті можна стверджувати, що Туреччина шукає життєвого простору для демократичних інтересів, щоб тиснути на Європейський Союз з метою досягнення в ньому членства. До того ж, зі збільшенням темпів кризи в Сирії збільшилася і кількість сирійських біженців, зокрема, на території Туреччини. Її населення стверджує, що державне втручання турецького уряду зобов'язане покласти край кризі, навіть якщо доведеться забезпечити військову підтримку.

Турецька військова інтервенція в Сирії вимагає легального міжнародного політичного прикриття, а також прийняття відповідних рішень турецьким парламентом. З огляду на російську і китайську позиції в Раді Безпеки ООН, таке забезпечення неможливе в осяжному майбутньому. Що стосується питання про можливість досягнення парламентської підтримки, то вона теж залишається під питанням.

Іран. Характеризуючи офіційну позицію Ірану по відношенню до кризи в Сирії, можна спостерігати, що з моменту початку акції протесту та революції ця країна повністю підтримувала сирійський режим як у підході до внутрішньої, так і до зовнішньої політики. Однак, потураючи сирійському режиму в непримиренності, Іран усвідомлює можливість падіння сирійського союзника, що буде мати дуже серйозні наслідки для іранського регіону, оскільки Сирія є найбільш важливою точкою дотику між Іраном, Хезболла і Хамас. Це означає, що Іран втратить не лише всі договори з Сирією, а й можливість використовувати інші важливі документи, тиск яких застосовується час від часу в реалізації регіональних проектів, а також у маневруванні між Заходом і США з ядерного досьє. За попередніми даними, можна сказати, що Іран, як і раніше, буде зацікавлений в абсолютній підтримці сирійського режиму.

Ліван. Ця країна є однією з найбільш постраждалих від сирійської кризи в регіоні. Події в Сирії відображаються на Лівані як у плані безпеки, так і в політичному, економічному та соціальному плані, враховуючи історичні відносини між двома країнами. З моменту здобуття незалежності Лівану від французького протекторату Сирія відмовляється визнати його незалежність, хоча завжди намагалася бути сильною, щоб брати участь у ліванській грі. Вона підтримує громадянську війну в Лівані та за її межами, впливаючи таким чином на політичну і соціальну ситуацію. Це викликає гнів ліванських політиків і міжнародного співтовариства. З іншого боку, та території Лівану знаходиться велика кількість сирійських біженців, підрахувати кількість яких ліванський уряд не в змозі, не кажучи вже про надання їм допомоги. Зважаючи на широке розмаїття віросповідань і сект у Лівані, більшість з яких підтримують сирійський режим і його союзників, уряд Лівану оголосив сирійський конфлікт внутрішньою справою, закликаючи до примирення, щоб уникнути наслідків цієї кризи [189].

Залишається відкритим питання про те, чи в змозі Ліван уникнути втягнення у сирійський конфлікт, якщо останній триватиме в найближчі роки. Хоча нестабільні джерела в Лівані залишаються, він має багато стійких перспектив протягом сирійського конфлікту. Існують певні елементи і механізми для поглинання напруженості, які досі роблять його успішним у стримані кризи і уникненні краху та надають допомогу в управлінні ризиками. Потрібно також зважати на здатність країни підтримувати стабільність у короткостроковій перспективі, хоча серйозні довгострокові ризики залишаються.

Ірак. Щодо кризи в Сирії Ірак дав менше підтримки для системи і не так вороже поставився до опозиції. Ірак посилює заходи безпеки на кордоні з Сирією, дозволяючи при цьому проходження іракських збройних груп на сирійську територію для участі в конфлікті з правлячим режимом. Іракська влада закриває кордон для сирійців, у тому числі біженців, підкреслюючи, що більшість сирійських біженців є курдами і знаходяться в північній частині Іраку. В контексті різних заходів дозволяється використовувати територію Іраку в повітряному просторі для проходження товарів, зброї і боєприпасів з Ірану і Північної Кореї. Більшість сирійсько-іракських кордонів слабо забезпечені військовими, а також пов'язані з Аль-Малікі та курдськими силами безпеки, які відповідають за контроль іракських провінцій, прилеглих до кордону з Сирією, що означає створення сприятливих умов для організації джихаду. Особливо це стало можливим після виведення американських військ і безпідставності обґрунтування їхньої присутності в Іраку. Але немає сумнівів, що процвітання цієї джихадистської організації та підвищення її ролі в Сирії залишить негативний відбиток на загалом стабільній іракській політичній сцені.

Російська Федерація. Позиція Росії щодо кризи в Сирії зводиться до підтримки сирійського режиму, незважаючи на арабський та міжнародний осуд щодо застосування ним репресій, які суперечать правилам та нормам людського життя. Росія зірвала реалізацію арабських планів та інтересів, спрямованих на вирішення сирійської кризи і досягнення деяких із вимог опозиції щодо засудження насильства. Росія постачає сирійському режиму зброю, всебічно підтримує сирійську армію, включаючи підготовку, оснащення, інформацію, захист. Росія пішла настільки далеко, наскільки це можливо для підтримки сирійського режиму, включаючи участь авіації і військово-морських сил [148].

