Історія української етнографії

У дослідженні Л. Костецької звертається увага на народознавчі зацікавлення Т. Зіньківського, зокрема вказується, що він записував народні пісні на Київщині і Харківщині, виступав проти недооцінки творчих можливостей народу в усній словесності, планував скласти український календар, підказував методику збирання фольклорних матеріалів своєму товаришеві В. Кравченку31.

У монографії С. Кіраля "Апостол молодої України: Трохим Зіньківський у контексті доби" (К., 2002) є окремий підрозділ "Фольклористична спадщина Т. Зіньківського в контексті актуальних завдань українського народознавства" (С. 215-228). Дослідник висвітлює витоки народознавчих зацікавлень Т. Зіньківського, говорить про родинно-фольклорну традицію, робить припущення про вплив ідей І. Франка на формування Зіньківського-фольклориста та безпосередній вплив його учителів та друзів - Л. Смоленського й М. Комарова, акцентуючи увагу на тому, що "за широтою та глибиною теоретико-естетичного розуміння фольклору, його внутрішніх закономірностей, мети й художніх особливостей Т. Зіньківського можна поставити в один ряд із П. Кулішем і Б. Грінченком"32.

Отже, фольклористична діяльність Т. Зіньківського привертала увагу вчених, проте окремого дослідження її сьогодні ще не маємо, також не зроблено детального аналізу його рукописної фольклорної спадщини, не враховані окремі архівні матеріали вченого, а у публікаціях зустрічаються деякі неточності, не визначено його місце в історії української фольклористики кінця ХІХ ст.

Важливу роль у формуванні українознавчих ідей Т. Зіньківського відіграла родина, де "завсігди балакали по вкраїнському; українська мова була Трохимові рідною змалку" (Т. 1, с. ХІV). Як свідчить В. Кравченко, "батьки його - вихідці з Полтавської губернії Зіньківського повіту, з чого й прізвище їх почалось"33. Саме з батьківської домівки, з берегів Азовського моря, із рідного Бердянська навіки виніс Т. Зіньківський любов до української мови і пісні, любов до своєї землі й народу.

Першим вчителем Трохима став батько, який "хоч був […] простим робітником, але ж визначався своїм розумом та письменством" (Т. 1, с. ХІІ). "Первые нотки школьного учения я прошел под руководством отца и […] моей доброй тетушки, память о которой я свято сохраняю… она вдохнула в меня такое религиозное чувство, что я серьезно поверил в свои мечты, выросши, удалится на Афон" (ІР, І, 33448), - згадував Т. Зіньківський в автобіографії. Ця мрія зійти на Афонську гору ("як святі зіходили на ню" (Т. 1, с. ХІІ)) вивела Т. Зіньківського на вершину української культури.

Все своє життя він уперто навчався і працював для української національної справи: спочатку початкова приходська школа (1872-1873) і Бердянське двокласне училище (1873-1876), учительський інститут (1877) у м. Карасубазар (нині м. Білогорськ Кримської обл.), якого не закінчив за станом здоров'я, потім військова служба, Одеська юнкерська школа (1880-1882) та офіцерська служба в Смілі, Шполі, Черкасах, Умані.

Уже в повітовій школі (1873-1876), як свідчить В. Кравченко, "Трохим потроху почина любить українську мову, її пісні і т. д.". "До того часу він якось не помічав того, що є люди, та не всі вони однакові, не однакова у них мова, не однакове історичне прожите життя"34.

В Одеській юнкерській школі прихильність Зіньківського до всього українського здобула теоретичні підвалини, і він вийшов звідти свідомим українцем (ІР, Х, № 4847). Вирішальну роль у цьому відіграв учитель історії та географії Л. Смоленський, близький приятель М. Драгоманова, відомий громадський діяч, член одеської "Громади".

Із 1881 р. і до останніх днів життя Т. Зіньківський листувався з Б. Грінченком і його відповідь на перший лист "показувала вже палкого патріота вкраїнського" (Т. 1, с. ХХІІ). За рекомендацією Б. Грінченка Т. Зіньківський у 1884 р. познайомився з М. Комаровим, який відіграв важливу роль у становленні його як фольклориста. Уманський гурток М. Комарова, як відзначає Б. Грінченко, "був першим українським товариством, що до його потрапив Зіньківський, і впливав на його дуже корисно, бо досі йому доводилося бути самотним на своєму вкраїнському шляху" (Т. 1, с. ХХХ). М. Комаров познайомив Т. Зіньківського з такими відомими культурними діячами, як В. Горленко, П. Житецький, О. Кониський, Ф. Лебединцев, М. Лисенко, Олена Пчілка, М. Старицький. Він став і першим критиком художньої творчості Т. Зіньківського.

На 1878-1883 рр. припадають перші записи Т. Зіньківського усної народної творчості, про що свідчать його архівні (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15; ф. 28 - к. 3/38) та опубліковані у збірниках Б. Грінченка матеріали (Т. 1, 3). "Життя офіцерське, - відзначав Б. Грінченко, - мало хоч те гарне, що давало змогу трохи знайомитися з народом. Переходячи з одного місця на друге та стаючи на відпочинок по сільських хатах, придивлявся Зіньківський до народного життя, вчився мови, записував етнографічні матеріали, читав селянам книжки. Опріч того, солдати-українці теж давали чимало етнографічного матеріалу! (Т. 1, с. ХХІХ). Рукописна колекція фольклорних записів Т. Зіньківського нараховує 84 архівних листи і засвідчує його уважне ставлення до різних жанрів народної творчості (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15). Серед них переважають ліричні пісні про кохання (понад 80 зразків), які характеризуються багатством народнопоетичної символіки та образності, високим художнім рівнем. Так, у пісні "Минулися мої ходи через три городи" (Грінченко Б., т. 3, № 463, с. 223) засобами символіки передається сила вічного кохання, що перемагає всі перешкоди:

Упав сніжок на обліжок

Та знявся водою,

Не тіштеся, воріженьки,

Моєю бідою.

Упав сніжок на обліжок

Та знявся водицею;

Любив козак дівчиноньку

Та й молодицею.

Упав сніжок на обліжок,

Та вже й не ростане;

Пішов би я до другої -

Душа не пристане.



Серед пісень про кохання зустрічаються літературні (11 №) й баладні (8 №) твори, позначені відносною текстовою стійкістю та ефектною образністю, які своїм змістом застерігають перед можливими нещастями, засуджують зрадливе та легковажне кохання. Чотири балади "Тройзілля! (І - І - 1)35 "Чогось наша Марйичка лежала" (№ 480, З, с. 240), "У Марусі хата на помості" (№ 480, Ж, с. 240).

