Історія української етнографії

У журналі "Современник" (1855 р., № ІV) анонімний рецензент повідомляв, що був упевнений, що досвідчений видавець взявся з умінням за діло, та надії ж справдились не в повній мірі, але все ж таки п. А. Метлинський заслуговує на подяку за свою працю. Висловлено зауваження, що автор-упорядник пропустив цікаві пісні, якими рецензент милувався в Малоросії, наприклад, розділ старовинних козацьких творів якось дивно неповний; а також висловлено побажання, що п. А. Метлинському, як знавцеві, необхідно б здійснити критичний огляд всіх існуючих до цього часу видань дум і з'ясувати неточності, які зустрічаються в коментарях п. Максимовича. Та він цього не зробив, а тільки разом із своїми співробітниками сліпо йшов за вимовою кобзарів, не враховуючи того, що нинішні кобзарі знають думи лише наближено, і що внаслідок цієї ж причини на одну й ту ж думу можна знайти десятки варіантів. Також висловлено зауваження про те, що видавець допустив у свій збірник підробки під народність. Ця обставина, якщо не вживати належних заходів, може зашкодити збірникам народних пісень, тому що з'явиться сумнів у їх автентичності: це підробки під народність. У рецензії анонім також говорить, що п. А. Метлинський мало звернув увагу на зібрання пісень чумацьких, які відрізняються своєю оригінальністю. Загалом автор підтримує видання збірки: "Не дивлячись, одначе, на деяку неповноту і недоліки, збірник п. Метлинського заслуговує схвалення".21

Позитивно відгукнувся на працю А. Л. Метлинського М. Мизко: "Подяка, справжня подяка від всіх любителів вітчизняної народності почесному видавцю цього збірника за його патріотичний подвиг…"22 Дослідник зауважив, що збірка "Народных южнорусских песень" ширша і повніша за попередні видання.23

П. Куліш схвально відгукнувся на збірку у листі від 24 жовня 1854 р. до М. Білозерського, зазначаючи: "Я задоволений збірником А. Метлинського, тому що його ні з чим порівнювати".24

Уважно поставився до праці А. Метлинського Т. Шевченко. У листі від 5 червня 1857 р. він запитував про збірник А. Метлинського Я. Кухаренка25, 30 червня і 18 листопада того ж року просив М. Лазаревського прислати йому цей збірник26, а 4 січня дякував йому за прислану книгу.27

О. Потебня зазначав, що збірник А. Метлинського "Народные южнорусские песни" був тією першою книгою, за якою він навчався "придивлятись до явищ мови".28

М. Драгоманов також позитивно відгукнувся на видання збірника А. Метлинського: "Маючи збірники Рудченка, Номиса, Метлинського і т. д., не трудно було б на тій же системі вистачити українську "Рідну мову", котра справді була б наукою для дітей, що портяться німетчиною і польщизною".29

Поряд із позитивними оцінками збірника деякі опоненти-аноніми закидали А. Метлинському "недоліки" правопису у текстах пісень (мали на увазі відсутність "ь" і неможливість пройти крізь "тісні ряди зімкнутих "и")".30 Та сам видавець у передмові до корпусу пісень наголошував, передбачаючи подібного роду звинувачення, що має на меті власне видання текстів як засобу утвердження і захисту національної ідентичності (с. ХІІ).

І. Франко, характеризуючи першу половину 50-х років ХІХ ст., говорить, що ці роки на Вкраїні були часом застою і страху перед усякою політичною думкою, наслідком погрому Кирило-Мефодіївського братства. Українське слово або зовсім мовчить, або тулиться до провінціальних російських часописів. Того ж 1854 р. вийшли по довгих цензурних митарствах у Києві А. Метлинського "Народные южнорусские песни", збірка багата не тільки змістом (близько 1000 номерів пісень), але також повнотою і аристократичним викінченням текстів деяких пісень31

Ф. Колесса в своїй фундаментальній праці "Історія української етнографії" відзначає, що збірник А. Метлинського "Народные южнорусские песни" (1854 р.) є значним поступом у порівнянні з попередніми виданнями.32

Відома дослідниця українського героїчного епосу Катерина Грушевська, ознайомившись із збіркою А. Метлинського, відзначила, що в ньому було вміщено кілька нових дум і багато нових варіантів, частина з них має помітку про кобзаря, що співав даний текст, всі означені щодо місця свого походження, і це надає збірці особливої цінності. Дослідниця звернула увагу, що збірка відзначається новизною, яка полягала у вміщених в ній передмові, правилах для збирачів та списку відомих кобзарів з трьох губерній.33

М. Рильський також високо оцінив збірку А. Метлинського, вказуючи, що упорядник друкував тільки нові, до того часу невідомі зразки, до яких він додав велику кількість варіантів, старанно уникаючи передруків [...] Сам упорядник прагнув до текстологічної точності і повноти, критично ставився до текстів пісень і дум, відсіював фальсифікати, не допускав складання пісень з кількох варіантів, а друкував кожний варіант окремо.34

Отже, збірка "Народные южнорусские песни" в історії української фольклористики ХІХ століття посіла важливе місце як класичний зразок видання народної української пісенності, що й досі не втратив своєї актуальності. Упорядники академічних томів "Української народної творчості", зокрема М. Шубравська ("Весільні пісні"), О. Дей ("Пісні кохання"), Г. Довженок ("Пісні родинного життя") та ін., використовували давні записи українських пісень саме зі збірки А. Метлинського. Незважаючи на деякі недоліки збірника, його матеріал залишається цінною джерельною базою для подальших досліджень, а діяльність А. Метлинського - зразком для наслідування наступним поколінням фольклористів.

Мандебура-Нога О. ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ СУМЦОВА ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОЛОГІЧНОЇ НАУКИ (ДО 145-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Українська етнологія - наука, яка чи не найбільше постраждала за роки радянської влади. Оформившись у середині ХІХ ст. як окрема, самостійна наукова дисципліна з власними об`єктом та предметом дослідження, у 20-30-х рр. ХХ ст. вона майже зникла з площини суспільних наук, зазнавши відчутних утисків та болючих втрат. Це виразилось як у фізичному знищенні українських фахівців-етнологів, так і у фальсифікації окремих сторінок її історії, приниженні внеску вітчизняних учених у розвиток науки, постановку та вирішення багатьох важливих теоретичних та практичних питань. Та попри все, українська етнологія розвивалась, а її історія досліджувалась.

