Історія української етнографії

Подальшу співпрацю М. Білозерського й А. Метлинського, процес підготовки пісень та дум до публікації можна простежити за листами та щоденниковими записами самого М. Білозерського.

Так, у листі до П. О. Куліша від 12 січня 1854 р. із Чернігова фольклорист пише: "М[етлин]ському я відсилаю всі свої пісні. Днями чекаю від нього інших історичних дум і пісень, і тоді візьмусь за підготовку їх до видання, що й тепер роблю" (Листування і щоденникові записи М. Білозерського - російською мовою, переклад наш).16 Що саме має на увазі М. Білозерський, пишучи про "всі свої пісні", дізнаємось із листа до О. Лазаревського: А. Метлинському уже послано близько 200 обрядових та інших пісень, кілька десятків історичних пісень і дум. До історичного відділу, який взявся готувати М. Білозерський, мало увійти 200 ніде раніше не публікованих або маловідомих зразків.17 Ще докладніше про це можна прочитати у листі до самого А. Метлинського, надісланого поштою із Чернігова до Києва 14 січня 1854 р.: "Ви отримаєте днями: 1)духовно-історичні і на теми моралі думи і пісні і 2) декілька обрядових, про кохання та ін. пісень, із яких 18 повідомлені були 1832-34 р.р. моєму братові М. В. Гоголем. Дуже багато обрядових пісень в праці "Об историческом значении русской народной поезии" Н. К[остомарова], Харків, 1843, але я виписую звідти самі історичні. Шкода, що П. О. К[уліш] не надіслав Вам дум про Коновченка, також про Матір та дітей; у мене вони є; остання навіть у двох різних списках, але перша з невеликими пропусками. До зібрання Вашого я перепишу нові варіанти про Кішку і Коновченка, розміщених в "Известиях", ІІ від. Акад. Н[аук] 1853, арк. ХІІІ, арк. ХІV, запис. Афанасьєвим. Чи пісні Лукашевича й іншу брошурку, його ж, дозволите мені залишити у себе, чи повернути Вам - коли зникне потреба?"18 А запис у щоденнику від 31 січня 1854 р. вказує на певні проміжні підрахунки в етапах роботи: "…неісторичних я йому (А. Метлинському - О. Ш.) доправлю - до 150, та історичних - до 30, крім того, укладаю до останніх приміт[ки] і готую їх до видання. Я працюю безкорисно: із любові до справи, як учений"19.

Щоденникові записи засвідчують: М. Білозерський планує свою роботу щодо видання "Народных южнорусских песен" - і дотримується планів. 17 січня 1854 р. він записує в щоденнику: "Отже, не раніше, як із 20 числа можу рішуче ...взятися за пісні для М[етлин]ського"20. А вже 20 січня фольклорист занотовує: "Ввечері укладав приміт[ки] до обрядових пісень для М[етлин]ського; із п'ятниці візьмусь за переписування духовн[их] дум і пісень та ін., укладу до них приміт[ки] і відішлю якнайшвидше; а там візьмусь за билини; до половини лютого сподіваюсь завершити. Праця сильна, важлива і безкорисна!!!"21

1 лютого 1854 р. М. Білозерський переписував "пісні неісторичні", 3 лютого збирався відіслати А. Метлинському до Києва до 120 пісень обрядових, а далі взятися за "відділ історичний", куди мало увійти до 200 зразків22. Проте наступні записи уточнюють ці цифри: "Здав на пошті паку з 115 обрядовими та ін. піснями Метлинському до Києва."23 Аж до травня 1854 р., коли "Народные южнорусские песни" з'явилися друком (невеликим накладом у 1000 примірників на 30 друкованих аркушах, або ж 500 сторінках), М. Білозерський щоденно готує пісні й думи до видання. Його цьогочасні записи в щоденнику схожі на ретельний звіт про роботу: "Впродовж дня і вечора переписував пісні для зібрання Метлинського. Працював дуже діяльно"24 (7 березня), "Вранці й увечері укладав примітки до билин25 і робив виписки"26 (26 березня). Працюючи над майбутнім виданням, молодий фольклорист розуміє, що така робота залишиться для нащадків: "Й істинно: тепер я живу минулим для майбутнього (підкреслення М. Білозерського)"27.

Навіть у Мотронівці, куди фольклорист приїздить для того, щоб побачитись із рідними, відпочити, він не припиняє роботи: "Мотронівка. Впродовж дня переписував пісні… Увечері співав пісень. Саша (сестра - О. Ш.) поклала на ноти із мого голосу ще дві пісні. - П[антелеймон] О[лександрович] (Куліш - О. Ш.) читав увечері "Мертві душі" Гоголя"28 (1 березня 1854 р.), "Співав у Мотронівці пісень, Саша ще поклала 3 на ноти; отже, з мого голосу 7 пісень"29 (2. 03. 1854).

Щоденникові записи засвідчують, що цей період для М. Білозерського сповнений плідної праці і наукових планів: він досліджує літописи, плекає надію видати "Северную старину", готує карту говорів Чернігівської губернії, обмірковує поїздку на Чернігівщину - "з метою збирання матеріалів статистичних, етнографічних, археологічних й історичних."30 Крім цього, очевидно, робота над думами й історичними піснями спонукає фольклориста вивчати історію козацтва: "Мені спало на думку написати статтю: про війни запорожців й укр[аїнських] козаків із невірними і особливо з метою звільнення християн…"31 Молодому вченому не вистачає літератури - в Чернігові не так просто знайти потрібні видання, він нарікає на "безвихідь" без книг: "Книги, книги! Якби кошти, насамперед би запастись необхідними книгами"32.