Москва дала режиму Асада шанс для політичного маневру, мобілізації дипломатії. Спекулюючи сирійською кризою, вона прагне використовувати право вето щодо всіх проектів резолюцій, представлених країнами Заходу в Раді Безпеки, які намагатимуться засудити сирійський режим, а також матиме можливість стримувати вжиті заходи проти нього. Те, що робить Москва, означає запобігання падіння сирійського режиму, оскільки вона залишається єдиним союзником Росії в регіоні. Росії вдалося використати право вето в Раді Безпеки ООН на захист сирійського режиму в прийнятті рішення щодо організації міжнародної військової кампанії із захисту цивільного населення вздовж лінії розмежування з такими країнами як Боснія, Косово та Лівія, яка виникла внаслідок попередніх внутрішніх конфліктів,

Таким чином, підтримка Росією режиму Асада є досить вагомою і буде тривати до тих пір, поки існують життєво важливі інтереси Росії у регіональній геополітиці або в процесі напружених стратегічних відносин зі Сполученими Штатами Америки та іншими західними країнами.

Сполучені Штати Америки. Позиція США відносно сирійської кризи зводиться до можливості говорити про вірогідність спонтанного політичного рішення і загрози додаткових дій. Заяви адміністрації США вимагають покласти край насильству і відкрити коридори для гуманітарної допомоги. Однак, вони відкривають двері лише для американського міністерства оборони, у тому числі нанесення військових ударів. Все це лише звужує можливості дипломатичного вирішення конфлікту.

Немає жодних сумнівів, що існує багато американських розрахунків та міркувань, пов'язаних зі ставленням до сирійської революції. Однак причини, пов'язані з фінансовою кризою в США, наближенням президентських виборів, змусили Вашингтон відступити [96]. Аналітики вважають, що підхід Вашингтона до сирійської кризи жодним чином не означає підтримання існуючого режиму. Для збільшення політичного та дипломатичного тиску на міжнародних і регіональних форумах США повинні відвести головну роль регіональним країнам - Туреччині і державам Перської затоки, а також підключити Лігу арабських держав і, найголовніше, заручитися підтримкою сирійської опозиції. На місці колишньої влади Вашингтон прагне бачити саме сирійську опозицію. Він закликав Туреччину прийняти передові позиції і відійти від ролі посередника в кризі [119].

Американська позиція сьогодні схиляється до можливості порозуміння з існуючою системою, прийнявши зміни її поведінки, зниження військового потенціалу та залучення регіональної й міжнародної політики Ірану. Проте, Сполучені Штати стикаються з іншою проблемою - як боротися з новим балансом сил у Сирії в разі падіння режиму Башара аль-Асада. Налічується понад 300 незалежних опозиційних груп, які здатні до координації або співробітництва. На додаток до цього майже чверть цих організацій чи збройних груп належать до Аль-Каїди і рухів джихадистів. Вашингтон також побоюється, що може виникнути ймовірність використання ісламістами великої кількості хімічної зброї, що знаходиться у розпорядженні режиму Асада.

Європейський Союз. Зважаючи на події, які відбуваються в Сирії, ЄС закликає до миру. З боку ЄС, починаючи від моніторингу ситуації, від самого початку гучно лунали заклики до стриманості, а потім засудження підбурювання до революції і підтримки сирійської опозиції. Європейський Союз простягнув руку великим державам, щоб вони втрутилися у внутрішні справи Сирії, як це раніше сталося в Лівії. Це співпало з початком підписання договору ЄС в Лісабоні щодо подолання сирійської кризи, а також про розвиток нової структури зовнішньої політики в Європейському Союзі. Лісабонський договір покликаний полегшити застосування зовнішньої політики Європейського Союзу більш послідовно, ефективно і дієво. Але виявляється, що реальність дуже відрізняється від дійсності, тому що Лісабонський договір робить процес зовнішньої політики ЄС зосередженим в руках «великої трійки», а саме Франції, Німеччини та Великої Британії.

Гуманітарна допомога частково сформувала відповідь Європейського Союзу щодо насильства в Сирії, яка стосується допомоги населенню країни, а також переміщеним особам і біженцям. Наступним кроком стало запровадження торгових і фінансових санкцій, які, безумовно, негативно впливають на окремих персонажів режиму Асада, хоча це не стало вирішальним чинником через обмежений розмір торгівлі та інвестицій між Сирією та Європейським Союзом. На політичному рівні Європейський Союз бере активну участь у Раді Безпеки ООН, підтримуючи друзів Сирії. Політика ЄС визнає, що ситуація в Сирії не викличе великого резонансу в середовищі європейської громадськості, за винятком відповідальності на гуманітарному рівні. Зі швидкими темпами ескалації кризи в Сирії у ЄС з'явилися нові політичні погляди і точки дотику до того, що визначається в політичній літературі як «глухий кут». На його горизонті виникають модернізовані уявлення, мета яких знайти безпечний вихід з нестабільного становища Сирії [72].

Організація Об'єднаних Націй. Роль ООН у сирійській кризі - винятково політична. Не зважаючи на те, що вирішення міжнародної проблеми є головним завданням у Раді Безпеки ООН, вона постійно перебуває під впливом міжнародного балансу сил, оскільки кожна з конфліктуючих сторін виявляє свої власні інтереси відносно існуючої ситуації. З тієї ж самої причини відхиляється будь-яке рішення за межами Організації Об'єднаних Націй. Звідси можна зробити висновок, що потрібно розвивати певні дії у напрямку пошуку відповіді на прохання Ліги арабських держав відправити миротворчі сили в Сирію. Організація Об'єднаних Націй в консультаціях з низкою країн обговорила можливість відправки міжнародних миротворців до Сирії. Такі кроки викликали багато проблем і труднощів, серед яких виділяються наступні.