Варіант балади "Виїхав козак в Україну" (№ 400, Б, с. 194-195) оспівує версію сюжету "Козак і Кулина" (І - К - 1, б): зведена козаком дівчина розпитує в дорозі, що її чекає далі. Цю баладу відзначає І. Франко у дослідженні "Козак Плахта" як таку, що "має живі ремінісценції старого тексту"36.

Тему підмови дівчини на мандрівку, яка завершується трагічно, розкриває балада "Наїхали гайдамаки, високиї шапки" (№ 526, А, с. 266): козаки зманюють шинкарську дочку Хайку з собою і, звівши та забравши її срібло-золото, топлять (І - К - 2, в). Інші варіанти балад (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15) на такі загальновідомі сюжети, як отруєння хлопця приворотними пригощаннями і напоями (І - В - 3) - "Ой не ходи, Грицю, на ту вечорницю", збування нелюба ціною життя (І - Д) - "Як приїхав мій миленький з поля", повернення милого чарами (І - В - 2) - "Ой по горі, по горі", втрата милого (І - G - 3) - "Як устану я раненько".

Родинно-побутові пісні (близько 20 №), записані Т. Зіньківським, також відзначаються багатством художньо-символічної образності, наповнені конкретністю, реалізмом, вражають серйозністю мотивів та щирістю почуттів. Серед них зустрічаються поодинокі зразки балад, які мають у своїй основі сюжети про сімейні взаємини і конфлікти - "Як приїхав мій миленький з моря" (ІІ - С - 2) (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15), "Ой на горі, на горі, там стояли журавлі" (ІІ - О - 6) (Т. 3, № 667, В. с. 367).

Цінні також пісенні записи із козацького, бурлацького, чумацького та солдатського життя, напівлітературні історичні пісні та балади (понад 20 №) мають жартівливий характер, у них в гумористичному плані розробляються сімейно-побутові теми.

Серед поетичних записів Т. Зіньківського зустрічаються поодинокі зразки християнських колядок, уривок з пісні про Маланку, кілька віршованих творів (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15) та дитячі ігри ("Зайчику, зайчику! (ф. 1 - к. 2/15), "Хто в серединці - у золотій скринці" (Т. 3, № 1377, с. 554)).

У збірнику Б. Грінченка "Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях" Т. 1, 1895) вміщено також 21 запис народної прози Т. Зіньківського. Проте, як видно з листа В. Кравченка до Б. Грінченка, два записи ("Упир", № 86, с. 52-56; "Доля", № 130, с. 109-118) належать В. Кравченку: "А міні все ж таки досадно, що такі мої речи, як от "Упир! Та "Доля", що надруковані у першому томі - виходять одрізаними від моєї праці - та ще й начебто не мої" (ІР, ІІІ, 37643; 02. 02. 1898).

Записи народної прози Т. Зіньківського відзначаються жанрово-тематичною різноманітністю. У збірнику Б. Грінченка (Т. 1) вміщено дві легенди про природу та прагнення людини розкрити її таємниці ("Дві синиці та орел", № 9, с. 6; "Через що собака с кішкою гризуцця", № 13, с. 7-8), два повір'я ("Лежачий", № 49, с. 21; "Пипот", № 198, с. 253), дві міфологічні легенди про чортів, у яких розповідається про спокусу людини до багатства ("Не оддавши чортам душу, багатим не будеш", № 73, с. 38-39; "Чорти - слуги", № 74, с. 39-40), чотири побутові казки про стосунки між чоловіком і жінкою ("Неохайна господиня", № 98, с. 77-78; "Хазяйновита жінка", № 99, с. 78; "Чоловік та жінка", № 100, с. 79; "Робоча жінка", № 103, І, с. 79-80), дві казки про життя різних суспільних верств, станів та народностей ("Коваль", № 129, с. 108; "Циган косар", № 133, с. 118-122), дві нісенітниці ("Яко на небі і на землі", № 108, с. 83; "Горе", № 118, с. 91), чотири анекдоти ("Хто чудніший?", № 179, с. 225; "Глухий та губатий", № 183, с. 228; "Мазур та ксьондз", № 184, с. 228-229; "Не кінь, а кобила", № 189, с. 231) та 7 загадок, № 191, с. 247-250).

Серед неопублікованих записів варто виділити дитячі ігри ("Проща", "У хобри", "У коника", ІМФЕ, ф. 28 - 3/38) та дві соціально-побутові казки про стосунки між чоловіком і жінкою та між братами (ф. 1 - к. 2/15).

Отже, фольклорні записи Т. Зіньківського (понад 200 №) є важливим доповненням до попередніх видань І. Рудченка, М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Манжури, містять оригінальні варіанти, частина яких опублікована у збірках Б. Грінченка (34 поетичних та 18 прозових зразків). Усі записи зроблено в Харківській та Київській губерніях у 1878-1883 рр.

При записуванні Т. Зіньківський прагнув детально фіксувати текст у його первісному вигляді, без будь-яких коректив і доповнень, вказуючи на локальні відмінності записів із різних місцевостей:

1. Пішов бе я її сватать, так не видасть мати*

* співають ще "так гарбузом пахне".

2. Воли не пристали, з дороги не збився -

Того зажурився, - без долі вродився*

* 4 вірша ще й так співається: "батько, мати вмерли - того зажурився".

3. Ой умру я, мій миленький, умру,

Зроби ж мині олив'яну* труну

* На Київщині: буковую труну.

До частини текстів додано паспорт, який включає рік і місце запису (Берданка, Харків, Лозоватка, Шпола, Сміла), прізвище, ім'я інформатора. Він звертав увагу і на вимову слів, зокрема на потребу подання наголосів, про що свідчать рядки із записаних ним пісень (ф. 1 - к. 2/15):

1. Ой я не х?дю і не веселюся […]

Уже ж находився, вже я накохався

Як у сбду соловейко нащебетався.

2. Вийіхав козак в Украйну

Та й побачив дівчинйньку край дороги

Не лякайся менй.

3. Ой піду я у вишнйвий садочок,

Та вирву горіхувий листочок

Тай спишу тоску й горе

Все своє…

4. Упав сніжок на обліжок -

Та знявся водою […]

До окремих слів подані пояснення:

1. Бодай мавим* коня гнати,

Щоб живеньку застати

* от мав.

2. На тий калині соловейко гніздо в'є,

Не велике, не мале, саме собі помільне*

* для одного індивіда достаточне.

Такий підхід до записування народних творів засвідчує наукове розуміння справи.