Готуючи пісні та думи до видання А. Метлинського, М. Білозерський переймається проблемами майбутньої збірки пісень не менше, ніж сам видавець. Він надсилає листа в Петербург до О. Лазаревського з проханням віднайти охочих "виписувати пісні" для "Народных южнорусских песен". А якось, повернувшись від Григорія Павловича Галагана (відомий український діяч-меценат, який разом із В. Тарновським матеріально допоміг А. Метлинському під час видання "Народных южнорусских песен"), він записує в щоденнику: "Каже (Галаган - О. Ш.), що цензура - в ставленні до народності - буде значно ліпшою ("гораздо лучше"). Дуже втішно!"33

Проте це стало ще однією ілюзією - і не тільки молодого фольклориста, а й загалом усієї української інтелігенції. Уже за кілька місяців М. Білозерський дізнався, як вчинив цензор Д. Мацкевич із зібранням пісень та дум, до якого був причетний і він: "Отримав листа від Метлинського від 12 травня. Видання пісень його коштує за 500 р. ср[іблом]. Він залишається в Києві до кінця травня. Із 90 билин відомого часу цензор пропустив тільки 20!!! Та із 30 занадто невідомих - 15; загалом із 120 билин пропущено тільки 35! Жахливо!!!"34

Гіркоти додавали і непорозуміння із А. Метлинським, у якого ще в травні 1854 р. виникали сумніви, чи друкувати "Правила" і "Список кобзарів" як додаток до "Народных южнорусских песен": "Правила про збирання пісень та іншого надрукують в програмі комісії (аркушах на 5). При його (виданні А. Метлинського - О. Ш) не будуть надруковані. Із моїх пісень (понад 150) увійшло до зібрання небагато, а билин майже і не було (!?!) (підкреслено М. Білозерським - О. Ш.). Тому із 50 екземплярів радить (очевидно, А. Метлинський - О. Ш.) поступитися П[антелеймону] О[лександровичу] (йдеться про П. О. Куліша - О. Ш.) 10-15 екз[емплярами]. Вишле мені сам моїм коштом частину зібрання. - Лист цей надзвичайно вразив мене: 1) невдале видання внаслідок непропуску ѕ билин; 2) правила та ін. не надрукують при виданні. В програмі нехай друкують, але, крім того, я відішлю у "Вісник" Геогр[афічного] Тов[ариства] або до іншого видання; 3) праця моя пропала, до видання увійшло пісень небагато; а билин майже й не було (це нісенітниця! Вигадка видавця)"35.

Усілякі непорозуміння між А. Метлинським і М. Білозерським виникали постійно. Відомо, що спочатку за планами видавця зібрання мали відкривати історичні пісні та думи36, але через те, що М. Білозерський, завантажений роботою в "Черниговских губернских ведомостях", затримував цей розділ, - його розмістили в кінці книги. Упорядковуючи пісні й думи, укладаючи коментарі до дум, М. Білозерський не встигав: "я тепер в дуже скрутному становищі з усіх боків: 1. заплутався в боргах… 2. примітки до билин М[етлин]ського не встигну укласти для нього…"37 (6 квітня 1854 р.). Очевидно, таке зволікання у роботі непокоїло А. Метлинського. 21-літній М. Білозерський на зауваження професора реагував дуже гостро. Лист від А. Метлинського вразив його, молодого фольклориста охопило сум'яття: "Лист вельми неприємний; М[етлин]ський думає, що причина моєї несправності (того, що М. Білозерський не зміг впоратися вчасно - О. Ш.) - бажання скористатися його зібранням билин. Як люди не розуміють мене! Я вчора написав пояснення"38. З іншого боку, був невдоволений редактор "Черниговских губернских ведомостей": його підлеглий "із таким запалом" працював для А. Метлинського - і "такий холодний до його видання"39. Проте М. Білозерський працює в шаленому темпі, про це свідчать і щоденникові записи від 29 березня по 1-е квітня 1854 р. повторені майже дослівно: "Впродовж дня укладав примітки до билин, робив виписки"40. Можна твердити, що саме завдяки наполегливості молодого фольклориста, його працелюбству, фаховій обізнаності "Народные южнорусские песни", незважаючи на цензурування, побачили світ саме такими, а не інакшими. "М. Білозерський... прагнув зробити публікацію повнішою і якіснішою"41. У передмові до "Народных южнорусских песен" подякував М. Білозерському і сам А. Метлинський: "я збирав пісні й інші твори народної словесності. В цьому допомагали мені і дехто з моїх знайомих. Вважаю обов'язком своїм за таке сприяння висловити тут найщирішу подяку всім їм, особливо М. М. Білозерському, М. О. Маркевичевій, С. Л. Метлинському, С. Д. Носову"42.

Паспортизація пісень у збірнику "Народные южнорусские песни" надзвичайно скупа: під кожним зразком вказано місце запису, подекуди дуже приблизно: "Левой. стор. Днепра", що означає, що пісню записано на Лівобережжі. Докладніше паспортизовано тільки пісні історичні та думи. Тому можна визначити, що М. Білозерському належать записи: пісні про Нечая - "С-пид темного лису, с-пид зеленого гаю…" (від кобзаря І. Романенка в с. Британах Борзенського пов.), пісні про Морозенка - "Завыдилы козаченькы, да мед-выно пьючы…" (від кобзаря А. Шута в м. Олександрівці Сосницького пов.), уривок думи про Івася Вдовиченка "Ой у городи у Крылови жыла соби удова Грыцыха…" (від І. Романенка в с. Британах Борзенського пов.), "Про брата та сестру"43 (від І. Романенка в с. Британах Борзенського пов.), "Про смерть Хведора Безродного" - вар. а, б (від І. Романенка в с. Британах Борзенського пов.), "Про козака Голоту" (від І. Романенка в с. Британах Борзенського пов.). Не вказано, хто і від кого записав окремі пісні, під якими зазначено "Записано в Борзенском у.", "Чернигов". Можна припустити, що ці записи належать М. Білозерському (могли вони належати, наприклад, і П. Кулішу або ж В. Білозерському). Звичайно, це дуже невелика частка зібраного фольклористом. Так, у реєстрі "Думы и песни исторические моего собрания"44 М. Білозерський зазначає, що він із 1847 до 1881 року записав 33 думи, а пісень історичних 67.

Б. Кирдан, здійснивши текстологічний аналіз дум,45 записаних М. Білозерським, дійшов висновку, що М. Білозерський, переписуючи думу із чернетки і готуючи її до публікації, здебільшого намагався бути якнайточнішим. "Обидва рукописні тексти збігаються майже буквально,"46 - твердить дослідник і вказує тільки на незначні розбіжності в опублікованому зразку, що могли бути допущені при наборі. Думи, записані М. Білозерським, засвідчили: записувач дотримувався правил, розроблених ним для зібрання А. Метлинського. Окремо слід сказати про "Примечания к былинам известных времен", укладені М. Білозерським (с. 432-433). У кожній з приміток - стисла інформація про осіб та події, згадувані в думах та історичних піснях. Пізніші упорядники дум часто одностайні із М. Білозерським. Так про "Хвеська Кганжу Андибера" фольклорист пише як про "невідомого по історії": "За часів війн Богдана Хмельницького згадується полковник (Уманський) Ганджа, який діяв на Поділлі. (Літ. Величка, І, 91, 99, 300 та ін. Памятники Киевской коммисии для разбора древних актов, Т. І, від. ІІІ; та ін.)" (с. 433). К. Грушевська, подаючи історію дослідження думи про Хвеська Ганжу Андибера, зауважує: "Костомаров відніс думу про Андибера до часу Хмельниччини, але не шукав в ній реальних історичних осіб, тільки загальний настрій невдоволених народних мас…"47 Б. Кирдан про Хвеська Ганжу Андибера пише так: "…узагальнений образ народного заступника; ім'я це епічне.