1. Можливість відправки міжнародних військ на сирійську територію становить собою значну проблему для Організації Об'єднаних Націй, оскільки вона не має додаткових резервів, що означає виведення частини власних військ, дислокованих по всьому світу для того, щоб забезпечити необхідні для підготовки та відправки у Сирію війська.

2. Мають місце значні розбіжності інтересів щодо втілення цієї пропозиції між сильними міжнародними сторонами. Росія заявила, що може швидко вирішити кризову ситуацію; Велика Британія, в свою чергу, оголосила, що вона має чітке бачення припинення конфлікту і здатна надати власний план дій; що стосується Китаю, то він утримався від чіткого висловлення своєї позиції.

3. Одним із найбільш важливих завдань, які стоять перед будь-якими міжнародними сторонами в цій ситуації, є проблема згоди головних сторін конфлікту і приймаючої країни. Все це є надзвичайно складно, оскільки сирійський режим наполегливо відмовляється від пропозиції відправки миротворців до Сирії в цілому, точно так, як це було раніше, і відхиляє прийняте Лігою арабських держав рішення, яке закликало Раду Безпеки направити міжнародні війська в Сирію. Саме це є головною перешкодою для реалізації даної угоди, оскільки відправка миротворчих сил в будь-якому разі потребуватиме співпраці з сирійським режимом.

Звідси, можемо сказати, що сирійська криза потребує негайного узгодження міжнародних і арабських зусиль на чолі з Організацією Об'єднаних Націй та організаціями з надання гуманітарної допомоги (Арабської організації Півмісяця, Комісії Червоного Хреста, Лікарів без кордонів) з тим, щоб збільшити надання допомоги постраждалим під час конфлікту. Необхідно забезпечити допомогу хоча б тимчасово, оскільки невідомо, коли буде прийнято узгоджене рішення, яке припинить цю кризу і покладе край стражданням сирійського народу. І не важливо, чи буде це одна зі сторін, чи міжнародне співтовариство, головне - домовитися про механізм вирішення проблеми.

Як висновок, варто зазначити наступне. Якби метою сирійської революції було бажання залишитись без підключення міжнародних та регіональних заходів, то криза була б вирішена на користь сирійського народу як це було наприкінці 2011 року. Але через важливість геополітичного положення Сирії, глобалізацію конфлікту із-за участі російських військ виникла тривала криза, яка збільшує кількість людських жертв та мігрантів. Лише очевидно, російсько-китайська підтримка іранської влади грошима та зброєю є основним чинником, що поглиблює кризу в регіоні.

2.2 Досвід держав Європейського Союзу в застосуванні політичних компромісів

Політичний компроміс, як дієвий спосіб врегулювання політичного конфлікту, можливий лише в демократичних суспільствах. У цьому контексті А. Кармін зазначає: «В суспільстві зі стійкими демократичними традиціями право - це закріплені в суспільній свідомості, підтримані авторитетом суспільства правила, що гарантують свободу у виконанні визначених дій, у задоволенні визначених потреб» [86, с. 219]. В сучасних демократіях «правила гри» є відображенням пануючих у суспільстві зразків поведінки в тій чи іншій політичній ситуації. Вони засвідчують наявність дискурсу в політичній системі, а також конституюють сам процес розгортання конфліктів, роблячи можливим якщо не їхню повну ліквідацію, то хоча б вирішення чи врегулювання.

Залежно від результату традиційно виокремлюють конфлікти з нульовою, ненульовою та від'ємною сумою [99, с. 33-34]. Перші мають наслідком виграш однієї й програш іншої сторони. Другі є прикладом задоволення інтересів усіх учасників. А треті демонструють програш як однієї, так й іншої сторони. В загальному контексті можна сказати, що результат перших пояснюється явищем капітуляції. Конфлікти з ненульовою сумою є прикладом консенсусу. А відповідно останні мають наслідком взаємне знищення (необов'язково фізичне) сторін. Але якщо розглядати дану типологію крізь призму вище зазначеного розуміння політичного компромісу, можна сказати, що нульова, ненульова та від'ємна сума можуть бути його результатами. Але якщо говорити про політичну практику держав Європейського Союзу, то варто зазначити, що перш за все при виборі того чи іншого механізму застосування політичного компромісу, сторони керуються саме можливістю вигоди для всіх сторін. Але мається на увазі не загальне задоволення інтересів та вимог кожного учасника конфлікту, а вироблення домовленостей, які будуть прийнятними для всіх у процесі здійснення поступок. Саме на цій основі втілюються механізми застосування політичного компромісу під час врегулювання внутрідержавних конфліктів у Європейському Союзі.

Слід зазначити, що конфлікти цінностей та ідентичності є характерними для авторитарних та перехідних суспільств, оскільки їхні політичні системи прагнуть до монізму (перші) або мають аморфний та невизначений характер (другі) [41, с. 13]. Демократіям притаманні конфлікти інтересів, оскільки за умов політичного плюралізму та чіткої налаштованості політичних інститутів суперечки виникають виключно з питань здійснення влади, а не її поділу. Слід зазначити, що дане твердження відображає загальну практику, але його не варто абсолютизувати. Справа в тому, що й держави Європейського Союзу не убезпечені від виникнення конфліктів цінностей та ідентичності. Але, на відміну від авторитарних чи перехідних суспільств, їх врегулювання відбувається на основі політичного компромісу.

