Історія української етнографії

Оригінальні й переконливі висновки Максимовича про час написання "Слова" допомогли тодішнім літературознавцям зосередити творчу активність на інших проблемах словознавства. Відзначаючи заслуги Максимовича у розв'язанні даного питання, медієвіст В. Данилов писав, що новаторським, і пізніше загальноприйнятим, у погляді на "Слово" вченого було те, що він відкинув гіпотезу Карамзіна та скептиків і норманістів про "ходячі літературні уявлення"9.

Уточнюючи час написання поеми, Максимович говорить, що перші дві частини були написані в 1185 році, а третя - в 1186. Підставою для свого висновку вчений вважає матеріал тексту "Слова" і літопису. Якщо перші дві частини були відгуком на поразку русичів у половецькому стані, переконаний дослідник, то третя - це відповідь на повернення Ігоря навесні 1186 року з полону. Як бачимо, Максимович підкреслює актуальність появи твору, фіксацію в ньому історично правдивих фактів, що було для давнього письменства однією з найхарактерніших рис його поетики.

Дане питання залишається дискусійним і сьогодні. Одні дослідники пам'ятки вважають часом написання поеми 1185 рік10, інші - 118711, треті - ще пізніший12. Джерелами недовіри до давності "Слова" були як загибель рукопису в 1812 році, так і наявність "темних місць" у творі, підсилених недосконалою копією первинного тексту, яка, в свою чергу, додала ще незрозумілі слова, а крім цього, низький рівень знань про давньоукраїнську літературу на початку ХІХ ст. Сукупність цих проблем і вад не дозволяли багатьом філологам вірити в можливість появи на голому місці (як вони вважали) такого високохудожнього твору. Цьому поглядові піддався певною мірою навіть О. Пушкін, вірячи в оригінальність і давність "Слова", але вважаючи, що воно - єдина пам'ятка серед темного (пустельного. - М. К.) степу13.

Недовіра до власних історичних надбань з доби Київської Русі породила хибну традицію, як вважав Максимович, шукати пояснень у слов'янських, європейських та азіатських мовах і літературах, а не вивчати власні джерела. Спрощеність такого підходу до з'ясування наукових проблем завжди породжувала кривотлумачення.

З такою методикою вивчення давньоукраїнської культури і, зокрема, літератури Максимович не погоджувався. У працях про "Слово", "Истории древней русской словесности", історико-лінгвістичних студіях учений практично доводив, що поему про Ігорів похід можна прокоментувати на основі паралельного вивчення та зіставлення давньоукраїнської словесності з текстом пам'ятки, вдаючись до пошуків аналогій у західнослов'янській, але не захоплюючись цим надмірно. Дослідник спирається на досвід свого попередника-словознавця, рідного дядька, Романа Тимківського, котрий, як стверджує Максимович, працюючи за таким методом, майже повністю прокоментував "Слово" і якби не зникли його рукописи (родина Тимківських запідозрювала винним у пропажі праць Романа Федоровича І. Снєгірьова), то словознавство просунулось би набагато вперед (ІІІ, 500). Виходячи із подальших досліджень поеми, бачимо, що міркування вченого найбільш ґрунтовні й правильні серед різноманітних трактувань і концепцій 30-40-х років ХІХ ст.

Минув досить тривалий час після спроби Максимовича розв'язати питання про час написання "Слова о полку Ігоревім". Багато було суперечок щодо конкретизації його, але те раціональне зерно, яке заклав учений, витримало іспит часом і знайшло своє підтвердження в працях Б. Рибакова та П. Охріменка14, які, вважаємо, своєю аргументацією є найбільш переконливими. Професор Охріменко, наприклад, на основі текстуального аналізу "Слова", йдучи за Максимовичевими вказівками, а також аналізуючи праці дослідників поеми А. Лященка15, О. Никифорова16 та згадуваного Б. Рибакова, Київського, Єрмолинського літописів встановив, що "Слово" написане в літньо-осінній період 1185 року, а саме - у серпні-вересні. Висновок П. Охріменка підтримали відомі словознавці Д. Лихачов і О. Бушмін17.

Поруч із питанням про час написання поеми Максимович порушив і дотичне до нього: місце створення пам'ятки. У своїй "Истории древней русской словесности" він ділить письменників на дві школи: київську та новгородську. Причиною поділу була як тематика, так і діалектні особливості творів. Автора "Слова" дослідник відносить до південноруських письменників-співців "рідної землі своєї".

У науковій літературі віддавна відомі спроби пояснення терміну "Руська земля", який вживався в давньоруському письменстві. Максимович у багатьох історико-філологічних працях вказує, що, вживаючи його, письменники розуміли південні землі держави, колишню "Полянську Русь". Не відступає від такої традиції, переконаний дослідник, і співець Ігоревого походу, патріот цієї землі.

Згідно Максимовичевого трактування особи автора як знатного дружинника Ігоря, котрий, можливо, був учасником походу та у своєму творі використовує лексику чернігово-сіверської говірки давньоукраїнської мови, то місцем створення поеми на півдні України-Русі можна локалізувати Чернігово-Сіверщину, оскільки вчений переконаний, що "співець, без сумніву, був сіверянином" (ІІІ, 558). Такої ж думки перед Максимовичем дотримувався й М. Карамзін у знаменитій своїй історії18.

Із висновком Максимовича в літературознавстві ХІХ ст. погоджувалися С. Соловйов19, К. Бестужев-Рюмін20, Є. Барсов21, а в радянському - І. Новиков22, М. Присьолков23, С. Обнорський24, М. Тихомиров25, В. Федоров26, О. Назаревський27, В. Чивиліхін28, В. Стеллецький29 та інші.

На сьогодні це питання є одним з найбільш дискусійних. Багато медієвістів вважають, що автором "Слова" був киянин, який створив безсмертну перлину світової культури в рідному місті. Цієї думки дотримуються В. Келтуяла30, А. Лященко31, М. Ґудзій32, Б. Рибаков33, В. Франчук34, а також примикають до них С. Адріанов35, О. Соловйов36, які вважають, що співець Ігоревого походу був киянином чернігівського походження. Академік Д. Лихачов стверджує, що автор "Слова" - південнорус, киянин або чернігівець37.

Третя група дослідників поеми вважає, що твір написаний галичанином. Цього погляду дотримуються А. Петрушевич38, М. Зарубін39, О. Югов40, О. Орлов41, Л. Черепнін42, С. Пушик43, Л. Махновець44.