Цій методиці Т. Зіньківський залишався вірним упродовж усього життя, як видно з його листів (1887-1890) до товариша дитинства В. Кравченка: "Я б тобі дав одну пораду: не вважай на те, що, як ти кажеш, багацько пісень, тощо, котрі ти записував, уже записано іншими. Хоч би й так, дарма, коли одна й та ж пісня та записується в різних кутках, то неодмінно дають різні варіанти - і вони мають велику вагу в етнографії - записуй і варіанти - та ще от що - не мудруй, записуючи - так як вимовляють, так і записуй, важно, щоб визначались місцеві лексичні одміни" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

Т. Зіньківський вважав себе збирачем-етнографом, який "уже тим своє діло виконає, коли сумлінно і як треба запише" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а). Зразком техніки записування для нього були "Записки о Южной Руси" П. Куліша. "…Може пам'ятаєш, як він записував, - наголошує Т. Зіньківський у листі до В. Кравченка, - він описував усі характерні обставини случаю, коли доводилось що записати: і свої розмови з перекажчиком і всі його замітки про те чи инче слово, або вираз цікавий і місце і час". Тут же Т. Зіньківський говорить про науковий підхід до видання фольклорних матеріалів, наголошує на тому, що "наукова обробка етнографічного матеріалу… вимагає спеціальної ерудиції", відсилаючи В. Кравченка до праці "Турецкие анекдоты в малорусской народной словесности", акцентує на необхідності "влаштовувати "бібліографічний покажчик" того, що зібрано і де воно надруковано, щоб його знайти", на потребі "указувати на варіанти записаних уже матеріалів".

С. Кіраль вважає, що "у становленні В. Кравченка як ученого-етнографа Т. Зіньківський відіграв не меншу роль, ніж свого часу М. Максимович у житті П. Куліша-фольклориста, а М. Комаров - у його власному"37.

Т. Зіньківський виступав проти теорії згасання народної поезії, проти недооцінки творчих можливостей народу в усній словесності; вбачав у рідному слові джерело натхнення, творчої сили поета: "Чудовий край ота Україна! Скільки пісень співають там чарівних, скільки казок чудесних там наслухаєшся! А ще правлять деякі нетямущі люди - буцім на Вкраїні творчість поетична замирає, снидіє, псується, […] більше не чути щирої розкішної української пісні, що вона час від часу зникає, либонь вже зовсім зникла […]. Такі мені думки навинулись, коли навідався я до неньки України! Боже, велика міць, велика сила криється під убогою твоєю свитою […]. Але досить прилетіти до тебе, моя ти нене, досить дихнути повітрям твоїм солодким, чарами згуків рідного слова впитись, щоб виросли крила […], щоб почути себе частиною малою великої духовної незламної сили!" (ІР, ф. 170, № 546).

Ще у 1883 р. Т. Зіньківський опублікував на сторінках "Киевской старины" (Т. 6, с. 773) "Вызывающее сообщение" про те, що в містечку Народичах Волинської губ. проживає "лірник Савка", який знає багато старовинних дум, а також кобзар Іван, що знає, крім дум, багато історичних переказів. "Привожу сведения о них в надежде, что, быть может, найдутся любители украинской старины, которые пожелают воспользоваться народическими кобзарями (они, вероятно, еще живы) для целей историко-этнографических". Таким чином, Т. Зіньківський намагався "відшукати загублені зв'язки […] з народом" (ІР, ф. 170, № 547).

Т. Зіньківського не задовольняла військова служба, тому за 4 роки він самотужки підготувався і склав екзамени на атестат зрілості за гімназію, а потім вступив у Військово-юридичну академію і переїхав до Петербурга (1887-1890). Тут Т. Зіньківський, як видно зі спогадів О. Волянського, за короткий час став відомою людиною серед земляків-українців, яких "свідомість своїх моральних обов'язків до рідного народу з'єднала" (ІР, І, 33449). Почавши свою творчу діяльність із перекладів (у 1885 р. в "Зорі", ч. 14 було надруковано його переклад казки "Заєць, що себе жертвує"), у Петербурзі Т. Зіньківський виявив великий публіцистичний талант, виступаючи перед петербурзькою громадою із своїми рефератами "Молода Україна, її становище і шлях", "Національне питання в Росії", "Шевченко в світлі європейської критики" (надруковані в "Правді" 1889-1891 рр. під псевдонімом Т. Звіздочот). Його турбувала та прірва, що утворилася між народом та інтелігенцією, між народною творчістю і літературною. "...Українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. - Український народ виробив основи власної своєї культури, оперті на демократичнім ґрунті, - наголошує Т. Зіньківський у статті "Молода Україна, її становище і шлях". - А українська інтелігенція навпаки - йшла і йде в чужий, панський табір" (ІР, ф. 170, № 160).

Т. Зіньківського непокоїло, що Україна не має власної літератури світового рівня, тоді як "народ наш володає такою багатою поезією, котра тепер, що рідко зустріти в світі, на диво чужинцям, по формі і по змісту відповідає уповні потребам естетичним та ідейним високо інтелігентної людини" (ІР, ф. 170, № 160). Не випадково С. Єфремов в "Історії українського письменства" (К., 1995) писав, що "Молода Україна, яка справді почувала себе Україною і на українському тільки ґрунті ставила й розв'язувала всі справи людського існування, вперше виявила себе в публіцистичних працях Зіньківського, що показав себе неабиякою публіцистичною силою" (С. 511). А Д. Мордовець (Мордовцев) образно визнав, що в "московській Пальмірі" Т. Зіньківський був "апостолом молодої заплаканої матері" й над "усіма голос подавав і палким словом ворушив заснулі серця українців"38.

Так, у доповіді "Тарас Шевченко в світлі європейської критики", яку Т. Зіньківський виголошував українською мовою на роковинах Шевченка у Петербурзі в 1889 і 1890 рр., вперше узагальнювалися думки зарубіжної критики про народного українського поета. "Корені Шевченкової поезії, те дерево, на котрім вона розпукла і розцвілась, європейська критика вбачає виключно - завважую се, - наголошує Т. Зіньківський, - виключно в народній українській поезії і ніде більше і з ніякими в світі Жуковськими та Пушкіними (як вся взагалі українська література) шевченкова поезія не має ніякогісінького зв'язку. Щоб уповні зрозуміти Шевченка, європейська критика береться зрозуміти попереду українську народну поезію, ті підвалини, на котрих виріс і викохався геній нашого Кобзаря" (Т. 2, с. 50). "...реферат я закінчив "теплим словом", зазиваючи українську інтелігенцію до свідомості національної ідеї та праці", - писав Т. Зіньківський, - "опублікував два оповідання у збірці "Малюнки справжнього життя" (СПб., 1889), написав оповідання "Сон" (Мрія), "Кудою йти" (Різдвяна повістка) ("Зоря", 1891), 16 байок (деякі з них надруковано в Чернівецькій "бібліотеці для молодіжі" та в Львівському "Дзвінку" 1892 р.), "Історичну казку", драматичну сцену "Сумління" та ін. (опубліковані Б. Грінченком у 1893-1896 рр.). Один з рецензентів оповідання "На вулиці" відзначав, що воно не піддається перекладові, оскільки написане народною мовою, пересипаною приказками та прислів'ями, і являє собою цікавий етнографічний малюнок39.