У період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. був уманський полковник Ганжа - сподвижник Богдана Хмельницького (див., наприклад, Літопис Грабянки, 43, 51, 54), однак не він став прототипом героя думи. Такої ж думки дотримується історик В. Голобуцький…"48

Помітно, що, коментуючи думи, М. Білозерський не намагається вдаватись у подробиці, часто він покликається на літописи Самовидця, Грабянки, Величка - і цим обмежується. Чи такою була настанова видавця, чи фольклорист сам прагнув до такої стислості, - сказати важко, оскільки рукописних матеріалів із примітками розшукати не вдалось, нічого про це не зазначено і в щоденнику М. Білозерського. Проте слід гадати, що таких коментарів було значно більше - з огляду на те, що й дум та історичних пісень до публікації М. Білозерський готував більше (їх скорочено цензурою). Ці здогади можуть потвердити і щоденникові записи, де протягом кількох місяців фольклорист зазначає: "Впродовж дня укладав примітки до билин, робив виписки"49. Готував примітки М. Білозерський і до обрядових пісень: "Увечері укладав примітки до обрядових пісень для М[етлин]ського…"50, проте в самих "Народных южнорусских песнях" цього не зазначено.

Дещо розчарований виданням "Народных южнорусских песен", М. Білозерський вже на початку 1856 р. збирався видавати власну збірку пісень і дум. У вересні 1855 р., як засвідчує його лист до П. Куліша, у фольклориста уже було 850 пісень і дум, із яких він хотів відібрати 500 "найкращих"51. Крім власних записів, до майбутньої збірки мали увійти думи в запису П. Куліша; пісні, зібрані лубенським лікарем М. Ніговським; зразки, записані М. Костомаровим…

Проте задумові М. Білозерського не судилося здійснитися. Цьому завадили спочатку несподіване бажання вступити на службу в козачий полк (куди його так і не взяли), а згодом нестача коштів. Тому фольклорист передав своє зібрання пісень та дум П. Кулішу, а, оселившись у Мотронівці, надсилав йому й інші фольклорні матеріали. Він знову збирав відомості про кобзарів та лірників, додаючи нову інформацію до свого реєстру кобзарів. А 1857 р. М. Білозерський ще повертався до ідеї видання, як він сам зазначав, повного зібрання українських народних дум і пісень, розсилав до редакцій багатьох губернських відомостей прохання сповістити про числа газет, починаючи із 1838 р., у яких публікувалися фольклорні записи.

Мрія так і залишилася мрією, а зібраний матеріал - рукописним. Однак навіть та невелика частка опублікованого в "Народных южнорусских песнях", укладені "Правила при записывании народных дум, песен, сказок, преданий и т. п.", упорядкований "Список кобзарей (бандуристов) и лирников", "Примечания к былинам известных времен" - усе це засвідчує, що М. Білозерський був одним із надзвичайно талановитих, дуже працьовитих та глибоко обізнаних фахівців в українській фольклористиці середини - другої половини ХІХ ст.

Шевчук С. АРХАНГЕЛЬСЬКЕ ЗАСЛАННЯ - ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ ПАВЛА ЧУБИНСЬКОГО ЯК ЕТНОГРАФА ТА ФОЛЬКЛОРИСТА // Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 5. - С.3.

У довідково-енциклопедичній літературі радянського періоду про Павла Платоновича Чубинського (1839-1884) сказано, що він увійшов у науку як фольклорист, етнограф буржуазно-демократичного напряму1. Таке означення до прізвища вченого подавалося і в наукових коментуваннях 50-томного видання праць Івана Франка2. В "Истории русской этнографии" О. М. Пипіна ("Этнография малорусская") подібного ярликування ще не зустрічаємо3. У період домінування радянської ідеології було обмаль матеріалів про формування зацікавлень Павла Чубинського народознавством, про період заслання його у північний край царської Росії лише згадувалося. Окремі прогресивні вчені намагалися об'єктивно оцінити діяльність П. Чубинського на Півночі, але їхня думка не враховувалася офіційно задекларованою кремлівською наукою4. Тільки нині ми можемо об'єктивно ствердити, що Павло Платонович увійшов у науку як економіст, статист, демограф, картограф, бібліограф, бібліотекознавець, правознавець, етнограф, фольклорист, режисер, актор, педагог, громадський діяч, перекладач, поет, автор поезії "Ще не вмерла Україна", що з мелодією Михайла Вербицького пройшла утиски царської, радянської систем, але, як фенікс вижила серед народу і утвердилася державним Гімном суверенної України.

1989 р. за погодженням з відділом фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР (нині Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України), редакції журналу "Українська культура" вдалося здійснити мандрівку "По архангельських слідах П. Чубинського" для вивчення періоду заслання, коли відбулося формування і становлення його як визначного вченого. Виконати таке завдання планувалося до ювілейної наукової конференції, присвяченої 150-річчю П. Чубинського. Але поїздка до Архангельської губернії на той час вимагала дозволу управління внутрішніх справ СРСР. Його Рівненське відділення після тривалого вивчення розгорнутої анкети моєї особистості довго затягувало з позитивною відповіддю. Остання надійшла взимку. Звичайно, крайня Північ не дуже вабила своєю суворістю, ройдою (мерзлотою), сніговими вітровіями, але минулі роки не були завадою ентузіазму українських засланців, а тому не можна було зігнорувати таку поїздку й авторові даної публікації. Навпаки, визріло прагнення відчути погодні та кліматичні умови північного краю у період короткого зимового світлового дня, наблизитися до середовища, в якому перебували засланці з України.