Європейська практика знає декілька різновидів політичних конфліктів. Почнемо розгляд з конфлікту цінностей між існуючою владою та суспільними силами. Як приклад, слід навести ставлення словацького соціуму до питання щодо легалізації одностатевих шлюбів. У червні 2014 року парламент республіки вніс зміни до конституції, що стосувалися визначення подружжя, як такого, що складається з чоловіка та жінки. Згодом було оголошено проведення референдуму за народною ініціативою, який, як вважається, був спрямований на закріплення вище зазначеного рішення. Опитування відбулося 07 лютого 2015 року. На розгляд виборців виносилися 3 питання: 1) Чи погоджуєтеся Ви, що лише зв'язок між одним чоловіком та однією жінкою може називатися шлюбом? ; 2) Чи погоджуєтеся Ви, що одностатеві подружжя чи групи не можуть усиновлювати та виховувати дітей? ; 3) Чи погоджуєтеся Ви, що школи не можуть вимагати від дітей брати участь в освіті, що стосується сексуальної поведінки чи евтаназії, якщо діти чи їх батьки не погоджуються? [216]. Всі вони були схвалені більш ніж 90% виборців, що взяли участь у референдумі. Але він не був визнаний таким, що відбувся, оскільки явка склала лише 21, 41% від потрібних 50% + 1 [216]. На перший погляд у даній політичній ситуації не вбачається компромісу, оскільки підписи для проголошення референдуму збирала організація «Альянс за сім'ю» за підтримки католицької церкви, а запитання мали негативний характер. Тобто в такому випадку ініціаторами проведення опитування стали симпатики діючої влади. Але якщо звернути увагу на реакцію деяких верств суспільства щодо референдуму, то можна зробити висновок, що до його оголошення конфлікт як такий дійсно існував, але перебував на латентній стадії. Власне невизнання опитування таким, що відбулося, і є прикладом політичного компромісу. Його наслідком стало те, що зміни в конституції збереглися, але вони не отримали народної легітимації. Водночас прихильники одностатевих шлюбів змогли успішно бойкотувати референдум, але не домоглися забезпечення для себе виняткових прав. Таким чином, відбулося встановлення статус-кво, оскільки сторони не реалізували своїх головних інтересів і повернулися до ситуації, що передувала опитуванню.

Наступним є конфлікт інтересів між існуючою владою та суспільними силами. У даному випадку слід розглянути конституційний референдум у Люксембурзі, що відбувся 07 червня 2015 року. Всього було винесено три питання: 1) Ви схвалюєте ідею, що народ Люксембургу від 16 до 18 повинен мати право добровільно реєструватися у списках виборців, щоб брати участь в якості виборця під час виборів до Палати депутатів, європейських виборів, муніципальних виборів та референдумах? ; 2) Ви схвалюєте ідею, що жителі без люксембурзького громадянства повинні мати право добровільно реєструватися у списках виборців, щоб брати участь у якості виборців під час виборів до Палати депутатів, за двох умов, що вони проживають в Люксембурзі принаймні 10 років і раніше брали участь в європейських та муніципальних виборах у Люксембурзі? ; 3) Ви схвалюєте ідею про обмеження в десять років максимального періоду коли хто-небудь може безперервно бути частиною уряду (кабінету)? [211]. При явці 87% виборці відхилили всі запропоновані питання. У даному випадку конфлікт базується виключно навколо першого з них, оскільки зміна вікового цензу в сторону його зменшення може мати значні наслідки. Варто зазначити, що прем'єр-міністр Люксембургу Ксавьє Беттель закликав проголосувати «за». Фактично, конфлікт полягав у прагненні чинної влади розширити свій електорат за рахунок зменшення вікового цензу. Відповідно опозиційні сили і (як виявилося) значна частина суспільства не були зацікавлені в цих змінах. Таким чином, компроміс у даній ситуації полягає в тому, що уряд не втілив таке рішення через парламент, а виніс його на референдум. Варто наголосити, що він мав консультативний характер.

Прикладом конфлікту ідентичності між існуючою владою та суспільними силами є конфлікт у Північній Ірландії. Він має довгу історію і полягає в протиборстві між урядом Великої Британії та північно-ірландськими іредентистами. Вважається, що кінцем даного конфлікту стала Белфастська угода, яка була підписана представниками Об'єднаного Королівства та Республіки Ірландія (як третьої сторони конфлікту, що виступала на боці іредентистів), а також визнана провідними політичними партіями Північної Ірландії. Фактично дане рішення є класичним прикладом політичного компромісу, оскільки сам конфлікт був оформленим, сторони визнавали себе як такими, мало місце однакове бачення існуючої проблеми та відбулася серія взаємних поступок. Також це підкреслюється тим, що конфлікт дійсно не був ліквідований, а перейшов у латентну стадію з наступними інституційними кризами. Варто вказати конкретні поступки, які були здійснені урядом Великої Британії та організаціями північно-ірландських іредентистів. Головною поступкою першого стало відновлення роботи Асамблеї Північної Ірландії - регіонального законодавчого органу. У свою чергу іредентисти зобов'язалися роззброїтися протягом двох років з дня проведення референдуму серед населення Північної Ірландії щодо даної угоди [220]. Варто зазначити, що він мав місце 23 травня 1998 року. 94% виборців схвалили Белфастську угоду [221]. Таким чином, дану подію також слід віднести до політичного компромісу. Варто згадати й про такі пункти угоди як створення Виконавчого комітету (уряду Північної Ірландії), в якому порівну були представлені католики та протестанти, та Ради британських островів [220]. Відповідно, сторони брали на себе зобов'язання співпрацювати, що передбачає створення поля довіри між ними й у подальшому сприятиме підтриманню досягнутого компромісу. Лише, варто зазначити, що конфлікт ідентичності в даному випадку не зникає, оскільки північні ірландці не перестають себе вважати такими, але він дозволяє їм поступово інкорпоруватися у британську політичну систему.