Дане питання також у словознавстві не розв'язане остаточно, але існуючі гіпотези стимулюють до подальших наукових пошуків, які, напевне, увінчаються успіхом. Після наукових обґрунтувань гіпотези Пушиком і Махновцем, здається, ми знаходимося на порозі відкриття. Поетика твору і лексичний матеріал дають підстави вбачати в ньому Володимира Галицького.

Серед гіпотез, висунутих літературознавцями, які підтримують концепцію Максимовича, заслуговують на увагу висновки П. Охріменка та А. Робінcона. Перший стверджує, що "автор твору походить саме з Чернігово-Сіверщини", конкретніше, з Новгород-Сіверщини, до чого в цьому питанні схилялися М. Карамзін, М. Максимович, К. Ушинський, Д. Багалій, С. Обнорський, В. Федоров, С. Котков та інші45. А медієвіст А. Робінсон у своїй праці46 повністю підтримує визначення локального місця "Руська земля" Максимовичем. Якщо врахувати роздробленість України-Русі на кінець ХІІ ст., пише дослідник, то автор "Слова" "брав на себе турботи про інтереси "всієї Русі" (всіх східнослов'янських князівств), у той час, коли він закликав багатьох князів об'єднатися для відсічі половецькій небезпеці47. Насправді, як ми вважаємо, автор дбав лише про інтереси "Руської землі" (власне Південної Русі), а заклик його був поетичною гіперболою, яка не викликала жодних поетичних наслідків. Як вважає А. Робінсон, така локалізація поняття "Руської землі" для автора "Слова", що розуміє під ним землі Середнього Подніпров'я та Посейм'я, "властива уявленням власне зображуваної в ньому ("Слові" - М. К.) епохи, показова для нас у тому розумінні, що вона служить одним із свідчень оригінальності та давності цієї великої поетичної пам'ятки"48.

На нашу думку, хоча автор поеми й сконцентрував усю увагу на житті Південної Русі, й, описуючи трагічний випадок з її історії, щиро виливає своє почуття любові до батьківської землі та ненависті до князівських міжусобиць, які довели державу до занепаду, але все ж таки, переживаючи за долю рідного краю, він свої помисли та заклики адресує всій Київській державі, бо хвороба сепаратизму розривала її всю. На півдні волею випадку швидше відкрився загальнодержавний ґандж, що, як Дамоклів меч, завис над величезною Україною-Руссю, бо князівські чвари, які знекровили країну, хоча й зміцнили окремі удільні землі, в загальному ж підірвали основи її суспільно-економічного ладу. Поразка Ігоревих дружин на Каялі в травні 1185 року - це початковий, перший дзвін на сполох, який попереджає про міць об'єднаних половецьких орд, готових при першій же нагоді навалою хлинути на Україну-Русь і знищити її до останку. Як зазначав з цього приводу К. Маркс, - "суть поеми - заклик князів до єднання якраз перед навалою власне монгольських полчищ"49. Усвідомлення автором трагічності та серйозності загрози зі степу й врахування ним реального політичного стану в державі не можуть не змусити його думати про всю країну, якщо вже є наочний приклад результату роз'єднаності на півдні держави. А раніше, коли Україна-Русь була єдиною, то вона завжди виступала загрозою половцям та іншим сусідам. Автор, розповідаючи про трагедію півдня, використовуючи символи та атрибутику великокняжого престолу, нагадує "тиловим", більш міцним князям, ніж прикордонні, їх синівський обов'язок: дбати про зміцнення всієї держави, як гаранта цілісності й удільних земель. Гадаємо, що Максимович також вбачав у локалізованому терміні "Руська земля", що традиційно вживався для позначення лише півдня країни, загальнодержавний зміст, адже автор не даремно звернувся із закликом до наймогутніших князів, які за більш далекоглядної власної політики зуміли б не допустити травневої трагедії. Свавілля дрібних удільних князів було можливе лише при сепаратистській політиці "старших братів", які, в свою чергу, були байдужими до загальнодержавних справ, якщо вони весь свій хист і уміння скеровували на збагачення та задоволення амбітних претензій лише свого роду. "У співця ("Слова" - М. К.) не сходить зі серця біда, ця образа його часу, - каже Максимович, - він не може забути славу минулого часу, або, краще сказати, лише в ній забувається. Тому він так часто звертається до спогадів про колишніх князів, тому так часто в його Пісні звучить дзвін дідівської слави, так часто про неї нагадує своїм князям, вказує їм золотий вітцівський престіл, журиться про їх усобиці, обурюється на них за те, що вони стали кувати крамолу і через те допустили половців до розорення Руської Землі" (ІІІ, 522; підкреслення автора - М. К.).

Отже, висновки М. Максимовича про час і місце написання "Слова", покладені в основу пізніших справді наукових досліджень, не втратили своєї актуальності й до наших часів: вони служать методологічним і методичним матеріалом для істориків і дослідників поеми.

Великим поштовхом для вивчення "Слова" та літератури Київської Русі, як зізнавався дослідник, була його праця над українським фольклором, особливо творами історико-героїчного епосу. Як учений-романтик, Максимович зумів побачити за перлинами усної народної поезії гірку долю, трагічний і водночас героїчний історичний шлях широких народних верств, їх біль і гнів або сподівання, котрі виливалися в живе слово, драматичний музичний звук. За долею людей Максимович побачив повну випробувань, злетів і катастроф історію України-Русі.

Нарікаючи на байдужість українського панства до долі свого народу, його національної культури, мови Максимович у передмові до збірки "Малороссийские песни" 1827 року закликав інтелігенцію вивчати історію свого народу не за офіційними курсами, а за усною поетичною спадщиною, оскільки вона, на його думку, єдина правильно передає історичні події, ставлення широких народних мас до них, до своїх історичних героїв і постатей, а це є важливим джерелом для історика та літератора. Твори письменства, зокрема "Слово о полку Ігоревім", історичні думи та пісні, билини - неоціненні джерела народного духу, його історія, - неодноразово підкреслював учений. У них наша пам'ять, наш досвід і обличчя в порівнянні до історії сусідніх народів, світової історії, світової культури.

Як демократ і патріот Батьківщини, М. Максимович повертав народові забуті його скарби. Тому так скрупульозно він ставився до аналізу та коментування найкращих пам'яток минулого, в тому числі й "Слова", вбачаючи в ньому той щасливий випадок, коли твір стає цінним скарбом, джерелом у літературному процесі, документом історичної доби. "З усіх… найголовніших проблем (які стосувалися вивчення поеми. - М. К.), М. О. Максимович висловлював найбільш правильні, - наголошує історик П. Марков, - що свідчило про прогресивність і широку історичну ерудицію вченого"50.