Відповідно, маємо ще цілий ряд проблем, які нагально потребують наукового дослідження. Серед них - вивчення наукової спадщини тих учених, які своєю працею в складних політичних умовах кінця ХІХ - 20-х рр. ХХ ст. утверджували право цієї науки на існування та розвиток, підкреслювали етнічну специфіку українського народу та особливості його традиційно-побутової культури.

Саме таким дослідником був академік Української академії наук, професор Харківського університету, видатний вчений Микола Сумцов (1854-1922). Поставлені ним окремі проблемні питання з етнології не втратили своєї актуальності й досі. Його етнологічна спадщина є вагомим здобутком не лише української, але й світової етнології, проте, вона і досі не до кінця оцінена у вітчизняній науці. Ім'я вченого, наукові праці якого слугували методологічним підґрунтям для багатьох етнологів, фольклористів, культурологів, було незаслужено принижене через певні політичні обставини. На цю тему маємо лише ряд невеликих публікацій. У переважній більшості з них досить побіжно розглядається доробок вченого, який започаткував і дослідив ціле коло наукових питань з етнології.

Одними з перших наукову діяльність вченого проаналізували М.Драгоманов та російський дослідник О.Пипін. Вивчаючи фольклорно-етнографічну діяльність М.Сумцова, М.Драгоманов відзначав, що етнографія 80-х рр. ХІХ ст. в Україні загалом перебувала у критичному стані [1]. І лише завдяки таким вченим, як М.Сумцов, Ф.Вовк, І.Манжура, В.Охримович, О.Потебня та інші, які почали використовувати у своїх дослідженнях новий порівняльний метод, етнографія почала набирати “свіжого наукового духу” [2].

Варто зауважити, що статті М.Драгоманова, як правило, носили критичний характер. Різке заперечення в нього викликали деякі моменти наукового стилю дослідника, недотриманість в конкретній праці однієї наукової теорії тощо [3].

О.Пипін у своїй ґрунтовній праці “История русской этнографии”, третій том якої присвячено українській етнографії [4], відніс М.Сумцова до числа найбільш авторитетних українських учених і поставив його в один ряд з М.Костомаровим, В.Антоновичем, О.Потебнею, Т.Рильським, В.Горленком та іншими.

Праці вченого в галузі етнографії вивчав і Ф.Вовк [5]. Він, зокрема, визначив наукові методи, якими користувався М.Сумцов, проаналізував окремі теоретичні положення його праць. На його думку, в ранніх працях з етнології вчений виступає як прихильник солярно-міфологічної течії. Особливо чітко це прослідковується у магістерській дисертації “У свадебных обрядах, преимущественно русских” (Х., 1881). Дещо згодом, вже у докторській дисертації “Хлеб в обрядах и песнях” (Х., 1885) цей напрямок, на думку Ф.Вовка, поступається місцем теорії запозичень. А в пізніших працях помітний вплив школи паралельного самозародження.

Ф.Вовк підкреслив також велику заслугу вченого щодо становлення історичної етнографії. В цьому плані виділено праці “Очерки народного быта” (Х., 1902) та “Из украинской старины” (Х., 1902), де побутові явища простежено в їхній історичній еволюції.

Зазначеними оцінками М.Драгоманова, О.Пипіна та Ф.Вовка практично завершується прижиттєвий аналіз етнографічної спадщини М.Сумцова. Наступні статті були опубліковані вже після смерті дослідника.

У 20-х рр. ХХ ст. розпочинається більш глибоке осмислення наукової спадщини вченого. З'явилися статті, зміст яких характеризувався прагненням науковців визначити теоретичні засади його діяльності, наукові методи, приналежність до певних наукових шкіл.

Серйозне наукове вивчення усієї спадщини М.Сумцова започаткували вчені Харкова. У першому томі “Наукового збірника” Харківської науково-дослідної кафедри історії України [6], присвяченого пам'яті М.Сумцова, представлені різні аспекти наукових інтересів вченого. Роль М.Сумцова як головного фундатора і завідувача Музею Слобідської України ім.Григорія Сковороди висвітлила, зокрема, дослідниця культури та побуту населення Слобожанщини Р.Данківська [7]. Вона відзначила, що саме М.Сумцову належить ідея поділу музею на три відділи - історичний, художній та етнографічний, а також підкреслила, що вчений був активним збирачем етнографічних колекцій. Деякі з них були зібрані вперше в Україні (наприклад, колекція писанок, обрядового печива тощо). Вчений піклувався про організацію “Товариства Друзів Музею Слобідської України ім.Г.С.Сковороди”, дбав про збирання нових відомостей про матеріальну та духовну культуру населення Слобожанщини.

До річниці смерті дослідника 1925 р. у серії видань українського історично-філологічного товариства у Празі вийшла друком брошура Л.Білецького та Д.Дорошенка [8]. Д.Дорошенко охарактеризував наукову діяльність М.Сумцова як етнографа. Він писав, що вчений мав широку ерудицію в науковій етнографічній літературі, володів величезним матеріалом з етнографії та фольклору інших народів, використовував найрізноманітніші матеріали та джерела, використовував у своїх дослідах найновіші методи світової науки. У цих спостереженнях Д.Дорошенко підтвердив наведені вище висновки О.Пипіна про М.Сумцова як дослідника з нової генерації українських вчених. Названими працями Р.Данківської та Д.Дорошенка було започатковане наукове вивчення творчого доробку вченого в галузі української етнографії.

Приділили свою увагу етнографічному доробку М.Сумцова також В.Петров та В.Камінський [9].