Т. Зіньківський також збирав матеріали для створення "Української граматики", "Історії української літератури", "Популярної історії України", "Народного календаря", продовжував перекладацьку діяльність (переклав українською мовою 97 байок Езопа і два вірші Гейне), упорядкував збірник оповідань для дітей "Бджола", написав віршований твір для дітей "Мишачі пригоди з котом" (сюжет з В. Жуковського). "Усенькою своєю душею, навіть до хоробливости, належав Зіньківський справі вкраїнській, - писав у спогадах Б. Грінченку О. Волянський. - […] Коли йшло в товаристві про яку діяльність на користь України, Зіньківський завжди з охочим серцем до того приставав; так він пособляв складати збірника ідейних пісень українських з нотами, щоб ширити їх межи вчителями шкіл народніх, а через них і в самому простолюду" (ІР, І, 33449).

Архівні матеріали Т. Зіньківського засвідчують його інтерес до пракоренів української історії й культури - фольклору та давньої літератури, який простежується ще з юнацьких років. Серед рукописних праць Т. Зіньківського знаходимо "Історію Київської Русі" (ІР, І, 33442, 46 арк.), в якій автор часто послуговується фольклорним матеріалом для характеристики певних історичних подій. Так, оповідь про службу людей у грецького царя він ілюструє народною піснею:

…Купуймо, браття, шовкові шнури,

Шовкові шнури, мідяні човни:

Спустимося вниз да по Дунаю,

Гей по Дунаю, під Царегород,

Ой чуємо та доброго пана,

Що платить добре за служеньку

(ІР, І, 33442).



Розповідь про те, як "химерно предки наші ховались у комишах" від ворогів ("опускали в ріку високі видовблені очеретини, і лежучи в воді, дихали очеретиною, поки ворог мине"), також супроводжується піснею:

А я бідний з діточками,

Піду лісом стежечками;

Нехай йому із водою!

Ось-ось чайка надо мною (ІР, І, 33442).

Т. Зіньківський вважає дохристиянську добу закономірним періодом у розвитку світобачення й культури українського народу, яскраво описуючи язичницькі вірування: "Таким робом народ надавав ймення та прізвища і думав, що десь і справді на небі є такі боги. Він зробив собі за Бога небо та землю, та те, що дуже дивне й пишне, корисне, а чи шкодливе, як от грім, блискавка, вода, огонь" (ІР, І, 33442). Далі Т. Зіньківський подає опис язичницьких свят, пов'язаних з культом сонця: "Найбільші свята припадали: одно на наше Христове Різдво - то був празник Коляди; друге на Йвана Хрестителя перед Петром-Павлом і звалось Купайло. І те і друге свято […] присвячували сонцю, бо сонце найбільшу силу має над землею". І тут же уточнює: "На Коляду празникували Різдво сонця, бо хоч тоді ще буває середина зіми, але вже сонце повертає на літо".

Т. Зіньківський проводить межу між християнськими та язичницькими колядками й щедрівками: "Але є ще між ними дуже давні колядки, де співають про якусь пишну панну, котра в неділю рано убираєцьця, вся в золоті, за золотою стіною, а як виходить в сіни, то сіни так і сяють, виходить на двір, а двір аж палає, входить у церкву, самі свічі запалююцьця. Ся дивна панна, що вся в золоті - то сонце, що показуєцьця ніби багатою пишною панною". Далі подає тлумачення звичаїв, пов'язаних з обрядом Різдва сонця: "Тим то у нас на Різдво ставлять на покуті сніп жита чи пшениці, посипають на Новий рік зерном, носять попід хатами плуг. Все те стосується до сонця, котре ніби тільки що народилось; і з ним починаєцьця новий хліборобний рік, а селянин-хлібороб бажає й благає у сонця доброго врожаю та добрих жнив" (ІР, І, 33442).

Т. Зіньківський також детально описує "друге велике святковище сонця" - Купала: "Купайлі колись празникували над водою, палили багаття. Як от і тепер співають:

Допалімо та соломоньку,

Та ходімо та додомоньку,

Лежи, лежи, та Купалочку,

В червоному та багаттячку.

Коло багаття ставили столи з наїдками й напитками, коло столів ставили здорові кукли Купала й Марени; Марена була богиня дощової хмари. Коло того багаття танцювали […], стрибали через огонь і співали в честь сонця пісень" (ІР, І, 33442).

"Історії Київської Русі" згадуються язичницькі весняні свята, з яких залишилися веснянки та дитячі ігри, - "Коструб", "Ящур", "Ворон". Т. Зіньківський також частково описує похоронний обряд та весільний звичай викрадення й продавання молодої. Взагалі вся праця щедро пересипана ілюстраціями з пісень, казок, легенд тощо, які допомагають висвітлити події з життя князів, суддів, простого народу. При цьому автор постійно наголошує на демократичності українського народу, на що вказує його "громадське правування вічем, його язичеська віра" (ІР, І, 33442).

"Ідею правди" Т. Зіньківський проводить також у казках, де "віща мудра дівчина простого роду виходе заміж за значного чоловіка через одгади мудерніх загадок", а "син Дмитра семи літ […] виявляється сильнішим і переміня судьби цілої країни". "Народ тут буцім себе виража: він юнець і нікчемний, але в йому такі сили, що можуть подужати міць сили і амани. Він сознає, що умственна сила вище над усяку, - наголошує далі Т. Зіньківський. - Дитя убив царя, але убив справедливо, перше запитавши народ, бо воля всього народа мірка правдоти - "громада великий чоловік" (ІР, І, 33442).

Отже, як уже відзначав С. Кіраль40, Т. Зіньківський запровадив у студіюванні етнографічного матеріалу історичний метод, розглядаючи фольклорний твір у контексті доби. Він надавав великого значення історичним основам народної творчості і свою фольклористичну діяльність підпорядковував боротьбі за соціальне й національне визволення народу. Поєднавши історичні знання з фольклором, Т. Зіньківський сприяв згуртуванню української інтелігенції довкола ідеї власної національної наукової школи.

Перебуваючи у Петербурзі, Т. Зіньківський у листах до Б. Грінченка та В. Кравченка постійно наголошував на необхідності записувати народні твори. Так, у листі до В. Кравченка від 3 квітня 1889 р. читаємо: "Чом тобі б та не взятися ось за яке діло: збірати етнографічні матеріали: та в таких до сього вигодних обставинах мало хто має під своїм урядом солдат, що з усіх усюдів […] потім живеш та вештаєшся по всіх Українах - приймайся Бога ради та приохочуй кого іншого, кого можно" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

Листування Т. Зіньківського засвідчує його обізнаність як із зарубіжними, так і з вітчизняними фольклористичними працями - П. Чубинського, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, Д. Яворницького, О. Потебні, М. Комарова, І. Франка. Як стверджує С. Кіраль41, Т. Зіньківський знав популярні на той час праці англійських учених Тейлора і Ленга, зокрема антропологічну теорію, стежив за успіхами компаративістики, вітав формальні методи О. Веселовського, повністю поділяв ідеологію досліджень О. Потебні.