Щоб довести безперервність літературного процесу в східнослов'янських народів, вплив кращих творів давньоукраїнської літератури княжої доби на подальший культурний процес, простежити запозичення провідних ідей з неї пізнішими письменниками та народними співцями, Максимович намагається з'ясувати цю закономірність при вивченні питань про зв'язки "Слова" та фольклору українців і росіян.

Для того, щоб краще зрозуміти важливість Максимовичевих студій, необхідно стисло показати історичне тло цієї проблеми. Оригінальність давньоукраїнської поеми, її небуденність були відзначені відразу ж після знайомства з нею за виданням О. Мусіна-Пушкіна. Але романтично-сентиментальні погляди вчених і літераторів Росії та України кінця ХVIII - початку ХІХ ст.., які відчули уснопоетичну стихію твору й вважали псевдооссіанові пісні Макферсона за еталон давніх пам'яток фольклору, відбилися на трактуванні подібності "Слова" до них. Цю думку М. Карамзіна, висловлену в 1797 році51, поділяли і автори передмови до першого видання "Слова" в 1800 р52. "Ця хибна аналогія, - підкреслює В. Адріанова-Перетц, - протрималася в літературі про "Слово" більше чверті сторіччя. Лише в 30-ті роки ХІХ ст. О. С. Пушкін та М. О. Максимович, що одночасно працювали над перекладом "Слова", спрямували дослідників на правильний шлях зіставлень давньоруської поеми з російською і українською народною поезією"53.

О. Пушкін у плані статті з історії російської літератури у 1834 році вмістив поміж літописами й "Словом" казки, пісні, прислів'я. Одночасно студіював збірки російських, сербських, українських пісень, щоб підібрати відповідний матеріал для характеристики художньої образності твору. За визначенням М. Цявловського, "істотне значення для поглиблення зацікавлень Пушкіна до "Слова" мало спілкування поета з Максимовичем"54. Але одночасно й думка Пушкіна для Максимовича була значною. У листі до П. В'яземського молодий вчений писав: "Порівнюючи пісні з "Піснею о полку Ігоревім", я знаходжу в них поетичну однорідність, так що цю Пісню… називаю початком тієї південноруської епопеї, яка дзвеніла й дзвенить ще у думах бандуристів і в багатьох піснях українських… Мені б дуже хотілося знати міркування ваше про таку думку й що скаже про це Пушкін"55.

Розглядаючи зображально-виражальні засоби "Слова", Максимович доводить їх народність паралельними зіставленнями з українським фольклором. Звичайно, дослідник виходив із надбань попередників у словознавстві, але він, бачачи хибність думок Карамзіна та його послідовників, пішов новим шляхом: вивчення пам'яток літератури Київської Русі методом аналізу та зіставлення зв'язку з фольклором своєї доби та східнослов'янською поезією пізніших часів. Це було новим словом в українському та російському літературознавстві, котрому судилося стати визначним здобутком у філології, а також вагомим внеском Максимовича в історико-порівняльний метод вивчення давньої словесності. В. Данилов з цього приводу зазначає: "Якщо в цьому питанні про зв'язок фразеології "Слова" з усною народною творчістю Максимович не був повним новатором, оскільки до нього на усну пісню при вивченні "Слова" посилалися Граматін і Ґлаголєв, то він поставив його на твердий ґрунт, тому що його попередників зіставлення з прийомами усної творчості були випадковими"56.

Паралелі із східнослов'янським фольклором дали змогу побачити вченому "Слово" у взаємозв'язку з усім літературним процесом ХІІ ст., визнати новаторство твору та його значення для розвитку літератури, зокрема усного героїчного епосу пізніших періодів.

М. Максимович намагається знаходити паралелі в особливостях творчого процесу, задуму, стилю автора поеми та письменників, його сучасників, в ХІХ ст. Він вказує, що "співець Ігоря виводить народну усну поезію на ступінь утворення писемного, на ступінь мистецтва. Він - поет, що народився в епоху усної поезії, наповненої уявленнями та віруваннями свого народу, але він одночасно й поет грамотний, причетний до вищих уявлень свого часу: він поет-письменник. Його пісня наповнена ще всією щирістю та красою народної поезії, але вона є вже твором написаним: у цьому й полягає її значимість у розвитку народної руської поезії"57.

"Слово", ввібравши в себе найхарактерніші народнопоетичні засоби з голосінь, слав, билин давньоукраїнської усної поезії, узаконило їх у героїчному епосі ХІІІ ст.., проклало шлях для пізнішого східнослов'янського: билин, дум, історичних пісень. Як уже відзначалося не раз, Ю. Биховський, Ф. Колеса переконливо визначили шлях і джерела їх розвитку. Далі ця думка розвивається у дослідженнях В. Адріанової-Перетц, Ю. Соколова, О. Білецького, М. Ґудзія та інших літературознавців і фольклористів.

М. Максимович у вступних статтях до збірників пісень 1834 та 1849 років, лекціях 1835 року характеризує стиль поеми на тлі українського та російського фольклору. "З українськими думами, - пише дослідник, - "Слово" зближується своєю просодією - за невизначеним, інколи великим числом стіп у віршах своїх, що звучать різномірною, вільною гармонією й співзвучних звичайно багато на одну риму" (ІІІ, 563).

Для підтвердження власної концепції Максимович наводить близькі паралелі між зображенням картин поля битви в "Слові" та українській пісні, де воно порівнюється з ріллею, а смерть воїна в полі - з весіллям. "Ту кровавого вина недоста; ту пиръ докончяша храбрые Русичи, сваты попоиша, а сами полегша за землю Руськую".

В українській пісні "Ой кінь біжить, трава шумить" козак, що помирає в степу, відправляє коня з поклоном до матері й просить його сказати їй так про свою смерть:

Ти скажи, коню, що я оженився,

Да поняв собі паняночку -

В чистім полі земляночку.

У російській пісні "Уже как пал туман на сине море", помираючи, воїн також наказує своєму коневі:

Ты скажи моей молодой жене,

Что женился я на другой жене -

На другой жене, мать сырой земле:

Что за ней я взял поле чистое,

Нас посватала сабля острая,

Положила спать калена стрела.