У Державному архіві Архангельської області донині зберігаються важливі документи із жорстокими приписами імператорів, справи П. Калнишевського, П. Єфименка, а також П. Чубинського. З останньої дізнаємося, що в 1862 р., коли йому виповнилося 23 роки, він змушений був відбувати суворе заслання. На цей період він уже здобув освіту в С.-Петербурзькому університеті, захистив дисертацію в галузі юриспруденції за матеріалами селянського побуту, етичних і звичаєвих норм ("Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии"). З листів до М. Максимовича довідуємося, що його заслали за відвідування могили Тараса Шевченка. Павло Платонович писав, що відвідував могилу Кобзаря 13 червня 1862 р. у складі групи з п'яти осіб5. А насправді Павло Чубинський вже привернув до себе увагу поліції ще під час похорону Т. Шевченка на Смоленському цвинтарі у С.-Петербурзі, коли виголошувалися прощальні промови. Виступали співробітник редакції журналу "Современник" Ф. Хартахай і М. Курочкін. Готувалися промовити слово вільний слухач університету Южаков, студент Чубинський. Несподівана сутичка з поліцією викликала заборону подальших промов. Цвинтар очистили від усіх присутніх. Тривалий час поширювалася думка, що П. Чубинського "без суду" було заслано у північний край. У дослідницьких публікаціях стверджувалося, що така ухвала була винесена за складання бунтівних пісень і прокламацій, відвідування з групою молоді могили Т. Шевченка та за близькі стосунки з селянами, відстоювання справедливості до і після скасування кріпосного права, збирання фольклорно-етнографічних матеріалів на Переяславщині, Остерщині, а також в Золотоніському повіті на Полтавщині.

В Архангельському обласному архіві вдалося віднайти розпорядження государя-імператора з приписом "Секретно". В ньому вказано, що за появу у Золотоніському повіті рукописного звернення (до селян - С. Ш.) українською мовою, вислати П. П. Чубинського під таємний нагляд поліції до одного з повітових міст Архангельської губ. Жодних вказівок на майбутнє послаблення заслання не давалося6.

Пристановищем для засланців та "опальних людей" стали Пінега, Мезень, Усть-Цилім, Соловки. Тут постійно перебували політв'язні. Край цей жорстокий взимку, а влітку та восени заїдають комарі, кліщі, мошка, ґедзі та сліпні. Зникають вони лише з першими морозами. У літературі краєзнавчо-туристичного змісту інколи повідомлялося, що за Петра І та Катерини ІІ, а пізніше і за радянської влади, тут відбували покарання вільнолюбні діячі науки, мистецтва, які не сприймали жорстокої імперської політики. В Архангельський край за царизму засилали тих, хто в кінці XIX - на поч. XX ст. сприймав ідеї більшовизму (К. Ворошилов, В. Залежський, А. Піддубний та ін.). Замовчувалося, що тут був каторжанином П. Калнишевський, відбували заслання П. Чубинський, П. Єфименко та ін. Павло Платонович пробув тут сім літ.

Молодого, але багатообіцяючого вченого жандарми вважали особливо небезпечним, невиправним агітатором проти царизму, а тому вислали його під нагляд поліції в Архангельський край, за дві тисячі кілометрів від України. Чубинський прибув етапом до Архангельська 24 листопада 1862 р. Він з'явився до місцевого губернатора (свого часу хрещеного батька) Миколи Арандаренка. Від нього довідався, що в Пінезі є вакансія повітового слідчого. Павло Платонович подав заяву на заміщення цієї посади. Затвердити міг і сам губернатор, але через родинні зв'язки після заяви Чубинського М. Арандаренко особисто звернувся для розв'язання питання до Міністерства внутрішніх справ7.

З Петербурга надійшов дозвіл на заміщення вакантної посади П. П. Чубинським. Одночасно городничому письмовим приписом ставилося в обов'язок встановити і постійно здійснювати за П. Чубинським таємний нагляд в позаслужбових справах і, як слідчого суду, не допускати до питань, пов'язаних з поліцейською службою, а також до наукового відомства і до спілкувань з місцевим населенням.

Сучасники Павла Чубинського відгукувалися про нього як про життєрадісного, оптимістичного і захоплюючого оповідача, який в Пінезі швидко ввійшов у довіру так званої "колонії засланців". Він згуртовував освічених молодих людей до наполегливої діяльності, вважаючи їх "домашніми" (рідними). Юні, без життєвого досвіду і малозабезпечені Вишневський та Симановський навіть проживали у П. Чубинського8. У нього було відкрите серце до тих, хто відбував покарання за правду. До його квартири завжди поспішали, щоб почути новину, обговорити важливе питання, а подеколи й почастуватися українськими стравами. Полегшувати гнітюче заслання юнакові допомагала рідна сестра Анастасія Платонівна. Оповідають, що Павло Платонович до мешканців Півночі часто з'являвся в ошатній українській вишиванці. Його вважали душею "братства поселенців". З ними він активно співпрацював у справі розгортання краєзнавчих досліджень. У Пінезі засланці вирізнялися своєю працьовитістю. Таким чином вони прагнули зарекомендувати себе перед місцевими урядовими чиновниками та губернатором М. Гартінгом, який замінив на посаді М. Арандаренка. Після декількох зустрічей та обідів губернатор потиснув руку тільки П. Чубинському. У цей час його наглядачі та городничий, які також перебували тут, тільки подивовувалися та облизувалися9. Губернатор був захоплений пінезьким гуртком, а найбільше не міг нахвалитися його організатором П. Чубинським. Дослідники спадщини вченого вважають, що результативне трудове подвижництво сприяло рекомендації його для заміщення іншої посади. В Пінезі Павло Платонович перебував з 17 січня до 7 жовтня 1863 р., бо за клопотанням самого губернатора його переведено на посаду секретаря Архангельського губернського статистичного комітету. Щоб документально закріпити такий службовий перехід, знову в офіційному зверненні до Міністерства внутрішніх справ обґрунтовувалося прохання тим, що в тогочасному губернському місті не знайшлося відповідної кандидатури, а на попередню посаду в Пінезі знайдено відповідного фахівця. Одночасно з таким проханням висловлювалося таємне клопотання, щоб перевести П. Чубинського і під нагляд поліції в Архангельськ10. Засвідчувалося, що, як засланець, він відповідально ставиться до службових обов'язків і поводиться бездоганно. За ініціативою губернатора П. Чубинський отримав дозвіл на таке переміщення, але одночасно в імператорському дворі висловили незадоволення цим доброчинним актом. До того ж, попередню вакансію судового слідчого в Пінезі, за пізнішим свідченням губернського прокурора, не просто було заповнити11.

У м. Архангельську П. Чубинський розгорнув активну діяльність у статистичному комітеті. Вже 22 грудня 1863 р. під його керівництвом відбувся перепис населення Архангельська. Сам ініціатор акції працював результативно. Для вивчення Архангельщини М. М. Гартінг призначив у наступному році П. Чубинського ще й на посаду працівника з особливих доручень при губернаторові і його правлінні, визначивши йому і належне матеріальне забезпечення (місячну заробітну плату 192 крб.). Така служба була вигідною Павлу Платоновичу тим, що забезпечувала часті поїздки по всій губернії, сприяла налагодженню контактів з діловими людьми, розгортанню дослідницької роботи серед місцевого населення Півночі. Тут Павло Чубинський започатковував наукові студії із статистичного вивчення краю. За його ініціативи у всіх містах і повітах губернії повсюдно заведено дворові книги, облік міграції населення та нагляд за розвитком економіки особливо вагомих напрямів.