Уривок з листа Т. Зіньківського до В. Кравченка про ґрунтовну підготовку до іспитів засвідчує його прихильність до еволюційно-психологічного напрямку досліджень, в основі якого було вивчення суспільного життя, сім'ї, культури людства: "По географії-космографії мені трапилось писати "Народонас[еление] земного шара, племена" […]. Я почав неспроста. От мов, такий народ там живе, а такий народ там. Я почав з того, що то таке є наука етнографія, які потреби її породили, її вага і прочеє. Потім кинув історичний погляд на стан сеї науки у різні доби, у греків, у римлян, в середні віки і в теперішні часи. Притягнув сюди і Геродота, і Таціта, і Тейлора, і Леббока, а потім уже коротенько списав племена, де живуть і які" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

Т. Зіньківський вважав фольклорно-етнографічні дослідження основою для вивчення національної літератури, мови, історії, культури. "Хочу твою звернути увагу аж на що, - пише він Б. Грінченку, - наші поети і ти між ними здається не зважають пильно на віршеві форми української поезії, де на мою думку є багацько оригінального - не кажучи вже про історичні думи […] укажу тобі на такі:

Ой я тебе, козаченьку,

І ражу й не ражу

Я с тобою вечір стою

На другого важу […]

Ой зацвіла червона калина

Над криницею

Горе жити, моя рідна мати,

Із п'яницею.

Сі форми можна дуже часто зустріти в українській народній поезії і їх слід користатися, щоб наша письменна поезія не дибала за чужими вбогими зразками" (ІР, ІІІ, 38209).

Т. Зіньківський наполегливо збирав зразки українського письменства (вертеп, інтермедії, інтерлюдії, вірші старосвітські), доводячи тим, що "сьогочасне письменство наше починається не з І. Котляревського, а з ХVI віку" (ІР, ІІІ, 38193). "Треба б поспішити спасти пам'ятники нашого письменства. Мова в їх щиро народна", - наголошує він у листі до Б. Грінченка 24 вересня 1889 р. (ІР, ІІІ, 38193).

Серед архівних матеріалів Т. Зіньківського збереглося багато записів прислів'їв, крилатих фраз із пісень та літературних творів, якими він намагається пояснити українські слова: "Могила: Ти нагорни високу могилу, то й посади червону калину; Луг: Ой не шуми, луже, дуже зеленою дібровою; Загадати: Загадала мені мати пшениченьку жати; Порошина: В чужім оці і порошину бачиш; Слава: Ой не ходи, козаче, до мене, буде слава на тебе й на мене" (ІР, ф. 170, № 550, № 555). Зустрічаються окремі виписки приказок і прислів'їв, пов'язаних із судом: "Суд не заклика, та й не випуска; Без суда суд буває; Хто хоче свідком бути, треба хрестик цілувати; Один Бог без гріха; Кров буде волати до Бога о помсту" (ІР, ф. 170, № 554).

Т. Зіньківський також складав український календар, про що свідчать його чернетки (ІР, ф. 170, № 542, 30 арк.) та лист до В. Кравченка (1889 р.): "Зауваж на різні календарні матерьяли і назви святок, святих, кантички святим усякім - приказки, прислів'я, святкові й календарні, як от "Святий Юр звіра пасе", "Петрівка на хліб катівка", усякі календарні прикмети про дощ, годину, сівбу, тощо, а надто іграшки дитячі, дівчачі й інші, гадання тощо. Я хотів би скласти український календар, аж ті матерьяли, які можно знайти в друкованіх уже працях, не повні далеко і можно багацько чого ще бажати" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

Серед цих записів Т. Зіньківського знаходимо приказку та анекдотичну бувальщину про календар та передбачення погоди. Дослідник поділяє свята на "грішні" і "сердиті", супроводжуючи розповідь легендами про покарання людей вищою силою за те, що працювали у свята. Далі матеріал подається за тематичними групами, до яких дбайливо підібрано приказки, прислів'я, різноманітні календарні прикмети та вірування, замовляння: "Година: Ластівки вилітають - годину обіцяють; В погоду і смутний веселим буває […]. Негода (дощ - тощо): Ховаючи втопленика поливають, щоб дощ був (всього 17 прикладів. - Л. К.). Місяць, зорі: Бог свої свічки світе (зорі), а чорт свої, бо Бог і струсе чортові (котючі зорі) (всього 9 прикладів. - Л. К.). Буде й на нашому тижню свято: Хто в п'ятницю засміється, той в неділю буде плакати (всього 17 прикладів. - Л. К.). Од льоду до льоду (весна, літо, осінь, зима): Летить літо як крилами. Зіма біла та не їсть снігу, а все сіно" (всього 37 прикладів. - Л. К.) (ІР, ф. 170, № 524).

Приказки, прислів'я, прикмети, повір'я, замовляння, невеличкі оповіді, легенди супроводжують усі місяці року та свята, які на ті місяці припадають: "У кого вийде яка звада на Новий рік - цілий рік звадитимецця; На Петра Вериги розбиваюцця криги; Вербу ломлють, з того холодний вітер зриваєця; Петрівка - на хліб катівка; Бабське літо до Петра тілько; До Іллі хмари ходять за вітром, а з Іллі проти вітру; Прийшла Пречиста - буде на дереві листу чисто" (всього 260 прикладів. - Л. К.) (ІР, ф. 170, № 542).

Як бачимо, наукові дослідження Т. Зіньківського позначені глибоким осмисленням матеріалу, високою принциповістю при висвітленні теми, увагою до бібліографії - "в бібліографіях різних сторін українського життя й науки велика потреба, а тим часом, окрім спільного покажчика Комарова, у нас нічогісенько немає. Тим часом без покажчиків жодна наукова праця серйозна стає неможлива" (ІР, ІІІ, 38195).

Він також намагався налагодити публікацію фольклорних матеріалів у Петербурзі, про що писав В. Кравченкові 12 листопада 1890 р.: "Твою етнографію між іншим передам Пипіну - він видаватиме етнографічний збірник і вже обіцяв Мордовцеву радо приймати українські матерьяли (сирі навіть)" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а). Проте багато намірів Т. Зіньківському не вдалось завершити у зв'язку з хворобою, яка особливо загострилася після закінчення академії у травні 1890 р.