Порівняння смерті воїна з весіллям, говорить Максимович, - інтернаціональне. Воно зафіксоване й у грецькій народній пісні "Останнє прощання клефта" зі збірника грецьких народних пісень, перекладених й виданих М. Гнєдичем у 1825 році. Така широка географія його побутування засвідчує давність і популярність цього порівняння, а отже, й спільність обставин, що породжують його. Жорстокість битв русичів із половцями повторювалася в кількох вікових війнах українського та російського козацтва з татарами й турками, і народ, пам'ятаючи давньоукраїнські героїчні твори, що оспівували подвиги предків, переносив художні засоби тих часів на прославляння та оспівування нових героїв. Власне, ця потреба й тематика зближують "Слово" з пізнішими східнослов'янськими пам'ятками. Змінювалися епохи, атрибутика, а засоби художнього зображення в творах творчо засвоювалися все новими й новими поколіннями. Ця ґенеза є основним аргументом сталої живучості фольклору, що дотично підказує, що "Слово", напевне, було відоме у верхніх військових колах ХІІІ-ХVI сторіч.

При аналізі поеми дослідник багато уваги надав коментуванню й розгляду "Плачу Ярославни". Він вважає, що цей уривок поеми "є темою, яка різноманітно розспівується в наповнених коханням жіночих (ліричних піснях про кохання. - М. К.) піснях України" (ІІІ, 532). У плачі Ярославни, як і в плачі руських жінок, розроблена давня тема голосіння за вбитими рідними синами, чоловіками, батьками. Поет скупо, але містко вилив тугу осиротілих родин. Краса вірного кохання й безмежне горе об'єдналися в творі у глибокий крик душі, який так вражаюче, мелодійно продовжив свій розвиток в українській пісні. У них збережені ті ж самі символи: туги, туги дружини, сестри - зозуля; горя, ворогів - чорний ворон; доблесного воїна - орел.

Насипали чумаченьку високу могилу,

Посадили на могилу червону калину.

Прилетіла зозуленька, та й сказала: ку-ку!

Подай, сину! Подай, орле! Хоч правую руку!

- Ой рад би я, моя мати, обидві подати,

Та налягла сира земля, не можна підняти!

Як відзначає Максимович, особливо багато спільного між "Словом" і східнослов'янським фольклором зустрічаємо в поетичних засобах: порівняннях, епітетах, символах. Автор поеми сумну Ярославну порівнює із зигзицею - зозулею (або, як тепер заведено в літературознавстві: з чайкою)58.

Максимович також переконаний, що мелодії українських і російських пісень тісно пов'язані з давньоукраїнськими. "Судячи за піснею Ігореві і навіть за небагатьма в ній уривками з Бояна та за назвою повістей ("трудними" - сумними. - М. К.) можемо зробити висновок, що сумний тон був властивим народній руській поезії вже з давніх часів; тугою наповнена поезія українська, смутком пронизана поезія великоросійська" (ІІІ, 558).

Окрім мелодики, східнослов'янська героїчна поезія запозичила з давньоукраїнської "давній розповідний склад", яким написане "Слово", підкреслює Максимович (ІІІ, 561).

Учений у "лебединій пісні Давньої Русі", як він називає "Слово", бачив пряму спорідненість з українським фольклором, тому так старанно вивчав дане питання. Він підкреслював багато разів прямий зв'язок твору з усім східнослов'янським фольклором, закликав до поглибленого вивчення даного питання. Вироблений ним метод дослідження творчого зв'язку між писемною та усною літературами розвивали пізніше теоретики та історики літератури, критики В. Бєлінський, Ф. Буслаєв, М. Костомаров, О. Потебня, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Котляревський, П. Безсонов, О. Міллер, Є. Карський в ХІХ ст.; Ю. Соколов, С. Орлов, О. Никифоров, В. Адріанова-Перетц, Д. Лихачов, О. Білецький, М. Ґудзій, О. Дей та інші - в ХХ ст.

О. Потебня, розвиваючи думку Максимовича, пише про подібність "Слова" і східнослов'янського фольклору: "Порівняння цього роду, з одного боку, можуть пояснити деякі темні місця "Слова", з другого ж - відносять деякі народнопоетичні мотиви до часу не пізніше ХІІ ст. і, таким чином, вносять певну долю хронології у вивчення таких сторін народної поезії, як символіка і паралелізм"59.

У своїх працях з давньоукраїнської словесності періоду Київської Русі Максимович вказував на необхідність сукупного вивчення писемних творів, фольклору та історії. У цій триєдності він бачив можливість і здатність правильно й повно відтворити, вивчити духовне життя будь-якої доби, її взаємозв'язків, а отже, і здатність відтворити історію народу в той чи інший період його життя. Для словесності цей метод, на думку вченого, дає можливість з'ясувати її розвиток і поширення на терені країни, зв'язки зі словесністю інших народів, шляхи взаємозбагачення, причини виникнення різних жанрів, напрямів, їх ідейне спрямування. "Слово" дало вченому вдячний матеріал для відтворення епохи другої половини ХІІ ст., що й зробив він у циклі праць, присвячених цій пам'ятці нашої культури. Порівняльний метод вивчення фольклоризму "Слова", наголошує О. Дей, "передбачає обов'язкове використання фольклору усіх східних слов'ян, адже його безпосереднім ґрунтом була жива давньоруська народна творчість, яку чудово знав і різні засоби та жанр якої широко використав анонімний автор "Слова о полку Ігоревім"60.

Характеристика "Слова" як народнопоетичного твору писемної літератури Максимовичем за визначенням О. Орлова, "незважаючи на застарілість виразів, неясність термінології та спрощеність деяких понять, до цього часу приваблює своєю чутливістю та глибиною основної думки"61.

Думка Максимовича про те, що "Слово", відтворивши вік усної поезії, пов'язане досить тісно з пізнішим фольклором, не втратила свого значення, а навпаки, усе більше стає актуальною, оскільки дає можливість розкривати засади авторського стилю, сприяє творчому підходу для текстуального розуміння поеми. Практичні висновки послідовників Максимовича довели важливість такого погляду не лише при вивченні давньоукраїнської поеми, а взагалі при дослідженні зв'язку письменства і фольклору. Як справедливо писав літературознавець світової слави, найавторитетніший за нашого часу знавець культури і літератури Київської Русі Дмитро Лихачов, "досі зберігають свою першорядну цінність дослідження Максимовича про "Слово о полку Ігоревім", особливо з боку його народності та художності"62.

Костриця М. КРАЄЗНАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО ВІДДІЛУ РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА У КИЄВІ (1873 - 1876 рр.) // Історія української географії. -- Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. -- Вип. 10(2). -- С. 27-32.

Припинення діяльності Комісії для опису Київського навчального округу лише на певний час загальмувало становлення організаційних форм українського географічного краєзнавства.