Тепер варто перейти до розгляду конфліктів усередині існуючої влади. Прикладом конфлікту цінностей у даній сфері є урядова криза у Швеції, яка відбулася у 2014 році. Її природа пояснюється особливостями процесу формування Ради Міністрів даної держави. У Швеції можливе створення уряду меншості, що й сталося після парламентських виборів 2014 року, внаслідок яких найбільшу, але недостатню для самостійного формування уряду, кількість мандатів отримала Соціал-демократична партія на чолі зі Стефаном Льовеном. Праві партії не володіли достатньою кількістю місць для створення коаліції. Фактично, склалася ситуація, за якої коаліція була можлива лише за участі СДПШ. Тому тальман Риксдагу доручив її вище згаданому лідеру сформувати уряд меншості. У даному випадку слід розуміти, що такий кабінет не має достатньої підтримки в парламенті, а тому існує велика ймовірність блокування урядової законодавчої ініціативи. Власне це й сталося після внесення Радою Міністрів законопроекту про бюджет, який не відповідав ідеологічним уподобанням опозиційних сил. Відповідно, 03 грудня 2014 року Риксдаг Швеції відхилив його. Таким чином, прем'єр-міністр оголосив дострокові вибори до парламенту на 22 березня 2015 року. Варто зазначити, що цього й прагнули представники опозиційної політичної партії «Шведські демократи», оскільки вони розраховували збільшити своє представництво з метою введення в майбутньому обмежень на імміграцію [65]. Це підкреслює ціннісний характер внутрішньовладного конфлікту. Власне політичний компроміс відбувся після серії нападів на мечеті та синагоги на території Швеції наприкінці грудня. 27 числа цього ж місяця на спільній конференції лідерів п'яти парламентських партій було оголошено про ухвалення угоди. Відповідно до неї узгоджувалися питання щодо політичних розбіжностей та встановлювалося співробітництвo [219]. Це мало відображення у відмові від проведення дострокових виборів, що стало поступкою з боку уряду, та у прийнятті бюджету за підтримки опозиційних партій.

Конфлікт між частиною депутатів парламенту Греції від політичної партії «СІРІЗА» та урядом Алексіса Ципраса є прикладом конфлікту інтересів всередині влади. 14 серпня 2015 року законодавчий орган Греції підтримав план економічної допомоги з боку Європейського Союзу в обмін на реформи. Варто зазначити, що в ході голосування понад 40 депутатів від проурядової партії «СІРІЗА» не підтримали документ за ухвалення якого агітував прем'єр-міністр [202]. Таким чином, уряд втратив більшість й 20 серпня Алексіс Ципрас пішов у відставку. Внаслідок цього конфлікт загострився й 25 депутатів вище згаданої партії вийшли з її складу та утворили нове політичне об'єднання під назвою «Народна єдність». Відповідно, це дійсно призвело до втрати урядом більшості й президенту Греції після проведення декількох формальних процедур довелося достроково припинити повноваження парламенту й оголосити нові вибори до нього, які й відбулися 20 вересня 2015 року. За їх результатами партія Ципраса знову отримала перемогу та в коаліції з «Незалежними греками» сформувала новий уряд. Політичний компроміс полягає в тому, що внаслідок проведення виборів було досягнуто певну рівновагу між законодавчою та виконавчою гілками влади. Оскільки після голосування уряд Алексіса Ципраса фактично отримав легітимацію своєї політики, а депутати парламенту, надавши вотум довіри першому, визнали існуюче розташування політичних сил.

Останнім у межах даного розгляду є внутрішньовладний конфлікт ідентичності, прикладом якого є франко-фламандське протистояння в Бельгії. Воно також, як й іредентистський рух у Північній Ірландії, має глибоке історичне коріння. Але від 2007 року конфлікт почав поступово набирати свої оберти. Предметом суперечок став виборчий округ Брюссель-Халле-Вілворде. Його існування дозволяє на території Фламандського Брабанту (провінція Фландрії) формувати франкомовні муніципалітети й таким чином підривати її лінгвістичну єдність. Невирішеність даної проблеми призвела до відставки уряду Іва Летерма в квітні та позачергових виборів 13 червня 2010 року. Але після їх проведення питання не було зняте. Лише 15 вересня 2011 року виборчий округ Брюссель-Халле-Вілворде був ліквідований [214]. А шостого грудня вже новий уряд Еліо ді Рупо розпочав свою діяльність. Політичним компромісом стала підтримка франкомовними політиками ліквідації суперечливого округу в обмін на поступку з боку фламандського істеблішменту, а саме - створення коридору Брюссель-Валлонія шляхом приєднання до першого шести пільгово-французьких муніципалітетів. Дане рішення дозволило забезпечити нормальне функціонування не лише виконавчої влади, а й політичної системи Бельгії в цілому.