Стаття письменника, літературознавця, етнографа та археолога В.Петрова присвячена М.Сумцову як історику української етнографії. Він віддав належне вченому, який уважно стежив за поточною етнографічною літературою, відгукувався на кожний новий напрямок в етнографічних дослідженнях. Тому його праці, на думку В.Петрова, мають значення також як “літопис української етнографії за всенький попередній період”, містять багато цінного критично-бібліографічного матеріалу [10]. Як такі, названо роботи “Современная малорусская этнография” (К., 1893), “Діячі українського фольклору” (Х., 1910) та “Научное изучение колядок и щедривок” (К., 1886). Варто погодитись з думкою автора, що однією з основних рис вченого була бібліографічність. Ще одна риса - прагнення з'ясувати соціально-моральне значення явищ матеріальної та духовної культури українців. Загалом В.Петров підкреслив, що значення Сумцова як історика етнографії та критика-бібліографа полягає в тому, що він підготував ґрунт для подальшого розвитку етнографії - “від еклектичного засвоєння всіх доктрин… до органічного з'єднання їх у суцільній системі” [11].

Стаття філолога, етнографа, дослідника українського звичаєвого права В.Камінського є однією з найповніших, як на нашу думку, оцінок етнографічної спадщини М.Сумцова. У ній була запропонована перша класифікація етнографічних праць вченого, висвітлено найважливіші напрямки його наукової діяльності, зроблена спроба визначити наукові методи та належність вченого до наукових шкіл у різні періоди творчості.

Протягом 30-х - першої половини 50-х рр. ХХ ст. вивчення життя й діяльності М.Сумцова взагалі не проводилось, оскільки радянська влада наклала негласне табу на його ім'я. Інтерес відновився лише у 1956 р., коли була надрукована стаття загального характеру М.Жінкіна про М.Сумцова [12]. Тоді ж з'явились перші публікації епістолярної спадщини вченого[13]. Великою подією в науковому житті України стало видання у 1965 р. опису № 1 особистого фонду архівних матеріалів дослідника, які сьогодні зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у м.Києві [14]. Опис № 2 досі не опублікований.

Наступний прояв підвищення інтересу науковців до епістолярної спадщини М.Сумцова відносимо до 70-х років [15]. Дослідження етнографічної спадщини М.Сумцова продовжив харківський учений В.Фрадкін [16]. Його роботи, загалом, складають певний етап у вивченні етнографічної спадщини М.Сумцова. Однак, і вони не дають цілісної уяви про весь науковий доробок вченого в галузі етнографії. Проте саме В.Фрадкін одним з перших поставив цю наукову проблему. Він звернув увагу на необхідність серйозного наукового вивчення етнографічного доробку дослідника, висвітлив ряд маловідомих сторінок в етнографії України кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст., пов'язаних з ім'ям ученого [17]. 125-річчю від дня народження М.Сумцова як етнографа присвятила статтю В.Маланчук [18].

У дев'яності роки ХХ ст. починається якісно новий етап у вивченні наукової спадщини дослідника. Це обумовлено загальною атмосферою українського відродження, яке почалося з другої половини 80-х рр. Об'єктом наукових досліджень стають праці М.Сумцова з різних галузей науки. Його літературознавчі праці проаналізовані в дисертації В.Пивоварова [19], історичні - Г.Савченко [20]. Г.Савченко також зробила першу спробу написання цілісної біографії вченого на основі архівних документів.

Окремі питання наукової, громадської та організаційної діяльності вченого обговорювалися на конференціях, які відбулися в Харкові 1992 р. [21]. У 1993-1994рр. була опублікована частина епістолярної спадщини дослідника [22].

Особливо варто підкреслити той факт, що протягом останніх років значно пожвавилось вивчення багатогранної спадщини М.Сумцова харківськими науковцями. Велику роль тут відіграють Харківський державний інститут культури (декан факультету В.З.Фрадкін), Державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка (завідувач відділу україніки В.О.Ярошик), Харківський історичний музей. З 1995 року їхніми зусиллями проводяться Сумцовські читання. 1997 р. автор цієї статті захистила кандидатську дисертацію, в якій зроблена спроба систематизувати праці вченого з української етнології, проаналізовано найбільш важливі його етнографічні праці та досліджено ряд інших проблем етнографічної спадщини [23].

Після детальної оцінки широти проблемних питань, котрі висвітлював М.Сумцов, стає очевидним: етнографічний доробок дослідника ще чекає на свій всебічний та вичерпний аналіз.

Нагірна В., Нагірний В. Етнографо-статистичні дослідження Павла Чубинського з позицій суспільної географії // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. - Випуск 1. - С.19-26.

Проведено історико-географічний аналіз етнографо-статистичних досліджень українських земель Російської імперії, здійснених Павлом Чубинським у складі експедиції Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства у другій половині XIX століття. Показане значення цих робіт для усвідомлення своєрідності, регіональних відмінностей, єдиності і цілісності українського етносу; показана цінність їх для сучасних досліджень, спрямованих на виявлення та розв'язання господарських, екологічних, географічних проблем, вироблення напрямів охорони середовища проживання людей.

Valentyna Nahirna, Vasyl Nahirnyy. Ethnographic-statistical studies of Pavlo Chubynskyy: the standpoint of social geography Historical-geographical analysis of ethnographical-statistical studies of Ukrainian lands in Russian Empire accomplished by Pavlo Chubynskyi during the second half the XX century is made. It is shown the importance of these works for the awareness of the Ukrainians in their identity, regional, diversity and integrity. The importance of these studies for the solvation of economic, environmental and geographical problems is shown.

Суцільні планові суспільно-географічні дослідження української території були започатковані у XIX ст. Географічним товариством і найтісніше пов'язані з іменем видатного вченого-етнографа, автора тексту Національного гімну України Павла Чубинського. До того часу було опубліковано чимало відомостей про Україну та українців, зокрема про географічні особливості території, рослинний і тваринний світ, побут, звичаї та вдачу народу, розвиток господарства, торгівлі, соціальні відносини тощо. Проте цей надзвичайно цінний матеріал був переважно описовим, несистематизованим, достовірність його залежала від обставин, часу, особи автора, його мети.

Статистико-економічні та демоетнічні описи, подорожні замітки, враження окремих людей, суспільно-економічний аналіз при відтворенні історичних обставин тощо мали здебільшого фрагментарний характер, стосувалися окремих регіонів України, не завжди мав місце детермінований підхід при висвітленні етнічних особливостей, господарського розвитку української нації та природного середовища.