Починаючи з середини 50-х років XIX ст., пожвавлюється діяльність учених-природознавців Київського університету Св. Володимира, пов'язана, насамперед із пробудженням після поразки Росії в Кримській війні (1853-1856 рр.) суспільного руху та включенням до гімназійних програм циклу природничих дисциплін. Терпимість царських властей до пробудження підвищеного інтересу до природознавства пояснювалась тим, що, за словами К.А.Тімірязєва, "...природничі науки, як найбільш віддалені від політики, вважалися і найбільш нешкідливими; їм не відмовляли навіть у відомій пошані, відкривали доступ до загальної системи навчання - до кадетських корпусів включно " [1].

Після відміни кріпосного права (1861) за новим університетським статутом з'явилася можливість організовувати при університетах Товариства дослідників природи. Їх виникнення відображало наукові тенденції Західної Європи, де природничі науки вступали в блискучу епоху свого розвитку.

Організаційне засідання Київського товариства дослідників природи (КТДП) відбулося 28 лютого 1869 р. у приміщенні університету Св.Володимира. Ініціатором створення КТДП були зоолог К. Ф. Кесслер і біолог-еволюціоніст О.О.Ковалевський. Активну участь у діяльності товариства у різний час брали геологи М.І.Андрусов, К.М.Феофілактов, В.Ю.Тарасенко, геолог і географ П.А.Тутковський, ботаніки О.С.Рогович, І.Ф.Шмальгаузен, зоолог О.О.Коротнєв та ін.

Завдання, структура і напрямки діяльності Товариства визначалися статутом. Головна мета полягала у дослідженні органічної і неорганічної природи території, що входила до Київського навчального округу, необхідно сприяти розвиткові природничих наук взагалі та поширювати природничо-історичні знання [2]. Для реалізації цих завдань планувалося спорядження експедицій та екскурсій для проведення наукових досліджень і збирання природничо-історичних предметів. 1870 р. було започатковано видання "Записок Киевского общества естествоиспытателей", на сторінках яких члени Товариства регулярно публікували матеріали своїх досліджень [3]. Внаслідок краєзнавчих експедицій членами товариства було складено і видано перші геологічні карти Києва і Київської губернії, проведено дослідження різноманітних компонентів природи території Київського навчального округу, інших регіонів України, зокрема Чорного і Азовського морів.

Таким чином, Товариство природодослідників прийняло естафету краєзнавчого дослідження України від Комісії для опису Київського навчального округу і заклало підґрунтя для відкриття в 1873 р. у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Вирішальну роль у відкритті відділу Російського географічного товариства (далі - РГТ) у Києві відіграв уродженець Київщини, видатний вчений-етнограф, географ, автор слів національного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Платонович Чубинський (1839 - 1884) [4]. Випускник юридичного факультету Петербурзького університету, П.П.Чубинський ще в студентські роки познайомився з віце-президентом РГТ П.П.Семеновим, зі своїм ровесником-офіцером, слухачем Академії Генерального штабу Миколою Пржевальським, відомим на той час географом-мандрівником Миколою Миклухо-Маклаєм, який уже побував на Канарських островах, Червоному морі. Регулярно відвідував Павло Платонович лекції відомих географів в університеті. За сприяння П.П.Семенова Павлу Платоновичу дозволили брати участь у роботі відділу етнографії Російського географічного товариства. Він мріє про організацію комплексної експедиції з метою вивчення південно-західної частини імперії. Починає збирати матеріали про Україну, шукає підтримки у друзів і знайомих, зокрема у М.Костомарова, П.Куліша, Т.Рильського та ін. [5]. Та свій задум він зміг втілити лише у 1869 р., відбувши за українофільську діяльність та участь в нелегальній Київській громаді 6,5 років вислання до Архангельської губернії. Навіть у висланні дослідник часу не марнував. У далекому Архангельську П.Чубинський вражає всіх своєю бурхливою краєзнавчою діяльністю. Тут він вивчав хлібну продуктивність і торгівлю зерном на Півночі Європейської частини імперії. Матеріали етнографічного дослідження краю він надіслав до РГТ, де вони отримали високу оцінку фахівців. За "активные труды" у вивченні Півночі, РГТ нагороджує П.П.Чубинського у 1866 р. срібною медаллю. Цього ж року він став членом Вільного економічного товариства, а ще через рік - дійсним членом РГТ. 1869 р. за клопотанням П.П.Семенова вчений одержав дозвіл повернутися в Україну і йому доручають під егідою Російського географічного товариства очолити комплексну краєзнавчу етнографічно-статистичну експедицію до Південно-Західного краю.

Задум про спорядження такої експедиції зародився ще 1862 р. У рескрипті, виданому 8 вересня 1862 р. Олександром II, зокрема зазначалося: "Высочайше повелеть соизволил передать из сумм Министерства в Русское географическое общество десять тисяч рублей для отправления в 1863 г. зазначенной експедиции". Перед членами експедиції були поставлені завдання: 1) дослідити народності Південно-Західного краю, а саме - етнічні відмінності, які проявляються в мові, звичаях; відносну чисельність етнічних груп, важливі етнографічні кордони; 2) дослідити розподіл населення за віросповіданнями та міру його релігійності і культури; 3) дослідити господарський побут етнічних груп краю і рівень їх матеріального благополуччя [7].

В Україні дослідженнями мали бути охоплені Київська, Волинська і Подільська губернії. Проте польське повстання 1863 року перешкодило реалізувати цей задум. Приступивши до обов'язків керівника експедиції, П.П.Чубинський значно розширив коло запланованих раніше досліджень. У передмові до першого тому "Трудов" Павло Плато-нович, зокрема зазначав: "Сперва я указал на необходимость раздвинуть пределы исследования, не ограничиваясь Юго-Западным краем в административном смысле..." . Крім раніше запланованих, він залучає до кола досліджень південні повіти Гродненської й Мінської губерній, західні - Люблінської і Сідлецької та північно-східну частину Бессарабії, тобто місця компактного проживання українського населення.