Таким чином, на прикладі досвіду врегулювання внутрідержавних конфліктів у таких країнах Європейського Союзу як Словаччина, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Греція та Бельгія з'ясовано, що вибір того чи іншого способу досягнення політичного компромісу залежить від предмету самого конфлікту, а також від сфери його розгортання. Відповідно, можна виокремити такі механізми застосування політичного компромісу: проведення референдуму за народної ініціативи; проведення референдуму за урядової ініціативи; укладення угоди після серії переговорів; досягнення усних домовленостей; проведення позачергових виборів (парламентських, президентських, муніципальних) ; внесення змін до існуючих «правил гри» (як приклад, до виборчої системи).

Розглянувши приклади деяких внутрідержавних конфліктів у країнах Європейського Союзу, варто перейти до аналізу суперечок між ними. Тобто, мова йтиме про міжнародні конфлікти.

Російський дослідник А. Нікітін зазначає те, що «під міжнародними конфліктами найчастіше розуміють, перш за все, війни у їхньому традиційному розумінні» [118, с. 234]. Такий погляд зосереджується виключно на одній, до того ж необов'язковій, стороні даного явища, оминаючи його інші виміри. Відповідно, цей підхід розглядає лише силові способи вирішення міжнародних конфліктів і тому відкидає можливість досягнення компромісу. Хоча, як засвідчує сучасна світова політична практика, має місце абсолютно зворотна ситуація, яка зумовлюється еволюцією традиційного розуміння міжнародного конфлікту як суто військової сутички між двома або декількома державами. Наприклад, на це вказує українська дослідниця М. Воротнюк, зазначаючи про видозміну більшості якісних параметрів міжнародних конфліктів з огляду на закінчення «холодної війни» та потужного впливу процесів глобалізації [33, с. 42]. Не дивлячись на те, що дослідниця також виходить виключно з військового трактування вище зазначеного явища, вона визнає еволюцію цілей, які можуть бути покладені в його основу. Тому це дозволяє говорити про реальність досягнення політичного компромісу навіть за умов військової сутички. Остання за сучасних умов набуває форм диверсій та війн низької інтенсивності, які спрямовані не на завоювання певної території, а можуть мати на меті здійснення тиску, вимагання поступок з конкретного зовнішньополітичного питання і т. ін.

З'ясувавши факт того, що вирішення міжнародного конфлікту шляхом досягнення політичного компромісу є можливим, варто дати визначення вище зазначеному явищу. На думку українського дослідника Д. Шеренговського, міжнародний конфлікт - це тривалий стан активної чи пасивної боротьби двох чи декількох учасників міжнародних відносин стосовно реалізації своїх інтересів, які є несумісними з інтересами протилежної сторони [190, с. 103]. У даному визначенні вчений фактично охоплює як військові зіткнення, так і беззбройне протистояння. Також ним враховується можливість переведення міжнародного конфлікту в латентну стадію. Але водночас варто зазначити, що дослідник не бере до уваги можливість конфліктів цінностей та ідентичності, яких, на думку російського вченого А. Манойло, стає все більше в міжнародних відносинах [107, с. 89]. Відповідно, типологію, критерієм якої є предмет суперечки, доцільно використовувати і для аналізу конкретних прикладів зовнішньополітичних конфліктів держав Європейського Союзу та виявлення механізмів застосування політичного компромісу для їхнього вирішення.

Представники школи врегулювання конфліктів, які взагалі не розглядають їх з точки зору силової політики, часто виходять з культурно-цивілізаційних особливостей учасників суперечки. Наприклад, на цій підставі раніше згаданий дослідник А. Манойло виокремлює чотири основні підходи до використання технологій інформаційно-психологічного впливу в сучасних міжнародних конфліктах: англо-саксонський; східноазійський; романо-германський; близькосхідний [107, с. 91].

Відповідно, у межах окресленої проблематики потрібно розглянути третю модель. В її основі лежить значний досвід конфліктного співіснування різних народів у рамках тісної Європи та історична культурно-релігійна традиція католицизму, яка доповнюється елементами більш пізнього європейського протестантизму [107, с. 91]. Тому слід розглядати конкретні приклади міжнародних суперечок за участю країн Європейського Союзу з огляду на вище зазначений підхід, оскільки це дозволить зрозуміти використання тих чи інших механізмів застосування політичного компромісу. Також слід наголосити на тому, що доречно буде звертатися до конфліктів, сторонами в яких є виключно держави-члени ЄС. В іншому випадку навряд чи можна буде вести мову про виявлення тих чи інших механізмів застосування політичного компромісу. Це пояснюється відмінностями в культурно-цивілізаційних установках суперників (за умов, якщо одна сторона належить до Європейського Союзу, а інша - ні), що й породжує асиметричний характер конфлікту, а отже - підриває можливості досягнення політичного компромісу, оскільки не виконуватиметься одна з раніше згаданих умов його реалізації, тобто, однакове бачення проблеми.