Описові відомості та неповні уривкові фактологічні матеріали не давали уявлення про цілісність української території та українського народу, недостатньо висвітлювали його етнографічне та соціально-господарське розмаїття, не розкривали суті впливу природних та історичних чинників на формування різних типів українців, їх відмітні ознаки.

Переломний етап у дослідженні української території відбувся у XIX ст. На той час виникла потреба у фаховому плановому вивченні Південно-Західного краю (українських земель) в етнографічному і статистико-економічному аспектах. Це було зумовлено історичними і суспільно-політичними обставинами в тогочасній Російській імперії, з одного боку, та розвитком національного руху на українських теренах, зацікавленістю патріотичних сил у таких дослідженнях, з іншого.

Вади державної системи Російської імперії, постійні селянські заворушення спричинили проведення урядом низки реформ (скасування кріпаччини в 1861 р., реформування суду, запровадження місцевого самоврядування земств у Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях та ін.). У результаті в Україні значно посилився громадсько-культурний рух, стали видаватися та поширюватися українські книги, ставилося питання про українські школи. Повернулися із заслання члени Кирило-Мефодіївського братства, завирувало українське культурне життя в Петербурзі, де зосередилися тоді кращі українські сили (П. Куліш, М. Костомаров, О. Маркович, пізніше Т. Шевченко та багато інших). Під редакцією В. Білозерського почав виходити журнал “Основа”. Громадсько-культурний рух охопив не тільки Лівобережну, але й Правобережну Україну, де в суспільній верхівці на той час переважала польська шляхта. Шляхта поставилась до українського руху зневажливо та вороже. Коли в 1863 р. почалося друге польське повстання, що поширилося також і на Правобережну Україну, українське населення не тільки не підтримало польську шляхту, але й у багатьох районах селяни самі розправлялися з повстанцями. Власне цей факт (як згодом зазначив у своїй праці П. Чубинський) став приводом до того, що на український народ звернули увагу -- саме увагу як на союзника у боротьбі з поляками.

Придушивши повстання, російський уряд посилив боротьбу з польським впливом, використовуючи визвольні прагнення українського народу.

Однак і український громадсько-культурний рух викликав незадоволення в імперських колах та відповідні адміністративні заходи. У 1863 р. вийшов “валуєвський” циркуляр про заборону видавати книги, зокрема для освіти, українською мовою, були закриті недільні українські школи, проведені численні арешти української інтелігенції, багато з культурних діячів, серед них і Павло Чубинський, були вислані до північних губерній Росії.

Таким чином, суспільно-політична ситуація в Російській імперії після реформ 1861 і 1864 рр., пожвавлення українського громадсько-культурного руху спричинили необхідність проведення масштабних суспільно-економічних досліджень української території з метою вивчення наслідків реформування, вироблення стратегії протидії російської адміністрації національному громадському рухові, що міг перерости в ідею боротьби за економічне та політичне відродження України.

Головним виконавцем, якому було доручено дослідження, стало Імператорське Російське географічне товариство, де на той час були зосереджені значні наукові сили. У 1863 р. була створена Комісія, що визначила предмет, об'єкт вивчення та склад експедиції. Об'єктом дослідження був визначений Західно-Руський край, куди входили Україна, Білорусь та Литва. Основною метою дослідження, як зазначала Комісія, було вивчення племінних відмінностей у мові, правах, звичаях, виявлення чисельності племен, їх етнографічних меж, ступеня релігійної та моральної культури, дослідження господарства, побуту та матеріального становища.

Для вивчення етнографічних особливостей населення Південно-Західного краю (так називали тоді українську територію у складі Російської імперії) був запрошений Павло Чубинський, який на той час працював секретарем Архангельського губернського статистичного комітету. З великим бажанням, невтомною енергією, глибоким знанням справи, почуттям патріотизму до своєї землі та повагою до історії свого народу і рідного краю він проводив дослідження протягом 1869 -- 1871 рр. Переважна більшість зібраних та опрацьованих ним матеріалів була повністю схвалена Комісією і в 1871 році почали публікуватись “Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край”, що вийшли в 7 томах. Велику працю щодо наукового редагування етнографічних та економічних матеріалів виконали М. І. Костомаров та П. О. Гільтебрант.

Маючи широку ерудицію в питаннях історії та демоетнографії України, Павло Чубинський поглибив та розширив програму досліджень, в основу якої поклав достеменне визначення етнічних меж поселення українців, вивчення їх побуту та економічного становища. Варто зазначити, що він скоригував попередньо окреслені Комісією адміністративні межі досліджуваного регіону, відносячи до Південно-Західного краю (тобто української території), крім означених Київської, Волинської та Подільської губерній, ще й південну частину Гродненської та Мінської, східні райони Люблінської та Сідлецької губерній, північно-західну частину Бессарабії. Згадана Комісія погодилася з цим і затвердила об'єкт досліджень саме в таких межах.

До Павла Чубинського в Російській імперії по суті не проводилися в повному обсязі всебічні етнографо-статистичні та економічні дослідження земель, заселених українцями. Збирачі та впорядники матеріалів здебільшого висвітлювали якийсь один аспект народного життя. Зовсім були відсутні етнографічні відомості, що характеризували б українців Холмської Русі, Підляшшя, Пінського та Мозирського повітів Мінської губернії, а про Волинь та Поділля неможливо було скласти повного уявлення, оскільки зібрані матеріали були незначними та неповними.

В економіко-статистичному підрозділі програми Павло Чубинський передбачав основну увагу зосередити на економічному становищі селян у пореформений період та ситуації, що склалася в промисловості. Для отримання відповідних матеріалів, статистичних даних були залучені губернські статистичні комітети та мирові посередники із селянських справ. Над програмою досліджень разом із Чубинським працювали такі видатні українські особистості як В. Ф. Симиренко, М. В. Лисенко, І. П. Новицький, А. Ф. Кістяківський, В. Б.Антонович та ін.