Перша подорож розпочалась взимку 1869 р. Вона пролягала через Київський, Канівський і Черкаський повіти долиною річки Рось. З Бердичівського повіту експедиція переїхала у Житомирський повіт на Волині. Звідси відправились долиною річки Случ через Новоград-Волинський і Старокостянтинівський повіти в Подільську губернію. Тут досліджувались Проскурівський, Ушицький і Кам'янець-Подільський повіти. Далі Чубинський подався в Бессарабію, об'їхав Хотинський повіт, а потім повернувся в Подільську губернію (Ушицький, Проскурівський і Кам'янець-Подільський повіти). Потім досліджувалися Старокостянтинівський, Кременецький, Дубенецький і Володимир-Волинський повіти Волинської губернії. Звідси в Люблінську, Мінську і Гродненську губернії, потім - на Волинь - Ковельський, Луцький, Ровенський, Новоград-Волинський, Житомирський і Радомишльський повіти та в Київ. На другу зиму в 1870 р., П.Чубинський вирушив через Радомишльський повіт Київської губернії на північну окраїну Волинської губернії (Ковельський, Луцький, Рівненський повіти) і завершив його у Радомишлі. Під час третьої подорожі - влітку 1870 р. - члени експедиції обстежували Полтавську, Київську і Подільську губернії.

Загалом впродовж 1869-1870 років члени експедиції обстежили 36 повітів Правобережної України, 1 повіт Бессарабії, 9 повітів Люблінської і Седлецької губерній, 4 повіти Гродненської, 2 - Мінської і 2 - Полтавської губерній. Членами експедиції, у складі якої під керівництвом П.П.Чубинського брали участь І.Чередниченко, В.Кравцов, П.Раєвський, Б.Ілляшевич і К.Кардаш, менше, ніж за два роки було зібрано 12 томів унікальних матеріалів. Відділення етнографії РГТ на своєму засіданні 1871 р., на якому був присутній М.Костомаров, розглянуло ці матеріали і вирішило "в видах уменьшения расходов такого громадного материала" видати 7 томів (9 книжок), обсягом понад 300 друкованих аркушів.

"За особенно полезные труди в экспедициях, снаряженных Обществом" П.Чубинського нагородили золотою медаллю РГТ (1873), премією Російської академії наук (1879), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875). До речі, відбір експонатів на цю виставку здійснювала комісія на чолі з М.П.Драгомановим [8]. Для географів особливо цінний VII том з трьома картами: "Карта южно-русских наречий и говоров" (це була одна з перших досить точних карт розселення українців), "Карта еврейского населення Юго-Западного края", "Карта католиков, в т. ч. поляков Юго-Западного края". Дві останні - це карти розселення найбільших на той час етнічних меншин - євреїв і поляків у Правобережній Україні, на Волині і Бессарабії.

Праці П.П.Чубинського виводили географічне краєзнавство з регіонального на всеукраїнський і надукраїнський рівень. За словами академіка Л.С.Берга, "Труды" експедиції П.П.Чубинського стали "найвидатнішим явищем в історії", стали унікальною і неперевершеною народознавчою енциклопедією України, в якій акумульовані найхарактерніші риси, звичаї, традиції, обряди й інші історичні, етносоціальні та економічні відомості мешканців краю. Зазначимо, що П.П.Чубинський й далі продовжував вивчення теренів України, зокрема досліджував торфові ресурси і виготовлення заліза на Поліссі ("О торфе Киевской губернии" (1873), "О возникшем производстве железа на Вольни" (1875).

Незаперечний успіх етнографічної експедиції в Південно-Західний край, пожвавлення в Україні дослідницько-краєзнавчого руху вимагали утворення спеціального наукового центру. За цю справу й взявся П.П.Чубинський. У листі до М.О.Максимовича від 25 січня 1872 р. він писав: "На днях я еду в Киев, где пробуду больше двух недель. Там я буду ходатайствовать о создании Южного отдела Рус-ского Географического Общества. ”Эта организация необходима, она сдвинула б изучение края и народа. В Петербурге этому очень сочувствуют. Я знаю многих людей, желающих стать основа-телями отдела. Ваш авторитет в этом деле имел би исключительное значение". Високий авторитет П.Чубинського, як визначного дослідника-крає-знавця, дав змогу прискорити реалізацію давньої ідеї про створення у Києві реґіонального краєзнавчого центру. Як відомо, пропозицію про створення відділу Російського географічного товариства висувала ще Комісія для опису губерній Київського навчального округу. П.П.Чубинський, підтримуючи цю ідею, запропонував розширити функції губернських статистичних комітетів до окружних, надавши їм обов'язки координаторів реґіональних краєзнавчих центрів з комплексного дослідження підвідомчих їм територій.

Спираючись на підтримку М.О.Максимовича, О.Ф.Кістяківського, В.Б.Антоновича, М.І.Петрова, М.П.Драгоманова та інших учених, П.П.Чубинський уже 15 лютого 1872 р. подав Київському генерал-губернаторові О.М.Дондукову-Корсакову проект статуту Південно-Західного відділу РГТ [12]. Князь М.О.Дондуков-Корсаков прихильно поставився до цієї ідеї і всіляко сприяв дальшому розгляду проекту статуту у вищих інстанціях. Хоча правління Російського Географічного товариства та царський уряд зрештою погодилися на заснування Південно-Західного відділу РГТ, але його роль зводили до "вивчення губерній Київського навчального округу у всіх тих напрямках, які складають предмет дослідження товариства і особливо з ... статистики та етнографії" [13]. По суті, це була спроба урядовців на базі Південно-Західного відділу лише реанімувати колишню Комісію для опису губерній Київського навчального округу. Та практика діяльності новоутвореної науково-краєзнавчої установи порушила ці плани [14].

Офіційне відкриття в Києві Південно-Західного відділу РГТ відбулося 13 лютого 1873 року в актовому залі контори Державного банку. На засіданні 17-ти членів-засновників (П.П.Чубинський, В.Б.Антонович, П.Г.Житецький, К.П.Михальчук, Г.П.Ґалаґан, В.Ф.Симиренко та інші відомі наукові і громадські діячі) князь М.О.Дондуков-Корсаков ознайомив присутніх з "Положенням" про Південно-Західний відділ і пожертвував у фонд товариства перший грошовий внесок (500 руб). Головою відділу обрали Г.П.Ґалаґана, популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції і матеріально підтримувала вітчизняну науку. Управителем справ одностайно обрали П.П.Чубинського. Йому ж надали почесне право виступати з програмною промовою [15]. Слід вважати, що з цього дня починає вести свій літопис наукове географічне краєзнавство як організаційна структура. А відомий історик Н.Д.Полонська-Василенко справедливо вважає цю подію першим кроком до створення майбутньої Академії наук України [16]. Один з найсумлінніших дослідників історії Південно-Західного відділу Російського географічного товариства Ф.Савченко дуже вдало назвав період 70-х років XIX ст. часом "українського науково-культурного самовизначення" [17]. Ф.Савченко цілком слушно зазначав, що Київський відділ, на відміну від інших реґіональних відділів РГТ, зокрема Кавказького, мав національне обличчя, "український характер ".