Російський дослідник А. Попов зазначив, що, окрім місцевої статистики, П. П. Чубинський цікавився її розвитком по всій Росії. Він намагався здійснити реформу у статистиці, але це йому не вдалося, вона продовжувала розвиватися шляхом кабінетних та теоретичних міркувань, без практичних опитувань і врахування місцевої думки. А Павло Платонович прагнув надати їй наукового характеру12.

Про своє становище в Архангельську у листі до двоюрідної сестри Олександри Кістяківської (23 грудня 1865 р.), який виявив і опублікував письменник Дмитро Чередниченко, Павло Чубинський писав: "Гірко мені думати, що іще років кілька прийдеться коротати вік у неволі, да всі одцураються, усі забудуть, що десь над Білим морем гине брат, проклинаючи долю! Вибач, серце, що докоряю Вам. Докучила лиха доля, докучила нудьга. Із рідного краю привіту не маю. Один на чужині сльози виливаю. При людях сміюся, буцімто щасливий, не хочу, щоб знали, да щоб не вразили. Еге, щоб не вразили. Бо зараз як побачать смутним, почнуть казати: "Чого Вам сумувати. Добрі люде Вас люблять, хліб-сіль маєте, хвала Богу; працюєте на користь краєві, - чого ж Вам ще треба". Такі-то утіхи, бодай їх. Люде забувають, що цего мало. Хліб маю, бо до поту, зрана до вечора працюю на єго. Працюю на користь цього краю? Да хотів би працювати у рідному краї. Любити же скрізь будуть, бо недаром кажуть: добре роби, любитимуть люде. Мені хотілось би бути там, де моє миле товариство, де всі близькі серцю, - де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях дуби віковічні, де широко, де весело, де степ, де криниця з вербою зеленою, похилою над криницею. Де усю ніч темнесеньку співають дівчата. А тут - лишенько. Вісім місяців зима; да й літо казна-яке. Скрізь болота та комарів без ліку. Пісні не почуєш, а хоч почуєш, дак таку, що лучче б не слухав. Тепер між засланими єсть такі, що добре співають - так і душу одведеш. Невеселе життя. Здається, що як ще довше поживу тута, то збожеволію - така нудьга. Гірш те, що не знаєш, коли повернуть додому. Оттаке то. Та нехай йому грець. Живим не треба знати про мертвеців, а я мов той мертвець. Усі мої думки, усі бажання - повинен ховати далеко у серці. Нікому їх не треба, нікому вони не корисні... Але киньмо об землю лихом! Інколи так важко, що хотів би напитися, та й то ні з ким..."13

За ініціативою Павла Платоновича статистичний комітет розробив і забезпечив заходи по відзначенню 100-річчя від дня смерті видатного російського вченого і поета, просвітителя - вихідця з сім'ї місцевого поморянина села Денисівки Холмогорського повіту - Михайла Васильовича Ломоносова (1711-1765). У вшануванні пам'яті вченого брав участь П. Чубинський. Дізнаємося, що за його ініціативою розгорталася велика організаційна робота по збиранню коштів на встановлення ломоносівської стипендії для навчання одного з учнів із селян Архангельської губернії, відкриття так званої "ломоносівської школи" в його рідному селі Денисівці. Згідно з розробленим для школи проектом їй визначалося готувати вчителів, неодмінно з просвітницькими ідеями відродження села. Після зібрання коштів така установа була відкрита з вивіскою "Ломоносівське училище". На її відкритті після виступу губернатора і поважних урядових осіб П. П. Чубинський мав слово з посвятою поезії14. Сучасники історичного освітянського дійства відзначили, що Павло Чубинський виголосив аргументовану доповідь про значимість внеску вченого у різні галузі наук XVIII ст. У своєму висновку доповідач заявив, що Росія повинна пишатися унікальним селянським самородком. Одночасно Павло Платонович зробив різкий докір кабінетним науковцям за те, що вони заборгували перед світлою пам'яттю М. В. Ломоносова. Звичайно, такий виступ вороже сприйнявся присутніми чиновниками.

Уже в перший рік діяльності "Ломоносівського училища" до навчання прилучилися 52 місцевих дівчат і хлопців. Освіту діти здобували за новою методикою викладання предметів, спрямованою на швидке засвоєння знань і вироблення власної думки у ході коментованої бесіди. П. Чубинський пишався цією школою, неодноразово відвідував її, цікавився результатами педагогічної діяльності. Як просвітитель народів Півночі він домагався від уряду додаткових асигнувань для публічної бібліотеки в Архангельську, очолив її діяльність і запровадив наукову обробку, систематизацію та доступність користування для широких верств населення. Останнє викликало опір місцевого чиновництва, яке побоювалося, щоб доступність бібліотечних книг для широкого читача не принесла "возмутительных протестов против государственности", бо "малограмотные люди не будут ограждены от пользования вредными для них сочинениями"15. Тільки завдяки губернаторові ці неприємності закінчилися для Павла Платоновича благополучно.

Неабиякі здібності розкрилися у П. П. Чубинського під час Печорської експедиції для дослідження природних багатств, економічних умов, історії заселення північного краю, пошуків у визначенні напрямку злиття рік Обі і Печори, злиття каналом Білого моря з Балтійським, в розробці проекту залізниці від Вятської губернії до Північної Двини. Реалізація таких планів сприяла виходу Архангельської губернії на світовий ринок, розвитку торгівлі продукцією промислів та ремесел народів Півночі, а також активізації вивезення для продажу продукції Сибіру. Здійснити експедицію разом з П. Чубинським доручалося місцевому учителеві з природознавства Ф. Д. Белінському, губернському архітекторові Д. Б. Васильєву та землеміру А. П. Соніму. З губернаторської канцелярії та поліцейського управління направлялися письмові розпорядження, звернення до Мезенського поліцейського управління надавати невідкладну допомогу названим особам і на період експедиції виконувати всі визначені ними завдання та вимоги.