Отже, використовуючи раніше зазначену типологію в основі якої покладений предметний критерій, варто почати з міжнародного конфлікту інтересів. Як уже зазначалося, даний тип суперечностей є найбільш типовим для демократичних держав. У міжнародному аспекті він може стосуватися практично будь-якої сфери взаємних відносин - від організації спільного виробництва до здійснення прикордонного контролю і т. ін. Проте, найбільш складними є територіальні суперечки, які мають місце між окремими країнами Європейського Союзу до цього часу. У даному контексті показовою є угода між Бельгією та Нідерландами, яка була підписана 28 листопада 2016 року. Нею фактично ліквідовувалася територіальна проблема, котра сформувалася протягом 60-80-х років ХХ ст. Вона полягає в тому, що під час проведення низки інженерних робіт на річці Маас, яка розділяє дві вище згадані держави, виникло декілька островів. Один з них перейшов під юрисдикцію Брюсселю, але останньому складно було його контролювати з огляду на важкодоступність із суходолу та потребу отримання спеціального дозволу Нідерландів. Наслідком цього стало перетворення острову на базу контрабандистів, які переховувалися від бельгійського правосуддя. Відповідно, Амстердам пішов Брюсселю на зустріч, оскільки обидві сторони були зацікавлені у вирішенні даної проблеми, з огляду на її негативний вплив на окремі сегменти економіки та загальну криміногенну ситуацію в регіоні. На перший погляд дана ситуація не виглядає як міжнародний конфлікт, оскільки в ній сторони навпаки виходили зі спільних позицій та інтересів. Але справа в тому, що мова йде про територіальну суперечність, яка тягнулася від 80-х років ХХ ст., і без належного вирішення могла призвести до активізації конфлікту між Бельгією та Нідерландами. Також варто зазначити, що досягнення політичного компромісу з приводу окремих прикордонних ділянок не є чимось надзвичайним для політичної практики Амстердаму та Брюсселю. Варто згадати про існування селища Баарле, яке розділене між обома державами. Як зазначає російський дослідник Е. Винокуров, інтеграція в Європейський Союз зіграла позитивну роль для Бельгії та Нідерландів, оскільки жителі вище зазначеного населеного пункту навчилися співпрацювати і досягати компромісу з цілої низки питань (наприклад, комунальні послуги, транскордонні проблеми і т. ін.) [32, с. 136]. У селищі одночасно функціонують органи обох держав, а рух голландською та бельгійською територіями є абсолютно вільним.

Таким чином, варто зазначити, що дві вище згадані держави Європейського Союзу своєю політичною практикою продемонстрували не лише можливість мирного вирішення міжнародних конфліктів інтересів, а й засвідчили сам факт доцільності та реальності застосування політичного компромісу навіть за умов територіальних прикордонних суперечок, які в інших регіонах світу доволі часто призводять до військових сутичок (наприклад, між Індією та Китаєм, Індією та Пакистаном і т. ін.).

Якщо конфлікти інтересів у зовнішньополітичній сфері вирішуються в Європейському Союзі без особливих ускладнень, то при розв'язанні наступних двох видів суперечностей виникають певні проблеми. Відповідно, варто почати розгляд міжнародного конфлікту цінностей. У даному випадку найбільш типовим і водночас актуальним прикладом у межах Європейського Союзу є проблема розселення біженців та мігрантів з країн Африки та Близького Сходу. Особливістю цієї ситуації є те, що, на відміну від вище наведеної суперечності між Бельгією та Нідерландами, вона є асиметричною. Це зумовлено тим, що ступінь важливості даного питання для кожного окремого члена ЄС є різним. Відповідно, наслідком цього є зацікавленість одних і повна байдужість інших країн до проблеми мігрантів. Тому в даному випадку дійсно спостерігається асиметричність інтересів, яка зумовлюється ціннісними орієнтаціями. Наприклад, перш за все, проти мігрантів виступають держави Вишеградської групи, населення яких є моноетнічним або близьким до такого статусу. Відповідно, задля узгодження суперечностей було розроблено систему квот та механізм перерозподілу біженців, які почали діяти з 22 вересня 2015 року після зустрічі міністрів внутрішніх справ та юстиції держав Європейського Союзу в Брюсселі, де було подолано спротив країн Центрально-Східної Європи і прийнято рішення щодо розподілу 160 тисяч біженців [133, с. 29]. Але, не дивлячись на те, що в даній ситуації спостерігається досягнення компромісу, фактично можна говорити лише про його формальність, оскільки прем'єр-міністри Словаччини та Угорщини подали позови до Суду ЄС проти системи обов'язкового квотування як такої, що порушує принцип субсидіарності [133, с. 30]. Тобто дана ситуація вказує на наявність незадоволених сторін, які прагнуть переглянути встановлену домовленість. Проте парадоксальним є те, що політичний компроміс щодо даної проблеми проглядається абсолютно під іншим кутом. Не дивлячись на вище зазначені демарші з боку Словаччини та Угорщини, а також відмову Польщі взагалі виконувати зобов'язання по квотам, до кінця 2015 року Європейська Комісія не отримала жодного офіційного повідомлення від держав-членів про відмову від виконання раніше досягнутих домовленостей [133, с. 31]. Це дозволяє говорити про те, що навіть за наявності ціннісних розбіжностей з певних питань, країни Європейського Союзу не порушують загально прийнятих «правил гри». Фактично, за даної ситуації політичним компромісом з боку держав-членів, які незадоволені існуванням системи квот, є її елементарне визнання та врахування під час впровадження тих чи інших рішень. У свою чергу Європейська Комісія та країни, котрі підтримують вище зазначені домовленості, не вдаються до обіцяних економічних санкцій та скорочення субсидування і визнають як статус-кво одних, так і відверте саботування інших. Відповідно, політичний компроміс з даного конфлікту цінностей існує виключно у формі звичайного замовчування та уникнення вирішальних гострих обговорень. Такий паритет не усуває існуючої проблеми, але дозволяє зберігати єдність у самому Європейському Союзі. Більше того, радикальне вирішення даного питання шляхом укладання угоди, яка задовольнить всіх, не є можливим, з огляду на асиметричне бачення предмету конфлікту та різне ціннісне навантаження позицій кожної з його сторін. Тому, на даний момент, єдиним виходом є своєрідний «мовчазний» політичний компроміс.