У вступній промові на першому засіданні новоутвореного Товариства П.П.Чубинський наголосив, що утворення відділу покликане пожвавити економічний й інтелектуальний стан суспільства, сприяти виникненню нових наукових осередків в Україні. Зазначивши, що одним з головних завдань відділу є організація етнографічно-статистичного вивчення краю, насамперед трьох основних етнографічних типів - українського, польського і єврейського. Згадавши імена видатних українських і польських дослідників краю, Чубинський закликав присутніх працювати на користь країни, "откуда пошла есть руськая земля".

Навколо Товариства згуртувався потужний прошарок української інтелігенції. Його активними членами були В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, П.Г.Житецький, М.І.Зібер, О.Ф.Кістяківський, О.В.Клосовський, О.М.Лазаревський, М.В.Лисенко, С.О.Подолинський, О.О.Русов, І.Я.Рудченко, М.П.Старицький, М.П.Яснопольський. З перших днів існування Відділ розгорнув активне дослідження природних умов і соціально-економічного життя краю. Зокрема, К.М.Феофілактов здійснював вивчення геологічної будови і рельєфу, О.С.Рогович - рослинного світу, О.В.Клосовський - клімату, П.П.Чубинський, М.І.Зібер, С.А.Подолинський - населення, М.П.Яснопольський - стан хлібної торгівлі тощо. Особливу увагу вчені звертали на краєзнавче вивчення Києва, провівши 2 березня 1874 року одноденний перепис населення міста. Перепис дав цінні відомості про кількісний, становий, релігійний, національний склад населення, допоміг скласти розгорнуту краєзнавчу економіко-географічну характеристику міських жителів, яких, до речі, за переписом налічувалось 127551 осіб.

За матеріалами перепису у 1875 р. побачила світ книга "Киев и его предместия: Шулявка, Соломинка с Протасовым Яром, Байкова гора и Демиевка с Саперною слободкою по переписи 2 марта 1874 года, произведенной и разработанной Юго-Западным Отделом Императорского Русского Географического Общества". Книга містила значний статистичний матеріал, але була вкрай вороже зустрінута реакційними колами. Їх рупор - газета "Киевлянин", яку редагував професор університету В.Шульґін, вміщувала інспіровані властями матеріали, де висловлювався сумнів з приводу достовірності наведених у праці відомостей про соціальний і національний склад населення міста. Проти цих необґрунтованих звинувачень у "Киевском телеграфе" виступив М.І.Зібер. Тоді "Киевлянин" почав приписувати членам Південно-Західного відділу "...поширення соціалістичних ідей". Це негативно вплинуло на долю цієї науково-краєзнавчої організації.

Важливе місце в діяльності відділу займало налагодження відносин з іншими науковими товариствами й установами, обмін друкованою продукцією, складання і поширення програм для збирання матеріалів про край і предметів для музею, підготовка та заслуховування рефератів. Було закладено бібліотеку та музей.

У 1874 р. відділ одержав запрошення взяти участь у Географічному конгресі і географічній виставці в Парижі. Для відбору колекцій і складання бібліографічного огляду головних географічних та етнографічних праць про край, як було зазначено вище, було створено комісію під головуванням М.П.Драгоманова. На виставку надіслана колекція фотографій видів місцевості України, типів жителів та узорів-орнаментів.

Свої реферати на виставку представили: В.Б.Антонович "Про ремісничу і фабричну виробничу діяльність у Південно-Західному краї в кінці XVIII ст.", М.П.Яснопольський "Про умови торгівлі Південно-Західного краю і Малоросії з північно-західними і особливо польськими ринками", О.В.Клосовський "Деякі дані для кліматології м. Києва", О.К.Волков "Про сільські ярмарки та значення їх для вивчення кустарної промисловості", О.О.Русов "Російські тракти кінця XVII і XVIII ст." та "Деякі дані про Дніпро із атласа кінця минулого століття". Протягом восьми місяців відділ мав свій друкований орган - газету "Киевский телеграф". За матеріалами перепису населення 1874 року на сторінках "Киевского телеграфа" вийшло цілий ряд аналітичних матеріалів, зокрема "О жилище бедного населення Києва", "Квартирний вопрос в Києве", "Женский труд в Києве" та ін. [19].

Науковим органом відділу стали "Записки Юго-Западного отдела РГО", хоча фактично видавнича діяльність відділу розпочалася ще з перших днів його заснування, коли вийшли в світ три томи "Трудов" етнографічно-статистичної експедиції П.П.Чубинського.

Впродовж 1874 - 1875 років побачили світ два томи "Записок". Серед найцікавіших краєзнавчих публікацій до них вміщено статті О.Клосовського про клімат Києва, бібліографічний покажчик праць О.Роговича, присвячений природі Київщини, статті О.Русова про Остапа Вересая, М.Драгоманова - про відголоски лицарської поезії в руських (тобто українських) народних піснях. В узагальненому вигляді було видрукувано матеріали перепису населення Києва.

У зв'язку з проведенням перепису П.Чубинський повідомляв віце-президента РГТ П.П.Семенова: "Юго-Западный отдел уже имел честь сообщить Вам о полном успехе переписи, о результатах её, по которим вказалось жителем в Киеве, не считая предместей, на 50 % почти более, чем считалось официально" [20]. У звіті, представленому князем М.О.Дондуковим-Корсаковим у грудні 1873 року правлінню РГТ, зокрема повідомлялося: "В первый же год своего существования Отдел успел составить и распространить обмерные программы для собирания сведений о крае, что вызвало уже присылку в Отдел разнообразных материалов, (...) выслушал 10 рефератов, касающихся края в естественно-историческом, зтнографическом и статистическом отношениях, что дало возможность приступить к напечатанию очередного тома "Записок", (...) положил основание зтнографическому музею, в который поступило уже до 800 предметов ".

Наукова продукція відділу дістала широкий міжнародний розголос. У рецензії на два перші випуски "Записок" англійський вчений У.Ральстон писав: "Книги, про які ми говоримо, прекрасно характеризують вчених, що завдяки своїй високій працездатності випустили їх у світ. Ніде на світі не видають тепер подібних книг краще, ніж у Росії".