Експедиція, яку очолював П. Чубинський, накреслила маршрут для дослідження через Північно-Катеринівський шлях на Чердинь, а звідти водною системою через волоки від річки Волостиці до самої Печори. Під час експедиції передбачалося виконати великий обсяг робіт: детально дослідити економіку краю, а саме стан і перспективи розвитку землеробства, тваринництва, оленярства, річкові, лісні та інші промисли; вивчити торгові зв'язки з сусідніми губерніями; визначити вигідні місця для майбутніх поселень, джерела їх забезпечення; скласти етнографічні особливості племен, які заселяли край; зібрати відомості про стан Печорського порту, його вигоди та невигоди; висловити міркування про розвиток економічних особливостей краю, торгівлю з іншими околицями Росії; укласти план для будівництва шляху через Печорський край на південь до Пермі і Вятки16. Сам Павло Платонович Чубинський зазначав, що в ході цієї експедиції укладав карти без посилання на вже існуючі, а на базі достовірно зібраних відомостей. Тому до новоствореної карти було внесено більше сотні островів, близько 180 річок, які раніше картографами не фіксувалися17.

П. Чубинський особисто брав участь у роботі комісії з опрацювання планів майбутньої Вятсько-Двинської дороги, в укладанні програм з вивчення стану та розвитку хлібної торгівлі. Російське географічне і Вільне економічне товариства споряджали експедицію для дослідження хлібного виробництва і торгівлі хлібом у Росії. Секретареві Архангельського губернського статистичного комітету П. П. Чубинському доручалося вивчити це питання у басейні Північно-Двинська, до якого належали Архангельська і Вологодська губернії, Черединський повіт Пермської, Білозерський, Кирилівський повіти Новгородської, Пудожський, Ветгорський, Каргопольський Оленецької губернії. За короткий проміжок часу надійшов звіт про результати дослідження лляного виробництва. Він був рекомендований для друкування в Російському географічному товаристві в 1867 р. У ньому розглянуто питання вирощування хлібних культур та льону. Зібрані узагальнення П. Чубинський надіслав у Вільне економічне товариство. Вагомі дослідження спонукали правління Російського географічного товариства у С.-Петербурзі викликати Павла Платоновича для усного звіту та додаткових обґрунтувань перед ученими столиці. 14 січня 1869 р. він виїхав з Архангельська виконати почесне доручення. Ґрунтовна та аргументована інформація П. П. Чубинського викликала активне обговорення і схвалення науковцями столиці. Ряд документів засвідчують, що за клопотанням Російського географічного товариства перед імператором ставилася вимога відзначити Павла Платоновича високою нагородою - орденом Станіслава другого ступеня з імператорською короною. Така нагорода надавала всій родині право привілейованого дворянського стану. Імператор відхилив прохання про відзначення засланця, погодився лише на те, щоб з Петербурга Павло Платонович не повертався в Архангельськ. Одночасно було знято офіційний нагляд поліції за ним і дозволено повернутися в Україну.

Ознайомившись з колекцією "Архангельських губернских ведомостей" шістдесятих років XIX ст., маємо змогу повніше розкрити активну діяльність П. П. Чубинського періоду заслання, грані його подвижництва в галузі науки для народів півночі Росії. Якщо в 1861, 1862 роках сторінки газети рясніли урядовими ухвалами, об'явами, відомостями про посадові переміщення, то з приходом до редакції Павла Чубинського "Архангельські губернські відомості" почали публікувати краєзнавчі матеріали та етнографічні описи. У статті М. Вороніна "Архангельськ и его жители" серед природознавчого опису констатувалося, що місцеві мешканці різних станів не зберегли якихось особливих обрядових традицій, пісень до родин, хрестин та поховання. Повідомлялося, що Архангельськ лише оживає винятковим та самобутнім музикуванням з вигуками на вулицях міста при святкуванні масниці. В публікації давалися цікаві свідчення, як на санях міськими околицями возили човни, заповнені костюмованим людом18.

Отримавши з жовтня 1863 р. посаду секретаря губернського статистичного комітету, Павло Платонович через газету мобілізовував молодих освічених людей, які відбували під наглядом поліції заслання, до складання описів, статей історичного, географічного, етнографічного змісту із статистичними матеріалами. За кожний опублікований аркуш надавалася винагорода 10-20 крб. сріблом. Вміщувалися у пресі звернення, щоб читачі надсилали і нові археологічні, етнографічні відомості. Газета популяризувала діяльність губернського статистичного комітету, внесок краєзнавців у вивчення рідної місцевості, оповідала про заохочення публікацій краєзнавчих матеріалів у "Пам'ятній книзі на 1864 рік". Звичайно, це спонукало здібних фахівців до написання статей. Дозволялося також публікувати матеріали про край і засланцям. Павло Платонович завжди виступав їх захисником. Показовим є ставлення до історика, етнографа, фольклориста, мовознавця, дослідника звичаєвого права Петра Єфименка (1835-1908), який також відбував заслання на Архангельщині. За сприяння Павла Платоновича "Архангельські губернські відомості" вміщують статті Петра Савича. Тільки в 1863 р. друкувалися "Челобытье вотчины святейшого патриарха мирского посыльщика Саввы Ворсина, и при том выписка и список грамоты", "Царския жалованныя грамоты 1615 и 1665 г. на деревню Пожарище", "Демонология жителей Архангельской губернии", "Обереги и подхолы", "Загадки", "Пословицы и поговорки", "Областные слова", "Слова, вошедшия из южнорусского языка", "Икота и икотцы", "Опыт изъяснения народных памятников" та ін. Для матеріальної підтримки за ґрунтовні дослідження П. Єфименкові було виділено 50 крб. сріблом, щоб він і надалі розгортав наукові студії.

Щоб П. П. Чубинського не звинувачували за надмірне сприяння засланцям у публікаціях матеріалів, він запровадив обговорення надісланих матеріалів на засіданнях членів губернського комітету. Тільки після таких обговорень достовірні і важливі для науки матеріали допускалися до друку в "Архангельских губернских ведомостях". Найбільше заборон зазнавали матеріали Петра Єфименка. Дискутувалися статті щодо тлумачення народних свят, Юрієвого, Миколиного днів, які розкривали унікальність давніх повір'їв, що мали ареал поширення по всій Росії. Учасники дискусії не погоджувалися друкувати подібні дослідження в "Пам'ятній книзі", але П. П. Чубинський переконливо доводив актуальність таких наукових студій, їх вагомість для історії народознавства.