На основі вироблених принципів, підготовленої програми досліджень та обширного фактологічного матеріалу, зібраного за час трьох ґрунтовних експедицій, що охоплювали всі найважливіші регіони проживання українського етносу (від р. Прип'ять та Біловезької Пущі на півночі до т.зв. Новоросійського краю на півдні, від р. Прут та австрійського кордону, що тоді пролягав уздовж р. Збруч, на заході до Придніпров'я на сході та південному сході) була написана і опублікована протягом 1872-1876 рр. згадана фундаментальна праця “Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край”. У ній не тільки були узагальнені та систематизовані з наукових позицій матеріали, що характеризують населення та господарський розвиток українських територій, але й зроблений помітний поштовх в розвитку наукових географічних досліджень та ідей в Україні.

Основна наукова цінність цієї праці полягає в тому, що в ній вперше на основі повних і всебічних етнографічних та економіко-статистичних досліджень зроблений комплексний аналіз української людності в усіх її проявах -- демографічному, суспільно-родинному, побутовому, духовному та економічному контексті розмаїття природних умов, географічного положення різних українських теренів, впливу інших народів. Павло Чубинський науково обґрунтував цілісність України та єдність українського народу як найсуттєвішу передумову української державності. В основу визначення меж українських земель були покладені етнічний та суспільно-географічний принципи. У результаті досліджень українського етносу (з урахуванням регіональних відмінностей), науково обґрунтованих висновків не тільки підтвердилася ідея суспільно-територіальної цілісності української нації, її здатність до державного самовизначення, але, по суті, була окреслена українська національна територія.

Одним із найважливіших об'єктів дослідження Павла Чубинського було населення. Він докладно, на високому фаховому рівні описав характерні особливості українського народу, його відмінності на різних теренах, стосунки з іншими народами. Хоча дослідження проводилися переважно в етнографічному плані (це, до речі, передбачалося програмою, і основна увага була звернена на звичаї, обряди, пісні, вірування, моральні якості, житло, будівлі, знаряддя праці, одяг, їжу, говірки тощо), проте головні наукові узагальнення були зроблені із врахуванням природних умов і топографічних особливостей різних місцевостей, впливу історичних чинників, сусідства з іншими народами.

У процесі дослідження повною мірою були задіяні основні географічні принципи, сформульовані дещо пізніше Степаном Рудницьким, такі, як морфографічний (зовнішній опис явищ і процесів), структурний (опис головних складників), динамічний (розвиток явищ у часі) та генетичний (розкриття причинних зв'язків між явищами і процесами).

Оригінальною є проведена Чубинським типізація малоросійського (українського) населення. В основу критеріїв типізації ним покладені фізичний тип людей, їх мовні відмінності, побут та ін. За цими ознаками були виділені три типи українців -- власне український, поліський та подільсько-галицький, окреслені межі їх заселення, схарактеризовані головні риси людей кожного типу, показана причинна зумовленість їх відмінностей.

Український тип сформувався на території, що нині зайнята переважно Волинською, Рівненською, Київською, Чернігівською (без поліських їх районів) та Черкаською (без лівобережної частини) областями, північними районами Тернопільської та Хмельницької областей, а також північно-східними районами Вінницької області. Цей тип вважався найбільшою мірою автохтонним, основні фізичні риси людей -- типово українські (брюнети з карими очима та чорними бровами), для них характерні (порівняно з іншими типами) більша самостійність, виражене почуття власної гідності, дух козацтва, що, на думку автора, зумовлено впливом історичних чинників. В основному сприятливі природні умови та родючі ґрунти цього краю відбилися на особливостях господарської забудови сільських жителів, обладнанні житла, знаряддях праці, характері занять населення тощо. Тут спостерігається висока культура будівництва, добре продумані і зручно розташовані господарські будівлі, переважають чисті білі хати, що потопають у садах, основним знаряддям обробітку землі є плуг, а головна тяглова сила -- воли. За характером занять -- це типові хлібороби, а щодо мови, то це “корінні” українці середньої смуги українських земель.

Поліський тип українців, зазначає П. Чубинський, сформувався на поліських ландшафтах, в оточенні суцільних лісів та боліт, що не могло не відбитися на способі життя, заняттях та характерних рисах їх мешканців. Цей тип поширений на територіях сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Чернігівської областей (їх поліських районах). Сюди входить також т.зв. Підляшшя -- частина Сідлецької та Гродненської областей тодішньої Білорусі. Своєрідний комплекс природних умов -- низинний рельєф, надмірне зволоження, густа річкова мережа, дрімучі ліси та болота, що займали тоді в багатьох районах 60-80 % землі, -- спричинили до певної замкненості цієї території, відсталості в побуті та господарському розвиткові її жителів.

У поліщуків переважали курні хати, основне знаряддя обробітку ґрунту -- соха, а тяглова сила -- лише коні. Головне заняття населення -- лісообробка, одночасно люди з великим бажанням обробляли кожен клаптик землі. Клімат та особливості рельєфу, на думку дослідника, позначилися на фізіономії людей: поліщуки низькорослі, худорляві, переважно блондини; через несприятливі природні та побутові умови -- хворобливі. Порівняно з іншими типами українців мова у них своєрідна, особливо великі відмінності у фонетиці.

До подільсько-галицького типу українців Чубинський відносив жителів, що населяли теперішні подільські області -- Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, крім крайніх північних районів, Галичину, західну Волинь та Холмську Русь. Це порівняно підвищена горбиста рівнина, покрита родючими ґрунтами, особливо на Поділлі, лісистість тут значно менша, ніж на Поліссі. Основне заняття населення -- скотарство та землеробство, тяглова сила -- воли, а також коні. Господарська забудова, обладнання житла, знаряддя праці мало відрізняються від власне українського типу. Щодо мови, то подільсько-галицький тип є своєрідним, виділяється як окреме наріччя, тут спостерігаються значні відмінності у граматиці, вживаються такі форми, яких немає в інших типах. Мешканці цього краю, зазначав дослідник, в історичному плані зазнали негативного впливу Заходу, тут сильним був гніт кріпосного права. Це відбилося на їх ментальності. Люди відчувають себе приниженими, низько кланяються, в них менше виражене відчуття власної гідностi, спостерігається великий вплив церкви -- настільки великий, що замість національності в багатьох випадках народ називав свою релігійну приналежність. Це особливо було характерним для Холмської Русі та Західної Волині. Їх солідарність з іншими українцями була дуже мала.