Науковці товариства склали програму комплексного краєзнавчого дослідження території України, яка мала 33 питання з топографії, орографії, гідрографії, вивчення ґрунтів, клімату і атмосферних явищ, рослин, тваринного світу, шляхів сполучення, населення, історії поселень, охорони природи. Не залишалися осторонь питання культури, етнографії, освіти, мови. Відділ проводив широку просвітницьку діяльність. При Товаристві було засновано бібліотеку, яка налічувала понад тисячу наукових видань, а також музей, що мав близько 3 тис. експонатів. Наприкінці 1873 р. відділ складався із 102 членів, з яких 57 перебувало в Києві, 45 - поза ним. Завдяки прихильному ставленню до Відділу князя М.О.Дондукова-Корсакова і за його підтримкою, крім дійсних членів, з різних куточків України, "членами-соревнователями" Товариства стали 13 осіб.23 Кількість членів постійно збільшувалося. На момент закриття в Південно-Західному відділу налічувалось вже близько 200 осіб.

Члени відділу взяли найактивнішу участь у III Археологічному з'їзді, що відбувся у серпні - вересні 1874 року в Києві. За висловом Ф.Савченка, "з'їзд був блискучим виявом тієї високої наукової організованості, тих досягнень з боку наукового осередку "Старої Громади" - Відділу Географ. Т-ва у Києві, що саме дійшов свого найвищого розквіту" [24]. Національно свідомі вчені сподівалися, що археологічний з'їзд принесе велику користь становленню "українофільської справи в Росії", сприятиме дальшому розвитку української науки. М.С.Грушевський згодом так схарактеризував тогочасну суспільно-політичну ситуацію в Україні: "Археологічний з'їзд 1874р., що дійсно випав блискучою маніфестацією наукових засобів і аргументів українства, роздразнивши ним його ворогів, пхнув їх до нових "засобів боротьби".

Бурхливий приплив до Відділу освічених людей з місцевих уродженців з яскраво означеною національною самосвідомістю, палка, жагуча захопленість їх "національним матеріалом", виявлення архівних документів, що свідчили зовсім не на користь імперської політики Росії, - усе це викликало активний супротив реакційної частини членів Відділу, який з їх легкої руки "удостоївся" ярлика "українофільського кагалу, що під прапором науки проводить політичний сепаратизм ". [25].

Оскільки головні звинувачення спрямовувалися особисто проти П.Чубинського, він вимушений був заявити про свою відставку. У кінці березня 1875 року головою Відділу переважною більшістю голосів було обрано визнаного лідера українського руху професора університету Св. Володимира В.Б.Антоновича, а його заступником - П.П.Чубинського. Враховуючи, що В.Б.Антонович очолював Археографічну комісію, а також завідував кабінетом старожитностей при університеті, це відкривало можливості для тісного співробітництва Комісії і Відділу. Таким чином, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства зробив серйозну заявку на роль не лише реґіонального, але й загальноукраїнського науково-краєзнавчого центру [26]. Та після видання Олександром II сумнозвісного Емського указу, дні Відділу були вже злічені. Кульмінаційним моментом стала заява М.В.Юзефовича про вихід з членів Товариства. В одному з квітневих чисел "Киевлянина", пояснюючи причини свого вчинку, він відверто звинуватив Відділ в українофільстві. На той час це було дуже серйозним звинуваченням [27].

Намагаючись запобігти жорстких заходів щодо відділу, П.П.Чубинський виїхав до Петербурга з доповідною запискою і просив заступника голови П.П.Семенова передати її міністру внутрішніх справ О.Тимашеву [28]. Яким чином розгорталися далі події, відомостей в архівах не виявлено. Але достеменно відомо, що О.Тимашев надіслав лист (від 7 липня 1875 року) на ім'я президента РГТ великого князя Костянтина Миколайовича, в якому, зокрема зазначалося: "...В виду обнаруженных в последнее время на Юго-Западе России особого рода пропагандистов, зараженных так называемых украинофильством, а также распространения в народе переводов учебников и молитвенников на малороссийском языке, Государю Императору благоугодно било височайше повелеть всесторонне обсудить зтот вопрос в Особом Совещании из лиц, Его Величеством указанних" [29]. На журналі цієї наради Олександр II власноручно виніс такий вердикт: "...Исполнить, но с тем, чтоби Отдел Географического общества в Киеве в нынешнем его составе быіл закрыт, и чтоби откритие его вновь не могло состояться иначе, как с моего разрешения по представлению министра внутренних дел " [30].

Закриття відділу стало важким ударом для української науки, краєзнавства і національного руху загалом. М.Драгоманова і П.Чубинського (останнього з ярликом "невиправного і небезпечного агітатора") було вислано за межі України, закрито газету "Киевский телеграф", все майно відділу - музей, бібліотеку і архів передано Церковно-археологічному товариству при Київській духовній академії.

У 1898 р. під час проведення в Києві з'їзду природодослідників і лікарів ініціативною групою, яка заручилась підтримкою генерал-губернатора М.Драгомирова, було порушено питання про утворення Південного відділу РГТ, який охоплював би територію всієї України [31]. Проте цю ініціативу у Петербурзі залишили без уваги.

Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства проіснував лише три роки. Проте він залишив помітний слід в науковому дослідженні Волині, Київщини, Поділля й інших районів України, сприяв консолідації краєзнавчого руху. Головним його здобутком було те, що до нього схилялася українська національна інтелігенція, яка активно включилася в розбудову української науки і краєзнавства, переконливо довівши їх високе реноме на міжнародному рівні.

Особливо велике значення мала розроблена відділом методика ведення краєзнавчої роботи, зокрема новаторські на той час методи фронтальних обстежень, опитувань, анкетування тощо. Неоціненним надбанням українського краєзнавства цього періоду стала багатотомна комплексна праця П.П.Чубинського "Труды этнографическо-статисти-ческой экспедиции в Западно-Русский край", яка слугувала взірцем для багатьох наступних поколінь краєзнавців.

На жаль, всі спроби інституалізації краєзнавчого руху у другій половині XIX ст. в Україні виявилися невдалими. Як справедливо зазначає сучасний історик Я.Верменич, будь-які спроби вести краєзнавчу роботу на реґіональному рівні в системне русло розглядалися офіційною владою як приховане посягання на державну єдність Росії. Царський уряд у діяльності Київського відділу вбачав загрозу і небезпеку відходу від центристських вказівок, більше того, осмислення національної самобутності української культури і науки ставило під сумнів "росієцентриський" фокус української історії, сприяло живленню відцентрових настроїв [32]. У зв'язку з цим було терміново прийнято Емський указ 1876 року, згідно якого й відбулася ліквідація Відділу.