Найбільш складним для врегулювання як всередині держави, так і на міжнародній арені є конфлікт ідентифікації (ідентичності). На думку української дослідниці М. Воротнюк, сучасні суперечки відбуваються саме довкола ідентичності [33, с. 43]. Такий стан справ є цілком зрозумілим, оскільки внаслідок глобалізації, яка деякою мірою несе за собою певні універсалістські тенденції, виникає явище етнічного Ренесансу. У свою чергу це призводить до активізації таких процесів як регіоналізм, сепаратизм та іредентизм. Детально слід зупинитися на останньому. На думку українського вченого Р. Коршука, «іредентизм - прагнення до об'єднання в єдину державу етнічної спільноти, представники якої проживають на територіях, що перебувають під контролем інших держав» [88, с. 94]. Тому в контексті даного явища й доцільно говорити про окремі випадки конфліктів ідентифікації в межах Європейського Союзу, оскільки воно апріорі передбачає залучення двох або більше країн. Типовим прикладом такого протистояння є «секейська проблема» в Румунії. Її фундамент було закладено ще після Першої світової війни, коли внаслідок підписання Тріанонського мирного договору Будапешт втратив Трансільванію на користь Бухаресту. На сьогоднішній день у трьох жудецах (адміністративно-територіальна одиниця в Румунії) вище згаданого регіону проживають секеї - угорський субетнос. Від 1990-х років вони починають боротьбу за утворення на місцях свого проживання національно-територіальної автономії, а у 2009 році в односторонньому порядку запроваджують її, що не було визнано Бухарестом. Угорський дослідник Г. Дьйоні зауважує, що «для угорського суспільства та угорської еліти пріоритетом зовнішньої політики є підтримка закордонних угорців» [63, с. 51]. Така думка дає підстави вважати, що Будапешт є стороною вище окресленого конфлікту поряд із секейськими елітами та офіційним Бухарестом. Тому від його позиції також залежить вдале вирішення існуючих суперечностей. Варто зазначити, що сторони активно ідуть на поступки одна одній і на сьогоднішній день з певними обмеженнями можна говорити про наявність політичного компромісу щодо «секейської проблеми». Румунія зі свого боку, не визнаючи проголошеної автономії Секейський край, не вдається до її силового придушення, а також, на думку вище згаданого дослідника Г. Дьйоні, проводить доволі ліберальну політику по відношенню до угорської меншини, особливо, якщо згадувати її насильницьку румунізацію за часів правління Ніколає Чаушеску [63, с. 51]. Це, наприклад, вбачається в легальному існуванні політичного представництва секеїв у обох палатах румунського парламенту - Демократичний союз трансільванських угорців має 21 та 9 місць у Палаті депутатів та Сенаті відповідно. У свою чергу Будапешт обрав неординарний шлях. Внаслідок набуття чинності 01 січня 2011 року поправок до Конституції Угорщини почав діяти спрощений режим отримання громадянства для секеїв. Тому поступово спостерігається кількісне зменшення угорської національної меншини на території Румунії.

Отже, шляхом цілеспрямованої підтримки статус-кво та проведення своєрідної репатріації Будапешту та Бухаресту вдається зберігати політичний компроміс та уникати переходу конфлікту ідентифікації в активну фазу. Такий стан справ повністю не вирішує існуючих суперечностей, оскільки Секейський край не є офіційно визнаною національно-територіальною автономією. Але в даному випадку сторони пішли шляхом «зняття» предмету конфлікту на невизначений час, а отже прийшли до взаємного політичного компромісу.

Таким чином, на прикладі досвіду врегулювання конфліктів між такими державами-членами Європейського Союзу як Бельгія, Нідерланди, Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина з'ясовано, що, як і в ситуації з внутрідержавними суперечностями, вибір того чи іншого способу досягнення політичного компромісу залежить від предмету самого конфлікту. Але більшою мірою успішність врегулювання протиріч залежить від наявної політичної ситуації та чіткої установки сторін на вирішення або принаймні на безстрокове відкладення протиборства. Враховуючи раніше зазначену думку російського дослідника А. Манойло про те, що у Європейському Союзі при вирішенні міжнародних конфліктів виходять з позиції відмови від будь-якого застосування сили, варто зробити висновок щодо безальтернативності політичного компромісу як засобу врегулювання тих чи інших протиріч. Отже, на основі вище проаналізованих прикладів, можна виокремити такі механізми застосування політичного компромісу:

- укладення угоди щодо врегулювання предмету суперечки на основі спільності інтересів (наприклад, обмін територіями, організація спільної роботи органів державної влади, проведення демаркації тощо) ;