Повернувшись в Україну, він з 1 серпня до 1 грудня 1890 р. через силу вів судові справи в Києві, Харкові, Курську. Проте хвороба прогресувала і з 1 грудня 1890 р. Т. Зіньківський виходить у запас, але не покидає праці для української літератури і науки, мріє "подихати життям вільної людини", взятись до адвокатури.

Проживаючи в Б. Грінченка у квітні 1891 р., Т. Зіньківський "рвався до роботи, але не міг […], голубив думку писати історию вкраїнсько-руського письменства" (Т. 2, с. LI). А 9 (21) червня 1891 р. він помер у Бердянську в батьківській хаті на 30 році життя.

Стражденник-син стражденника-народу,

Кришталь з його кривавої сльози,

Він не згинавсь, хоч як гула негода,

І не здригавсь від гуркотів грози.

Змагався навіть він з життям самим -

Коли людина ти - зітхни за ним! 42 -

такий напис зберігся на могильному камені Т. Зіньківського у м. Бердянську.

Отже, місце Т. Зіньківського в українській фольклористиці поруч з Б. Грінченком та В. Кравченком, для яких він був учителем і натхненником до праці, і які зуміли довести розпочату разом з ним справу до щасливого завершення, опублікувавши і дослідивши численні фольклорно-етнографічні матеріали. Він був взірцем трудової активності в умовах бездержавності, поєднуючи фольклорно-етнографічну працю з національно-суспільною діяльністю. Сьогодні справджуються пророчі слова Б. Грінченка, які він щиро писав ще живому другові 30 липня 1889 р., що "в історії відродження рідного краю з морального занепаду [його] ймення згадаєцця з великою повагою й шанобою" (ІР, ІІІ, 40799).



Короткий В. НАУКОВИЙ ПОДВИГ ДОСЛІДНИКА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (До 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича) // Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 1-2. - С. 3.

У контексті вітчизняної історії першої половини ХІХ ст. постать “старого українця” Михайла Максимовича (як він підписувався у листах) є феноменальною. У його долі, яка залишається долею конкретної людини, незаперечно відбилися всі особливості цього часу. Як і чимало визначних його земляків, він був інтегрований в імперську культуру - з російською мовою, традиціями і цінностями. Тоді у Петербурзі та Москві перебували, крім Максимовича, Микола Гоголь, Осип Бодянський, Микола Гнідич, батько і син Микола та Дмитро Бантиш-Каменські та багато інших. Узагалі українці, розкидані по різних місцях Російської імперії, відчуваючи свою осібність від росіян, позначали себе як “земляки”. Саме це відчуття “земляцтва” слугувало основою колективної ідентичності вихідців із Гетьманщини і Слобожанщини. Багато з них були щиро віддані Україні - своїй “общей Родине”, її народові, були сповнені гострого відчуття українського патріотизму. Проте це не заважало цим діячам користуватися російськими комунікативними системами (мовою, мистецтвом, наукою тощо). Зенон Когут слушно стверджує, що це стало можливим завдяки побутуванню “подвійної лояльності” взагалі та концепції “малоросійства” зокрема, що уможливлювало одночасне перебування в обох культурних системах1. Щоправда, свідомість багатьох із них лишалася “розірваною”, роздвоєною, позначеною психічним дисбалансом.

Михайло Драгоманов, аналізуючи у некролозі особистість Максимовича з боку її літературної та суспільної значущості, справедливо зауважує, що останній “...был для Киевской Руси целым ученым историко-филологическим учреждением и вместе с тем живым народным человеком… М. А. Максимович был у нас одним из первых деятелей для областной науки и жизни”2.

Визнаючи місце Максимовича в історії української самосвідомості, Сергій Єфремов писав: “обслідуючи коріння українства в глибокій минувшині, Максимович тим самим національне відродження українського народу позбавляв елемента випадковості й надавав йому значення глибокого органічного процесу, що йшов своїм законним шляхом і до законних так само доходив висновків. Сам того не знаючи і, може, навіть не хотячи, Максимович сягав безмірно далі, ніж здавалося йому та його однодумцям”3.

Розпочавши наукову діяльність у галузі природничих наук (ботаніка, зоологія, натуральна історія), Михайло Олександрович продовжив наукове подвижництво дослідженнями в царині наук гуманітарних. Спочатку його захопили фольклор та етнографія, поступово переходить він до історії письменства, поетики, філології, історії, історичної географії, генеалогії, археології. Пробує себе також у критиці й навіть красному письменстві, віддзеркалюючи у своїх творах тодішній стан українознавства, створюючи в кожному напрямку своєї діяльності низку визначних праць.

Михайло Олександрович Максимович народився 3 вересня 1804 р. в “малоросійському степу” - на схід від Золотоноші (Полтавська губернія), на Згарському хуторі Тимківщині, де стояв будинок його бабусі - Ганни Савівни Тимківської. На хуторі мешкав Іван Назарович Тимківський, який після смерті свого брата виховував п'ятьох племінників, котрі згодом усі стали письменниками, а двоє - професорами університетів: Московського і Харківського. Молодша їхня сестра Гликерія Федорівна, народжена 1788 року, була матір'ю Максимовича. Батько Михайла - Олександр Іванович, залишивши в 1803 р. розпочату з батьківської волі службу в Києві, одружився у двадцять один рік і жив під Переяславом на хуторі Старосілля, де Михайло й перебував до трирічного віку. Потім родина мешкала у придніпровському селі Прохорівці Золотоніського повіту в діда по батьківській лінії - Івана Івановича Максимовича. Сам Михайло Олександрович згадував, що дід любив “сувору старосвітську простоту життя” і серед населення був відомий під іменем “старого майора”. Прадід колись також жив у Прохорівці та був сотником Бубновської сотні, у 1780-х роках він служив суддею, а потім стояв на чолі золотоніського дворянства. Залишивши службу в чині бунчукового товариша, доживав свій вік у Києві (де мешкав і служив ще його прадід, родоначальник Максимовичів - Максим Печерський) і наприкінці 1801 р. був похований на горі Щекавиці.

Тимківські й Максимовичі належали до дрібної малоросійської шляхти, що генетично виходила з гетьманської козацької старшини середнього і нижчого рангу.

М. Максимович цікавився своєю генеалогією і залишив свідчення про це в “Автобиографии” та дослідженні “Бубновская сотня”. З “Автобиографии” Максимовича довідуємось, що п'ятий рік життя він провів у Тимківщині, звідки був відданий на навчання до Благовіщенського жіночого монастиря, що в Золотоноші. Там починали свою освіту всі Тимківські, там навчалася й матір Михайла. Під наглядом черниці Варсонофії засвоєні були граматика, Часословець і Псалтир.