Оцінюючи загалом із сучасних суспільно-географічних позицій типізацію українського населення, проведену П.Чубинським, слід зазначити як позитивне, що ним вперше були науково обґрунтовані територіальні відмінності історично сформованого цілісного українського етносу. В основу виділення типів були покладені: детермінованість етнічних особливостей населення та його соціально-економічного розвитку природними умовами, рівень адаптації людей до географічного середовища та вплив інших етносів. Дослідник показав величезне розмаїття українського народу, його духовне багатство, високу, як на той час, культуру побуту та особливості господарювання. Характерним для кожного з типів українців є високий рівень адаптації до природно-ландшафтного середовища, раціональне використання природно-географічних чинників у суспільно-господарському розвитку, причинна зумовленість і взаємозв'язок матеріальної та духовної культури.

Виявлення територіальних відмінностей українського етносу, його типізація не протиставлялися концепції автора щодо суспільно-територіальної та історичної цілісності українців, а, навпаки, стверджували її. У процесі регіональних досліджень активно, цілеспрямовано і послідовно відстоювалася позиція національного самовираження та самоутвердження української людності (хоча з певними специфічними рисами на різних теренах).

Достеменно відбиваючи та аналізуючи вплив природно-географічних чинників на формування українського етносу, П. Чубинський приходить до висновку про існування “цілісної природної системи північного басейну Чорного та Азовського морів з помірним кліматом, переважаючими родючими ґрунтами, що сприяють землеробству” (с. 468), як певної географічної визначеності, що стала важливим підґрунтям для виокремлення України (за висловом Степана Рудницького) як геополітичної реальності, з чіткими природними, етнічними, культурними та економічними кордонами. Це послужило і має служити надалі основою для досліджень України та українства в історичному, географічному, економічному та інших аспектах, наукового обґрунтування побудови фундаменту національної держави.

Дослідження територіально-етнічних та суспільно-господарських відмінностей українців має велику науково-методичну та практичну цінність з огляду на сучасні проблеми суспільно-географічного та економічного районування України, вироблення виваженої регіональної політики в державі. Процес районування, зокрема суспільно-географічного, є надто складним, він пов'язаний з аналізом численних чинників, визначенням принципів, розробкою критеріїв та найважливіших показників структуризації суспільної діяльності людей.

Щоб забезпечити об'єктивність, всебічний підхід, комплексність та практичну спрямованість виділених районів, крім численних природних та соціально-економічних чинників, важливо враховувати спадкоємність розвитку етносу, відмінності в характері освоєння різних територій, менталітеті їх мешканців. Аналізуючи сучасний рівень географічного поділу праці, розвиток та розміщення матеріального виробництва і розселення як основу районування, слід брати до уваги наявність певних специфічних рис даних процесів, що склалися здавна в різних регіонах України. Ці відмінності зумовлені як природно-географічними чинниками, так і суспільно-історичними обставинами, які впродовж тривалого періоду впливали на господарський розвиток та функціональну значимість тих чи інших територій.

У зв'язку з цим можуть бути використані методичні підходи та конкретні розробки Павла Чубинського щодо типізації українського населення за етнічними особливостями, рівнем суспільно-господарського розвитку різних українських земель. Виявлені ним принципи типізації населення, закономірності розміщення основних типів, їх докладна характеристика та окреслені межі проживання є не тільки важливими чинниками районоутворення, але й суттєвим науковим інструментарієм при виділенні мережі сучасних суспільно-географічних районів.

Ідея Павла Чубинського про детермінованість відмінностей етнічних рис українського населення, способів його господарювання, рівнів матеріальної та духовної культури природними умовами, топографічними особливостями різних місцевостей, характером пристосування до середовища є вагомим підґрунтям дальшого розвитку одного з важливих напрямів суспільно-географічних досліджень -- еколого-географічного.

При виявленні закономірностей формування екологічної ситуації, аналізі її сучасного стану в тих чи інших регіонах України, розробці напрямів раціонального природокористування, особливо у сфері сільськогосподарського виробництва, охорони навколишнього середовища, має бути використаний багатий традиційний досвід українців щодо взаємин людини з природою, високої культури землеробства, освоєння природних багатств, уміння зберегти своєрідність ландшафтів.

Для кожної етнічної території України, зокрема Волині, Слобідської України, Галичини, Поділля, Буковини, Запоріжжя тощо, були притаманні специфічне, найбільш доцільне використання природно-географічних даних у розселенні та господарській діяльності людей, розвитку та розміщенні об'єктів виробництва, громадських та культурних споруд, високий рівень пристосування до навколишнього середовища. Гармонія стосунків людини з природою, постійна екологізація виробництва, умов життя та поведінки людей забезпечували гомеостаз освоєних земель, збереження їх неповторності, своєрідну господарсько-функціональну роль по відношенню до інших регіонів.

Зібрані та описані Чубинським матеріали, що характеризують виняткову спостережливість українців щодо небесних світил, атмосферних явищ, глибокі знання рослинного і тваринного світу, звичаї та обряди, народний світогляд, де тісно пов'язуються з природою побут, суспільно-родинне життя, господарська діяльність людей, є неоціненним науковим доробком, в якому синтезуються вироблені віками способи та форми природокористування, чисельні пристосувальні механізми та господарські заходи, що забезпечували стабільність і підтримку якості навколишнього середовища, відтворення природних ресурсів, -- підвищення родючості ґрунтів, відновлення рибних запасів, продуктивності лісів тощо. Усе це може бути використане при вирішенні сучасних еколого-географічних проблем, виробленні напрямів охорони середовища проживання людей, збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання.