Найгострішими були дискусії щодо матеріалів Петра Єфименка про народні заклинання. Один із рецензентів Г. Михайлов зневажливо констатував, що автор дослідження "од младенческого состояния народов и первых воззрений человека на природу, восходя через дуализм, политеизм и монотеизм до последнего языческого славянского бога Перуна, доискивается следов древних верований в нашей христианской эпохе и на этот раз - в существующих в народе заклинаниях. Итак, статистический комитет не возлагал на него этнографического труда, который имея значение в науке, не может иметь приложения к жизни..."19 Тоді Чубинський повторно доручив дослідження П. Єфименка іншому рецензентові. Останній на одному з засідань дещо позитивніше відгукнувся про дослідницький матеріал, але все-таки не схвалив до друкування. Проте тенденційні думки не завадили сміливому секретареві відстояти працю Єфименка та особисто підписати її до друку.

Павло Чубинський об'єктивно критикував губернський комітет за недопрацювання в розгортанні досліджень місцевого краю, низький рівень зібраних статистичних відомостей, які включалися до "Пам'ятної книги за 1863 рік". Щоб губернський комітет працював результативніше, він склав ґрунтовну програму збирання матеріалів, переконав затвердити її і розгорнути за нею збір статистичних та етнографічних відомостей.

З приходом П. П. Чубинського в редакцію "Архангельских губернських ведомостей" "Пам'ятна книжка" з невеличкого статистичного довідника перетворилася на "Труды Архангельского губернского статистического комитета" (в двох частинах). Якщо у першій друкувалися довідкові матеріали, то в другій вміщувалися географічні, топонімічні, етнографічні, фольклорні, статистичні та сільськогосподарські описи губернії. Підготовлена програма збору матеріалів настільки активізувала фіксацію місцевих описів, статистичних відомостей, що останні змушені були вміщувати у "Памятных книгах", інші - у вищеназваних "Трудах".

Особливий резонанс для пожвавлення фольклорно-етнографічного вивчення народів Півночі мали розроблені та опубліковані Павлом Чубинським та Петром Єфименком програми збору матеріалів про звичаєве право, статистику та етнографічні описи. Саме архангельські програми стали основою для підготовки і виконання завдань експедиційного вивчення Південно-Західного краю 1869-1870 рр.

П. П. Чубинський під час заслання в Архангельській губернії набув наукового досвіду у різних галузях: в економічному, статистичному, етнографічному, фольклористичному вивченні народів Півночі. Активна праця зробила популярним його прізвище не тільки на Архангельщині, але і в наукових колах С.-Петербурга, Москви. Заслуговують на популяризацію його публікації:

- Отчет о деятельности Архангельского губернского статистического Комитета за 1864 год // Архангельские губернские ведомости (далі - АГВ), 1865. - № 4.

- Список статей, помещенных в "Архангельских губернских ведомостях" по части истории, географии, этнографии и статистики губернии с начала издания их в 1838 году по 1 января 1865 года // АГВ, 1865. - № 9, 10.

- Празднование столетней памяти М. В. Ломоносова в Архангельской губернии // АГВ, 1865. - № 17, 18, 19, 20.

- Программа для географического и естественно-исторического описания губернии // АГВ, 1865. - № 28.

- Солеварение в Архангельской губернии // Труды императорского Вольно-Экономического общества, 1866. - Т. IV. - Вып. I. А також в АГВ, 1867. - № 15, 16, 17.

- Статистико-этнографический очерк Корелы // Труды Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г. - 1866. - Кн. 2. - С. 65-134.

- Статистика рождений, браков и смертности по г. Архангельску за 10 лет // Труды Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г. - 1866. - Кн. 2. - С. 135-174.

- Статистика рождений, браков и смертностей в уездных городах и посадах Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г., 1866. - Кн. 2. - С. 175-207.

- Обозрение главнейших ярмарок в Архангельской губернии // Труды Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г., 1866. - Кн. 2. - С. 208-246.

- Отчет о деятельности Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г. // АГВ, 1866. - № 2, 3.

- Записка о статистических съездах // АГВ, 1866. - № 13.

- Отчет комиссии по исследованию Печорского края. - Архангельск, 1867.

- Виды хлебов, производимых в Архангельской губернии, с показанием количества каждого // Труды императорского Вольно-экономического общества, 1867. - Т. I. - Вып. 4.

- О промышленном состоянии Севера Европейской России и мерах к его развитию // Записки для чтения, 1867. - № 10-11. - С. 289-372.

- Отчет о деятельности Архангельского губернского статистического комитета за 1866 г. // АГВ, 1867. - № 2, 5, 34.

- Печальные вести о состоянии сплава товаров по р. Югу // АГВ, 1867, № 28.

- По поводу журналов заседания III отделения императорского Вольно-экономического общества, 20 и 28 марта // АГВ, 1867. - № 31.

- Отделка щетины в г. Устюге // АГВ, 1867. - № 33.

- Северо-Двинское пароходное общество и его деятельность // АГВ, 1867. - № 35.

- Учебно-ремесленное училище в Емецком селении // АГВ, 1867. - № 40.

- Один из неведомых распространителей грамотности в народе // АГВ, 1867. - № 52.

- Северо-Екатеринский путь // АГВ, 1867. - № 67, 71.

- Об исследовании хлебной торговли по Северо-Двинскому бассейну // Труды императорского Вольно-экономического общества, 1868 г. - Т. II. - Вып. II.

- О Вятско-Двинской дороге // АГВ, 1868, № 14, 15.

- О состоянии Архангельской публичной библиотеки // АГВ, 1868, - № 18.

- Несколько слов о положении народного образования // АГВ, 1868. - № 28, 29.

- Проект устава и записка о необходимости общества сельского хозяйства в Архангельской губернии // АГВ, 1868. - № 32.

- Льготы, дарованные корелам // АГВ, 1868. - № 48.

- Ответ на статью межевщика Лебедева, напечатанную в 127 номере "Биржевых Ведомостей" // АГВ, 1868. - № 49.

- К поморам о взаимном страховании и проект устава Беломорского общества взаимного страхования судов и грузов // АГВ, 1868. - № 73.

- Смолокурение в Архангельской губернии // АГВ, 1868. - № 74.

- Стихотворение на открытии Ломоносовского училища в деревне Денисовке // АГВ, 1868. - № 80.

- По поводу неурожая в Архангельской губернии // АГВ, 1868. - № 81, 82.

- О "Сборнике народных юридических обычаев Архангельской губернии", составленном П. Ефименко // Известия императорского Русского географического общества, 1869. - Т. V. - Вып. I.

- О хлебной производительности и торговле в бассейне Северной Двины // Известия императорского Русского географического общества, 1869. - Т. V. - Вып. I.

- Разбор книги П. Ефименко "Сборник народных юридических обычаев Архангельской губернии" // Юридический Вестник, 1868. - № 4.

- Отчет Архангельского губернского статистического комитета за 1867 и 1868 годы // АГВ, 1869. - № 17, 18, 20-27.