Визначальною для юного Максимовича стала опіка його дядьків Тимківських. Саме їхнє інтелектуальне середовище слугувало добрим взірцем і стимулом. Найпомітнішу роль у виборі та становленні життєвого шляху племінника відіграв старший дядько - Ілля Федорович Тимківський (1773-1853), доктор права й філософії, професор Харківського університету і засновник престижної Новгород-Сіверської гімназії4. Саме він 1811 року взяв Максимовича до свого маєтку в Туранівці, де навчав хлопця “началам разных наук и по-латыни”, а через рік направив юного Михайла в опікувану ним Новгород-Сіверську гімназію.

Саме у гімназії (1812-1819 рр.) у Максимовича виникла зацікавленість ботанікою, а також визріла мрія - стати московським професором ботаніки. У червні 1819 р., виголосивши промову “Об истинном просвещении” на публічному іспиті, гімназист отримує атестат. Сім гімназійних років промайнули для нього, “як сім місяців”. Відвідавши рідних, Максимович прибуває у вересні 1819 р. до Москви. Тепер його опікуном стає другий дядько - Роман Федорович Тимківський (1785-1820), професор грецької та римської літератури Московського університету, дослідник творчості Нестора Літописця. Саме йому Максимович присвятив свої пізніші студії над “Словом о полку Ігоревім”. Роман Федорович записав 15-річного Михайла у студенти словесного відділення Московського університету і помістив його в один із кандидатських номерів (за правом директора Педагогічного інституту), але не як своєкоштного студента. Очевидно, що саме під впливом і за наполяганням дядька Михайло розпочав вивчати словесність.

Тоді ж у Москві Максимович зустрічається з двома іншими дядьками, що справило на нього неабиякий вплив. У 1820 р. його записав у казеннокоштні студенти (через вичерпання власних коштів) молодший дядько - Єгор Федорович Тимківський (1890- 1875) - впливовий дипломат, учасник місії до Китаю та автор етногеографічної розвідки “Мандрівка в Китай через Монголію”.

У тому ж 1820 році Максимович побачився з Василем Федоровичем Тимківським (1781-1832), “позначеним геніальною силою розуму і слова”, який у 1826-1828 рр. стане губернатором Бессарабії5. Максимович згадує: “Его проезды через Москву из Оренбурга в Грузию и обратно воодушевляли меня новой силой. Я строго следовал совету его не пускаться в ремесло уроков и не тратить на то золотого времени студенчества. Весь досуг от лекций я посвящал любимой своей науке”6.

Після смерті Романа Тимківського юний Максимович, ще навчаючись на словесному відділенні, дедалі більше захоплювався ботанікою, обходячи околиці Москви і збираючи рослини. Це окреслило і початкове коло знайомств дослідника: спершу це був ад'юнкт ботаніки Ботанічного саду в Петербурзі Федір Богданович Фішер, який пропонував Михайлові “усовершенствоваться в ботанике” при Петербурзькому саду, а також свою протекцію для поїздки Максимовича в “чужие края”7.

Бачимо, що провідними ботаніками в Москві й Петербурзі були особи німецького походження, і наш юний дослідник ставився до них дещо упереджено. Він скаржився: “Да и самую-то науку засорили, загадили немцы до такой степени бесконечною синонимикою, бессвязным и бессмысленным дроблением родов и видов, что и смотреть противно”8. Можливо, цим пояснюється тяжіння Максимовича до слов'янофілів - І. Киреєвського, С. Аксакова та ін. Максимович відчував і вплив “словесного” професора О. Марзлякова, якого називав “солов'єм старого часу”. Незважаючи на інтерес до словесності, у серпні 1821 р. студент перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету, остаточно визначившись із фахом: ним мала стати ботаніка, щоправда, обрамлена в небачену досі вишукану літературну форму. 30 червня 1823 р. він отримав диплом кандидата “за відмінні успіхи і зразкову поведінку”.

Науковим авторитетом для Максимовича в ці роки став професор мінералогії та сільського господарства М. Павлов - кумир студіюючої молоді. З цього часу молодий кандидат ботаніки розпочинає самостійну академічну, наукову й літературну діяльність, інтегруючи різноманітні інтереси й досліди. Втім, усе це не заважає йому в серпні 1823 р. записатись і на медичне відділення університету, відвідуючи в той же час лекції “оракула у відділенні словесному” - професора латинської філології та філософії шеллінгіанця І. Давидова.

Максимович стрімко росте на академічній службі. Спочатку він був призначений в університетську бібліотеку для впорядкування систематичного каталога; в 1824 р. йому було доручено розробку університетських гербаріїв у професора Гофмана, а влітку того ж року Максимович у польових умовах уже вивчав флору Московської губернії, описавши її в “Путевых записках”. У листопаді 1825 р. він став викладати господарську ботаніку і садівництво в Землеробській школі (на запрошення свого авторитета М. Павлова), а в лютому 1826 р. Максимович перебирає ще дві функції: викладає природничу історію в університетському шляхетному пансіоні (протягом семи років) і завідує університетським ботанічним садом - за пропозицією самого попечителя Московського учбового округу Писарєва.

У серпні 1826 р. молодий учений викладає загальний курс природничої історії вже у самому університеті, а 30 червня 1827 р. захищає магістерську дисертацію “О системах растительного царства”, аби посісти кафедру ботаніки. У серпні 1829 р. на запрошення ботаніка Ф. Фішера Максимович стажувався у Петербурзькому ботанічному саду, а 28 жовтня того ж року був затверджений у званні ад'юнкта. Вершиною його московської служби стало - після багатьох перепон з боку освітянських чиновників - обрання 23 серпня 1833 р. радою університету ординарним професором кафедри ботаніки. “Я стал, - писав він, - наконец тем, к чему стремился, едучи в Москву, за 14 лет… и будь это четырьмя раньше, я почел бы себя счастливцем. А теперь… грустно и даже совестно было, что Павлов и некоторые товарищи мои более меня радовались моему профессорству”9.

Згодом, на 50-му році життя, у листі до Степана Шевирьова, що готував “Биографический словарь” Московського університету, Михайло Олександрович зізнався: “Мое профессорство было не внешним и не случайным положением и делом в жизни: оно было назначением моим и любимою мечтою с детства, средоточием и подвигом юношеской жизни, моим самолюбием в возмужалые годы, при котором не было уже места во мне ни властолюбию, ни иному подобному любию, как в том я не раз имел случай проверить себя и убедиться вполне…”10

Правда, ця вершина була одночасно й апогеєм психічної кризи вченого: 1829 року померла його мати, а він сам був духовно вичерпаний непосильною працею і проблемами на службі, до того ж, далися взнаки ревматизм і погіршення зору.