Розроблена Павлом Чубинським типізація українського населення та характеристика основних його типів становить велику наукову цінність в контексті розвитку важливого складника суспільної географії -- медичної географії. Це особливо виразно простежується на прикладі аналізу поліського типу українців. Автор наголошує, що через несприятливі природні умови, зокрема надмірне зволоження, високу лісистість та велику заболоченість поліських ландшафтів, мешканці цього краю низькорослі, худорляві, переважно блондини, порівняно з іншими типами українців -- хворобливі. Не абсолютизуючи наведені риси поліщуків, не переносячи їх характерні ознаки, виділені дослідником, на мешканців інших заліснених територій, варто зазначити, що автор загалом об'єктивно оцінив вплив природного середовища та географічного положення місцевості на формування особистості людини, її фізіологію та стан здоров'я. Зібраний ним багатий аналітичний матеріал може бути використаний у наш час для виявлення факторів, що впливають на санітарно-епідемічний стан у різних регіонах України та здоров'я населення, і, навпаки, визначення характерних рис природного та соціально-економічного середовища, що зумовлюють їх медичне використання.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що етнографо-статистичні дослідження української території, проведені Павлом Чубинським або за його безпосередньою участю, свідчать, що його заслуги в розвитку суспільної географії, географічному українознавстві незаперечні. Цілеспрямований, багатогранний доскіпливий дослідник, енциклопедист у сфері етнографії українського народу, він зумів з наукових позицій залучити географічні аспекти у вивченні населення та господарського розвитку українських територій. Він довів, що український етнос, незважаючи на його певні територіальні відмінності, сформувався у межах єдиної національної території, обґрунтувавши таким чином етнографо-географічні позиції української державності.

Шалак О. МИКОЛА БІЛОЗЕРСЬКИЙ І ЙОГО УЧАСТЬ У ВИДАННІ КЛАСИЧНОЇ ЗБІРКИ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ "НАРОДНІ ПІВДЕННОРУСЬКІ ПІСНІ" (1854) // Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 6. - С.51.

Микола Білозерський (1833-1896), дійсний член Південно-західного відділу Російського географічного товариства із 1874 р., належить до тієї когорти українських фольклористів, які чимало прислужились науці, проте не викликали згодом належного інтересу до своєї постаті та наукової спадщини. Принаймні, в найновішій "Бібліографії українського народознавства. Фольклористика"1 у розділі "Український фольклор і фольклористика. Історія. Діячі. Організація дослідження. Вивчення" імені М. Білозерського не згадано. І, певно, з тієї вагомої причини, що діяльність і спадщину фольклориста вивчено справді недостатньо.

Б. Кирдан, присвятивши М. Білозерському в збірнику "Собиратели народной поэзии" (М., 1974) короткий розділ, писав: "Микола Михайлович Білозерський - видавець українських літописів, фольклорист і етнограф. Діяльність його як збирача творів народної поезії висвітлена вкрай мало. Із записаного і зібраного ним фольклорного матеріалу було опубліковано всього тільки шість дум, декілька пісень, "Список кобзарей (бандуристов) и лирников", а із його праць - примітки до історичних пісень і дум і "Правила при записывании народных дум, песен, сказок, преданий и т. п." Все це було надруковано у збірнику А. Метлинського "Народные южнорусские песни" (К, 1854)."2 Ретельно переглянувши рукописні фонди ІМФЕ і ті матеріали, які зберігаються в Інституті рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського, Б. Кирдан вивчив їх і констатував: "М. Білозерський серйозно займався збиранням фольклору"3.

Про М. Білозерського писав О. І. Дей, досліджуючи фольклористичну діяльність Опанаса Марковича і Марка Вовчка ("Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича". - К., 1983. - С. 19, 22-24) і частково торкаючись проблеми видання збірки, упорядкованої А. Метлинським.

Микола Михайлович Білозерський народився 1833 р. на хуторі Мотронівка (нині с. Оленівка Борзнянського р-ну Чернігівської обл.). Родина Білозерських дала українському світові ще двох відомих діячів культури: Ганну Барвінок (О. М. Білозерську-Куліш) - відому українську письменницю та В. М. Білозерського - громадського і культурного діяча, автора програми для сільських шкіл, редактора часопису "Основа", члена Кирило-Мефодіївського братства, за участь у якому він свого часу відбував заслання.

Наймолодший у сім'ї М. Білозерський здобував освіту в Петербурзькому кадетському корпусі, якого так і не закінчив. Із травня 1852 р. працював у редакції "Чернігівських губернських відомостей" помічником редактора і деякий час заступав редактора. Існує думка, що цікавитися народною поезією М. Білозерський почав під впливом П. Куліша, чоловіка своєї сестри О. М. Білозерської.4 Проте на одному із рукописів зазначено 1847 рік, що свідчить: збирати фольклор М. Білозерський почав ще чотирнадцятирічним.5

Пісні та думи, зібрані, упорядковані, прокоментовані М. Білозерським, увійшли до збірника А. Метлинського "Народные южнорусские песни" (1854 р.). М. Білозерський також уклав "Правила при записывании народных дум, песен, сказок, преданий и т. п." та "Список кобзарей (бандуристов) и лирников", опубліковані як додаток до збірника А. Метлинського "Народные южнорусские песни": "Написав і відіслав листа з правилами для записування билин та ін. і списком кобзарів (26) та примітками короткими до билин - Метлинському, останні в його розпорядження, а пр[авила]і сп[исок] - щоб розмістити у вигляді особливого додатка і віддрукувати для мене 100 відбитків."6 "Правила" М. Білозерського стали визначним явищем української фольклористики, в якій на той час відбувалось становлення наукових засад. Автор не тільки давав поради, які жанри, від кого записувати, але й просив нагадувати носіям фольклору про різні історичні події, готуючи їх до виконання дум і пісень. Він вважав, що список до співців та оповідачів треба складати заздалегідь. Вчений також твердив, що слід спочатку записувати пісні та думи "зі слів", а потім перевіряти, попросивши співця "проспівати" проказане кілька разів. А далі - перечитати усе записане і перевірене співцеві, щоб він міг і сам виправити помилки: "Записувати думи і пісні слід спочатку зі слів, тобто змусивши співця спочатку проказати думу чи пісню, так як вона співається, не поспішаючи, пригадавши те, що слід промовити. Записавши зі слів, просити проспівати, і, якщо можна, то декілька разів одне і те саме. Під час співу слід уважно стежити, чи так записано зі слів, як співається, і доповнювати пропуски, поправляти помилки"7.