- Отчет о льноводстве, льняном производстве и льняной торговле в Северном районе // Труды экспедиции, снаряженной императорским Вольно-экономическим и Русским географическим обществами для исследования хлебной торговли и производительности в России. - СПб., 1870. - Вып. 2. - С. 71-153.

- О состоянии хлебной торговли и производительности в Северном районе // Труды экспедиции, снаряженной императорским Вольно-экономическим и Русским географическим обществами для исследования хлебной торговли и производительности в России. - СПб., 1870. - Т. I. - Вып. 6. - С. 495-775.

Повний бібліографічний покажчик праць П. Чубинського свого часу опублікував у "Київській старовині" П. Єфименко, але в ньому відсутня конкретика достовірних джерел за архангельський період20.

Праці П. П. Чубинського своєю ґрунтовністю та достовірністю звернули увагу дослідників статистики, етнографії, фольклору вчених товариств. В архангельський період життя Чубинський обирається членом-кореспондентом Імператорського московського товариства сільського господарства, членом-співробітником імператорського Вільно-економічного товариства, членом-співробітником Імператорського Російського Географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. Архангельський період діяльності увінчався відзначенням вченого срібною медаллю Імператорського Російського географічного товариства.

Можемо подивуватися, звідки П. Чубинський черпав енергію, ентузіазм, відданість своїй праці, подвижництво для науки. На думку О. Пипіна, потаємне джерело в тому, що в шістдесятих роках XIX ст. був новий етап суспільства і самого уряду, коли "в найблагородніших головах і серцях виростали глибокі наміри служити народові, присвятити йому свою працю і знання, коли з небувалою до тих пір силою стало розвиватися вивчення народного життя і коли разом з цим оживилися давно забуті місцеві елементи"21. Своїми дослідженнями Павло Чубинський спонукав до реформи у статистиці, до активізації фольклорно-етнографічних досліджень у Росії, бо раніше вони здебільшого базувалися на кабінетних, теоретичних обґрунтуваннях без опитування місцевого населення. Останнім він надав глибокої науковості. Достовірні статистично-етнографічні матеріали спонукали уряд царської Росії розробляти проекти на поліпшення економічного становища народів Півночі.

Для завершення характеристики наукових студій Павла Платоновича на Архангельщині наведемо рядки з його листа, які свого часу подав дослідник українського звичаєвого права, етнограф Олександр Кістяківський: "Сім літ я трудився на півночі для російської науки та уряду. Не стану перераховувати моїх праць, але вони показали, наскільки я цікавився населенням великоруського і фінського племен. Окрім етнографії, я торкнувся усіх галузей економічного побуту народу, і мої замітки з цих питань послужили предметом багатьох представлень гг. губернаторів; мені навіть до цих пір доводиться зустрічати в газетах урядові розпорядження, викликані давніми представленнями, які виникали за моєї ініціативи. Я працював на півночі без утоми і довів мою любов російському народові"22.

Чумаченко В. "ПАМ'ЯТІ СЬОГО НЕЗВИЧАЙНО ЕНЕРГІЙНОГО ТА СИМПАТИЧНОГО ЧОЛОВІКА" (До 150-річчя від дня народження М.О. Дикарєва) // Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 4. - С. 21.

* Слова І. Франка з "Передмови" до "Посмертних писань Митрофана Дикарєва з поля фольклору й мітології" (Львів, 1903. - С. ХІ).

Український етнограф і фольклорист М. А. Дикарєв (1854-1899 рр.), який жив і працював за межами України, писав, що його життя "розпадається на два періоди: 1-й - період затятої боротьби за шматок хліба і другий - період збирання етнографічного матеріалу"1.

Перший з них починався на воронезькій землі. Народився вчений 31 травня 1854 року (за старим стилем) у слободі Борисівка Валуйського повіту Воронезької губернії. Його батько, Олексій Олександрович, син священика, не отримавши через кульгавість шкільної освіти, почав свою службу паламарем, а закінчив псаломщиком. Мати, Наталя Вікторівна Крамарєва (звідси майбутній псевдонім Митрофана Олексійовича - М. Крамаренко), також походила з родини священика слободи Миколаївка Вовчанського повіту. "Батьки мої завжди жили бідно, - згадував учений, - і своїм становищем, світоглядом і мовою майже нічим не відрізнялися від навколишніх селян-малоросів. І моє дитинство минуло у середовищі селянських дітей. Ці обставини згодом допомогли мені зібрати більш докладіні відомості про духовне життя борисівців"2.

Грамоти його почала навчати бабуся по батькові і так вимучила хлопця незрозумілим церковнослов'янським псалтир'ям, що надовго відбила в нього бажання до науки. У 1863 році хлопчик вступив до Воронезької бурси, де вихованців через нестачу книг так, власне кажучи, нічому не вчили. Підручники видавали по одному на двох або трьох учнів, та й то не всім, годували й зовсім кепсько. До Різдва охлялу дитину поклали в лікарню, з якої за порадою лікаря забрали до канікул додому. Потім він ще три роки пробув у бурсі, нічого не вивчаючи. До кінця четвертого року М. Дикарєву загрожувало відрахування з училища "за лінощі". Бабуся за порадою наглядача взяла його з бурси до іспитів, а після канікул відвезла в Бирючинське духовне училище. Тут Митрофанові довелося починати навчання спочатку. За рік він уже був одним з кращих учнів. По закінченні курсу в училищі юнак був визнаний першим латиністом, другим з математики і четвертим у знанні російської граматики.

У 1870 році після вступних іспитів Митрофана Олексійовича прийняли до Воронезької духовної семінарії, де він старанно вивчає латинську, німецьку, а згодом і французьку мови, інших же предметів майже не вивчав, тому був залишений на другий рік в "нижчому" відділенні. З відомих причин він вибув із третього класу семінарії в квітні 1876 року. В атестаті написали, що вигнаний "за цілковиту неблагонадійність".

"Тоді ж таки, - згадує Дикарєв, - мене віддали під нагляд поліції, а в жовтні того ж року через волосне "правління" мені повідомили, що "за всепідданнійшим донесенням керуючого міністерством внутрішніх справ його І. В. государ Імператор повеліти зволив справу про колишнього учня Воронезької духовної семінарії Дикарєва подальшим виробництвом припинити, зробивши йому, Дикарєву, суворе попередження за протизаконне переховування у себе книжок і брошур злочинного змісту"3. І хоч велено було семінарському начальству замість одиниці поставити з поведінки трійку, погана атестація укупі з безпросвітними злиднями назавжди перекрили невдатному семінаристові шлях до здобуття вищої освіти.