Незважаючи на це, не можна не назвати московську кар'єру Максимовича успішною. За 14 років із провінційного “молоденького хохлика” (вислів Погодіна) він виріс до впливового професора респектабельного університету. Дуже цікаву, хоча в дечому упереджену характеристику Максимовича у московський період дає Ксенофонт Полєвой - брат відомого історика і журналіста Миколи Полєвого: “Он был довольно оригинален своим малороссийским юмором и страстью к ботанике, которой занимался почти исключительно. […] В нашем кругу все близкие знакомые любили шутить с М. А. Максимовичем, даже подсмеивались над любимыми его занятиями, потому что он пресмешно рассказывал о них, иногда вставляя латинские слова в свои рассказы. Когда он был уже домашним человеком у нас, Николай Алексеевич называл его не иначе как Dominus (пан, хазяїн. - Ред.), а встречал обыкновенно какою-нибудь латинскою фразою. Все другие близкие знакомые нашего круга также называли его Dominus. Но, шутя и балагуря, юноша Dominus сделался кандидатом и потом магистром естественных наук. […] Слабое зрение и незнание иностранных языков мешали ему читать; притом он был страшный лентяй и всегда казался дремлющим, но взамен всегда он обладал удивительною сметливостью, умел спрашивать, слушать и, так сказать, учился из разговоров. […] Отличаясь в обхождении малороссийским простодушием, он чрезвычайно любил знакомиться с людьми, самыми противоположными по всем отношениям, и легко сближался с ними, наконец, заставлял их исполнять свои требования, даже свои прихоти, и все смеясь делали для него то, что он хотел. При всем наружном простодушии он отличался необыкновенною рассудительностью, умом проницательным и тем окончательно привязывал к себе. Его небольшие статьи по части естествознания были очень кстати в “Московском Телеграфе”, потому что в них часто выражались новые тогда идеи”11.

Така характеристика справді промовиста: кар'єра Максимовича дійсно сприймалася як щось феноменальне, досягнення вищого ґатунку. Важливо й те, що вчений був людиною, яка створила себе власними зусиллями і працею.

1827-й рік став поворотним не тільки для Максимовича, а й для всього українського дискурсу ХІХ століття. Тоді Михайло Олександрович видрукував видатну фольклористичну працю - “Малороссийские песни”, яка одразу вивела його на щабель провідного етнографа на ґрунті українських студій. Саме ця збірка зблизила Максимовича з Гоголем, сприяла знайомству з Жуковським і Пушкіним, який пізніше сказав: “Да мы Максимовича давно считаем нашим литератором; он покорил нас малороссийскими песнями”12.

Усе це було помічено й “нагорі”: успіх “Малороссийских песен” привернув увагу вищих чиновників. Так, 3 листопада 1827 р. міністр народної освіти Шишков писав попечителеві Московського учбового округу Писарєву: “Кандидат Московского университета Максимович доставил ко мне экземпляр изданных им малороссийских песен и вместе с тем уведомил, что он занимается составлением словаря. Мне очень приятно знать, что г. Максимович свободное от должности время употребляет на труды полезные для российской словесности. Посему я покорнейше прошу Ваше Превосходительство поблагодарить его от меня за присылку книги и предложить прислать мне на рассмотрение окончательную часть словаря”13.

Як бачимо, Максимович зумів викликати прихильність навіть такого консерватора, як Шишков, що свідчило й про те, що українські студії в романтичному річищі не піддавалися в той час репресіям і навіть заохочувались як “труды полезные для российской словесности”. При цьому виявився талант Максимовича перебувати одночасно в різних середовищах - відмінних культурно, ідеологічно й соціально, що дало підставу Драгоманову назвати його “мішаною людиною”14.

Популярність Максимовича у наукових колах зумовила і його подальше входження в ширше літературне середовище. Знайомство з Пушкіним відкрило Максимовичу доступ у товариство найвідоміших російських літераторів. Це проявилося в 1830 р., коли вчений-ботанік випустив у світ літературно-критичний альманах “Денница”, де сам Пушкін умістив початок “Бориса Годунова”. Серед інших авторів були Марзляков, Веневітінов, князь Вяземський, Дельвіг, Хом'яков, Баратинський, Язиков, Погодін, І. Киреєвський, Сомов, княгиня З. Волконська та інші. Це був справді цвіт російської культури, до якого так раптово, але цілком заслужено ввійшов і Максимович. У майбутніх перипетіях ці зв'язки дуже знадобилися молодому вченому.

Дуже цікаве знайомство відбулося в Максимовича з молодим російським інтелектуалом О. Герценом. Дехто з дослідників уважає, що Максимович навіть вплинув на автора “Былого и дум”. У цьому творі Герцен згадував, зокрема, що на організований ним випускний бенкет з усіх викладачів було запрошено тільки Максимовича і Миколу Полєвого. Герцен називав магістерську дисертацію Максимовича “чудовим творінням” і рекомендував її прочитати. У липні 1833 р. він писав до М. Огарьова: “Я із самим лише Максимовичем залишаюся знайомий”15.

Власне, тут, очевидно, виявився талант Максимовича однаково добре почуватися в різному оточенні: він спілкувався як з консервативним президентом Академії наук Уваровим, так і з радикальними Герценом, Огарьовим і Станкевичем. Практика різноманітних інтелектуальних товариств стала в пригоді пізніше, коли Максимович опинився в чужому польськомовному середовищі. В той же час Максимович, студіюючи словесність, дедалі більше зближався зі слов'янофілами, а їхній “хрещений батько” С. Аксаков був його добрим знайомим: зокрема, він брав участь у третій книжці “Денниці” в 1834 р16.

Поступово інтереси Максимовича значно розширилися: назви його статей яскраво відбивають гуманітарні спрямування автора. У 1830 р. з'являються розвідки “Об участии Московского университета в просвещении России” та “Обозрение русской литературы за 1830 г.”; у 1831 р. виходить “антропологічна” стаття “О человеке”, а в 1832 р. - “Речь о русском просвещении”.

1834-й був переломним для Максимовича роком: побачили світ його третя фольклорна збірка “Украинские народные песни”, а також новаторська студія “Голоса украинских песен”, 25 українських наспівів з якої відомий композитор О. Аляб'єв поклав на ноти.

Новий науковий інтерес Максимовича був заманіфестований ним ще у 1830 р.: “Словесность необходима для каждого. Словесность для науки то же, что образованность для ума, - каждая из них сама по себе недостаточна, надлежащее развитие одной требует необходимой помощи от другой; только вместе живут они полной жизнью”17.

З того часу в душі Максимовича розпочалася відчутна боротьба між старим природничим інтересом і новим зацікавленням словом. І якщо Максимович дуже органічно вписався в російські академічні структури, то так само його можна назвати людиною пушкінської епохи - завдяки близькості молодого ботаніка до літературних кіл.