М. Білозерський вважав, що необхідно записувати не тільки повні тексти, але й уривки. Наголошував на паспортизації записаних зразків: радив фіксувати імена, прізвища, вік, зазначати, від кого і коли вивчили думи, пісні, казки, хто ще знає зафіксовані зразки, де живе та ін.: "Співаків і оповідачів слід розпитувати: про їхні імена, прізвища, літа, звання, ремесло; де, від кого і коли вивчили думи, пісні або чули перекази; хто саме ще, крім нього, знає думи, пісні, перекази та ін. - які саме (тобто про що, або про кого), де мешкає та ін. Також не зайвим буде записувати і біографічні відомості про співців та оповідачів, які вони самі повідомляють"8.

Фіксуючи обрядовий фольклор, радив зазначати, коли його слід виконувати. Вчений закликав під час записів бути точним "до дрібниць": фіксувати усе "буквально", як вимовляє співець або оповідач, ставити наголоси, пояснювати незрозумілі слова та вирази. "Записуючи, загалом слід бути точним до дрібниць: записувати кожну букву, як її вимовлено співаком або оповідачем, ставити, де слід, на складах, наголоси, пояснювати, із зауваг співаків та інших, незрозумілі слова і вирази; а власні назви, імена та ін. пояснювати такими ж примітками"9.

Значення "Правил" М. Білозерського було оцінене тільки згодом, у 70-х роках ХХ ст.: "В період початку інтенсивного збирання творів усної народної поезії подібні "правила" були надзвичайно необхідні для великої кількості збирачів, які не мали спеціальної підготовки"10.

Короткий "Список кобзарів…" М. Білозерський склав за місцевостями: губернія, повіт, село. Описано таким чином Чернігівську, Харківську і Полтавську губернії. Це - свого роду зразок для записувачів, проте тут - справжні імена кобзарів та бандуристів, відомих М. Білозерському: "У м. Харкові, неподалік від Холодної гори - Гарбуз. Харківського повіту: в Олшані під Харковом - Левко і Петро Колибаби"11.

Неопублікованим залишився рукопис "Про кобзарів і список кобзарів" (ІМФЕ, ф. 3-6, од. зб. 377, арк. 1-108), де подано не тільки імена кобзарів та лірників, але й відомості про них. У цьому рукописі - короткі записи про багатьох кобзарів та лірників, розповіді самих кобзарів про їхнє мистецтво, які М. Білозерський зібрав упродовж 1851- 1893 рр. Порівняно зі "Списком…", опублікованим в "Народных южнорусских песнях", рукопис "Про кобзарів..." містить повнішу, розлогішу інформацію про співців народних дум та історичних пісень. М. Білозерський прагнув не тільки зафіксувати імена тих кобзарів, про яких доводилося чути або спілкуватися, але й записати про них усі відомості, що вдалося розшукати: "1) Ув Ични був кобзар Иван Яхно из Половои (Прилуцк. у.) Знав козацьких пісень тридцять сім. Умер годив пьять назад. (Ему было до 80 литъ). 2) Кобзар Марко (из Иваныци), Яхнив ученык - знав добре думы козацькыи. Умер годив пьять або шисть назад (50 лит) 3) Ув Охромієвци старець Левко знав про Дорошенка и Вдовыченка (Умер 10 лит назад, жил от роду 40 лит) 4) Гордій Богдан в Євтухах (40 литъ) - добре грав - кобзар і скрипач-музика. Умер в 1856 году. 5) Олексій Дяконенко або Рак - у Сосниці бандурист, знає думу про нетягу. Дум про нетягу дві…"12 Про кобзаря і лірника Романенка М. Білозерський зазначає таке (цю нотатку зроблено російською, попередні українською): "Кобзар і лірник Іван Романенко, який жив спочатку в Борзні, а потім в Британах, де й помер 1854 р. у великий піст, літ 60 від роду, - вчився в Янівці, Чернігів. пов. у кобзаря, що помер близько 1844 р."13 Про цього ж кобзаря Білозерський згадує ще: "В Британах - Романенко, який в грудні 1851 р. повідомив мені, що в селі недавно померла стара, що знала пісні про Хм[ельни]цького, Барабаша, Перебійноса (так у рукописі - О. Ш.), Нечая, Палія та ін."14

Власне, в сердині ХІХ ст. намагання М. Білозерського зібрати і укласти реєстр кобзарів та лірників було чи не єдиною спробою подати цілісну, повну інформацію про кобзарство як явище. М. Білозерський був чи не першим науковцем, який зрозумів важливість комплексного підходу у вивченні народного епосу. Другу таку спробу зібрати дані про кобзарів та лірників здійснили майже за п'ятдесят років - на ХІІ Археологічному з'їзді у Харкові 1902 р.

М. Білозерський готував етнографічний опис Борзнянського повіту Чернігівської губернії, частину якого складали історичні пісні. Українські прислів'я, зібрані М. Білозерським, опубліковано в збірнику "Українські приказки, прислів'я і таке інше" М. Номиса.

В особистому архіві М. Білозерського (ІМФЕ, ф. 3-6, од. зб. 130, 135, 391) - записи неопублікованих пісень, дум, зразків інших жанрів народної поезії, прислів'їв і приказок. У фонді М. Білозерського (ІМФЕ, Ф. 3-3, од. зб. 199, 201, 204, 205, 220 та ін.) пісні й думи, виписані збирачем із різних публікацій, в тому числі М. Цертелєва, І. Срезневського, М. Максимовича, П. Лукашевича, М. Костомарова, Д. Мордовцева, Я. Головацького, Вацлава з Олеська та ін.

Окремою малодослідженою сторінкою історії української фольклористики залишається видання "Народных южнорусских песен" (1854) та участь у цьому виданні М. Білозерського - на той час зовсім молодого 21-річного збирача, журналіста, дослідника архівів чернігівських монастирів.

На початку 1853 року (ймовірно, у лютому) М. Білозерський взявся допомагати Амвросію Метлинському - тоді вже відомому поетові й фольклористу - упорядковувати думи та пісні. У листі до професора А. Метлинського М. Білозерський пише, що згоден надсилати для нього неопубліковані та вже опубліковані думи й пісні. Він погоджується віддати упоряднику "Народных южнорусских песен" власні записи за умови, що той надішле йому 20 екземплярів видання пісень, 10 відбитків пісень історичного відділу та 10 відбитків дум та історичних пісень, записаних самим М. Білозерським. Записи, які не увійдуть до збірника, молодий фольклорист завбачливо просить повернути.15